Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Проблема дефініції національної меншини у доктрині міжнародного права (реферат)

Спроби науково-правового осмислення поняття „меншина”, проникнення в суть цього складного соціального феномена робилися протягом багатьох віків. Однак, незважаючи на уявну ясність ознак, що характеризують національну меншину, виявилося не так просто виробити загальноприйняте визначення цього поняття. Очевидно, що проблема наукового визначення цієї категорії пояснюється складністю, багатоаспектністю сфери суспільних відносин, які вона зачіпає. Як зазначав Г.В.Ф. Гегель, „чим багатший предмет визначення, тобто чим більше сторін він пропонує для розгляду, тим різноманітніші можуть бути представлені на їх основі визначення” [1, c. 349].

Поняття „національна меншина” тісно пов'язане з тією групою проблем, для яких вихідним пунктом є поняття „нація”. Донині нація залишається складною і все ще певною мірою загадковою сутністю. Тому так як важко подати дефініцію нації, яка б відповідала усім теоріям, що існують у цій сфері, так само важко подати і дефініцію національної меншини. Але потрібно, щоб рівень її сформованості беззаперечно позначався не лише на розвитку науки міжнародного права, а і на формуванні міжнародної нормативно-правової бази захисту меншин.

26 січня 2006 р. Парламентська Асамблея Ради Європи на своєму пленарному засіданні в Страсбурзі розглянула і прийняла Рекомендацію „Поняття нація” [2].

Комітет із правових питань і прав людини, на який була покладена відповідальність за підготовку проекту Рекомендації, провів ряд експертних заходів для найбільш повного розгляду зазначеної проблематики. Як доповнення до цього були отримані дані від 35 держав-членів Ради Європи щодо питання легального визначення поняття „нація”.

Як говориться в Доповіді, що надавала депутатам проект Рекомендації і пояснювальний меморандум, поняття „нація” сягає Середньовіччя. Термін „нація” походить від дієслова nascere (лат. народжуватися) і означає походження, приналежність до спільноти, родинні зв'язки з громадою. Політичне трактування цього терміна з'явилося в XIV столітті, тоді „нацією” називалися ті, кому приналежність до привілейованого стану дозволяла брати участь у керуванні справами держави. Французьке розуміння поняття „нація” – ключовою ознакою якого є „національний” (за нового політичного ладу приналежного усім громадянам) суверенітет – виросло саме на цій основі. Паралельно з „французькою концепцією нації” з'явилася „німецька концепція нації”, що мала на увазі, насамперед, спільність мови і культурних традицій. Зрозуміло, межі застосування останньої не збігалися з державними кордонами і не особливо опиралися на інститут громадянства. Обидві ці концепції, що виникли у визначеному історичному контексті, не раз були використані в політичних цілях, і дотепер не позбавлені актуальності.

Перший етап підвищеного інтересу юристів до проблеми меншин пов'язаний із міжвоєнним періодом. На той час однією із найбільш суттєвих суперечок у доктрині була суперечка навколо питання, чи існують об'єктивні передумови, які стверджують приналежність до меншин на підставі спільності походження, мови, релігії, культури і т. д., чи приналежність до меншини не залежить від об'єктивних передумов, а є актом волі і може бути як така в будь-який момент змінена. Ця суперечка точилася між представниками т. зв. об'єктивної теорії з одного і суб'єктивної з іншого боку [3, c. 90–103].

Стоячи на позиціях об'єктивної теорії, яка визнає волю об'єктивних даних, наводить дефініцію у роботі „Захист національних, мовних і релігійних меншин” французький учений Фуке-Дюпарк, за якою „меншина” – це група, що складається із громадян держави, які відрізняються від інших співгромадян такими характерними рисами, як мова або релігія [4]. Подібне визначення подає Гельмер Ростінг, який говорить: „ …під поняттям меншини розуміємо групу людей, які належать до іншої раси або релігії, або також володіють іншою мовою, аніж більшість даної країни” [5, c. 13].

Німецький учений, професор Зобернхейм, запропонував одну із перших доктринальних дефініцій. Він розробив у 1920 р. проект договору про регулювання становища меншин, ст. 1 якого визначала, що меншини в державі – це національно відмежовані групи населення, які мають намір і здатні до ведення національного приватного життя [6, c. 16].

Міжнародні акти „версальської системи” оперували терміном „меншини”. Саме необхідність захисту тих чи інших груп населення, як у часи Ліги Націй, так зрештою і пізніше, в межах ООН, викликали спроби дати офіційне тлумачення поняття „меншина” і „національна меншина”. Особливе значення мала практична зручність дефініції, і не лише для реалізації міжнародних угод про їх захист, але також і для того, щоб не дати можливості ініціювати будь-які антидержавні, у т. ч. сепаратистські устремління.

Важливий крок у розробці наукової концепції меншини (меншинних груп) було зроблено після Другої світової війни. Вона розроблялася в межах новостворених міжнародних організацій і в першу чергу в межах ООН, зокрема на сесіях Підкомісії з попередження дискримінації і захисту меншин у 1947 та 1950 рр. і на інших міжнародних форумах [7, c. 170–202]. Але, на жаль, слід констатувати той факт, що виробити єдине загальноприйнятне визначення меншини так і не вдалося.

Доцільно зазначити також, що до цього часу не вироблено чіткого розмежування між термінами „національна” і „етнічна” меншини. У міжнародно-правових документах не існує однозначного визначення цих термінів. У деяких з них йдеться про національні або етнічні меншини, в інших – лише про меншини національні, хоч об'єктом дії цих документів є одні й ті самі групи людей. Більшість фахівців дотримуються тієї думки, що національні меншини є етнічними групами. Так, В. Нікітюк вживає термін „етнонаціональні меншини”, як етнічні групи, відмінні від інших груп, зокрема національної більшості, на території суверенної держави [8]. А Вілл Кимлічка застосовує поняття „етнокультурна меншина” як збірний термін для позначення всіх груп населення, які за своїми етнічними ознаками відрізняються від домінантної групи (більшості, титульного етносу). Національні ж меншини є одним із типів етнокультурних меншин поряд із іммігрантами та метками [9].

Зрозуміло, що групи, які володіють відмінними етнічними, релігійними і мовними характеристиками, можуть утворювати етнічні, релігійні і мовні меншини, але це не виключає того, що в однієї з спільнот може зустрічатися сукупність усіх або деяких характеристик. Тому важливо зазначити, що ще на початку ХХ ст. серед юристів-міжнародників існувала думка, що „якщо йдеться про практичне життя, то поняття національної меншини не лише домінує, а саме до цього поняття зводяться всі проблеми, що стосуються меншин в сучасному значенні” [10, c. 12].

Такої ж думки дотримується сьогодні російський учений С. Пунжин, який вважає, що „проблеми, які стосуються різних різновидів меншин, у принципі подібні”, і тому правомірно використання найменування „національна меншина” або просто „меншина” для визначення даної категорії населення [11, c. 123].

Такий підхід абсолютно виправданий. Для міжнародного права повинно бути байдуже, чи є меншина етнічною чи релігійною, тому що якими б меншини не були, вони мають потребу в рівному статусі й ефективному захисті. Це підтверджується тим, що в міжнародно-правових актах терміни „етнічні”, „релігійні”, „мовні” меншини завжди фігурують разом і без будь-яких відмінностей у правовому статусі.

В основу визначення поняття „меншини” повинен бути закладений підхід, спрямований на всеосяжне охоплення даного поняття, що включає всю типологічну і видову розмаїтість, базується на загальних критеріях. Такі критерії, незважаючи на те, що деякі з них викликають суперечки, вже в міжнародній практиці вироблені, їх можна звести до наступних.

Кількісний критерій. Більшість авторів дотримуються думки, що для того, щоб група могла бути визнана меншиною, вона повинна бути меншою за чисельності за іншу частину населення. Така думка зрештою прямо випливає з етимології слова „меншина”.

Так, вважав Р. Шермергорн. „Ми, – писав він, – вживаємо термін „меншинна група” для визначення будь-якої етнічної групи..., яка становить менш ніж половину населення даного суспільства…” [12, c. 14]. Відомий датський етносоціолог Ганс Ван Амерсфорт зазначав, що саме чисельний стан меншини позбавляє її можливості брати активну участь у політичному процесі [13, c. 233].

Однак зустрічаються ситуації, коли жодна з груп не складає більшості, або більшість може бути настільки розосередженою, що не в змозі відстоювати свої права в даному регіоні. Більш того, деякі групи можуть являти собою меншість щодо всього населення країни в цілому, однак бути більшістю у визначених регіонах і проводити там дискримінаційну політику. „Кількісний критерій визначення національних меншин майже не реалізується у федеративній державі, суб'єктами якої є національно-державні утворення”, – вважає
Л.М. Карапетян [14, c. 75]. Так, із 21 республіки Російської Федерації лише в 4-ох титульна нація складає більшість, а в Єврейській області євреї становлять тільки 4 % населення. Тому абсолютизація кількісного критерію при визначенні меншини не завжди є виправданою.

Таким чином, головними критеріями визначення національної меншини є не тільки і не стільки чисельність, скільки її становище у „великому суспільстві”, а кількісний критерій при визначенні поняття є, безумовно, істотним, але не визначальним, і застосування його повинно відбуватися в поєднанні з іншими критеріями.

Критерій недомінування. Цей критерій особливо тісно пов'язаний із кількісним. Так, С.М. Пунжин вважає, що „чисельна меншість” і „недомінуюче положення” є об'єктивними критеріями при визначенні меншини [11, c. 125].

Наприкінці 60-х років американські етносоціологи К. Уоглі та М. Гарріс, формулюючи критерії ідентифікації, зазначали, що меншини – це підлеглі і залежні частини складного, поліетнічного суспільства. До речі, така думка чітко зафіксована, наприклад, у французьких наукових виданнях. „Національна меншина, – стверджується в одному з них, – це група громадян держави, чисельно менша і недомінуюча в цій державі, з етнічними, релігійними або мовними особливостями, що відрізняються від більшості населення, пов'язані один з одним, натхненні спільною волею вижити і які ставлять за мету домогтися фактичної і юридичної рівності із більшістю” [15].

У доктрині міжнародного права існує думка, що захист меншин виправданий тільки тоді, коли меншина не займає пануючого положення. Звичайно, критерій недомінування, а виходить і неможливість повною мірою розвивати в державному і громадському житті свої культурні, релігійні і мовні особливості, а також відстоювати свої інтереси в державних інститутах, є тією важливою ознакою, за допомогою якої ми можемо ідентифікувати меншину в даній державі.

Однак на практиці буває так, що зустрічаються і пануючі меншини, які іноді порушують принципи рівності і недискримінації, закріплені в різних міжнародних угодах по правах людини, як, наприклад, це мало місце свого часу у випадку із білою меншістю в Південній Африці. Якщо дотримуватися визначень, які даються цій категорії населення і, які базуються на критерії недомінування, то домінуючі меншини не є „справжніми” меншинами і не мають потреби в захисті.

Тому цілком закономірним є той факт, що Підкомісія ООН по попередженню дискримінації і захисту меншин, стверджує, що меншиною можуть вважатися такі національні групи, які не займають „пануючого” або „домінуючого” положення.

Критерій дискримінації. Даний критерій чітко зафіксований у американській офіційній термінології. Там „національними меншинами” вважаються „політично поневолені, економічно експлуатовані і соціально дискриміновані етнічні групи”. Американський учений Люїс Вірт поняття „меншина” визначив так: „група людей, яка на підставі своїх фізичних чи то культурних характеристик відрізняється від інших у суспільстві проживання відмінним й нерівноправним ставленням до себе, й яка вважає себе об'єктом колективної дискримінації” [16, c. 347].

За визначенням Л. Вірта, існування меншини передбачає існування відповідної більшості, яка має вищий статус і більші привілеї. Додамо, що людей зі статусом меншини відлучають від повноправної участі в громадському житті, їх вважають і вони самі себе вважають „людьми усуненими”. Узагальнюючи сказане, можна ствердити, що члени меншини „вочевидь інакші”, тобто відрізняються від інших членів суспільства помітними для ока рисами, заслуговують на якесь особливе ставлення й усвідомлюють спрямовану проти них, як членів групи, дискримінацію.

Російські вчені І. Бліщенко і А. Абашидзе також пропонували ввести критерій дискримінації при визначенні національних меншин. Автори стверджують, що „критерій дискримінації є основним не тільки для міжнародного захисту, але і для визначення самих меншостей, що потребують захисту”. Звичайно, зрозуміло, що дана ознака обмежує обсяг поняття „національна меншина”, тому що в реальному житті є меншини, які не піддаються дискримінації, однак, автори вважають, що „вищезгаданий підхід виправданий тим, що ті національні меншини, які не піддаються дискримінації, не підпадуть під міжнародний захист, тому що необхідність такого захисту відсутня” [17, c. 125–126].

Н. Катько ж стверджує, що критерій дискримінації повинен вважатися швидше факультативним. Аргументом на користь такого твердження може служити те, що „забезпечення захисту і гарантії рівного статусу повинні поширюватися на всі категорії меншин, незалежно від того, яке становище вони займають у даний часовий відрізок. З урахуванням того, що політична ситуація в державі може змінюватися, „вузьке” трактування поняття меншини не є правильним і не приведе до створення універсального для всіх меншин визначення” [18].

Критерій громадянства. Цей критерій є одним із найважливіших для визначення меншини. Його необхідність пояснюється тим, що лише за наявності у членів групи громадянства даної держави, вона може юридично обґрунтовано захищати права як окремої особи, так і групи, яку ці особи складають.

Так, при розробці правових норм Ради Європи використовувалася рекомендація Парламентської Асамблеї РЄ № 1201 (1993) від 1 лютого 1993 р., згідно з якою до меншин відносили осіб, які утворюють меншу за чисельністю (порівняно з рештою населення) групу, що мають відмінності від іншого населення і спільно прагнуть зберегти свою самобутність, які проживають на території країни і є її громадянами [19].

На думку як російських, так і українських учених, використання цього критерію дозволяє відмежувати правовий статус меншин від будь-якої іншої групи людей, що перебувають на території держави тимчасово, або навіть і проживають постійно, – іноземних громадян, апатридів, біженців, робітників-мігрантів [20].

Але є й інші думки. Так, В.В. Мицик [21, c. 67–70] відстоює ту позицію, що сучасне міжнародне право не обмежує коло осіб, які належать до національних меншин, тільки громадянами певної країни, але й не вимагає від останньої визнавати негромадян особами, які належать до таких меншин. Отже, сучасний стан міжнародного права з цього питання дозволяє говорити про право країни самостійно визнавати осіб, які належать до національних меншин, як виключно власних громадян, так і інших індивідів, які перебувають на її території на законних підставах.

Темпоральний критерій. Мається на увазі тривалість проживання меншини на території держави. У теорії сучасного міжнародного права існують поняття „нові” і „старі”, автохтонні або „традиційні” меншини. Утворення нових національних меншин, як правило, пов'язане із становленням нових національних держав унаслідок поділу територій і встановлення кордонів без урахування етнічної специфіки [22].

Цікавою бачиться спроба установити розходження між „традиційними” і „новими” національними меншинами в Рекомендації Парламентської Асамблеї РЄ „Поняття нація” від 26 січня 2006 р. До „нових” меншин віднесені меншини, що виникли в результаті міграції, надання політичного притулку або статусу біженців. За умов відсутності загальноприйнятого визначення не тільки „нових” національних меншин, але і національних меншин взагалі, в Рекомендації до „нових” меншин віднесені і російські громади в Латвії та Естонії [23].

Виходячи із критерію тривалості проживання меншини на території держави, правом називатися національною меншиною також володіє корінне населення, яке проживало на території країни до приходу інших етносів. Хоча саме, виходячи із цього критерію, вони можуть претендувати на особливий статус „корінних народів”.

Критерій відмінності. Якісною ознакою меншості, що відрізняє її від більшості населення в державі, є володіння стійкими етнічними, релігійними і мовними характеристиками. „Енциклопедія соціальних наук” (1954 р.) подає таку характеристику: „...національна меншина визначається наявністю спільного культурного та духовного походження, що виявляється у окремій мові, літературі, пресі і театрі, а також у різнорідних організаціях, партіях та інших формах культурної й соціальної діяльності” [24].

Відмінності від більшості населення в етнічному чи національному характері, культурі, мові або релігії виступають об'єктивним критерієм визначення поняття національних меншин.

Критерій „індивідуального відношення”є суб'єктивним критерієм визначення національної меншини, що проявляється в особистому ставленні кожного до спільноти в цілому, почуття солідарності для збереження своєї самобутності. Потреба належати до групи, яку можна окреслити, вважається природною властивістю людей.

Ентоні Сміт виділяє шість головних атрибутів такої спільноти: 1) групова власна назва; 2) міф про спільних предків; 3) спільна історична пам'ять; 4) один або більше диференційних елементів спільної культури; 5) зв'язок з конкретним „рідним краєм”; 6) чуття солідарності у значної частини населення.

„Де є такий комплекс елементів, – пише він, – перед нами вочевидь постає спільнота з історичною культурою і чуттям спільної ідентичності” [25, c. 30]. Це те, що ми називаємо національною самосвідомістю, самоідентифікацією.

Представники меншин можуть виразити свою самобутність двома способами. Перший, це коли група всіма силами прагне зберегти свої особливості. Таке почуття солідарності проявляється в тих випадках, коли групі протягом тривалого часу вдається зберегти свої характерні риси. Після того, як спільнота, яка має етнічну, релігійну або мовну самобутність, починає жити своїм життям, відокремившись від іншого населення, її члени проявляють солідарність і спільне прагнення до збереження своїх особливостей.

Друга форма своєї самоідентифікації пов'язана з прийняттям рішення про належність чи неналежність до меншини. Деякі особи можуть надати перевагу асиміляції з більшістю населення. Це їхнє право і ніхто (ні меншини, ні більшість) не повинні перешкоджати їм у його здійсненні.

Стає зрозумілим, що враховуючи різноманіття ситуацій, у яких перебувають меншини, жоден із критеріїв не може бути визнаний нами як абсолютний при визначенні поняття „національна меншина”, а повинен застосовуватися відповідно до ситуації й у комплексі з іншими критеріями. Враховуючи ці науково обґрунтовані критерії, можна систематизувати практично майже всі підходи, що застосовуються для визначення поняття національних меншин та їх правового статусу.

Незважаючи на всі зусилля, як зазначалось раніше, на сьогодні відсутнє єдине загально-прийнятне визначення „меншини” не лише в доктрині міжнародного права, а і в міжнародно-правових та законодавчих актах держав, що є предметом окремого аналізу.

За таких умов „робочим визначенням” вважаються так звані „роз'яснення”, зроблені в 1977 р. експертом ООН Франческо Капоторті. Згідно з цим роз'ясненням, меншинице групи, які „кількісно поступаються більшості населення (даної) держави, перебувають у недомінантному становищі, а члени яких, будучи громадянами держави, мають етнічні, релігійні або мовні характеристики, що відрізняються від зазначених характеристик решти населення, і виявляють, хай навіть не явно, почуття солідарності стосовно збереження своєї культури, традиції, релігії або мови” [26, c. 5].

Враховуючи аналіз літератури та сучасні реалії, вважаємо за необхідне доповнити дане визначення деякими важливими, на нашу думку, положеннями:

1. Захист меншин поширюється на етнічні групи, що володіють спільною культурою, релігією або мовою та зазнають дискримінації з боку домінуючої більшості.

2. Права захисту меншин поширюються на осіб, які не є громадянами держави, однак ці особи повинні постійно проживати на території країни і бути під її юрисдикцією.

3. Національна меншина є частиною іншого народу (на відміну від корінних народів).

4. Наявність у країні етнічних, релігійних і мовних меншин визначають не закони і державні постанови, а тільки об'єктивні критерії, якими є наявність характерних для меншин рис.

Вважаємо, що вироблення чіткої загальновизнаної дефініції національної меншини сприятиме як ефективному захистові прав національних меншин, так і подальшій еволюції їхнього міжнародно-правового статусу.


 

Література:

1. Гегель Г.В.Ф. Наука логики. – М., 1995. – С. 349.

2. Детальніше: http://www.strasbourg-reor.org/

3. Gerber – Minderheitenprobleme. Berlin, 1927. – N.Ito j.w. – Str. 90–103.

4. Fouques-Duparc.La Protectiondes Minoritesde race, de langue, et de religion. – Paris, 1922.

5. Zaleski W. Mi'dzynarodowa ochrona mniejszo[ci. Nakladem Instytutu badaD spraw narodowo[ciowych. – Warszawa, 1932. – Str. 13.

6. Юрьев С.С. Правовой статус национальных меньшинств (теоретико-правовые аспекты). – 2-е изд. – М.: Эдиториал УРСС, 2000. – С. 16.

7. Абашидзе А.Х. Защита прав меньшинств по международному и внутригосударствен-ному праву. – М., 1996. – С. 170–202.

8. Нікітюк В.О. Статус етнонаціональних меншин (порівняльно-правний аспект): Автореферат дис…. канд. юрид. наук. – К., 1995.

9. Кимлічка В. Лібералізм і права меншин. – Харків: Центр освіт. ініціатив, 2001.

10. Zaleski W. Mi'dzynarodowa ochrona mniejszo[ci. Str. 12.

11. Пунжин С.М. Проблема защиты прав меньшинств в международном праве // Государ-ство и право. – 1992. – № 8. – С. 123.

12. Schermerhorn R.A. Comparative Ethnic Relations. – New York, 1970. – P.14.

13. Van Amersfoort H. Minority as a Sociological Concept // Ethnic and Racial Studies. – 1978. – Vol.1. – № 2. – P. 233.

14. Карапетян Л. М. Федеративное государство и правовой статус народов. – М., 1996. – С. 75.

15. Катько Н. Критерии определения меньшинства // http://www.homeru.com.

16. Wirth L. The Problem of Minority Groups // The Sciense of Man in the World Crisis / Ed. Linton R. – New York, 1945. – P. 347.

17. Блищенко И.П., Абашидзе А.Х. Права национальных меньшинств в свете мирового опыта // Общественные науки и современность. – 1992. – № 4. – С. 125–126.

18. Катько Н. Критерии определения меньшинства. http://www.homeru.com.

19. Parliamentary Assembly of the Council of Europe, 44th Ordinary Session, Recommendation 1201 (1993) on an Additional Protocol on the Right of National Minorities to the European Convention on Human Rights, 1 February. – 1993.

20. Товт М. Міжнародно-правовий захист національних меншин (тенденції сучасного розвитку) / Відпов. ред. В.І. Євінтов. – Ужгород: ІВА, 2002. – С. 9; Юрьев С.С. Правовой статус национальных меньшинств (теоретико-правовые аспекты). – 2-е изд. – М.: Эдиториал УРСС, 2000. – С. 22.

21. Мицик В.В. До питання про визначення поняття „меншина” та „національна менши-на” у міжнародному праві // Вісник Київського національного ун-ту ім. Тараса Шевченка. Юридичні науки. – К., 2003. – Вип. 53. – С. 67–70.

22. Гекман Ф. Народ, нация, этническая группа и этническое меньшинство: к некоторым основам категорий этничности. – М., 1990. – Вып. 19.

23. http://www.strasbourg-reor.org/

24. Encyclopedia of the Social Sciences. – Vol. IX. – New York, 1954. – P. 519.

25. Ентоні Д. Сміт. Національна ідентичність. – К., 1994. – С. 30.

26. Capotorti F. Study on the Rights of Persons Belonging to Ethnic, Religious and Linguistic Minorities // Human Rights Study Series. – № 5. – N.Y., 1978. – P. 5.





Реферат на тему: Проблема дефініції національної меншини у доктрині міжнародного права (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.