Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Про судові доручення в кримінальній справі (реферат)

Мнящие суть в не-сути и видящие не-суть в сути,
они никогда не достигнут сути,
ибо их удел — ложные намерения *.
Китайська мудрість



Як відомо, тривалий час і за радянської влади, і нині неповнота та неправильність досудового слідства, виявлені в судовому засіданні, які неможливо було усунути в суді, надолужувалися шляхом повернення кримінальної справи на додаткове розслідування.

На додаткове розслідування справа могла потрапити зі стадії віддання обвинуваченого до суду (зараз — стадія попереднього розгляду справи суддею) або стадії судового розгляду. Але в Україні вважають, що цього недостатньо для усунення порушень закону, допущених при досудовому слідстві, й тому Законом від 21 червня 2001 р. Кримінально-процесуальний кодекс України (далі — КПК) був доповнений ст. 2491, в якій передбачено можливість повернення справи прокурору, та ст. 3151, яка дозволяє суду давати органу, що провадив розслідування, доручення на проведення певних слідчих дій. Доповнена також ч. 3 ст. 66 КПК, якою суду надано право давати певні доручення підрозділам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність.

Незважаючи на те, що норми, передбачені ст. 3151 та ч. 3 ст. 66 КПК, існують уже чотири роки, до їх аналізу ніхто із науковців не вдавався, оцінку їм не давав (в усякому разі публікації на цей предмет нам не відомі). Проте, закріпивши в КПК названі норми, законодавець ввів у кримінальний процес України нове явище, новий підхід до розв'язання проблем досудового і судового слідства, який може мати надзвичайні наслідки, й тому вони потребують дослідження і оцінки.

Не претендуючи на всеосяжність дослідження теми й на висвітлення всіх проблем, які виникли у ході застосування ч. 3 ст. 66 і ст. 3151 КПК, та шляхів їх вирішення, в межах можливого ми лише висвітлимо основні з них і спробуємо зрозуміти мету й цілі зазначених новел у законі і дати суддям елементарні поради щодо застосування цих статей з урахуванням інших норм КПК та у контексті з ними.

Згідно зі ст. 3151 КПК з метою перевірки і уточнення фактичних даних, одержаних у ході судового слідства, суд мотивованою ухвалою, а суддя — постановою вправі доручити органу, що провадив розслідування, виконати певні слідчі дії. В ухвалі (постанові) зазначається, для з'ясування яких обставин і які саме слідчі дії необхідно провести, та встановлюється строк виконання доручення. Особа, котра виконує доручення, провадить відповідну слідчу дію з додержанням вимог, передбачених главами 11—18 цього Кодексу. Протокол слідчої дії та інші здобуті докази передаються суду, який дав доручення. Цей протокол та інші докази, що надійшли від органу, який виконував доручення, досліджуються в судовому засіданні і долучаються до справи.

Відповідно до ч. 3 ст. 66 КПК: «У передбачених законом випадках особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд в справах, які перебувають в їх провадженні, вправі доручити підрозділам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, провести оперативно-розшукові заходи чи використати засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі».

На жаль, ці норми не відзначаються грунтовністю і конкретністю. Їх логіка та узгодженість з іншими нормами КПК викликають сумнів.

Норми про судові доручення, які суд має право давати органам слідства та оперативно-розшукової діяльності, змінюють уяву про роль і місце суду в змагальному процесі, фактично змішують досудове й судове слідство, потребують серйозних змін і доповнень до багатьох статей КПК, але таких змін та доповнень не внесено, що призводить до непорозумінь, неоднозначності при застосуванні цих норм. Достатньо сказати, що при розгляді цього питання на засіданні Науково-консультативної ради при Верховному Суді України не знайшлося навіть двох науковців, які б однаково розуміли зміст ст. 3151 та ч. 3 ст. 66 КПК. Одне об'єднує науковців, що зазначені норми — це фактично ще одна завуальована форма додаткового розслідування кримінальної справи, ще одна спроба за рахунок судів поліпшити досудове слідство, вирішити його проблеми, покращити статистичні дані про перебіг досудового слідства.

При застосуванні ст. 3151 та ч. 3 ст. 66 КПК у суддів виникають такі запитання:

— Чи відповідають положення цих статей Конституції України?

— Чи можливе відповідно до Конституції одночасне паралельне ведення у кримінальній справі і судового, і додаткового досудового слідства або оперативно-розшукових дій?

— Судові доручення суд має право давати за власною ініціативою чи за ініціативою сторін?

— Якщо суд має право давати судові доручення за власною ініціативою, то як це право погоджується із місцем та роллю суду в змагальному процесі?

— Як повинен діяти суд, давши доручення: зупинити розгляд справи чи продовжити його?

— Про які фактичні дані, одержані у ході судового слідства, йдеться у ст. 3151 КПК?

— Які певні слідчі дії суд чи суддя мають запропонувати виконати органам розслідування?

— Чи мають право сторони брати участь у тих слідчих або оперативно-розшукових діях, які провадитимуться за судовим дорученням?

— Чи можуть бути оскаржені дії та рішення посадових осіб, які виконували судові доручення? Якщо можуть, то куди і в якому порядку?

Питань виникає багато, але відповідей на них у законі немає. Все розраховано на імпровізацію.

З урахуванням змісту ст. 3151 КПК та відсутності її адаптації в інших статтях цього Кодексу важко зрозуміти, чому фактичні дані, одержані у ході судового слідства, слід перевіряти й уточнювати органам розслідування за умови, що сторони, тобто і обвинувач, і потерпілий, і його представник, і підсудний, його захисник та представник мають право брати участь у цих слідчих діях. Крім того, що означає перевірити чи уточнити те, що встановлено в ході судового слідства? Хіба не суд, за логікою кримінально-процесуального права, повинен перевірити й уточнити всі фактичні дані, одержані під час як досудового, так і судового слідства? Тим більше, що в ст. 3151 КПК не йдеться про те, що такі перевірку й уточнення органи досудового слідства можуть робити лише тоді, коли цього не в змозі зробити суд.

Без внесення змін в інші статті КПК важко навести якесь теоретичне обгрунтування допустимості проведення таких перевірок і уточнень результатів судового слідства методами та способами, притаманними досудовому слідству, застосовувати щодо підсудного оперативно-розшукові заходи.

У ході підготовки цієї статті автор вивчив законодавство ряду країн, які мають досудове слідство. В жодному КПК не знайдено аналогу статтям 3151 та ч. 3 ст. 66 КПК. Навіть у тих країнах, які відмовились від повернення справи на додаткове розслідування, немає таких норм (наприклад, у Російській Федерації).

Аналіз ст. 3151 КПК свідчить про те, що законодавець дозволяє в ході судового слідства з'ясовувати певні обставини за допомогою слідчих дій, притаманних досудовому слідству, органами, які провадили розслідування. Законодавець заявляє, що це можуть бути лише певні слідчі дії, тобто якісь окремі. Однак закріплюючи норму про те, що слідча дія має виконуватися з додержанням вимог, передбачених главами 11—18 КПК, законодавець фактично ліквідує цю окремість, оскільки зазначеними главами врегульовані правила проведення всіх слідчих дій, передбачених законом, і, таким чином, за формальною логікою, законодавець робить можливим дати судове доручення для проведення будь-якої слідчої дії. Але чи можливо це, ми розглянемо нижче.

Згідно з ч. 3 ст. 66 КПК суд вправі доручити підрозділам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, провести оперативно-розшукові заходи чи використати засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі, лише у передбачених законом випадках, але що це за випадки, — не ясно. У будь-якому разі положеннями КПК такі випадки не передбачені.

Характерно, що законодавець надає право суду давати вказані доручення безпосередньо підрозділам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, минаючи прокурора, фактично позбавляючи його права контролю за цією діяльністю, забуваючи, що суд отримав справу для розгляду від прокурора і, за логікою, лише з ним повинен мати процесуальні стосунки.

При аналізі змісту ч. 3 ст. 66 КПК викликає інтерес можливість забезпечення одночасно гласності судового розгляду й проведення оперативно-розшукових заходів та використання засобів для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами в кримінальній справі, в режимі, що забезпечував би позитивну результативність таких дій. Важко уявити позитивну результативність оперативно-розшукових заходів, завдання на здійснення яких даються в судовому засіданні в присутності сторін. На жаль, закон не регламентує, як саме повинен діяти суд у такому випадку. Водночас правила, передбаченого ст. 20 КПК, явно замало для забезпечення конфіденційності судового доручення.

Слід звернути увагу також на те, що при поверненні кримінальної справи на додаткове розслідування чи прокурору статус особи, яка притягується до кримінальної відповідальності, змінюється — вона із підсудного стає обвинуваченим, і для того, щоб знову стати підсудним, потрібний попередній розгляд справи суддею, передбачений гл. 23 КПК. Виконання судового доручення — це те ж саме додаткове розслідування, але щодо підсудного. Він не набуває статусу обвинуваченого. Проте обвинувачений при проведенні слідчих дій має права, які за своїм обсягом не збігаються з правами підсудного. Порівняй, читачу, права обвинуваченого, передбачені в главах 11—18 КПК, і права підсудного, передбачені ст. 263 КПК, і побачиш цю різницю.

Виходячи з власного розуміння змісту ч. 3 ст. 66 та ст. 3151 КПК в процесі розгляду кримінальних справ суди України направляли органам, які провадили розслідування, доручення на виконання певних слідчих або оперативно-розшукових дій приблизно у 2 % справ, що надійшли на розгляд судів. Зокрема, суди давали судові доручення з метою: встановлення місця перебування потерпілих, свідків, осіб, котрі були понятими при виконанні певних слідчих дій, чи інших осіб, яких необхідно допитати для перевірки посилань підсудних; перевірки факту звернення потерпілого до лікувального закладу та встановлення особи, котра надавала медичну допомогу; забезпечення цивільного позову і конфіскації майна; перевірки алібі підсудного; встановлення можливих очевидців злочину та їх допиту або місця перебування свідків, відомості про яких одержані в ході судового слідства; встановлення належного власника майна; огляду, вилучення та долучення до матеріалів справи як речових доказів конкретних предметів чи майна, яке знаходиться за місцем мешкання підсудного; направлення до суду речових доказів, матеріалів додаткової перевірки тощо; з'ясування або уточнення даних щодо обставин злочину (місця, часу вчинення злочину тощо); встановлення кількості і вартості викраденого майна або дійсного розміру заподіяної злочином шкоди; з'ясування психічного стану підсудного; встановлення вартості транспортного засобу, якщо кваліфікуючою ознакою злочину є його вартість; виявлення предметів і документів, які можуть мати доказове значення; перевірки й уточнення результатів допиту підсудних, потерпілих, свідків або заяв обвинувачених, їхніх захисників про застосування недозволених методів слідства, заходів фізичного і психічного впливу на обвинувачених; встановлення даних про особу підсудного (перебування на обліку в туберкульозному, наркологічному, психіатричному диспансері, про відбуття покарання, витребування характеристик тощо).

Для з'ясування перелічених питань суди пропонували провадити такі слідчі дії: допитати свідків, потерпілих та інших осіб, які мають відношення до справи і допит яких у суді неможливий (перебувають у лікарні, страждають на тяжке захворювання або до них застосовуються заходи безпеки тощо); провести виїмку речових доказів, документів і предметів, що можуть мати доказове значення; одержати вихідні дані для призначення і проведення відповідних експертиз (відтворення обстановки й обставин події), відібрати зразки для експертних досліджень; призначити і провести експертизу; відтворити обстановку та обставини події; провести очні ставки або повторний чи додатковий огляд місця події; пред'явити обвинувачення за участю захисника; вилучити, оглянути та долучити до справи речові докази, провести їх експертизу; зібрати додаткові матеріали; провести додаткові ревізії (бухгалтерські, економічні, почеркознавчі та ін.); зняти інформацію з каналів зв'язку; накласти арешт на майно; витребувати документи, за допомогою яких встановлюють власника майна; пред'явити особу для впізнання; провести інвентаризацію, перевірку, ревізію підприємств; провести ексгумацію трупа; надати документи, які характеризують особу підсудного, тощо.

Про що свідчать характер і зміст судових доручень? Насамперед — про поверховість, неповноту та неправильність досудового слідства, про бажання слідчих та прокурорів абияк, швидше зшити справу і передати її до суду, забезпечивши таким чином дотримання строків досудового слідства. У будь-якому судовому дорученні йдеться не про уточнення даних, які одержані в ході судового слідства, а про необхідність збору нових доказів.

Окремі судові доручення свідчать про відверту правову неграмотність суддів. Ну як можна вимагати через судове доручення пред'явити обвинувачення за участю захисника? Чому не сам суд з'ясовує психічний стан підсудного, а доручає це слідчому? Подивись, читачу, на перелік інших вимог судів, і стане зрозумілим, що абсолютна більшість із них неправомірні, оскільки порушені в них питання мають вирішуватися в інший спосіб.

Запровадження можливості давати судові доручення органам слідства та органам, які займаються оперативно-розшуковою діяльністю, призводить до того, що суди знімають із себе обов'язок призначати експертизи та виконувати інші передбачені законом дії. Так, із 124 судових доручень, направлених судами м. Києва, у 23 справах суди запропонували зібрати дані, що характеризують особу підсудного. Це дає підстави зробити висновок, що в процесі досудового слідства не виконуються елементарні вимоги закону щодо встановлення особи обвинувачуваного, але й суди не вважають за необхідне це робити. Деякі апеляційні суди зазначають, що іноді прокурори свідомо направляють на розгляд до судів кримінальні справи, які розслідувані неповно, з розрахунком на те, що неповнота та неправильність досудового слідства будуть усунуті судом саме шляхом направлення судових доручень.

Так, у справі шодо Н. та інших (Тростянецький районний суд Сумської області) за клопотанням прокурора було направлено судове доручення призначити товарознавчу експертизу та з'ясувати можливу причетність до злочину інших осіб, хоча вирішення цих питань було конче необхідним ще на стадії досудового слідства.

Відповідно до положень статей 303—315 КПК суд має право самостійно виконати такі дії, як допит свідків, експертів, проведення очних ставок, пред'явлення для впізнання, огляд місця події, огляд речових доказів і документів, проведення експертизи, витребування необхідних документів. Але в деяких випадках судді доручають у порядку, передбаченому ст. 3151 КПК, провадити такі дії, які можуть і повинні провадити вони самі під час судового засідання, що призводить до тяганини у розгляді справи.

Наприклад, Охтирський міський суд Сумської області у справі щодо С. та Б. давав доручення на витребування копії постанови про звільнення С. від покарання, долучення до справи позовних заяв потерпілих, які відповідали б вимогам ст. 137 Цивільного процесуального кодексу України, на проведення товарознавчої експертизи, перевірки факту можливого вчинення Б. іншого злочину. Ще приклади. Зарічний районний суд м. Сум у справі щодо Г. доручав допитати державного виконавця, дати оцінку показанням одного зі свідків, здійснити виїмку журналів вхідної кореспонденції Зарічного ВДВС. Ужгородський міськрайонний суд доручав Ужгородському МВ УМВС України в Закарпатській області призначити судово-медичну експертизу для встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, заподіяних потерпілому. Джанкойський міськрайонний суд Автономної Республіки Крим у справі за обвинуваченням Т. за ч. 3 ст. 185 Кримінального кодексу України (далі — КК) доручав органу досудового слідства призначити амбулаторну судово-психіатричну експертизу щодо підсудної. Судакський міський суд Автономної Республіки Крим доручав слідчому відділу МВ ГУ МВС України в Автономній Республіці Крим надати суду протокол затримання підсудного Г., а також дані про вилучення його особистих речей, які не були долучені до справи під час досудового слідства. На жаль, таких прикладів багато.

Апеляційний суд Полтавської області обгрунтовано зазначив, що суди мають самостійно виконувати такі дії, як витребування довідок про судимість, про час роботи підсудного, розмір його заробітку, копії вироків та інші обставини, не пов'язані з виконанням слідчих дій чи оперативних заходів, а не направляти судові доручення. Водночас слід жорстко реагувати на дії прокурора та слідчого, які зобов'язані були долучити ці документи до справи на стадії досудового слідства.

Запровадження судових доручень призводить до прискорення досудового слідства, але водночас — і до тяганини в судах. Так, залежно від обсягу і складності слідчих чи оперативних дій, які необхідно виконати, строки виконання судових доручень встановлювалися від 7 днів до 2 місяців (суди Полтавської, Волинської областей), від 5 до 30 діб (суди Миколаївської області), до 1 місяця (суди Львівської області), від 3 до 15 днів (Армянський міський суд Автономної Республіки Крим), від 10 до 30 днів (суди Хмельницької області). Деякі суди не вказують в ухвалах строки виконання судових доручень (Новосанжарський та Хорольський районні суди Полтавської області). Часто строки виконання судових доручень порушуються. Наприклад, жодне судове доручення Апеляційного суду Донецької області не було виконане у встановлений 10-денний строк. 26 грудня 2003 р. Лебединський районний суд Сумської області у справі за обвинуваченням Н. за ч. 2 ст. 122 КК доручив слідчому відділу Лебединського МРВ УМВС України у Сумській області провести відтворення обстановки та обставин події у строк до 5 березня 2004 р., але матеріали на виконання судового доручення надійшли до суду лише 5 липня 2004 р. В провадженні Верхньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська з 31 травня 2002 р. перебуває справа щодо Т. 3 липня 2002 р. суд дав доручення провести ряд слідчих дій. І лише 10 жовтня 2003 р. справу повернули до суду, але не всі слідчі дії були виконані, тому 30 червня 2004 р. суд повторно направив судове доручення, яке станом на 18 квітня 2005 р. не виконане. Фрунзенський районний суд м. Харкова 18 листопада 2004 р. у справі щодо Д. виніс постанову про доручення СВ Фрунзенського РВ ХГУ УМВС України у Харківській області подати в судове засідання протокол про затримання підсудного. Судове доручення було виконане лише 7 лютого 2005 р. Доручення Апеляційного суду Полтавської області у справі за обвинуваченням Г. і О. за ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 152, ч. 3 ст. 153 КК виконувалося прокуратурою Полтавської області з 7 липня 2004 р. по 15 квітня 2005 р., хоча для його виконання надавався строк 1 місяць. У 12 справах суди Полтавської області направляли судові доручення повторно. За повідомленням Солом'янського районного суду м. Києва, із 71 судового доручення виконано лише 25.

Аналіз цих прикладів із судової практики свідчить про те, що неконкретність закону щодо як предмета судових доручень, так і часу їх виконання призводить до того, що на суд усе більше перекладаються невластиві йому функції, тобто ті функції, які покладені на органи слідства та прокурора, і що у визначенні часу на виконання судових доручень суди діють кожний на власний розсуд. Застосування ст. 3151 КПК в судовому слідстві призводить до істотного затягування судового процесу, оскільки, як видно із судової практики, суди відкладають розгляд справи до отримання відповіді на судове доручення. Мабуть, без відкладення судового розгляду і обійтись не можна, тому що постановлення остаточного судового рішення неможливе без дослідження результатів судового доручення.

Для того щоб збагнути цілі й мету запровадження права суду на давання відповідних доручень, необхідно звернути увагу на те, що відповідно до ч. 2 ст. 66 та статей 263, 264, 266, 267 КПК підсудний, захисник, обвинувач та потерпілий мають право подавати суду відповідні докази, а за певних обставин — порушувати перед судом клопотання про витребування і долучення до справи нових доказів. Десятиліттями сторони мали змогу в такий спосіб надолужувати прогалини досудового слідства, і потреби в тому, щоб суд давав доручення перевіряти й уточнювати фактичні дані, які можуть бути доказами у кримінальній справі, не було. Але введення в КПК неконкретного змісту ст. 3151 та ч. 3 ст. 66 КПК змінило ситуацію і призвело до того, що прокурор і захисник не бажають самі подавати додаткові докази, перекладаючи своє право як обов'язок на плечі суду. На жаль, суди не реагують на ці обставини. Слід також мати на увазі, що згідно з ч. 1 ст. 66 КПК суд у справах, які перебувають в його провадженні, має право без жодних посередників безпосередньо викликати в порядку, встановленому положеннями КПК, будь-яких осіб як свідків і як потерпілих для допиту або як експертів для давання висновків; вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, за допомогою яких можна встановити необхідні у справі фактичні дані; проведення ревізій; вимагати від банків інформацію, яка містить банківську таємницю, тощо. Відповідно до вимог статей 303, 304, 307, 308 КПК суд має право допитати будь-яку особу як свідка чи потерпілого (за винятком осіб, зазначених у ст. 69 КПК). Згідно зі ст. 309 КПК в суді може бути проведене впізнання особи чи предмету. Законом (статті 310, 312, 315 КПК) передбачена можливість проведення судом експертиз та огляду місця події. В жодній статті цього Кодексу немає застережень щодо того, що в окремих випадках суд може доручити допит свідків чи потерпілих іншим особам. Якщо ці свідки чи потерпілі ухиляються від явки в суд, то в Кодексі передбачений механізм, який забезпечує можливість їх явки. Звичайно, не кожного свідка можна доставити в суд примусово (тяжко хворі, престарілі тощо). Але коли явка свідка в суд неможлива, законом передбачена можливість оголошення його показань (ст. 306 КПК). Якщо певна особа не була допитана під час досудового слідства й виникла потреба її допитати в судовому засіданні, але це неможливо, то з урахуванням передбаченого ст. 257 КПК принципу безпосередності дослідження доказів у судовому засіданні, а також вимог ст. 306 КПК про те, що можна оголосити показання лише того свідка, який дав показання під час дізнання, досудового слідства або в суді, давати судове доручення слідчому про допит свідка безглуздо, оскільки такі показання не можна в суді оголошувати, тобто вони завідомо не можуть мати правового значення. Простіше сказати, такий доказ не може бути визнаний допустимим. Не може суд давати доручення й слідчому, щоб той призначив і провів будь-яку експертизу, оглянув місце події, речові докази та документи; не можна шляхом судового доручення витребувати будь-яку інформацію.

Отже, у суду достатньо прав і повноважень, щоб у більшості випадків не вдаватися до судових доручень. Але суди не завжди використовують ці права і повноваження.

Разом з тим, на жаль, не можна однозначно сказати, що суд в усіх випадках може обійтися без судових доручень. Сьогодні все частіше підсудні заявляють про те, що в ході досудового слідства до них застосовувалися недозволені методи слідства. Так, в Апеляційному суді Донецької області у 2004 р. із 37 судових доручень 17 стосувалися перевірки заяв підсудних про те, що вони оговорили себе на досудовому слідстві внаслідок насильства. У 2005 р. цей суд направив 8 судових доручень, і всі вони стосувалися перевірки аналогічних заяв підсудних. Звичайно, такі заяви можуть бути як правдивими, так і неправдивими. Але як суд має визначитися із цим? У таких випадках потрібні оперативно-розшукові заходи, які суд провадити не в змозі, як і слідчі дії. Заява підсудного про насильство щодо нього — це заява про вчинений злочин, який можна розслідувати лише після порушення кримінальної справи, а відмовити у порушенні кримінальної справи — лише після проведення відповідного дослідження обставин справи. Водночас від правдивості чи неправдивості заяви підсудного залежить оцінка доказів у справі. Тому суд не може «відмахнутися» від цієї заяви. Він зобов'язаний дати доручення перевірити її й відкласти розгляд справи до отримання даних про результати цієї перевірки.

Звичайно, такі заяви підсудних свідчать про те, що органи прокуратури є надзвичайно слабкою структурою і прокурори не здійснюють належно нагляд за дізнанням та досудовим слідством у кожній справі, не контролюють кожну слідчу дію, яку провадить слідчий. Інакше такі заяви підсудних були б майже неможливі.

Оскільки абсолютна більшість таких заяв підсудних, як свідчить судова практика, є необгрунтованими, їх наявність свідчить також про невисоку моральність підсудних. Але «що маємо, те й маємо», як сказав відомий політик, і зміни того, «що маємо», відбудуться не скоро. А тому без судового доручення на предмет перевірки таких заяв не обійтись.

Останнім часом судді все частіше стикаються з тим, що свідки у кримінальних справах перед самим їх розглядом у суді зникають. Хтось повинен вести їх пошук і з'ясовувати, чому вони зникають, за чиєю командою чи впливом. Тут також не обійтися без судового доручення.

Інколи суд стає перед необхідністю проведення обшуку чи виїмки, тобто тих слідчих дій, які він провести не в змозі. Природно, що в такому випадку він має вдатися до судового доручення. Отже, судові доручення можливі, але в надзвичайно рідкісних, виняткових випадках, коли іншим чином неможливо отримати відповідні дані. Саме на це повинен орієнтувати закон. На жаль, поки що закон у цій частині недосконалий, не узгоджений з іншими статтями КПК і дає можливість для свавілля в кримінальному процесі.

З гіркотою сприймається і те, що в новому проекті КПК слово в слово перенесені зміст ст. 3151 та ч. 3 ст. 66 КПК, тобто ті ж проблеми закладаються і на майбутнє.





Реферат на тему: Про судові доручення в кримінальній справі (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.