Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Правові погляди Кирила Трильовського (реферат)

Розвиток української правової думки в Галичині наприкінці ХІХ – початку ХХст. нерозривно пов'язаний з діяльністю українських депутатів австрійського парламенту та галицького крайового сейму. В цей час український політичний рух репрезентують головно три політичні партії: національно-демократична, радикальна та соціал-демократична. Узгоджуючи та координуючи свою діяльність у справі вирішення принципових питань боротьби за національне, політичне та соціальне визволення українського народу, вони разом з тим суттєво відрізнялися в підходах до розуміння шляхів та цілей цієї боротьби.

Ситуація, що склалася мала, як позитивний, так і негативний вплив на розвиток українського політичного руху. Безперечним позитивом був різнобічний розвиток української політичної та правової думки, подібно до того, як це простежувалось і в інших європейських народів. Негативним було взаємне поборювання українських політичних та громадських діячів, яке інколи набирало гостроти форм та полемічного запалу, вартих ліпшого застосування. Особливо це торкалося взаємовідносин між представниками радикальної партії та греко-католицьким духовенством, яке радикали вважали винуватцем ледь чи не у всіх бідах українського народу.

Кирило Трильовський з цього приводу писав: "Наша робота, як українських радикалів, ішла в 90-х роках в напрямі національного і клясового освідомлення наших селянських мас і визволення їх зпідо впливів дуже консервативного греко-католицького духовенства. Воно прямо гальмувало розвій могучих сил, які в тих масах дрімали!” (Тут і далі збережено правопис оригіналу) [1, с.13]. Очевидно, що значною мірою духовенство заслуговувало на такі докори, однак саме греко-католицьке духовенство було тим середовищем, з якого вийшла переважна більшість провідників українського політичного, економічного та культурного життя. Зрештою, і сам Кирило Трильовський був сином священика.

А проте, навіть не поділяючи поглядів греко-католицького духовенства, вважаючи його опанованим аристократизмом, українські політики радикального спрямування в Галичині прагнули дотримуватися толерантності та зваженості. Як зазначав Трильовський, прагнучи надати "Січам” антиклерикального характеру, він разом з тим "ніколи не виступав проти самої релігії! Під час зборів і віч ані я не виступав проти священиків, ані нікому не дозволяв на такі виступи!” [1, с.60].

Та, незважаючи на всі суперечності, в цілому це був повноцінний політичний розвиток європейського народу, який у процесі боротьби протилежностей витворював цілісне бачення спільної перспективи українського політичного руху.

Самобутньою постаттю українського громадського та політичного життя Галичини кінця ХІХ – початку ХХст. є Кирило Трильовський. Як один із творців ідеології української радикальної партії, він мав суттєвий вплив на розвиток української правової та політичної думки того періоду. Це був представник так званої адвокатської доби в українському русі, коли керівне становище в усіх сферах суспільного, політичного, економічного та культурного життя в Галичині посідали адвокати. Ці люди приділяли найменшу увагу власному добробуту та благополуччю, вбачаючи своє покликання в служінні рідному народові. Саме їхня діяльність дала змогу поставити українські вимоги на правові основи, розробити правові механізми боротьби за забезпечення та захист прав і свобод українського народу.

Народився Кирило Йосифович Трильовський 6 травня 1864р. у селі Богутин на Золочивщині в сім'ї священика. Навчався в школі у Золочеві і Бродах, потім у гімназії в Бродах та Коломиї. Вже під час навчання в гімназії належав до таємного учнівського гуртка. Вищу освіту здобував на юридичному факультеті Чернівецького, згодом Львівського університетів. Докторат захистив у Кракові 1894р., потім у Львові склав адвокатський іспит. Відкрив адвокатську канцелярію в Коломиї, яку згодом переніс до Яблунова.

Упродовж усього життя він не припиняв адвокатської практики, захищаючи не тільки українців, але й представників інших народів. Зокрема, він був захисником єврейського соціаліста Михайла Герера на процесі в Коломиї, виступав одним із оборонців у знаменитому "процесі 101” над студентами, які домагалися відкриття українського університету у Львові.

Визначальний вплив на формування світогляду Кирила Трильовського ще в дитинстві справив Шевченків "Кобзар”. Саме під впливом Великого Кобзаря він захоплюється славним історичним минулим українського народу періоду козацької доби. Суттєвий вплив на формування його політичних та правових поглядів мав і Михайло Драгоманов. Саме тому політична та громадська діяльність Трильовського тісно пов'язана зі створеною в 1890р. під ідейним впливом М.Драгоманова українською радикальною партією. За словами самого Кирила Трильовського, він був "завзятим Драгоманівцем” [1, с.18].

Вплив на формування політичних та правових поглядів Кирила Трильовського справила також праця Юліана Бачинського "Україна irredenta”. Повністю поділяючи переконання, що "здійснення всіх соціялістичних ідеалів можливе лише при політичній самостійности українського народу”, К.Трильовський як активний член української радикальної партії завзято підтримав закріплення цієї ідеї в програмних документах партії на конгресі 1895р.

Активну політичну діяльність він розпочав у 1884р., вперше виступивши на зборах (вічу). З того часу активно займався суспільно-політичними справами. З моменту заснування в 1890р. Русько-української радикальної партії був її діяльним членом. Водночас Трильовський активно займався культурно-просвітницькою та господарсько-організаторською діяльністю. В тому ж 1884р. Трильовський був одним з засновників читальні "Просвіти” в с.Карлові на Снятинщині, в 1896р. – бібліотечного товариства "Наука” у Снятині, в 1904р. – кооперативу "Народна Спілка”.

У 1902р. брав активну участь в організації селянських страйків. У 1905-1907рр., агітуючи за загальне виборче право, він висунув гасла безоплатної передачі селянам усієї землі та боротьби з клерикалізмом.

Проте найвагомішим здобутком громадської діяльності Кирила Трильовського було створення "Січей”, мережа яких у першому десятилітті ХХст. охопила всю східну Галичину та Буковину.

Переконавшись, що український народ повинен активно боротися за своє національне визволення, Трильовський усвідомлював, що ця боротьба може мати не тільки мирні парламентські форми. З огляду на це, за його словами, для українського народу необхідно "себе й військово організувати”. А для цього "треба було також боротися проти т.зв. антимілітаристичного комплєксу в народі, треба було старатися відновити старі козацько-визвольні традиції, вивчити народ найголовніших військових вправ!..” [1, с.18]. Важливо також, щоб "народ полюбив військові вправи, не з приязни до Австрії, але з уваги на далеке майбутнє...” [1, с.19].

З цією метою треба було створити товариство, яке б взяло на себе виконання такого завдання. Однак дістати дозвіл на утворення парамілітарного товариства від тогочасної крайової адміністрації було більш ніж проблематичним. Тож, діючи у межах чинного законодавства, Кирило Трильовський виступив ініціатором та засновником протипожежних гімнастичних товариств, яким дав назву "Січі”. Уже сама назва повинна була виховувати почуття національної свідомості та поваги до історичного минулого, історичних традицій.

На думку організатора "Січей”, відродження народу неможливе без тісного взаємозв'язку сучасної суспільно-політичної діяльності та історичного минулого, традицій народу. "Народ мусить пізнати колишню могутність своїх предків, щоби міг прийти до переконання, що й під цю пору може станути на рівні з другими народами на полі культурного і суспільного змагання! Історичні традиції розбуджують віру в сили і надію на будуче; тому народ, який прямує до відродження не може їх зречися”, – підкреслював Кирило Трильовський [1, с.39]. При цьому він також широко використовував досвід національно-визвольної боротьби інших народів. Зокрема, Пілсудський на запрошення Трильовського весною 1912р. виголосив у "Повітовій Січі” у Львові доповідь про боротьбу польського народу за незалежність.

Першу "Січ” засновано 5 травня 1900р. в с.Завалля Снятинського повіту. Цьому передувала спроба організувати "Січ” взимку з 1899 на 1900р. у с.Усті на Покутті. Статут першої "Січі” в Усті не був затверджений з суто формальних причин: один з параграфів передбачав право членів товариства носити відзнаки товариства, на що галицьке намісництво вимагало окремого дозволу. Для отримання такого дозволу потрібно було вносити окреме подання з ґрунтовним описом відзнак. Зважаючи на це, Трильовський вирішив подати на затвердження новий статут для "Січі” в Заваллю біля Снятина. У новому статуті вже не згадувалось положення про відзнаки товариства, однак це не означало відмови від них, а було використано принцип – "дозволено все, що прямо не заборонено законом”. Оскільки нормативного акта про заборону носити символіку громадських організацій не існувало, Кирило Трильовський дійшов висновку, що члени "Січей” і без додаткової вказівки в статуті мають таке право.

Задекларовані як спортивно-протипожежні товариства, "Січі” ставили перед собою і політичні цілі. Вони виступали за загальне виборче право, приєдналися до боротьби за український університет у Львові, за розширення мережі українських шкіл. Це одразу ж викликало гоніння з боку крайової адміністрації, проте січововий рух набирав справді масового характеру. На червень 1914р. діяло 916 січових осередків, які об'єднували в своїх рядах понад 30 тис. членів.

У 1907р. К.Трильовського обрано послом до віденського парламенту, причому він здобув чи не найбільшу кількість голосів зі всіх депутатів парламенту. В 1911р. його знову обрано послом до парламенту, а в 1913р. ще й послом до галицького крайового сейму.

Від самого початку своєї депутатської діяльності Трильовський намагався піднести українську проблему на загальнодержавний рівень. Зокрема, в 1908р. він разом з Т.Масариком організував у Празі велике віче, на якому ознайомив чеську громадськість з переслідуваннями, які зазнає український народ у Галичині з боку польської адміністрації краю. Виступаючи на цьому вічі, Трильовський заявив, що коли і далі триватимуть утиски українського народу, то подібні віча скликатимуться і в інших краях не тільки Австрії, але й по всій Європі.

Трильовський активно використовував парламентську трибуну для захисту прав та інтересів українського народу. За першу каденцію (1907-1911) він проголосив 11 великих промов, кожна з яких тривала 2-4 год., а одна – 5 год., торкаючись найрізноманітніших форм порушення чинного законодавства, законних прав та інтересів громадян крайовими та місцевими органами влади. За цей же період він виступав на численних (понад 100) зборах та зустрічах як у Коломийському, так і в інших повітах. Трильовський вніс 135 інтерпеляцій (запитів), які торкалися найрізноманітніших правових проблем: відшкодування державою шкоди, завданої повінню; право на володіння та користування зброєю пастухами для охорони свійських тварин; обов'язковість використання в судах при написанні протоколів та актів обвинувачення української мови; встановлення чіткого переліку предметів, які не можуть бути забрані у випадку стягнення податків (щоб не забирали в селянина "останньої одежини”); право та можливість українських військовослужбовців відзначати українські свята тощо [2, с.3-4]. Усього за час своєї депутатської діяльності Кирило Трильовський вніс понад 1000 інтерпеляцій [3, с.118].

Особливо гостро боровся Трильовський в парламенті зі зловживанням галицької крайової адміністрації. До цієї проблеми він звертався з кожною слушною нагодою. Наприклад, 22 липня 1907р. під час дебатів з приводу бюджету він виголошує викривальну промову, згодом опубліковану під заголовком "Проч із шляхтою! Проч із єї посіпаками!”. Промова цікава як з огляду на ті численні факти грубих порушень, особливо під час виборів, що мали місце в Галичині, так і як приклад безкомпромісної боротьби, боротьби правовими, парламентськими методами, яку вели з цими порушеннями українські політичні діячі і, зокрема, К.Трильовський.

Аналізуючи історичне минуле Галичини, без якого не можна зрозуміти тієї ситуації, що склалася на західноукраїнських землях наприкінці ХІХ – початку ХХст., К.Трильовський підкреслював, що для польської держави, до якої, перш ніж відійти до Австрії, протягом понад 400 років входили і західноукраїнські землі, були характерні повна свобода, яка межувала з відсутністю єдиної державної влади для шляхти, і таке ж повне безправ'я, яке межувало з невільництвом для селян без огляду на те, чи це були польські, чи литовські, чи українські селяни. Проте, за його словами, "природно, що положенє українського хлопа було некористнійше тому, що між ним а шляхтичом було не тільки противенство, яке є між невільником а паном, але сей хлоп належав рівнож до иншої віри, до православної або греко-католицької, ну і до иншої народности; як се всьо зложимо разом і додамо безмежну шляхоцьку самоволю, то зможемо собі представити безнадійне положене українського хлопа в шляхоцькій державі” [4, с.5].

Не вважаючи великим благом для українського народу входження західноукраїнських земель до складу Австрії, К.Трильовський підкреслює, що це мало для українського селянства, безперечно, позитивне значення хоча б з урахуванням того, що "цісар Йосиф ІІ старався зробити положенє хлопів в своїй державі зноснійшим; в 1781р. зніс він кріпацтво хлопів, а патентом з 10. лютого 1789. зарядив цілковите знесене панщини” [4, с.5]. Проте передчасна смерть цієї безумовно яскравої постаті в європейській історії дозволила його наступнику скасувати цей акт, який ще не набрав юридичної сили. Як результат – панщина затрималася аж до 1848р., а становище селянства й далі залишалося нестерпним.

На думку К.Трильовського, тогочасні проблеми Галичини полягали в тому, що шляхетський дух з його зневагою та гнітом народу, з необмеженим свавіллям, ігноруванням права з припиненням існування Речі Попосполитої не тільки не зник, але й поширився. Він підкреслював, що шляхтичі, наслідуючи графа Агенора Голуховського, починаючи з другої половини ХІХст. намагалися "обсаджувати” усі публічні уряди в Галичині своїми ставлениками. Причому державний устрій, збудований на куріальній системі, якнайкраще відповідав інтересам шляхти, котра використовувала для своїх цілей, для збереження свого впливу і панування як загальнодержавні, так і крайові представницькі органи. І навіть якщо представники інших соціальних груп отримують доступ до посад в органах державної влади чи крайового самоврядування, то, за словами К.Трильовського, ключові, найвищі посади залишаються в Галичині майже винятково в руках шляхти, яка "зберігає визначальний вплив на діяльність усіх цих органів, заразивши їх своїм класовим духом, своїм порушенням і погордою законів” [4, с.7].

В одній із своїх промов К.Трильовський навів дуже яскравий приклад зловживання польської шляхти в галицькому крайовому сеймі, де вона мала переважну більшість. У 1901р. до галицького сейму з сільських курій коломийського округу обрано князя Романа Пузину. Той мандат було призначено, очевидно, для представника українського народу, тому що населення коломийського повіту складалося майже тільки з українців. Проте з допомогою "галицьких виборчих штучок” було зроблено все, щоб не допустити до обрання людини, яка на рівні крайового сейму виступала б на захист інтересів українського селянства. Однак найцікавіше попереду.

Коломийський повітовий суд своєю ухвалою від 8 квітня 1904р. визнав князя Романа Пузину недієздатним (поставив під курателю), і його помістили в приватний лікувальний заклад. Без сумніву, що після визнання недієздатним (згідно з зобов'язуючими постановами) цей представник шляхти не міг далі виконувати свої депутатські обов'язки. Отож необхідно було призначити нові вибори. Але, незважаючи на вимоги українських сеймових послів і навіть на депутатське звернення (інтерпеляцію), у парламенті вибори не призначали. Відтак Трильовський робить висновок, що "дурнуватий вже три роки є членом галицького сейму, а шляхтичам миліше мати божевільного між собою, як наразитися на небезпеку, що той мандат припав би радикалові або нац. демократові” [4, с.10-11].

К.Трильовський не тільки викривав зловживання, що були поширені у Галичині, але й ґрунтовно аналізував їх правовий аспект. Передусім це були грубі порушення прав громад, зловживання при формуванні органів місцевого самоврядування та грубе втручання державних адміністративних органів у їхню діяльність. Польська шляхта, не маючи змоги стати на перешкоді діяльності цих органів, робила все можливе, щоб "за всяку ціну обсадити громадську старшину і писарів своїми креатурами. /.../ Така шляхоцька креатура, як вже раз обняла свій уряд, виконує його часто 20 а навіть 30 років, а всі зусилля населення, аби позбутися його, остають без наслідків. Нові вибори призначаються замість по 6 роках аж по семи або восьми, протести проти несвоєчасного проведення виборів не розглядаються роками або відкидаються за найдрібніших причин” [4, с.11]. До того ж такий шляхетський ставленик діставав найширшу підтримку від окружної і крайової адміністрації та прокуратури, маючи головне і чи не єдине завдання – успішно проводити виборчі махінації, які б забезпечували здобуття депутатського мандата представником польської шляхти чи її ставлеником.

У тому випадку, коли громада була достатньо свідома та організована і їй неможливо було нав'язати громадську старшину чи писаря, повітова адміністрація розпускала громадську раду як орган самоврядування і призначала громадського комісара, який, маючи повне право розпоряджатися громадським майном, не був підзвітний громаді [4, с.12].

Якщо ж виникала загроза для вибору потрібного кандидата, виборчі комісії йшли на пряме нехтування будь-якими правовими приписами, визнаючи недійсними таку кількість голосів відданих за небажаного кандидата, яка була потрібна, щоб бажаний кандидат одержував більшість. Наприклад, на виборах депутата, на яких був сам К.Трильовський, польський кандидат пройшов більшістю в 4 голоси, при цьому недійсними було визнано (уневажнено) 232 голоси, подані за іншого кандидата [4, с.15].

Значну роль К.Трильовський відіграв і у створенні 18 березня 1913р. у Львові суто військового товариства – "Українські Січові Стрільці”. І в цій справі йому довелося також використати свій хист адвоката, щоб подолати протидію польських чинників, які чинили опір створенню українцями подібної організації. Зазначимо, що й серед переважної більшості українських політичних діячів на той час ще не було чіткого усвідомлення важливості створення військових товариств, організації збройних сил українського народу, і Трильовський докладав справді титанічних зусиль для реалізації зазначеної ідеї.

Згадуючи про ці події, К.Трильовський писав: "Жадоба чину нашої молоді гуртуватися у стрілецькі товариства, стрілецьку ідею, що її ширив поміж студентською молоддю Іван Чмола, слід було правно оформити! В тій цілі вніс я від Українського Січового Союзу до Намісництва у Львові оригінальний проєкт статуту товариства Українські Січові Стрільці. Одначе намісник відкинув його! Маючи за собою прихильність центрального уряду і генерального штабу у Відні, вніс я вдруге, тим разом до міністерства внутрішніх справ, проєкт статуту тов. У.С.С. На підставі цього статуту тереном діяльности товариства мала бути вже ціла Австрія, отже, й українська частина Буковини. Одначе й цим разом мені не повелося, бо за "порадою” намісника у Львові міністерство у Відні відкинуло й цей проєкт статуту. /.../ Щоб таки добитися належного нам права, залишався єдиний вихід – предложити намісникові дослівний переклад статуту польського "Стшельца”, що стояв під командою Пілсудського. /.../ Отже, в імені Українського Січового Союзу вніс я втретє новий проєкт статуту товариства "Українські Січові Стрільці” і цим разом намісник Бобржинський мусів його прийняти, бо ж бачив перед собою статут польського "Стшельца” – в українській мові” [1, с.51-52]. Незабаром стрілецькі товариства поширилися майже на всі міста Галичини. На початок війни було 96 військових "Січей”. Вшановуючи колосальну заслугу К.Трильовського в справі організації збройних сил українського народу, Осип Демчук та Осип Семенюк – автори першого українського військового підручника "Правильник піхотинців” видали його в 1914р. з посвятою Кирилу Трильовському.

З початком першої світової війни у 1914р. К.Трильовський – голова Бойової Управи Українських Січових Стрільців і член Загальної Української Ради. З проголошенням ЗУНР він увійшов до складу Національної Ради. Після окупації західноукраїнських земель Польщею емігрує до Відня, де став членом Кодифікаційної комісії в уряді ЗУНР.

У 1927р., повернувшись з еміграції, К.Трильовський працював адвокатом у Гвіздці. Через опір польської влади та в зв'язку зі станом здоров'я участі в громадському житті у цей період він уже не брав.

Помер Кирило Трильовський 19 жовтня 1941 року, похований у Коломиї.

Аналізуючи правові погляди Кирила Трильовського, передусім вартий уваги той факт, що він був не тільки, або й не стільки, теоретиком права, скільки практикуючим адвокатом та політичним діячем. Це, власне, зумовлювало першочерговість його уваги до фактів порушення вимог чинного законодавства та намагання усунути ці порушення. Хоча, безперечно, його праця "Боротьба італійців за свободу і соборність” (1928) та "Про Велику Французьку революцію” (1934), написана спільно з С.Яричевським, містить ряд цікавих теоретичних висновків та ідей.

У передмові до праці "Боротьба італійців за свободу та соборність”, що побачила світ у 1928р. в Коломиї, він писав, що її ціллю є зацікавити широкий загал українського громадянства "справою боротьби італійців за соборність і злуку”. Ця боротьба для українського народу є цікавою і повчальною з огляду на те, що італійський народ не одразу ж досягнув своєї мети, як це вдалося, наприклад грекам, а вів свою боротьбу упродовж тривалого періоду окремими етапами, між якими, як зазначає К.Трильовський, "були значні історичні передишки” [5, с.3]. Та найголовніше те, що ці періоди реакції, які наставали після піднесення національно-визвольного руху, провідники, ідеологи цього руху використовували для виявлення недоліків попередніх етапів боротьби за свободу і злуку, для окреслення планів на найближче майбутнє, для підтримки патріотичного настрою найширших верств народу та для кращої його організації.

Враховуючи тогочасні настрої серед найширших верств українського громадянства, розгубленість політичної еліти періоду 1917-1920-х років, ідея щодо можливості настання періоду реакції після піднесення національно-визвольного руху та ефективне використання цього періоду для аналізу попередніх прорахунків і недоліків з тим, щоб у подальшому їх запобігти, мала для українського народу принципово важливе значення. Близькою і зрозумілою для українського народу була описана Трильовським ситуація, в якій опинився італійський народ після 1848-49рр. Важливим і повчальним був аналіз причин: "Такі гарні початкові успіхи, такі світлі надії, а все те по величезних жертвах скінчилося погромом. Тисячі найкращих патріотів лягли на полі слави, сотки других розстріляли та повісили австріяки та посіпаки неаполітанського й папського уряду!

Які ж були причини того національного нещастя? Передусім 22 мільйони італійців не кинулися з таким запалом до спільного діла, якого по них сподівався Мацціні, бо таке виховання мас, якого він собі бажав, було при страшенній культурній їхній відсталості – в тому часі неможливе. Майже все селянське населення та велика частина міського були байдужі для цілого соборницького руху, а в полудневій Італії навіть ворожі. Цілий той рух лежав у дійсності лише на розмірно нечисленній верстві інтелігенції” [5, с.18].

Специфіка таких періодів реакції в тому, що визначальна роль у зміцненні і розвитку ідей свободи, соборності, самостійності, сприйнятті цих ідей найширшими народними масами в цей час належить політичним мислителям та публіцистам, письменникам і поетам. У визволенні Італії, підкреслював Трильовський, вони відіграли не менш визначну роль, як герої на полі кривавої боротьби, визначні лідери збройної боротьби італійського народу.

Розглядаючи процес зародження національно-визвольного руху італійського народу, Трильовський звертає увагу на дуже важливий факт. Негативний вплив державно-політичної роздробленості Італії, який тривав століттями, вперше був нейтралізований в період правління Наполеона, яке при всіх своїх недоліках мало і важливе позитивне значення. Наполеон провів у італійських державах великі внутрішні реформи, що переважно утрималися і після його поразки. Зокрема, запроваджена рівність усіх громадян перед законом, особиста й релігійна свобода та єдине цивільне законодавство, монастирські земельні маєтки передані у власність держави. Саме все це й підготувало ґрунт для італійського національного відродження.

Одже, тільки після певних змін у правовій системі можуть успішно розпочинатись і розвиватись процеси національного відродження будь-якого поневоленого чи політично роздробленого народу. Як і для появи достатньо значної кількості політично свідомих громадян, готових або мирними засобами, або зі зброєю в руках боротися за свою свободу, необхідно, щоб народ певний час жив в умовах свободи.

Досліджуючи розвиток італійського національно-визвольного руху, Трильовський слушно зауважив, що переломний момент у його розвитку стався тоді, коли його очолив Джузеппе Мацціні. Створивши таємне товариство "Молода Італія”, він, по-перше, надав йому загальнонародного характеру, залучаючи до участі в ньому представників усіх соціальних груп і верств тогочасного італійського суспільства. Це одразу ж на порядок підняло вплив національно-визвольного руху, який тільки тоді може бути реально сильним і масовим, коли охоплює весь народ, що бореться за свою свободу і незалежність, а не якусь окрему соціальну групу чи групи. По-друге, всі члени цієї організації чітко знали й усвідомлювали кінцеву мету своєї боротьби – вільна італійська республіканська держава. І, по-третє, пріоритетним для всіх членів організації був обов'язок перед батьківщиною "та готовність до посвяти і мучеництва, котре вважалося лише за ступінь на дорозі до остаточної мети” [5, с.13].

Безперечно, все це було можливим тільки завдяки непересічним організаторським здібностям та безмежній вірі в поставлену мету самого Дж.Мацціні. Національно-визвольний рух українського народу в ХХст. багато в чому завдячує своїм успіхам саме врахуванню цих важливим моментів, які Трильовський в умовах польської окупації західноукраїнських земель зумів донести до найширшого загалу. Високо цінуючи здобутки італійського національно-визвольного руху під проводом Дж.Мацціні, Трильовський не ідеалізував його, зазначаючи, що "Молода Італія” діяла "революційними способами: частковими вибухами, убивствами зрадників та князів”. Не вважаючи ці форми боротьби універсальними, він давав зрозуміти, що в певні періоди поглиблення реакції, коли масовий рух з огляду на розв'язаний поневолювачами терор є неможливий, національно-визвольному рухові, який в ці періоди набирає форми окремих таємних організацій, не залишається іншого шляху, як тільки вдаватися до терору.

У праці "Про Велику Французьку Революцію” розглянуто не тільки історичний перебіг подій, що передували революції, її розвиток та пізніший період аж до Віденського конгресу включно, але й розвиток державно-правових інституцій, правових та політичних ідей цього періоду. Щодо останнього, то особливий інтерес викликає розгляд проблеми прав людини. По суті, на думку К.Трильовського, діяльність Народного Собору була спрямована на поступове закріплення і розширення прав людини.

Аналізуючи перебіг революції, К.Трильовський звертає увагу на важливий момент. Революція знищила існуючий лад, який базувався на абсолютизмі та становому поділі суспільства. Перед Народним Собором, як представником усієї французької нації, постало завдання будівництва нового ладу. А "для будови нового політичного і соціального ладу, як взагалі до всякої будови, – зазначає Трильовський, – треба доброї програми, то є наперед докладно обдуманого, обговореного і широко поясненого пляну. Коли нема такої суспільно-політичної програми, яку знає і обстоює більшість народу, то по революції не повстане ніякий новий лад, а вернуться старі порядки. Коли ж ця програма є неясна, або коли її вироблюють щойно в бігу революції, то при тім робиться багато помилок та витрачується на марне багато людської енергії”[6, с.12]. Більше того, слід пам'ятати, що "людські звички міняються поволі. Зміна в людських звичках і відносинах наступає поволі щойно тоді, коли наступила зміна в людських думках і почуваннях. Чого люди не передумали і не відчули, того не змінить ніякий насильний переворот” [6, с.27]. Саме так було з французькою революцією. В актуальності цих тверджень є можливість переконатися і нині.

Цікавою є оцінка К.Трильовським якобінського терору. Зумовлена складною ситуацією, в якій опинився революційний уряд внаслідок наступу ворожих армій та внутрішньої контрреволюції, система урядового терору, прихильником якої був Робесп'єр, в той же час викликала рішуче заперечення і осуд Дантона і Марата. Вони "були за тим, щоби сильно боронити революцію перед ворогами, а винних карати. Але вони виступали проти терору, як системи влади, бо знали, що терор деморалізує ціле суспільство і саму владу”, – пише К.Трильовський, повністю поділяючи і підтримуючи цю ідею [6, с.23]. Він також зазначав, що терор не знайшов широкої підтримки і поширення в країні – по суті, терор був винятково справою міської юрби, жорстокість якої пояснювалася безробіттям, несправедливістю і свавіллям шляхетської влади, віроломством монархістів. Найпереконливішим доказом правильності ідей революції та їх моральної сили є той факт, що, незважаючи на терор, прорахунки Робесп'єра, які могли скомпрометувати їх в очах народних мас, ці ідеї і далі продовжували жити й розвиватися. Адже навіть під час панування терору революційна влада ніколи і ніде не запроваджувала тортур.

Наприкінці життя К.Трильовський писав у своїх спогадах: "Коли гляну на своє життя, а головно на мою молодість, не маю чого нарікати!.. Та молодість, а передусім мій мужеський вік, це був час безпереривної рухливости і праці "на народній ниві”... Та праця не давала мені матеріяльних надбань – навпаки! Зате давала мені велике моральне вдоволення, тим більше, що я відчував і бачив, що нема нікого другого, хто міг би її виконати” [1, с.13]. З огляду на ці слова, а також на правничу, громадську, політичну, наукову, публіцистичну діяльність Кирило Трильовський гідний не тільки пам'яті, але й наслідування.


Література

1. Трильовський К. З мого життя... (Уривок зі спогадів) / Гей, там на горі "Січ” іде!.. Пропам'ятна книга "Січей”. Зібрав й упорядкував Петро Трильовський. – Едмонтон, 1965.

2. З діяльности дра Кирила Трильовського яко посла до Ради Державної. Накладом І.Чупрея. Друковано в друкарні Михайла Білоуса в Коломиї. – Коломия, 1911.

3. Левицький К. Українські політики. Сильветки наших давніх послів і політичних діячів. – Львів, 1936.

4. Проч зі шляхтою! Проч із єї посіпаками! / Промова Дра Кирила Трильовського. – Львів, 1908.

5. Трильовський К. Боротьба італійців за свободу та соборність. – Коломия: Ока, 1928.

6. Трильовський К., С.Я. Про Велику Французьку Революцію. – Львів: Самоосвіта, 1934.





Реферат на тему: Правові погляди Кирила Трильовського (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.