Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Правові основи реформування банківської системи України відповідно до стандартів ЄС (реферат)

Європейське право для України є порівняно новим об'єктом вивчення. До того, як Україна поставила перед собою за стратегічну мету досягти європейського рівня економічного і соціального розвитку та демократії, нагальної потреби у глибокому вивченні європейського законодавства не виникало. Необхідність розуміння положень європейського права викликана ще й тим, що між Україною та державами-членами Європейського Союзу укладено ряд міжнародних договорів, для належного виконання яких Україні необхідно володіти певним обсягом знань європейського права.

Український досвід показав, що досягнення державою європейського рівня економічного і соціального розвитку та демократії можливе лише шляхом проведення реформ, і насамперед, правової реформи, яка в свою чергу, не може проходити, залишаючи поза увагою європейські досягнення, вивчення та аналіз яких мають важливе не тільки теоретично-пізнавальне, а й практичне значення для України.

Проголосивши про свій намір увійти в європейський політичний, економічний і правовий простір, Україна обумовила необхідність розуміння та вивчення європейського права, без чого не можна говорити про ефективне здійснення стратегічного курсу України на інтеграцію з Європейським Союзом (далі – ЄС).

В умовах складної політичної та економічної ситуації, після розпаду Союзу Радянських Соціалістичних Республік, перед Україною, як і перед усіма іншими державами – колишніми членами СРСР, постало завдання діяти адекватно проблемам державного розвитку і ці дії необхідно було спрямовати на підвищення добробуту людей, зміцнення економічних і політичних позицій української держави у світовому економічному просторі та міжнародних відносинах.

Так, бажаючи встановити тісні стосунки з країнами Європи, Україна однією з перших держав-правонаступниць СРСР 14 червня 1994 року укладає Угоду про партнерство і співробітництво з Європейськими співтовариствами та їх державами-членами[1] (далі –Угода про партнерство), яка ратифікована Верховною Радою України 10 листопада 1994 року та набула чинності 01 березня 1998 року. Ця угода створила новий клімат для економічних і політичних відносин між її сторонами і, особливо, для розвитку торгівлі та інвестицій, які є істотними для економічної перебудови та розвитку України.

Автори окреслюють проблему даного дослідження як розгляд і аналіз правових основ реформування банківської системи України та проведення адаптації банківського законодавства України до стандартів ЄС. Звідси, мета статті – у розрізі зовнішньополітичного напряму України до інтеграції в ЄС вирішити такі завдання: визначити правові основи реформування банківської системи України; розкрити основні засади проведення адаптації банківського законодавства України до стандартів ЄС; сформулювати науково-практичні рекомендації щодо реформування банківської системи України, враховуючи досвід країн Європи при створенні Європейського Союзу, який служить для України прикладом для уникнення проблемних питань при проведенні гармонізації національного законодавства з нормами ЄС.

Актуальність цієї проблеми та необхідність її вирішення заслужили пильної уваги досить широкого кола вчених і практиків. Зокрема, деякі питання поставленої у публікації проблеми були предметом досліджень таких українських науковців, як В.Ф.Опришко, А.В.Омельченка, А.С.Фастовець[2], П.Д.Біленчука, О.Г.Динніка, І.О.Лютого, О.В.Скорохода[3], російських – Л.М.Елтина, А.А.Наку, С.В.Водолагіна, Г.П.Толстопятенка, Е.Ю.Козлова[4], А.А.Вишневського[5] та інших учених країн Європи, а саме в їх працях були визначені поняття банківського права та банківських правовідносин в ЄС, висвітлено поняття правового статусу та функцій банків, поняття банківської системи ЄС і форми взаємодії її елементів, але не повною мірою розглянуто проблеми гармонізації банківського законодавства країн – членів ЄС. На окрему увагу заслуговує праця П.Д.Біленчука, О.Г.Динніка, І.О.Лютого, О.В.Скорохода, в якій вперше у вітчизняній юридичній літературі зроблена спроба порівняльного аналізу українського і європейського банківського права та розглянуто процес наближення і адаптації банківського законодавства України до норм Європейського Союзу.

Одним із основних напрямів інтеграційного процесу є адаптація законодавства України до законодавства ЄС, яка полягає у зближенні національного законодавства із сучасною європейською системою права. Вона передбачає реформування правової системи Україниі поступове приведення її у відповідність із європейськими стандартами та охоплює ті галузі права, які визначені ч. 2 ст. 51 Угоди про партнерство, зокрема, фінансове та банківське законодавство.

Важливе значення має та обставина, що за останні роки банківська діяльність в Україні активно розвивається, внаслідок чого розвиваються і міжнародні банківські зв'язки та укладається все більше угод, що регулюються не тільки українським законодавством.

Адаптація банківського законодавства України до відповідного законодавства ЄС передбачає поступове приведення у відповідність з європейськими стандартами нормативних актів Національного банку України.

Галузева адаптація банківського законодавства проводиться в межах загального зближення законодавства України і Європейського Союзу.

У даній статті розглядаються два напрями процесу адаптації банківського законодавства України до стандартів ЄС: інституційний та нормативний.

Інституційний напрям полягає у створенні державного органу, на який покладається розробка взаємопогоджених підходів. Для реалізації цього напряму процесу адаптації в Україні було прийнято ряд Указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України та інших нормативно-правових актів.

Статтею 85 Угоди про партнерство передбачено створення Ради з питань співробітництва, яка повинна стежити за виконанням цієї угоди. З метою досягнення цілей Угоди про партнерство вона розглядає будь-які питання, що виникають у мпежах угоди, а також інші двосторонні або міжнародні питання, що становлять взаємний інтерес. Раді з питань співробітництва виконувати її обов'язки допомагає Комітет з питань співробітництва, якому вона може передавати будь-яке із своїх повноважень.

Рада з питань співробітництва та Комітет з питань співробітництва складаються з представників членів Ради Європейського Союзу і членів Комісії європейських співтовариств, з одного боку, та членів Уряду України, з іншого.

Крім того, Угодою про партнерство передбачено створення Комітету з парламентського співробітництва, який уповноважений запитувати відповідну інформацію від Ради з питань співробітництва про виконання цієї угоди та виносити їй рекомендації. Комітет з парламентського співробітництва складається з членів Європейського парламенту з одного боку, та членів українського парламенту з іншого[1].

На забезпечення виконання Угоди про партнерство Указом Президента України від 24 лютого 1998 року створюється Українська частина Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС, з одночасним затвердженням її складу, та Українська частина Комітету з питань співробітництва, як допоміжний орган Української частини Ради з питань співробітництва[2].

Згодом з метою створення передумов для набуття Україною членства у ЄС затверджується Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу (далі – Стратегія інтеграції). Вона визначає основні напрями співробітництва України з ЄС і пріоритети діяльності органів виконавчої влади на період до 2007 року, протягом якого мають бути створені передумови, необхідні для набуття Україною членства в Європейському Союзі.

Стратегією інтеграції України до Європейського Союзу визначено такі етапи правової адаптації:

1) імплементація Угоди про партнерство;

2) укладання галузевих угод;

3) приведення чинного законодавства України у відповідність із стандартами ЄС;

4) створення механізму приведення проектів актів законодавства України у відповідність із нормами ЄС[3].

Із часу схвалення Концепції адаптації законодавства України до законодавства ЄС (далі – Концепція) адаптація визначається як процес зближення та поступового приведення законодавства України у відповідність із законодавством ЄС. Концепцією передбачено, що діяльність з адаптації законодавства повинна провадитися як складова, інтегральна частина нормотворчої діяльності органів виконавчої влади на основі єдиної системи планування, координації та контролю.

Для забезпечення приблизної адекватності законодавства України і законодавства ЄС у процесі провадження нормотворчої діяльності враховуються основні положення актів законодавства ЄС настільки, наскільки це доцільно для України з огляду на економічні, політичні та соціальні умови і наслідки прийняття відповідних правових норм, адаптованих до вимог законодавства ЄС.

Відповідно до Концепції метою проведення адаптації є:

–забезпечення відповідності законодавства України зобов'язанням, що випливають з Угоди про партнерство, інших міжнародних договорів, що стосуються співробітництва України з ЄС;

–розвиток національного законодавства у напрямі його зближення із законодавством ЄС та забезпечення високого рівня підготовки в Україні проектів актів законодавства;

–створення правової бази для інтеграції України до ЄС[4].

Оскільки адаптація законодавства є планомірним і поступовим процесом, то Концепцією визначено пріоритетні сфери законодавства, які першочергово повинна охоплювати адаптація. До пріоритетних належать ті сфери законодавства, від зближення яких залежить зміцнення економічних зв'язків України та держав – членів ЄС, зокрема, до таких належить сфера банківського законодавства.

Відповідно до Концепції Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС, яка була прийнята у листопаді 2002 року, адаптація законодавства – це поетапне прийняття та впровадження нормативно-правових актів України, розроблених з урахуванням законодавства Європейського Союзу.

Державна політика України щодо адаптації законодавства формується як складова частина правової реформи в Україні та спрямовується на забезпечення єдиних підходів до нормопроектування, обов'язкового врахування вимог законодавства Європейського Союзу при нормопроектуванні, підготовки кваліфікованих спеціалістів, створення належних умов для інституційного, науково-освітнього, нормопроектного, технічного, фінансового забезпечення процесу адаптації законодавства України[5].

Важливу роль у проведенні правової реформи та інтеграції України до ЄС відіграє формування та виконання Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС[6] (далі – Програма), яка була затверджена у березні 2004 року. Програма визначає механізм досягнення Україною відповідності критеріям набуття членства в Європейському Союзі. Цей механізм включає адаптацію законодавства, утворення відповідних інституцій та інші додаткові заходи, необхідні для ефективного правотворення та правозастосування.

Керівництво стратегією інтеграційного процесу в Україні здійснює Президент України. З метою забезпечення входження України до європейського правового простору, гармонізації законодавства України з нормами та стандартами Європейського Союзу та координації діяльності з цих питань органів державної влади у 2000 році при Президентові України створено Національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства ЄС, як консультативно-дорадчий орган. Функцію організаційно-технічного забезпечення діяльності Національної ради з питань адаптації законодавства України до законодавства ЄС покладено на Міністерство юстиції України[7].

Крім цієї функції, на Мін'юст України покладено і інші завдання у сфері адаптації законодавства, а саме:

1) забезпечення реалізації державної правової політики та політики у сфері адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу;

2) планування роботи з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу;

3) координація роботи з виконання Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу;

4) організація роботи з підготовки щорічного плану заходів з виконання Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, проведення моніторингу виконання цієї програми;

5) здійснення науково-експертного, аналітичного, інформаційного та методологічного забезпечення виконання Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу та ін.[8].

Для забезпечення взаємодії органів державної влади та недержавних інституцій під час виконання Загальнодержавної програми адаптації законодавства у жовтні 2004 року утворюється Координаційна рада з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, яку очолює Прем'єр-міністр України.

Одними з основних завдань Координаційної ради є:

–розроблення пропозицій щодо розвитку співробітництва з ЄС у сфері адаптації законодавства України до законодавства ЄС;

–формування єдиних підходів до провадження діяльності з адаптації законодавства;

–визначення переліку органів виконавчої влади, відповідальних за організацію роботи з адаптації законодавства України до законодавства ЄС;

–розгляд стану реалізації плану заходів з виконання Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу та ін.[9].

З метою вдосконалення нормопроектної роботи з урахуванням світового досвіду при Міністерстві юстиції було створено Центр порівняльного права. У грудні 2004 року його ліквідовано, а на його базі, як урядовий орган державного управління, створено Державний департамент з питань адаптації законодавства[10].

Основним призначенням департаменту є організація роботи з реалізації державної політики у сфері адаптації законодавства України до законодавства ЄС, підготовка рекомендацій щодо приведення законодавства України у відповідність з європейським правом та на їх підставі розроблення проектів нормативно-правових актів, розробка проектів законів, інших нормативно-правових актів, спрямованих на адаптацію законодавства, або участь разом з іншими органами виконавчої влади у їх підготовці та ін.

Нормативний напрям процесу адаптації містить комплекс нормативних інструментів (актів), які включають у себе єдині стандарти банківського регулювання.

У процесі адаптації банківського законодавства до стандартів ЄС здійснюється опрацювання законодавства ЄС з питань, що регулюють банківську справу.

Треба зазначити, що банківські системи різних держав не функціонують ізольовано одна від одної, а перебувають у постійному взаємозв'язку і взаємодії[11,с.325].

На думку П.Д.Біленчука, О.Г.Динніка, І.О.Лютого, О.В.Скорохода процес наближення банківської сфери ставить, перш за все, такі завдання:

– узгодження українських банківських законів із законами ЄС;

– нові рішення в грошовій політиці, які необхідні для виконання критеріїв, визначених Маастрихтською угодою;

– реструктуризація і модернізація банківської системи[11,с.362].

На думку авторитетних спеціалістів у сфері Європейського права А.А.Вишневського, Д.Лейсока та Дж. Бріджа, у праві Європейського Союзу виділено дві складові, які можна назвати економічним та юридичним правом. Перша регламентує статус різних органів ЄС, друга – створення загального ринку і формування єдиної економічної політики. Економічне право ЄС спрямоване на створення загального ринку та економічного союзу (у різних сферах підприємницької діяльності, в тому числі у сфері банківських послуг). Банківське право ЄС є, на думку ВишневськогоА.А., складовою частиною права ЄС, яке регулює торговий обіг[12,с.12].

Під банківським правом ЄС розуміють частину права ЄС, яка безпосередньо направлена на регулювання сфери банківських послуг в Європейському Союзі. Слід зазначити, що автори розділяють думку щодо вузького визначення поняття "банківське право ЄС”, яке безпосередньо розраховане на регулювання банківської діяльності, звідси банківське право Європейського Союзу – це сукупність правових норм ЄС та країн-членів ЄС, що регулюють суспільні відносини у сфері проведення процесу інтернаціоналізації правового регулювання банківської діяльності, враховуючи розвиток міжнародних економічних відносин та інтеграцію фінансових ринків країн-членів ЄС та здійснення банківської діяльності: порядку організації та функціонування банків, банківських систем країн-членів ЄС, публічних і приватних відносин банків. Методи щодо правового регулювання банківських відносин (публічно-правових і приватно-правових) країни-члени ЄС застосовують два: імперативний та диспозитивний.

Економічне право ЄС, керуючись Договором про заснування Європейського Співтовариства від 25.03.1957р. та Маастрихтським договором від 1992 р., базується на чотирьох основних свободах[13; 14,с.15; 15,с.22–24]:

– свободі переміщення товарів;

– свободі переміщення осіб;

– свободі надання послуг;

– свободі переміщення капіталів.

Дані свободи лежать в основі всього економічного права ЄС. При цьому для кожної конкретної сфери економіки, зважаючи на специфіку, особливої значимості набувають не всі, а тільки деякі з вищеназваних свобод.

Організація та здійснення правового регулювання банківських відносин в Європейському Союзі базується на свободі переміщення осіб та свободі надання послуг.

Свобода вільного переміщення осіб – реальне визнання права осіб на вільне переміщення, невід'ємне від визнання їхнього права на переміщення як робочої сили. Отже, повинно йтися не тільки про право вільного фізичного перетинання кордону держави з наступним вільним працевлаштуванням, але і про можливості вільного заснування підприємств на території іншої держави та організації їх діяльності на принципі вільної та чесної конкуренції, не піддаючи їх при цьому дискримінації порівняно з підприємствами, заснованими особами, що є громадянами (або організаціями) відповідної держави[16,с.109].

Стаття 52 Договору про заснування Європейського Співтовариства (1957) передбачає, що:

"...забороняються будь-які обмеження свободи заснування підприємств та економічної діяльності громадян країн-членів на території іншої країни-члена. Подібна заборона стосується також обмежень щодо створення агентств, філій чи дочірніх компаній громадянами будь-якої країни на території іншої країни-члена.

Свобода заснування включає право на самостійну діяльність, а також на створення компаній або фірм ... згідно з умовами, встановленими на законодавчому рівні для громадян власної держави у випадках, які стосуються створення підприємств, відповідно до положень глави, що стосується капіталів”[13].

Свобода вільного надання послуг. Завдання створення єдиного економічного простору – це не тільки право заснувати підприємство, що надає ті або інші послуги на території іншої країни-члена ЄС, але і право надавати такі послуги на території іншої держави без заснування в ньому підприємства. Це і знайшло своє відображення у проголошенні свободи вільного надання послуг.

Щодо цього в ст. 59 Договору про заснування Європейського Співтовариства установлювалося наступне:

"Відповідно до нижчевикладених положень скасовуються будь-які обмеження на вільне надання послуг у межах Співтовариства стосовно громадян держав-членів, що здійснюють своє право на заснування та підприємницьку діяльність в іншій державі-члені Співтовариства, ніж у тій, громадянину якої надаються послуги.

Рада може, діючи на основі кваліфікованої більшості й за пропозицією Комісії, поширити дію положень даної глави щодо громадян третіх країн, які надають послуги та здійснюють підприємницьку діяльність на території Співтовариства”[13].

Послуги в розумінні Договору про заснування ЄС охоплювали платні послуги, у тому числі послуги комерційного характеру і послуги професіоналів (робочої сили).

Саме дані свободи лягли в основу банківського законодавства ЄС. Однак справа не могла обмежитися тільки простим упровадженням даних свобод у сферу банківських послуг на території Союзу. У різних країнах-членах ЄС існували різні правила регулювання банківської діяльності, які насамперед встановлюють економічні нормативи діяльності банків (вимоги до капіталу, ліквідності тощо). У зв'язку з цим "одномірне” впровадження свободи переміщення осіб і свободи надання послуг на практиці обернулося б фактичною нерівністю банківських підприємств[12,с.16].

Проблема створення єдиного ринку банківських послуг могла бути вирішена тільки за умови іншого підходу, при якому ставилося б завдання гармонізації банківського права в різних країнах-членах ЄС. Рішенню цього завдання і була присвячена більшість банківськихдиректив ЄС. При цьому директиви базувалися на принципі мінімальної гармонізації, який означав, що на рівні ЄС встановлюється лише мінімум правил, які необхідно ввести в законодавство кожної держави. Останні ж, у свою чергу, мали досить широкий вибір у прийнятті більш суворих правил і норм, ніж ті, що встановлювалися у ЄС[12,с.17].

Визнання необхідності гармонізації банківського права в країнах-членах ЄС обумовило необхідність встановлення ще двох принципів, які стали базою для розвитку банківського права Співтовариства. Йдеться про принципи взаємного визнання та контролю країни заснування (під країною заснування розуміється країна-член ЄС, у якій кредитний інститут був створений та зареєстрований як юридична особа й одержав авторизацію (ліцензію), необхідну для здійснення банківської діяльності; під державою перебування розуміється країна-член ЄС, у якій кредитний інститут здійснює банківську діяльність)[17,с.28]. Суть цих принципів зводиться до наступного.

Принцип взаємного визнання спрямований на створення рівних гарантій (можливостей) для банків, заснованих у різних країнах-членах ЄС, коли вони здійснюють свою діяльність на території якої-небудь країни-члена ЄС. Згідно з даним принципом компетентні органи країни перебування кредитного інституту або його філії визнають вимоги, встановлені для кредитного інституту законодавством у країні його заснування, і зобов'язуються утримуватися від нав'язування такому кредитному інститутові додаткових стандартів, що існують для кредитних інститутів, заснованих у країні перебування даного кредитного інституту.

З принципу взаємного визнання логічно випливає інший – принцип контролю країни заснування. Суть його полягає в наступному: оскільки компетентні органи держави перебування утримуються від додаткових заходів контролю за іноземними кредитними інститутами, що діють на підвідомчій їм території, то повинне визнаватися право компетентних органів держави заснування здійснювати нагляд за підпорядкованими їм (у цьому розумінні) кредитними інститутами, що здійснюють свою діяльність за кордоном як у формі установи, філії, так і у формі надання банківських послуг без установи філії або субсидіарію. Кредитний інститут, таким чином, залишається під наглядом компетентного органу держави заснування незалежно від свого фактичного місцезнаходження і місця надання банківських послуг.

Даний принцип, проте, не виключав можливості держави перебування вжити заходів (аж до заборони здійснення банківської діяльності) щодо кредитного інституту (його філії), що грубо порушує законодавство держави перебування (надання послуг)[12,с.19].

Проведене дослідження дозволяє зробити такі висновки:

1) в Україні вже створено основні політико-правові та організаційні засади адаптації законодавства України до законодавства ЄС;

2) перш за все Україні потрібно взяти за основу побудови та розвитку правничої системи у банківській сфері взяти нові Європейські інтеграційні свободи: переміщення товарів, переміщення осіб, надання послуг, переміщення капіталів і принципи встановлення мінімальних стандартів, взаємного визнання, контролю країни заснування;

3) міжнародна співпраця в галузі банківського регулювання передбачає наявність двох механізмів її здійснення: інституційного і нормативного. Інституційний механізм означає створення державного органу, на який покладається розробка взаємопогоджених підходів. Нормативний механізм включає комплекс нормативних інструментів (актів), які включаютьв себе єдині стандарти банківського регулювання, – Україні слід більш глибоко та чітко проводити імплементацію норм, що стосуються встановлення мінімальних стандартів до кредитних інститутів, а саме – внести зміни до Закону України „Про банки і банківську діяльність” щодо: мінімального розміру статутного капіталу, гармонізації щодо однотипності визначення операцій кредитних інститутів, подання визначеного переліку документів для отримання ліцензії на надання банківських операцій тощо.


 

Література:

1. Угода про партнерство та співробітництво між Європейськими співтовариствами і Україною від 14 червня 1994 року // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. 2003. – № 8.

2. Указ Президента України „Про забезпечення виконання Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом) і вдосконалення механізму співробітництва з Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом) від 24 лютого 1998 року № 148 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 8 (12.03.98). – Ст. 296.

3. Указ Президента України „Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу” від 11 червня 1998 року №615 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 24 (02.07.98). – Ст. 870.

4. Постанова Кабінету Міністрів України „Про Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” від 16 серпня 1999 року № 1496 // Офіційний вісник України. – 1999. – №33 (03.09.99). – Ст. 1735.

5. Закон України „Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” від 21 листопада 2002 року № 228-ІV // Офіційний вісник України. – 2002. – №50 (27.12.2002). – Ст. 2233.

6. Закон України „Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” // Офіційний вісник України. 2004. – №15 (30.04.2004). – Ст. 1028.

7. Указ Президента України „Про національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” від 30 серпня 2000 року № 1033 // Офіційний вісник України. – 2000. – №35 (15.09.2000). – Ст. 1481.

8. Указ Президента України „Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України” від 30 грудня 1997 року № 1396 // Офіційний вісник України. – 1998. – №2 (29.01.98). – Ст. 47.

9. Постанова Кабінету Міністрів України „Деякі питання адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” від 15 жовтня 2004 року № 1365 // Офіційний вісник України. – 2004. – №42 (05.11.2004). – Ст. 2763.

10. Постанова Кабінету Міністрів України „Про утворення Державного департаменту з питань адаптації законодавства” від 24 грудня 2004 року №1742 // Офіційний вісник України. – 2004. – №52 (14.01.2005) (частина 1). – Ст. 3447.

11. БіленчукП.Д., ДиннікО.Г., ЛютийІ.О., СкороходО.В. Банківське право: українське та європейське / За ред. П.Д.Біленчука: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 1999. – 400 с.

12. ВишневськийА.А. Банковское право Европейского Союза: Учебное пособие. – М.: „Статут”, 2000. – 388 с.

13. Європейський Союз: Консолідовані договори. – К., 1999.

14. ОпришкоВ.Ф., ОмельченкоА.В., ФастовецьА.С. Право Європейського Союзу: Загальна частина. – К., 2002. – 460 с.

15. Европейское право: Учебник для вузов / Под ред. Л.М.Элтина. – М.: Норма, 2004. – 720 с.

16. СідакМ.В., ГайнішЕ.Й. Засади адаптації банківського законодавства України до стандартів ЄС // Науковий вісник Ужгородського національного університету: Серія "Право”. – Випуск 3. – 2004. – С. 108–111.

17. ЕрпылёваН.Ю. Международное банковское право: Учебное пособие. – М.: Издательская группа "ФОРУМ” – "ИНФРА-М”, 1998. – 264 с.





Реферат на тему: Правові основи реформування банківської системи України відповідно до стандартів ЄС (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.