Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Правові гарантії діяльності захисника у справах про ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів (реферат)

Побудова діючої системи оподаткування в Україні, види податків, інших обов'язко­вих платежів, порядок їх обчислення, сплати і використання, перелік об'єктів оподатку­вання і платників податків, введення на законодавчому рівні відповідальності за пору­шен­ня податкового законодавства обумовили суттєві зміни і у відносинах, що виникають у зв'язку із захистом прав та законних інтересів особи в кримінальному процесі. Актуаль­ність дослідження правової діяльності захисників саме в кримінальних справах про ухи­лення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів обумовлена: складністю господарських операцій платників обов'язкових внесків державі; в деяких випадках нерозумінням їх сутності окремими суддями, адвокатами; суттєвим колом важливих проблемних питань, що стосуються правозахисної діяльності в цілому, і здійснення захисту при розслідуванні і судовому розгляді справ про злочини у сфері оподаткування зокрема. Обраний напрям дослідження належить до пріоритетних у науці кримінально-процесу­ального права, оскільки пов'язаний із удосконаленням забезпечення захисту особи в кримінальній справі, дотриманням прав громадян при розслідуванні ухилень від сплати подат­ків і змінами, у зв'язку з цим, до діючого законодавства.

Метою дослідження є з'ясування юридичного змісту діяльності захисника в криміналь­ному процесі, забезпечення правових гарантій такої діяльності, а також спроба вирішити такі основні завдання:

– критично оглянути запропоновані в законодавстві і науковій літературі проблемні питання участі захисника при розслідуванні і судовому розгляді кримінальної справи;

– провести порівняльний аналіз норм вітчизняного законодавства і міжнародно-правових актів щодо можливостей здійснення правозахисної діяльності при розслідуванні злочинів;

– з урахуванням чинного законодавства і порівняння нормотворчого досвіду та викладених у літературі думок вчених і практичних працівників, запропонувати власне бачення вирішення проблем, пов'язаних із захистом особи в кримінальному процесі.

Конституція України проголощує, що права і свободи людини та їх гарантії визна­чають зміст і спрямованість діяльності держави.

Одним із найважливіших конституційних прав людини є: право на правову допомогу (ст. 59 Конституції України), право заарештованого чи затриманого захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника (ст. 29 Конституції України), право підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист (ст. 63 Конституції України). Такі положення відповідають міжнародним нормам Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (Рим, 1950 р.), в якій зазначається, що кожна особа має право "… захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника на свій власний вибір або, якщо вона не має коштів для оплати правової допомоги захис­ника, одержувати таку допомогу безкоштовно, якщо цього вимагають інтереси право­суддя” [2]. Відповідно до міжнародних стандартів правова допомога повинна здійсню­ватись незалежною юридичною професією. Згідно з Конституцією, для надання правової допомоги при вирішенні кримінальних справ в Україні діє адвокатура. У кримінальному процесі особа, уповноважена відстоювати законні інтереси підозрюваного, обвинуваче­ного, підсудного, надавати йому необхідну допомогу в реалізації процесуальних прав, називається захисником. Поняття ж ”адвокат” і ”захисник” не тотожні. Адвокат, відпо­відно до Закону України "Про адвокатуру”, – це особа, яка займається професійною адвокатською діяльністю, тобто є правозаступником і правозахисником та надає правову допомогу і здійснює представництво в судах, підприємствах, установах та організаціях, державних органах, а також захист обвинуваченого та підсудного. Захисник – це про­цесуальна фігура, наділена певними правами і обов'язками щодо реалізації прав і закон­них інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Також, якщо співставити поняття адвокат і захисник, то, з одного боку, перше з них є ширшим щодо законодавчого визначення, а з іншого – вужчим щодо кримінального судочинства, оскільки захисником виступає не лише адвокат, а й фахівці права, яким закон дозволяє здійснювати захист, і близькі родичі (ст. 44 КПК).

Зміни до Кримінально-процесуального кодексу шляхом більш розширеного тлу­мачення такого суб'єкта кримінально-процесуальної діяльності, як захисник, призвели до неузгодженості з Конституцією України, яка не визначає, крім адвокатури, інших суб'єктів надання правової допомоги. Однак у відомому роз'ясненні Конституційного Суду України з цього питання, зазначається, що неможливість участі будь-якого фахівця в галузі права як захисника прав підозрюваного, обвинуваченого підсудного, крім адвоката, є протиправним, оскільки обмежується право вільного вибору особи-захисника своїх прав. Обгрунтовується така позиція Конституційним Судом України тим, що держава забезпечує конкуренцію у підприємницькій діяльності. Але ж надання адвокат­ських послуг в Україні не належить до підприємницької діяльності [9]. Крім того, що заважає будь-якому юристу скласти кваліфікаційний іспит, одержати адвокатське свідоц­тво й скласти конкуренцію іншим захисникам? Тому, на нашу думку, і на думку багатьох процесуалістів, подібна аргументація непереконлива. Стосовно того, що участь лише професіональних адвокатів обмежує право особи на вільний вибір захисника (ст. 59 Конституції України), слід зазначити: чи не буде таким обмеженням перелік обставин, що виключають участь певних осіб як захисників, наприклад, які мають судимість або відповідний юридичний статус (суддя, прокурор, нотаріус тощо)? Як тоді бути з вільним вибором, на який нарікає В.М. Тертишник та інші вчені? Отже, на нашу думку, керую­чись основними принципами, що стосуються ролі юристів, прийнятими Конгресом ООН в 1990 році і покладеними в основу рішення Конституційного Суду України щодо того, що кожна людина має право звернутись до будь-якого юриста за правовою допомогою, не враховано відмінності між останньою і захистом прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного в кримінальному процесі.

Зміни до Кримінально-процесуального кодексу України відбулися, але законодавець не роз'яснив, хто відноситься до інших фахівців у царині права, які за законом можуть здійснювати правову допомогу.

Опитування суддів, адвокатів, інших юристів, проведене науково-дослідною лабо­раторією Академії адвокатури України, свідчить про різні підходи до питання про те, хто є суб'єктом надання правової допомоги і захисником у світлі рішення Конституцій­ного Суду України від 16. 11. 2000 року. Більшість опитуваних вважає, що до прийняття закону, який визначить поняття "фахівець у галузі права, якому за законом надано право надавати правову допомогу”, їх статус та інші питання з надання ними правової допомо­ги, реалізувати дане рішення Конституційного Суду і внести до КПК неможливо. Інші висловлюють припущення, що такими "фахівцями” є всі особи, які мають диплом юриста, оскільки сама наявність диплома свідчить про їх право практикувати в юридичній сфері. Висловлювалися й припущення, що до кола згаданих "фахівців” доцільно внести юристів-підприємців, але тільки тих, кому було видано Мін'юстом України ліцензії на здійснення пев­них видів юридичної практики, термін дії яких ще не завершився. Оскільки ліцензу­вання юридичної практики скасоване, стверджували деякі опитані, то будь-який підприє­мець може займатися підприємницькою юридичною практикою без обмеження її видів. Невелика група опитаних наголошувала, що правова допомога може здійснюватися студентами юридичних вузів, а також іншими особами за довіреністю. В окремих анкетах було посилання на те, що прокуратури також є суб'єктами надання правової допомоги, зокрема в цивільному судочинстві [6].

Результати опитування відзеркалюють ті реалії, що маємо на практиці.

Виникає ще одна важлива проблема у зв'язку із застосуванням згаданого рішення Конституційного Суду. Як відомо, Конституція України розрізняє поняття захисту та правової допомоги й абсолютно правильно, оскільки за змістом це різні поняття, відмінні один від одного види правової діяльності. Конституційний Суд України, розглядаючи справу про право вільного вибору захисника, повинен був би зробити висновок про осіб, які можуть виконувати повноваження з захисту в кримінальному судочинстві, тобто мати статус захисника, а не про тих, кому надається право надавати правову допомогу. Адже якщо виходити з того, що, наприклад, до повноважень прокурорів або державних службовців входить роз'яснення законодавства, дача відповідей з правових питань, з якими звертаються громадяни, тобто надавати правову допомогу відповідно до закону, то дійдемо, керуючись рішенням Конституційного Суду, до абсурдного висновку, що прокурор може бути захисником !?

Суддя Конституційного Суду В. Вознюк у відповіді на звернення 5-го з'їзду Спілки адвокатів України констатує, що Конституційний Суд не ставить за мету допустити до здійснення захисту будь-якого юриста, а навпаки, виходячи з конституційних гарантій вказав, що це повинна бути особа, яка є фахівцем у галузі права і яка за законом має право на надання юридичної допомоги особисто або за дорученням юридичної особи, і що держава так гарантує належну кваліфікацію юристів, які можуть надавати правову допомогу. Як зазначає В. Вознюк, "критерії, що свідчать про належний рівень профе­сійної кваліфікації особи, яка допускається до такого захисту, повинна визначити Верхов­на Рада України, як єдиний законодавчий орган” [9].

Однак, не чекаючи на визначення на законодавчому рівні поняття "фахівець у галузі права”, практика розвивається своїм шляхом. Реалії такі – нині захисниками можуть бути будь-які юристи, про неможливість допуску яких, стверджує В. Вознюк, і за таких умов не ґарантується державою належна кваліфікація юристів, які допускаються, зокрема, до здійснення захисту. І слід сказати, що від цього потерпають у першу чергу громадяни, яких зовсім не цікавить, чи прийнято відповідний закон і чи були підстави у Конституційного Суду порушувати міжнародні вимоги щодо суб'єктів здійснення правової допомоги. Посилаючись на рішення Конституційного Суду та нову редакцію ст. 44 КПК, некваліфіковані, вигнані з адвокатури і правоохоронних органів через некомпетентність спритні "фахівці” в галузі права активно пропонують свої "послуги” з захисту (досить часто далекі від правових) обвинуваченим, підсудним.

Проблемним є й питання, як бути з адвокатською таємницею, чи поширюється вона і на інших захисників, яку вони несуть відповідальність за невиконання покладених на них обов'язків? Ці та інші спірні питання залишаються невирішеними. Міжнародні ж стандарти висувають вимоги до якісного, професійного здійснення правової допомоги, гарантій її здійснення, відповідальності за неналежну поведінку, спеціального допуску до участі у захисті через перевірку рівня знань осіб, які її надаватимуть, збереження професійної таємниці тощо. Так, у рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи щодо свободи здійснення професійних обов'язків наголошено на необхідності обов'язкового дотримання стандартів професії та етичних норм, забезпечення незалежності адвокатів, вищого професійного рівня [12]. Рекомендовано урядом держав учасниць Ради Європи здійснити або підсилити всі заходи, які є необхідними для імплементації принципів, вміщених у цих рекомендаціях.

Отже, на європейському рівні підтверджується необхідність найвищого професіоналіз­му тих, хто допускається до правового консультування громадян, захисту їх прав і закон­них інтересів.

Про відповідні професійні вимоги свідчить і історія розвитку вітчизняної адвокатури. Її появу відносять до середини ХVII ст. Адвокати звались "пленіпотентами”, прокурато­рами. Але вони мали бути професійними чиновниками, давали присягу "вести себе по совісті”. Уже тоді закон розрізняв дві категорії адвокатів: за договором і за призначенням. Не могли бути адвокатами судді, співробітники судової канцелярії, священники, особи, які підозрювались у вчиненні злочинів, психічно хворі, євреї, особи іншого віроспові­дання. За програну справу в результаті халатного відношення до своїх обов'язків адвокат повинен був оплатити судові витрати, і, крім того, його ув'язнювали в тюрму [12].

Таким чином, професіоналізм як невід'ємний атрибут призведе до ефективності, безпомилковості, справедливості, забезпеченості прав і законних інтересів в осіб для того, щоб не дати відповідним посадовим особам і органам перетворити кримінальне судосинство на свавілля. Як зазначав відомий російський адвокат ще в 1885 році С. Андріївський, "Упевнений захист є законний противник і слідчої влади, і прокурорського нагляду, і обвинувальної камери. Він має право сказати їм: досі ви працювали без нас, але ми прийшли як люди свіжі, оглянувши те, що ви зробили, ми ясно бачимо, як ви гли­бо­ко помилились, усе, що ви побачили, тільки збиває зі шляху. Істина зовсім не там, де ви її шукали. Ось в якій стороні, ось де вона, на наше переконання це істина!” [9].

Проблемам правових гарантій діяльності захисника, зокрема, адвоката, в криміналь­них справах останні роки приділяли увагу такі вчені, як Т.В. Варфоломєєва [6],
С.М. Гаврилов [7], Я.П. Зейкан [9], Ю.Ф. Лубшев [10], Є.Ю. Львова [8], О.М. Пасенюк [12] та іншими. Але й сьогодні залишаються невирішеними багато питань, пов'язаних із забез­печенням захисту підозрюваного, обвинуваченого підсудного в кримінальному процесі, із труднощами, що виникають при здійсненні адвокатської діяльності у різних категоріях кримінальних справ, зокрема, цікавим є дослідження можливостей участі захисника, правових підстав його діяльності при розслідуванні ухилень від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів. Складність здійснення захисту у вказаній категорії кримінальних справ полягає, перш за все, у бланкетному характері ст. 212 ККУ.

Як свідчить практика, проблема правильної кваліфікації злочинів у нових еконо­мічних відносинах і кваліфіковане надання правової допомоги є надзвичайно гострою і делікатною сферою, яка потребує спеціальних досліджень. Як зазначає Я.П. Зейкан, матеріалу більш ніж достатньо: справи "Бласко”, банків "ІНКО”, "Градобанку” тощо. З'ясовано, що не безгрішними виявилися і деякі державні структури, не було вироблено та чітко врегульовано на законодавчому рівні сферу економічних відносин, прикладом чого є горезвісні трасти. На такому тлі неврегульованих належним чином економічних відносин виникли обвинувачення, які фактично грунтувалися на кримінальному законі, що виходив з монополії держави на засоби виробництва. Більше того, по справі "Градо­бан­ку” було помилкове рішення арбітражного суду, в результаті якого були списані кошти з банку [9].

Таким чином, загальною помилкою і проблемою як для прокурора, судді, так і для захисника є нерозуміння сутності розрахунків та інших операцій господарюючого суб'єк­та, зокрема того, що надходження коштів на рахунок підприємства і подальше розпо­рядження ними не є ні привласненням, ні розкраданням, ні поки що ухиленням від сплати податку. На жаль, досвід ще радянських часів, сила традиції, незнання господарських відносин у нинішніх ринкових відносинах, що панують серед значної частини прокурор­ського і суддівського корпусу – є основними чинниками, які заважають суддям, прокурорам і захисникам діяти адекватно до економічної ситуації.

Описово-бланкетний характер статті 212 КК України робить необхідним у кожному конкретному випадку звертатися до податкового законодавства, яке визначає конкретних платників податків, їхні обов'язки, права, строки і механізм сплати обов'язкових внесків державі, що визначає, з одного боку специфіку злочинних діянь, спрямованих на ухилення, а з іншого – складність доказування, збирання доказів, встановлення обставин предмета доказування, в тому числі і тих, які характеризують особу підозрюваного, обвинувачено­го, підсудного, а також пом'якшують кримінальне покарання [5].

Для об'єктивного встановлення істини у справі суддя повинен вільно володіти та оперувати нормами податкового та іншого законодавства. Слід залучати спеціалістів, які надають допомогу слідчому, прокурору, судді, та експертів, здатних дати об'єктивно експертний висновок, спеціалізація слідчих вже є, потрібна спеціалізація суддів у цій сфері.

Проте практика свідчить, що прокурори і судді відчувають неабиякі труднощі при розгляді і вирішенні справ про ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів, а тому схильні довіряти актам ревізій, документальних перевірок і висновкам працівників державної податкової служби, яких буває важко назвати об'єктивними, адже вони незмінно захищають інтереси свого відомства. Щодо експертів з експертних установ Міністерства юстиції України, то значна частина їх також не підготовлена до висновків у сфері податкових відносин.

Захисникові ж, навіть якщо він добре орієнтується у податковому законодавстві без висновків кваліфікованих спеціалістів, важко вести захист. Зважаючи на те, що у біль­шості випадків кримінальні справи про ухилення від сплати податків порушуються проти конкретної особи, то і ускладнень щодо допомоги захисника в цьому напрямі не виникає, оскільки він може вступити в процес з моменту затримання особи або визнання її підозрю­ваною.

Труднощі виникають у зв'язку з розслідуванням ухилень від сплати податків у порядку протокольної форми досудової підготовки матеріалів (ч.1 ст. 212 КК, ст. 425 КПК України). При такому провадженні кримінальна справа порушується прокурором, він складає обвинувальний висновок, і матеріали справи передаються в суд. Але до моменту передачі матеріалів від органу дізнання прокуророві здійснюється процесуальне встанов­лення всіх обставин предмета доказування, оскільки ст. 426 КПКУ передбачає, що протокол про обставини вчинення злочину повинен містити такі відомості: дані про особу правопорушника; місце і час вчинення злочину, його способи, мотиви, наслідки та інші істотні обставини; фактичні дані, що підтверджують наявність злочину і вину правопо­руш­ника; тобто відбувається доказування, під час якого збираються докази шляхом одержання пояснень від правопорушника, очевидців тощо. Але ж правопорушник, даючи пояснення, незнаючи на тонкощі процесуального законодавства і не маючи достатньої кваліфікованої правової допомоги, може зайняти таку позицію, яка може зашкодити особі, обмежити її права в подальшому, вже судовому розгляді кримінальної справи. Тоді часто змінюються показання в судовому засіданні, потрібно проводити додаткові слідчі дії, витрачати зайвий час тощо. А як давати пояснення, якщо особа (правопоруш­ник) не володіє мовою судочинства? Обвинуваченому за таких обставин захисник призна­чається обов'язково. Не реалізується в такому випадку і принцип свободи від самови­криття, закріплений Конституцією, оскільки в законі не зазначається, що правопорушник має право не давати пояснень проти себе, членів своєї сім'ї та близьких родичів, тому що пояснення і показання не ототожнюються. На нашу думку, виключення із КПК статтей 427, 428 КПК, які передбачають права та обов'язки правопорушника при протокольній формі досудового провадження, є передчасним і необдуманим кроком. Права і обов'язки правопорушника потрібно закріпити нормативно, удосконаливши їх. Пропонується поряд з наданням можливості органу дізнання проводити при протокольній формі деякі слідчі дії, не пов'язані з процесуальним примусом для полегшення здійснення доказування і встановлення обставин предмета доказування, закріпити право правопорушника за його власним вибором мати захисника з початку провадження у протокольній формі досудової підготовки матеріалів і можливість участі останнього при проведенні деяких процесуальних та слідчих дій. Також доцільно визначити процесуальний статус очевидців з наданням їм певних процесуальних прав і обов'язків. Протокольна форма досудової підготовки матеріалів справи – процесуальна діяльність, її учасники є суб'єктами кри­мінального процесу, тому в законі необхідно закріпити чітко їх права та обов'язки. Крім того, потрібно всім поясненням надати статус джерел доказів, визначивши критерії їх допустимості, належності, достатності і достовірності.

Особливість податкового законодавства полягає в тому, що цілий ряд питань щодо сплати податків розв'язується на основі припущень. Якщо, наприклад, фактичні затрати неоформлені належними документами, то вони до уваги не беруться, податкові органи припускають, що їх не було, і додатково нараховують податки та застосовують фінансові санкції. Для потреб податкового законодавства, хоча це і не бажано, таке можна припус­тити. Однак згідно з ст. 62 Конституції України обвинувачення не може обгрунтуватись припущеннями. Як бути судам у подібних випадках? Брати до уваги докази, що не підтверджують фактичні затрати, чи ні? Брати до уваги рзмір несплачених податків, вихо­дячи з припущення про те, що витрат не було, чи враховувати такі витрати? На ці питання судова практика відповіді не дала і фактично людей засуджують, виходячи з таких припущень. Відповідно до процесуального законодавства (ст. 64 КПК України) рішення щодо доведеності обставин предмета доказування не може грунтуватись на припущеннях, особливо, що стосується питань відмови, а порушенні кримінальної справи або її закриття чи виправдання підсудного.

Автори коментаря до Кримінального кодексу стверджують: ”встановлюючи розмір суспільно-небезпечних наслідків як ознаки об'єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 212 КК України, слід враховувати і ті витрати платника податку, фактично ними здійснені, які, однак, не знайшли документального відображення у фінансовій звітності, а тому не впливають на виконання податкових зобов'язань і застосування щодо платника фінансових санкцій”. Саме таку позицію має відстоювати адвокат. Але для цього він повинен подбати про докази, заявити відповідні клопотання, просити призначення експертизи, порушити питання про залучення до процесу спеціаліста.

З 1 січня 2001 р. закон дозволяє визначати суму податкових зобов'язань платників за допомогою непрямих методів. До 1 січня 2005 р. діятиме правило, за яким, якщо платник податку або іншого обов'язкового внеску відмовляється узгодити податкове зобов'я­зання, нараховане з використанням непрямого методу, податкова інспекція повинна звернутися до суду з позовом про визнання суми податкового зобов'язання. Зрозуміло, що обвинувачення особи в ухиленні від сплати податків не може грунтуватися на визна­ченні суми податкового зобов'язання непрямим методом, адже в подібних випадках в основу розрахунків покладено припущення. Розмір такого податкового зобов'язання є спірним до остаточного вирішення його судом.

З першого погляду, таке роз'яснення дає підстави думати, що у разі, якщо суд задо­вольнить позов, то після цього може бути пред'явлено обвинувачення в ухиленні від спла­ти податків. Насправді ж тільки після винесення судом такого рішення у платника податків виникає обов'язок сплатити суму податкового зобов'язання. Якщо ж після визначення розміру податку судом платник умисно продовжує ухилятись від сплати податків, то лише за таких обставин можуть виникнути підстави для порушення кримі­нальної справи з моменту винесення рішення суду.

Закон надає податковим органам право визначати оподатковуваний прибуток гро­мадян з урахуванням оподаткування осіб, які займаються аналогічною діяльністю, тобто припускається, що прибуток особи не менший, ніж в осіб, які займаються аналогічною діяльністю.

Вважаємо, що будувати обвинувачення на такому припущенні недопустимо. У цьому випадку для застосування статті 212 КК необхідно встановити і довести у визначеному КПК порядку розміри реально існуючих об'єктів оподаткування конкретного платника і фактично несплачені ним суми обов'язкових платежів. Непрямі методи визначення розмірів податків і застосування аналогії (тобто визначення розмірів податку на підставі припущень) "мають лише фінансово-правове значення і не повинні впливати на кримі­нальне переслідування за ст. 212 КК”, як слушно зауважують автори коментаря до КК. Тим більше, що на відміну від процесуального закону, застосування кримінального закону за аналогією є недопустимим і протиправним. У такому напрямі і повинен формувати свою позицію захисник.

Таким чином, основні труднощі у кваліфікації злочинів у сфері господрської діяль­ності, зокрема, ухилень від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів поляга­ють у необхідності вивчення законодавства, до якого відсилають описово-бланкетна диспозиція цієї статті та перевірка правильності висновків щодо несплати податків, порушення законодавства про бюджетну систему, легалізацію (відмивання) грошових коштів тощо. Захисник при цьому повинен бути готовий до спростування висновків подат­кових служб, інших контрольних органів (КРУ, органів, які контролюють правиль­ність застосування цін тощо), адже інакше важко розраховувати на ефективний захист.

У зв'язку з вищевикладеним можна зробити такі висновки. Необхідно розрізняти поняття "правова допомога” і "захист прав особи в кримінальному процесі”. Пропону­ється узгодити положення Кримінально-процесуального кодексу України щодо правових гарантій діяльності захисника з Конституцією України, Законом "Про адвокатуру” та міжнародно-правовими актами. Потрібно залишити здійснення захисту прав обвинува­ченого за професійними адвокатами і закріпити при провадженні в порядку протокольної форми досудової підготовки матеріалів справи право правопорушника мати захисника з початку провадження, побачення з ним до першої дачі пояснень і можливість його участі при проведенні процесуальних і слідчих дій (проведення деяких з них, не пов'язаних з процесуальним примусом, також потрібно дозволити при такій формі провадження).


 

Література:

1. Конституція України. – К.: ВАТ "Патент”, 1996. – 54 с.

2. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод. – К.: Либідь, 1999.

3. Про адвокатуру: Закон України від 19. 12. 92 // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 1.

4. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України. – К.: А.С.К., 2002.

5. Барабаш Т.М. Предмет доказування у кримінальних справах про ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів: Автореферат дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата юридичних наук. – К.: Національний університет ім. Т. Шевченка, 2002. – 23 с.

6. Варфоломєєва Т.В. Суб'єкти надання правової допомоги // Адвокат. – 2001. – № 6. – С. 35.

7. Гаврилов С.Н. Адвокат в уголовных процессах.: Учебное методическое пособие / Под редакцией П.П. Лупинского. – М.: Юрист, 1996. – 112 с.

8. Защита в уголовном деле: Пособие для адвокатов / Под редакцией Е.Ю. Львовой. – М.: Юрист, 2000. – 216 с.

9. Зейкан Я.П. Захист у кримінальній справі. – К.: Вища школа, 2002. – 270 с.

10. Лубшев Ю.Ф. Адвокат в уголовном деле: Учебник / Под редакцией доктора юридических наук, профессора И.Б. Мартковича. – М.: Манускрипт, 1999. – 408 с.

11. Михайленко П.П. Кримінальне право, кримінальний процес, кримінологія Украї­ни (статті, доповіді, рецензії): У 3-х т. – К.: Генеза, 1999 – С. 384.

12. Пасенюк О.М. Актуальні проблеми надання правової допомоги і роль адвокатури в Україні // Адвокат. – 2002. – № 4–5. – С. 5–7.

13. Судебные речи известных русских юристов. – М., 1958. – С. 182.





Реферат на тему: Правові гарантії діяльності захисника у справах про ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.