Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Правове регулювання інвестиційної діяльності (реферат)

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТУВАННЯ ЗА МЕЖІ УКРАЇНИ

Інвестування за межі України може здійснюватись у вигляді майнових цінностей та грошових коштів. Роз­глянемо кожен з цих видів інвестування окремо.

Резиденти можуть інвестувати майнові цінності за межами України з метою:

внесення до статутних фондів підприємств, створе­них за кордоном;

• закріплення за філіалами, представництвами й ін­шими відокремленими підрозділами для виконання по­кладених на них завдань.

Інвестиції за кордон можуть здійснюватися у вигляді майнових прав та майна, крім сировини, комплектуючих ви­робів і запасних частин, товарів народного споживання, а також таких, які відповідно до чинного законодавства від­несено до високоліквідних і стосовно експорту яких пере­дбачено ліцензування, квотування або спеціальний режим.

Будь-які майнові цінності оцінюються в іноземній кон­вертованій валюті за цінами на міжнародних ринках.

Інвестування майнових цінностей за межами України підлягає ліцензуванню.

Видачу індивідуальних ліцензій на проведення такого інвестування здійснює Міністерство зовнішніх еконо­мічних зв'язків і торгівлі України.

Продаж майнових цінностей, що були інвестовані, є експортом товарів. Виручка в іноземній валюті, одержана в результаті їх продажу, підлягає зарахуванню на рахунки резидентів в уповноважених банках у строки виплати за­боргованості, що зазначені в контрактах, але не пізніше як через 90 днів з моменту підписання акта або іншого до­кумента, що засвідчує продаж цінностей.

Постановою Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1996 р. № 229 затверджено Положення про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення резидентами май­нових інвестицій за межами України.

Видачу індивідуальних ліцензій здійснює МЗЕЗторг.

Для отримання індивідуальної ліцензії резиденти по­дають до МЗЕЗторгу такі документи:

лист-звернення з обгрунтуванням необхідності здій­снення майнових інвестицій за межами України;

• нотаріально засвідчену копію свідоцтва про дер­жавну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності у разі, якщо юридична або фізична особа є такою;

• нотаріально засвідчену копію установчих документів юридичної особи (статуту, установчого договору, поло­ження);

• згоду відповідних органів державної виконавчої вла­ди чи іншого уповноваженого органу, якщо за межі Ук­раїни інвестується майно, що перебуває у державній власності;

• довідку банківської установи, в якій відкрито раху­нок резидента;

• документ, що підтверджує вартість майнових цін­ностей в іноземній конвертованій валюті на основі цін міжнародних ринків;

• розрахунок термінів, необхідних для реалізації майно­вих інвестицій за межами України;

• документ, що підтверджує внесення плати за видачу індивідуальної ліцензії;

• документи, що свідчать про реєстрацію (створення) підприємства, філіалу, представництва, іншого відокрем­леного підрозділу в країні місцезнаходження (витяг з тор­говельного, банківського, судового реєстру тощо) та їх ус­тановчі документи (статут, установчий договір, положен­ня тощо). Ці документи мають бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі, перекладені українською мовою та легалізовані у консульській установі України, якщо між­народними договорами, в яких бере участь Україна, не передбачено інше. Зазначені документи можуть бути та­кож завірені в посольстві відповідної держави в Україні та легалізовані в МЗС.

Підставою для відмови у видачі індивідуальної лі­цензії є:

подання документів, що свідчать про намір рези­дента здійснити майнову інвестицію, яка не може бути предметом інвестування (у вигляді сировини, комплек­туючих виробів і запасних частин, товарів народного спо­живання, а також таких, які відповідно до чинного зако­нодавства віднесено до високоліквідних та стосовно екс­порту яких передбачено ліцензування, квотування або спеціальний режим);

• виявлення в поданих документах недостовірної ін­формації;

• невідповідність поданих документів вимогам законо­давства України;

• порушення проти заявника справи стосовно бан­крутства;

• заборона або обмеження щодо іноземних інве­стицій, передбачені законодавством країни, куди мають інвестуватися майнові цінності.

За видачу індивідуальної ліцензії справляється плата, розмір якої визначається МЗЕЗторгом за погодженням з Мінфіном.

Термін дії індивідуальної ліцензії визначається МЗЕЗ­торгом, виходячи з термінів, необхідних для здійснення майнових інвестицій за межами України.

Митне оформлення майнових цінностей, що інве­стуються за межами України, здійснюється лише за наяв­ності індивідуальної ліцензії, виданої МЗЕЗторгом.

Державна митна служба щоквартально подає Націо­нальному банку України, відповідним уповноваженим банкам, МЗЕЗторгу, Мінстату та Державній податковій адміністрації відомості стосовно оформлення митних дек­ларацій за виданими ліцензіями.

Резиденти, що отримали ліцензію на інвестування майнових цінностей за межами України, зобов'язані здійснити декларування майнових цінностей шляхом по­дання до Національного банку повідомлення про фактич­но інвестовані майнові цінності згідно з умовами наданої резиденту індивідуальної ліцензії за встановленою ним формою. Другий примірник повідомлення з відповідною відміткою Національного банку подається резидентом МЗЕЗторгу.

Резиденти, що інвестують майнові цінності за межами України, подають Державній податковій адміністрації де­кларацію про всі одержані в результаті інвестування над­ходження на їх користь в іноземній валюті. Форма декла­рації та терміни її подання встановлюються Державною податковою адміністрацією. Другий примірник декларації з відповідною відміткою Державної податкової адміні­страції резидент подає до МЗЕЗторгу.

Контроль за ефективністю використання інвестованого за межами України майна здійснює власник чи уповноваже­ний ним орган відповідно до законодавства України.

При цьому контроль за ефективністю використання державного майна, інвестованого за межами України з метою закріплення за філіями, представництвами, іншими відокремленими підрозділами підприємств, здійснюється цими підприємствами та відповідними органами, до сфери управління яких вони належать; внесення до статутних:

фондів підприємств, створених за кордоном, — відповідно Фондом державного майна, центральними органами дер­жавної виконавчої влади чи іншими органами, уповнова­женими здійснювати функції з управління державним майном.

Порядок використання валютних коштів, які надхо­дять резидентам від інвестування майнових цінностей за межами України, регулюється валютним законодавством України.

Здійснення інвестицій за межі України у вигляді гро­шових коштів регулюється Національним банком України.

Згідно з п. 6 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю", Національний банк України вста­новлює порядок надання індивідуальних ліцензій на здійс­нення інвестицій за кордон.

Для розгляду клопотань резидентів про одержання індивідуальної ліцензії на здійснення інвестиції за кордон, вони подають до регіональних управлінь Національного банку України наступні документи:

• лист-звернення на ім'я Голови Правління Націо­нального банку України з зазначенням мети та суми інве­стиції;

• нотаріально завірену копію Свідоцтва про реєстра­цію резидента-юридичної особи;

• нотаріально завірені копії Статуту та Установчого договору резидента-юридичної особи з доповненнями та змінами, зареєстрованими у встановленому порядку;

• нотаріально завірене Свідоцтво про реєстрацію резидента-фізичної особи як підприємця;

• згоду відповідного міністерства або відомства та здійснення резидентом інвестиції за кордон (для держав­них підприємств та організацій);

• висновок регіонального підрозділу валютного кон­тролю Національного банку України та податкової інспек­ції стосовно відсутності порушень резидентом діючого на Україні валютного і податкового законодавства. Легалізовані документи:

копію свідоцтва про реєстрацію нерезидента у країні інвестицій;

• копію Статуту та Установчого договору підприєм­ства нерезидента;

• копію законодавства конкретної країни про режим іноземних інвестицій;

• довідку уповноваженого банку щодо наявності ва­лютного рахунку резидента та наявності заявленої суми власних коштів на ньому для здійснення інвестиції;

• нотаріально завірену довідку аудиторської організації про фінансовий стан резидента на останню звітну дату;

• розрахунки валютної окупності (економічне обгрун­тування проекту);

• довідку уповноваженого банку про назву банку не­резидента та його місцезнаходження, реквізити розрахункового рахунку, на який здійснюється переказ валют­них коштів.

У випадку придбання за кордоном будь-яких майнових прав (в тому числі акцій, облігацій та інших цінних паперів іноземних держав, фірм, банків тощо, деномінованих у іноземній валюті) та прав інтелектуальної власності, рези­денти додатково подають до регіональних управлінь Націо­нального банку України легалізовані відомості про:

• власників, а також щодо правового статусу майнових прав і прав інтелектуальної власності;

• емітентів цінних паперів, умови придбання та га­рантії забезпечення цінних паперів.

Підставами для відмови від видачі індивідуальної лі­цензії на здійснення інвестиції за кордон можуть бути:

• незадовільний фінансовий стан резидента;

• відсутність висновку або негативний висновок ре­гіонального управління Національного банку України;

• рішення відповідних органів (Міністерства еконо­міки України, Міністерства закордонних справ України, Міністерства зовнішніх економічних зв'язків України то­що) про неможливість або економічну чи геополітичну недоцільність здійснення інвестицій резидентами у кон­кретну країну;

• заборони або обмеження щодо іноземних інвестицій, передбачені діючим законодавством конкретної країни;

• відсутність у законодавстві країни інвестицій право­вих гарантій щодо недоторканості іноземних інвестицій та безперешкодної їх репатріації;

• стан платіжного балансу України як в цілому, так і в розрізі окремих країн світу;

• інші підстави, передбачені діючим законодавством України та нормативними документами Національного банку України.

Національний банк України визначає, що резиденти України можуть здійснювати інвестиції за межі України шляхом:

• участі у підприємствах, що створюються спільно з іноземними юридичними та фізичними особами;

• придбання частки у діючих іноземних підприємствах або придбання у власність діючих іноземних підприємств повністю;

• створення за кордоном підприємств, що повністю належать українським інвесторам, а також відкриття за кордоном філій та інших відокремлених підрозділів;

• придбання нерухомого і рухомого майна, інших май­нових прав, а також будь-яких прав інтелектуальної влас­ності;

• придбання за кордоном та в Україні акцій, облігацій, інших цінних паперів іноземних держав, фірм, банків тощо, деномінованих у іноземній валюті, за винятком цінних па­перів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами-резидентами як дарунок або у спадщину;

• в інших формах, які прямо не заборонені чинним за­конодавством України та країни інвестицій.

Резиденти України можуть здійснювати інвестиції за кордон з метою:

• створення спільних підприємств (чи підприємств, що повністю належать українським резидентам) та за умови одержання резидентом продукції цього підприємства (як­що існує потреба в такій продукції), гарантованості ринку збуту продукції СП за кордоном та використання цим СП української робочої сили;

• участі в розробці та експлуатації за кордоном сиро­винних родовищ для одержання необхідної Україні сиро­вини з використанням української робочої сили;

• створення спільних підприємств (чи підприємств, що повністю належать українським резидентам) з організації послуг (сервісних, транспортних тощо) та завоюванню рин­ків збуту високотехнологічної продукції України.

Ведучи мову щодо джерела фінансування інвестицій за межі України, необхідно зазначити, що резиденти Ук­раїни здійснюють інвестиції за кордон виключно за раху­нок власних коштів, зарезервованих та облікованих на рахунках бухгалтерського балансу для здійснення інве­стиції за кордон.

Здійснення інвестицій за кордон за рахунок бюджет­них коштів дозволяється лише на підставі відповідної По­станови Верховної Ради України.

Здійснення інвестицій за кордон за рахунок кредитів, одержаних від уповноважених та іноземних банків, інших резидентів і нерезидентів, забороняється.

Здійснення резидентами України інвестицій за кордон (в тому числі на підставі доручень інших резидентів) по­требує одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Право на одержання індивідуальної ліцензії щодо здій­снення інвестиції за кордон мають резиденти України — юридичні особи, а також фізичні особи, які зареєстровані як підприємці згідно з Законом України «Про підприєм­ництво».

Усі види інвестицій в грошовій формі за кордон ( неза­лежно від суми інвестиції) повинні здійснюватися рези­дентами України у безготівковій формі, виключно через кореспондентські рахунки уповноважених банків у бан­ках країни інвестицій.

Усі надходження на користь резидентів в іноземній валюті (прибуток, дивіденди тощо ), одержані від здійс­нення інвестиційної діяльності за межами України, підля­гають зарахуванню на валютні рахунки резидентів в упов­новажених банках після сплати податків та інших зборів, які передбачені законодавством іноземної держави.

У разі сплати резидентами України податків та інших зборів у країні інвестицій, резиденти повинні подати до уповноваженого банку та податкової інспекції офіційне підтвердження відповідного органу країни інвестицій сто­совно суми сплачених податків та інших зборів.

Суми податків та інших зборів враховуються уповно­важеними банками лише у випадках здійснення вказаних платежів у країнах, що мають міждержавні угоди з Ук­раїною про запобігання подвійному оподаткуванню.

Порядок обов'язкового продажу валютних надход­жень, а також подальшого використання валютних кош­тів, що надходять резидентам України від здійснення ін­вестиційної діяльності за кордоном, визначається чинним валютним законодавством України.

Облік валютних коштів, що знаходяться за межами України у вигляді інвестицій, а також доходів (прибутку) від іноземних інвестицій, здійснюється резидентами на відповідних рахунках бухгалтерського балансу (консолі­дованого балансу).

Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» та Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Національний банк України вста­новлює порядок надання уповноваженим банкам індиві­дуальних ліцензій на здійснення інвестицій за межі Ук­раїни.

Уповноважені банки можуть здійснювати інвестиції у грошовій формі за кордон шляхом:

1) відкриття банків та інших підприємств, установ, ста­тутний капітал яких повністю формується за рахунок коштів українських резидентів;

2) участі у діючих іноземних банках та інших під­приємствах, установах;

3) створення банків та інших підприємств, установ за кордоном спільно з нерезидентами — юридичними і фі­зичними особами;

4) відкриття за межами України філій, представництв та інших відокремлених підрозділів;

5) придбання за кордоном та в Україні акцій, облігацій та інших цінних паперів іноземних держав, банків, фірм тощо, деномінованих в іноземній валюті;

6) придбання нерухомого та рухомого майна, інших майнових прав, а також прав інтелектуальної власності;

7) інших форм, які прямо не заборонені діючим зако­нодавством України та країни інвестицій.

Здійснення інвестицій за кордон уповноваженими банками (в тому числі за дорученням інших резидентів та нерезидентів), потребує одержання індивідуальної ліцен­зії Національного банку України.

Клопотання уповноважених банків щодо здійснення ними інвестицій за кордон розглядаються лише за умови дотримання уповноваженими банками встановлених На­ціональним банком України економічних нормативів ре­гулювання діяльності комерційних банків.

Уповноважені банки можуть відкривати за межами України банки і філії та приймати участь в іноземних бан­ках, підприємствах, установах лише за умови повної спла­ти заявленого статутного фонду та реєстрації його в Національному банку України.

Загальна сума внесків уповноваженого банку до статут­них фондів банків та інших підприємств за межами України не може перевищувати 10 відсотків його власних коштів.

Уповноважені банки для одержання індивідуальної ліцензії на здійснення інвестиції за кордон мають по­давати до Національного банку України певні документи:

Для відкриття банків та інших підприємств за межами України:

лист-клопотання керівництва уповноваженого банку щодо відкриття банку чи іншого підприємства за кордоном;

• копію протоколу рішення компетентного органу уповноваженого банку щодо відкриття банку чи іншого підприємства за кордоном;

• клопотання регіонального управління Національ­ного банку України;

• нотаріально завірену довідку аудиторської орга­нізації щодо фінансового стану уповноваженого банку на останню звітну дату. Легалізовані документи:

копію реєстраційних документів банку чи іншого підприємства, установи, що відкривається за кордоном;

• копії Статуту та Установчого договору банку або іншого підприємства, установи, що відкривається за кор­доном;

• копію законодавства конкретної країни стосовно по­рядку відкриття підприємств за участю іноземних юри­дичних осіб. Для відкриття за межами України філій банків:

лист-клопотання керівництва уповноваженого банку щодо відкриття філії за кордоном;

• копію протоколу рішення компетентного органу уповноваженого банку щодо відкриття філії;

Нотаріально завірені документи:

положення про філію уповноваженого банку;

• довіреність керівникам філії на здійснення операцій;

• клопотання регіонального управління Національ­ного банку України;

• нотаріально завірену довідку аудиторської орга­нізації щодо фінансового стану уповноваженого банку на останню звітну дату;

• легалізовану копію законодавства конкретної країни щодо порядку відкриття філій іноземних юридичних осіб. Для участі уповноваженого банку у капіталі іноземного банку або іншого іноземного підприємства:

• лист-клопотання керівництва уповноваженого банку щодо участі у капіталі іноземного банку чи іншого іно­земного підприємства;

• копію протоколу рішення компетентного органу уповноваженого банку щодо участі у капіталі іноземного банку чи іншого іноземного підприємства;

• легалізовані копії реєстраційних та установчих до­кументів іноземного банку чи іншого іноземного підпри­ємства;

• клопотання регіонального управління Національ­ного банку України;

• нотаріально завірені та легалізовані довідки ауди­торських організацій щодо фінансового стану уповнова­женого банку та іноземного банку (підприємства) на ос­танню звітну дату;

• висновок щодо фінансового стану іноземного банку (підприємства) подається однією з аудиторських органі­зацій, яка визнана Національним банком України як така, що має право здійснювати аудиторську перевірку діяль­ності нерезидентів — юридичних та фізичних осіб.

• легалізовану копію законодавства конкретної країни щодо, порядку участі іноземних юридичних осіб у капіталі банків і підприємств.

У випадках, коли законодавство конкретної країни пе­редбачає подання інших документів, нотаріально завірені копії цих документів додатково подаються до Націо­нального банку України (мовою країни інвестицій та завіреним текстом українською мовою).

У випадку придбання уповноваженим банком за кордо­ном і в Україні будь-яких майнових прав (в тому числі акцій, облігацій та інших цінних паперів іноземних дер­жав, фірм, банків тощо, деномінованих у іноземній ва­люті) та прав інтелектуальної власності, до Національного банку України подаються легалізовані відомості стосовно:

1) емітентів цінних паперів, умови придбання та га­рантії забезпечення цінних паперів;

2) власників і щодо правового статусу майнових прав і прав інтелектуальної власності.

Підставами для відмови від видачі індивідуальної ліцензії можуть бути:

1) незадовільний фінансовий стан уповноваженого банку;

2) невідповідність документів, поданих уповноваже­ним банком, вимогам чинного законодавства України та нормативних документів Національного банку України;

3) порушення або можливе порушення у зв'язку з інвестицією встановлених Національним банком України економічних нормативів регулювання діяльності комер­ційних банків;

4) невиконання вимог Національного банку України щодо забезпечення функцій банківського нагляду за опе­раціями своїх клієнтів;

5) рішення відповідних органів (Міністерства еко­номіки України, Міністерства закордонних справ Украї­ни, Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України тощо) щодо неможливості чи економічної та геополітичної недоцільності здійснення уповноваженими банками інвестицій у конкретну країну;

6) заборони або обмеження щодо іноземних інве­стицій, передбачені діючим законодавством країни інвес­тицій;

7) відсутність у законодавстві країни інвестицій право­вих гарантій щодо недоторканості іноземних інвестицій та безперешкодної їх репатріації;

8) стан платіжного балансу України як в цілому, так і в розрізі окремих країн світу;

9) інші підстави, передбачені чинним законодавством України та нормативними документами Національного банку України.

Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. за № 15—93. Національний банк України надає індивідуальні ліцензії на відкриття резидентами Украї­ни рахунків у іноземній валюті. Національний банк України, відповідно до положень Декрету встановлює порядок отри­мання та перереєстрації ліцензій на відкриття резидентами України рахунків в іноземних банках.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Пошук ефективного правового регулювання відно­син між державами, що приймають інвестиції та дер­жавами, що надають інвестиції, породив багато склад­них проблем.

Так, важливе значення має визначення відмінностей між дією держави (Acta imperii) та дією громадянина (Acta gestionis) для того, щоб юридичні та фізичні особи могли в судах інших держав вимагати від держави, що приймає інвестиції, виконання її зобов'язань.

Існує також проблема визначення застосовуваного права у відносинах між приймаючими державами та інвестором. Конкретні умови інвестування капіталу примушували держави при виникненні спорів зверта­тися в ряді випадків до міжнародного права. Ця тен­денція в останній час знайшла своє закріплення у бага­тосторонньому договорі, яким є Конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів (Вашінгтонська кон­венція) 1965 p.

Наступна проблема пов'язана із можливістю виз­нання за деякими категоріями інвесторів статусу суб'єктів міжнародного права. В науці міжнародного права існує немало спроб аргументувати доцільність розширення кола суб'єктів міжнародного права, вклю­чивши до їх числа, зокрема транснаціональні корпо­рації, діяльність яких містить деякі елементи міжнарод­ної правосуб'єктності.

Велику увагу привертає і проблема націоналізації іноземних інвестицій. На даний час не існує загальної норми міжнародного характеру, що регулює ці питан­ня. Є дві резолюції Генеральної Асамблеї ООН, що ма­ють відношення до цього предмету, але не містять чіт­ких рекомендацій. Це резолюція 1803 (XVII) від 14 груд­ня 1962 р. «Про невід'ємний суверенітет над природни­ми ресурсами» і резолюція 3201 (s-VI) від 12 грудня 1974 р. «Про економічні права та обов'язки держав». Спільним для вказаних резолюцій є підтвердження су­веренітету прав держав над своїми природними ресур­сами, із якого витікає як їх право на націоналізацію, так і обов'язок добросовісного дотримання договорів, вклю­чаючи договори про іноземні інвестиції, що певною мірою протирічать один одному.

В центрі уваги знаходиться також проблема встанов­лення правових гарантій захисту іноземних інвестицій.

Іноземні інвестори, не відчуваючи себе достатньою мірою захищеними нормами внутрішньодержавного права, від­дають перевагу укладенню додаткових угод із відпо­відними стабілізуючими положеннями, а також прагнуть встановити порядок вирішення спорів шляхом звернення до міжнародного арбітражу, а не до національних судів. Держави, що імпортують капітал, протягом довгого часу без великого бажання зверталися до такого способу ви­рішення спорів, роблячи переважно наголос на гарантіях захисту своїх інвестицій з боку національних законів приймаючих держав. Оскільки ці закони постійно змі­нюються, в цілому зберігається нестабільність правового регулювання захисту іноземних інвестицій. Тому на між­народному рівні необхідно створити таку систему, за якої як приймаюча держава, так і інвестори будуть належним чином захищені.

Ще однією важливою проблемою міжнародно-право­вого регулювання іноземного інвестування, практичне вирішення якої на сьогодні значно ускладнене, є пробле­ма виконання державою рішень міжнародного арбі­тражу з інвестиційних спорів. Вашінгтонська конвенція 1965 p. встановлює обов'язковий характер всіх арбітраж­них рішень, залишаючи національним законам учасників конвенції вирішення проблеми їх виконання Однак, оскільки законодавство багатьох країн визнає імунітет інших держав, в тому числі у відношенні до їх майна, то практично неможливо одній державі приймати такі рі­шення проти іншої держави.

Особливістю міжнародно-правового регулювання іноземного інвестування є те, що в міжнародних кон­венціях відсутнє таке поняття, як «інвестиції», що по­в'язано із нерівномірністю та непередбачуваністю роз­витку світових господарських відносин. Поняття «ін­вестиції» визначається, як правило, в національних за­конах держав, які потім можуть використовуватися у разі необхідності.

На сьогодні застосовуються дві основні системи нор­мативного регулювання угод з іноземними інвестиціями. По-перше, це норми, що діють у межах національних пра­вових систем. По-друге, норми, що діють в межах системи міжнародного права. Вони містяться в двосторонніх та ба­гатосторонніх угодах і договорах. Із останніх, такими, що найчастіше застосовуються, є Вашінгтонська конвенція 1965 p. і Сеульська конвеція 1985 p.

В сфері інвестиційних угод наявність двох вказаних підходів необхідно розглядати як підтвердження волі сто­рін при укладенні контракту. Держава та громадяни інших держав, що укладають інвестиційні контракти, самі повинні приймати рішення щодо обрання системи норм, які регулюють їх взаємовідносини. Після цієї стадії не до­пускається відмова від виконання сторонами своїх зо­бов'язань з даного контракту, включаючи висування пре­тензій, що базуються на імунітеті держав.

В науці існує три погляди на вказану проблему.

Перший полягає в тому, що до контрактів, підписаних суб'єктами міжнародного публічного права та приватни­ми особами, застосовується міжнародне право.

Другий виходить з того, що, оскільки приватні особи не є суб'єктами міжнародного публічного права, то в да­ному випадку національний закон повинен застосовува­тися замість міжнародного публічного права.

І третій погляд передбачає, що для сприяння еконо­мічному розвитку держав не слід дотримуватись якоїсь однієї позиції. При цьому, виришення цього питання за­лежить від конкретних обов'язків сторін. Іншими слова­ми, сторони самі повинні вказати на свою волю при укла­денні такого контракту. І саме в цьому полягає суть Вашінгтонської конвенції 1965 p., тобто третій погляд є найбільш прийнятним.

Для вдосконалення міжнародно-правового регулюван­ня іноземного інвестування доцільно підвищувати роль дво- та багатосторонніх інвестиційних угод, спрямованих на захист іноземних інвестицій. Саме такі угоди можуть в сучасних умовах забезпечити найбільшу стабільність і пе­редбачуваність світових господарських зв'язків. Укладен­ня дво- та багатосторонніх угод щодо сприяння та захист іноземних інвестицій обумовлено дією так званих «інве­стиційних ризиків». При цьому вони можуть мати харак­тер комерційних і некомерційних (політичних) ризиків. Необхідно зазначити, що систему правових гарантій від інвестиційних ризиків можна поділити на дві системи. Перша забезпечує правовий захист відповідно до норм національного законодавства. Друга включає в себе захо­ди міжнародно-правового характеру, що базуються на дво- та багатосторонніх угодах.

У зв'язку із вищезазначеним у міжнародному праві сформувалася доктрина суброгації в сфері інвестиційного регулювання. Її суть полягає в тому, що право вимоги відшкодування шкоди переходить до держави, яка страхує інвестиції свого суб'єкта господарської діяльності в іншій державі. Зазначене право може перейти також до Багато­стороннього агентства за гарантіями інвестицій згідно із Сеульською конвенцією 1985 p. Важливою перевагою цієї доктрини є і те, що вона дає можливість державі від імені своїх громадян подавати до міжнародного арбітражу по­зови проти інших держав.

На сьогодні реально існує необхідність реалізації в за­конодавстві України низки положень, які узгоджувалися б з міжнародно-правовими стандартами з питань захисту права власності іноземних інвесторів. Кроком в цьому на­прямі повинно стати приєднання України до Вашинг­тонської конвенції 1965 р. «Про порядок розв'язання ін­вестиційних спорів між державами та іноземними особа­ми»' та Сеульської конвенції 1985 р. «Про заснування Ба­гатостороннього Агентства по гарантіям інвестицій»2, які розроблені й успішно діють під егідою Міжнародного банку реконструкції і розвитку, а також до конвенцій та низки інших міжнародних угод, що регулюють діяльність в області іноземного інвестування.

Організація економічного співробітництва та роз­витку (ОЕСР) і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), зацікавлені в правовому вирішенні проблеми захисту іноземних інвестицій, протягом декількох десятиліть намагалися вирішити дану про­блему в загальному плані. Так, у 1959 p. був розробле­ний Проект конвенції про інвестиції за кордоном, відомий як Проект АБС-Шоукросса. Цей Проект пере­дбачав можливість дипломатичного захисту державою-експортером капіталу своїх інвесторів. В 1967 р. в рам­ках ОЕСР був підготовлений Проект конвенції щодо захисту іноземної власності, в якому пропонувалося розглядати дипломатичний захист майна та майнових прав іноземних інвесторів як загальноприйнятий прин­цип міжнародного права.

Проте зазначені проекти не отримали підтримки з бо­ку держав-імпортерів капіталу, оскільки на їх думку, таке вирішення проблеми захисту іноземних інвестицій є втру­чанням у внутрішні справи держави, порушенням її суве­ренітету.

Внаслідок вищезазначеного, ОЕСР та МБРР почали вирішувати питання захисту іноземних інвестицій за до­помогою міжнародних угод. У 1962 p. з'явився розробле­ний МБРР проект «Багатостороння система страхування інвестицій». У 1963 р. ОЕСР підготувала пропозиції сто­совно створення міжнародної корпорації по гарантіям інвестицій. Одночасно нею було представлено проект ба­гатосторонньої міжнародної угоди щодо гарантії та захис­ту інвестицій. У 1966 р. МБРР підготував проект угоди що­до міжнародного агентства зі страхування інвестицій. Для того, щоб реалізувати всі ці проекти у Сеульській Кон­венції 1985 p., необхідно було знайти такі правові норми, які б однаково робили зацікавленими в участі в міжна­родній конвенції країн-експортерів капіталу та країн-імпортерів капіталу. Зацікавленість останніх стимулювала їх участь у витратах, що стосувалися страхування інозем­них інвестицій і водночас стримувала ці держави від вжи­вання заходів репресивного характеру у відношенні до іноземних інвесторів.

Першою міжнародною конвенцією, у відношенні до якої вдалося досягнути загальної згоди, стала конвенція щодо вирішення інвестиційних спорів. Конвенція щодо порядку вирішення інвестиційних спорів і конвенція що­до створення міжнародної системи страхування інозем­них інвестицій є єдиними чинними конвенціями в сфері захисту іноземних інвестицій.

Основною метою Вашінгтонської конвенції 1965 p. «Про порядок вирішення інвестиційних спорів між дер­жавами та іноземними особами» (далі — Вашінгтонська конвенція) є заснування Міжнародного центру з урегу­лювання інвестиційних спорів (далі — Центр), до компе­тенції якого відноситься розгляд інвестиційних спорів. Положення зазначеної конвенції можна поділити на дві групи: норми, що визначають правовий статус Центру як міжнародної організації та норми, що регулюють порядок розгляду інвестиційних спорів.





Реферат на тему: Правове регулювання інвестиційної діяльності (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.