Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Право власності. Загальні положення (реферат)

Поняття власності і права власності.

Поняття власності — це економічна категорія, з допомогою якої характеризуються відносини між людьми та їх колективами у процесі виробничої діяльності з приводу привласнення матеріальних благ, тобто власність — це суспільне відношення. Однак центральним моментом цього поняття є те, що відносини між окремими індивідами та їх групами складаються з приводу привласнення матеріальних благ. Саме привласнення матеріальних благ або визнання їх "своїми" (на відміну від "чужих") є матеріальною стороною відносин власності. Разом з тим, як і будь-яке інше суспільне відношення, власність має і соціальну сторону — вона визначає характер взаємодій між людьми у процесі привласнення засобів та продуктів виробництва.

Якщо окремий індивід (чи цілий колектив) привласнює конкретну річ, він усуває від неї усіх інших осіб. Цим і визначається характер взаємодії людей у процесі привласнення. Отже, економічне відношення власності — це суспільне відношення щодо привласнення матеріальних благ шляхом усунення від них усіх оточуючих осіб (крім власника — індивіда чи колективу). Власність — це конкретні, історично зумовлені суспільні відносини окремих індивідів та їх колективів з приводу привласнення засобів і продуктів праці шляхом усунення від них усіх інших осіб.

Зміст економічних відносин власності складають володіння, користування і розпорядження матеріальними благами. Володіння — закріплення матеріальних благ за конкретними власниками — Індивідами та колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб. Користування — вилучення з речей їхніх корисних властивостей) які надають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу. Розпорядження — визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

Індивід або колектив здійснює володіння, користування і розпорядження речами (матеріальними благами) за своїм інтересом незалежно від волі й бажання інших осіб. Економічні відносини власності у будь-якому суспільстві закріплюються з допомогою норм права і набувають характеру правовідносин. В юридичній науці термін "право власності" вживається в об'єктивному і суб'єктивному значеннях. Право власності в об'єктивному значенні — це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі.

Об'єктивне право складається з норм, які закріплюють володіння, користування і розпорядження майном, а також норм, які охороняють і захищають права власності від протиправних дій третіх осіб. Отже, право власності в об'єктивному розумінні є одним з найважливіших правових інститутів цивільного права. З допомогою правових норм, що входять до його складу, не лише закріплюються матеріальні блага за конкретними суб'єктами, а й регулюється порядок набуття і припинення права власності, здійснення володіння, користування й розпорядження майном, а також захист законних прав власника.

Природа цього інституту має комплексний характер, оскільки поряд з нормами цивільного права, які займають центральне місце і за змістом, і за обсягом, до його складу входять норми інших галузей права: державного, кримінального, адміністративного, фінансового тощо. Право власності у суб'єктивному розумінні — це закріплення у відповідних нормах права можливості конкретного власника (індивіда чи колективу) володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд у межах) передбачених законом.

Отже, право власності у суб'єктивному розумінні — це суб'єктивне цивільне право абсолютного характеру, яке існує у межах конкретного правовідношення власності і може належати суб'єктам — окремому громадянину (фізичній особі), колективу громадян (юридичній особі) або державі в цілому.

Абсолютний характер права власності означає, що правомочному суб'єкту (громадянину, юридичній особі, державі) протистоїть необмежена кількість зобов'язаних суб'єктів, які не повинні своїми діями порушувати це право. Суть суб'єктивного права власності полягає в тому, що воно забезпечує власнику відповідну поведінку з боку оточуючих осіб і тим самим надає змогу володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном. Всі інші особи — невласники — мають урядуватися від вчинення будь-яких дій, які перешкоджають власнику здійснювати належне йому суб'єктивне право за своїм розсудом і у своєму інтересі.

Коло суб'єктів права власності практично необмежене. Власниками відповідно до Закону України "Про власність" (від 7 лютого 1991 р.) можуть бути окремі громадяни в особі трудового або селянського господарства; колективні утворення: кооперативи, орендні і колективні підприємства, господарські товариства і асоціації та інші. Визнаються суб'єктами права власності й (відповідно до ст.28 Закону) різноманітні громадські організації (політичні, науково-освітні, культурно-виховні, екологічні) щодо майна, яке вони можуть мати у власності відповідно до характеру їхньої діяльності та статутних завдань. У названому Законі визначено і такий суб'єкт права власності, як релігійні організації (ст.29), що мають право власності на майно, придбане, побудоване, створене і вироблене ними за рахунок власних коштів, пожертвувань віруючих, коштів, наданих державою чи іншими особами, або придбане на інших підставах, передбачених законом.

Суб'єктами права власності виступають суверенні держави-республіки, автономні республіки та інші національно-державні утворення (автономні області, автономні округи тощо), а також територіальні одиниці (краї, області, райони міста). Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. серед суб'єктів права власності визначає народ України, який здійснює належне йому право власності через Верховну Раду України, а також через місцеві Ради народних депутатів (ст.ст.З-1О). У нашій країні власниками визнаються не лише громадяни України і юридичні особи.

Права власності на території України можуть набувати також і сумісні підприємства, створені за участю українських та іноземних юридичних осіб, іноземні громадяни і особи без громадянства (і не тільки для задоволення особистих потреб, а й для здійснення господарської діяльності) у випадках і у порядку, встановленому законодавством. Це правило поширюється і на іноземні організації. Міжнародні організації, а також іноземні держави можуть володіти на праві власності майном, необхідним для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин відповідно до міжнародних домовленостей.

Об'єктом права власності може бути майно (речі як предмети матеріального світу — засоби виробництва і предмети вжитку, але тільки індивідуально визначене або індивідуалізоване, інакше власник не зможе ставитися до нього як до свого. Відповідно до ст.1 названого вище Закону України власністю можуть бути земля, її надра, ліси, води, тваринний світ, природні багатства континентального шельфу, будови, споруди, цінні папери та інше майно, у тому числі підприємства, і інші майнові комплекси, які мають економічну або соціальну цінність як цілісні системи. Відповідно до ст.9 Закону України "Про власність" земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфа та виключної (морської) економічної зони є об'єктами права виключно власності народу України.

Традиційно сучасна цивілістична наука визнавала право власності суто речовим правом абсолютного характеру, оскільки задоволення охоронюваних законом інтересів власника тут здійснюється шляхом взаємодії з належними йому речами при забезпеченні відповідно поведінки з боку третіх осіб. Слід звернути увагу на те, що не лише результати творчої діяльності громадян закріплені як об'єкти права інтелектуальної власності, а й сама ця діяльність. Отже, законодавець робить коло об'єктів права власності надзвичайно широким.

Практично визнаються об'єктами власності повітряний простір та інші природні об'єкти у натуральному стані (п. 1 ст.1 Закону України про власність). Своєрідне рішення питання про землю та природні ресурси. Відповідно до Закону України про власність — це невід'ємне надбання народу, який проживає на даній території. Вказані об'єкти мають спеціальний правовий режим, який буде докладно розглянуто далі.

Права й обов'язки власника та інших осіб у їхній взаємодії становлять зміст правовідношення власності. Отже, суб'єктивне право власності — це елемент абсолютного правовідношення, тобто власник як правомочний суб'єкт перебуває у правовідношенні з усіма третіми особами, має суб'єктивне право за своїм розсудом володіти, користуватися, розпоряджатися належним йому майном, здійснювати своєю владою управління ним і вчиняти щодо цього майна будь-які дії, що не суперечать закону. Щодо суб'єктивних обов'язків у цьому правовідношенні, то всі особи, які не є власниками даного майна, а тому розглядаються як зобов'язані суб'єкти, повинні забезпечувати з свого боку поведінку, яка б не перешкоджала власнику здійснювати його суб'єктивне право.

Зміст права власності.

Законом України про власність (ст.4) встановлено, що власник за своїм розсудом володіє, користується і розпоряджається належним йому майном, здійснює своєю владою управління ним і вправі вчиняти будь-які дії, які не суперечать закону. Таким чином, суб'єктивне право власності формується як сукупність трьох найголовніших правомочностей: права володіння, права користування, права розпорядження. Що ж до права власника управляти майном і вчиняти з ним дії, то, на нашу думку, це не нова, самостійна від названої тріади правомочність власника, а лише уточнення (роз'яснення) права користування і розпорядження майном.

Правомочності по користуванню, володінню і розпорядженню виникають у власника одночасно з виникненням права власності. Характерно, що разом, у сукупності "тріада" правомочностей, яка характеризує право власності у повному обсязі і розкриває його зміст, може належати лише власнику і нікому більше. Окремо право володіння, право користування, право розпорядження може належати також іншим особам — орендатору, наймачу, іншим, які здійснюють ці права лише при погодженні з власником. Правомочності власника щодо належного йому майна здійснюються ним незалежно від волі і бажання всіх інших осіб і обмежуються лише законом.

Проте й власник на може здійснювати своє суб'єктивне право на шкоду іншим особам. Володіння означає фактичне перебування речі у господарюванні власника, можливість впливати на річ. Право володіння у суб'єктивному розумінні є закріплена у відповідних нормах права можливість фактичного володіння річчю; фізичного або господарського, оскільки однаково володіє річчю той, хто утримує її фізично, наприклад має книгу у портфелі, а також той, хто має змогу впливати на цю річ, наприклад власник житлового будинку не може володіти ним у фізичному розумінні, але він здійснює правомочність володіння в силу того, що має змогу впливати на цю річ за своїм інтересом.

Цивільне законодавство передбачає володіння законне і незаконне. Якщо особа здійснює володіння на законних підставах, таке володіння визначається законним або титульним. Титульне володіння передусім належить самому власнику майна. Проте як елемент інших майнових прав воно може належати також іншим особам, наприклад наймачу, орендатору при наймі чи оренді майна, комісіонеру при здійсненні договору комісії або охоронцю на підставі договору схову. Таке право може надаватися не лише на підставі договірних відносин (найму, комісії, підряду, схову тощо), а й у силу адміністративного акту (наприклад, відповідно до розпорядження органів опіки і піклування), воно може виникнути і на підставі прямої вказівки закону (якщо, наприклад, йдеться про знахідку, безхазяйне майно, бездоглядну худобу). Разом з тим право володіння власника відрізняється від права володіння інших осіб — титульних володільців, оскільки власник здійснює цю правомочність, як правило, у сукупності з іншими — правом користування і розпорядження.

Крім того, власник робить це незалежно від інших осіб. Щодо титульних володільців, то вони мають узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору, адміністративного акту, закону. У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володіння, а й інші правомочності, наприклад, володіння і користування при наймі і оренді, володіння і розпорядження при комісії тощо. Вище зазначалося, що одночасно всі три правомочності можуть у певному обсязі належати лише власнику. Тому його титульне володіння є первинним, а будь-яке інше (придбане від власника на підставі договору або за інших правових підстав) — похідним.

Поряд з титульним, або законним, володінням існує володіння без будь-яких правових підстав, тобто незаконне.

Якщо особа, яка володіє майном без правових підстав, не знає і не повинна знати про його незаконність, таке володіння визначається добросовісним незаконним володінням.

Якщо володілець майна знає або повинен знати про незаконність свого володіння, воно називається недобросовісним незаконним володінням. Наприклад, якщо особа знайшла чужу річ і не передала її відповідним органам (міліції, адміністрації установи або підприємства, де річ знайдено, чи виконавчому комітету сільської або селищної ради депутатів), вона має бути визнана недобросовісним незаконним володільцем. Інша справа, коли громадянин придбав у комісійному магазині річ, яка була вкрадена у власника. Набувач такого майна є незаконним, але добросовісним володільцем.

Норми права, в яких закріплено можливість фактичного володіння майном, становлять право володіння в об'єктивному розумінні. Право користування в об'єктивному значенні — це правові норми, які встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб.

Право користування у суб'єктивному значенні — це закріплена нормами права можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб. Право користування нерозривно пов'язане з правом володіння. Без володіння, тобто без фактичного утримання речі, не можна видобути з неї корисні властивості і тим самим використати її для задоволення потреб. Проте власник може використати своє майно не лише для задоволення своїх особистих потреб. Закон про власність України (ст.4) закріплює за ним право використовувати належне йому майно для здійснення будь-якої діяльності, в тому числі господарської, за умови, що ця діяльність не суперечить закону. Це право реалізується колгоспами і кооперативами, іншими суб'єктами, коли вони, використовуючи належні їм споруди, устаткування, матеріали, організують виробництво продукції.

В умовах радикальної економічної реформи значно розширено можливості будь-якого власника щодо господарського використання його майна. Громадяни можуть створювати сімейні об'єднання (трудові господарства), приватні підприємства і використовувати господарські будови, машини, установи, устаткування, сировину й матеріали, вести самостійне господарство, виготовляти продукцію як для особистих потреб, так і для реалізації її іншим особам. Значно зростає роль селянського господарства у питаннях забезпечення населення сільськогосподарською продукцією, взагалі продуктами харчування. Разом з колгоспами, радгоспами, орендними господарствами, сільськогосподарськими кооперативами селянські господарства виробляють сільськогосподарську продукцію і користуються нею на свій розсуд.

Як і володіння, користування буває законним і незаконним. Законним користувачем може бути не лише власник, а й інші особи, яким це право належить на правових підставах.

Користувачем є і державне підприємство, що здійснює право користування як елемент права повного господарського відання, і державна установа у силу оперативного права управління, орендний колектив на підставі договору оренди тощо. У наведених випадках право користування названих осіб є вторинним похідним від права користування, яке належить власнику. Відповідно до п.2 ст.6 Закону про власність (ст.1ЗЗ ЦК України) власнику належить право на результати господарського використання майна (продукцію, плоди, доходи), якщо інше не передбачене законом або договором. Закон України про власність (ст.22) визначає, що продукція орендаря, вироблена ним з використанням орендованого майна, і також одержані ним доходи, стають його власністю. Більше того, у власності орендаря залишаються зроблені ним удосконалення, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди. Таке правило застосовується на підставі ст.27 Закону України "Про оренду майна державних підприємств та організацій", якщо інше не передбачено у самому договорі оренди. Якщо йдеться про удосконалення, які не можуть бути відокремлені від майна, орендар має право на компенсацію за витрати лише за умови, що він зробив їх за свій рахунок і при згоді власника майна. Право користування майном належить наймачеві при укладенні договору побутового прокату, але при цьому воно повинно здійснюватись лише відповідно до призначення цього майна.

Отже, право користування, як і право володіння, може належати не лише власнику, а й іншим особам за різних правових підстав, зокрема численних цивільних договорів. Зауважимо, що власник у здійсненні права користування належним йому майном обмежений лише загальними межами закону, а правомочності інших користувачів по користуванню майном мають ще й спеціальні обмеження — або встановлені власником, або такі) що випливають з призначення майна чи статутних завдань користувача.

Право розпорядження в об'єктивному розумінні є сукупністю правових норм, з допомогою яких закріплюється можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі (майна). Право розпорядження у суб'єктивному розумінні —це закріплена у нормах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю майна. Якщо викладені вище правомочності володіння і користування можуть належати не лише власнику, а й іншим особам, то право розпорядження належить) як правило, лише власнику. Винятки з цього становлять випадки примусового вилучення майна у власника (націоналізація, конфіскація, реквізиція, примусовий продаж тощо).

Право розпорядження власник реалізує через можливість припинити або обмежити належне йому право власності. Наприклад, укладаючи договір оренди, власник на встановлений строк передає право володіння і користування своїм майном його окремою частиною чи певною річчю іншій особі — орендарю. Тим самим власник на цей час обмежує своє право власності, немов би розподіляючи правомочність по володінню, користуванню і розпорядженню майном між різними особами. Інший приклад. Власник майна може припинити своє право власності шляхом укладення певних цивільних договорів: купівлі-продажу, поставки, міни, дарування) позики. Тим самим припиняється одне правовідношення власності і встановлюється інше, де новим власником стає його контрагент за договором: покупець при договорі купівлі-продажу, поставці, міні, обдарований — при даруванні) позичальник — при позиці.

Наведені приклади свідчать про засоби визначення юридичної долі речі, коли власник з допомогою угод впливає на юридичний стан належного йому майна. У літературі справедливо зазначається, що акт розпорядження майном, який здійснюється власником щодо належної йому речі, завжди є юридичним актом. Навіть знищення або викидання майна власником є розпорядженням юридичного характеру, оскільки це односторонній правочин, відповідно до якого власник навмисно припиняє своє право власності на певну річ. При навмисному знищенні речі або її викиданні власник здійснює односторонню угоду у формі конклюдентних дій — саме з цими діями пов'язане припинення права власності. У деяких випадках розпорядження майном обмежене законом. Наприклад, відповідно до ст. 136 ЦК України у громадянина, який не забезпечує схоронності належного йому майна, яке є пам'яткою історії і культури, це майно може бути викуплене державою. Якщо цей громадянин не дає згоди на викуп, то за позовом відповідних органів суд може вилучити його у власника.

Отже, право вільного розпорядження майном може бути у випадках, встановлених законом, обмежене в інтересах суспільства. Як і право володіння та користування, право розпорядження може належати не лише власнику, а й передаватися за договором іншій особі. Наприклад, на підставі договору комісії комісіонер набуває права володіння і розпорядження майном переданим йому власником з метою здійснення з ним однієї чи кількох угод. Таким чином, сама конструкція цього договору передбачає, що можливість розпорядження переданим; майном повинна перейти до комісіонера. Але у цьому випадку всі три правомочності у комісіонера не виникають: він може лише володіти і розпоряджатися майном відповідно до умов договору з власником майна (комінтентом), але використовуй вати майно комісіонер права не має. Правомочності по володінню, користуванню, розпорядженню тісно пов'язані одна з одною, але разом вони виникають тільки у власника майна і в узагальненому вигляді визначають всі численні Дії, які може здійснити з належним йому майном власник. Тобто "тріада" правомочностей по володінню, користуванню і розпорядженню у сукупності є універсальною юридичною формою, яка охоплює всі можливі дії, дозволені законом, щодо майна і у повному обсязі розкриває зміст права власності.

Форми власності.

У прийнятому 7 лютого 1991 р. Верховною Радою України Законі про власність відсутня категорія, що характеризує тип власності. У ньому, зокрема, зазначається, що власність в Україні виступає у формі приватної власності громадян, колективної і державної власності.

Законодавство, таким чином, не визначає правову природу названих форм власності, разом з тим радикальна господарська реформа нашої економічної системи поставила цілий ряд нових проблем, насамперед, про допустимість приватної власності у системі ринкового господарювання.

Оскільки поняттям приватної власності охоплюється не тільки велика капіталістична власність, але й трудова власність дрібного ремісника або селянина, більшість авторів вважали не тільки можливим, а й доцільним її функціонування і в межах народногосподарського комплексу. Була й інша думка. В.Ф.Яковлев, наприклад, стверджував, що "використання терміну "приватна власність", який часом не несе ніякого економічного змісту, може викликати не тільки поляризацію в нашому суспільстві, але й серйозні соціальні струси.

Приватна власність може в значних масштабах, кінець кінцем, стати засобом експлуатації. А от індивідуальну (трудову) власність ми припускаємо в будь-яких розмірах. Закон СРСР "Про власність в СРСР" не вживав терміну приватна власність, але давав підстави дійти висновку, що така форма власності може виникати на підставі діючих норм і вимагатиме правового захисту. Відповідно до ст.8 Закону про власність члени сім'ї та інші особи, що разом ведуть трудове господарство, могли мати у власності майстерню або інше мале підприємство в галузі побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування та в інших сферах господарської діяльності. П.4 ст. 1 того ж Закону передбачав, що власник вправі на умовах і в межах, передбачених законодавчими актами суверенних і автономних республік, укладати договори з громадянами про використання їх праці при здійсненні належного йому права власності.

Отже, з одного боку у власності окремих громадян можуть бути основні засоби виробництва, а з іншого — ці громадяни-власники можуть використовувати найману працю. Ці ознаки характеризують власність названих осіб як приватну на відміну від суспільної. Від такої компромісної позиції щодо визнання права приватної власності відмовилося законодавство України. Відповідно до ст.2 Закону України від 7 лютого 1991 р. "Про власність" остання в Україні виступає в формах державної, колективної і приватної власності. Всі форми власності є рівноправними, мають рівні умови для їх розвитку та захисту. Власність громадян створюється і примножується за рахунок їхніх доходів від участі в суспільному виробництві, від ведення власного господарства і доходів від коштів, що вкладені в кредитні установи, акції та інші цінні папери, надбання майна при успадкуванні та на інших засадах, передбачених в законі. Ця власність заснована на свободі особи в розпорядженні своїми здібностями до виробничої і творчої праці, виборі її форм і засобів звернення цих результатів на задоволення суспільних і особистих потреб.

Приватна власність виникає не тільки тоді, коли майно належить одному громадянину, але й тоді, коли йдеться про власність трудового або селянського господарства. Оскільки ні трудове, ні селянське господарство не має статусу юридичної особи, то в цьому випадку не виникає колективної власності. До колективної власності належить власність орендних підприємств, колективних підприємств, виробничих та інших, кооперативів, акціонерних та інших господарських товариств, господарських асоціацій та інших об'єднань, що мають статус, юридичної особи.

Природа колективної власності несумісна з відчуженням робітників від засобів виробництва і виключає будь-яку експлуатацію людини людиною. Саме цей принцип — абсолютна неможливість використати працю іншої людини для власного збагачення — на нашу думку, повинен вирішувати загальне ставлення до приватної власності як такої. При цьому слід мати на увазі, що ніяких обмежень щодо розмірів трудової власності наше законодавство не встановлює, тому будь-яких "ущімлень" з боку держави в цьому питанні не може бути, оскільки не тільки проголошуються, але й поступово складаються політичні, економічні і соціальні передумови для продуктивної індивідуальної праці громадян і різних форм її об'єднання.

Закон про власність передбачає, що на території України може функціонувати і власність сумісних підприємств, створених вітчизняними і іноземними юридичними особами. Цю власність можна визначити як змішану форму, тому що з боку вітчизняних юридичних осіб вона представлена колективною власністю, а з боку іноземних — приватною. Зазначені підприємства можуть мати майно, необхідне для здійснення діяльності, визначеної установчими документами) якщо інше не передбачено законами України. Аналогічний підхід повинен бути і у визначенні форми власності іноземних держав, іноземних організацій і окремих іноземних громадян.

Поряд з приватною і колективною власністю зберігається і державна власність, яка класифікується на загальнодержавну, власність автономних утворень, комунальну (муніципальну) власність. Зокрема, відповідно до Декларації про державний суверенітет України народ України має виключне право на володіння, використання і розпорядження національним багатством України. Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах Української держави, природні ресурси її континентального шельфа і виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету України і використовується з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.

Підприємства, заклади, організації і об'єкти інших держав та їх громадян, міжнародних організацій можуть розміщуватись на території України і використовувати її природні ресурси відповідно до законів Української держави.

Не слід забувати про те, що власність на засоби виробництва є постійним, невгасним джерелом заінтересованості, інтересу до власної праці, до ефективного, раціонального і економічного використання засобів виробництва. Саме це положення покладено в основу ідеї про різноманітність форм власності, реалізація якої передбачає передусім "роздержавлення" власності. Проте серед цих форм Закон України про власність на перше місце висуває власність громадян. Це і символічно, і принципово важливо, адже йдеться саме про демократичну систему, де сукупність відносин власності має працювати на благо людини. Власність базується передусім на участі громадяни на у суспільному виробництві) в її основі лежить особиста праця і одержання частини загального суспільного продукту пропорційно кількості і якості вкладених трудових зусиль. Поряд з цим нормативні новели, що містяться в діючому законодавстві про власність громадян, припускають існування певного правового режиму цієї форми власності. У нашому законодавстві знайшли закріплення зовсім нові форми суспільної власності, наприклад, власність колективного підприємства. Саме подолання кризової ситуації в економічному розвитку, викликаної відчуженням робітника від засобів виробництва, зумовило появу цієї форми власності. Щоб повернути кожному робітнику, колективам підприємств у цілому почуття господаря, яке іманентне цивілізованому суспільству, необхідно відродити інтерес до результатів власної праці. Це дуже складне завдання, яке має стратегічний характер, можна розв'язати тільки через введення у господарський механізм різних форм колективної власності.

Законодавство, визначаючи плюралізм форм групової власності, не надає ніяких переваг жодній з них. Розв'язуючи питання про вибір тієї чи іншої форми, колектив як суб'єкт права власності повинен виходити з конкретних умов виробництва продукції, надання послуг тощо. Поряд з державними підприємствами фукціонують кооперативні підприємства з кооперативною формою власності, колективні підприємства або асоціації трудящих, де власність на засоби виробництва та інше майно підприємства виникає у колективі як наслідок перетворення власності трудових колективів державних підприємств, викупу орендованого майна тощо. З'являються у нашому економічному організмі й такі форми власності, як акціонерна.

Державне підприємство в процесі приватизації може бути перетворене на акціонерне товариство. У цьому випадку кошти, одержані від реалізації акцій випущених на всю балансову вартість майна підприємства повинні поступити у державну власність. Такі акції відповіді не до законодавства України про приватизацію можуть викупатися іншими суб'єктами економічних відносин: кооперативами, колективними підприємствами, іншими господарськими або акціонерними товариствами або окремими громадянами. Виникають і такі нові суб'єкти майнових відносин, як господарські асоціації (об'єднання). Вони представлені різними організаційними формами: концернами, консорціумами, союзами, міжгалузевими і регіональними об'єднаннями. Ці організації не є власниками майна організацій і підприємств, що входять до складу асоціацій.

Отже, чинне законодавство дає дорогу для розвитку найрізноманітніших форм групової (колективної) власності, надаючи її суб'єктам можливість проявити ініціативу, заінтересованість, що стане запорукою високих виробничих результатів. Масштаби роздержавленя зумовлені передусім метою ліквідувати монополію державної власності, а також обсягами державного майна.

Паралельно з процесом "роздержавлення" майна у межах самої державної власності мають відбуватися суттєві зміни, пов'язані з деценталізацією. На перший план вийдуть місцеві ради, що мають стати головними дійовими особами у перетворенні державних підприємств в інші форми власності. Процес роздержавлення — це подолання монополії державної власності, забезпечення громадянам можливості бути власником засобів і продуктів виробництва. Земля і її надра, води, рослинний і тваринний світ є невід'ємним надбанням всіх громадян, народів, які проживають на території України, володіють ними, користуються і розпоряджаються (ст. 1 Закону України про власність).

Щодо майна окремих державних підприємств, то воно може відноситися до загальнодержавної (республіканської) власності або до комунальної відповідно до встановленої підпорядкованості. Державне підприємство на надане йому майно має право повного господарського відання, відповідно до якого воно володіє, користується і розпоряджається цим майном і на свій розсуд учиняє з ним будь-які дії, що не суперечать закону і цілям діяльності підприємства в цілому. Державні установи, які утримуються за рахунок бюджету, на закріплене за ними майно мають право оперативного управління, яке за своїм обсягом значно вужче, ніж право повного господарського відання, і обмежує володіння, користування і розпорядження майном установленими цілями діяльності установи, завданнями і призначенням майна. Отже, право власності як інститут сучасного цивільного права встановлює різноманітність форм власності і відповідно рівні умови господарювання, не передбачаючи будь-яких привілеїв для жодної з цих форм. Такий підхід має закріпити модель власності, яка відповідатиме рівневі розвитку виробничих сил у країні, забезпечуватиме належні темпи дальшого розвитку з урахуванням необхідності перебудови структури виробництва і стимулюватиме максимальне задоволення соціально-економічних потреб суспільства в цілому і кожного громадянина зокрема.

Способи набуття і припинення права власності.

Як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, право власності може виникати при наявності певних юридичних фактів, зазначених в цивільному кодексі. Всі юридичні факти, які утворюють правовідносини власності (і відповідно суб'єктивне право власності), можна поділити на первісні і похідні. Первісні — коли право власності виникає на річ вперше або незалежно від попередніх власників.

Похідні — коли право власності виникає у суб'єкта внаслідок волевиявлення попереднього власника. До первісних способів набуття права власності належать створення нової речі внаслідок виробничої діяльності (виробництва), переробки речі (специфікації), володіння плодами і доходами, націоналізація, реквізиція, конфіскація, вилучення безгосподарно утримуваного будинку, вилучення безгосподарно утримуваних пам'яток історії і культури, безхазяйне майно, знахідка, скарб, бездоглядна худоба.

Деякі способи характерні для виникнення будь-яких форм власності, наприклад, виробництво, переробка речей, плоди, доходи. Але є й способи, притаманні лише державній власності; націоналізація, реквізиція, конфіскація, вилучення безгосподарно утримуваного будинку або пам'яток історії і культури, знахідка, скарб. Похідними способами набуття права власності визнаються численні цивільні угоди, а також спадкування за законом чи заповітом. Виробництво — один з найпоширеніших способів набуття права власності.

Створення нової речі як у промислових масштабах, так і в одиночному екземплярі, незалежно від форми вчасності, характеризує процес поширеного відтворення. Таким чином, виробнича діяльність виступає підставою (способом) набуття як колективної чи державної (майно виробляється колективами громадян), так і індивідуальної власності (суб'єктом виступає окремий громадянин).

Специфікація. Цей спосіб набуття права власності охоплює перероблення чужої речі, внаслідок чого створюється нова, або виготовлення нової речі з чужих матеріалів. Якщо переробка має місце із матеріалів власника, який сам здійснює виробничий процес, то питання про власника нової речі не викликає труднощів. Коли ж річ виготовляється з чужих матеріалів або переробляється чужа річ, виникають певні труднощі у визначенні власника, хто їм буде; той, кому належали матеріали (або стара річ), чи той, хто вклав свою працю. Специфікатор (особа, яка переробляє річ) може стати власником нової речі при наявності двох умов одночасно: а) вартість виготовлення речі перевищує вартість матеріалів (або вартості старої речі); б) специфікатор не знав і не повинен був знати, що виготовляє речі з чужих матеріалів, які належать іншій особі.

Якщо специфікатор визнається власником речі, він має повернути цій особі вартість належних їй матеріалів або компенсувати вартість старої речі. Коли ж вартість матеріалів перевищує вартість речі, власником речі визнається власник матеріалів. Він може залишити річ за собою, сплативши витрати на її виготовлення, або відмовитись від неї на користь специфікатора. Але у цивільному законодавстві питання про специфікацію розв'язане лише у ст.155 ЦК Литви.

Інші держави, зокрема Україна, це питання вирішують по аналогії. Плоди і доходи. За загальним правилом, встановленим ст. 133 ЦК України, одержання плодів і доходів є одним із способів набуття права на річ, яка приносить плоди, приплід тварин, доходи її власникам, якщо інше не встановлене законом або договором власника з іншою особою. Але закон у деяких випадках вирішує це питання інакше. Так ст.22 Закону України про власність передбачає, що продукція, вироблена орендарем з використанням орендованого майна, а також одержані від неї доходи, є його власністю. Диспозитивний характер ст. 133 ЦК України дає змогу визначити долю плодів і доходів також угодою між власником речі та іншою особою.

Похідні способи набуття права власності пов'язані з переходом права власності, як правило, з актом розпорядження майном, яке має місце з боку попереднього власника. У науці цивільного права питання похідних способів набуття права власності пов'язується з проблемою правонаступництва. Припинення права власності у відчужувача і виникнення цього права у набувача мають місце, як правило, одночасно на основі одного і того ж юридичного факту: наприклад, договору купівлі-продажу, передачі речі за договором позики тощо.

Отже, при переході права власності виникає правонаступництво. Деякі автори, використовуючи правонаступництво як універсальний критерій для розмежування первісних і похідних способів набуття права власності, до похідних відносять і такі підстави виникнення права власності, як націоналізація, конфіскація, реквізиція, але більшість авторів схиляється до того, що похідними слід визнавати підстави, які залежать від волі попереднього власника. Похідними способами набуття права власності визнаються договори: купівлі-продажу, поставки, дарування, міни, позики. Внаслідок укладення відповідного договору набувач речі стає її власником.

Крім договорів похідним визнається і такий спосіб набуття права власності, як спадкування) незалежно від того, чи є підставою спадкування заповіт або закон. Зауважимо, що при похідних способах набуття права власності на нового власника переходять усі обов'язки, які мав попередній власник майна. Наприклад, якщо за договором купівлі-продажу, дарування або внаслідок спадкування майна, з приводу якого раніше було укладено договір найму, майно переходить до іншої особи, то у силу ст.268 ЦК України при переході права власності на здане у найм майно від наймодавця до іншої особи договір найму зберігає чинність для нового власника.

Способи припинення права власності, як і підстави для його набуття, являють собою юридичні факти, визначені законом. Оскільки виникнення права власності на річ однієї особи у більшості випадків означає припинення права власності на ту саму річ у іншої особи, підстави виникнення права власності одночасно розглядається і як підстави для припинення його. Разом з тим не завжди припинення права власності пов'язане з правонаступництвом і стикається з новим правом власності. Це має місце, наприклад, коли власник повністю вживає належне йому майно (продукти харчування). Аналогічна картина виникає і у разі виробничого вжитку матеріалів. Але якщо при особистому вжитку право власності на річ взагалі припиняється, у разі виробничого вжитку у зв'язку з припиненням права власності на дану річ виникає право власності на нову.

Припинення права власності може мати місце і тоді, коли власник відмовляється від належної йому речі у зв'язку з її непотрібністю (знищення, викидання) або коли має місце загибель речі внаслідок випадкової події стихійного характеру чи протиправних дій інших осіб. Практика знає випадки, коли право власності припиняється у результаті прийняття відповідного акту органами державного управління, наприклад, у разі вилучення худоби при епізоотіях.

Таким чином, підстави припинення права власності поділяють на такі, що залежать, і такі, цю не залежать від волі власника. А. Залежать від волі власника: а) угоди по відчуженню майна або витрати грошових коштів; б) користування майном, внаслідок якого це майно повністю споживається; в) знищення або викидання майна власником. Б. Не залежать від волі власника: а) примусовий продаж або примусове вилучення майна у випадках, передбачених законом; б) загибель майна внаслідок стихійної події або протиправних дій інших осіб; в) набуття майна проти волі власника добросовісним набувачем.

Момент виникнення права власності у набувача. Ризик випадкової загибелі речі.

Переміщення матеріальних благ у суспільстві супроводжується переходом права власності від одних осіб до інших. Тому практичного значення набуває питання про момент виникнення права власності у набувача. З цим пов'язані важливі правові наслідки, насамперед про долю плодів і доходів, ризик випадкової загибелі речі, можливе звернення стягнень за рішенням суду чи арбітражу на конкретне майно та ін. Відповідно до ст. 128 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. У силу диспозитивного характеру наведеної норми і спеціальний закон, і самі учасники майнових відносин можуть розв'язати це питання інакше.

Наприклад, пов'язати перехід права власності з іншими обставинами: укладенням договору або повної оплати речі. Щодо позиції законодавства, то можна навести ст.227 ЦК України, якою встановлено обов'язковий порядок укладення договору купівлі-продажу жилого будинку з нотаріальним посвідченням і наступною реєстрацією у виконкомі місцевої ради депутатів. За таких умов можливості сторін у використанні диспозитивного характеру СТ.128 ЦК України дещо обмежені, оскільки вони (сторони) не можуть визначити момент переходу права власності обставиною чи фактом, який передує нотаріальному посвідченню договору або його реєстрації — така угода сторін буде недійсною, оскільки суперечить закону. А от, наприклад, у ЦК Росії (ст. 135) це питання розв'язано більш конкретно: якщо договір про відчуження речі підлягає реєстрації, право власності виникає у момент реєстрації. Передачею речі відповідно до ст. 128 ЦК України визнається вручення речі набувачеві, а також інші способи, наприклад, здача майна транспортній організації для відправки набувачеві, здача на пошту для пересилки йому при умові відчуження речей без зобов'язання доставки. Нарівні з наведеними способами передачею речі визнається і передача коносаменту або іншого розпорядчого документа на річ.

Характеризуючи вручення речі набувачеві як один з найпоширеніших способів передачі, зауважимо, що не завжди вручення відповідає буквальному фактичному переданню "з рук в руки". Поняття "вручення" має ширший зміст і охоплює всі випадки переходу майна безпосередньо від попереднього власника до набувача. Якщо договір не містить зобов'язання доставити річ набувачеві, то попередній власник може передати річ іншим способом — шляхом укладення договору з органами залізничного, водного, автомобільного або повітряного чи морського транспорту, або з органами зв'язку на доставку відповідних речей набувачеві, який з моменту передачі майна транспортними організаціями або органам зв'язку і стане новим власником.

Випадкова загибель речі — це знищення її при відсутності вини з боку будь-яких осіб щодо обставин, які сприяли загибелі речі. Правові наслідки випадкової загибелі полягають у тому, що всі збитки від цього покладаються на власника речі. Саме так вирішується це питання у законі: ризик випадкової загибелі або випадкового зіпсування відчужуваних речей переходить на набувача одночасно з виникненням у нього права власності, якщо інше не встановлено законом чи договором (ст. 130 ЦК України). І це правило також носить диспозитивний характер, тобто надає сторонам право інакше вирішити це питання. Відповідно до ч.2 ст. 130 ЦК України, якщо має місце прострочення з боку відчужувача або набувача у передачі або прийнятті речі, то ризик випадкової загибелі або випадкового зіпсування несе сторона, що прострочила передачу. Отже, пов'язуючи момент виникнення права власності саме з передачею речі набувачеві, чинне цивільне законодавство має на меті забезпечити охорону матеріальних цінностей суспільства. Під загрозою ризику випадкової загибелі або зіпсування речі до її передачі набувачеві відчужувач зацікавлений у забезпеченні умов, за яких виключається випадкова загибель або пошкодження відчужуваного майна.





Реферат на тему: Право власності. Загальні положення (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.