Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Право в період наступу на її автономію (XVIII ст.) (пошукова робота)

Джерела права. Як у попередні часи, звичаєве право мало велике значення. "Давние права и обычаи" регулювали багато сторін суспільних відносин. Судові та адміністративні органи ши­роко застосовували його норми, ними користувалися упорядники нормативних збірників, кодифікатори. Наприкінці XVII ст. норми звичаєвого права все активніше витісняються іншими джерелами права, спочатку нормами гетьманського права, а згодом — законо­давством Росії.

На початку XVIII ст. в Україні ще зберігалися окремі джерела права польсько-литовського походження. Серед них були князівсь­кі та королівські грамоти, постанови Сейму, а також збірники і статути. Найбільш визначними з цих джерел були Статут Великого князівства Литовського (1588 p.), а також ряд збірників магдебур­зького права, які неодноразово змінювались та доповнювались залежно від конкретних історичних умов. Легітимність цих джерел підтверджувалась універсалом гетьмана 1. Скоропадського від 16 травня 1721 р., "Решительными пунктами" (п. 20), Інструкцією судам від 13 липня 1730 р., "Экстрактом из указов, инструкций и учреждений правительствующего Сената" 1786 р.

Важливу роль в регулюванні суспільних відносин в Україні відігравали договірні статті, підписані гетьманами України та коза­цькою старшиною, з одного боку, і російським царем та його представниками — з другого, які стали ніби зразком основного закону (конституції) України. Вони визначали не тільки правове становище України у правових відносинах з Московією, а й фіксу-вячи найважливіші проблеми внутрішнього життя України.

Для регулювання суспільних відносин певне значення мали нормативні акти військово-адміністративної влади і російського монарха. Широке розповсюдження одержали нормативні акти геть­манської влади і Генеральної військової канцелярії. Це були геть­манські універсали, ордери, інструкції, листи, декрети та грамоти. Вони містили загальнообов'язкові норми, що визначали правове становище окремих установ, станів, осіб.

До XVIII ст. загальна система російського права на Лівобереж­ну Україну не розповсюджувалась, вводилися у дію лише ті норма­тивні акти царської влади, які видавалися для цієї території. З часом, особливо на початку XVIII ст., все частіше приймаються правові акти спеціально для України, а також вводяться у дію акти загальноросійського значення. У другій половині XVIII ст., після остаточного скасування гетьманства, нормативні акти місцевого походження поступилися місцем загальнодержавному російському законодавству.

На території Слобідської України при розгляді судами справ використовуються норми звичаєвого права, але поступово основ­ним джерелом права стає законодавство Росії.

На півдні України набирає чинності виключно російське зако­нодавство при дуже незначному використанні норм місцевого зви­чаєвого права.


 

В Правобережній Україні та на заході Волині (аж до входжен­ня їх до складу Росії у 1793 і 1795 pp.) найважливішими джерелами права були акти центральної влади Речі Посполитої, магдебурзьке право, Литовський статут, а також норми звичаєвого права. У 1768—1775 pp. польський Сейм затвердив так звані Кардинальні права, які гарантували панування шляхти в усіх сферах життя. Вони захищали інтереси магнатів і посилювали панівне становище като­лицької церкви.

На землях Запорізької Січі норми звичаєвого права залиша­лись найважливішим джерелом права аж до кінця її існування.

Кодифікація права. У другій чверті XVIII ст. розпочалася коди­фікація права України, для якої були серйозні причини. У той час на території України діяла велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких нерідко дублювали чи суперечили одна одній, що створювало певні труднощі для їх застосування. Ще більш ускладнилась обстановка у зв'язку з поширенням в Україні (спочатку в окремих районах, а згодом по усій території) російсь­кого законодавства. Мало значення й те, що українські феодали прагнули зрівнятися у правах із російським дворянством.

Кодифікація українського права розпочалася за ініціативою старшинсько-шляхетської верхівки, яка бажала зміцнення власних прав, а також відновлення автономного статусу України в складі Російської імперії. Ідея кодифікації була підтримана російським урядом, який плекав надію наблизити правову систему України до Російської. 28 серпня 1728 p. вийшов царський указ "Решительные пункты гетьману Даниле Апостолу" — акт, який став основою створення першої кодифікаційної комісії, що працювала 15 років*. Результатом її роботи став збірник — "Права, по которым судится малороссийский народ"**, що побачив світ у 1743 p. Структура збірника була досить чіткою. Вона складалася з передмови та ЗО розділів, які поділялися на 531 артикул і 1714 пунктів. До збірника додавалися: інструкція кодифікаційної комісії, алфавітний реєстр, "Степенный малороссийского воинского звания порядок по гетма­не" — своєрідний Табель про ранги***.

За своєю суттю новий збірник був кодексом феодального права. Козацька старшина добилася включення до нього певних дворянських привілеїв, а також таких цивільних і кримінально-правових норм, які посилювали захист основ феодального ладу, розширювали можливості кріпосницької експлуатації.

Разом із тим, у збірнику обґрунтовувалося право Лівобережної України на самоврядування, що суперечило політиці російського абсолютизму. Це призвело до ревізії та перегляду збірника. Хоча "Права" юридичне не одержали офіційного затвердження, але но­рми, включені до нього, реально діяли, що свідчило про стійкість основ українського права.

У 1750—1758 pp. за дорученням гетьмана К.Розумовського кандидат у члени Генерального військового суду Ф.Чуйкевич роз­робив збірник "Суд и расправа в правах малороссийских". У ньому послідовно проводилась ідея правового закріплення інтересів стар­шинсько-шляхетської верхівки, обґрунтовувалась необхідність від­новлення в Україні станових судів, застосування ними "исконной" (тобто столітньої) давності володіння як засобу здобуття прав вла­сності на землю, а також остаточного вирішення справ Генераль­ним військовим судом без наступного їх перегляду Сенатом.

Тій же меті — зміцненню привілеїв панівного класу — слугу­вала приватна кодифікація В.Кондратьєва, який у 1764 p. склав збірник під назвою "Книга Статут и прочие права малороссийс­кие", що був посібником для суддів-практиків.

У другій половині XVIII ст. кодифікаційні роботи, що прово­дились в Україні, тісно пов'язувалися з діяльністю створеної у 1767 p. Катериною II комісією по розробці нового проекту Уложен-ня. Полярні інтереси різних станів, а також автономістська позиція більшості депутатів від України, що одержала найчіткіший вираз у виступах депутата від шляхти Лубенського полку Г.Полетики, при­звели врешті-решт до припинення роботи цієї комісії.

У той же час за дорученням президента Малоросійської колегії П.Румянцева, групою, яку очолив секретар колегії і член Генераль­ного суду О.Безбородько (майбутній канцлер Росії), у 1767 p. було складено "Экстракт малороссийских прав". "Экстракт..." являв собою збірник норм державного, адміністративного і судового пра­ва, у яких доводилася необхідність відновлення автономії України. Збірник складався із вступу, 16 розділів і додатків у вигляді копій найважливіших юридичних актів (судових інструкцій 1730 р. та дані про чини 1765 р.). "Экстракт..." багато в чому суперечив політиці самодержавства, спрямованої на ліквідування особливостей управ­ління в Україні, тому його було поховано у архіві Сенату.

У 1786 р. в зв'язку з ліквідацією автономії України та введен­ням губернського адміністративно-територіального поділу чинов­ники малоросійської експедиції Сенату розробили новий збірник, в основу якого було взято "Экстракт..." а також інші акти, прийняті у 1767—1786 pp. Новий збірник був названий "Экстракт из указов, инструкций и учреждений" і містив норми як українського права, так і російського законодавства. Затверджений Сенатом він був розісланий у присутні місця України для практичного застосування.

Цивільне право. Основну увагу цивільно-правове регулювання приділяло праву власності на землю.

З другої половини XV11 ст. в Україні почався процес перероз­поділу землі. Верхівка (насамперед козацька старшина, шляхта та реєстрове козацтво) поспішала утвердитись в правах власності на землю як основу феодального господарювання. Джерелом цього права були: освоєння пусток, купівля-продаж, спадщина, пожалу-вання (в тому числі одержання на ранг), давність володіння, а також захоплення земель, що раніше належали польським магна­там. Важливим джерелом одержання землі українськими феодалами стали пожалування земельних володінь і одержання класного чину за службу царю, за яку вони одержували землі в Україні і Росії так саме, як російські феодали — в Росії і Україні.

Як в російському, так і в українському праві існували два різновиди феодальної власності на землю: земля, одержана "на вічність" — вотчина та рангова, на зразок помісття. У зв'язку із стабілізацією полково-сотенної системи рангова земельна власність одержала широке розповсюдження. Землю на ранг надавали не тільки гетьман, а й полковники. На ранг старшина наділялась і від царського уряду, при цьому розмір земельних наділів залежав від посадового становища. Ці ж особи могли одержати землю у спад­кове володіння або ж "навічно". У актах про старшинське землево­лодіння різні форми рангових маєтностей мали назви: "зуполоє володіння", "на подпору дома", "до ласки войсковой".

Як і в Росії, в Україні триває процес зближення правового режиму рангових земель з правовим режимом вотчин. Йдеться про передачу рангових земель у спадкоємство за умов, що нащадки нестимуть службу.

У 1729—1730 pp. гетьманом Лівобережної України Д.Апосто­лом було проведено "Генеральне слідство по маєтності", метою якого був облік земельної власності для встановлення титулу зем­леволодіння, пов'язаного з рангом землеволодільця. В результаті, значна кількість рангових земель перейшла у повну спадкову влас­ність козацької старшини, шляхти та російських поміщиків. Своє­рідною платою панівним верствам України за ліквідацію гетьманс­тва стали царський маніфест 1765 р. та урядова інструкція 1766 p., за якими на Лівобережжі було проведено генеральне межування, яке остаточно закріпило феодальне землеволодіння козацької старшини, шляхти та поміщиків. У подальшому межування було прове­дене на Слобожанщині у 1769—1781 pp., Катеринославщині та Херсонщині у 1783—1828 pp., Таврії у 1828—1843 pp.

На початку XIX ст. з українських феодалів склалися такі великі земельні власники, як Квітки, Ґалаґани, Кондратьєви та ін. Заможними земельними власниками стали Святогорський та Успе­нський православні монастирі.

Наділення землею українських феодалів і перерозподіл землі між ними контролювалися царським урядом. Вже у Глухівських статтях (п. 4) було записано: "А кому гетман и старшина за услуги дадут мельницу или деревню и универсалы свои дадут, чтоб царское пресветлое величество пожаловав на те местности свои грамоты". Такий устрій відповідав інтересам українських феодалів і російсь­кого самодержавства.

У XVIII ст. право власності на землю в Правобережній Україні належало виключно феодалам. Тільки вони могли вільно розпоряд­жатися землею, за винятком тих випадків, які спеціально передба­чалися законом (наприклад, заборона дарувати землю церкви). Тривалий час зберігався майорат — система спадкоємства, коли нерухоме майно переходило неподільним до старшого в роді або до старшого з синів померлого. Майоратні маєтки було вилучено з цивільного обороту, їх не можна було заповідати, дарувати, прода­вати, дробити між нащадками.

Важливим соціально-економічним наслідком народно-визво­льної війни середини XVII ст. було утворення нових форм землево­лодіння козацькими та селянськими масами. Головне місце посіла "займанщина" — земельна власність, набута правом першого зай­няття вільних або кинутих земель, що не стали власністю старшин чи шляхти. Звичаєве право на займанщину з окремими змінами діяло майже до середини XVIII ст. і лише у 1766 p. було ліквідоване у процесі реалізації генерального межування.

У другій половині XVII ст. набула нового змісту форма подвір­ного землекористування, яке регламентувалося нормами литовсь­кого права та нормами звичаєвого права, які залишались майже незмінними до середини XVIII ст. У XVIII ст. подвірне землекори­стування знайшло своє юридичне підтвердження у нормах генера­льного межування.

До зруйнування Запорізької Січі у 1775 р. на її землях зберіга­лося традиційне правове регулювання землекористування. Земля була об'єктом власності усього коша в цілому і вважалася загально­військовою. Формально кожний член січового товариства міг одер­жати землю на праві користування. Цим же правом могли скорис­татися й селяни, що проживали на території "вольностей запорожских". Щороку земля коша розподілялася між тими, хто міг її обробляти. Цією можливістю користувалися здебільшого старшини та заможні козаки. Земельні ділянки, як правило, відводилися кошем (іноді — паланковим правлінням) на прохання козаків і селян. Землі було багато, що дозволяло козакам самим обирати ділянки, після чого вони одержували від коша "паспорт" чи "білет" на право користування цією землею і заводили на ній своє госпо­дарство — зимівник. Власник зимівника за згодою кошової адміні­страції мав право розпорядитися своїм зимівником: продати, закла­сти, подарувати його. Як правило, зимівник і земля розглядалися як неподільні частини господарства. Заможні козаки нерідко воло­діли кількома зимівниками. Кошовому отаману П.Калнишевському у 1774 p. належали три зимівники. Двома зимівниками володів полковник Гараджа. У військового писаря Глоби були три зимівни­ки*. Землекористувачі платили податок кошу та несли інші повин­ності.

У середині XVIII ст. право коша на землю було обмежено, частина землі була відібрана царським урядом для військових посе­ленців та іноземних колоністів. Значна частина землі коша була заселена селянами, які платили йому за це податок. Січова старши­на намагалась перетворити свої хутори-зимівники у свою власність, що їй деякою мірою вдалося зробити після 1775 p.

У XVIII ст. набули свого розвитку правовідносини, пов'язані з різними формами оренди землі. На практиці використовувалися як орендні контракти, так і орендні договори**.

У праві України другої половини XVII і в XVI 11 ст. присутня добре розроблена система договорів. Вона обслуговувала зростаючі товарно-грошові відносини. Найбільш поширеними були договори купвлі-продажу як рухомого, так і нерухомого майна, договори обміну, позики та оренди майна. Існували правові гарантії вико­нання договірних зобов'язань, їх укладання посвідчувалося запи­сом в актових книгах. Купівля-продаж землі оформлювалася уні­версалами гетьмана і, на прохання власників, закріплювалася цар­ськими грамотами. За порушення договірних зобов'язань застосо­вувалися різні санкції.

Крім того, право знало зобов'язання із заподіяння шкоди. Вони поділялися на ті, що заподіяли шкоду одній особі, й на ті, що заподіяли шкоду колективу. Шкода обов'язково компенсувалася. В обох випадках особа мала відшкодувати збитки своїм майном чи відпрацюванням.

В Правобережній Україні особливою рисою зобов'язального права була заміна застави іпотекою.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно норма­ми церковного права та нормами звичаєвого права. Шлюбний вік встановлювався на основі звичаєвого права. Взяти шлюб могла дівчина при досягненні 16 років, юнак — 18 років. За звичаєм заборонялось одруження між родичами по прямій лінії аж до вось­мого коліна, а по боковій — до четвертого. Згода на шлюб тих, хто одружувався, була необов'язковою, але на практиці вона враховува­лася. Згода батьків на шлюб дітей була обов'язковою. Порушення цього правила призводило до позбавлення батьківського благосло­вення, а інколи й спадщини.

Укладенню шлюбу передував договір між двома сторонами — усний чи письмовий. Шлюб вважався законним, якщо було додер­жано усіх обрядів весільного процесу, але вони не завжди збігалися з церковними обрядами. Так, у 1744 p. Синод констатував, що "в Малой России по отправлению церковного брачного таинства того же времени разлучившиеся, по нескольку лет до называемого, по их обычаю, брачного веселья, живут в разных домах". Синод вима­гав брати розписку, що зобов'язувала молодих починати сімейне життя одразу після церковного обряду.

Крім, так званих, законних шлюбів з церковним вінчанням, в Україні (Подільській, Київській, Волинській губерніях) існував шлюб "на віру" — по суті цивільний шлюб, в якому жінка була рівноправна з чоловіком*.

Офіційне розірвання шлюбу було дуже рідким явищем, але у випадку розлучення сторони у присутності свідків та священика складали, так звані, розлучні листи, в яких оговорювали спільні права та обов'язки сторін. Між селянами такі угоди укладалися усно**.

Особливістю досліджуваного періоду було те. що шлюбні від­носини знаходилися більше під контролем громади, місцевих орга­нів влади, ніж церкви. Так, наприклад, Запорізький Кіш особливим ордером від 22 січня 1765 p. наказав Самарському полковнику О.Козирі негайно припинити зловживання священиків у формі "здирства" за вінчання.

В Україні було відомо спадкоємство за законом і спадкоємство за заповітом (останній мав назви духівниця або тестамент). На практиці переважало спадкоємство за законом. Спадкове майно одержували як сини, так і дочки померлого. Частки спадкового майна (як рухомого і нерухомого) визначав закон. Якщо законних спадкоємців не було, або вони не прийняли спадщину у встановле­ний строк, майно визнавалося вимороченим і надходило до скарб­ниці (у шпиталі, монастирі, на потреби міста). У міщан приватно­власницьких містечок дві третини спадкового майна за законом переходило до дітей для забезпечення їх повинностей на користь власника.

В Правобережній Україні право жінок на спадкове майно обмежувалося. Дочки одержували тільки четверту частину батьків­ського майна, усе інше розподілялося між синами. Майно матері успадковувалось синами і дочками в рівних частках.

При спадкоємстві за заповітом вимагалося додержувати ряду формальностей. Духовний заповіт складався у письмовій формі, підписувався заповідачем та його виконувачем або парафіяльним священиком. В силу обмеження прав заповідача розпоряджатися власним майном заповіти мали засвідчуватися в судових органах. На Правобережжі заповіти на нерухоме майно затверджувалися Сеймом.

За часів Катерини II у зв'язку з розподілом усього нерухомого майна на родове і нажите свобода заповітного розпорядження родовим майном обмежувалася (його можна було заповідати тільки спадкоємцям за законом). У особливому порядку успадковувалися майоратні володіння в Правобережній Україні.

Обмежувалося також спадкове право козаків і вільних селян. Позашлюбні діти були позбавлені права успадковувати батьківське майно. Кріпаки не мали права без згоди поміщика здійснювати заповітні розпорядження чи приймати заповітне майно.

Кримінальне право. Кримінальним злочином у матеріальному розумінні вважалася дія, що завдала шкоди та збитків не тільки життю, здоров'ю, майну, честі особи, а й "шкоду та збиток держа­ві". Одночасно набирає поширення формальне поняття злочину як дії, що заподіяла шкоду "державному інтересу", навіть, якщо ця дія і не була передбачена законом, що створювало грунт для судово-ад­міністративної сваволі. За звичаєм суб'єктом злочину могли бути усі особи, що досягли Іб-річного віку. Наприкінці XVIII ст. вік кримінальної відповідальності знижується.

Розширюється й поняття вини. Злочини розподіляються на умисні, необережні та випадкові, хоча чітких термінологічних виз­начень форм вини ще не було. Психічно хворі не звільняються від кримінальної відповідальності, але суд враховував їх стан як обста­вину, що пом'якшувала вину. Вчинення злочину в нетверезому стані або під час воєнного походу розглядалось як обставина, що обтяжує вину.

Разом з тим, як і раніше, практикується притягнення до кримінальної відповідальності та покарання при відсутності вини. До покарання притягувалися дружина і діти злочинця, а також його друзі та родичі. 1672 р. у Москві були засуджені до страти, яку замінили довічним засланням до Сибіру колишній гетьман України Д. Многогрішний та його близькі помічники. Разом з гетьманом до Сибіру були заслані його дружина, троє дітей і дві служниці. У 1709 p. було страчено багато запорізьких козаків, хоча вони не брали участі у бойових діях на боці гетьмана Мазепи проти росій­ських військ.

Одним з найбільш небезпечних складів державних злочинів вважалася зрада. Починаючи з XVI 1 ст.. Ті поняття розширюється. Тепер під зрадою вважається перехід на бік ворога, що кваліфікує­ться як злочин проти України, її народу й Російської держави. Так, зрадником було оголошено І.Виговського, який уклав у 1658 p. з Польщею Гадяцький трактат про входження України до Речі Пос­политої. В статтях Ю.Хмельницького було записано: "Выдать всех Выговских прочих изменников его царского пресветлого величест­ва"*. Царский уряд вважав зрадою дії гетьманів чи інших посадових осіб України, які порушували угоди України та Росії, не підкоряли­ся царю і російським законам. При цьому цареві урядовці кваліфі­кували зраду досить довільно і непослідовно. Так, гетьмана Право­бережної України М.Ханенка, хоча він прислуговував Польщі, цар щедро обдарував маєтками, простив йому "гріхи".

На початку XVIII ст. під зрадою переважно розумілася зрада російському царю — імператору. Зрадником було оголошено геть­мана І. Мазепу. А гетьмана П. Полуботка було обвинувачено у зраді лише за те. що він порушив клопотання про відновлення порядку взаємовідносин України та Росії, встановленого за часів Б.Хмель­ницького. Ці дії Полуботка уряд розцінив як сепаратизм, тобто зраду.

У ті часи особливо тяжким політичним злочином в Україні вважалося посягання на життя і здоров'я царя та його сім'ї, образа монарха, осуд його дій та намірів.

Як і раніше, закон карав осіб, що вчинили військові злочини (ними визнавалися порушення правил несення служби, оголення зброї проти начальників, дезертирство тощо). На Запорізькій Січі тяжким злочином вважалося самовільне залишення служби, а та­кож ухилення від неї.

Важливе місце у системі правопорушень посідають злочини проти православної віри (богохульство, чарівництво та ін.) На відміну від судової практики Росії, особливо Речі Посполитої, такі судові справи в Лівобережній Україні були рідкістю. А в Правобе­режній Україні у кінці XVIII ст. було зареєстровано близько 100 справ про чаклунство та чарівництво*.

Найнебезпечнішими службовими злочинами вважалися каз­нокрадство та хабарництво, широко поширені серед посадових осіб України.

До злочинів проти порядку управління і суду відносилися брутальність, непідкорення адміністрації (особливо російській), фальшивомонетництво, підроблення печаток і документів, лжепри­сяга і лжесвідчення в суді та ін. Під злочином проти громадського порядку розумілося приховування злочинів, тримання притонів, бешкетування, лайка, бійка тощо. На Запорізькій Січі до цієї категорії злочинів відносилися: самовільне перевищення такси про­ти встановленої на Січі норми продажу товарів, харчів і питва, а також приведення на територію Січі жінки, пияцтво під час походу та ін.

Центральне місце серед караних дій проти особи займало вбивство. Особливо тяжкими видами цього злочину вважалися вбивство батьків, немовля, козацького старшини, урядовця, отру­єння, вчинене за договором або за наймом. На Запорізькій Січі вбивство військового товариша розглядалось за звичаєм як найтяж­чий злочин (вбивство людини, яка не належала до запорізької громади, вважалось менш тяжким злочином).

До майнових злочинів належали крадіжка, пограбування, гай­дамацтво, підпалювання та інші види знищення чужого майна. Найдетальніше закон регламентував крадіжки. Кваліфікованою вважалася крадіжка, здійснена під час стихійного лиха, з військових сховищ, у товариша, в церкві. Гайдамацтво, будучи однією з форм народно-визвольного руху в Правобережній Україні в XVIII ст. проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гноб­лення, розглядалося як особливо небезпечний вид злочину проти власності феодалів.

Кримінальне право знало злочини проти моральності. Суворо­му покаранню піддавався запорізький козак, який "порочит женщину по пристойности", оскільки такий злочин "к обесславлению всего войска запорожского простирається"*.

За Гетьманщини у кримінальне законодавство включаються нові склади злочинів такі як "безчоловіччя" (мужелозтво, скотоло­зтво), перевідництво. Поширеним був такий злочин як конокрад­ство, котре, всупереч законодавству, розглядалося населенням як тяжкий злочин, траплялися й випадки самосуду.

Головна мета покарання полягала у залякуванні, для чого воно здійснювалося прилюдно. Одночасно його метою було запобігання (загальне та спеціальне), відплата заподіянням муки злочинцю, при­мусова праця, відшкодування шкоди, завданої злочинними діями.

Система покарання була досить складною. У більшості кримі­нально-правових норм вказувався вид покарання, але не визнача­лися його межі. Допускалася множинність покарань, тобто застосу­вання декількох видів покарання за один злочин. Покарання поді­лялися на основні та додаткові.

Як правило, вид і розмір покарання залежали від соціального становища злочинця та потерпілого. За вбивство збіглого селянина, винний карався грошовим штрафом. В Правобережній Україні шляхтич, який убив просту людину, карався теж штрафом і був зобов'язаний відшкодувати шкоду родині вбитого. Просту ж люди­ну за убивство шляхтича страчували. Привілейоване становище козацької старшини, української шляхти і дворянства виявлялося також в тому, що коли будь-хто з них вчинював злочин, він, як правило, підлягав значно полегшеному покаранню.

Загострення класової боротьби обумовило посилення кримі­нальної репресії, що досягалося не тільки переглядом чинного законодавства чи правового звичаю, а й широким застосуванням нових кримінально-правових норм, введенням нових видів пока­рання, а також поширенням на територію України російського кримінального права, зокрема військово-кримінальних законів.

Виключна міра покарання — страта поділялася на просту та кваліфіковану. Проста страта полягала у відсіканні голови, пові­шанні та розстрілі. В окремих випадках застосовувалося утеплення, про що свідчать запорізькі архіви 1700 р.: "Насыпав за пазуху песку, посадить его в реку Чортомлык". Для посилення страждань прире­ченого на смерть та найбільшого залякування населення застосову­валися кваліфіковані види страти: четвертування — відсікання кін­цівок, а потім голови; колесування — роздроблення кісток і покла­дення тіла злочинця на горизонтально встановлене колесо, з тим, щоб його п'яти стикалися з головою; посадження на кіл (палю); підвішування за ребро на гак; закопування живцем у землю. Остан­нє покарання застосовувалося до матерів — дітовбивць. Запорожців за вбивство товариша закопували в землю живцем разом з вбитим.

Кваліфіковану страту часто застосовували, щоб покарати ко­заків за гайдамацтво. 22 серпня 1771 p. військовий суддя М.Тимо­феев наказав полковнику Самарської паланки стратити захоплених гайдамаків у такий спосіб: "Разбойников и смертоубийцев, хотя некоторых тем же жребием, виселицею, а других их товарищей, поелику они перешли все пределы нашей умеренности... непосред­ственно в Самаре казнить смертью — Каленика Донця потянуть на железной в столпе спины, а Степана Тарана зацепить ребром на крюк"*. Тіла страчених тривалий час залишали на місці страти.

Тілесні покарання поділялися на ті, якими завдавалося каліц­тво, та на болючі. До перших відносилися відсікання носа, вух, кінцівок. В 1765 р. у вироку щодо двох засуджених за крадіжку вказувалося: "Чтобы впредь воровать не дерзали, при народном собрании по единой ноге выломать". Але на прохання запорожців "ног не ломано, да только киями жестко до полусмерти поприби­вано и в шпиталь козацкий отданы".

З болючих тілесних покарань найтяжчим було биття батогом, яке нерідко було замаскованою стратою. Застосовувалося також биття киями — палицями, що також могло призвести до смерті покараного. Забивання біля ганебного стовпа було у запорожців найпоширенішим видом страти. Такому покаранню винні піддяга­ли за крадіжки, гайдамацтво, дезертирство та ін. В ордері Коша від 10 червня 1769 p. паланковим полковникам пропонувалося карати на базарах прилюдно козаків, які ховалися від служби, а потім під вартою відправляти на Січ. 10 червня 1770 p. кошовий отаман П.Калнишевський наказав курінним отаманам розшукати козаків, що втекли, "и по сыску по двести киев дать, а потом посадить до стовпа и содержать под караулом в одного до повороту нашего походу". 3 метою загального запобігання та залякування усі перелі­чені види покарання здійснювалися при народі. Кожна людина за власним бажанням могла брати участь у його виконанні.

Кримінальне право виходило з реальності покарання, тому вироки виконувалися, навіть, за відсутності злочинця (якщо він був втікачем). Одним з таких прикладів є повішання за наказом царя у Глухові опудала гетьмана Мазепи.

З другої половини XVII ст. набуває поширення новий вид покарання — заслання, яке заступило стародавню форму вигнання (виволання). Спочатку заслання застосовувалося рідко, головним чином за злочин проти релігії. Згодом, за наказом царя до Сибіру стали висилатися й окремі неугодні високопоставлені чиновники української адміністрації, але їх становище відрізнялося від умов простих засланців. Гетьман Многогрішний з сім'єю і прибічниками був спочатку відправлений до Тобольська і зарахований на службу козаком, а потім у Селінгинському приписаний до "боярських дітей". Як воєвода, він разом з сином Петром придушив повстання східних бурят.

З встановленням в Росії абсолютної монархії цей вид покарань набуває широкого застосування і, навіть, введений в український збірник "Право..." 1743 p. Існувало тимчасове і довічне заслання. Найчастіше заслання застосовувалося до політичних противників царату (А.Войнаровский, П.Калнишевський та ін.).

На Запорізькій Січі продовжувало існувати таке покарання, як вигнання — відлучення від козацької громади на певний строк чи безстрокове, без права надання вигнанцю на території "вольностей запорожских" (у межах кордонів земель Запорожської Січі) при­тулку та захисту.

Починаючи з другої половини XVIII ст., поширився новий вид покарання — заслання на каторгу (довічно або на певний строк). Каторжан використовували на важких роботах (побудові фортець, у копальнях тощо). Десятки тисяч українських селян і козаків було заслано на каторгу до Сибіру після придушення антифеодальних виступів. На Сибірську каторгу було заслано й М.Залізняка — керівника народного повстання в Правобережній Україні у 1768 p.

Серед видів покарання було й позбавлення волі. В'язниць, як правило, не існувало, засуджених тримали у сараях, хатах при військових урядах, пушкарнях, в камерах при ратушах. Ув'язнення часто поєднувалося з "заковыванием в железа", приковуванням до стовпа чи гармати. В'язні мали самі себе утримувати, випрошуючи милостиню у населення. Строк перебування в ув'язненні визнача­вся від чотирьох тижнів до року, але найчастіше він не вказувався — "до покорности".

З утвердженням Російського абсолютизму тюремне ув'язнення набуває широкого застосування як покарання за злочини проти влади, порядку управління, проти честі, за душогубство та ін. Тільки наприкінці XVIII ст. російський уряд робить спроби регла­ментувати тюремне ув'язнення*.

Широкого розповсюдження набрали ганебні покарання.Од­ним з них було прив'язування злочинця на майдані під час ярмарку до стовпа і кожний бажаючий міг піддати його тілесному покаран­ню. Такому покаранню піддавали злодіїв поки вони не повернуть вкрадене; нерідко воно тривало 2—3 дні. На Запорізькій Січі як ганебне покарання практикувалося посадження злочинця на дере­в'яну кобилу. В одному з листів Коша говорилося: "Мытого чело­века приковали было к кобылице за свое злое дело, т. е. за злодей­ство, что многия в курене вещи покрал..." Щодо української шлях­ти застосовувалися особливі форми позбавлення честі і прав. Поз­бавлення честі представника феодального стану розглядалося як серйозне покарання.

Майнові покарання полягали у накладенні штрафу, відраху­ванні з платні, конфіскації усього чи частини майна злочинця. У судових документах цього періоду штрафи звалися "виною". Вони диференціювалися на "вину рядову", "панську", "до шкатули вой-ськовой", "вину злодейскую", "вину паненскую". Такий вид пока­рання, як відшкодування за "моральну кривду", іменувався нав'яз-кою. З середини XVIII ст. до нав'язки, як правило, стали додавати визначення "шляхетская", оскільки вона присуджувалося на ко­ристь козацької старшини, котра прирівнювалася до шляхти.

Перелічені види покарання підрозділялися на основні й додат­кові. Усе майно засудженого гетьмана Самойловича було конфіско­ване — одна половина пішла до військового скарбу, друга — у царську скарбницю. Конфісковано було і майно останнього отама­на Запорізької Січі — Калнишевського.

У зв'язку із широким застосуванням норм звичаєвого права окремі покарання мали архаїчний характер. Так, обвинувачення у чаклунстві каралося штрафом на користь церкви, накладанням церковної епітимії, відшкодуванням збитків (якщо вони були реа­льними).

Від покарання могли звільнятися (чи воно могло бути значно полегшено) розумове відсталі особи або ті, хто мав фізичні вади, а також особи похилого віку. Страта не застосовувалася до вагітних жінок, підлітків до 16 років, до літніх людей.

На остаточне рішення суду могла вплинути громадська думка. Це стосувалось, зокрема, суворих вироків щодо людей доброї слави. Так, від покарання стратою на прохання полтавчан була звільнена відома народна піснярка Маруся Чурай, яка отруїла з ревнощів свого коханого. На Запорізькій Січі козака від шибениці могла врятувати жінка, яка побажала взяти його собі в чоловіки.

Процесуальне право. У період, що досліджується, в Україні існували дві форми процесу: обвинувально-змагальний та слідчий (інквізиційний). Як і раніше, не було чіткого розподілу процесу на кримінальний та цивільний, хоча вже намітилися тенденція розглядати цивільні справи в межах обвинувально-змагального, а кримі­нальні — в межах слідчого процесу.

На початку XVIII ст. процес був переважно гласним і відкри­тим. В ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо справи, порушували клопотання. Згодом поши­рення набувають закриті процеси, особливо кримінальні.

За судовою практикою, яка складалася до початку XVIII ст., усі жителі України були правоздатними. Але траплялися винятки. За литовськими статутами неправоздатними були невільники ("ба­ніти"), "безчесні", "прокляті". За попередніми нормами не визна­валися дієздатними діти, марнотратники, психічно хворі, німі, жі­нки без чоловіків чи опікунів та залежні селяни, якщо їх пан не виступав "асистентом".

Особи, що виступали у судовому процесі з вимогами чи захи­стом від претензій, звалися процесуальними сторонами. Вони бра­ли участь в розгляді цивільних і кримінальних справ. Сторона, яка ставила вимогу іменувалася "поводом", "актором", "кредитором", "інстигатором", "укрівдженим", "жалоблівою стороною", "чоло­битником", "доносителем". Сторона, яка захищалася називалася "всіваною", "злодійською", "відвітною". З XVIII ст. поширення одержали терміни відповідно "позивач" та "відповідач".

Недієздатні особи, а також позивач чи інший зацікавлений учасник процесу мали свого представника на суді, який називався "прокуратором", "патроном", "адвокатом", "повіреним". Згідно з законоположеннями 1743 p. "Адвокат, пленіпотент, прокуратор, повірений називається той, хто в гучній справі з доручення когось, замість доручителя на суді обстоює, відповідає і розправляється". За професійними адвокатами вводиться у обіг назва "присяжні повірені", яка була затверджена судовою реформою 1763 p. Після скасування Гетьманщини при Генеральному військовому суді фун­кціонували чотири призначені адвокати. За ордером Малоросійсь­кої колегії від 20 червня 1767 p. адвокатів було введено до складу нижчих судів.

Позов, позовна скарга подавалися усно, як у цивільних, так і у кримінальних справах. Лише після розпорядження Апостола ска­рги стали прийматися у письмовому вигляді. З подачею лозова починалася, так звана, судова "контраверсія".

Попереднє слідство здійснював сам позивач — потерпілий, а в кримінальних справах, що зачіпали інтереси держави, — судові органи. Слідчі дії у судових документах називалися "шлякуванням".

Потерпілий мав повідомити про правопорушення у найближчу державну установу, пізніше в суд. Повідомлення реєструвалося у спеціальній книзі. Після цього потерпілий опитував усіх, хто щось знав про злочин. Якщо злочинець залишив слід, починалося його переслідування — "погоня". Потерпілий мав право сам захопити злочинця "на гарячому" і привести його до суду. Суди вживали до злочинця заходи впливу — брали під варту, накладали арешт на його майно.

Судочинство було усним. У суді вживалася здебільшого укра­їнська мова, але вона знаходилася під значним впливом мов сусід­ніх народів та латині. З середини XVIII ст. застосування російської мови в Лівобережній Україні значно посилилось, тому протоколи судових засідань почали складатися на ній. Ведення протоколів було обв'язковим. За інструкцією Апостола вони підписувалися усіма членами суду. З 1783 p. було введено канцелярське судочин­ство, суд здійснювався суворо "за формою".

Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін. Злісне ухилення відповідача від явки до суду призводило до повного задоволення позову потерпілого. Сторони були зобов'язані в про­цесі судоговоріння ("завод свой выговорить") і в наступні три дня викласти усе на папері та обмінятися копіями документів. Далі йшли допит і дослідження доказів. Доказами вважалися власна заява, показання свідків, речові докази, висновки експертів. Інсти­тут судово-медичних експертів офіційно був створений у 70-х pp. XVIII ст.

Свідків приводили до суду сторони у числі не менше двох. Законодавство та судова практика розрізняли свідків на звичайних та офіційних. Звичайні свідки — це приватні особи, які були заінтересовані у справі та свідчили про факти, пов'язані з нею. Офіційні свідки — це також заінтересовані у справі особи, які перебували при суді; ними були розшукувач і возний. Правдивість показань сторін та свідків забезпечувалася присягою чи співприся-жництвом. Сторона, яка відмовлялася від присяги, програвала справу.

Нерідко суд вдавався до закладу — "викидщини". Сторона, яка прагнула переконати суд у власній правоті, виставляла певну суму грошей чи пропонувала ушкодити їй здоров'я та, навіть, позбавити життя, якщо вона виявиться неправою. Предмет закладу йшов на користь адміністрації чи суду.

В кримінальних справах для одержання показань обвинуваче­ного чи свідків застосовувалося катування у вигляді, так званої, "проби", "квестії", "муки". Звільнялися від них шляхта, духовенс­тво, урядовці вищих рангів, божевільні, старі (понад 70 років), малолітні, вагітні жінки. Після 1716 p. подавання і дослідження доказів у судах України регулювалося нормами "Краткого изобра­жения процессов".

Судовий процес завершувала судова постанова — "декрет". У XVIII ст. вирок суду в кримінальних справах почав називатися "мнение", постанова в цивільних справах — "решение". Крім того, суди приймали різні постанови, що стосувалися окремих питань судочинства. Вони приймалися більшістю голосів членів суду. Спо­чатку вони виносились усно, потім їх записували у судові книги "для пам'яті".

Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням суду, могла порушити клопотання про їх скасування. Для цього викори­стовувалися звичайні або надзвичайні правові засоби. Звичайні засоби (скарга на суддів, апеляція) застосовувались у випадку, коли судова постанова ще не набрала чинності. Надзвичайні засоби (відновлення розгляду справи) впроваджувалися після набрання постановою чинності.

Скарга на суддів подавалася до вищого суду; вона містила відомості про те, що вони, зловживаючи службовим становищем винесли неправомірне рішення. Верховний суд міг скасувати скаргу чи задовольнити її. Якщо рішення скасовувалося, на суддів покла­дався обов'язок відшкодувати усі судові витрати.

Сторона, що була незадоволена вироком чи рішенням, мала заявити про свій намір подати апеляція та вказати причини оскар­ження. Апеляція подавалася у 10-денний строк після винесення судової постанови. Розглядом справи в апеляційному порядку вста­новлювалася обгрунтованість постанови суду першої інстанції і, якщо в ній були відсутні записи про показання відповідача, без­підставно відкидалися докази, була прийнята з порушенням проце­суальних норм, вона визнавалася необгрунтованою, але частіше апеляційна інстанція залишала скарги без задоволення. Скасовую­чи рішення чи вирок, апеляційна інстанція могла вносити в них значні зміни, навіть, прийняти нову постанову, а також надіслати справу на новий розгляд.

Відновлення процесу було надзвичайним засобом перегляду рішення чи вироку. Причин для відновлення було багато, головна з них — виникнення обставин, що раніше не були відомі суду, сторонам та їх представникам. На практиці процес відновлювався, зокрема, при встановленні факту зловживання суддів та інших учасників процесу.

Судові рішення виконували місцеві уряди чи самі суди. З XVIII ст. їх виконувала особа, що служила в суді, — возний. Виро­ки виконував кат ("містр"), іноді самі засуджені.

В Правобережній Україні процес у середині XVIII ст. із змага­льного перетворився на інквізиційний. Судочинство характеризува­лося формалізмом і здійснювалося на латині.





Реферат на тему: Право в період наступу на її автономію (XVIII ст.) (пошукова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.