Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Право в Київській Русі (пошукова робота)

Джерела права. В умовах первіснообщинного ладу поведінка східних слов'ян регулювалася звичаями. Дані про звичаї східних слов'ян до утворення Київської Русі містяться в літописах і пові­домленнях зарубіжних авторів. Так, розповідаючи про східносло­в'янські племена, літописець у "Повісті временних літ" зазначав, що ці племена "имяху обычаи свои, и закон отец своих, и преданья, каждо свой нрав" .

У міру становления класового суспільства окремі звичаї родово­го ладу, котрі можна було використовувати в інтересах пануючого класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звича­євого права. Останнє було пов'язане з державою, що створювалася. Воно являло собою систему правових норм, які складалися з санкці­онованих, тобто визнаних державою звичаїв. Держава забезпечувала їх дотримання, захищала від порушень. До давніх норм звичаєвого права східних слов'ян, зокрема, належали норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуаль­них дій, таких, наприклад, як присяга, ордалії, порядок оцінки показань свідків та ін. Все це було відомо слов'янам ще в перехідний період від первіснообщинного ладу до феодального.

У IX—Х ст. на Русі, певно, існувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках права і літописах, які були складені ще у XI—XII ст., і тому не дійшла до нас.

Деякі норми звичаєвого права збереглися у так званій Правді Ярослава — давній частині Короткої редакції Руської Правди. Окремі норми цієї пам'ятки використовувалися ще у VIII—IX ст. Проте соціальне призначення Правди Ярослава, складеної після повстання у Новгороді 1015 p., завадило включенню до неї більшо­сті норм усного звичаєвого права, що існували на той час. Про них лише згадується в деяких літературних пам'ятках і договорах Русі з Візантією Х ст.

Русько-візантійські договори 907, 911, 944 і 971 pp., які свід­чать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, є цінним джерелом для усвідомлення історії розвитку права Київсь­кої Русі. Це міжнародно-правові акти, в яких відбиті норми візан­тійського та давньоруського права. Вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у Візантії, торкалися також норм кримінального права, фіксували правове становище та привілеї феодалів. У них можна знайти і норми, запозичені від стародавнього усного звичаєвого права. Піз­ніше деякі з них потрапили у Правду Ярославичів, а потім — у Поширену редакцію Руської Правди (наприклад, про убивство гос­подарем злочинця, котрого спіймали на місці злочину і котрий чинив опір (статті 21, 38 Кр. Пр.; ст. 40 Пр. Пр.), або тільки у Поширену редакцію (статті 90—109 — правила про спадщину, зна­чна частина яких заснована на звичаєвому праві та своїми коріння­ми сягає в глубочінь століть).

У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм. Так, посилання на конкретні судові рішення можна знайти у ст. 23 Кр. Пр. Стаття 2 Пр. Пр., в якій, зокрема, говориться: "Так судив Ярослав, так вирішували і його сини", у загальній формі підкреслила велике значення судового прецеденту як джерела права Київської Русі.

Слід зазначити, що Руська Правда розкриває не тільки процес становлення права. Вона сама є визначною пам'яткою права Київ­ської Русі, з якої починає своє існування більшість даних про його зміст. Текст Руської Правди знаходимо в літописах, а також в пізніших юридичних збірниках. До нас дійшло понад 100 їх списків, які мають відповідну класифікацію і назву. Наприклад, залежно від місцезнаходження списку він звався Сінодальним (бібліотека Сіно-да), Троїцьким (Троїце-Сергієва лавра), Академічним (бібліотека Академії наук). Назви списків Руської Правди були пов'язані також з особами, які їх знайшли (Карамзінський, Татіщевський), Список Археографічний був знайдений Археографічною комісією.

Усі списки Руської Правди залежно від їх змісту діляться на три редакції: Коротка Правда, Поширена Правда і Скорочена Прав­да (Ск. Пр.). Ці редакції створювалися у різні часи, і тому відби­вають соціально-економічні та політичні відносини ранньофеода­льної держави у динаміці. У копіях списки Руської Правди не поділені на пронумеровані статті (лише деякі з них мають назви охоронних частин документа); пізніше у науковій і навчальній літературі такий поділ був здійснений.

Давньою редакцією Руської Правди є її Коротка редакція, яка відображає соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право періоду становлення феодального ладу. Її текстоло­гічний аналіз дозволяє відновити фрагменти давньоруського права. Кр. Пр. поділяється на кілька частин: Правду Ярослава (статті 1—18), Правду Ярославичів (статті 19—41), Покон вірний (ст.42), Урок мостників (ст. 43). Часом появи Правди Ярослава вважають 10—30-ті pp. XI ст., а Правди Ярославичів — 50—60-ті pp. XI ст. Виникнення Кр. Пр. як єдиного збірника дослідники відносять до кінця XI або до початку XII ст.

Створення Поширеної редакції Правди пов'язується з князю­ванням Володимира Мономаха або його сина Мстислава. Пр. Пр. чітко поділяється на дві частини: "Суд Ярославль Володимиричь" (статті 1—52) і "Устав Володимирь Всеволодовича" (статті 53—121). Джерелами її були Кр. Пр. і статут Володимира Мономаха (про стягнення процентів і про закупи).

Третя редакція Руської Правди — Скорочена — з'явилася у другій половині XII ст. Більшість дослідників розглядають її як переробку одного із списків Пр. Пр., зумовлену потребами уже централізованої Руської держави, і датують час її складання — XV ст.

Руська Правда — найважливіша пам'ятка феодального права. Її норми закріпляли привілейоване становище феодалів та їхнього оточення, посилено захищали життя пануючого класу. Підтверд­ження цьому — статті про відповідальність за убивство, нанесення образи, про право на спадщину та ін. Окремі частини Руської Правди виникли в найбільш складні моменти історії Київської Русі, коли в країні загострялась класова боротьба, виливаючись у народий рух. Тому за змістом Руської Правди можна простежити, як феодальні відносини визначали характер і форми класової бороть­би, а класова боротьба впливала на зміни державного устрою і еволюцію права.

Руська Правда виникла на місцевому грунті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. Було б помилковим вважати давньоруське право збіркою норм інших держав. У той же час Русь знаходилася в оточенні інших держав і народів, що так чи інакше впливали на неї і на яких впливала вона. Є підстави вважати, що норми Руської Правди відбилися на розвитку права західних слов'ян. Руська Правда мала величезний вплив і на становлення більш пізніших пам'яток права північно-східних слов'ян, таких як, наприклад, Псковська судова грамота, Судебник 1497 p.. Судебник 1550 p. і навіть деяких статей Соборного уложения 1649 p.

На розвиток права Київської Русі певний вплив справило введення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різноманітні норми канонічного права, перш за все візантійського. До такого роду пам'ятків права відно­сяться Єклога, Прохірон, Номоканон, Закон судний людям. Старо­давньою пам'яткою руського церковного права вважаються церко­вні статути Володимира Святославича і Ярослава Володимировича.

Церковні статути визначали становище християнської церкви в державі, закріплювали привілеї служителів церкви, фіксували позиції церкви як феодала щодо безпосередніх виробників, за рахунок яких вона існувала. Статути узаконювали право церкви на "десятину" — своєрідну форму податку, який повсюдно одержували церковні організації.

Право власності. В праві Київської Русі не було й не могло бути загального терміна для позначення права власності, бо його зміст залежав від того, хто був суб'єктом і що фігурувало як об'єкт права власності. Разом з тим статті 13, 14 Кр. Пр. дають можливість стверджувати, що Руська Правда відрізняла право власності від права володіння, оскільки вони визначали порядок відібрання речі, що знаходилася у володінні іншої особи. Пізніше законодавець по суті говорить про неправомочне володіння (ст. 44 Пр. Пр.), вима­гаючи від власника не тільки повернення речі справжньому влас­нику, а й виплати компенсації за її використання.

Охорона приватної власності — одна із призначень Руської Правди. Так, згідно з ст. 71 Пр. Пр. за знищення знака власності на бортних деревах накладався високий штраф в 12 гривен. Це означало перш за все захист самого принципу приватної власності, на який здійснював замах порушник.


 

В Руській Правді знайшов своє відображення процес посилен­ня охорони приватної власності. Так, якщо в Кр. Пр. розмір штрафу залежав від виду і кількості украденого стада, то в Пр. Пр. (статті 41, 42) він визначався також місцем здійсненого злочину (стадо, украдене із закритого приміщення чи з поля).

В основі феодального ладу лежала феодальна приватна влас­ність на землю. Тому Руська Правда досить достатньо для свого часу приділяла уваги закріпленню і захисту феодальної власності на землю. Взагалі статті Руської Правди пронизані ідеєю збереження перш за все господарства феодалів-вотчинників, хоча вони певною мірою захищали і окремі інтереси селян від грубих форм феодаль­ного свавілля, яке могло спровокувати селянські виступи проти феодалів.

Закріплення і посилення захисту права феодальної власності на землю знайшло своє відображення в найбільш стародавній Ко­роткій редакції Руської Правди. Якщо в першій її частині — Правді Ярослава — як об'єкт права власності згадуються бойовий кінь, зброя, одяг, тобто рухоме майно, яке належало головним чином дружинникам, то в Правді Ярославичів вже є статті, що свідчать про право приватної власності на землю. Так, зміст ст. 24 говорить про зростання князівських заорювань і притягнення для цієї мети знач­ної кількості залежних людей, над якими були поставлені князів­ські старости. Стаття 34 встановлює високий штраф за заорювання межі і знищення знака межі ("перетеса"), зробленого на дереві в лісі. Стаття 32 підкреслює особливе оберігання князівської власно­сті, встановивши штраф за пошкодження князівської борті.

Ще далі в розвитку правил охорони феодальної власності на землю йде Пр. Пр. Для неї (ст. 72) в порівнянні із ст. 34 Кр. Пр. характерна диференціація можливих випадків порушення межі (тут особливо виділяються бортні, ролейні, дворові межі), що дає підс­таву стверджувати про подальший розвиток феодального господар­ства і перш за все за рахунок общинних земель, зростання випадків порушення права приватної власності в умовах загострення класо­вих протиріч.

Феодальна земельна власність існувала у вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її придбання спочатку були позика, освоєння вільних земель руками холопів і феодально залежних селян. Згодом головним способом придбання землі стало пряме захоплення її у сусідів ("окняження і обоярен-ня"). Князі роздавали землі своїм дружинникам, тіунам, слугам. Чим пізніша редакція Руської Правди, тим більше в ній повідом­лень про розвиток феодальних вотчин, які включали в себе хороми власника, житло його слуг, приміщення для челяді і залежних


 

селян, господарські будівлі. В Руській Правді згадуються різні види худоби, птиці, господарського інвентаря.

Вотчинники присвоювали ліси, встановлювали бортні заповід­ники, захоплювали мисливські угіддя і промислові ділянки збиран­ня меду. Це, зокрема, було закріплено в статтях 67, 70 Пр. Пр.

Спадкове право формується і розвивається в результаті вста­новлення приватної власності. В Київській Русі, як і в будь-якому класовому суспільстві, спадковому праву надавалося велике значен­ня. За його допомогою багатства, накопичені поколіннями власни­ків, залишалися в руках одного й того ж класу. Вже договір Русі з Візантією 911 p. розрізнював спадщину за заповітом і за законом. Пізніше це було закріплене в Руській Правді.

Успадковувати могли тільки сини. Батьківський двір без поді­лу переходив до молодшого сина (ст. 100 Пр. Пр.). Дочки спадкоєм­цями не вважалися, бо в протилежному випадку, одружившись, вони виносили б майно за межі свого роду. За договором Русі з Візантією 911 р. у випадку відсутності у померлого синів могли успадковувати його брати. Сестру вони повинні були видати заміж, надавши їй придане.

З розвитком князівської влади майно смерда, померлого без синів, стало переходити до князя (ст. 90 Пр. Пр.). Для бояр і дружинників був зроблений виняток — їх спадщина при відсутності синів могла переходити і до дочок (ст. 91 Пр. Пр.). В цьому яскраво виявився принцип феодального права як права-привілею. Пізніше положення ст. 91 Пр. Пр. були поширені на біле духовенство, ремісників, вільних общинників.

До повноліття спадкоємців спадщиною розпоряджалася їх ма­тір. Матір-вдова одержувала частину майна "на прожиття", якою вона розпоряджалася на свій розсуд, але заповідати могла тільки своїм дітям. Якщо матір-вдова удруге виходила заміж, то призна­чався опікун із найближчих родичів. Передача майна опікуну відбу­валася при свідках. За виконання своїх обов'язків опікун користу­вався доходами з майна тих, кого він опікував. Якщо опікун губив що-небудь із спадщини, він зобов'язувався відшкодувати збитки.

Зобов'язальне право. Слід відмітити порівняно розвинуте зо­бов'язальне право в Київській Русі. Це є ще одним свідченням пануючого права приватної власності. Із здійсненням цього права і його захистом пов'язані перш за все зобов'язання із заподіяння шкоди, про які згадується вже у Правді Ярослава. Особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одежу, зобов'язана була відшкодувати вартість зіпсованої речі. Закуп, який погубив коня свого господаря або не замкнув у дворі, внаслідок чого кінь був украдений, зобов'язаний сплатити господарю вартість цього коня (ст. 58 Пр. Пр.).

В Руській Правді згадується також про зобов'язання за дого­ворами. При цьому для ранньофеодального права було характерно, що невиконання стороною деяких зобов'язань могло не тільки тягти за собою майнові стягнення, а й давати потерпілій стороні при відомих обставинах право на особу, яка не виконала своїх зобов'язань (продаж в рабство) (статті 54, 55 Пр. Пр.).

Договори ("ряди") укладалися, як правило, на торзі усно і в присутності свідків або митника. Про письмові договори Руська Правда не згадує.

Про існування одного із найдавніших договорів — договору купівлі-продажу — говорять усі русько-візантійські договори. Дого­вір купівлі-продажу регламентувався і в Руській Правді. Тут перш за все виділений порядок купівлі-продажу челядина (ст. 16 Кр. Пр., ст. 38 Пр. Пр.), а також порядок встановлення добросовісного придбання речі (статті 37, 39 Пр. Пр.). Якщо продавець збував річ, яка йому не належала, то угода вважалася нікчемною: річ перехо­дила до її власника, а покупець подавав позив до продавця про відшкодування збитків. Особливе значення мала угода продажу себе в рабство. В цьому випадку договір обов'язково укладався перед послухами (ст. 101 Пр. Пр.).

Договір позики охоплював кредитні операції грішми, продук­тами, речами. Він укладався публічно, в присутності послухів. Винятки припускалися лише для позик в сумі не більше трьох гривен. В цих випадках для повернення боргу (при відмові боржни­ка) кредитору достатньо було принести присягу (ст. 52 Пр. Пр.). Боржник був зобов'язаний сплачувати проценти, які називалися "резами" (для грошей), "наставом" (при позиці меду), "присопом" (у випадку позики жита). Проценти були дуже високі, з короткост­рокової позики розмір їх не обмежувався, вони стягувалися щомі­сячно. Але якщо сплата боргу тривала більше року, то замість щомісячних процентів бралися річні, розмір яких складав 50% суми боргу (ст. 51 Пр. Пр.). Після повстання 1113 p., спрямованого проти свавілля лихварів, Володимир Мономах, враховуючи небез­печність для пануючого класу масових народних хвилювань, обме­жив стягнення процентів двома роками, після чого поверненню належала тільки взята в борг сума. Якщо займодавець одержав проценти за три роки (що складало 150% боргу), він втрачав право на повернення боргу (ст. 53 Пр. Пр.).

Руській Правді відомий також спеціальний договір позики між купцями, коли кредит надавався для збільшення торгового обороту. Ця угода засновувалася на довір'ї, вона не потребувала присутності


 

послухів. У випадку спору питання вирішувалося очищувальною присягою кредитора (ст. 48 Пр. Пр.). Тут йдеться про зачатки феодальних купецьких товариств "на вірі". Пам'ятки права розріз­няли три види банкрутства купців. Перший вид — банкрутство без вини внаслідок стихійного лиха, ушкодження судна, пожежі або розбійницького нападу. В цьому випадку купцю надавалася відст­рочка в сплаті. Другий вид — коли купець проп'є або програє чужий товар. В цьому випадку кредитори на свій розсуд могли або чекати повернення боргу, надавши банкруту відстрочку, або продати його в рабство (ст. 54 Пр. Пр.). Третій вид — злісне банкрутство, коли неплатоспроможний боржник, залишений без кредиту своїх горо­дян, брав позику у гостя з іншого міста або чужоземця і не повертав її. Такий банкрут продавався в рабство. Із одержаних грошей від продажу банкрута і його майна перш за все відшкодовувалися збитки князя, потім заїжджих гостей, а залишок розподілявся по­між місцевими кредиторами.

Право Київської Русі знало і договір особистого найму. Най­мання в служіння (тіунство, ключничество) призводило до холопс­тва того, хто наймався, якщо інше не було спеціально обумовлене. Частіше за все наймання призводило до феодальної залежності.

Злочин і кара згадуються в таких писемних пам'ятках права, як русько-візантійські договори (статті про убивство, удар мечем, май­нові злочини). Однак основні відомості про кримінальне право містяться в Руській Правді.

В цій законодавчій пам'ятці злочини називаються "образою", під якою розуміють будь-який злочин проти суспільного світу, що виявився перш за все в нанесенні потерпілому матеріальних або моральних збитків. Проте право не розрізняло якого-небудь кримі­нального правопорушення від цивільно-правового. Так, згідно зі ст. 15 Кр. Пр. злісна несплата боргу, що утворився внаслідок цивіль­но-правової угоди, визнавалася образою і тягла за собою покарання у вигляді штрафу; "Аже где вьзыщеть на друзе, а он ся запирати почнеть; то йти ему на извод пред 12 человека; за силе будешь обидя не вдал будеть, достойно ему свой скот, а за обиду 2 гривна".

Аналіз норм Руської Правди свідчить, що розвиток феодалізму вів до більш яскравого прояву у злочинах класового характеру, а також до формування в праві ієрархії мір покарання залежно від соціального становища потерпілого і злочинця, неоднакового підходу до захисту інтересів феодалів і феодально залежного населення.

Об'єктами злочинного діяння виступали влада князя, особа, перш за все феодала, майно, звичаї. Об'єктивна сторона злочину була ще недостатньо виражена, відомі були лише спроба злочину і закінчений злочин.


 

Суб'єктами злочину не могли бути раби. Вони становили власність їх хазяїв, які і несли матеріальну відповідальність за неправомірні вчинки рабів, що, однак, не виключало застосування до раба фізичного впливу. Його можна було катувати, страчувати. Після смерті Ярослава Мудрого убивати рабів заборонялося, що відображало зацікавленість феодалів в збереженні від знищення їх челяді.

Руській Правді відома співучасть, наприклад, при здійсненні крадіжки (ст. 40 Кр. Пр.; статті 42, 43 Пр. Пр.). Закон вимагав притягувати до однакової відповідальності всіх осіб, які здійснили цей злочин.

Руська Правда містить норми, які торкаються суб'єктивної сторони злочинного діяння. Вона розрізняє убивство огнищанина "в образу" (ст. 19 Кр. Пр.) і убивство огнищанина "в розбої" (ст. 20 Кр. Пр.), убивство людини "в сваде или на пиру явлено" (ст. 26 Пр. Пр.) і убивство "на разбои без всякая свады" (ст. 7 Пр. Пр.). Про навмисно здійсненні діяння говорить, наприклад, ст. 12 Кр. Пр., накладаючи штраф на того, хто поїде на чужому коні "не прошав" господаря. Про те, що Руська Правда виділяє злочини відверто навмисні, свідчить і ст. 34 Пр. Пр., яка передбачала значний штраф за злісне знищення майна: "А кто накощами конь порежеть или скотину продаже 12 гривен, а... господину урок платити". Про те, що в Київській Русі в злочинних діяннях чітко проглядувався суб'єктив­ний момент, переконують і статті Руської Правди про злісне, необе­режне, випадкове банкрутство (статті 54, 55 Пр. Пр.).

Особливо небезпечним злочином у Давньоруській державі вважалося посягання на князівську владу, що виявлялося насампе­ред у вигляді повстань. Досить згадати повстання у Києві в 1067 p. проти князя Ізяслава, повстання в Білоозері у 1071 p., київське повстання 1113 р. та ін. До винуватих застосовували досить суворі міри покарання, які накладалися князем. Порушення договорів сюзеренітету-васалітету, якщо їх припускалися васали, також вва­жалося тяжким злочином.

Злочини проти церкви. Привілейоване становище церкви в Київській Русі визначало охорону її служителів, майна від злочин­них посягань. Руська Правда не згадує про злочини проти церкви. В церковному ж Статуті Володимира йдеться про церковну татьбу, приведення в церкву тварин та птахів, про моління під овином, в гаях, біля води, про чародійство.

Злочини проти особи. Одним із особливо небезпечних злочи­нів, що посягали на особу, було убивство. Про цей злочин йдеться в десяти статтях Кр. Пр. (1, 19—27). Ряд статей Пр. Пр. також говорить про різні види убивства (1—8, 11—18). Охорона особи


 

феодала була об'єктом особливої уваги держави. Деякі статті Русь­кої Правди торкаються саме дій, спрямованих проти феодала, за здійснення яких карали досить суворо.

Руська Правда передбачала відповідальність за завдання лю­дині каліцтва, ран та побоїв. Так, ст. 5 Кр. Пр. говорить про відповідальність за каліцтво, яке причинене ударом меча по руці. Статті 3, 4 Кр. Пр. згадують, про побої, причому вони розрізняю­ться залежно від предмета, якими завдавався удар. Наприклад, заподіяння ударів палкою, жердиною, тильною частиною меча або піхвами меча вважалося особливо образливим для потерпілого і тягло за собою накладення великого штрафу на злочинця. Тут йдеться про захист честі насамперед представника пануючого кла­су. Неодноразово говорять про відповідальність за заподіяння ка­ліцтва, завдання побоїв і ран статті Пр. Пр., які в основному повторюють зміст норм Кр. Пр.

Руська Правда передбачала покарання за здійснення образли­вого вчинку. "Аже ли вынез мечь, а не утнеть, то гривна кун" (ст. 24 Пр. Пр.). Вважалася образою дія "толкание к себе" (ст. 10 Кр. Пр.). Виривання усів та бороди також вважалося серйозним злочи­ном (ст. 67 Пр. Пр.).

Майнові злочини. Захисту майна, особливо феодалів, в Київ­ській Русі приділялося багато уваги. Право феодальної власності охоронялося суворими покараннями щодо тих, хто посягав на це право. Руська Правда знає такий тяжкий злочин, як розбій (ст. 20 Кр. Пр.; ст. 7 Пр. Пр.). Багато в Руській Правді говориться про крадіжку — татьбу, тобто таємне викрадення чужого майна. Згідно з ст. 13 Кр. Пр. (ст. 34 Пр. Пр.) передбачалися штрафи за крадіж коней, зброї, одежі. Розвиток господарства феодалів призвів до відгородження нормами Руської Правди таких об'єктів, як худоба, свійська птиця, сільськогосподарські продукти (статті 36, 40 Кр. Пр.; статті 42, 45 Пр. Пр.). Встановлювалася відповідальність за крадіж чужого холопа (ст. 29 Кр. Пр.). Каралася крадіжка хліба на гумні або в ямі (ст. 43 Пр. Пр.). Руська Правда передбачала відпо­відальність за крадіжку бобра (ст. 69 Пр. Пр.). Послідовно відстою­ючи недоторканість права феодальної власності. Руська Правда навіть допускала можливість при певних умовах безкарно убивати злодія, якого захопили на дворі, в хаті або хліві (ст. 38 Кр. Пр.).

Одним із видів майнового злочину було знищення і пошкод­ження чужого майна, списа, щита, одежі, бортні (ст. 32 Пр. Пр.).

Небезпечним злочином, за здійснення якого злочинець підля­гав вищій мірі покарання, вважався підпал гумна або двору (ст. 83 Пр. Пр.). Злісне знищення коня або інших свійських тварин кара­лося найвищим штрафом (ст. 84 Пр. Пр.).


 

Злочином вважалося незаконне користування чужим майном, особливо самовільна їзда на чужому коні (ст. 12 Кр. Пр.; ст. 33 Пр. Пр.), приховування біглих холопів (ст. 11 Кр. Пр.; ст. 32 Пр. Пр.), привласнення загублених коней, зброї, одежі (ст. 34 Пр. Пр.).

Злочини проти сім'ї і моральності. В так званому світському праві Київської Русі не містилися норми, які охороняли сім'ю і моральність від злочинних посягань. Такі злочини передбачалися в церковних статутах Володимира і Ярослава. До них відносилися:

умикання, пошибання (зґвалтування) боярських дружин і дочок, розпута (самовільне розлучення з дружиною), народження незамі­жньою дочкою позашлюбної дитини, організація масового поши­бання дівиць, укладення шлюбу між близькими родичами, пере­любство, приведення в будинок нової дружини без розлучення із старою, двоєжонство, співжиття із черницею, кума з кумою, брата із сестрою, свікра із невісткою, одночасне співжиття із двома сестрами, двох братів з однією дружиною, мачухою та ін.

Види покарання. Метою покарання були відплата і відшкоду­вання збитків. Як право-привілея кримінальне право в Київській Русі відкрито проголошувало у формі станових привілеїв класовий характер покарання. Життя, честь й майно феодала захищалися більш суворими покараннями ніж життя, честь і майно простих вільних людей давньоруського суспільства.

Найдавнішою формою покарання була помста злочинцю з боку потерпілого або його родичів. В часи Руської Правди помста спочатку обмежується (ст. 1 Кр. Пр.; ст. 1 Пр. Пр.), а потім відміняється зовсім (ст. 2 Пр. Пр.).

Переважним видом покарання згідно з Руською Правдою було грошове стягнення з майна злочинця, яке складалося з двох частин:

одна частина вилучалася на користь князя, а інша — як компенса­ція за заподіяний злочином збиток йшла потерпілій стороні.

Тяжким покаранням у вигляді грошового стягнення була віра — грошовий штраф, який стягали на користь князя за убивство вільної людини. Подвійна віра в розмірі 80 гривен накладалася за убивство огнищанина, а потім князівських мужів (статті 19, 22 Кр. Пр.: ст. 3 Пр.). Подвійна віра у 80 гривен — наочна ілюстрація існування привілей посиленого захисту життя представників класу феодалів.

За убивство вільної жінки стягувався штраф в розмірі 20 гривен (ст. 88 Пр. Пр.). На думку деяких учених, це можна поясни­ти тим, що на Русі, як і в будь-якому феодальному суспільстві, узаконено нерівне становище жінки. Існує також точка зору, згідно з якою за убивство жінки судили, як і за убивство чоловіка. Якщо


 

жінка таки була винна, то штраф за Ті убивство зменшувався до половини віри .

Родичам убитого надавалася грошова винагорода, яка назива­лася головництвом. Більшість дослідників вважає, що розмір голо-вництва рівнявся розміру віри.

За вчинення таких злочинів, як відсікання ноги, руки, носа, виколювання очей, убивство жінки стягувалося "полувир'я", тобто штраф в розмірі 20 гривен (статті 27, 88 Пр. Пр.).

Руська Правда передбачала і такий вид покарання, як продаж — грошовий штраф, котрий стягували зі злочинця на користь князя за здійснення ряду особистих і майнових злочинів. Продаж вира­жався у суворо встановлених сумах: 12 (вища ставка продажу), 3 і 1 гривна. Супроводжувався він звичайно і митом, яке йшло судовим агентам і нараховувалося в розмірі 20% продажу. Потерпілий одер­жував грошове відшкодування ("урок").

Вищою мірою покарання за Руською Правдою був так званий "потік і пограбування". Цей вид покарання призначався за три види злочинів: убивство в розбої (ст. 7 Пр. Пр.), конокрадство (ст. 35 Пр. Пр.), підпалювання будинку і гумна (ст. 83 Пр. Пр.). Це покарання виражалося у тому, що злочинець, в якого конфіскову-вали все майно ("пограбуване"), виганявся разом із жінкою і дітьми із общини ("потік"), що в тих умовах прирікало вигнаних на загибель, а можливо, і на перетворення його із жінкою і дітьми на рабів. Певна річ, що своїм вістрям статті, які передбачали "потік і розграбування", були націлені проти боротьби народних мас, що на початок XII ст. дуже посилилася.

Смертна кара, калічницькі покарання не були притаманні найдавнішим системам руського права. Вони виникли перш за все у практиці церковних судів. Літописи зберегли певні відомості про смертну кару в Давній Русі. Так, під час князювання Володимира Святославича збільшилися "розбої" ("й умножися зело розбоеве"). Розбій являв собою у деяких випадках не просто майновий злочин, а й акт класової боротьби, соціального протесту з боку людей, що в процесі феодалізації позбулися землі і волі. За порадою єпископів Володимир "отверг віри" і почав застосовувати до розбійників смертну кару, але "со испытом", тобто після судового розгляду обставин злочину. У подальшому єпископи і "старці" знову зверну­лися до київського князя, вказавши йому на необхідність повернен­ня до вір, які в умовах посилення військової небезпеки були необхідні для придбання зброї і коней. Володимир відмінив смерт­ну кару і повернув віри.

Судочинство. В Київській Русі панував обвинувально-змагаль­ний процес. Для цього процесу характерна активна участь у ньому осіб, зацікавлених у вирішенні конфліктів, що виникли. Суд вико­нував функції посередника в судовому процесі. Панування в Дав­ньоруській державі обвинувально-змагального процесу пояснюєть­ся, з одного боку, відносно невисоким рівнем класових протиріч, а з другого — недостатньою розвинутістю державного механізму. Однак нема сумніву в тому, що у справах про злочини, які глибоко зачіпали інтереси класу феодалів і князівську владу, використову­валися форми розшукового (слідчого) процесу . Князі і їх прибіч­ники самостійно здійснювали розслідування і судили таких злочи­нців. Елементи розшукового процесу використовували і церковни­ки при розгляді справ про злочини проти релігії і церкви .

У обвинувально-змагальному процесі сторони називалися по­зивачем і відповідачем. Особливо активну роль у процесі грав позивач, за заявою якого, як правило, починалося судочинство.

Активність позивача в процесі проявлялася, наприклад, при розшуку злодія. Руська Правда передбачала детальну процедуру такого розшуку. Це були так звані "заклич", "звід" і "гоніння сліду".

Сутність "заклича" визначена в статтях 32, 34 Пр. Пр. У випадку викрадення або пропажі холопа, коня, зброї чи одежі потерпілий оголошував про це на торжищі. Якщо протягом трьох днів після оголошення річ знаходили у кого-небудь, то він вважався відповідачем. Відповідач повинен був повернути річ власнику і сплатити штраф. Отже, "заклич" — це один з можливих засобів розшукування злодія або особи, що незаконно привласнила чужу річ, яка мала цілком визначені індивідуальні ознаки.

Другим характерним, з точки зору активної ролі позивача, засобом розшуку відповідача був "звід". Він являв собою процедуру розшукування особи, що незаконно привласнила чужу річ (кінце­вого татя), і повернення речі її власнику. Правила "зводу" регулю­валися статтями 35—39 Пр. Пр. "Звід" відбувався у тому випадку, якщо річ знаходилася до "заклича", коли її відшукували до того, як минули три дні після "заклича", або вона була знайдена в чужому городі чи миру, а особа, у якої була виявлена річ, відмовлялася від недобросовісного її придбання. Порядок "зводу" був такий. Пози­вач, що знайшов свою річ і не міг одразу її повернути, звертався до власника речі з вимогою "пойди на свод, где есть вдял" (ст. 35 Пр. Пр.). Якщо власник не тать, він разом із позивачем йшов до тої особи, у якої придбав річ; тепер вже ця особа ставала відповідачем. Новий відповідач повинен був вказати, у кого він придбав украдену річ; і так "звід" йшов до тих пір, доки не знаходили людину, яка не могла пояснити, яким чином украдена річ попала до неї. Така людина визнавалася злодієм з усіма наслідками, що випливали з цього. У випадках, коли злодія треба було шукати за межами міста, власник речі вів "звід" тільки до третьої особи, котра зобов'язана була сплатити власнику вартість речі, а сама отримувала право продовжувати "звід".

Якщо "звід" приводив до кордонів держави або закінчувався тим, що власник речі не міг назвати особу, у якої придбав вкрадену річ, добросовісний покупець міг відвести від себе звинувачення в крадіжці шляхом виставлення двох свідків покупки або митника, перед яким здійснювалася покупка (статті 37, 39 Пр. Пр.).

"Гоніння сліду" регулювалося ст. 77 Пр. Пр. і виражалося в гонитві за злодієм по залишених ним слідах.

Отримані в ході проведення "зводу" і "гоніння сліду" резуль­тати ставали підставою для прийняття судового рішення.

У випадку неясності справи зверталися до розшукування но­вих доказів. У Київській Русі використовувалися такі види судових доказів, як особисте зізнання, свідчення послухів і видоків, речові докази, "суді божі".

В Руській Правді про особисте зізнання нічого не говориться. Однак немає сумніву в тому, що зізнання звинувачуваного (відпо­відача) у вчиненні злочину або порушенні договору вважалося безспірним доказом.

Руська Правда передбачає такий вид доказів, як свідчення послухів, які, на думку більшості дослідників, були свідками доброї слави сторони, яка брала участь у судовому процесі. Так, звинува­чуваний в убивстві міг відвести від себе підозру шляхом виставлен­ня семи послухів (ст. 18 Пр. Пр.). Послухами могли бути тільки вільні люди (ст. 85 Пр. Пр.), і лише у виключних випадках — боярські тіуни або закупи.

Руській Правді відомий такий вид доказу, як свідчення видо­ків, котрі вважалися свідками факту. Так, ст. 38 Кр. Пр. говорить про очевидців убивства татя. У деяких випадках Руська Правда, віддаючи данину формалізму, для підтвердження того чи іншого факту вимагає виставляти заздалегідь визначену кількість видоків. Як докази фігурували також сліди побоїв (синці на обличчі і тілі потерпілого), знайдені у підозрюваного вкрадені речі, знаходження трупа на території верви та ін.

Важливим доказом вважався результат, отриманий так званим "судом божим", існування якого пояснюється властивими людям того часу повір'ями, глибокою релігійністю, марновірством. До "суду божого" відносили судові клятви ("рота"), різні випробуван­ня (ордалії), судовий поєдинок.

Руська Правда знає два види судових клятв: для позивача і відповідача. Позивач давав перед судом клятву у випадку обгрунту­вання невеликих позовів (ст. 48 Пр. Пр.). Відповідач давав так звану очищувальну клятву (статті 49, 115 Пр. Пр.). Зміст клятви зводився до того, що той, хто її давав, в підтвердження того, що він говорить правду, клявся іменем божества. Вважалося, якщо той, хто давав клятву, обманював, він неодмінно буде так чи інакше покараний божеством.

В Руській Правді нічого не говориться про судовий поєдинок. Однак про нього маються відомості у повідомленнях арабських письменників Х ст., а також в пізніших законодавчих пам'ятках, де судовий поєдинок згадується як дуже поширений вид доказу. Цс дозволяє стверджувати, що судовий поєдинок застосовувався і в Київській Русі. Судовий поєдинок ("поле") вирішував долю спірної справи залежно від перемоги або поразки однієї з сторін, що вступали перед судом в єдиноборство, часто із зброєю в руках. Правдивим вважався той, хто перемагав.

Видом "суду божого" були також різні випробування (ордалії) (статті 21—22, 85—87 Пр. Пр.). Розрізнялися два види ордалій:

випробування залізом і випробування водою. Але в Руській Правді нічого не говориться про саму процедуру ордалій, тому про неї можча лише здогадуватися, користуючись методом порівняльного правознавства.

Отже, незважаючи на формалізм, часто тільки зовнішню об'­єктивність давнього судочинства, воно в кінцевому рахунку послі­довно відстоювало інтереси пануючого класу феодалів. Феодал міг привести в суд найбільшу кількість послухів і більш успішно орга­нізувати "звід" і "гоніння сліду''. Він мав кращу зброю і кращого бойового коня, міг розраховувати на перемогу в судовому поєдинку і, звичайно ж, на його боці завжди стояли судді — представники того ж пануючого класу.

Право Давньоруської держави значною мірою продовжувало діяти і на території земель та князівств Давньої Русі також в період феодальної роздробленості.

Значення Київської Русі у вітчизняній історії важко переоці­нити. В цей час склалася давньоруська народність, яка об'єднала східнослов'янські племена в новому, більш високому етнічному Створення Давньоруської держави — єдиної держави східних слов'ян — мало велике значення для їх подальшого державно-правового розвитку. Велику історичну роль відіграла Київська і я більш ніж двадцяти неслов'янських народів Прибалтики, Поволжя, Північного Кавказу, Причорномор'я, які робили в межах Давньоруської держави перші кроки в суспільно-політичному розвитку.

Завершення в Подніпров'ї державотворчих процесів позитивно позначилося на етнічному розвиткові східнослов'янських пле­мен, що поступово складалися в єдину народність. В її основі лежали спільна територія, єдина мова, споріднена культура, відносно тісні зв'язки. Упродовж всього періоду існування Давньоруської держави руська етнічна спільність розвивалася і зберігала при цьому етнографічні регіональні особливості .

Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів. Три східнослов'янських народи є нащадками народу Київської Русі, а це означає, що вона продовжує жити в наших тілах, серцях і душах .

За своєю класовою сутністю Давньоруська держава була феодальною, а за формою – це відносно єдина держава, на чолі якої стояв монарх – великий київський князь. Найдавнішою системою управління в Київській Русі була десятирічна система управління, що сформувалася в міру розвитку військової демократії і виросла із дружинної організації. Зміцнення феодалізму на Русі призвело до появи нової системи управління — двірсько-вотчинної.

Сформований у Київській Русі державний апарат, його цент­ральні і місцеві органи, військові сили являли собою ефективну зброю зміцнення панування феодалів, придушення опору експлуа­тованих трудящих мас.

Разом із формуванням і розвитком давньоруської держави складалося і розвивалося право Київської Русі. Найважливішою законодавчою пам'яткою є Руська Правда. В той же час вона являла собою одну із найважливіших пам'ятків середньовічного права в цілому. Право Київської Русі створювалося на місцевому, вітчизня­ному грунті, в ньому відображалися відносини, притаманні Русі, закріплялися порядки, обумовлені природою феодального суспіль­ства, що складалося. Право Київської Русі було правом привілей. В його нормах передбачалося привілейоване становище представни­ків пануючого класу феодалів, неповноправність і безправність нгродних мас.

Київська Русь була великою державою середньовіччя, що здійснила значний вплив на політичне життя як країн Західної Європи, так і сусідніх азіатських країн, а також країн, що мали велике значення в системі торгівлі поміж Європою і Азією. Вона стала щитом, що відгороджував країни Європи від навали кочових орд. Високий авторитет Київської Русі в середньовічному світі закріплений численними міжнародними договорами, тісними мат­римоніальними зв'язками великих київських князів з багатьма іа-кордонними державами. Київська Русь — це велика могутня держ-ва IX—XII ст., територія якої простягалася від Балтійського ю Чорного моря, від Західного Буга до Волги, — займає видатне місце у всесвітній історії.





Реферат на тему: Право в Київській Русі (пошукова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.