Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Право (друга половина 1950-х — перша половина 1960-х pp.) (реферат)

Право України у період, що вивчається, розвивається, як і держава, по шляху демократизації. XX з'їзд КПРС закликав усі партійні та радянські органи пильно стояти на сторожі законності. Адже командні риси права виявилися сильнішими і в багатьох випадках перемагали демократичну тенденцію.

Гарантією зміцнення законності мала стати кодифікація зага­льносоюзного і республіканського законодавства. В історії права УРСР це була уже друга кодифікація. Кодифікаційні роботи розпо­чинаються тут у травні 1956 p. Особливо вони пожвавилися після того, як Верховна Рада СРСР 11 лютого 1957 p. віднесла до відання союзних республік законодавство про устрій судів союзних респуб­лік і прийняття цивільного, кримінального та процесуального ко­дексів. У віданні Союзу РСР залишилося лише видання Основ законодавства в цих галузях. Це нововведення мало за мету зміцни­ти демократизм федеративної структури радянського права.

Вводився такий порядок кодифікації: щодо принципу верхо­венства союзного закону спочатку розроблялися та приймалися Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік, а згодом, в розвиток цих Основ, в союзних республіках розробляли та прий­мали кодекси.

Кодифікація провадилась зважено, забезпечувалась високок­валіфікованою підготовкою актів, що кодифікувалися. Поступово кодифікація перетворилась в постійну частину повсякденної зако­нодавчої діяльності України.

Під час кодифікації, в період, що вивчається, в УРСР були прийняті та стали чинними Закон про судоустрій УРСР (1959 p.), Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси (набрали чинності з 1 квітня 1961 p.). Цивільний та Цивільно-процесуальний кодекси (набрали чинності з 1 січня 1964 p.)**, а також багато принципових нормативних актів майже з усіх галузей законодавст­ва. Однак не всі вони мали послідовно демократичний характер, чимало з них були консервативними, що об'єктивно відображало зусилля командно-адміністративної системи зберегти свої позиції. Зокрема, зберігалася така з її основ, як участь партії, її центральних органів у нормо творчому процесі, їх керівний вплив на цю діяль­ність.

У лютому 1962 p. Рада Міністрів УРСР доручила Міністерству юстиції до 1 жовтня 1962 p. підготувати до друку рукопис у шести томах хронологічного зібрання чинних законів, указів Президії Верховної Ради, постанов і розпоряджень уряду, що були прийняті у період 1917—1961 pp. Це зібрання призначалося до загального використання*.

Цивільне право. Основа цивільно-правового регулювання — право державної власності — залишилася непохитною. Як завжди, воно спрямовується на розвиток і зміцнення державної власності.

У цей період значно збільшується кількість об'єктів права державної власності.

З відання Союзу РСР у безпосереднє відання України було передано чимало промислових підприємств та галузей народного господарства (вугільна, нафтова, паперова, деревообробна та ін.). Разом із тим були поширені права України з управління підвідом­чими господарствами. У 1953-1956 pp. під управління України перейшло приблизно 10000 підприємств і організацій. Це підвищи­ло частину республіканської продукції з 36 до 76%**. Промисло­вість залишалась пріоритетною галуззю економіки. Старі підприє­мства модернізувались, будувалось багато нових.

^Збільшення об'єктів державної власності було досягнуто та­кож за рахунок реорганізації, точніше — ліквідації промислової кооперації. Це безпідставно, ненауково мотивувалося тим, що, нібито, кооперативні підприємства, у порівнянні з державними хоча і були недосконалим видом підприємств, але в процесі побу­дови соціалізму вони вже втратили характер кустарно- кооператив­ного виробництва і по суті не відрізнялись від державних. З 1956 p. розпочалось згортання промкооперації. Згодом вона була повністю знищена, а її артілі передано до державної власності.

У середині 50-х років коло об'єктів державної власності по­повнили нові зернові радгоспи, а також радгоспи, у які були перетворені деякі колгоспи.

Врешті-решт Україна виявилась перенасиченою промислови­ми підприємствами. Але це поспішне перенасичення мало не лише позитивні наслідки, воно негативно відбилося на стані природи та якості продукції.

Вже на початку 1957 р. обсяг промислової продукції в Україні у порівнянні з 1940 p. збільшився у чотири рази.

Частина фонду державної власності направлялась на посилен­ня колгоспного ладу. У 1958 р. МТС були реорганізовані в ремонт­но-технічні станції (РТС), а їх техніка вводилась у цивільний обіг, щоб її могли купувати колгоспи. Це нововведення розглядалося як юридична база зближення власності державної і власності коопера­тивно-колгоспної. Головне ж полягало у тому, що воно означало принципове визнання можливості запроваджувати об'єкти держав­ної власності — знаряддя виробництв — до цивільного обігу.

Була визнана нова, третя форма соціалістичної власності — власність громадських організацій, у тому числі, як виявилося, і власність компартії.

Як і раніш, закон піклувався, щоб майно, яке знаходиться в особистій власності, не використовувалось для одержання нетрудо­вих доходів.

Розширюються житлові права громадян. Було скасовано адмі­ністративне виселення з будинків державних підприємств, установ і організацій робітників і службовців, які припинили з ними трудові відносини.,

Цивільне право багато займалося врегулюванням договірних відносин між підприємствами, господарськими організаціями. У травні 1955 p. було знято заборону на продаж, обмін та відпуск на сторону обладнання і матеріалів. Цей акт усував серйозні перешко­ди цивільному розподілу та перерозподілу об'єктів державної влас­ності між їх володарями і доцільному, за прямим призначенням, їх використанню.

Але підприємства і господарські організації все ж не мали необхідної самостійності для участі у цивільному обігу. Вони підля­гали централізованому плануванню та адміністративному розпоряд­женню з боку відповідних відомств.

Тим часом, особливо на початку 60-х років, усе більше усвідо­млюється необхідність використання вартісних важелів управління, йдеться про підготовку до впровадження на підприємствах повного госпрозрахунку. На жаль, цей напрямок у розвитку економіки і права не був належним чином забезпечений.

Трудове право. У період, що вивчається, основним джерелом правового регулювання праці залишався КЗпП 1922 p. Але його постійно доповнювали норми, які розширювали трудові гарантії.

23 квітня 1956 p. було скасовано кримінальну відповідальність за самовільне залишення роботи*. На початку 1957 p. відмовилися від призивів-мобілізацій молоді до ремісничих та залізничних учи­лищ. Відтепер, як і до 26 червня 1940 p., працівник мав право припинити трудові відносини, попередивши про це адміністрацію за два тижні до вказаного ним строку залишення роботи. Таким чином було відновлено право громадянина за власним бажанням укладати та розривати трудовий договір.

З метою поліпшення охорони праці підлітків заборонялося приймати на роботу осіб, яким не виповнилося 16 років.

Йде процес скорочення робочого часу. З 10 березня 1956 р. для робітників і службовців робочий день у передвихідний день скороче­но на дві години. З 1958 p. розпочало переведення усіх робітників і службовців на 7-годинний робочий день, який завершився у 1960 p.

Для певних категорій трудящих був встановлений 6-годинний робочий день, наприклад для осіб, що були зайняті на підземних роботах.

Закріплювалися гарантії щодо надання щорічних відпусток підліткам. Значно збільшилася тривалість відпусток, що надавалися вагітним жінкам (з 77 до 112 днів).

Зростає роль матеріальних та моральних стимулів до праці. У 1954 p. створено Комітет з питань праці та платні — спеціально для упорядкування платні.

З 1957 p. підвищили платню для тих робітників та службовців, які мали низьку зарплату. Для них був визначений мінімум платні.

Були скасовані прибутковий податок і податок з холостяків для самітних і тих громадян, які одержували низьку платню чи стипендію.

СлиГмати на увазі, що в цей період платня всіх трудящих зросла також за рахунок скорочення робочого часу.

У деяких виробництвах виплачували додаткову грошову вина­городу за вислугу років і бездоганну трудову діяльність.

У серпні 1956 p. було поновлено почесну форму винагород­ження — Ленінську премію, яка присуджувалась за найбільш видат­ні праці в галузі науки, техніки, літератури та мистецтва.

25 квітня 1956 p. було скасовано судову відповідальність робіт­ників та службовців за самовільне залишення підприємств і установ та за прогули без поважної причини. Поняття самовільного зали­шення роботи зникає тому, що поновлюється право громадянина за власним бажанням розірвати трудовий договір) Ступінь суспіль­ної небезпеки прогулів без поважної причини в нових економічних та політичних умовах зменшився, тому до прогульників застосову­вали заходи дисциплінарного чи громадського впливу.

Положення про права фабзавкомів і місцевих комітетів від 15 липня 1958 p. спрямовувало профспілки на активну участь в роботі по охороні праці. На них покладався спеціальний контроль за виконанням адміністрацією законодавства про працю. Новий порядок розв'язання трудових спорів, уведений в дію 31 січня 1957 p., мав гарантувати і виробничу, і захисну функцію фабзавко­мів та місцевих комітетів. Але перш за все підвищувалася їх роль в контролі за виконанням планів, керівництві соцзмаганням.

Поліпшуються, на жаль дуже повільно, умови життя громадян, які припинили трудову діяльність за віком чи хворобою, непрацез­датних осіб та осіб, які втратили годувальника.(Помітною подією в удосконаленні соціального забезпечення цієї категорії громадян став Закон про державні пенсії, прийнятий у липні 1956 p. Він закріплював загальні принципи та порядок призначення громадя­нам пенсії.

Закон мав ряд позитивних якостей. Перш за все він уніфіко-вував критерії, якими належало керуватися при призначенні пенсії:

вік, трудовий стаж, середній розмір платні. При цьому показник віку і розмір трудового стажу були знижені. Громадяни одержували право на пенсію за старістю: чоловіки — при досягненні ними 60-ти років та при стажі роботи не менш 25 років, жінки — при досягнен­ні ними 55 років та при стажі роботи не менш 20 років.

Обов'язково враховувалися умови праці. Для осіб, які були зайняті на підземних роботах або працювали в інших тяжких умо­вах, ці показники знижувалися.

Визначалися мінімум та максимум розміру пенсії. Пенсії ни-зькооплачуваних трудящих підвищувалися, розміри невиправдано високих пенсій знижувалися. Усувався розрив в розмірах загальних та підвищених пенсій.

Колгоспне право. До 1953 p. було досягнуто довоєнного рівня сільського господарства, але воно не забезпечувало зростаючих потреб населення у продуктах харчування, а промисловості — у сировині. Сама організація сільського господарства мала ще чимало недоліків. І це стримувало економічне піднесення країни. Вересне­вий (1953 p.) пленум ЦК КПРС вперше на весь голос повідомив про катастрофічний стан сільського господарства, до якого призвели об'єктивні причини. До останніх відносилось порушення найваж­ливіших принципів господарювання, передусім принципу матеріа­льної зацікавленості безпосередніх виробників і сільгоспартілей в результатах праці, принципу поєднання особистого та громадського господарювання з підпорядкуванням особистого інтересу громадсь­кому, а також обмеження прав і самостійності колгоспів у веденні артільного господарства, безініціативність колгоспників.

Колгоспне право цього періоду, як і раніш, виходить з хибного уявлення, що сільськогосподарська артіль — єдино правильна форма ведения господарства. Тому основна увага приділялася норма­тивному регулюванню організації та діяльності колгоспів.

Продовжувався процес укрупнення колгоспів при тому, що кількість колгоспів зменшувалася також за рахунок перетворення частини колгоспів в радгоспи.

Усе виразніше визначаються негативні наслідки укрупнення колгоспів у тих випадках, коли воно ведеться непродумано, про людське око. Один з них — виникнення так званих безперспектив­них сіл, їх запустіння, загибель, другий — гігантоманія, порушення гармонічної єдності між розмірами об'єднаного господарства та можливостями цілеспрямовано управляти ним, послаблення уваги до особи — члена великого господарства, в якому особа губилася.

Розширюється коло об'єктів колгоспно-кооперативної влас­ності. Виходячи з того, що колгоспи отримали можливість самос­тійно використовувати сільськогосподарську техніку, держава від­мовляється від виключного права власності на трактори, комбайни та інші сільгоспмашини, уводить їх до цивільного обігу і продає за готівку колгоспам. Початок цим новим відносинам в УРСР поклала травнева (1958 p.) постанова про подальший розвиток колгоспного ладу та реорганізацію МТС, перетворення їх у РТС*. До речі, МТС було ліквідовано за ініціативою УРСР. Наприкінці 1958 p. 1637 МТС України було перетворено у 731 РТС. Колгоспи УРСР прид­бали в МТС 108000 тракторів, 43 000 зернових комбайнів та інших технічних засобів на 4,3 млрд. крб. Ціни на техніку були дуже високими. Отже, ця акція хоча й зміцнила технічний стан колгос­пів, але знесилила їх у. фінансовому відношенні.

З 1955 p. з відмовою від надмірної централізації у плануванні сільського господарства колгоспи отримали право планувати власне виробництво самостійно, разом з МТС (доки ті існували), щоб краще використати свої землі та інші конкретні умови, які були в їх господарствах. Разом із тим план мав ураховувати необхідність здобуття такого обсягу товарної продукції, який би задовольняв потреби країни. Уся вироблена продукція, за винятком тієї, яку колгосп здавав державі у вигляді обов'язкових поставок, натуроп­лати МТС та закупок, надходила у розпорядження колгоспу.

За рішенням вересневого (1953 p.) пленуму ЦК КПРС з колгоспів було знято їх заборгованість на 1 вересня 1953 р. по обов'язкових поставках продуктів тваринництва, картоплі та овочів. Були підвищені заготівельні та закупівельні ціни на основні сільсь­когосподарські продукти.

У 1958 p. внаслідок реорганізації МТС обов'язкові поставки сільгосппродукції були скасовані і встановлена єдина форма заго­тівлі сільгосппродукції — закуповування її у колгоспів. Закупівельні ціни були знову підвищені.

Поліпшилася оплата праці колгоспників у громадському гос­подарстві: усувалися низькі норми оплати за трудоднями, зрівнялів­ка в нарахуванні трудоднів, невірні їх витрати (наприклад, високі витрати трудоднів на утримання управлінського апарату). Праця колгоспника, як і колгоспу в цілому, оцінювалася не за середніми показниками, а диференційовано: розрізнялися передові та відста­ючі, заохочувалися добрі працівники. Нові єдині розцінки за трудо­днями повніше ураховували характер праці, кваліфікацію працівни­ка, кількість та якість виробленої ним продукції. Впроваджувалася грошова оплата праці колгоспників. Передбачалося регулярне що­місячне авансування і додаткова оплата праці*.

З покращенням матеріального стану колгоспників змінювало­ся також їхнє моральне самопочуття. До них поверталося почуття гідності, особливо після того, як у 1958 p. вони нарешті одержали, як усі громадяни, паспорти.

Але з 1959 p. розпочалися утиски особистого господарства колгоспників, з'явилися безгрунтовні, вольові розпорядження про скорочення розмірів присадибних ділянок, а у деяких місцях — і про їх повну ліквідацію, про обов'язковий продаж особистої худоби колгоспників до громадського стада.

На словах засуджуються порушення колгоспної демократії. Навіть йшлося про притягнення винних у цих порушеннях до суду, незважаючи на їх високі посади.

За постановою Ради Міністрів СРСР та ЦК КПРС від 6 бере­зня 1956 р. "Про Устав сільськогосподарської артілі і подальший розвиток ініціативи колгоспників в організації колгоспного вироб­ництва та управління справами артілі"** загальним зборам як го­ловному органу колгоспного самоврядування надавалося право змі­нювати та доповнювати положення чинного уставу, що визначали найважливіші питання внутрішнього життя колгоспу: а) про розмір присадибних ділянок у зв'язку з дійсною участю члена артілі в її громадському виробництві та з метою найбільш раціонального використання землі; б) кількість рогатої худоби, овець, свиней, птиці, які можуть бути в особистій власності колгоспників; в) обо­в'язковий мінімум трудоднів, виходячи з потреб громадського гос­подарства у трудових витратах тощо.

Щоб піднести авторитет загальних зборів — вищого розпоря­дчого органу сільгоспартілі — засуджувалася практика, коли райви­конком без відома членів артілі відміняв рішення загальних зборів. Скарги колгоспників на рішення загальних зборів в райвиконкоми мали розглядатися на загальних зборах, а його повторне рішення з того ж питання вважалося остаточним.

Пропонувалося не допускати призначення членів правління та голови колгоспу, додержуватися уставних строків їх обрання і регулярно звітувати їм перед загальними зборами колгоспників. Але ці юридичні положення в основному залишалися на папері. Тим більш, що у той же час посилюється партійне керівництво колгос­пами, поглиблюється безпосереднє втручання в діяльність колгос­пів місцевих партійних і радянських органів. Голови колгоспів та інші керівники були зараховані в номенклатуру партапарату.

Кримінальне право. Деякі демократичні зміни торкнулися і цієї галузі права. Вони звужували сферу кримінальної відповідальності, пом'якшували відповідальність за злочини, що не мали великої суспільної небезпеки, посилювали відповідальність за найбільш тяжкі злочини проти життя та здоров'я громадян тощо.

Головним завданням кримінального права була охорона суспі­льного та державного ладу, соціалістичної власності, особи та її прав і всього правопорядку від злочинних посягань. З особливою силою підкреслювалося завдання запобігання злочинності.

Злочином вважалась дія чи бездіяльність, прямо передбачена чинним законом. Законодавець рішуче відмовився від принципу аналогії в кримінальному праві.

Проголошувалось та послідовно додержувалось положення про те, що підставою кримінальної відповідальності є лише вина, без вини немає і не може бути кримінальної відповідальності^

Вік кримінальної відповідальності підвищувався до 16 років. За тяжкі злочини відповідальність наставала з 14 років.

Закон, що усував чи пом'якшував караність дії, набував зворо­тної сили, тобто він поширювався і на дії, учинені ще до його видання. Закон, який встановлював караність дії чи посилював її, зворотної сили не мав.

За час існування радянської влади деякі злочини були викоре­нені (збройне повстання, контрреволюційний саботаж тощо). Дії, що раніш вважалися злочинними, втратили свою суспільну небез­пеку із зміною соціально-політичних умов. Саме тому був скасова­ний указ про заборону продажу, обміну та відпуску на сторону устаткування та матеріалів, про відповідальність по суду за ці дії.

Суспільна небезпека ще однієї групи злочинів зменшилася настільки, що для боротьби з ними достатньо було заходів адміністративного впливу (нанесення правил торгівлі, закон визнавав і мали під поняття суспільне 0.11 громадян, спрямовані на припинення злочинів отримання злочинця, вважалися правомірними і тягли за собою кримінальної чи іншої відповідальному випадку, коли ці дії вимушено заподіяли шкоду

Суспільне небезпечних діянь, які закон кваліфікував я і злочинні, помітно зменшилась. Так, КК УРСР 1960 p. відмо­вився від понад 70 складів, які були передбачені у КК УРСР 1927 p.

Зменшилися й види покарань. Відмовилися від таких мір покарання, як оголошення ворогом народу з вигнанням із СРСР назавжди, випровадження з СРСР на певний строк, ураження у політичних правах за судом, у тому числі й позбавлення виборчих прав. Поняття "ворог народу" вилучається з юридичної терміноло­гії. Адже його запровадив Сталін як знаряддя розправи з невинними людьми, бо це поняття було тавром, що знімало зі слідства та суду обов'язок шукати докази вини особи.

Смертна кара — розстріл — була оголошена виключною мірою покарання. Його застосування допускалося лише за зазначені у законі найбільш тяжкі та небезпечні для держави злочини.

Різко знижувався максимальний строк позбавлення волі — з 25 до 15 років. З 1959 p. широко практикується умовне засудження. Воно було відомо радянському праву з 1918 p., але з середини 30-х років застосовувалось рідко.

Успіхи у боротьбі зі злочинністю та запобіганні злочинам підготували можливість правильного і доцільного застосування умовного засудження. Його головне призначення — перевиховати винного, піддати його моральному засудженню суспільства, переду­сім його трудового колективу. Умовне засудження допускало обов'­язкове залучення громадськості до перевиховання засудженого, особливо тоді, коли вона клопоталася перед судом про пом'якшен­ня вироку шляхом умовного засудження.

У 1959—1960 pp. умовне засудження помилково застосовува­лося до злісних злочинців, у деяких випадках — навіть до небезпе­чних рецидивістів. Але незабаром такі помилки стали усуватися, коли Верховний Суд СРСР постановою від 4 березня 1961 p. застеріг проти застосування умовного засудження до осіб, що вчи­нили тяжкі злочини. Зниження злочинності призвело до змін у порядку звільнення судом від кримінальної відповідальності і пока­рання. Однією з підстав для цього була така зміна обставин до часу розслідування чи розгляду у суді, внаслідок якої діяння втрачало характер суспільне небезпечного чи суб'єкт переставав бути соціа­льне небезпечним. Іншою підставою могло бути визнання, що внаслідок наступної бездоганної поведінки та чесного ставлення до праці особа до часу розгляду справи в суді не може більше вважа­тися суспільне небезпечною.

Проте сувора кримінальна репресія не виключалась. Вона застосовувалась за невелику кількість суспільне небезпечних діянь та до малої кількості осіб, що важко чи зовсім не піддавались виправленню та перевихованню (шпигунів, диверсантів та інших ворожих елементів, а також рецидивістів).

З 1959 p. були посилені покарання за такі злочини, як виготов­лення і збут підроблених грошей чи цінних паперів та порушення правил валютних операцій, розкрадання державного чи громадсь­кого майна в особливо великих розмірах, навмисне тяжке пошкод­ження та зґвалтування, хабарництво, посягання на життя працівни­ка міліції та народного дружинника у зв'язку з їх діяльністю по охороні громадського порядку.

Покарання призначалося лише за вироком суду. Додержувався принцип індивідуалізації покарання. Гуманізація кримінального права відобразилась в новому порядку умовно-дострокового звіль­нення від покарання та заміни покарання більш м'яким.

Особа, яка була засуджена до позбавлення волі, виправно-тру­дових робіт, заслання, вислання або направлення у дисциплінарний батальйон і довела зразковою поведінкою і чесним ставленням до праці своє виправлення, могла бути достроково звільнена від пока­рання після фактичного відбуття не менше половини призначеного строку. Невідбута частина покарання могла також замінятися більш м'яким покаранням.

У боротьбі з рецидивною злочинністю зазначені строки збіль­шувались. До особливо небезпечних рецидивістів умовно-достро­кове звільнення не застосовувалось.

^Як завжди, у необхідних випадках видавались акти загальної чи окремої амністії. Проте у березні 1953 p. загальну амністію було оголошено без достатніх підстав, проведено поспіхом, некваліфіковано. її наслідком став спалах злочинності. Саме тому не можна відносити цю амністію до перших кроків десталінізації. У 1955 p. були амністовані деякі громадяни, які співробітничали з німецьки­ми окупантами. Тоді ж були достроково звільнені німецькі грома­дяни, засуджені радянським судом за вчинені ними у роки війни злочини.

Кримінальне судочинство. Для демократичного розвитку кримі­нального судочинства велике значення мало скасування у 1956 p.


 

антигуманних, антинародних законів, які санкціонували особливий порядок ведення слідства і судового розгляду у справах про терори­стичні організації та терористичні акти проти працівників радянсь­кої влади (постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р.) та у справах про шпигунство та диверсії (постанова ЦВК СРСР від 14 вересня 1937 p.)*.

Основна увага кримінального судочинства, особливо у другій половині 50-х років, приділялась встановленню справедливості що­до незаконно репресованих, регулюванню процесу реабілітації не­винно засуджених у роки масових репресій.

Початок процесу реабілітації поклав Указ Президії Верховної Ради СРСР, виданий у вересні 1953 p. Він надав військовій колегії Верховного Суду СРСР право розглядати за протестами Генераль­ного прокурора рішення колишніх колегій ОДПУ, "трійок" і так званої "особливої наради" при НКВС — МВС СРСР. Поряд з тим у 1954 p. було створено комісію президії ЦК КПРС по розгляду злочинів Сталіна в період "великої чистки" (1936—1939) (це так звана комісія А.Мікояна, який був її головою). У той же час були реабілітовані відомі в Україні особи — партійні та державні діячі В.Затонський, Е.Квірінг, С.Косіор, Ю. Коцюбинський, М.Скрип­ник, П.Постишев, І.Якір.

Для прискорення реабілітації було створено приблизно 100 комісій, які мали право реабілітації та помилування. Вони виїжджа­ли у місця ув'язнення і там переглядали справи політв'язнів. І хоча не все було гаразд у роботі цих комісій, все ж вони відновили чесне ім'я сотням тисяч невинно засуджених) Але ця робота не дійшла тоді до перегляду фальсифікованих судових процесів над відомими діячами партії, держави та науки. Логічним наслідком процесу реабілітації і відмови від політики масових репресій, переслідуван­ня інакомислячих стала ліквідація концтаборів.

Щоб підвищити роль місцевих судових органів у здійсненні судового нагляду та одночасно посилити значення цієї стадії процесу, було збільшено кількість судових інстанцій, які користувалися пра­вом перегляду справ у порядку нагляду. Наглядові функції були надані Верховному Суду УРСР та обласним судам. У всіх цих судах був створений спеціальний наглядовий орган — президія. Вона роз­глядала цивільні та кримінальні справи у порядку нагляду за протес­тами голови свого суду чи прокурора відповідного цьому суду рівня.

Перевага такого порядку судового нагляду очевидна — він спрощував та прискорював наглядове провадження, підвищував відповідальність нижчестоящих судів і гарантував дійсне право­суддя.

Було проведено ряд судових процесів над особами, винними в організації масових репресій, застосуванні недозволених засобів слідства. Першим таким процесом в СРСР стала справа Берії та його підручних Гоглідзе, Деканозова, Кобулова та ін. У деяких випадках притягали до судової відповідальності та засуджували при наявності неспростованих доказів їх вини слідчих-садистів, актив­них учасників масових репресій. Але цих процесів було небагато.

Як це не прикро, все більш затягувався реабілітаційний про­цес. Прізвища злодіїв, винних у масових репресіях, знущаннях над мільйонами чесних громадин, залишалися таємницею. Більш того, на початку 60-х років по всій країні, в тому числі в Україні, знов розпочалися переслідування інакомислячих. Гіркий приклад цього — судилище над талановитим адвокатом Л.Лук'яненком. Він ство­рив організацію "Український робітничо-селянський союз", яка добивалася виходу України з СРСР мирним шляхом. Лук'яненко у січні 1961 p. був засуджений за зраду Батьківщині до розстрілу. Потім ця кара була замінена позбавленням волі на 15 років. Судів над дисидентами було багато.

У здійсненні виправно-трудової політики все більше бере участь громадськість. Вона клопотала про пом'якшення покарання, умовне засудження, умовне дострокове звільнення, їй доручалася робота з особами, що вже відбули покарання чи були умовно-достроково звільнені. Саме громадськість мала допомагати колиш­ньому в'язню у трудовому та побутовому влаштуванні, увійти йому до колективу, почути слабе повноцінною, потрібною суспільству людиною. Суд міг покласти на трудовий колектив, зрозуміло з його згоди, обов'язки по нагляду за умовно-достроковим звільненням протягом не відбутої частини покарання та проведенню з ним ви­ховної роботи.

Роботу громадськості з особами, які відбули покарання, спря­мовували наглядові комісії та комісії у справах неповнолітніх. Ос­танні, наприклад, могли віддати неповнолітнього, звільненого з колонії, на поруки чи під нагляд колективу трудящих, громадської організації чи окремих громадян за їх клопотання





Реферат на тему: Право (друга половина 1950-х — перша половина 1960-х pp.) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.