Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Права людини у міжнародному та внутрішньодержавному праві (курсова робота)



Зміст

Вступ. ………………………………………………………………….…..3

1. Поняття та класифікація прав людини у міжнародному та внутрішньодержавному праві. …………………………………………………..6

2. Міжнародні стандарти прав людини. ………………………………..16

2.1. Загальнообов'язкові норми міжнародного права про права людини. …………………………………………………………………………..24

2.2. Міжнародно-правові норми, що слугують боротьбі з порушеннями прав людини. ……………………………………………………..29

2.3. Норми, що забезпечують конкретні права людини. …….…...31

3. Права людини у внутрішньодержавному праві. …………………….35

Висновки. …………………………………………………………….…...39

Список використаної літератури. ………………………………….……43

Вступ

Актуальність теми дослідження. Актуальність обраної теми курсової роботи обумовлена тим, що питання прав людини насьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової спільноти. Саме стан справ у сфері прав особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства вцілому.

Після другої світової війни проблема прав людини з чисто внутрішньої стала перетворюватися в міжнародну. Поступово Конституційне право почало попадати під вплив міжнародних стандартів. Були прийняті ряд міжнародних документів, що зобов'язують держави, що підписали їх дотримувати і розвивати повагу до прав людини, без якої-небудь дискримінації. Першим великим правовим актом стала Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. Істотною відмінністю міжнародних правових документів у галузі прав людини від інших міжнародних угод є те, що зобов'язання, що накладаються на держави, регулюють відносини не стільки з іншими державами, скільки мають своєю метою захистити права і свободи громадян саме цієї держави.

Однією з реалій сучасного міжнародного правопорядку є визнання прав людини складником предмета міждержавних відносин: ставлення держави до її громадян вже не вважається справою виключної внутрішньої юрисдикції. Права людини - це цілісний орієнтир, що дозволяє застосовувати "людський вимір" до держави, права, етики, моралі. Права і свободи людини є визначеним нормативним виміром її соціально-культурної діяльності. Більш того, вони виступають як одна з найбільших культурних цінностей.

Для України питання прав людини нині набуває надзвичайної актуальності. Виявлення з перших кроків самостійного державного будівництва бажання посісти гідне місце у світовому та європейському співтовариствах означає для України необхідність приведення свого законодавства у відповідність з міжнародними, а у географічному вимірі - європейськими стандартами прав людини.

Загальновизнані норми прав людини притаманні як міжнародному, так і внутрішньодер­жавному праву. Вони відбивають історично досягнутий рівень демократії та гуманності суспільства на міжнародному та внутрішньодержавному рівні. Завдяки цьому останні мають особливі юридичні властивості - ні міжнародний договір, ані внутрішньодержавний закон не можуть обмежити права людини.

Ступінь наукової розробки теми. Поняття, проблеми сутності, стану, практичного застосування, удосконалення та перспектив розвитку прав людини привертали увагу багатьох вчених-правників всього світу. Цим питанням присвячено низку дисертацій, навчальних посібників, наукових статей зокрема таких вітчизняних авторів: Мюллерсон Р. А., Крижанівський С. Н., Погорілко В. Л., Рабинович П. М., Буткевич В., Дмитрієв А. І., Федик С., Бородін І., Орзіх М., Буроменський М.

Об'єктом дослідження є права людини як можливості людини діяти певним чином або утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення власних потреб.

Предметом дослідження є поняття прав людини, їх класифікація, міжнародні стандарти з прав людини, а також внутрішньонаціональне право про права людини.

Методологічною основою курсової роботи стали такі методи наукового пізнання як діалектичний, порівняльно-правового дослідження, системно-структурний, формально-догматичний. Причому кожен з них в конкретному випадку використовувався не в чистому вигляді, а в поєднанні з іншими.

Метою дослідження є визначення на основі аналізу наукової літератури сутності та особливостей прав людини у міжнародному та внутрішньодержавному праві.

Для досягнення цієї мети в процесі написання курсової роботи ставилися такі основні завдання:

1. визначити поняття та розкрити класифікацію прав людини;

2. дослідити міжнародні стандарти з прав людини;

3. дослідити норми внутрішньодержавного права на питання закріплення та регулювання прав людини.

Структура курсової роботи зумовлена метою та завданнями дослідження і складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.


 

1.Поняття та класифікація прав людини у міжнародному та внутрішньодержавному праві.

Щоб зробити перший крок для з'ясування що таке права людини, треба перелічити, які права необхідні нам, а також нашим родичам, друзям, товаришам для нормального існування в сучасних умовах, щоб вони не викликали заперечень з боку інших людей, їх об'єднань, угруповань. Мабуть, ми перелічимо чимало прав. Проте серед них, очевидно, будуть такі, як можливість отримувати необхідні матеріальні блага, цінності, вчитися і працювати, обирати місце проживання, вільно висловлюватися. Усі такі можливості, безперечно, і є прикладами прав людини.

Поняття про права людини включає два аспекти. Перший означає, що людина має невід'ємні і невідчужувані права лише тому, що вона людина. Це, зокрема, моральні права, які походять із людської природи кожної особистості, формуючи і підтримуючи в людині почуття власної гідності.

Другий розкриває юридичну сутність прав людини, що міститься в законодавчих документах, створених у державі та на міжнародному рівні.[1] Основою таких прав є згода тих, на кого вони поширюються, тобто згода суб'єктів права, тоді як основу першої групи прав становить природний порядок.

Права - це, по-перше, можливості людини діяти певним чином (або утримуватися від певних вчинків) з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення власних потреб. Причому, якщо йдеться про основні права, то це саме ті можливості, без яких людина не може нормально існувати. Ступінь «нормальності» визначається суспільною обґрунтованістю потреб людини, які самі, будучи результатом її біологічного і соціального розвитку, не є незмінними. У цьому полягає гуманність, людяність цих можливостей - прав людини. Права людини-це насамперед її і можливості існувати й розвиватися як особистість.

По-друге, ці можливості є неодмінною, закономірною «приналежністю» кожної людської істоти. Їх виникнення датується моментом її народження і не потребує «дозволу», схвалення з боку будь-кого. Жодна людина не може бути позбавлена таких можливостей, адже інакше вона не зможе сформувати, розвивати, проявити себе саме як людина, як особистість, незалежно від місця, часу та умов її існування. З цього боку права людини мають бути невідчужуваними, тобто невід'ємними від людини.

По-третє, ці можливості людини (особливо їх здійснення) залежать від можливостей усього суспільства, тобто від рівня його економічного, а також соціального, духовного і культурного розвитку. В цьому плані права людини явище, насамперед, соціальне: вони виростають із самого суспільства, зумовлюються біосоціальною сутністю людини.

Моральна природа прав людини зумовлюється й тим, що вони вважаються виправданими, обґрунтованими саме з точки зору загальнолюдської моралі. Так мораль, як відомо - це принципи й норми, які реґулюють поведінку людей, діяльність їх спільностей, об'єднань з точки зору загальновизнаних уявлень про добро і зло, порядність і непорядність, чесність та безчесність. Мораль загальнолюдська включає настанови й вимоги, спрямовані на підтримання бодай мінімально необхідної єдності, цілісності людства, аби було забезпечено його самозбереження, виживання, самовідтворення. Отже, й у цьому розумінні права людини мають моральний характер. Загальнолюдська моральність цих прав полягає й у тому, що їх здійснення не повинно шкодити, погіршувати, ускладнювати життя жодної людини, хоч би де й коли вона жила. Нарешті, моральність прав людини знаходить прояв у їх справедливості, всезагальності, однаковості для всіх людей. Лише загальні й рівні можливості є правовими.

Отже, права людини - явище глибинне, фундаментальне моральне. Тому недотримання загальнолюдської моралі, як правило, спричиняє порушення прав людини і, навпаки, порушення прав людини завжди є посяганням на загальнолюдську мораль. Оскільки права людини - це своєрідний прояв і реалізація загальнолюдської моралі, вони, по суті, містять норми моралі.

Щодо здійснення прав людини завжди постає проблема державного, насамперед юридичного, тобто закріпленого у законі або в іншому державному акті їх забезпечення. Саме держава як єдиний офіційний представник усього суспільства може і зобов'язана «розподіляти» надані членам суспільства ті чи інші можливості. Отже, права людини - якщо мати на увазі їх використання, «реалізацію» - повинні так чи інакше набути й певних юридичних характеристик, наприклад: закріплення у конституції, забезпечення юридичними засобами здійснення, охорони й захисту. Ось що з цього приводу говориться у пактах про права людини: ”Кожна Держава, яка бере участь у цьому Пакті, забов'язується вжити максимальних межах заходів щодо забезпечення поступового повного здійснення прав що визначаються у цьому Пакті, усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих законів”[2].

Саме зв'язок прав людини з «юридичним», державним правом зумовлює єдність та взаємодію моралі й юридичних норм. А права людини і є визначальним критерієм моральності таких норм.

Крізь призму юридичної забезпеченості людських прав, зважаючи на ті чи інші її особливості, можна пояснити зміст словосполучення «права і свободи людини». І поняття прав людини, і поняття свободи людини відображають людські можливості. У цьому принципова спільність цих понять. Й однак це не цілком тотожні явища: вони розрізняються не так за своєю природою, як за способом здійснення, забезпечення. Права людини можуть стати здійсненними, як правило, за наявності певних юридичних засобів, «механізмів» (наприклад, право на працю, на освіту). А свободи у багатьох випадках можуть бути здійснюваними і без такого «втручання» держави: її місія щодо них полягає в охороні, в непорушенні й захистові відповідних можливостей людини (свобода слова, свобода сповідування певного віровчення, свобода вибору місця проживання).Один із найважливіших принципів здійснення прав людини - вимога суспільно-відповідального їх використання усіма і кожним. Даний зв'язок полягає у тому, що здійснення людиною своїх прав має бути обмежене правами інших - таких самих з точки зору гідності - людей. Порушення цих меж вважається зловживанням правом; і тоді від людини можна зажадати відповіді: чому вона припустилася перевищення меж свого права? Інакше кажучи, її можна притягти до відповідальності. Отже, права людини під час їх здійснення завжди обмежуються правами інших людей, хоча на практиці встановити ці межі буває досить складно. Міжнародні документи з прав людини говорять з цього приводу таке: "...кожна окрема людина, маючи обов'язки щодо інших людей і того колективу, до якого вона належить, повинна добиватися заохочення і дотримання прав, визнаних у цьому Пакті”[3].

Права людини торкаються різних аспектів її життя. Вони відрізняються за певними якостями, які не можна не брати до уваги при забезпеченні, охороні й захисті прав. Тому поділ прав людини на певні групи має не тільки пізнавальне, але й практичне значення. Залежно від сфери суспільного життя, з якою вони пов'язані, права людини у вітчизняній юридичній літературі поділяються на фізичні (життєві), особистісні, політичні, соціально-економічні, культурні.[4]

Є ще кілька класифікацій прав людини. Одна з класифікацій поділяє права на "класичні” та "соціальні”.

Перші включають громадянські та політичні права й спрямовані, головним чином, на обмеження влади держави над людиною. Другі включають економічні, соціальні та культурні права. Вони, як правило, вимагають від держави активних дій для створення умов, необхідних для задоволення тих чи інших прав, зокрема у таких галузях, як зайнятість, освіта та охорона здоров'я. Іншими словами, класичні права пов'язані з обов'язком держави (державної влади) утримуватися від певних дій, а соціальні права зобов'язують її надавати певні гарантії. Тобто, перші - класичні права - це обов'язок досягнення даного результату, а соціальні права - обов'язок надати для цього засоби. При розгляді класичних і соціальних прав людини завжди виступає питання пріоритету, важливості. Чи є соціальні права передумовою для повноцінного користування класичними правами, чи, навпаки, класичні права є фундаментом, на якому побудоване все інше?

Усунення ідеологічного базису розбіжностей між Сходом і Заходом показує, що бачення прав людини, якого дотримувалися також комуністичні режими, при якому соціальні права ставилися над класичними, виявилося хибним. Процес суспільного розвитку показав також, що формально вільна людина, яка не має ні роботи, ні даху над головою і голодує, не може вести існування, варте людської гідності. Тому все більш загальноприйнятною стає точка зору, викладена і в міжнародно-правових актах, про те, що класичні та соціальні права є взаємозалежними та нероздільними.[5]

У той же час, необхідно підкреслити, що між класичними та соціальними правами неможливо провести чітку межу. Різні обов'язки, які вони накладають на уряд (так буде більш правильно говорити, оскільки держава включає в себе і всіх громадян, а її обов'язки супроти громадянина виконує саме уряд), не завжди є паралельними. Іншими словами, існують класичні права, що справді зобов'язують уряд утримуватися від певних дій, але також є й класичні права, які зобов'язують його давати гарантії. Деякі громадянські і політичні права вимагають від уряду значних фінансових затрат. Право на справедливий суд, наприклад, вимагає освічених суддів, прокурорів, адвокатів, працівників інших правоохоронних органів. Іншим прикладом є забезпечення виборчого права, що теж вимагає значних коштів.

Європейська Співдружність та держави, які є її членами, не раз засвідчували, що вони поділяють ту точку зору, що обидві категорії є однаково важливими: гідне людське існування є можливим тільки за умови існування як класичних, так і соціальних прав.

Не всі права людини можна легко віднести до класичних чи соціальних. Права щодо заборони дискримінації та права жінки взагалі важко класифікувати. Крім того, за останні роки було запропоновано ряд так званих прав "третього покоління”, чи прав "солідарності”. Це такі права, як право на розвиток, право на екологічну безпеку тощо.

Отже, до класичних прав належать громадянські і політичні права. До громадянських прав належать права, викладені у перших вісімнадцяти статтях Всесвітньої декларації прав людини 1948. З цієї групи виділяються "права на фізичну цілісність” - право на життя, свободу та безпеку людини, - що мають на меті захист від фізичного насильства над людиною, тортур та жорстокого ставлення уряду, безпідставного арешту, позбавлення свободи чи вигнання, рабства, втручання в особисте життя, обмеження свободи пересування, та захист права на власність, свободи думки, совісті та релігії. Відмінність між "основними правами” та "правами на фізичну цілісність” полягає у тому, що перші включають економічні та соціальні права і не включають таких прав, як захист особистого життя та власності.

Хоча і не повністю, праву на цілісність, або на однакове ставлення та захист за законом підходить під визначення громадянського права. У той же час, це право відіграє суттєву роль у реалізації економічних, соціальних та культурних прав (перші 18 статей ЗДПЛ). Інша група громадянських прав об'єднується збірним терміном "право на належний процес”. Це право на публічне слухання незалежним та безстороннім судом, "презумпція невинності”, принцип "ne bis in idem” (ніхто не повинен бути вдруге засуджений чи покараний за злочин, за який він уже був остаточно засуджений), право на юридичну допомогу (ст. 9, 10, 14, 15 Пакту про громадянські та політичні права).

До громадянських прав також слід відносити право на самовизначення, рівність, право жінок, захист дітей, захист меншостей та відсутність дискримінації.

Політичні права включають свободу слова, свободу зборів й асоціацій, право брати участь в управлінні своєю країною, право обирати і бути обраним на чесних періодичних виборах, що проводяться шляхом таємного голосування (ст. 18, 19, 21, 22 ПпГтаПП).

Соціально-економічні права містяться у ст. 22-26 ЗДПЛ і є правами, що забезпечують умови, необхідні для процвітання та благополуччя. Вони включають право виконувати роботу, яку людина вільно вибирає чи приймає, право на справедливу платню і розумне обмеження робочого часу, право на об'єднання у профспілки, на медичне обслуговування, право на адекватний стандарт життя (включаючи соціальне забезпечення) та освіту.

Культурні права - це, перш за все, право вільно брати участь у культурному житті суспільства, науковому прогресі, користування його благами, право на захист моральних і матеріальних інтересів автора будь-якої наукової, літературної чи художньої продукції (ст. 27 ЗДПЛ).

Розглядаючи права людини, необхідно виділити фундаментальні та основні права.[6] Фундаментальними вважаються право на життя та право на недоторканість особи. У рамках ООН створена широка система стандартів, які, особливо починаючи з 60-х років, було викладено у численних конвенціях, деклараціях, резолюціях, що переносять вже визнані права і політичні аспекти, які впливають на людський розвиток, у сферу прав людини. Таке широке застосування терміну "права людини” може відвернути увагу від його практичного значення, поняття "порушення прав людини” втратить свою вагу. Тому виникла потреба з широкої категорії прав людини виділити окрему групу. Усе більше використання знаходять терміни "елементарні” та "фундаментальні” права людини.

Що ж до основних прав, то до них належать ті, що мають абсолютний пріоритет у внутрішній та зовнішній політиці. Вони включають усі права, що стосуються первинних матеріальних та нематеріальних потреб людини. Якщо ці права не забезпечені, жодна людина не може гідно існувати. Основні права включають право на життя, право на певний рівень безпеки, право на недоторканість особи, свободу від рабства, тортур, незаконного позбавлення волі, дискримінації та інших актів, які зневажають людську гідність. Вони також включають свободу думки, совісті та релігії, а також право на забезпечення фізичних потреб (харчування, одяг, житло, медичне обслуговування) та інші суттєві права, необхідні для фізичного та морального здоров'я людини.

За цією системою класифікації існує ще одна група прав - "права участі”, - які є суттєвою передумовою для захисту основних прав людини. Вони включають у себе громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права.

Отже, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, як це випливає вже з самих їхніх назв, запровадили класифікацію, яка широко використовується у міжнародній практиці.

Згідно з цією класифікацією виділяються права людини:

Ø громадянські, відомі у вітчизняній літературі як особисті (їх не слід ототожнювати з правами лише громадянина і певної держави - це, наприклад, право на життя, на свободу, особисту недоторканність, на свободу від посягань на честь, репутацію, право на сповідування релігії);

Ø політичні (свобода слова, право на участь у політичному житті, право на створення асоціацій, право на участь в управлінні державою, суспільством);

Ø соціально-економічні (наприклад, право на працю, на справедливі і сприятливі умови праці, право на власність, право на соціальне страхування, право на створення профспілок);

Ø культурні (право на користування надбаннями культури, свобода наукових досліджень).

Колективні та індивідуальні права. Хоча метою прав людини є захист та розвиток людини (індивідуальні права), деякі з цих прав можуть примусово здійснюватися на вимогу окремих людей, але користуються ними групи людей. Це стосується свободи зборів та організацій, свободи релігії і, особливо, свободи формування профспілок та вступу до них. Колективний елемент є ще більш очевидним, коли права людини пов'язані з правом членів етнічної та культурної меншості на збереження своєї мови та культури.

Найяскравіший приклад колективного права людини - це право на самовизначення, яке, як вважається, мають народи, а не окремі люди. Однак, причина того, що право на самовизначення визнано правом людини, полягає у тому, що його розглядають, як необхідну передумову розвитку окремої людини. Положення, що стосуються соціальних прав, частіше за все націлені на створення колективних послуг, які потребують подальшого розроблення на державному рівні і рідко дають безпосереднє право одній людині заявляти претензії уряду. У той же час, безперечним є те, що колективні права не повинні порушувати фундаментальні індивідуальні права, такі як право на життя, свободу від тортур тощо.

Існує також класифікація, що поділяє права людини на права першого, другого та третього покоління. До прав першого покоління належать громадянські та політичні права. Правами другого покоління є соціально-економічні та культурні права. Правами третього покоління є так звані права "солідарності”, які включають право на мир, на чисте навколишнє середовище, на рівне користування спільною спадщиною людства і т.д. Усі ці права є колективними. Концепція прав третього покоління викликає певні заперечення. Протягом післявоєнного часу утворено солідний комплекс міжнародно-правових актів з питань прав людини, які передбачають різні механізми забезпечення і захисту прав людини. Певні досягнення в галузі забезпечення прав людини неминуче призводять до розширення і подальшого вдосконалення системи прав людини. Це, у свою чергу, породило тенденцію вводити до неї цілком нові права, значна частина належить саме до категорії прав людини "третього покоління”, до прав "солідарності”.

Права людини не мають обмежувального характеру, вони також не є незмінними; вони, за своєю природою, динамічні, хоча, разом з тим, вони у будь-якому випадку мусять мати фундаментальну природу та бути націленими на захист гідності людини. Крім того, будь-яке право людини має бути чітко визначене і розмежоване. Тобто, воно має бути таким, щоб конкретна людина чи група людей мали змогу на практиці звернутися до цього права, щоб були установи, до яких можна було б звернутися зі скаргою на порушення цього права, тобто необхідним є передбачення механізму узгодження цього права з існуючими правами людини та впровадження і захисту.

2. Міжнародні стандарти прав людини.

Кожна країна світу, яка взяла на себе зобов'язання виконувати міжнародні конвенції, в тому числі й з прав людини, повинна керуватися принципами і нормами цих угод у своєму внутрішньому законодавстві. Норми, що містяться в міжнародних документах, обов'язкові для законотворчості розвинутих держав є міжнародними стандартами.[7] Як визнано у літе­ратурі, цим терміном охоплюються різнорідні норми, такі як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, політичні домовленості (наприклад, Гельсінський заклю­чний акт, документи Віденської та Копенгагенської зустрічей, міжнародні звичаї). Можна вважати, що людство виробило «своєрідний кодекс прав людини в міжнародному праві»[8]. Проте міжнародні стандарти - це не декларовані міжнародним співтовариством приклади, а норми, які необхідно втілювати в життя.

На думку С.Черниченка, міжнародні стандарти в галузі прав людини - це міжнародно-правові, тобто такі, що випливають з норм міжнародного права, обов'язків держав. Тим часом Л.Шестаков висловлює заперечення, що права людини неможливо імпортувати, оскільки в кожному суспільстві вони мають специфіку. Міжнародні стандарти - тільки бездушні форми, а змісту й духовності вони набувають у державному відокремленому суспільстві. Щодо процесу виникнення національних норм з прав людини, то це зауваження має історичні підстави. М.Орзіх вважає, що хоч основні права, свободи і обов'язки встановлюються найвищими органами державної влади у формі конституційного закону.., вони не можуть бути вужчими за змістом від міжнародно-правових стандартів. Це - завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи.[9]

Наведені твердження свідчать, що сутність поняття «міжнародні стандарти» не є ще усталеною, особливо в тій частині, яка стосується юридичної сили міжнародних актів для учасників цих угод та інших суб'єктів міжнародного права. Проте саме визнання існування названих стандартів закладає правову основу того, що з часом права людини і в країні, де вона живе, відповідатимуть зразкам світового рівня в цій галузі.

Слід зазначити, що визначення «міжнародні стандарти» стосується сучасних міжнародних документів у галузі прав людини, які беруть свій початок з Хартії прав людини, коли міжна­родним співтовариством було покладено початок нормотворчому процесу на світовому рівні. До цього часу норми з прав людини виникали в національних правничих системах і, одержавши визнання світової спільноти, поширювалися через взаємини між державами. Кожна історична система права включає певну юридичну концепцію людини як суб'єкта права, її права та обов'язки - від примітивних і нерозвинених до сучасних. І суть правничої системи залежить від того, які саме права вона визнає, в якому обсязі та якою мірою їх гарантує. Коли керуватися постулатом, що кожна система права настільки є правом, наскільки вона ґрунтується на повазі до людської особи у всіх її проявах, то слушно стверджувати, що вся історія панування права (розподіл влад, демократія тощо) - це поступове усвідомлення і зміцнення почуття власної гідності кожної людини.

Коли розглядати права людини як галузь сучасного міжнародного права, то можна твердити, що, з одного боку, її формують принципи та норми, які закріплюють основні і похідні права людини і тим самим визначають стандарти демократії в міжнародній та національній системах, а, з іншого - демократію не можна повністю ототожнювати з правами людини.[10]

Можна зустріти і такий підхід, коли затвердження в міжнародному праві прав людини нібито робить індивіда суб'єктом міжнародного права. Однак об'єктом останнього є тільки міждержавні відносини, його механізм придатний лише для регулювання саме їх. Тому між­народне право створює безпосередньо права та обов'язки для держав. З цього виходить і судова практика. Застосування норм щодо індивідів знаходиться виключно у компетенції держави. У тих випадках, коли міжнародні норми стосуються індивіда, назване право зобов'язує держави забезпечити їх реалізацію. І тільки у виняткових випадках, коли державний механізм не в змозі цього зробити, міжнародне право передбачає безпосереднє застосування своїх норм за допомогою міжнародних установ. Такими є міжнародні кримінальні суди, які мають юрисдик­цію щодо військових злочинів та злочинів проти людства. Ширшу юрисдикцію загального характеру мають установи ЄС, але і вони діють через держави. Міжнародні акти не містять визнання індивіда як суб'єкта міжнародного права. У тих рідкісних випадках, коли постає це питання, індивід розглядається як бенефіцарій (тобто, той, хто користується) норм міжнарод­ного права. Що стосується прав і свобод, то індивід, звичайно ж, є суб'єктом, для нього вони й існують.[11]

Загальновизнані норми прав людини притаманні як міжнародному, так і внутрішньодер­жавному праву. Вони відбивають історично досягнутий рівень демократії та гуманності суспільства на міжнародному та внутрішньодержавному рівні. Завдяки цьому останні мають особливі юридичні властивості. Ні міжнародний договір, ані внутрішньодержавний закон не можуть обмежити права людини. Для обґрунтування такого статусу використовується концепція природних прав людини. У ст. 21 Конституції України вона сформульована так: «Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними». Відповідно, конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.[12]

Це положення належить і до міжнародних договорів. Так, Статут ООН зобов'язує держави сприяти та розвивати повагу до прав людини (п. 3 ст. 1 розд. 1). Будь-який договір, що принижує права людини, буде визнаний недійсним за ст. 103 Статуту, яка визначає за останнім переважаючу силу зобов'язань.

З викладеного вище можна зробити висновок, що відносини між державами регулюються юридично. Головними в системі міжнародного права є норми, які обумовлюють права та обов'язки держав в їх відносинах. Такі норми містяться в міжнародних угодах або є загальновизнаними та мають статус звичаю. Що ж до «прав людини», як галузі міжнародного права, то тут маємо справу з такою особливістю як норми та їх застосування державами у відносинах з людьми. Тобто тут спостерігаємо два аспекти у галузі «прав людини», а саме: 1) норми «прав людини» закріплюють права та обов'язки держав у відносинах між ними; 2) норми «прав людини» регламентують обов'язки і права держав в їх відносинах з людьми. Міжнародне співтовариство пильнує, щоб національні закони відповідали міжнародним стандартам у галузі прав людини.

Необхідність розвивати міжнародне гуманітарне співробітництво, закріплюючи його в міжнародному праві, полягає в наступному. По-перше, історичний досвід показав, що анти­демократичні держави становлять загрозу для загального миру та безпеки. Автори Статуту ООН вважають, що міжнародний мир та безпека не можуть бути забезпечені лише через запобігання та подолання актів агресії; для цього необхідно розвивати дружні відносини між націями та «вдаватися до міжнародного співробітництва у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру і у сприянні та розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, без відмінностей за ознакою раси, статі, мови і релігії».[13] Післявоєнне життя показує, що чим вищі в державі стандарти демократії і соціальної справедливості, тим більшу довіру відчувають до неї інші народи. По-друге, у деяких випадках забезпечення прав людини та боротьба з їх порушеннями потре­бують об'єднання зусиль держав. Грубі та масові порушення прав людини, що виводяться у ранг державної політики (расизм, апартеїд, геноцид, дискримінація людей за будь-якими ознаками), можуть бути зупинені під тиском світової громадської думки за умови її підтримки міжнародним співтовариством держав. І, нарешті, загальновизнане уявлення про мінімальні стандарти поводження з людьми в демократичному цивілізованому суспільстві закріплюється в універсальних міжнародно-правових актах як вираз загального акумульованого досвіду, що відповідає даному етапу історичного розвитку. Відбиття таких узагальнених стандартів у наці­ональному законодавстві дозволяє реалізувати ідею єдності людства.[14]

Дуже важливим є те, що держави, які підписали договори з прав людини, зобов'язані забезпечувати реалізацію їх положень у межах своїх територій. Так, ст. 9 Конституції України передбачає, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Стандарти щодо основних прав і свобод, закріплені у Загальній декларації, є обов'язковими для всіх держав - членів ООН, якщо вони зробили про це заяву.

Потрібно зупинитись на деяких характеристиках міжнародних стандартів прав людини, які є загальними, тому що значна кількість держав закріпила їх у своїх внутрішніх законах. Загальна декларація містить положення, що всі люди народжуються рівними у своїй гідності та правах. Дане положення притаманне всім людям, що живуть на планеті Земля. Крім цього, визнання рівних та невід'ємних прав всіх її жителів є основою свободи, справедливості та загального миру. І, дійсно, рівність людей не залежить ні від часу, ні від місця, ні від обставин. Міжнародне право затверджує рівність всіх людей. Але рівність існує в певній формі, яка забезпечується відповідною державою у відповідний історичний період. Тобто держава закріплює таку рівність у своїх законах, і остання набуває форму юридичної рівності.

Принцип рівності стає справді одним з основних у галузі захисту прав і свобод людини. Статті 1 і 2 Загальної декларації прав людини, п. 2 ст. 2 і ст. 3 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, статті 2 і 3 Пакту про громадянські та політичні права проголошують рівність всіх людей незалежно від раси, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народ­ження або інших обставин. Тобто, дискримінація за цими ознаками не допускається. Існують також інші договори, за якими дискримінація забороняється щодо конкретних прав (наприклад, рівного права: дітей і підлітків стосовно соціальних заходів захисту; громадян на участь в управлінні державними справами та у виборах, а також у державній службі; всіх осіб на законний захист; на працю; на освіту тощо).

Обмеження рівноправності можуть бути встановлені, але тільки виключно законом. Ви­знання цього в міжнародному праві покликано запобігти на внутрішньодержавному рівні зловживанням з боку органів влади на різних рівнях через надання привілеїв тим групам населення, за якими право на окреме заступництво не є загальновизнаним. Будь-яке надання привілеїв поза межами закону означає довільне присвоєння додаткових благ, а це суперечить принципу рівноправності. Зрозуміло, що надання відповідних пільг та привілеїв тим, хто їх потребує, не є дискримінацією, якщо вони надаються відповідно до закону. Ті, хто потребує таких пільг та привілеїв, звичайно, є особами, яким необхідний додатковий захист через те, що вони не можуть самі себе захистити з певних причин. Конституція України містить положення, що пільги окремим категоріям громадян встановлюються тільки законом (наприк­лад, статті 24 і 46).

Щодо міжнародних пільг та привілеїв, то не вважається дискримінацією і надається особливе заступництво вагітним та матерям-годувальницям (Конвенція про охорону материн­ства 1952 р.), біженцям (Конвенція про статус біженців 1951 р.), дітям та підліткам (Конвенція про права дитини 1989 р.), жертвам тортур (Конвенція проти тортур 1984 р.), розумово-відсталим особам (Декларація ООН про права розумово-відсталих осіб 1971 р.), інвалідам (Декларація ООН про права інвалідів 1975 р.), працюючим мігрантам (Європейська соціальна хартія 1961 р. та Конвенція про захист прав усіх працюючих мігрантів і членів їх сімей, прийнята ООН у 1990 р.), расовим та етнічним групам на тимчасовій основі, коли забезпечується їх фактична рівноправність (Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримі­нації 1966 р.). Особливе заступництво передбачається для тих, хто не в змозі скористатися перевагами рівноправності без додаткової допомоги.

Норми міжнародного гуманітарного права умовно можна поділити на декілька груп. Це загалом відповідає позиціям таких вчених, як: В.Карташкін[15], В.Євінтов[16] та Ю.Колосов[17]. Зважаючи на це, можна подати названу класифікацію у наступному вигляді.

Перша група ґрунтується на нормах, які є обов'язковими для всіх держав у їх відносинах з людьми. До неї належать невід'ємні права та основні свободи особи, що містяться у Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. та Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. Друга група відбиває норми, які слугують спільній боротьбі держав з грубими масовими порушеннями прав людини, які можуть негативно вплинути на систему міжнародних відносин. Такі норми містяться у Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р., Міжнародній конвенції про запобігання злочинам апартеїду та покарання за них 1973 р., Конвенції про запобігання злочинам геноциду та покарання за них 1948 р., Конвенції про незастосування строку давності до військових злочинів проти людства 1968 р., а також у деяких інших договорах. Наступна група норм об'єднує типові положення, що стосуються забезпечення ряду конкретних прав людини: Конвенція про права дитини 1989 р., Конвенція про статус осіб без громадянства 1954 р., Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок 1979 р., Конвенція про статус біженців 1951 р. Існує група норм, метою яких є захист індивіда від зловживань з боку державних органів і посадових осіб: Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання 1984 р., Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни і Додаткові протоколи до них 1977 р., Конвенція про боротьбу з дискримінацією у галузі освіти 1960 р.

Отже, на сьогодні склалися міжнародні стандарти прав людини. Відступати від них не можна. Таким чином, визнання міжнародних стандартів прав людини слід розглядати як історичне надбання суспільного розвитку, а також як процес нагромадження позитивного досвіду в галузі прав людини, що потребує глибокого вивчення, усвідомлення, пропагування і, нарешті, прак­тичного використання у законотворчій діяльності всіх держав світу, особливо посткомуністи­чних. Розв'язання зазначених проблем стосується всіх держав - членів міжнародного співто­вариства. І одним з головних завдань названого процесу повинно стати закріплення у масовій правосвідомості поняття прав людини як пріоритетного порівняно з іншими соціальними цінностями.

2.1. Загальнообов'язкові норми міжнародного права про права людини.

Невід'ємні права та основні свободи особи ґрунтується на нормах, які є обов'язковими для всіх держав у їх відносинах з людьми. Вони містяться у Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. та Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.

Загальну декларацію прав людини 1948 р. називають "видатним документом в історії людства”, "Хартією вольностей для всього людства”. Таких високих оцінок не отримував жодний міжнародний документ. Причину настільки безпрецедентного загального визнання варто шукати у змісті Загальної декларації, яка компактно і зрозуміло викладає сучасну концепцію прав людини.

Концепція прав і свобод людини, закріплена в Загальній декларації, складається з таких компонентів:

а) основні принципи прав людини;

б) класифікація прав і свобод людини;

в) права людини і суспільство;

г) співвідношення прав особистості і держави.

Основоположні принципи прав людини. Відповідно до Декларації, основним елементом, для визнання прав і свобод людини є гідність особистості. Вона кваліфікується як невід'ємна властивість, тому що властива «усім членам людської сім'ї від народження, визначає рівність їх прав і свобод, поводження у відношенні один одного в дусі братерства».[18] Рівність прав і свобод означає, що кожна людина повинна володіти ними незалежно від раси, статі, мови, релігії, політичних переконань, соціального стана, національності, проживання на території незалежної держави, або на підопічній чи території без самоврядуванням. Таким чином, Декларація виходить із розширеного тлумачення прав і свобод людини як у суб'єктній, так і в територіальній сфері.

Класификація прав і свобод людини. Ключовими для визначення класифікаційних критеріїв прав і свобод є статті 3 і 22 Декларації.

У статті 3 дається загальне розуміння громадянських і політичних прав, що включають право на життя, на свободу й особисту недоторканність. Далі, у наступних ст. 4-21 вони перераховуються, трактуються і конкретизуються. Причому із змісту статей виходить, що громадянські права не пов'язуються з приналежністю до громадянства держави, а лише з членством у суспільстві. Тому вони поширюються рівною мірою на громадян і іноземців, що мешкають на території держави. Необхідною умовою надання політичних прав є наявність статусу громадянина держави.

Звідси до громадянських прав належать: неприпустимість рабства або підневільного стану, неприпустимість катувань, жорстока і принижуюча людську гідність поводження і покарання, право на правосуб'єктність, рівність усіх перед законом, право на відновлення порушених прав, право на судовий розгляд, неприпустимість свавільного арешту, затримання або вигнання, презумпція невинності, право на особисте життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції, право на вільне пересування і вибір місця проживання, право шукати притулку, рятуючись від переслідування по політичних мотивах, право на створення сім'ї і рівність сторін у шлюбі, право на громадянство, право на володіння майном, право на свободу думки, совісті, переконань, право на свободу мирних зборів і асоціацій. До політичних прав відноситься право на участь у керуванні країною безпосередньо або через своїх виборців.

Стаття 22 є вступною й узагальнюючою у відношенні соціально-економічних і культурних прав. У статті підкреслюється їхня значимість для забезпечення гідності і вільного розвитку особистості і визначаються засоби і форми їхньої реалізації, а саме: національні зусилля, міжнародне співробітництво, наявність відповідної структури і ресурсів. Декларація закріплює такі соціально-економічні і культурні права: право на працю і створення професійних спілок, право на відпочинок, право на достатній життєвий рівень, медичне обслуговування і соціальне забезпечення, право на освіту, право на участь у культурному житті і користування благами наукового прогресу.[19]

У Декларації підкреслюється взаємозв'язок громадянських, політичних і соціально-економічних прав, необхідність встановлення такого соціального і міжнародного правопорядку, при якому вони можуть бути цілком здійснені.

Права людини і суспільство. Віддаючи пріоритет індивідуальним правам особистості, Декларація не розглядає їх ізольовано від суспільства, у якому вона мешкає. Тому права особистості не носять абсолютного характеру, а обмежуються обов'язками перед суспільством.

У Декларації встановлено, що "кожна людина має обов'язок перед суспільством”.[20] Взаємозумовленість прав особистості і обов'язками перед суспільством пояснюється тим, що тільки суспільство може забезпечити "вільний і повний розвиток особистості”.[21] Відсутність детального трактування обов'язків особистості мотивується тим, що Статутом ООН була поставлена задача знову затвердити віру в права людини, тому саме правам у Декларації приділяється першорядне значення.

Співвідношенння прав особистості і держави. Трактуючи права і свободи людини як невід'ємну властивість особистості, Декларація закріплює їхнє домінуюче положення, зменшуючи цим виключну роль держави у визначенні статусу особистості. Це виявляється у встановленні конкретних вимог до правомірних обмежень прав і свобод людини з боку держави.

Вони виражаються в наступному: 1) грунтуються на законі, 2) здійснюються з метою поваги прав і свобод інших, задоволення вимоги моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві. Причому, допускаючи можливість обмеження прав і свобод у виняткових випадках, Декларація в імперативній формі забороняє будь-якій державі, групі осіб або окремим особам займатися діяльністю або чинити дії, спрямовані до знищення прав і свобод.

Декларація підкреслила універсальний характер прав і свобод, заборонила будь-які винятки в їхньому наданні і розповсюдженні на будь-яку людину, незалежно від статусу території проживання. Таким чином, народи колоній і інших залежних територій уперше були проголошені суб'єктами основних прав і свобод. У змістовному плані Декларація розширила поняття основних прав і свобод, уперше закріпила на міжнародному рівні соціально-економічні і культурні права, показала їхній взаємозв'язок із цивільними і політичними правами і необхідність для забезпечення гідності людини.

Поряд із Загальною декларацією з прав людини Організація Об'єднаних Націй розробила міжнародну угоду, а згодом дві угоди про права людини.У цих угодах права і свободи людини, проголошені в Загальній декларації, закріплювались у вигляді договірних норм.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, тексти яких були прийняті 16 грудня 1966 року, були ратифіковані Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 і вступили в силу 3 січня 1976 року. Отже, у вигляді звичаєвих і договірних норм у сучасному міжнародному праві були закріплені невід'ємні права особи. Особливістю цих норм є те, що вони зумовлюють права та обов'язки держав не тільки в їх взаємовідносинах, а й у поводженні з фізичними особами.

Ця особливість має вираження в тому, що обмеження невід'ємних прав неприпустимі, а в деяких випадках можливі тільки за допомогою закону, який , як наголошується у Загальній декларації прав людини, може бути прийнятий "з метою забезпечення належного визнання і поваги до прав і свобод інших і задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві”.[22] Обмеження не повинні призводити до знищення прав, встановлених міжнародним правом. Окремі припустимі обмеження прав людини регламентуються у Міжнародних пактах про права людини. Так, свобода пересування, зазначена а Пакті про громадянські і політичні права, може бути обмежена з метою охорони державної безпеки, суспільного ладу, здоров'я чи моральності населення або прав і свобод інших.

Правова сутність цих актів багатопланова, але вона має насамперед три найважливіші аспекти:

1. Найменші порушення будь-яких видів основних прав і свобод щодо будь-якої людини ведуть або можуть вести до порушення всіїє системи прав і свобод і зрештою до транічних акцій щодо всього людства. Тому має бути надійний механізм захисту кожного з основних видів прав людини, має діяти принцип: "Всі права людини – для кожного.”

2. Поряд з національними засобами забезпечення і гарантування прав, насамперед національними конституціями, законами і судами, мають діяти міжнародно-правові способи і засоби гарантування прав як фактори недопущення, відвернення внутрішньонаціональних конфліктів, згубних для нації;

3. Визначаючи людину найвищою соціальною цінністю і поважаючи її права, народи світу завдяки Загальній декларації прав людини мають сприяти не лише збереженню людини і людства, а й соціальному прогресові, поліпшенню умов життя.[23]

2.2. Міжнародно-правові норми, що слугують боротьбі з порушеннями прав людини.

До норм, які слугують спільній боротьбі держав з грубими масовими порушеннями прав людини, які можуть негативно вплинути на систему міжнародних відносин відносять такі, що містяться у Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р., Міжнародній конвенції про запобігання злочинам апартеїду та покарання за них 1973 р., Конвенції про запобігання злочинам геноциду та покарання за них 1948 р., Конвенції про незастосування строку давності до військових злочинів проти людства 1968 р., а також у деяких інших договорах.

Водночас з підготовкою проектів Міжнародних пактів про права людини ООН розробила цілу серію міжнародних документів, що стосуються забезпечення невід'ємних прав і основних свобод людини. У зв'язку з тим, що ряд країн допускає грубі і масові порушення прав людини, які негативно впливають на всю систему міжнародних відносині або являють, або можуть являти загрозу міжнародним мируі безпеці, у рамках ООН були підготовлені та відкриті до підписаня конвенції про співробітництво держав у боротьбі з такими порушеннями. З досвіду злочинів фашизму у роки Другої світової війни геноцид був визнаний злочином проти людства, і держави зобов'язалися співробітничати для боротьби проти нього у Конвенції про запобігання злочинам геноциду та покарання за нього 1948р. Політика апартеїду, здійснювана урядом ПАР, також була визнана злочином проти людства, і держави зобов'язалися вжити всіх заходів для ліквідації цієї політики в Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973р.



--------------- Повну версію реферата можна скачати на початку (у верхній частині) сторінки ---------------



Реферат на тему: Права людини у міжнародному та внутрішньодержавному праві (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2014. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.  Створити сайт безкоштовно