Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Порівняльний аналіз інституту банкрутства (окремі країни світу та Україна) (реферат)

Однією з проблем, що виникла в процесі перебудови економіки України, є банкрутство суб'єктів господарювання. Основними причинами, що призвели до збільшення кількості фінансово неспроможних підприємств, виявилися негативні явища в економіці країни, загальне падіння обсягів виробництва, криза неплатежів і, як наслідок, – існування значної взаємозаборгованості, недосконалість законодавства в галузі господарського права та податкової політики, неефективний фінансовий менеджмент. Крім того, зростання кількості банкрутів в країні зумовлював той факт, що становлення українського інституту банкрутства в системі економічного та правового регулювання підприємницьких відносин відбувалось у той час, коли кризові процеси після розвалу єдиного загальнодержавного народногосподарського комплексу з боку молодої держави були абсолютно некерованими. Затримка в здійсненні реальних економічних реформ, гіперінфляція, недоліки в приватизації, упущення в податковій та грошово-кредитній політиці призвели до зростання масштабів "тіньової” економіки. Внаслідок цього багато підприємств стали заручниками таких умов, тобто штучними банкрутами. А чинне тогочасне законодавство було позбавлене механізму, який міг би відокремити реальних банкрутів від штучних. У результаті – банкрутство в нашій країні стало масовим явищем, охопивши майже всі галузі та регіони.

Найбільша кількість банкрутств в Україні спостерігалася у 1996–1998 рр. Так, якщо у 1992 році було порушено 20 справ про банкрутство, у 1993 – 144, у 1994 – 421, у 1995 – 2135, то 1996 – 9478, у 1997 – 12306, у 1998 – 12281 справи [1]. Починаючи з 1999 року, кількість справ про банкрутство зменшувалася і становила у 1999 р. – 9358, у 2000 – 8282, у 2001 – 7277, у 2002 – 5698. У 2003 році їх кількість зросла в 1,4 рази, у порівнянні з попереднім роком. Наведені дані є значно меншими, ніж у Німеччині чи США, де щороку банкрутами стають 3–5 % компаній. Проте, в Україні дещо інша специфіка банкрутства. Вона полягає у тому, що у нас банкрутство набуло кримінальних відтінків, а механізм банкрутства фактично перетворився на перерозподіл власності. Переважну більшість підприємств умисно доводять до банкрутства, і виручені від цієї процедури кошти не надходять до бюджету України. За формальними ознаками сьогодні банкрутами можна визнати 40 % українських підприємств, оскільки, за офіційними даними, вони працюють збитково. Банкрутство – це невід'ємний інститут ринкової економіки і важливий інструмент у взаєминах боржника з кредиторами. Однак, нерідко банкрутами в Україні оголошуються не ті підприємства, які дійсно збанкрутіли, а ті, що можуть відновити свою платоспроможність.

Інститут банкрутства існує у законодавстві практично всіх країн з ринковою економікою. Сучасне законодавство багатьох країн світу розрізнює декілька видів банкрутства та встановлює різну відповідальність за його настання. І хоча воно має свої відмінності, але при настанні стійкої неспроможності за законодавством більшості країн, у тому числі України, суд визнає підприємство-боржника банкрутом, тобто події дається господарсько-правова оцінка.

Так, у США з усіх справ по банкрутству суди у 80–85 % приймають рішення про реорганізацію підприємств, 15–20 % – їх ліквідацію і лише 1,1 % винних у навмисному банкрутстві притягують до відповідальності.

У США інститут неспроможності відбиває традиції звичаєвого права. Хоча законодавство про банкрутство у цій країні є виключно федеральним, багато положень, пов'язаних з регулюванням відносин майнового характеру між боржниками та кредиторами (наприклад, виключення майна зі сфери, яка підлягає реалізації з метою задоволення претензій кредиторів), захисту прав кредиторів, містяться також у законодавстві окремих штатів.

Особливістю американського законодавства про банкрутство є те, що суб'єктами цього інституту права виступають також фізичні особи, які мають постійні прибутки.

У США дозволяється продовжувати ведення комерційної діяльності, навіть якщо компанія знаходиться у стані неплатоспроможності, або якщо зменшився статутний капітал на визначену суму, в надії, що боржник вирішить свої фінансові труднощі, не використовуючи формальні процедури неспроможності.

Передбачено кримінальну відповідальність директорів при банкрутстві. Зокрема, особи, які навмисно шахрайським шляхом приховують від опікуна, довірчого керуючого, судового виконавця чи іншого офіційного представника суду або від кредиторів при застосуванні реорганізації будь-яке майно боржника, караються штрафом, максимальний розмір якого може скласти 250 тис. дол. США, чи позбавленням волі до п'яти років. Також карається штрафом чи позбавленням волі особа, яка після порушення процедури неспроможності навмисно і по-шахрайські приховує, знищує, спотворює, фальсифікує документи боржника, у тому числі фінансові, чи не надає ці документи опікуну, довірчому керуючому, судовому виконавцю, чи іншому офіційному представникові суду.

Законодавство Франції, окрім питань про відновлення підприємств і ліквідацію майна в судовому порядку та про конкурсних управляючих, ліквідаторів і експертів по визначенню становища підприємства, містять положення щодо покарання за банкрутство, яке було трансформоване з Кримінального кодексу в текст Закону "Про неспроможність”.

У Франції за порушення мораторію на задоволення вимог кредиторів керівник боржника може бути притягнуто до кримінальної відповідальності у вигляді позбавлення волі та призначено штраф.

Закон передбачає, що у разі порушення процедури судового оздоровлення чи судової ліквідації кримінальну відповідальність за банкрутство несуть директори чи ліквідатори юридичної особи, яка здійснює економічну діяльність, чи представники цих юридичних осіб або їх директорів, якщо вони:

– здійснювали закупівлі з метою перепродажу за ціною нижче вартості, чи використовували дорогі способи придбання коштів для того, щоб уникнути, відстрочити порушення процедури судового оздоровлення, або судової ліквідації;

– займалися розкраданням чи приховуванням активів юридичної особи;

– по-шахрайськи збільшували пасив юридичної особи;

– вели фіктивну бухгалтерію чи приховували бухгалтерську документацію або вели бухгалтерію не у відповідності до встановлених правил;

– представляли явно неповну або нерегулярну бухгалтерську звітність, що не відповідає встановленим правилам.

У Франції передбачено кримінальну відповідальність судових адміністраторів, представників кредиторів, ліквідаторів і комісарів з виконання плану, які:

– навмисно посягали на інтереси кредиторів або боржника, використовуючи із користю для себе суми, отримані ними в процесі здійснення їх діяльності, або привласнюючи собі майно, яке їм не належало, і вони про це знали;

– у своїх інтересах використовували надані їм повноваження всупереч інтересам кредиторів або боржника.

У Кримінальному кодексі Нідерландів передбачено цілий розділ (ХХVІ) за спричинення шкоди кредиторам або керуючим особам [2]. У ньому зібрано вісім норм, які встановлюють відповідальність за злочини, пов'язані з банкрутством, серед яких у якості позитивного прикладу можна навести дві: ст. 340 і 341. Зокрема, ст. 340 КК Нідерландів встановлює відповідальність особи за просте банкрутство у тому випадку, якщо вона:

– мала надмірні видатки;

– з метою відстрочити банкрутство, знаючи при цьому, що його не можна уникнути, позичила гроші на кабальних умовах;

– не може пред'явити бухгалтерські книги, документи чи інші звіти в їх первинному стані.

Згідно зі статтею 341 КК Нідерландів особа, яку в судовому порядку визнано банкрутом, визнається винною в обмані при банкрутстві і підлягає тюремному ув'язненню на строк не більше шести років, якщо вона для того, щоб шляхом обману обмежити права своїх кредиторів, вчинила такі дії: вигадала обставини, не надала звіту про активи та пасиви; відчужує власність без зустрічного задоволення або за ціною явно нижчою від її вартості; після банкрутства або в передбаченні його будь-яким чином сприяла одному або декільком з кредиторів; не виконувала вимог стосовно ведення обліково-звітної документації, встановлених для неї.

Законодавство про банкрутство Німеччини спочатку передбачало три його види: просте, злісне й особливо тяжкий випадок банкрутства. Банкрутство поділялося на просте та злісне як за об'єктивними, так і суб'єктивними ознаками. У разі простого банкрутства боржник через власну недбалість не знає про настання банкрутства, легковажно спричиняє його своїми діями. Покарання за такий злочин передбачалося у вигляді штрафу, або позбавлення волі на термін до двох років. При злісному банкрутстві вважалося, що особа навмисно заподіює шкоду кредиторам, а при простому – з необережності. Злісним банкрутство визначалося тоді, коли в умовах надмірного тягаря боргами особа приховувала, знищувала майно, що у випадку розпродажу підлягало відчуженню на користь кредиторів, або укладала ризиковані спекулятивні, чи явно збиткові угоди, продавала товари за заниженою ціною, а також приховувала права інших. У таких випадках передбачалося покарання у вигляді позбавлення волі на термін до 5 років і штраф. Злісне банкрутство є, насамперед, хибним, яке полягало в обмані суду і кредиторів щодо стану майна боржника. Таке банкрутство є схожим зі шахрайством. Особливо тяжким випадком банкрутства визнавалися дії винної особи з корисливими інтересами, свідоме вчинення яких для багатьох осіб призводило до руйнування, втрати майнових цінностей. Каралося вчинення таких діянь позбавленням волі на термін до 10 років [3]. В Україні подібні діяння караються позбавленням волі терміном до трьох років.

Сучасне німецьке законодавство не розмежовує банкрутства злісного і необережного. Розрізняються навмисні та необережні дії.

Основним актом у Німеччині на сьогодні у сфері регулювання правовідносин неспроможності є Закон "Про неспроможність”. Він фактично є кодифікацією наукових висновків. Поряд з нормами про банкрутство, передбачаються і спеціальні норми про відповідальність за співучасть у банкрутстві, сприяння одному з кредиторів на шкоду іншим, порушення у конкурсному процесі.

За законодавством Німеччини нести відповідальність за банкрутство можуть будь-які особи (фізичні або юридичні) незалежно від предмету їх діяльності та комерційного статусу, які стали неплатоспроможними.

В інших країнах суб'єктом банкрутства також може бути визнаний будь-який громадянин, який через відсутність коштів не сплачує свої боргові зобов'язання, наприклад, особа, яка протягом певного часу не сплачує комунальних послуг, зобов'язань за кредитними договорами і т.ін. Однак, в Україні банкрутами можуть бути визнані лише юридичні особи, зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності в органах державної статистики, а також фізичні особи-суб'єкти підприємницької діяльності.

Законодавство Англії (Закон "Про неспроможність”) банкрутством визнає навмисні дії неспроможного боржника до і після початку процесу в справі про неспроможність, а також подібні дії директорів та службовців компаній у зв'язку з їх ліквідацією.

Поряд з тяжкими (що караються позбавленням волі на термін до 7 років), у Законі передбачено ряд норм про менш значні порушення, за які зазвичай накладається штраф. До них, наприклад, відносяться: неповідомлення в діловому листуванні тієї обставини, що компанією керує зовнішній управляючий; нереєстрація актів і фактів, що мають значення для управління компанією та конкурсного процесу; неправдиві заяви і невиконання вимог до звітів у конкурсному процесі; порушення обмеженої правоздатності; недотримання вимог до організації та проведення зборів акціонерів та кредиторів; неправомірне використання назви ліквідованої неспроможної компанії і т.ін. Суб'єктами цих порушень є як боржники і службовці компаній, так і особи, яким довірено проведення оздоровчих заходів або ліквідацію компанії. Норми про тяжкі злочини, що безпосередньо відносяться до банкрутства в традиційному його розумінні, сформульовані в Законі окремо: стосовно зловживань службовців компаній і зловживань банкрутів.

До банкрутів можливе застосування і норм про шахрайство (ухилення від виконання зобов'язань шляхом обману), передбачених Законом "Про крадіжку”.

У Швейцарії у кримінальному законодавстві хоча й відсутній термін "банкрутство”, норми, що встановлюють відповідальність за подібні дії, існують. Зокрема, це статті КК Швейцарії: 163 "Шахрайський конкурс і шахрайство, пов'язане з накладенням арешту на майно боржника”; 164 "Завдання шкоди кредитору шляхом зменшення майна”; 165 "Безгосподарність”; 166 "Невиконання обов'язків щодо ведення бухгалтерського обліку”; 167 "Надання переваги одному з кредиторів”; 168 "Підкуп при примусовому виконанні рішень”; 169 "Розпорядження майновими цінностями, на які накладений арешт”; 170 "Придбання через суд будь-яких вигод шляхом обману в судовому договорі по неплатоспроможності”[4].

Цікавою та так, що заслуговує на увагу щодо предмету використання в українському законодавстві, на нашу думку, є норма КК Швейцарії, що встановлює відповідальність за підкуп при примусовому виконанні рішення, а також заохочувальні норми.

У Кримінальному кодексі Швеції передбачається покарання у разі "грубої безчесності щодо кредиторів” – позбавлення волі від 6 місяців до 6 років. Необхідно підкреслити, що таку оцінку отримують дії боржника, якщо він під присягою засвідчив правдивість своїх неправдивих стверджень.

Згідно із законодавством Російської Федерації (Закон РФ "Про неспроможність”), неспроможність (банкрутство) – це визнана арбітражним судом нездатність боржника у повному обсязі задовольнити вимоги кредиторів за грошовими зобов'язаннями і (або) виконати зобов'язання по сплаті обов'язкових платежів.

Кримінальним кодексом Російської Федерації передбачено відповідальність за злочини, пов'язані з банкрутством: ст. 195 – "Неправомірні дії при банкрутстві”, ст. 196 – "Навмисне банкрутство” та ст. 197 – "Фіктивне банкрутство” [5].

Аналогічно російському, в білоруському кримінальному законодавстві також існує три норми, що встановлюють відповідальність за злочини, пов'язані з банкрутством, зокрема: за укриття банкрутства, фіктивне та навмисне банкрутство (ст. 238–240 КК Республіки Білорусь) [6].

Аналіз розвитку зарубіжного законодавства про неспроможність та банкрутство дозволяє виділити дві концепції, на яких і базується законодавство про неспроможність та банкрутство. Так, законодавство США і Франції грунтується на концепції переважного захисту майнових інтересів боржника. Такий підхід ще називають "проборжниковим”, оскільки основною метою інституту неспроможності в цих країнах вважається допомога боржникові у подоланні його фінансових негараздів. У США такий принцип був зафіксований в одному із судових рішень у справі про неспроможність – цей інститут права є, передусім, для боржника можливістю розв'язання майнових проблем та звільнення від боргів, що з'явилися до порушення провадження у справі.

Недоліком такої концепції є нехтування правами кредиторів. У більшості країн, які дотримуються "проборжницької” концепції, подавати заяву про порушення справи з визнання боржника неспроможним мають право лише кредитори, майнові вимоги яких не забезпечені. Такий кредитор може використовувати загальний порядок погашення зобов'язань. Кредитор, вимоги якого забезпечені, може стати конкурсним кредитором лише у тому разі, якщо відмовиться на користь інших кредиторів від забезпечення.

Такі умови можуть погіршити становище забезпеченого кредитора.

Зрозуміло, що метою будь-якого кредитора є матеріальне задоволення своїх вимог. Зацікавленість у продовженні діяльності боржника та покращення його становища для кредитора є другорядною метою. Така зацікавленість кредитора виникає у разі, якщо наявних активів боржника недостатньо для погашення вимог кредитора.

Як спосіб уникнення ліквідації у ряді країн, зокрема у CША, передбачено процедуру реорганізації, що починається за заявою зацікавлених осіб. Звичайно, реорганізація проводиться згідно з планом, який передбачає реструктуризацію боргів боржника, сплату всіх або частки боргів, виплату дивідендів та здійснення інших платежів. План врегулювання боргів затверджується судом, якщо в ньому містяться розумні умови задоволення вимог кредиторів, після чого він стає обов'язковим як для неспроможного боржника, так і для кредиторів.

У більшості країн певною особливістю законодавства про неплатоспроможність та банкрутство є те, що нормативно закріплено короткий строк (в межах трьох-п'яти місяців), по завершенню якого кредитори можуть звернутися до суду із заявою про визнання боржника неспроможним. Одним із найважливіших положень відповідних законів є встановлення ознак неплатоспроможності, які необхідні для порушення провадження у справі.

Досить поширеною ознакою неспроможності у багатьох країнах визнається неможливість боржника виконувати свої майнові зобов'язання за відсутності вільних коштів. Але фактично не у всіх випадках це може означати, що боржник не в змозі виконати свої зобов'язання – у разі необхідності він може скористатися своїм майном для задоволення пред'явлених претензій кредиторів. Тому в практиці з'явилася ще одна ознака – недостатність майна або перевищення зобов'язань над майном боржника, іншими словами, такий стан майна боржника, коли існує перевищення пасивів (його майнових зобов'язань) над його активами (всім майном та дебіторською заборгованістю).

Таким чином, сьогодні у межах законодавства про неспроможність існують дві основні ознаки, що визнаються підставою для порушення провадження щодо визнання боржника неспроможним:

– платіжна неспроможність;

– недостатність майна.

Для першої достатньо довести, що у боржника бракує коштів для виконання майнових зобов'язань, строк яких настав, а для другої – необхідно встановити такий стан боржника, коли пасиви боржника перевищують вартість його активів.

У деяких країнах існують додаткові підстави. Така ознака, як загроза неспроможності, була введена у Німеччині. Подібні підстави також передбачені у чинному законодавстві Російської Федерації.

Незадовільна структура балансу як самостійна ознака неспроможності існувала у російському законі про неспроможність (банкрутство) підприємств 1992 року. У чинному законодавстві про неспроможність Японії справа про неспроможність може бути порушена за наявності двох несплачених (опротестованих) векселів.

У країнах англосаксонської системи права вирішення таких питань, як знаходження достатності підстав для порушення провадження у справах, традиційно віддано на розгляд суду.

Сьогодні збереження підприємства є для всіх країн головною метою сучасних реформ законодавства про неспроможність.

Наявність певної кількості, а не єдиної, форм врегулювання майнових проблем між неспроможним боржником та кредиторами свідчить про розгалуженість відповідного законодавства та адекватність реагування законодавства більшості розвинутих країн.

Ліквідація – це одне з рішень, що приймається у країнах з потужною економікою та добре розвиненим механізмом банкрутства. Іншим рішенням є можливість реструктуризації неплатоспроможних підприємств з наданням їм інструментів для відновлення прибутковості.

Ліквідація є ефективним механізмом виведення неспроможних підприємств з процесу господарської діяльності шляхом передачі активів до рук тих, хто зможе використати їх більш раціонально. В економіці України ліквідація не виконала цієї ролі через низку причин:

– часто не існувало альтернативного використання спеціалізованих активів;

– через малу кількість покупців активи продавались набагато дешевше від своєї вартості;

– не всі керівники навчилися продуктивному використанню активів в умовах ринкової економіки;

– законодавчо не вдалося забезпечити ефективні методи ліквідації, а відповідальність призначених здійснювати ліквідацію є дуже обмеженою.

Застосування механізму банкрутства – за умови наступного відродження підприємства – є виправданим. Однак, доля багатьох підприємств України, що пройшли через процедуру банкрутства, показує, що вона майже завжди веде до зупинки і фактичної загибелі виробництва. Для української економіки стало практикою свідоме доведення до банкрутства, чому сприяє чинне законодавство. У процесі банкрутства допускаються серйозні зловживання на користь окремим зацікавленим суб'єктам підприємницької діяльності, і втрати держави від цієї протизаконної діяльності оцінюються сотнями мільйонів доларів.

В українському законодавстві існують і такі риси, які є унікальними, порівняно із законами інших країн Центральної та Східної Європи. Перш за все, це положення про те, що боржник може сам подавати заяву про порушення справи. Хоча сам закон не визначає подальших дій стосовно того боржника, який не подасть добровільної заяви про порушення справи про банкрутство. У тому разі, якщо підприємство-боржник досягає такої угоди з більшістю кредиторів, то меншість кредиторів і акціонерів, які не погоджуються з цим, за законом повинні погодитися з рішенням. У жодній країні континентальної системи права не накладають подібних примусових зобов'язань на меншість кредиторів, які не погоджуються з більшістю. Прикладом цього може слугувати хорватський закон про банкрутство. Інші положення, подібних яким не має у законодавстві інших країн, – це мораторій на сплату всіх боргів на шість місяців, автоматичне прощення деяких категорій заборгованості перед державним бюджетом, а також оплата праці розпорядників майна та фахівців з питань реструктуризації і відновлення платоспроможності підприємства.

Органом, що приймає рішення про визнання боржника неспроможним, є тільки суд (спеціалізованої чи загальної юрисдикції). Із заявою про визнання боржника у всіх випадках можуть звернутися до суду сам боржник і його кредитори. До кола можливих заявників у Франції віднесений прокурор. У тій же Франції та Англії справа може початися з ініціативи суду. У Законі України "Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом” зазначено, що прокурор має право звернутися до суду із заявою про визнання підприємства неспроможним у разі виявлення ним ознак навмисного чи фіктивного банкрутства.

Неспроможний боржник може уникнути ліквідації у випадках укладення мирової угоди з кредиторами та успішного проведення реорганізаційних процедур. Реорганізаційні процедури поділяються на два види – зовнішнє керування і санацію. Проте, така реорганізаційна процедура, як санація, передбачена лише чинним законодавством України, Росії та Казахстану.

Практика показує, що зловживають інститутом банкрутства як боржники, так і кредитори. Зловживання з боку боржників полягають у тому, що вони намагаються ухилитися від оплати своїх грошових зобов'язань. Для цього вони вдаються до навмисних, фіктивних банкрутств, зменшують конкурсну масу.

Зловживання з боку кредиторів полягають в їх прагненні не одержати борг, а незаконно перехопити управління бізнесом боржника чи незаконно довести його до банкрутства для того, щоб за невиправдано низькою ціною скупити його активи, тобто прагнуть до переділу власності.

Аналіз законодавства України та законодавства окремих країн світу про банкрутство дозволяє дійти таких висновків:

1. Ліквідація неефективних підприємств, що випускають продукцію, яка не користується попитом, абсолютно виправдана. Використання процедури банкрутства як сховану форму переходу підприємства від одного господаря до іншого, котрий й ініціює цю процедуру, є одним з легітимних інструментів "вільного ринку”. Однак, на Заході застосовувати подібні схеми стає все складніше, а законодавство Євросоюзу взагалі розцінює подібну процедуру як практично неможливу, сприяючи фінансовому оздоровленню підприємств-банкрутів і створюючи умови для "прозорого” переходу їх до інвестора-санаторів. Законодавство про банкрутство в Україні не тільки допускає "тіньову приватизацію”, а й ставить права кредитора вище за права трудового колективу, інвестора, держави і підприємства-боржника.

2. Стабільність економіки держави, захист майнових інтересів і фінансового благополуччя кредиторів від недобросовісних дій боржників залежить значною мірою і від кримінально-правових норм, які передбачають відповідальність за банкрутство. Формування відповідного законодавства в Україні потребує вивчення іноземного досвіду у сфері регулювання відносин неспроможності та сучасних процесів уніфікації, що відбуваються у різних регіонах світу, особливо в Європі, але без механічного запозичення його змісту і форм.

3. Прощення боргів з боку держави сьогодні є досить поширеною практикою в Україні, що негативно відбивається на економіці, а саме: зменшується грошовий обіг, підриваються принципи кредитування, тягар зі сплати податків суб'єктами підприємницької діяльності переноситься на інших платників. У країнах з розвиненими ринковими відносинами заборонено державну фінансову допомогу окремим підприємствам, оскільки це вважається втручанням до ринкових відносин і, тим самим, руйнуються засади конкуренції.

Разом з тим, слід зазначити, що державна підтримка банкрутів проводилася наприкінці 80-их років у Швеції та Фінляндії, а у 90-их – Польщі, Угорщині, Румунії, Словаччині при переході на нову структуру економіки. Тому вважається, що підтримка стратегічно важливих для суспільства підприємств є доцільною і в Україні, але для цього необхідно виробити та законодавчо закріпити чіткі умови надання такої підтримки.

4. На сучасному етапі інститут неспроможності у правових системах світу розвивається переважно двома шляхами, що зумовлюється різними концептуальними підходами, які умовно називають "проборжниковими” та "прокредиторськими”.

Для України найкращим підходом було б поєднання елементів обох концепцій законодавства про неспроможність.

5. Останнім часом змінилися цілі інституту неспроможності. Якщо раніше основним його завданням було максимальне забезпечення задоволення майнових вимог кредиторів за рахунок ліквідації майна неспроможного боржника, то сьогодні законодавство багатьох країнах світу спрямоване на введення або розширення реорганізаційних процедур, метою яких є збереження учасників торговельного обороту. Саме такий напрям розвитку законодавства про банкрутство є найбільш слушним для України.

6. Однією з характерних рис законів про неспроможність є те, що вони складаються із норм матеріального та процесуального характеру, які є однаково важливими для розв'язання проблем неплатоспроможності та здійснення провадження у справі про неспроможність.

7. Сьогодні у багатьох країнах світу збільшується кількість добровільних банкрутств. Цей інститут права стає способом не стільки стягнення кредиторами заборгованості, що іноді веде до ліквідації боржника, скільки засобом боржника розв'язати свої фінансові, частіше тимчасові проблеми.

8. Практика функціонування інституту неспроможності в зарубіжних країнах свідчить про необхідність розбудови інституту професійних осіб у справі про неспроможність (розпорядників майна, ліквідаторів і т. ін.) для надання професійної допомоги у здійсненні провадження у справі.

9. Прогалини у законодавстві України суттєво ускладнюють процес судочинства у справах про банкрутство та створюють реальну можливість викривлення у процесі його застосування волі й намірів законодавця.

Завдання держави на сьогодні полягає в упорядкуванні питань неспроможності (банкрутства) підприємств з пріоритетом державних інтересів. Продуманий і науково обґрунтований синтез досягнень ряду зарубіжних країн дозволить у перспективі створити в Україні ефективно діючий інститут банкрутства та могутні кримінально-правові й організаційні основи протидії кримінальним формам банкрутства.


Список використаних джерел

1. Примаченко А. Судьи меньше попадали бы в затруднительное положение // Зеркало недели. – 1999. – 5–11 июня. – № 22(243).

2. Уголовный кодекс Голландии. – Спб.: Изд-во "Юридический центр Пресс”, 2001. – С. 324, 413–416.

3. Кримінальний кодекс ФРН: Пер. з нім. – М., 1996.

4. Уголовный кодекс Швейцарии: Пер. с нем. – М.: Изд-во "Зерцало”, 2000. – С. 62–64.

5. Комментарий к УК РФ. Особенная часть / Под ред. Ю.И. Скуратова. – М., 1996. – С. 218.

6. Уголовный кодекс Республики Беларусь. – Минск, 1999. – С. 165–166.





Реферат на тему: Порівняльний аналіз інституту банкрутства (окремі країни світу та Україна) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.