Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Порівняльна характеристика та особливості права Японії та Китаю (курсова робота)

Зміст

Вступ. 3

1. Характеристика права Китаю.. 5

1.1. Китайське право в 1911—1949 pp. 5

1.2. Китайське право в 1949—1976 pp. 6

1.3. Китайське право в пореформєний період. 9

1.4. Цивільне та суміжні з ним галузі права. 9

1.5.Кримінальне право і процес. 14

2. Особливості права Японії 17

2.1. Основні тенденції розвитку японського права. 17

2.2. Цивільне та суміжні з ним галузі права. 19

2.3. Суміжні галузі права. Торгове право. 20

2.4. Кримінальне право і процес. 22

3. Спільні риси та відмінності у праві Китаю та Японії 29

Висновки. 34

Список використаної літератури. 36


Вступ

Актуальність теми. Далекосхідна група правових систем — це сукупність правових систем, в основі формування яких лежать не норми права, а норми моралі, звичаї, традиції. Велике значення приділяється ритуалу.

Далекосхідну групу складають правові системи Китаю, Гонконгу, Японії, Бірми, Кореї, Монголії, країн Індокитаю, Малайзії. Китай і Японія вирізняються специфікою морально-ідеологічного підходу до права, який справив вплив на правові системи інших країн Сходу.

На відміну від континентального, загального і змішаного типів правових систем далекосхідне право віддає перевагу загально-соціальним нормам як зразкам поведінки — нормі-моралі, нормі-звичаю, нормі-традиції. Ними обумовлюється як закон, так і судове рішення. Закон і судове рішення для сучасного розвитку далекосхідної групи правових систем також мають істотне зна­чення. Правда, їх роль іноді є похідною від традиційних норм моралі і традицій.

Далекосхідний регіон у минулому правовому розвитку не зазнав скільки-небудь істотного впливу ні європейських правових систем, ні американської. Однак на цей час держави цього регіону активно сприймають правові новації країн європейського та американського континентів, орієнтуються на вдосконалення національного законодавства і використання досягнень інозем­ного права (особливо Японія).

У країнах Далекого Сходу споконвічно панувало філософсько-моральне уявлення про соціальне життя як частину природного світопорядку. Зразком для устрою суспільства завжди служила гармонія природи. Роль права з його формалізмом і зовнішнім примусом оцінювалася невисоко. Вважалося, що за допомогою права можна встановити початковий ступінь порядку, характерний для варварських народів.

Китайське право — це сукупність підтримуваних державою моральних, етичних, релігійних і правових норм, що склалися на основі філолофсько-моральних концепцій даосизму, конфуціанства, легізму.

Японське право — це сукупність моральних, релігійних і правових норм, яка склалася на основі стародавньокитайських релігійно-філософських концепцій, власних звичаїв, рецепції іноземного (американського та романс-германського) права.

Незважаючи на відокремлене становище і значне поширення звичаїв, традицій і ритуалів, Японія з перших днів своєї історії перебувала під впливом іноземних культур. Правда, активне сприйняття всього нового і корисного не завжди критично оцінювалося.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з'ясувати основні риси права Китаю та Японії.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· визначити особливості права Китаю;

· охарактеризувати тенденції права Японії;

· дослідити спільні риси та відмінності у праві Китаю та Японії.

Об'єктом дослідження є основи та загальні риси права Китаю та Японії.

Предметом дослідження виступає порівняльна характеристика права Китаю та Японії.


1. Характеристика права Китаю 1.1. Китайське право в 1911—1949 pp.

Після революції 1911 р. та проголошення республіки велася редакційна робота зі створення кодексів. Цивільний кодекс, що включав у себе і цивільне, і торгове право, набув чинності в 1929—1931 pp., Цивільний процесуальний кодекс — у 1932 p., Земельний кодекс — у 1930 році. Зовні китайське право європеїзувалося і ввійшло, як стверджують деякі вчені, до сім'ї правових систем, заснованих на римському праві.

Однак за цим фасадом продовжували існувати традиційні поняття і, за деякими винятками, саме вони переважали в реальній дійсності. Прагнення кількох людей, що бажали вестернізації своєї країни, не могли радикально змінити китайське мислення й протягом кількох років укоренити у свідомості юристів і китайського населення романську концепцію права, що розроблялася більше тисячі років на Заході. Кодекси та закони застосовувалися в Китаї, як і в Японії, тільки в тій мірі, якою вони відповідали народному почуттю справедливості і пристойності.

Практика ігнорувала закони, як тільки вони порушували традицію. До судів не зверталися не тому, що люди не знали своїх прав, а тому, що вони не хотіли заслужити несхвалення суспільства. Суспільні відносини, таким чином, практично регулювалися так само, як і колись. Китайські судді виносили рішення за стандартами конфуціанства. Замість того, щоб застосовувати норми писаного права, вони відмовлялися виселяти наймача з приміщення, оскільки він бідний і ні в чому не винен, тоді як власник — багатий і не має потреби у зданому приміщенні; вони надавали відстрочку боржникові, якщо він був у скрутному становищі. У результаті прийняття нових кодексів, як того й побоювалися збільшилося число судових процесів, і це здавалося китайцям ознакою занепаду, що зумовлювало прагнення повернутися до ідей конфуціанства[5, c. 313-314].

1.2. Китайське право в 1949—1976 pp.

Ставши з 1 жовтня 1949 р. Народною республікою, Китай як і Радянський Союз, почав керуватися ідеологією марксизму-ленінізму. Але в той час, коли Радянський Союз і країни європейської «народної демократії» легко прийшли до визнання головної ролі закону для створення й організації нового суспільства, у Китаї, навпаки, принцип законності нехтувався, оскільки в очах китайців він пов'язаний з періодом західної імперіалістичної залежності, від якої він звільнився лише тепер. Хоча в Китаї того часу відмовилися від учення про зв'язок між гармонією в суспільстві та порядком речей у природі, країна більшою мірою, ніж Радянський Союз, була підготовлена до того, щоб моральне виховання й виховання громадянської чесноти витіснили правові методи регулювання соціальних відносин.

У 1949 р. були скасовані всі раніше видані закони й декрети, закриті суди. Органічні закони 1949 р., на яких ґрунтувалася нова правова система, виходила з радянської моделі. На Верховний суд покладалося керівництво всіма новими судами; на створену прокуратуру — утвердження принципу «соціалістичної законності». У 1950-1951 pp. були видані закони: про шлюб, профспілки, про аграрну реформу, про судову організацію тощо. Була створена кодифікаційна комісія, яка приступила до підготовки кодексів.

Великі труднощі виникали у зв'язку з відсутністю підготовлених юристів. Функції судів найчастіше виконували органи поліції й державної безпеки. Поряд із народними судами загальної компетенції діяли особливі суди. Над самими ж народними судами превалювали органи виконавчої влади. З труднощами проходило формування прокуратури і, оскільки було відсутнє законодавство, вона не знала, що має робити. У 1952-1953 pp. принцип законності, котрий і так утверджувався досить важко, був підданий нападкам; критикувалися відокремлення права від політики, незалежність суддів, юридичний формалізм, принцип недодання закону зворотної сили, термін давності, принцип «немає покарання без закону».

Проте від радянської моделі не відмовлялися, і принцип соціалістичної законності мав перемогти. Цю тенденцію підтвердила Конституція 1954 р., побудована за зразком моделі радянської Конституції 1936 року. Вона містила широко декларовані права, а її ст.78 гарантувала незалежність суддів. У тому ж році були реорганізовані суди та прокуратура. У 1957 р. діяло більш 2700 народних судів. Постанова 1954 р. містила гарантії проти арешту і затримання.

Після 1957 р. коли виявилися перші непорозуміння з Радянським Союзом, китайська революція взяла інший курс. Принцип законності, що й так не був міцним ні в суспільній свідомості, ні на практиці, виявився знову відкинутим. Були припинені кодифікаційні роботи. Партійні директиви замінили закони. Обмежено діяльність судів, поставлених під контроль виконавчих органів; підкреслювалося підпорядкування права (як і економіки) політиці. Усе це вело до повернення старої шанованої традиції: соціальний мир і порядок мають бути досягнуті шляхом виховання, для створення нового ладу необхідний загальний консенсус. Згода і примирення — найголовніше, а право може відігравати лише підпорядковану роль. Мао Цзедун у промові, проголошеній у лютому 1957 p., говорив, що право створене не для всього світу. Є два способи вирішення протиріч, що виникають у суспільстві. Один — це право та його санкції. Це диктаторський спосіб, що його колись вважали придатним для варварів, і сьогодні застосовують до непоправних контрреволюціонерів. Право непридатне, коли мова йде про прості внутрішні протиріччя, що відрізняються від антагоністичних протиріч. Народним масам важко виносити диктаторський характер права. Якщо навіть громадянин винен, то це не означає, що його варто розглядати як злочинця, ставити перед судом, засуджувати й карати. Громадянина варто відгородити від такого безчестя. Виховання і переконання протистоять приниженню, яким є судовий осуд — кримінальний чи цивільний[7, c. 425-427].

Стосовно повернення до традиції, варто мати на увазі, що поняття «повернення» слід розуміти лише у формальному, технічному змісті. Власне кажучи, й тут існують фундаментальні розходження між старим та сучасним Китаєм.

Перше таке розходження полягає в тому, що зникла ідея про загальний порядок, властивий усій природі, включаючи як природні явища, так і поведінку людей. Статичну концепцію, характерну для минулого, замінила динамічна, прагнення створити новий лад.

Друге розходження — заміна органів, на які в минулому покладалося завдання примирення, новими. Колись щоб досягти примирення зверталися до родини, клану, сусідів, знатних осіб. Тепер складалась інша ситуація, і справа довірена тим, хто досвідчений політично, оскільки моделлю служить тепер не природа, а політична доктрина. Було створено понад 200 тис. напівофіційних «народних посередницьких комітетів», що вирішували мільйони спорів. Існували й інші органи-посередники, котрі розв'язували чимало справ (профспілки, інші громадські організації, вуличні комітети, партійні організації тощо). Діяльністю всіх цих органів, їх роллю, можливо, пояснюється те, чому в Китаї відмовилися від створення державного арбітражу, подібного до того, який існував в інших соціалістичних країнах.

Третє розходження полягає в тому, що в минулому, шукаючи компромісного примирення, кожна сторона для досягнення гармонії робила якісь поступки. Звичайно, і сьогодні такий підхід зберігається при вирішенні великої кількості спорів. Однак першорядного значення набуває й інший фактор: важливо не стільки привести до згоди супротивників, скільки забезпечити політичний успіх. У багатьох випадках вирішення конфлікту закінчується лише тим, що обом сторонам виноситься щось на зразок осуду, їм пропонується припинити «феодальне поводження» і бути свідомими учасниками суспільного виробництва. При вирішенні спорів керувалися насамперед не загальними правовими нормами, як на Заході, а зверталися до директив, оскільки в ідеях Мао Цзедуна можна знайти вирішення будь-якої проблеми.

У новому Китаї, як і в традиційному, до суду доходить невелика кількість справ. Основна їх маса вирішувалася на досудових стадіях. Перед судом мали стати «вороги народу», невиправні розпусники. Правові санкції не повинні застосовуватися до тих, хто, хоча й помилявся, залишається добрими громадянами. Право — це крайній засіб, що використовується тільки тоді, коли всі інші засоби не дали результату[2, c. 163-165].

1.3. Китайське право в пореформєний період

Після смерті Мао в 1976 р. настав час змін. їх причина полягала в тому, що тодішні керівники КНР, які самі потерпали під час «культурної революції», усвідомлювали необхідність умиротворення у країні і вважали, що законодавство може стати перешкодою на шляху несправедливостей.

Після прийняття Конституції 1978 р. були видані: Виборчий закон, Органічний закон про суди, Закон про спільні підприємства, Закон про іноземні інвестиції, Закон про шлюб тощо. Але, розпочинаючи реформу, Китай фактично виявився без цивільного законодавства.

1.4. Цивільне та суміжні з ним галузі права

Цивільне право і процес. Відмова від командно-адміністративних методів управління і будівництво багатоукладної економіки змішаного (планово-ринкового) типу зажадали розробки правових норм, необхідних для регламентації ринкових відносин. Створення нового цивільного законодавства надзвичайно ускладнювалося тим фактом, що у керівництва КНР не було чіткого уявлення про остаточну суспільну модель, яка мала утвердитися в результаті тривалих економічних реформ. Оскільки ця модель повинна була втілювати «соціалізм із китайською специфікою», законодавець був позбавлений можливості запозичати «готові» цивільні закони капіталістичних країн, як це було зроблено наприкінці XIX ст. у Японії й у 1920-і pp. у гомінданівському Китаї.

І сьогодні цивільне право КНР перебуває на стадії формування, багато з його інститутів дотепер законодавчо не закріплені, немає власного Цивільного кодексу. Завдання його розробки ставилося ще в 1950-і pp., робота в цьому напрямку активно велася на початку 1980-х pp., коли було підготовлено кілька проектів ЦК. Однак китайський законодавець відмовився від Цивільного кодексу. Замість нього в 1986 р. були прийняті й у 1987 р. набули чинності Загальні положення цивільного права (ЗПЦП). Вони закріплюють основи систематизації цієї галузі, її роль та місце в системі сучасного китайського права.

У ЗПЦП урегульовані лише ті питання цивільного права, що не викликали різких розбіжностей у поглядах китайських законодавців. У цьому акті визначено, яка галузь суспільних відносин регулюється цивільним правом; який метод його регулювання; хто є суб'єктами цивільного права і яке їх правове становище; за якими утвореннями може визнаватися статус юридичної особи; який зміст права власності; у яких правових формах передбачається реалізація права державної і колективної власності. Водночас у ньому відсутні норми, котрі дозволяють провести класифікацію юридичних осіб, які закріплюють порядок їх утворення. Не спостерігається значного (порівняно з Конституцією) розвитку положень про види власності — державної, колективної, приватної, про їх режими тощо. Те ж саме можна сказати і про індивідуальну (особисту) власність громадян. У Конституції ця власність ніяк не характеризується, а в ЗПЦП будь-яка власність громадян іменується нейтрально — індивідуальне майно. Не містять ЗПЦП також основ для регламентації основних видів цивільних договорів, регулювання спільної діяльності. Неповно відображений правовий статус індивідуальних господарств у промисловості й торгівлі, а також артілей. Чимало питань виникає з приводу відповідальності за відсутності провини, правил відшкодування збитків тощо.

Разом із ЗПЦП була прийнята низка законів і положень, якими регулюється правовий статус різних суб'єктів господарської і підприємницької діяльності та в яких водночас міститься визначена регламентація відносин власності. Ще в 1981 р. був прийнятий Закон КНР про господарчий договір — основний акт, що регулює відносини господарського обігу (крім цього Закону у КНР діє ряд положень про окремі види господарчих договорів). Відносини, пов'язані з об'єктами виключних прав, регламентуються законами про технічний договір (1987 p.), авторське право (1990 р.), про патенти (1984 р.) і товарні знаки (1982 p.). Спадкоємним відносинам присвячений окремий Закон 1985 року[4, c. 534-537].

Цивільне законодавство КНР передбачає такі види суб'єктів господарської діяльності: державні підприємства, колективні підприємства (міські, волосні, сільські підприємства колективної власності), приватні підприємства, спільні підприємства з китайським та іноземним капіталом, підприємства іноземного капіталу, селянські пайові та кооперативні підприємства. Приватні підприємства (за Законом про приватні підприємства 1988 р.) поділяються на три види: самостійні, артільні підприємства й компанії з обмеженою відповідальністю. У 1993 р. був прийнятий Закон про компанії, яким передбачені також акціонерні компанії з обмеженою відповідальністю. У 1997 р. прийнятий Закон про госпо-дарські товариства.

У галузі сімейного права в період реформ був прийнятий Закон про шлюб 1980 року. Він скасував Закон 1950 p., яким закріплювався старий, феодальний лад сімейних відносин. У новому Законі чітко простежується прагнення заохочувати пізні шлюби, що повинно було сприяти вирішенню демографічних проблем країни; ст. 2 Закону наказує подружжям обов'язок «планування сім'ї». Підтверджено принцип свободи шлюбу, який має здійснитися за згодою обох сторін. У ст. 9 проголошений принцип рівності подружжя. Якщо обоє згодні на розлучення і при цьому домовилися про долю й утримання дітей, то таке розлучення здійснюється з мінімальними формальностями: досить звернутися до чиновника, котрий відає актами цивільного стану, й заповнити відповідний формуляр. Чиновник видає подружжю свідойтво про розлучення, але за умови, якщо він визнає угоду справедливою, а згоду на розлучення — відповідною намірам сторін. В іншому разі справа про розлучення передається до суду.

Цивільний процесуальний кодекс (ЦПК) КНР був спочатку прийнятий ПК ВЗНП для застосування в експериментальному порядку (1982 p.). Як експериментальний закон він діяв 9 років. З розвитком регульованої ринкової економіки треба було внести зміни в положення, що регулюють процесуальну сторону розгляду цивільних справ у судах. Нова редакція ЦПК у постійному варіанті була прийнята сесією ВЗНП 09.04.1991 року. Кодексом, зокрема, була уточнена процедура розгляду цивільних справ, що стосуються іноземних громадян, апатридів (осіб без громадянства), іноземних підприємств та організацій[9, c. 249-251].

Трудове право. Значної трансформації відповідно до концепцій «соціалістичної ринкової економіки» піддалося і трудове право КНР. Поряд зі збереженням деяких колишніх, соціалістичних рис, нове китайське трудове законодавство сприйняло ряд положень і конструкцій, властивих країнам із розвинутою ринковою економікою. У 1986 р. були видані чотири Тимчасові правила щодо регулювання трудових відносин: про трудові контракти, про працевлаштування, про звільнення, про страхування за старістю й безробіттям.

Ці акти вводили нову модель індивідуальних трудових відносин, покликану поступово замінити систему довічної зайнятості, що діяла колись, і за якої наймання, переміщення, звільнення значної частини працівників допускалися тільки з дозволу державного органу. Нова система ґрунтувалася на свободі наймання і звільнення й передбачала визначення термінових трудових контрактів тривалістю не менше одного року, детально визначені обов'язки, умови праці, засоби забезпечення трудової дисципліни, порядок звільнень.

У Законі про працю КНР 1994 p. (набув чинності з 01.01.1995 p.), який закріпив результати першого етапу реформи трудового права, простежується тенденція до формування сучасного трудового законодавства, що відповідає загальновизнаним принципам і нормам міжнародного трудового права, стандартам ООН та її спеціалізованій організації — МОП (Міжнародній організації праці). З метою розвитку Закону про працю планується розробити і прийняти закони про трудовий договір, про сприяння працевлаштуванню, охорону праці, умови праці, заробітну плату, робочий час, трудові суперечки, соціальне страхування тощо.

Екологічне право. Починаючи з 1979 р. у КНР уведено в дію значну кількість нормативних актів у галузі охорони навколишнього середовища. Так, у 1979 р. були прийняті експериментальні Лісовий кодекс КНР і Закон КНР про охорону навколишнього середовища, що став основою для формування всієї системи природоохоронного законодавства. Експериментальний Лісовий кодекс 1979 р. був переглянутий і в 1984 р. затверджений як постійний закон. Прийняті також закони про охорону навколишнього середовища морів та океанів (1982 р.), про запобігання забруднення водяного середовища (1985 р.), про запобігання забруднення атмосфери (1987 p.), Водяний кодекс (1988 p.), Закон про охорону диких тварин (1988 p.), Закон про запобігання шумового впливу на навколишнє середовище (1996 р.) тощо[10, c. 78-79].


1.5.Кримінальне право і процес.

Кримінальне право. Новий Кримінальний кодекс КНР був прийнятий у 1979 р. (набув чинності з 01.01.1980 р.). У подальші роки до нього були внесені суттєві поправки і зміни, а в 1997 р. він прийнятий у новій редакції.

Кримінальний кодекс 1979 р. відкрито закріпив ідеологію марксизму-ленінізму і китайського соціалізму, його норми мали відверто класовий характер. У КК розгорнуто визначається поняття злочину, яке засноване на ознаках суспільної небезпеки злочинних діянь та їх кримінальної протиправності й також має класовий характер.) З моменту прийняття КК було переглянуто коло суб'єктів кримінальної відповідальності. У 1989 р. Постановою ПК ВЗНП про додаткові заходи покарання за корупцію уперше була введена кримінальна відповідальність для юридичних осіб. У 1995 р. така ж відповідальність уведена постановою ПК ВЗНП про санкції за порушення Закону про компанії. Ці постанови інкорпоровані в нову редакцію Кодексу.

У КК 1979 р. дається вичерпний перелік покарань. До їх системи входять п'ять основних видів (нагляд, короткостроковий карний арешт, термінове позбавлення волі, безстрокове позбавлення волі, страта) і три додаткових (штрафи, позбавлення політичних прав і конфіскація майна). Стосовно іноземців як основне або додаткове покарання може застосовуватися ще й висилання з країни — експатріація.

Нагляд передбачає обмеження волі засудженої особи. Термін нагляду — від трьох місяців — до двох років (а при призначенні покарання за сукупністю злочинів — до трьох років). Він може поєднуватися з додатковим покаранням у вигляді позбавлення політичних прав.

Короткостроковий арешт передбачає позбавлення волі, як правило, з відбуванням за місцем проживання засудженого. Його тривалість — від 15 днів до 6 місяців (при призначенні покарання за сукупністю злочинів — до одного року). Відбувається такий арешт у спеціальних місцях позбавлення волі або (за відсутності останніх у цій місцевості) у в'язниці.

Позбавлення волі на термін може бути призначено від шести місяців до 15 років, за сукупністю злочинів — до 20 років.

Безстрокове позбавлення волі передбачається в санкціях статей Особливої частини КК як покарання, альтернативне страті.

Позбавлення політичних прав припускає, що засудженого позбавляють права обирати й бути обраним; конституційних прав і свобод; права обіймати посади в державному апараті; права обіймати керівні посади на підприємствах, в установах і народних організаціях.

Страта не застосовується до осіб, які не досягли на момент скоєння злочину 18-річного віку, і до вагітних під час судового розгляду жінок. Правда, у КК зроблено застереження, що особи від 16 до 18 років за особливо тяжкі злочини можуть бути засуджені до страти з відстрочкою виконання вироку на два роки[3, c. 465-468].

З моменту прийняття в 1979 р. КК зазнав кардинальних змін. Він неодноразово доповнювався окремими законодавчими актами, що нині інкорпоровані в нову редакцію Кодексу 1997 р. У зв'язку з цим у Кодексі різко зросла як загальна кількість статей (з 192 до 452), так і статей Особливої частини (з 101 до 351). З Кодексу також виключено поняття контрреволюційного злочину, значно збільшилося число статей у главі про економічні злочини — «Злочини проти порядку соціалістичної ринкової економіки», що раніше називалася «Злочини проти соціалістичного економічного порядку». Якщо колишня глава містила всього 15 складів, то нова — понад 190 статей.

У новій редакції Кодексу переглянутий перелік статей (їх 60), що передбачають страту. За кількістю смертних вироків, що приводяться у виконання, КНР посідає перше місце у світі.

В окрему (заключну) главу Кодексу виділені військові злочини, окремі глави складають такі злочини, як корупція і хабарництво, злочини проти інтересів національної безпеки. У цілому Кримінальний кодекс у редакції 1997 р. може бути схарактеризований як крок вперед у кримінальному праві КНР. Він поєднує завдання підтримки строгого порядку в державі та суспільстві з гуманізацією права і правосуддя[4, c. 470].


2. Особливості права Японії 2.1. Основні тенденції розвитку японського права

Починаючи з епохи Мейдзі й до цього часу розвиток японського права відзначається двома (в цілому характерними для більшості східних країн) тенденціями: вестернізацією та збереженням традиційного у праві.

«Вестернізація» у японському праві. У силу особливостей державно-правового розвитку Японія зазнала найбільшого впливу західного права, що було обумовлено прагненням покінчити з нерівними торговими договорами, котрі були нав'язані їй у 1858 р. деякими західними державами (США, Великобританія, Франція, Голландія й ін.). З 1872 р. була підготовлена ціла серія кодексів, розроблених за допомогою європейських юристів: французьких, німецьких і навіть англійських.

Важливі зміни були внесені в японське право після 1945 року. Реформи, здійснені в той період з метою демократизації країни, мали американізований, а не специфічно японський характер. Вони дали Японії нову Конституцію (1946 p.), реорганізували систему управління, статус публічної служби. Була перебудована судова система, внесені зміни до чинних кодексів. Таким чином, після 1945 р. помітний вплив на розвиток права починає здійснювати поряд з романським і англо-американське право.

Традиційне в японському праві. Але право, скопійоване за західним зразком, по суті, регулювало лише незначну частину громадського життя Японії. Японське суспільство значно відрізняється від суспільства європейського і за своєю структурою, і за своїм духом. Традиції та спосіб мислення у більшості японців спирається на конфуціанські ідеї ієрархічного порядку, що базується на самій природі речей, а індивідуалізм ніколи не мав міцних коренів у Японії. Соціальні структури й ліберальний дух, що передбачалися кодексами європейського зразка, лише незначною мірою оволоділи японським суспільством.

Ідея права не проникла в повсякденне життя японців. Абстрактний іллогічний характер норм права, як і раніше, далекі для японців. Головне для них — норми поведінки (гирі), встановлені для кожного-виду людських відносин традицією й засновані (принаймні зовні) на почутті прихильності (нинхо), що поєднує індивідів у їх відносинах. Той, хто не дотримується цих норм, діє лише у своїх інтересах, замість того, щоб підкорятися шляхетним поривам своєї душі; при цьому і він сам, і його родина викликають презирство.

Якщо відкинути відносини між великими підприємствами, то рідко хто звертається до суду для захисту своїх прав, як це передбачається кодексами. Кредитор готовий чекати від боржника виконання зобов'язань добровільно, без застосування примусу. Жертва нещасного випадку, переживаючи своє нещастя, відмовиться від звернення до суду для реалізації свого права і з вдячністю прийме разом із вибаченнями скромне відшкодування, що його винуватець поспішить запропонувати потерпілому. Звернення до суду для задоволення претензії, яку право називає законною, мало відрізняється в розумінні японців від вимагання[6, c. 76-78].

На думку японців, поняття суб'єктивного права знеособлює людські відносини, воно ставить усіх людей у рівне становище всупереч ієрархічному порядку, котрий, відповідно до доктрини конфуціанства, є основою японської традиції, існує у природі. Це поняття далеке почуттям японців, і вони воліють керуватися почуттями, а не розумом. Суди Японії досить активні, але велику частину їх діяльності у сфері відносин між приватними особами складає їх примирення, а не вирішення справ по суті.

На відміну від інших країн, керівники Японії, уводячи кодекси, не мали наміру змінити спосіб життя населення. Бажання розвивати країну в економічному плані, яке привело до сприйняття західних правових форм, співіснувало з бажанням зберегти традиційний дух.

2.2. Цивільне та суміжні з ним галузі права

Цивільне право і процес. У 1873 р. на посаду юридичного радника японського уряду був запрошений французький юрист, професор Г.Буассонад. Підготовлений ним проект Цивільного кодексу Японії був опублікований у 1891 році. Але набуття ним чинності відкладалося на 1894 р. У ході обговорення багато з його положень викликали серйозні зауваження, зокрема стосовно порушення національних традицій. Це й обумовило підготовку нового проекту кодексу, що складався під значним впливом проекту німецького Цивільного уложення 1896 року. На цьому варіанті, але з використанням багатьох положень проекту Г.Буассонада, і був заснований новий Цивільний кодекс Японії, що набув чинності у 1898 році. Такою ж була й доля іншого проекту Г.Буассонада — Торгового кодексу Японії 1890 року, який у 1899 році замінено іншим, побудованим за німецьким зразком.

Цивільний і Торговий кодекси кінця XIX ст. діють у Японії й понині, незважаючи на велику кількість внесених до нього змін. Особливо значимими були перетворення японського законодавства після Другої світової війни, коли Конституцією 1946 р. була проголошена рівність у правах подружжя, а в галузі торгових відносин і діяльності компаній значною мірою проявився вплив американського права.

Цивільний кодекс Японії складається з загальної частини й чотирьох розділів, присвячених речовому, зобов'язальному, сімейному й спадковому праву. У них знайшли відображення властиві буржуазному цивільному праву принципи охорони права приватної власності, свободи договору тощо. У розділах про сімейне і спадкове право Кодекс 1898 р. утверджував владу батьків і чоловіка: вступ у шлюб вимагав згоди батьків (для чоловіка — до досягнення 30, для дівчини — 25 років), дружина не вважалася дієздатною, не мала права успадковувати майно чоловіка тощо. Після прийняття Конституції саме ці розділи кодексу, а також загальна частина його піддалися найбільшим змінам[1, c. 559-562].

Питання цивільного процесу тривалий час регулювалися Законом про організацію суду та Цивільним процесуальним кодексом 1890 року. Цими актами, власне кажучи, вперше в історії Японії вводилася судова процедура розгляду спорів, яка здійснювалася до цього здебільшого методом примусового посередництва феодалів. У 1926 р. японський ЦПК був виданий у новій редакції, підготовленій за зразком австрійського законодавства й надалі, навіть після Другої світової війни, суттєвих змін не зазнав.

2.3. Суміжні галузі права. Торгове право.

Торговий кодекс Японії складається з чотирьох розділів, у яких детально врегульовані такі питання: загальна частина, торгові компанії, торгові угоди, морська торгівля. До нього, як і до Цивільного кодексу, після видання неодноразово вносилися зміни, однак значно частіше видавалися додаткові закони. Серед найбільш важливих — видані у 1899 р. закони про ліцензії, про торгові знаки і про авторське право; у 1921 р. — закони про оренду землі та про оренду житла, а також прийняті після Другої світової війни закони про обіг цінних паперів (1948 р.), про відновлення компаній (1952 р.) і про відшкодування збитку, пов'язаного з рухом автомобільного транспорту (1955 р.) чи з використанням атомної енергії (1961). У 1947 р. був виданий Закон про заборону приватної монополії й підтримку приватної торгівлі, віднесений до числа «антимонопольних», хоча він аж ніяк не перешкодив посиленню ролі монополій у японській економіці[8, c. 279-282].

Джерелами цивільного і торгового права в Японії поряд із кодексами та окремими законодавчими актами визнаються діючі звичаї й норми моралі (відсилання до них є як у Цивільному, так і в Торговому кодексі), хоча сфера їх застосування поступово звужується у зв'язку з розширенням сфери законодавчого регулювання (наприклад, у галузі рибальського промислу, використання гарячих джерел тощо). Рішення ж японських судів формально не вважаються джерелом права, однак на практиці постанови вищих судів, і особливо Верховного суду, сприймаються судами (а в ряді випадків і державними установами) як нормативні акти, що підлягають неухильному виконанню.

Трудове право. Трудові права робітників та службовців у Японії регулюються низкою нормативних актів, багато з яких були прийняті в результаті активної боротьби трудящих за свої інтереси. Зокрема, Конституція 1946 р. проголосила свободу укладання й розірвання трудового договору, заборону наймання на роботу дітей до 15 років, рівну оплату праці чоловіків і жінок та інші демократичні положення. Прийнятий у 1947 р. Закон про трудові стандарти визначає умови праці, тривалість робочого часу, надання відпустки (вона залежить від стажу роботи, але в цілому дуже коротка) тощо. Правовий статус об'єднань трудящих (право на їх створення проголошено Конституцією) визначається Законом про профспілки 1949 року. У Японії профспілки будуються, як правило, по підприємствах і нині охоплюють не більше третини всіх працюючих у країні.

Соціальне законодавство. У Японії існує складна система пенсійного законодавства. Близько 10 законів щодо сплати пенсій за старістю регулюють різні частки страхових внесків, котрі підлягають сплаті самим працівником, підприємцем і державою, і різні розміри пенсій залежно від багатьох обставин. Виплачуються також порівняно невеликі пенсії в разі втрати годувальника. Майже все японське населення охоплене страхуванням на випадок хвороби, багато працюючих застраховані від нещасних випадків на виробництві, а також від безробіття. Екологічне право. За останні десятиліття все більш важливе місце в системі японського законодавства посідають норми, спрямовані на захист навколишнього середовища. З кінця 1940-х pp. такого роду акти приймалися лише муніципальною владою, а не на загальнонаціональному рівні. У 1958 р. видані перші закони про охорону вод від забруднення промисловими відходами, в 1962 р. — Закон про контроль над кількістю диму й сажі, що викидаються в навколишнє середовище; у 1967 p., виданий так званий Основний закон про контроль за забрудненням навколишнього середовища, а на його базі прийняті у 1968 р. закони про запобігання забруднення атмосферного повітря і про обмеження шуму. У 1970 р. виданий Закон про покарання за злочини, що полягають у небезпечному для здоров'я людей забрудненні навколишнього середовища. Ним передбачені позбавлення волі для працівника, який порушив відповідні правила виробничої діяльності, і штраф для юридичної особи, що завдала збитку здоров'ю людей. Особливо велика увага приділяється утилізації відходів та підтримці чистоти в міських умовах. Контроль за виконанням законодавства в цій сфері здійснюється муніципалітетами.

Більш інтенсивного розвитку набуло законодавство про охорону навколишнього середовища в 1970-х pp., коли були видані закони про запобігання смороду (1971 р.), про відшкодування за збиток, заподіяний відпрацьованими маслами (1975 р.), про регулювання вібрації (1976 р.) і ін.[2, c. 153-155]

2.4. Кримінальне право і процес

Джерела кримінального права і процесу. Першим з усіх японських кодексів, виданих в епоху Мейдзі, став Кримінальний кодекс 1870 р. (з доповненнями 1873 p.). Власне кажучи, це був систематизований збірник феодальних законів, які відрізнялися від колишніх лише тим, що їх перестали приховувати від населення. Про це говорить, наприклад, те, що катування як головний спосіб розслідування кримінальних справ скасовано лише в 1879 р. завдяки напо-легливим звертанням Г. Буассонада до японського уряду.

У 1882 р. були складені (під керівництвом Г. Буассонада) за зразком французьких законів Кримінальний кодекс і Закон про карну процедуру. Ці акти стали значним кроком уперед у розвитку й відновленні японського права. Зокрема, Кримінальний кодекс 1882 р. уперше запровадив у японську суддівську практику принцип «немає злочину і покарання без вказівки про те в законі» і заборону надання зворотної сили закону, що вводить чи посилює кримінальну відповідальність. Цей кодекс закріпив низку гуманних положень давньояпонського права: наприклад, застереження про обов'язкове пом'якшення відповідальності за всіма злочинами, якщо винний добровільно повідомить владі про свою участь у розслідуванні злочинної справи. Кодекс остаточно скасував тілесні і ганебні покарання й так звані кваліфіковані види страти.

Однак з посиленням реакційних, військово-бюрократичних тенденцій у політиці японського уряду підготовка кримінальних законів у Японії (подібно до цивільного і торгового законодавства) стала орієнтуватися не на «класичні» буржуазні французькі кодекси, а на «споріднене з японським духом» німецьке буржуазно-поміщицьке законодавство. У 1907 р. був виданий Кримінальний кодекс, що значно розширив повноваження суддів як у визначенні розмірів санкції, так і у встановленні складу того чи іншого злочину. Цьому значною мірою сприяли і норми кодексу, що містили лише найзагальніші дефініції злочинів, і широкі межі передбачених покарань.

Починаючи з 20-х pp. XX ст. у кримінальне законодавство Японії було внесено чимало змін реакційного характеру, спрямованих на ужорсточення репресій та розширення надзвичайних повноважень поліції (Закон про підтримку громадського спокою 1928 р. тощо).

Крах японського мілітаризму в результаті Другої світової війни мав своїм наслідком суттєві перетворення у всій державно-політичній і правовій системі країни. Великим завоюванням демократичних сил Японії стало включення до Конституції положень про непорушення основних прав людини (ст. 11), повагу до особистості (ст. 13), рівність всіх перед законом (ст. 14), свободу думки, совісті, віросповідання, зборів, об'єднань, слова, преси й інших способів вираження думок (ст.ст. 19—23).

Незважаючи на деякі зміни, що відбулися в 1947 р. (скасування деяких статей, що стосувалися замаху на імператора і його сім'ю, а також інших явно застарілих положень), у Японії й понині діє Кримінальний кодекс 1907 р. (у редакції 1947 р. з подальшими виправленнями та доповненнями), котрий доповнюється Законом про малозначні злочини 1948 p., Законом про неповнолітніх 1948 р. та деякими іншими. Спроби повної реформи карного законодавства, тобто заміни Кримінального кодексу 1907 р. іншим починалися неодноразово (проекти 1927, 1947, 1972 pp. тощо), однак щоразу з тих чи інших причин виявлялися безрезультатними[7, c. 342-345].

Інститути кримінального права і процесу. Злочини. Чинний Кримінальний кодекс Японії не проводить формального розподілу злочинних діянь на окремі категорії за ступенем тяжкості. Якщо дотримуватися порядку, закріпленого у главі Особливої частини кодексу, що присвячена складам чи групам складів злочинів, то вони такі: внутрішні безладдя; злочини, що відносяться до зовнішніх ускладнень; злочини, пов'язані з дипломатичними відносинами; перешкоджання виконанню публічних обов'язків; втеча; приховування злочинця й усунення доказів злочину; безладдя; підпал і необережний підпал; злочини, що відносяться до затоплення й водопостачання; перешкоди транспорту; порушення таємниці (особистої); злочини, пов'язані з опіумом; підробка грошей; підробка документів; підробка цінних паперів; підробка печаток; лжесвідчення; обмова; непристойні дії, зґвалтування й багатожонство; злочини, пов'язані з азартними іграми; злочини, що пов'язують з місцями відправлення релігійного культу; хабарництво; убивство; заподіяння тілесних ушкоджень; необережне заподіяння тілесних ушкоджень; аборт; затримування й позбавлення волі; погрози; захоплення людей; злочини проти честі; злочини проти кредиту та професійної діяльності; крадіжка та розбій; шахрайство і вимагання; привласнення; злочини, пов'язані з вкраденим; знищення і приховання (документів, будівлі тощо).

Покарання. Основними покараннями, передбаченими статтею 9 другого розділу КК, є: страта, позбавлення волі з примусовою працею (каторга), позбавлення волі без примусової праці (тюремне ув'язнення), карний арешт.

Страта передбачена за кілька видів злочинів, однак фактично смертні вироки виносяться в останні роки лише за тяжке вбивство і приводяться у виконання вкрай рідко — не більше двох-трьох страчених у рік.

Стосовно позбавлення волі склалася стійка (хоча й не абсолютна) практика призначення двох видів покарання за ті чи інші злочини. Позбавлення волі з примусовою працею призначається за так званий «харентідзай» (злочини за «ганебним» або «безчесним» мотивом, до яких належать убивство, зґвалтування тощо). Позбавлення волі без примусової праці призначається за злочини, що мають політичний характер, і за злочини, скоєні за необережністю.

Позбавлення волі з примусовою працею і без примусової праці може призначатися довічно. Однак типовим у цих випадках є застосування ст. 28 КК, що допускає умовне звільнення засудженого довічно за умови відбування ним десятилітнього терміну й виправлення. На практиці засуджені довічно залишають стіни в'язниці, не пробувши в них — у максимально тривалому варіанті — двадцяти років.

Карний арешт призначається за малозначні злочини; штраф і малий штраф (пеня) пов'язані з майновими позбавленнями. Пеня призначається за малозначні злочини. При несплаті штрафу чи малого штрафу несплачена частина компенсується шляхом поміщення засудженого в робітний дім[4, c. 594-596].

Найбільших змін зазнало японське законодавство в галузі кримінального процесу. У 1890 р. був прийнятий Кримінально-процесуальний кодекс Японії, складений в основному за зразком французького Закону про кримінальну процедуру 1880 р. У 1922 р. його замінено новим КПК, складеним тепер уже за зразком німецького Кримінально-процесуального кодексу 1877 p., котрий діяв до кінця Другої світової війни.

Проголошені в Конституції 1946 р. права громадян у сфері кримінального судочинства — заборона застосовувати покарання без відповідної процедури (ст. 31), право на судовий розгляд будь-якого обвинувачення (ст. 32), заборона незаконного арешту (ст. 33), право на захист (ст. 34), заборона незаконних обшуків (ст. 35), застосування катувань і жорстоких покарань (ст. 36), право кожного обвинувачуваного по карній справі на швидкий і відкритий розгляд його справи безстороннім судом, на безкоштовну (якщо в цьому є необхідність) юридичну допомогу (ст. 37) тощо, стали базою для перегляду багатьох положень КПК та інших кримінально-процесуальних актів.

Прийнятий у 1947 р. Закон про поліцію ліквідував колишній гранично централізований поліцейський механізм і поставив її під контроль місцевої влади. У 1948 р. набув чинності новий Кримінально-процесуальний кодекс, який увібрав у себе ряд інститутів американського права і, порівняно з колишнім КПК, посилив захист прав підозрюваного й обвинувачуваного. У цей же період прийняті закони про судоустрій (1947 р.), про прокуратуру (1947 p.), про адвокатуру (1949 p.), які із змінами продовжують діяти й сьогодні.

Верховний суд, відповідно до наданих йому Конституцією значних повноважень, видав документ за назвою «Кримінально-процесуальні правила» (1948 р.), у яких розвивалися й деталізувалися положення Кримінально-процесуального кодексу (відповідні правила були прийняті Верховним судом і для цивільного процесу, і для розгляду сімейних суперечок, і з ряду питань управління судами. — Л. Б., С. Б.). У цілому реформа системи японського су-дочинства значно зміцнила позиції демократичних сил у країні і створила правову базу для їх подальшої боротьби з реакцією.

У чинній судовій процедурі переплітаються елементи минулого, пов'язані насамперед з «інквізиційним процесом», у якому вирішальна роль належить визнанню обвинувачуваного, і елементи, запозичені з англо-американської системи судочинства, де всіляко підкреслюється змагальний характер судового процесу й зовні безстороння позиція судді. Незважаючи на всі зміни в кримінально-процесуальному законодавстві і навіть на пряму конституційну заборону піддавати покаранню будь-кого, якщо єдиним доказом проти нього служить власне визнання, попереднє слідство в Японії, що проводиться поліцією та прокуратурою, як і раніше, орієнтоване на те, щоб вирвати таке визнання.

Психологія багатьох японських суддів також значною мірою прив'язана до традиційної формули японського права, що включалася аж до уведення Кримінально-процесуального кодексу 1948 р. в усі судові настанови — «Визнання є найпершим із усіх доказів». Під очевидним впливом середньовічного письмового судочинства встановлений порядок, відповідно до якого до сучасного суду прокурор подає письмові свідчення свідків, і лише в разі їх заперечування захистом той чи інший свідок викликається для допиту в суд. Доказова сила письмових свідчень, отриманих у ході попереднього слідства, настільки велика, що, згідно зі ст. 321 КПК, прокурор за певних умов може вимагати слідувати їм навіть у разі відмови свідка від них у судовому засіданні.

Новим інститутом у післявоєнній судовій процедурі став і перехресний допит, що посилює змагальні начала й оцінюється як дуже прогресивний[5, c. 327-329].

Специфічним для Японії став інститут «роз'яснення», котрий з'явився у ході післявоєнних реформ кримінального процесу. Після того, як виголошувався обвинувальний вирок, і до розгляду питання про те, чи визнає підсудний свою провину, захист одержував право вимагати, щоб прокурор роз'яснив окремі пункти обвинувального вироку. У відповідних випадках це дає можливість відразу ж показати слабкість обвинувачення.

З кінця 1950-х pp. у Японії реалізується ідея інтенсифікації кримінального процесу, породжена перевантаженням судів цивільними і кримінальними справами, затягуванням розгляду та зволіканнями, що викликають невдоволення населення і зростання недовіри до всієї системи судочинства. Так, з метою прискорення процесу приблизно за тиждень до суду проводиться «попередня підготовка», тобто нарада судді, прокурора й захисника, котрі братимуть участь у справі. На такій нараді вони домовляються з багатьох суттєвих питань майбутнього суду, в тому числі про кількість свідків, яких може викликати кожна зі сторін, про регламент їх допиту тощо. При цьому обговорюються й документальні докази, що їх сторони подають до суду.

Наступним елементом інтенсифікації стало встановлення чіткого графіку судового розгляду конкретної справи, що не допускає його розтягування на місяці. З цією метою була спрощена навіть процедура складання протоколів судових засідань — до них стали вносити не буквальний запис, а загальний зміст показань свідків та виступів сторін.

При всіх недоліках система інтенсивного судового розгляду визнається відомим виходом із кризи юстиції, породженої перевантаженням суддів і тривалими термінами розгляду справ[5, c. 331].


3. Спільні риси та відмінності у праві Китаю та Японії

Кримінальний процес у КНР ґрунтується на принципах «соціалістичної» законності. У 1996 р. був прийнятий у новій редакції Кримінально-процесуальний кодекс КНР (замість КПК 1979 p.), що значно посилив гарантії прав особи в суді.

Відповідно до Конституції, ніхто з громадян не може бути підданий арешту інакше, як органами громадської безпеки чи з санкції за постановою народної прокуратури або народного суду; розгляд справ у всіх народних судах ведеться відкрито, за винятком особливих випадків, передбачених законом. Обвинувачуваний має право на захист. У Конституції й законодавстві закріплено також принцип незалежності суддів, рівноправність громадян при розгляді справ, право громадян різних національностей на використання своєї мови у процесі судочинства.

Нова редакція КПК, що набула чинності в 1997 p., передбачає більш ранній і більш широкий допуск захисника до обвинувачуваного і скасовує спрощену процедуру за деякими справами, за якими можливе винесення смертних вироків. Колись обвинувачувані могли консультуватися з адвокатом не раніше ніж за 7 днів до початку суду. Тепер затримані мають право на юридичну допомогу до пред'явлення обвинувачення.

Незважаючи на численні позитивні зміни в законодавстві, з 1979 р., на практиці кримінальний процес, як і раніше, має обвинувальний характер, особливо з політичних справ. Багато процесуальних прав є формальністю, але прийняття нових редакцій КПК і КК КНР свідчить про те, що у країні продовжує нарощуватися процес прийняття модернізованого законодавства в різних галузях права. Однак забезпечення дії права в соціально-економічному і політичному житті Китаю — непросте завдання, яке тісно пов'язане з усім ходом розвитку країни, подоланням економічної і культурної відсталості, поширенням освіти, відродженням від залишків минулого.

До джерел китайського права, як і всієї далекосхідної групи правових систем, можна віднести:

1) норми-традиції (насамперед ритуали) — мають першорядне значення. Такої позиції додержувалося ще раннє конфуціанство, вбачаючи в цьому умови для збереження громадського порядку;

2) етичні норми — мирне життя в суспільстві гарантується не правом, а етикою;

3) норми-звичаї — розв'язання конфлікту за допомогою миротворця, а не суду, відповідно до «дао»;

4) норми права — вдаватися до допомоги права слід якнайрідше (навіть легісти вважали право неминучим злом). Лише остан­нім часом норми права набули певного значення. Закон став одним із провідних джерел права[9, c. 243-244].

Джерела права сучасної Японії

1. Нормативно-правовий акт (закон, урядові укази та інші акти підзаконного характеру). Заборонено видавати урядові укази з питань кримінального покарання без дозволу на те відповідного закону. Передбачено інститут контрасигнатури: всі закони і уря­дові укази підписуються компетентними державними міністрами і візуються прем'єр-міністром.

2. Нормативно-правовий договір (має значне поширення).

3. Норми-звичаї, норми-традиції (гирі) — посилання на них містяться у Цивільному і Торговому кодексах, наприклад, коли йдеться про рибальський промисел, використання гарячих джерел та ін. Проте сфера їх застосування поступово звужується.

5. Судовий прецедент — формально не вважається джерелом права. Однак постанови Верховного суду сприймаються судами (і нерідко державними установами) як нормативні акти, що мають неухильно виконуватися. Традиційне зневажливе ставлення до загального права і заперечення судових рішень змінилися їх сприйняттям.

Юридична регламентація відносин не має скільки-небудь глибоких коренів у китайській цивілізації. У ній головною регулюючою силою є моральні догми, що базуються на вченні Конфуція. У спірних ситуаціях керувалися традиційними правилами умиротворення сторін за допомогою посередника, лише у виключних випадках зверталися до суду або адміністрації.

Нині судові та адміністративні рішення відіграють важливу роль, але не як джерело (форма) права, а як результати правозастосовної діяльності держави. Тут не постає питання про ідеальний закон, який відрізняється від правил, що викладені раніше законодавцем або застосовуються у діяльності суду та адміністрації. Питання виникає щодо самої цінності закону.

Протягом тривалого часу (XVII — середина XIX століть) Японія фактично повністю була ізольована від зовнішнього світу. Остаточно закріпивши ієрархічну систему суспільства, яка позбавляла нижчі верстви населення яких-небудь прав, правляча військово-феодальна верхівка проводила вкрай консервативну лінію. Вона підтримувала традиційну національну психологію конфуціанського толку, заважала проникненню у свідомість населення іншої ідеології, яка могла змінити «національну ціліс­ність» (кокутай).

Найважливіший нормативний акт цього часу «Кодекс із ста статей», або «Сто законів» (1742 p.), впорядкував старі закони і норми звичаєвого права, вироблені феодалами. У ньому здебільшого містилися норми матеріального і процесуального кримі­нального права. Норми цивільного права були подані слабко, тому багато цивільно-правових і торгових відносин регулювалися звичаєвим правом. У країні офіційно діяв принцип незнання законів («народ не повинен знати закони, а мусить лише підко­рятися ним»), відповідно до якого зміст законів має бути відомий лише суддям і чиновникам. В основі цього принципу лежала концепція стародавньокитайського права — невідомість майбутнього покарання сильніше утримує від вчинення злочину, ніж його знання[3, c.511-513].

Система сучасного права Китаю поділена на галузі, інститути. Це певною мірою є результатом впливу континентального права, а також правової системи Японії, де структурування системи права в XX ст. набуло принципового характеру. Після прийняття Конституції 1982 р. у Китаї активно розвивається конституційне право. Особлива увага приділяється вдосконаленню інститутів цивільного права, розвитку екологічного, трудового права. Правова норма посіла провідне місце в системі джерел права.

Визначальними для формування основних рис сучасної правової системи Японії стали 60-80-ті роки XIX ст. Це так звана епоха Мейдзі («освіченого правління»), яка почалася з буржуазної революції 1867-1868 pp. Попри всю її обмеженість, революція дала поштовх до істотних реформ у різних сферах суспільного життя. Інтерес до культури Китаю — багатовікового наставника Японії — почав швидко знижуватися. Японія спрямувала свої погляди на Європу. Протягом деякого часу вплив китайського права ще зберігався (воно викладалося в Токійському університеті до 1880 p.), однак поступово зводилося нанівець внаслідок прагнення японців прилучитися до європейської культури.

Перелом у правосвідомості і правовій культурі японського населення настає з кінця б0-х років XIX ст., коли спостерігається промисловий підйом, активно розвиваються капіталістичні відносини, встановлюються торгові зв'язки з іншими державами. На японську мову перекладаються французькі і німецькі кодекси, вивчається англійське право. Поставлене і поступово виконується завдання створення законодавчої системи на зразок розвинутих країн.

До 1945 p. система права Японії ґрунтувалася на поєднанні традиційних феодальних принципів, частково запозичених із системи права імператорського Китаю, і принципів континентальної системи права в його статичному (державному) варіанті.

Правова система Японії запозичила із системи континентального права таке:

— поділ права на публічне і приватне;

— структурний поділ системи права на галузі та підгалузі;

— кодифікацію нормативно-правового матеріалу.

До кримінального права Японії внесені принципи континентального права: «немає злочину і покарання без вказівки на те в законі», «закон зворотної дії не має при введенні або посиленні кримінальної відповідальності» та ін.

Система права Японії до Другої світової війни складалася із галузей конституційного, адміністративного, цивільного, торгового, кримінального, цивільного процесуального, кримінально-процесуального права[8, c. 294-295].


Висновки

У китайській правосвідомості тривалий час було відсутнє поняття «суб'єктивне право». Пізніше китайське слово «цюань-лі» (суб'єктивне право) з'явилося під впливом японського права. Воно є результатом запозичення.

За китайськими поняттями від суб'єктивного права не залежить гармонія в суспільстві, тому що суспільство існує споконвічне без втручання суб'єктів. Більш того, суспільство розвивається спокійно і планомірно, якщо жодний із його суб'єктів не ставить за мету захист виключно особистих інтересів. Суспільство вважається здоровим, якщо гармонійно функціонує відповідно до дао. Конфлікт у суспільстві — показник його хвороби, яку необхідно лікувати. Ефективним засобом усунення конфлікту як суспільного зла є кримінальне право.

У даній схемі суб'єктивне право не знаходить собі місця, оскільки розглядається як джерело колізії інтересів. Навіть лепети, які більше за інших займалися проблемами права і виступали за рівність індивідів перед законом, вбачали в «фа» насамперед покарання або нагороду і не порушували питання про які-небудь права підданих за законом. У питанні про співвідношення прав і обов'язків особи пріоритет віддається обов'язкам.

Для уточнення китайського розуміння слова «право» слід звернутися до терміна «лю», який вживається як синонім слова «ксін». У юридичному значенні «лю» — кримінальне право, в етимологічному (широкому) смислі «право» (гама, гармонія) означає музичну гармонію. «Лю» відомо раніше за «ксін». Музика, як і традиції, віднесена китайцями до важливих сторін буттл, які необхідно вивчати, щоб бути доброчесними. Кримінальне право в Китаї завжди було суворим, тому право не викликало до себе такої поваги, як музика.

Демократичними досягненнями Конституції Японії, крім зазначених, є зафіксовані в ній права громадян у кримінально-процесуальній сфері:

- право на захист і судовий розгляд обвинувачення;

- заборона незаконного арешту і незаконних обшуків;

- право обвинуваченого на відкритий, неупереджений, без зволікань, розгляд справи;

- заборона застосування покарання без відповідної правової процедури та ін.

За змістом і технікою виконання закони Японії не поступаються європейським, однак їхнє практичне застосування значно слабкіше. Як і раніше, в силі залишаються традиції, правові норми та інститути національно-історичного походження. Особливу роль відіграють правила зовнішньо пристойної поведінки — поступливість, примирення, доброзичливість, які виключають зо­внішній тиск на особу. З сучасними кодексами і процесуальними нормами уживаються традиції позасудового вирішення спорів.





Реферат на тему: Порівняльна характеристика та особливості права Японії та Китаю (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.