Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави. Співвідношення громадянського суспільства і правової держави (реферат)

План

1. Поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави.

2. Співвідношення громадянського суспільства і правової держави

3. Основні напрямки формування громадянського суспільства і правової держави в Україні


 

1. Поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави

Громадянське суспільство — це спільність вільних, незалежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою та надійним соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і громадянина.

Ознаками громадянського суспільства є:

· приватна власність, вільна праця, підприємництво;

· існування вільних політичних партій, громадських організацій, трудових колективів та інших об'єднань громадян .на добровільній основі;

· багатоманітність виховання, освіти, науки, культури;

· наявність незалежної системи засобів масової інформації;

· вільний розвиток сім'ї як первинної основи співжиття людей;

· переважне регулювання поведінки людини з допомогою етичних норм і здійснення людиною своїх потреб та інтересів у решті сфер приватного і суспільного життя на засадах свободи, незалежності та недоторканності.

У громадянському суспільстві повинна існувати правова держава, себто така, в якій лише юридичними засобами забезпечуються зверхність права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення порушених прав людини і громадянина, взаємна відповідальність держави і особи, контроль і нагляд за створенням і застосуванням юридичних законів.

До основних ознак правової держави слід віднести такі:

· вона сприймається як об'єднаність, солідарність і корелятивність усіх людей;

· у ній панує право як загальна міра свободи, рівності й справедливості в суспільстві, що й визначає зміст чинних законів, інших нормативних та індивідуальних правових актів;

· вичерпне врегулювання правового статусу людини і громадянина та забезпечення його ефективної реалізації;

· розвинена система чинного законодавства;

· взаємна відповідальність особи і держави, її органів і посадових (службових) осіб;

· провідна роль суду в розв'язанні спірних питань і конфліктних ситуацій;

· ефективна діяльність інших правоохоронних органів у забезпеченні законності й правопорядку;

· високий рівень правосвідомості та правової культури громадян; професіоналізму працівників правоохоронних органів і т. ін.

Концепція правової держави має довгу і повчальну історію. Ще в давні часи почався пошук справедливості, принципів, форм і конструкцій взаємозв'язку, взаємодії та взаємо доповнення влади і права. Погляди на державу і право, на його місце і роль у суспільстві поступово закристалізували ідею розумності й справедливості такої форми політичної влади, за якої життя людей регулюється правом, яке за підтримки державної влади стає самостійною владною силою. Держава, її державні структури та посадові особи з допомогою права упорядковуються процедурно. Діяльність державного карату чітко регламентується правом; навіть структури, від яких залежить прийняття тих чи тих законів, не мають права самочинно, без певних процедур змінювати закони.

Таке розуміння держави, як організації на основі права публічної влади, і є основною ідеєю правової держави. Такі ідеї вже в античний період розвитку державності висловлювалися філософами та юристами. Теоретично в концепцію правової держави ці ідеї було оформлено значно пізніше — під час боротьби проти феодального свавілля, а також початку і розвитку буржуазних резолюцій та утвердження нового ладу.

Отже, ідеї панування права в суспільстві, пов'язаності правом держави, її органів та посадових осіб, що виникли за античних часів, розвивались і доповнювались ідеями: вчень про демократію; республіканської форми правління; конституціоналізму; прав і свобод людини; народного суверенітету, панування права і закону та рівноправності всіх перед ними; поділу влади і незалежності суду,

Як результат об'єднання цих ідей у певну конструкцію було сформульовано теорію правової держави.

Як уже зазначалося, основні принципи правової держави було сформульовано за часів античності. Біля витоків цих ідей стояла богиня правосуддя Феміда — з пов'язкою на очах, із мечем: і терезами правосуддя в руках. Солон своїми реформами в VI ст. до н. е. намагався об'єднати силу і право, проголосивши: "Всіх я звільнив. А цього досягнув владою закону, силу з правом об'єднавши". Як підкреслював потім Арістотель, із Солона в Афінах почалася демократія, Принцип зверхності права сформулював Геракліт у безсмертному афоризмі: "Народ повинен битися за закон, як за свої стіни". Платон (427-347 до н, е.) наполягав на тому, що державність можлива лише там. де панують справедливі закони. В його творі "Закони" підкреслювалося: "Ми визнаємо, що там, де закони встановлено в інтересах декількох людей, мова йде не про державний устрій, а лише про внутрішні сварки, і те, що вважається там справедливістю, не має цього ймення. Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і знаходиться під будь-чиєю владою. Там же, де закон — володар над правителями, а вони — його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, що їх можуть дарувати державам боги".

Арістотель (384-322 до н. е.), як "батько" античної політичної науки, обґрунтовував правління розумних законів. Він писав: "Отже, хто вимагає, щоб закон панував, вимагає, здається» того, щоб панували тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб панувала людина, привносить у цю свою вимогу такий собі тваринний елемент, оскільки пристрасть є дещо тваринне, та й злість штовхає на лиху стежку правителів, хоч би вони були найкращими людьми; навпаки, закон — це врівноважений розум". Внутрішній взаємозв'язок права і держави Арістотель сформулював так: "Поняття справедливості пов'язане з уявленням про державу, оскільки право, що служить критерієм справедливості, є регуляційною кормою політичного спілкування".

Отже, античні філософи і правознавці зв'язували державу правом і показували необхідність існування в державі правових законів, що панували б над державними структурами, були б мірилом справедливості дій держави та її чиновників і регулювали політичні відносини.

Подальший теоретичний і практичний досвід показує, що-для правової держави є необхідними не тільки панування права і правового закону, а й належна організація самої системи державної влади, встановлення різних державних органів, чітке розмежування їхньої компетенції,, визначення місця в цій системі;, характеру співвідношень між органами, способів їх формування, форм діяльності та інших організаційних і владно-інституційних аспектів,

Правова держава передбачає взаємодоповняльну єдність панування права і правової форми організації влади. Ще Арістотель зазначав, що кожна держава повинна мати три ЄЛЄМЄРІТИ: законорадчий орган; магістратури; судові органи. Звісно, його ідеї ще не були теорією поділу влади, але виявилися підґрунтям, на якому згодом було сформульовано цю теорію,

Важливий крок у напрямку формулювання теорії правової держави зробив давньоримський вчений Марк Туллій Цицерон (106-43 до н. е.). Він розглядав державу як публічно-правову спільність, як справу народу. На його думку, народ — це не всяке об'єднання людей, зібраних докупи хоч би в який спосіб. Народ — де об'єднання багатьох людей, зв'язаних між собою згодою в питаннях права і спільності інтересів. Перевершивши своїх учителів — давньогрецьких філософів Платона, Арістотеля, Полібія, Цицерон показав державу як правову форму організації загальної справи, Право, за Цицероном, є необхідним джерелом державності.

Згідно з концепцією цього мислителя, держава є правовою не тому, що її органи дотримуються своїх же законів, а через те, що держава, власне, — це право, природне право народу, узгоджене і впорядковане, 3 його концепції випливає вимога про відповідність державних законів природному праву. Тільки такі закони, з погляду Цицерона, є справедливими. Вчений уважав, що законами слід закріплювати не тільки міру влади магістратів, а й міру підкорювання громадян, Він сформулював дуже важливий принцип права, твердячи, що чинність закону поширюється на всіх. Цицерон обстоював формальну правову рівність усіх громадян, рівність їхніх прав і водночас відкидав фактичну майнову, розумову, службову та іншу рівність, Він визначав державу як загальний правопорядок, Захист свободи громадянина, його прав як складової правопорядку та всієї державності — це не приватна, а загальна справа держави.

Ідеї про правову державу античних класиків розвинули й доповнили мислителі середньовіччя і нового часу. Вони помітно вплинули на становлення і розвиток таких прогресивних теорій, як поділ влади, конституціоналізм, правова державність; відіграли значну роль у критиці феодальної нерівності, привілеїв та беззаконня, в подоланні середньовічних теологічних концепцій про державу і право, у ствердженні ідей формальної рівності та свободи людей.

Термін "правова держава" набув поширення після видання праць німецького державознавця Р.Моля в 30-х рр. XIX ст. Теорія правової держави стала підсумком багатовікового розвитку політичного життя і правової думки цивілізованих країн.

Початок утвердження концепції правової держави пов'язаний з боротьбою народів Європи за їхні права і свободи проти свавілля феодалів в умовах абсолютної монархії. Тлумаченню і втіленню ідей правової держави в суспільне життя сприяли політико-юридичні вчення Джона Локка (1632-1704). Він виступав ідеологом соціального компромісу, виразником правових уявлень буржуазного суспільства, на противагу феодальному. Свої політико-юридичні ідеї він виклав у праці "Два трактати про правління".

Дж. Локк, спираючись на ідеї народного суверенітету і суспільний договір Ж.Ж. Руссо, висунув принципи законності опору всяким протизаконним діям і права чинити свою волю, якщо це не заборонено законом. Суб'єктивні права він уважав такими, що встановлюються з волі держави і полягають у тому, щоб кожна людина мала постійні правила для життя і спілкування в суспільстві, встановлювані законодавчою владою, що утворена в державі. Філософ розглядав ці права як "... свободу діяти згідно з власним бажанням у всіх випадках, коли це не заборонено законом, і не бути залежним від постійної, невизначеної, невідомої самовладної волі іншої людини".

У своїх поглядах на механізм державної влади Дж. Локк наголошував на тому, що для дотримання режиму свободи публічно-владні повноваження належить чітко розмежувати і поділити між органами держави. Приймати закони повинні органи законодавчої влади, тобто парламент. А от утілювати ці закони — прерогатива органів виконавчої влади.

Він не тільки констатував поділ влади, а й установив ієрархічність її гілок, уважаючи законодавчу владу верховною (але не абсолютною), запропонував нормативне закріплення стримувань і противаг. Ці ідеї Локка лягли в основу виниклого в XVII ст., буржуазного конституціоналізму,

Ідею поділу влади як один із принципів теорії правової держави систематизував і розвинув у своїх працях французький юрист Шарль-Луї Монтеск'є (1689-1775).

Він уважав, що свобода — це розумна організація державної влади і додержання режиму законності. Свобода за Монтеск'є — це право людини робити все, що дозволено законом. Повної свободи людина не може мати в тій державі, де не існує поділу влади. Спираючись на вчення Локка, Монтеск'є обґрунтував необхідність у демократичній державі поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки, які повинні бути незалежними одна від одної. Законодавча влада має належати парламентові, виконавча — королю, судова. — незалежному судові присяжних. Кожна з названих гілок влади повинна мати стримування і противаги з метою недопущення узурпації однією владою інших владних повноважень. Лише на таких умовах існування самостійних, незалежних одна від одної гілок влади людина може отримати повну свободу, бути вільною у виборі певного варіанта поведінки в межах чинних у державі законів. Якщо в суспільстві не забезпечено реалізації прав і свобод людини та громадянина, не проведено поділу влади на вищезгаданих засадах, то це суспільство не має конституції та не може вважатися демократичним.

Монтеск'є розглядав поділ і взаємне стримування гілок влади як головну умову забезпечення політичної свободи. Останню він убачав не в тому, аби чинити все, що заманеться, бо в державі (суспільстві), де є закони, свобода може полягати лише в тому, щоби мати можливість робити лише те, що є необхідним, і не бути примушеним робити те, чого робити не хочеться. Свобода — це право робити все, що дозволено законами. Якби громадянин мав змогу робити те, що цими законами заборонено, то в нього не було б свободи, позаяк те саме могли б робити і інші громадяни.

Отже, політична свобода у Монтеск'е пов'язана з громадянською свободою, що виявляється в безпеці громадян чи в їхній упевненості у своїй безпеці.

Концепція поділу влади у Монтеск'є, що стала основою буржуазного конституціоналізму і теорії правової держави, вирізнялася, порівняно з попередніми теоріями поділу влади, значною новизною, а саме: він об'єднав ліберальне розуміння свободи з ідеєю конституційного закріплення самого механізму поділу влади, а в систему влади ввів і судову владу, як незалежну.

Обґрунтування теорії правової держави дали німецькі філософи І. Кант і Г.-В.-Ф. Гегель.

Іммануїл Кант (1724-1804) був професором філософії Кенігсберзького університету. Політико-юридичні погляди вченого викладено в його працях: "Ідеї загальної історії під космополітичним кутом зору", "До вічного миру", "Метафізичні засади вчення про право". Державу Кант визначав як об'єднання багатьох людей, підпорядкованих правовому законові.

Вчення цього мислителя навіяне духом просвітництва з використанням ідей індивідуалістичної школи природного права. Особа ним розглядається як абсолютна цінність із висуванням апріорного закону, абстрактно-обов'язкового та формального "категоричного імперативу”. Кант уважав, що свобода особистості полягає в тому, щоб, визначати самому для себе мету і варіанти відповідної поведінки. Вія був упевнений, що держава .може примусити особу вибирати ті чи ті засоби для досягнення якоїсь мети, але не може наказувати людині, заради чого вона має жити. Філософ першим висунув ідею про те, що устрій держави повинен якнайбільше відповідати праву (правовому закону). Держава мусить спиралися на право, додержуватися прав і свобод людини, забезпечувати їх реалізацію та здійснення позитивних законів.

Право Кант поділяв на природне, позитивне і справедливість. Він виключав право народу на повстання проти деспотичного управління, вважаючи, що зміна політично-юридичних установ має ініціюватися зверху способом реформ. Методи відкритої боротьби втягують народ у хаос, анархію та злочинність. У працях Канта обґрунтовується необхідність миру як у межах держави, так і в міжнародних відносинах між державами. Мислитель виступав проти війн, за політичне вирішення всіх проблемних питань через укладення і додержання міжнародних договорів та угод, невтручання у внутрішні справи держави, за розвиток між народами торговельних, культурних та інших зв'язків.

Отже, у правовій філософії Канта — одного з перших авторів, який обґрунтовував буржуазний лібералізм, яскраво вирізняється конфлікт ліберальних і етичних нотаток. Він — прихильник справедливості, а водночас не залишає людині можливості обстоювати справедливість, протистояти тиранії. Справедливою організацією суспільства, на його думку, повинно бути встановлення "вічного миру". Досягти цього в майбутньому можна завдяки утворенню федеративного союзу незалежних рівноправних держав республіканського типу. В такому суспільстві, на думку Канта, особі буде забезпечено реалізацію повної свободи і недоторканності.

Правова держава, за Кантом, характеризується не як емпірична реальність, а як ідеально-теоретична модель, що нею слід керуватися як вимогою розуму і метою наших зусиль у практичній організації державно-правового життя.,

Практичне втілення в суспільному житті ідей правової державності пов'язане з творчістю Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770-1831), Державно-правові вчення мислителя викладено в головній його праці "Філософія права"'.

Якщо у Канта правові закони і правова держава — то лише необхідність, то в Гегеля вони є дійсністю, тобто практичною реалізованістю розуму в певних формах буденного існування людей.

Не погоджуючись із Ж,-Ж. Руссо, Гегель уважав, що людина не народжується від природи вільною, що вона здобуває свободу як духовна істота. Розумне призначення людини він убачав у тому, щоб вона жила в державі. Індивід настільки моральний та істинний, наскільки він є членом держави. Право, за Гегелем, — це дійсна свобода. Держава — теж право в його найбільш абстрактному розумінні, а саме — права особистості, сім'ї та суспільства.

Його філософська теорія базується на тому, що в основі соціальної дійсності лежить "світовий розум", "абсолютна ідея" чи "світовий дух", що проявляються з мисленні чи самопізнанні. У філософії духу він розрізняв три основні науки: про суб'єктивне, об'єктивне та абсолютне. Вчення про державу і право Регель трактував як складову філософії, а державу і право розглядав крізь призму самої ідеї та напрямків її реалізації. Питання конструкції, сутності, змісту і конкретного застосування державно-правових явищ він відносив до предмета юриспруденції. Право мислитель визначав як наявне буття свободи. певний ступінь розвитку свободи; поняття права формулював із позицій ідеалізму, стверджуючи, що право виявляє себе спершу в історичному, моральному, релігійному значенні, а вже потім у дійсності.

Свободу, за Гегелем, закладено в конструкцію абстрактного права, що має декілька ступенів: а) рух від абстрактного до конкретного; б) судження про неправди (ненавмисна, обдурювання, злочин); в) змішування абстрактного права і моралі, що приводить до об'єктивізації свободи через сім'ю, громадянське суспільство і державу.

Абстрактне право філософ формулював так: "Будь особистістю і поважай інших як особистостей!" Конкретне право проявляється у формальній свободі, передовсім — у свободі приватної власності.

Отож, Гегель:

· вихваляв державу як найрозвиненішу дійсну свободу;

· належний поділ влади в державі вважав гарантією свободи особистості;

· критикував деспотизм, уважаючи, що "... стан беззаконня, в якому особлива воля як така, чи то воля монарха, чи народу (охлократії), має силу закону, чи, вірніше, заступає закон";

· визначив свою конструкцію правової держави як таку, що однозначно спрямована проти свавілля, безправ'я та проти всіх неправових форм застосування сили, як із боку приватних осіб, так і з боку держави,

Вчення про правову державу в Росії та Україні виникли у другій половині XIX ст., після проведення буржуазних реформ 60-70-х рр. Вони знайшли відображення в документах російського лібералізму та опозиційного земства. Детальніше ця теорія почала розроблятися на початку XX ст., з переходом Російської імперії до конституційного самодержавства. Активно працювали з напрямку створення теорії правової держави вчені: О.С. Алексєєв, В.М. Гессен, Б.О. Кістяківський, М.М. Коркуков, С.О. Котляревський, І.М. Лазаревський, М.А. Рейснер, Г.Ф. Шершеневич та ін,

Одними з перших теоретиків, чиї розробки з проблем правової держави побачили світ, були М.А. Рейснер, який опублікував статтю "Що таке правова держава", і В.М. Гессен, який видав працю "Теорія правової держави", М.А.Рейснер, наприклад, кваліфікував правову державу як таку, де державний устрій, закон є "... нормою, обов'язковою для самої влади", де кожний акт державної влади підкорений закону і цим же законом забезпечено недоторканність права особи і громадських корпорацій,

В.М. Гессен уважав, що правова держава в її діяльності, у здійсненні урядово-судових функцій зв'язана та обмежена, правом, стоїть під правом, а не ззовні чи над ним.

В основу теорії правової держави російські вчені поклали теорію поділу влади Ш.-Л. Монтеск'є, давши їй своєрідне тлумачення з урахуванням російської практики державно-правового будівництва. У їхньому розумінні державна влада — єдина, але поділяє функції між законодавчими, виконавчими і судовими органами. Але при цьому російські та українські вчені відкидали такі класичні елементи поділу влади, як стримування і противаги. Вони обґрунтовували зверхність законодавчої влади і підпорядкування їй виконавчої та судової. Наприклад, В.М. Гессен намагався розмежувати закон та урядове розпорядження за їхньою юридичною силою, доводячи зверхність закону як неодмінну ознаку правової держави,

О.С. Алексєєв уважав, що не може бути змін правового порядку без участі народного представництва. Зв'язаність державної влади правом, з якого законодавець бере законодавчі норми, спираючись на те, що не закон дає силу праву, а право дає силу законові, і є, на його думку, основою правової держави. Він, як і В.М. Гессен, твердив, що справді демократична правова держава має бути тільки парламентарною.

Необхідність підкорення уряду та його діяльності правовим нормам визнавав та обґрунтовував Б.О. Кістяківський, критикуючи Л.Ф. ІПтейна, який допускав, що в певних межах уряд у конституційній державі не зв'язаний правом.

Критикуючи концепцію С. О. Котляревського, який уважав, що влада як сила, котра служить самозбереженню держави, може діяти за необхідністю, відступаючи від додержання принципів права, Б.О. Кістяківський писав, що в закінчено розвиненій правовій державі сильна влада і є владою чистого права; вона сильна тією міццю й рівновагою, які гарантують їй неухильне дотримання норм права як із боку можновладців, так і з боку підвладних. Він же критикував революційні теорії, що виправдовували насилля, вбачаючи в державному механізмі силу, а не право.

Важливим принципом теорії правової держави як тих часів, так і сьогодення було й залишається ефективне забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Ці питання були предметом дослідження українських і російських учених О.Ф. Кістяківського, Є.В. Васьковського, М.І. Палієнка, Ф.В. Тарановського, М.П. Драгоманова, М.С. Грушевського та ін.

Наприклад, О.Ф. Кістяківський обґрунтовував необхідність забезпечення незалежності суду від втручання адміністративної влади і запропонував для цього систему організаційно-правових заходів.

Є.В. Васьковський висвітлив основну роль і призначення адвокатури в механізмі захисту прав і свобод особистості. Він також наполягав на необхідності поширення прокурорського нагляду за судовою діяльністю.

М.І. Палієнко розглядав проблему суверенітету як одну з властивостей правової держави, що проявляється у спроможності держави мати власну конституцію, самостійно вирішувати питання економіки, політики, з току числі й зовнішньої.

На думку В.С. Гессена, громадянин у взаємовідносинах із підзаконною урядовою владою повинен виступати як суб'єкт права, а не як об'єкт влади, її підданий, як це відбувається в умовах абсолютної монархії.

Отже, підводячи підсумки, можна сказати:

· історія вчень про правову державу охоплює систему ідей, думок і концепцій (закордонних і власних авторів) без знань і врахування яких є неможливим теоретичне розроблення концепції правової держави;

· без теоретичної моделі правову державу не втілити в практичне життя під час розбудови державності й правової системи в Україні;

· важливе значення у створенні нормативної бази на основі нової Конституції України має досвід закріплення конституційно-правовими актами основних принципів правової держави, що юридичне зафіксовані в законодавстві інших країн;

· використовуючи метод історизму, слід зважати на досвід минулого, його позитивні й негативні аспекти, щоб не припускатися помилок під час розбудови правової соціально-відповідальної держави в Україні.

2. Співвідношення громадянського суспільства і правової держави

Держава, здійснюючи політичну владу в громадянському суспільстві: підпорядковує свою діяльність служінню цьому суспільству; забезпечує рівні можливості для всіх людей у всіх сферах їхньої життєдіяльності на засадах соціальної справедливості, гуманізму і милосердя; не втручається з особисте життя людини і громадянина; регулює соціальні відносини в межах чинної конституції, законів та інших нормативно-правових актів.

Між державою і суспільством повинна бути певна дистанція — такий собі кордон демократії, перетинання якого веде до одержавлення суспільства, що з позиції демократії та гуманізму неприпустимо. У межах такого кордону держава є суттєво необхідною громадянському суспільству, яке без неї не зможе не тільки розвиватися, а й існувати. Тут варто погодитися з Регелем, який не вважав державу чимось зовнішнім стосовно до громадянського суспільства і пояснював їхній органічний взаємозв'язок надзвичайно просто. Громадянське суспільство, підкреслював він, являє собою поєднання відмінних одна від одної осіб, які його утворюють. Але за внутрішньою природою дії внутрішніх, характерних для нього, сил громадянське суспільство характеризується домінуванням роз'єднання, а тому, щоб його зв'язати, перебороти це роз'єднання, і необхідна держава як загальний зв'язок.

Вразливість позиції Гегеля полягає не в тому, що він у такий спосіб підкреслював об'єктивну необхідність держави для громадянського суспільства, а в тому, що держава з одного з важливих засобів його формування і розвитку в уяві філософа перетворилася на абсолютну мету, на одну з незаперечних основ світового порядку. Щоправда, етатизм Гегеля відрізняється від теорій тоталітаризму, в яких держава і право змальовуються ворогами і чітко проглядається прагнення підмінити закон нормативно- та індивідуально-наказовими актами.

Громадянське суспільство, на думку Гегеля, характеризується трьома основними моментами: системою потреб; відправленням правосуддя; діяльністю поліції та корпорацій. У такій конструкції відчувається змішування функцій громадянського суспільства і держави, що привело Гегеля до їх ототожнення.

Отже, Гегель у питаннях свободи й недоторканності особи стояв на позиціях формальної рівності всіх суб'єктів громадянського суспільства. Держава і право є засобами визначення і забезпечення формальної рівності людини і громадянина, Увесь новітній час, починаючи від Реформації, Гегель присвятив німецькій нації, вважаючи, що СПІА і Росія ще не проявили себе у всесвітній історії.

Що ж до нинішньої України, то формування в ній громадянського суспільства є завданням вельми тяжким і довготривалим. Протягом значного часу Україна перебуває у глибокому кризовому стані. Початкова орієнтація на політику "піскової терапії", лібералізацію цін, форсування ринкових відносин., заміна рубля купоном, пропаганда ї фактичне здійснення ідеї невтручання держави у господарську діяльність призвели до обвального падіння товарного виробництва і розкрадання державних ресурсів, вибухового зростання цін та емісії, розвалу грошово-фінансової системи, формування мафіозно-спекулятивної структури з бурхливими темпами особистого збагачення. Сучасне розуміння співвідношення правової держави та громадянського суспільства пов'язане з усвідомленням аксіології їхнього взаємозв'язку. Саме ціннісний підхід до розуміння взаємозв'язку і взаємодії права і держави, правової держави і громадянського суспільства можуть дати нам усвідомлення місця й ролі правової держави у громадянському суспільстві.

Отже, громадянське суспільство і правова держава можуть співвідноситись як необхідні одна одній та взаємодоповнювальні системи. Правова держава підпорядковує свою діяльність громадянському суспільству і конкретній людині, відповідає перед ними за свою діяльність. Формування в Україні громадянського суспільства і правової держави є нагальною проблемою.

3. Основні напрямки формування громадянського суспільства і правової держави в Україні

Метою створення правової держави в Україні є забезпечення цивілізованого функціонування і розвитку громадянського суспільства.

Концепція правової держави в сучасних умовах — це не лише проголошення основних принципів і рис, що складають теорію такої держави, а й необхідність реального формування нових соціально-політичних інститутів, котрі замінили б існування закритої авторитарної політичної системи відкритою демократичною системою, яка діяла б на засадах панування права (правового закону) в суспільстві.

Правова держава нині розглядається як держава, в якій виключно юридичними засобами забезпечуються зверхність права, реальне здійснення, охорона, захист і поновлення порушених прав громадян, взаємна відповідальність держави та особи, контроль і нагляд за утворенням і застосуванням юридичних законів, Метою створення правової держави в Україні є забезпечення цивілізованого функціонування і розвитку громадянського суспільства.

Отже, правова держава може розглядатись як політико-юридична форма організації суспільного життя, що належить до таких фундаментальних соціальних цінностей, як права людини і громадянина, конституціоналізм, демократія тощо.

Основними рисами правової держави вважають:

· зверхність і панування правового закону;

· постійне утвердження суверенітету народу як єдиного джерела державної влади;

· здійснення поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову;

· забезпечення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, виконання ними своїх обов'язків перед іншими, людьми, державою і громадянським суспільством;

· врегулювання взаємовідносин між особою та державою на засадах дозволеності особі робити все, що прямо не заборонено законом, а державним органам — тільки те, що прямо дозволено законом;

· взаємну відповідальність між особою та державою, відповідальність держави перед особою і громадянським суспільством за свою діяльність;

· ефективну організацію контролю й нагляду за здійсненням законів і режиму законності.

Конституція та закони, як відомо, — це нормативні акти вищої юридичної сили. Але таке визначення законів є формальним. Дуже важливе значення має зміст законів, який повинен бути демократичним, тобто захищати права і свободи людини, бо в протилежному разі законність як така може виявитися притаманною антидемократичним режимам.

Демократизм змісту законів та утвердження суверенітету народу як єдиного джерела влади знаходить відображення в концепції зверхності парламенту. Тільки парламент, як представницький орган, вибраний народом, має право приймати закони й контролювати їх виконання, а також є єдиним державним органом, що має право говорити й діяти від імені всього народу.

Важливе значення для утвердження правової держави має принцип поділу влади. Чітке розмежування законодавчих і виконавчих функцій в Україні проводиться на основі чинної Конституції України (ст. 6). Усі закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України, тобто в Україні діє принцип верховенства правового закону (ст. 8). Зміст і спрямованість діяльності держави визначають права людини та гарантії їх здійснення, а забезпечення та утвердження прав людини є головним обов'язком держави (ст. 3). Права людини проголошуються як невідчужувані й непорушні (ст. 21). Конституція закріплює правовий порядок арештів і тримання під вартою за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставі та в порядку, встановлених законом (ст. 29). Людині забезпечується відшкодування моральної та матеріальної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю державних органів, органів місцевого самоврядування, їх службових і посадових осіб під час здійснення ними своїх повноважень, коштом цих органів (ст. 56). Нормативні акти, що визначають права та обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення в установленому законом порядку (ст. 57). В разі невідповідності будь-якого закону, указу Президента чи постанови Кабінету Міністрів України Конституційний Суд України зобов'язаний визнати названі акти неконституційними, що тягне за собою втрату ними юридичної сили.

Отже, спираючись на норми, закріплені в Конституції України, можна зробити висновок, що Україна є правовою державою. Але чи можна говорити про те, що в країні існує правова держава, якщо не забезпечено гарантій реалізації прав і свобод людини та громадянина, не реалізуються принципи взаємної відповідальності держави та особи, можливості особи робити все, що прямо не заборонено законом, а державних і самоврядних органів та посадових осіб — тільки те, що передбачається їхньою компетенцією? Слід також констатувати, що з Україні не в повному обсязі вирішено питання боротьби з правопорушеннями, зміцнення законності, правопорядку і дисципліни.

Ці та деякі інші проблеми дають нам право говорити про необхідність формування правової держави в Україні. До основних напрямків формування правової держави в Україні слід віднести:

· необхідність зв'язати правом (загальносоціальним, що характеризується правами людини, народу, людства) діяльність держави та її органів;

· формування правового механізму, з допомогою якого можна було б подолати відчуження людини і громадянина від засобів виробництва, власності, від безпосередньої та представницької форм демократії;

· чітку роботу законодавчої влади на основі Конституції України і конституційних законів;

· створення системи незалежних загальних і арбітражних судів та інших ланок судової системи України, Поки що в нашій державі в повному обсязі не створено судової системи, передбаченої Конституцією України;

· формування у людей (народу України) нового правового мислення, високого рівня правової культури, знань про життєво необхідні закони та вміння використовувати ці закони в повсякденному житті.

Отже, правова держава — це така, де досягнуто пріоритету прав людини, де держава зв'язана саме цим правом і підкоряється йому, де законодавча, виконавча і судова гілки влади закріплюють, гарантують і забезпечують права людини, народу і людства у повсякденній діяльності.

Ось чому дуже важливо визначити принципові заходи з формування громадянського суспільства в Україні. Але передусім слід зазначити, що багато дослідників обминають ці питання, а роль держави в цьому процесі залишається незначною.

Основою кожного громадянського суспільства є, поза сумнівом, приватна власність, яка може існувати і розвиватись у різних формах. Упродовж століть визначні філософи та громадські діячі відзначали велику користь власності як фундаменту, основи суспільства. Ще в середині XIX от. М.І. Костомаров писав у своїй праці "Дві руські народності", що в Україні кожен хлібороб є самостійним власником свого добра, яке дає йому необхідні переваги в суспільному житті. Російський просвітитель І.П. Пнін на початку того ж століття зазначав, що тільки власність громадянина е душею громадянського співжиття та безпеки особистості. Що ж до знаного російського філософа В.С.Соловйова, то. він узагалі підкреслював, що, згідно, з загальнопринятим філософським визначенням, власність — це не що інше, як ідеальне продовження особистості в речах чи її перенесення на речі.

Наявна теоретична спадщина та деякі наукові розробки дозволяють сформулювати основні риси формування громадянського суспільства:

· забезпечення свободи та ініціативності людини, що спрямовані на задоволення її розумних потреб і не шкодять загальним інтересам;

· такий розвиток суспільних відносин, за якого людина розглядається як мета, а не як засіб;

· ліквідація відчуженості людини від соціально-економічних структур і політичних інститутів та реальне забезпечення здійснення принципу рівних для всіх можливостей;

· забезпечення прав і свобод людини і громадянина державою, її органами та соціальними структурами громадянського суспільства;

· багатоманітність різних форм власності, серед яких приватна власність в її різних формах посідає домінуюче місце як основа ініціативної, творчої підприємницької діяльності;

· здійснення справедливого твердження, що лише у власності особа виступає як розум і тільки володіючи власністю людина може бути справді вільною та ініціативною в усіх її починаннях;

· реалізація багатоманітності духовного життя суспільства, в основі якого — визнання гуманістичних і демократичних за сутністю загальнолюдських цінностей;

· наявність "середнього класу" як соціальної бази громадянського суспільства;

· відсутність жорсткої регламентації з боку держави приватного життя членів суспільства;

· існування розвиненої соціальної структури, яка гарантує задоволення інтересів різних груп і верств населення;

· активна участь у суспільному житті недержавних самоврядних спільностей людей (сім'я, корпорації, громадські організації, трудові колективи, етнічні, конфесійні та інші об'єднання людей);

· визнання і матеріалізація ідей зверхності права, особливістю якого має бути поділ права на публічне і приватне, основними ознаками останнього є орієнтація на людину-власника;

· різний правовий статус у цивільних відносинах, поєднання інтересів державних, громадських структур і громадянина;

· детальне регулювання різноманітних видів відносин у сфері підприємництва, ринкового господарювання;

· розвиток орієнтованих на регулювання підприємницької діяльності нових галузей права (комерційного, банківського, вексельного) тощо.





Реферат на тему: Поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави. Співвідношення громадянського суспільства і правової держави (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.