Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Поняття консульського та публічного міжнародного права (реферат)

Зміст

1.Консульське право, його аспекти щодо громадян іноземних держав 3

2. Правовий статус в Україні 8

3. Суб'єкти міжнародного права, поняття публічного міжнародного права 11

Список використаної літератури. 17


 

1.Консульське право, його аспекти щодо громадян іноземних держав

Консульське право можна визначити як сукупність принципів і норм міжнародного права, що регулюють відносини особливого роду, іменовані консульськими. Ці відносини, як визначає їх І.І.Лукашук, "являють собою міжнародні адміністративно-правові відносини, призначені для захисту прав та інтересів фізичних і юридичних осіб однієї держави на території іншої".

З цього видно, що зміст консульських відносин значно вужчий від змісту дипломатичних і обмежується тільки рамками адміністративно-правового регулювання. З огляду на це і залежність консульських відносин від дипломатичних не є прямою і безпосередньою.

Консульські відносини між двома державами можуть існувати і розвиватися й при відсутності між ними дипломатичних відносин. Необхідність появи і розвитку консульських відносин була обумовлена розвитком міжнародної торгівлі та інших зв'язків. Перші консульські установи виникли в результаті необхідності захисту інтересів іноземців (насамперед, торговців) перед місцевою владою. Згодом функції консульських установ розширилися. У нинішні часи, як це відзначено в основному міжнародно-правовому документі у сфері регламентації консульських установ - Віденській конвенції про консульські зносини 1963 p., - основними функціями цих установ варто вважати:

- охорону і захист інтересів своєї держави, її громадян та юридичних осіб у державі перебування;

- заохочення і розвиток торговельних, економічних, наукових, культурних та інших зв'язків із державою перебування;

- виконання адміністративних і нотаріальних функцій стосовно юридичних і фізичних осіб своєї держави;

- сприяння і надання допомоги морським і повітряним суднам своєї держави та їхнім екіпажам;

- представництво, у випадках необхідності, в судах та інших органах держави перебування;

- збір легальними засобами різноманітної інформації про життя свого округу та інформування про це відомства МЗС своєї держави.

У здійсненні цієї діяльності консульські установи керуються нормами чинного міжнародного права з урахуванням вимог законодавства своєї держави і держави перебування.

Звичайно консульські установи підтримують зв'язок тільки з місцевою владою свого округу, а в разі потреби зв'язку з іншими властями, діють через дипломатичне представництво своєї держави.

Як правило, консульські установи підпорядковуються МЗС і своєму дипломатичному представництву, до складу яких можуть входити консульські відділи.

В числі повсякденних операцій, якими займаються консульські установи, можна відзначити видачу і продовження терміну дії паспортів, оформлення виїзних і в'їзних віз, оформлення клопотань про прийом до громадянства, реєстрацію актів громадянського стану, нотаріальне засвідчення документів, дії у підслідних справах та ін.

Всі існуючі консульські установи можуть бути поділені на 4 класи: генеральні консульства, консульства, віце-консульства і консульські агентства. Відповідно до цього й іменуються глави цих консульських установ.

Персонал консульських установ ділиться на 3 категорії: консульські посадові особи, що виконують консульські функції, консульські службовці, що виконують адміністративно-технічні функції, обслуговуючий персонал.

Глави консульських установ звичайно призначаються главою відомства закордонних справ, проте може бути й інший порядок. Консулу, при його призначенні, видається спеціальний документ - консульський патент, що засвідчує його повноваження і містить дані про консула, його клас, консульський округ, в який направляється консул, і місце розташування консульства. Для виконання консулом своїх обов'язків у країні перебування він повинен дістати згоду компетентних органів цієї країни. Ця згода називається екзекватурою. За звичай, екзекватура видається міністерством закордонних справ. Екзекватура може бути у вигляді окремого документа або у вигляді напису на консульському патенті.

Як правило, консул вступає у виконання своїх обов'язків з моменту одержання екзекватури. Припинення виконання обов'язків консула наступає у випадках: його відкликання, оголошення його persona non grata, виходу території консульського округу з-під суверенітету країни перебування, закриття консульства, початку воєнних дій між державою направлення і державою перебування консула.

В період свого функціонування консульські установи користуються певними імунітетами і привілеями. Вони, як і дипломатичні, діляться на імунітети і привілеї консульської установи й імунітети і привілеї консульських посадових осіб і службовців.

Відповідно до Віденської конвенції про консульські зносини 1963 p., імунітети і привілеї консульських установ виражаються в: недоторканності помешкань, службових архівів, листування, майна, транспорту, звільненні від обшуку, реквізицій, податків і мит, у свободі зносин із своїм урядом, своїм дипломатичним представництвом і консульськими установами своєї держави, у свободі використання шифрів і консульських кур'єрів.

Як почесні привілеї консульські установи мають право піднімати свій державний прапор і герб на помешканні консульства і на його транспорті.

До особистих імунітетів і привілеїв консульських посадових осіб відноситься: особиста недоторканність, при відсутності судового вироку, за винятком випадків учинення тяжких злочинів.

У період виконання службових консульських функцій посадові особи звільняються від судової й адміністративної юрисдикції. Це ж правило діє і щодо службовців консульських установ.

Стосовно цих двох категорій співробітників також діє правило, що звільняє їх від податків і зборів.

При встановленні консульських відносин держава, як звичайно, розширює обсяг імунітетів і привілеїв співробітників консульських установ. Разом із тим, становище консульських установ та їхніх співробітників багато в чому залежить від внутрішньодержавного законодавства країни перебування.

Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято.

Здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.

Іноземці та особи без громадянства зобов'язані поважати та дотримувати Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України.

Іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Іноземці та особи без громадянства, які іммігрували на постійне проживання або прибули для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Порядок видачі дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне проживання та вирішення інших питань, пов'язаних з імміграцією іноземців та осіб без громадянства, визначається Законом України про імміграцію.

Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов'язані в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, зареєструвати свої паспортні документи, і виїхати з України після закінчення відповідного терміну перебування.

Якщо іноземці та особи без громадянства, які тимчасово перебувають в Україні, змінюють місце проживання, вони зобов'язані повідомити про це органи внутрішніх справ, у яких зареєстровано їх паспортні документи.


 

2. Правовий статус в Україні

Заснування ООН мало величезне значення для розвитку міжнародного права в другій половині XX ст. Ця подія сприяла подальшому розширенню правосуб'єктності України в міжнародних відносинах. Україна, так само як і Білорусія, зробила значний внесок у розгром гітлерівської Німеччини. Обидві ці союзні республіки Союзу РСР стали членами ООН із перших днів її створення. Україна активно використовувала своє право у сфері міжнародних відносин.

Беручи активну участь у роботі міжнародних конференцій і організацій, а також у розробці міжнародних договорів, Україна впливала на прогресивний розвиток міжнародного права. Вона взяла участь також у роботі багатьох органів ООН і пов'язаних із цією міжнародною організацією міжнародних конференціях. Наприклад, це діяльність у таких важливих міжнародних спеціалізованих організаціях, як ЮНЕСКО, Міжнародне агентство з атомної енергії, Міжнародна організація праці та інших.

Україна була також активним суб'єктом міжнародного договірного права. На початок 1990 р. вона була учасницею понад 120 міжнародних договорів. З-поміж них найважливішими є насамперед Статут ООН, Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р., Статут Всесвітнього поштового союзу 1864 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. та багато інших.

З метою підготовки кадрів для сфери міжнародних відносин у Київському університеті в 1944 р. були відкриті спеціалізації з міжнародних відносин на історичному факультеті, а пізніше з міжнародного права на юридичному факультеті, що стали основою для створення Інституту міжнародних відносин при Київському університеті. До 1991 р. цей навчальний заклад поряд із Московським державним інститутом міжнародних відносин готував кадри юристів-міжнародників для всього Радянського Союзу. Наявність традицій, інтелектуального і кадрового потенціалу юристів-міжнародників і фахівців інших напрямів зовнішніх зносин сприяли тому, що Україна порівняно легко переборола "шорсткості" правонаступництва після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р.

У співтоваристві кінця XX ст. основними компонентами структури є: держави, міжнародні організації, міжнародне право. У кожного з цих компонентів — своя функція. При цьому держави відрізняються від міжнародних організацій широтою і якістю компетенції, ступенем свободи дій і впливу на систему, на розвиток її інтегративних якостей. У свою чергу міжнародне право, будучи елементом структури, є водночас і функціональним явищем, знаряддям впливу на міжнародні відносини.

Взаємодія держав здійснюється на двох рівнях: вертикальному і горизонтальному. Якщо говорити про перший рівень, то він являє собою суто міждержавні відносини. Другий, похідний рівень реалізується за допомогою міжнародних відносин через міжнародні організації, що їх створюють держави як суб'єкти міжнародного права. Тому створення і розвиток системи міжнародних спеціалізованих організацій як функціональна інституція міжнародного співтовариства є найбільш характерною і важливою тенденцією сучасних міжнародних відносин. За допомогою міжнародних спеціалізованих організацій можна розв'язувати як глобально-стратегічні, так і конкретно-прикладні проблеми людства. Такі міжнародні організації діють досить самостійно і на основі делегованої їм широкої компетенції здійснюють міжнародно-правове регулювання у різних сферах.

Виходячи з цього, Україна відповідно до своєї зовнішньополітичної доктрини реалізує національні інтереси, з одного боку, на геостратегічних напрямах міжнародних відносин із державами, групами країн і т. п., з другого — через універсальні (системи ООН) і регіональні міжнародні організації.

Аспектом реалізації проголошеного у Декларації примату міжнародного права є створення дієвої системи правозастосування. Сьогодні цю сферу регулює Закон України "Про чинність міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 р. Він встановлює, що "укладені і належ¬но ратифіковані Україною міжнародні договори складають невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства".

Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 р., створено конституційний зовнішньополітичний механізм, який дає змогу успішно забезпечувати втілення в життя зовнішньої політики держави відповідно до норм міжнародного права.

Засади міжнародно-правової концепції України, що перебуває на стадії формування, — це тільки перші кроки на цьому шляху. Належить піднести на більш високий рівень міжнародно-правову свідомість суспільства, що пов'язано з підвищенням політико-правової культури і моралі в цілому. Український народ має усвідомити себе повноправним членом світового співтовариства, який володіє як правами, так має і відповідні обов'язки, що є характерним і невід'ємним для всіх країн і народів на сучасному етапі.


 

3. Суб'єкти міжнародного права, поняття публічного міжнародного права

Суб'єкт міжнародного права - це носій міжнародних прав і обов'язків, які виникають відповідно до норм міжнародного права.

Ще кілька десятків років тому вважалось, що єдиними суб'єктами міжнародного права є держави. На них поширювалась дія міжнародно-правових норм, вони мали міжнародну правоздатність. Для позначення правосуб'єктності вживався термін «personality» (особистість, правосуб'єктність), що підкреслював значення носія прав - носія обов'язків, тобто тих прав суб'єктів, що склались історично. У XX ст. наголос переноситься на участь суб'єктів у міжнародно-правовій системі.

Ще 1648 р. Вестфальський міжнародний конгрес, що ознаменував закінчення 30-літньої війни, констатував, що суверен певної території визначає і законно контролює релігію населення цієї території. Меншина на території держави не мала законного права на звернення по допомогу з приводу порушення права на сповідування своєї релігії. Таким чином, правова система визначалась територіально. Після Вестфальського договору на зміну містам-державам приходять національні держави.

Це була суттєва відмінність від правових систем середніх віків, коли право було персональним (personal). Згадаємо Lex Mercatoria - право купців, для яких не існувало територіального права. Зараз ми намагаємось відтворити, відродити це право купців.

В цілому еволюція міжнародного права визначається пошуками міжнародного правопорядку, що веде до стабільності. Також відбуваються такі важливі процеси, як персоніфікація держави (особа може нести відповідальність за дії держави) та поєднання ідеї держави з ідеєю народу. Останнє ускладнюється тим, що, якщо ми маємо справу з багатонаціональною державою, складніше визначити поняття «народ».

Хоч думка, що міжнародне право існує для держав і про держави, все ще досить поширена, однак дедалі частіше чуємо, що воно також є для народів, осіб та організацій. Тобто хоч безпосередніми суб'єктами міжнародного права є суверенні держави, у багатьох міжнародних договорах поняття суб'єкта міжнародного права фігурує під різними назвами.

Так, Підсумковий акт НБСЄ 1975 р. вимагає від держав-учасниць діяти в «інтересах народів», роблячи внесок у «сприяння основним правам, економічному і соціальному прогресу і благополуччю всіх народів». Підсумковий акт не тільки вимагає від держав «поважати рівноправ'я і право народів розпоряджатись своєю долею», а й «підвищувати добробут народів і сприяти втіленню в життя їх надій» у всіх областях міжнародного співробітництва.

Як правило, народи реалізують свої суверенні права і обов'язки не безпосередньо самі, що буває порівняно рідко (референдум, плебісцит), а через свої національні держави в особі їх вищих органів влади й управління, що займаються дипломатичною діяльністю, тобто особливою державною діяльністю зі здійснення зовнішньополітичних функцій.

Підсумковий акт чітко формулює суть взаємовідносин між народом і державою: «Всі народи завжди мають право в умовах повної свободи визначати, коли і як вони бажають, свій внутрішній і зовнішній політичний статус», а також «здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток». Незважаючи на те що суверенні права і обов'язки реалізуються через вищі державні органи влади й управління, держави як «носії» суверенних прав підкоряються волі «володарів» цих прав - своїм народам, яким належать такі найважливіші права, як право на самовизначення, на суверенітет і невтручання, на територіальну недоторканність, право на мир тощо.

Підтвердженням того, що суб'єктом міжнародного права може виступати народ, стало визнання сучасним міжнародним правом за народами колоніальних і залежних держав найважливішого права бути суб'єктом міжнародних правовідносин, незалежно від того, що їхні національні держави ще не існували. У 1960 р. Генеральною Асамблеєю ООН було прийнято Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам та народам1. Ця декларація була прийнята 89 голосами за, жодного голосу проти, 9 держав утримались, а саме: Австрія, Бельгія, Домініканська республіка, Франція, Португалія, Південна Африка, Іспанія, Велика Британія та СІЛА. У Декларації, зокрема, ще раз згадується про проголошену в Статуті ООН віру в основні права людини, гідність і достоїнство людини, рівні права чоловіків і жінок, а також великих і малих народів. У 1970 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Програму дій з метою повної реалізації положень Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам.

До сьогодні спірним питанням залишається те, чи транснаціональні корпорації (ТНК) є суб'єктами міжнародного права. У 60-80-х pp. було дуже багато позовів щодо їх міжнародної правосуб'єктності. Найгостріше це питання виникає при націоналізації ТНК, коли вони стверджують, що є суб'єктами міжнародного права, а не національного, а отже, їх не можна націоналізувати. Юристи намагаються аргументувати правосуб'єктність ТНК, опираючись як на міжнародні договори, так і на звичай (звичаєва норма компенсувати за експропріацію - швидка, адекватна та реальна (effective) компенсація, повна, яка включає втрачену вигоду). Ця норма (effective compensation) завжди включалась у Restatement of Foreign Law, USA, однак в останньому її немає. Професори з Гарварда стверджують, що можна говорити тільки про справедливу компенсацію (just compensation).

У результаті корпорації залишаються майже повністю залежними від своїх держав, що підтверджує, що вони не мають міжнародної правосуб'єктності.

Фізичні особи в останні десятиліття набули міжнародної правосуб'єктності. Аргументами на користь цього є:

1. Індивідуальна відповідальність у міжнародному праві, починаючи від Нюрнберзького військового трибуналу;

2. Індивіди можуть звертатися з позовами до міжнародних контрольних та правозахисних органів.

Отже, визначення міжнародного права як права міждержавного в останні десятиліття було розвінчане набуттям міжнародної правосуб'єктності міжнародними організаціями та індивідами.

Існують різні визначення міжнародного права. Більшість вчених-юристів вважають, що основними суб'єктами міжнародного права є держави, а міжнародне право - це серія норм, що регулюють відносини в першу чергу між державами, а також іншими суб'єктами міжнародного життя. Однак не всі погоджуються з таким визначенням. Так, Жан Тускоз визначає міжнародне право як «сукупність юридичних норм та інституцій, які регулюють відносини у міжнародному суспільстві з метою встановлення у ньому миру, справедливості та сприяння його розвитку». Це визначення відрізняється від більшості інших визначень, котрі виходять з концепції держави, оскільки Ж. Тускоз не змішує поняття «міжнародне право» та «міждержавне право». Домінуюча теорія розрізняє міжнародне публічне право, що регулює відносини між державами, та міжнародне приватне право, що застосовується щодо міжнародних відносин між приватними особами. Автори цієї теорії вважають державу єдиним або головним суб'єктом міжнародного права. Ж. Тускоз не вважає державу ні єдиним, ні головним суб'єктом міжнародного права, а стверджує, що міжнародне право має бути визначене не як право, що регулює міжнародні відносини, які, в свою чергу, визначаються виходячи з поняття «держава», а як міжнародне право, що керує міжнародним суспільством, набагато складнішим і різноманітнішим організмом, ніж міждержавна спільність.

Вивчення міжнародного права можна почати з питання, чи є «міжнародне право» правом, чи може бути право, якщо нема наддержавного органу для його впровадження? Англійський філософ Джон Остін вважає, що міжнародне право не є правовою системою, оскільки воно не має суверенної влади, яка б зобов'язувала його суб'єкти (because it does not have a sovereign authority of ruling that binds subjects).

Як відомо, характерними рисами внутрішньодержавної системи права є наявність законодавчого органу, що творить закони, виконавчої влади для впровадження цих законів та ієрархії судів з обов'язковою юрисдикцією для вирішення спорів. Без законодавця, судової та виконавчої влади не можна говорити про правопорядок. Як же в такому разі сприймати систему міжнародного права? Чи має міжнародне право законодавця? Дійсно, є Генеральна Асамблея ООН, що складається з представників усіх держав - членів ООН, однак її резолюції не є обов'язковими (binding), окрім деяких резолюцій для органів ООН (ст. 17 (1) Статуту ООН). Судової системи влади в міжнародному праві немає. Міжнародний Суд Справедливості (надалі - МСС) дійсно існує в Гаазі, але він тільки тоді може розглядати справи, коли згоду на їх розгляд дали держави - сторони справи. Окрім цього, немає виконавчого органу. Рада Безпеки ООН, що створювалась з цією метою, часто недієздатна через вето хоча б одного з п'яти постійних її членів (США, СРСР (нині Російська Федерація), Китай, Франція та Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії). Отже, як може те, що називають міжнародним правом, бути правом? За основу цього аргументу, як бачимо, беруть порівняння внутрішньодержавного права з міжнародним.

Однак санкції насправді можуть бути накладені Радою Безпеки, коли існує загроза миру, порушення миру чи акт агресії. Такі санкції можуть бути економічними, наприклад проголошені 1966 року проти Родезії, чи військовими, як-от у Корейській війні 1950 року (це стало можливим, оскільки в Раді Безпеки тоді був відсутній представник від СРСР в знак протесту проти присутності представника націоналістичного Китаю), або ж обидві, як 1990 року проти Іраку. Нині тенденцією міжнародного права є відмова від використання сили, наскільки це можливо.


Список використаної літератури

1. Антонович М. Міжнародне публічне право : Навч. посібник для студ. вузів/ Мирослава Антонович,. -К.: КМ Академія: Алерта, 2003. -307 с.

2. Анцелевич Г. О. Міжнародне публічне право : Підручник для студентів вищих навч. закладів/ Г. О. Анцелевич, О. О. Покрещук; За ред. Г. О. Анцелевича; М-во екон. України, Укр. акад. зовнішньої торгівлі. -К.: Алерта, 2005. -424 с.

3. Баймуратов М. Международное публичное право : Учебник/ Михаил Баймуратов,; М-во образования и науки Украины, Одесская нац. юриди-ческая акад.. -Харьков: Одиссей, 2004. -750 с.

4. Буроменський М. В. Міжнародне право : Гендерна експертиза/ М. В. Буро-менський; Міжнар. Фонд "Відродження", Ліга жінок-виборців України "50/50". -К.: Логос, 2001. -139 с.

5. Буткевич В. Міжнародне право : Основи теорії: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Володимир Буткевич, Всеволод Мицик, Олександр Задорожній,; Ред. В. Г. Буткевич. -К.: Либідь, 2002. -605 с.

6. Дмитрієв А. Міжнародне публічне право : Навч. посібник/ Анатолій Дмитрієв, Віктор Муравйов,; Відпов. ред.: Ю.С.Шемшученко, Л.В.Губерський; М-во освіти і науки України; Киів. ун-т права; Ін-т міжнарод. відносин Киів. нац. ун-ту ім. Т.Шевченка. -К.: Юрінком Інтер, 2000. -638 с.

7. Мацко А. Міжнародне право : Навчальний посібник/ Анатолій Мацко,; МАУП. -К.: МАУП, 2002. -210 с.

8. Тодоров И. Международное публичное право : Учебное по-собие/ Игорь Тодоров, Владислав Субботин, Александр Филонов,. -К.: Знання , 2005. -414 с.

9. Тускоз Ж. Міжнародне право : Підручник/ Жан Тускоз,; Пер. з фр. Л.Бадешко. -К.: "АртЕк", 1998. -401 с.

10. Черкес М. Міжнародне право : Підручник/ Марк Черкес,. -4-е вид., випр. і доп.. -К.: Знання, 2004. -292 с.





Реферат на тему: Поняття консульського та публічного міжнародного права (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.