Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Поняття конституційного ладу України (курсова робота)

ПЛАН

Вступ

1. Загальна характеристика конституційного ладу України

2. Засади конституційного ладу як загальний конституційно-правовий інститут

3. Принципи конституційного ладу України

4. Роль конституційного ладу в розбудові Української держави

Висновок

Список використаних джерел


 

ВСТУП

Важливість розгляду теми даної роботи можна пояснити тим, що конституційний лад — це форми і засобів організації держави, які дають можливість реально забезпечити додержання прав і свобод людини, а діяльність держави здійснювати на основі фактично проведеного розподілу влади відповідно до її кон­ституції. В наш час і в нашій країні це питання стоїть вкрай гостро і ще не до кінця відрегульоване, тому дослідження даної теми, на мою думку, є вкрай потрібним і нагальним.

В сучасній юридичній науці зміст конституційного ладу розглядають по-різному:

- як сукупність правовідно­син, що виникають у зв'язку із застосуванням норм консти­туції та інших джерел галузі конституційного права;

- як сукупність основоположних правовідносин, закріплених і нерідко спеціально виділених конституцією;

- як систему кон­ституційних положень, здебільшого сутнісного харак­теру, які іноді наділені найвищим рівнем юридичної жорсткості (більше убезпечені від скасування, ніж зміст).

Найбільш уживаним підходом є розуміння під конституційним ладом розуміють систему принципів, які дають можливість реально забезпечити додержання прав і свобод людини, а діяльність держави здійснювати на основі фактично проведеного розподілу влади відповідно до її кон­ституції.

При написанні курсової роботи були використані різні літературні джерела.


 

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ

Стаття 1 Конституції проголошує Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.

Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів цієї держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами. Такі підвалини забезпечують у державі повноту законодавчої, виконавчої та судової влади, а також непідпорядкування і непідзвітність цієї держави іноземним державам у міжнародних відносинах [8, c.25].

Демократизм в Україні передбачає створення найсприятливіших умов для широкої та реальної участі громадян в управлінні справами держави й суспільства, забезпечення багатоманітності політичного та культурного життя тощо.

Говорячи про Україну як соціальну державу, слід узяти до уваги її орієнтацію на здійснення широкомасштабної та ефективної соціальної політики, що діставала б вияв у реальному забезпеченні прав людини і громадянина, створенні доступних систем освіти, охорони здоров'я і соціального захисту, належній підтримці малозабезпечених верств населення тощо.

Правова держава — це держава, в якій панує право, де діяльність держави, її органів та посадових осіб здійснюється на основі та в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, але й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.

Конституції проголошує Україну унітарною державою, тобто державою, в межах якої немає інших утворень, що мають ознаки суверенітету і право самостійно вступати у відносини з іншими державами, а також право виходу зі складу України [1, стаття 2].

В Україні встановлено республіканську форму правління [1, ч.1, ст.5]. Тому носієм суверенітету і єдиним джерелом влади визнається лише народ.

Різні підходи вчених-правознавців до змісту поняття "конституційний лад" дозволяє зробити висновок, що майже всі вони акцентують увагу на державницькій сто­роні цього інституту у відриві від основної складової самого поняття — людини як вищої соціальної цінності, інтересам якої мають бути підпорядковані всі інші елементи конститу­ційного ладу — громадянське суспільство, державний лад, принципи конституційного ладу тощо. Між тим, з часів прийняття перших декларацій щодо ролі та місця людини в державі основою конституційного ладу завжди була людина і громадянин.


 

2. ЗАСАДИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ

ЯК ЗАГАЛЬНИЙ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ ІНСТИТУТ

Розділ І Конституції України має назву "Загальні за­сади". Тільки конституції України та Казахстану засто­совують цей термін. Інші держави колишнього СРСР назву згаданого розділу визначають відповідно до його змісту.

Основи конституційного ладу України — це основоположні принципи організації та діяльності держа­ви, які визначають форму і засоби організації Української держави, забезпечують людині та громадянину права і сво­боди та характеризують її як конституційну державу [3, c.48].

Виходячи з цього, визначальним критерієм з'ясування змісту поняття "конституційний лад" є людина з її невід'єм­ними правами і свободами.

Загальні засади закріплюють окремі права громадянсько­го суспільства у статтях 13, 15 та 19 розділу І Конституції, а також у розділі II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", на підставі яких і визначаються основні прин­ципи конституційного ладу України.

Зокрема, такими принципами є: право визначати і зміню­вати конституційний лад в Україні виключно народом, яке не може бути узурповане державою чи її органами або посадовими особами (ч. 3 ст. 5), принцип розподілу державної влади (ст. 6), принцип верховенства права (ст. 8) та ін. [1]

У свою чергу на основі цих принципів конституційного ладу України з'ясовується сутність державного ладу (ус­трою) України.

Згідно з ч. 2 ст. 3 Конституції України "права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави" [1, ч.2, ст.3].

Крім того, державний лад включає також певну систему соціальних, економічних і політико-правових відносин, яка встановлюється і закріплюється нормами конституційного права. Зокрема, до них відносять норми, які характеризують Українську державу в цілому (ст. 1), форму держави (форми територіального устрою України (ст. 2); правління (ст. 5), державний режим (ст. 1) тощо. [1, ч.2]

Проте, державний лад може відрізнятися від конститу­ційного ладу, якщо вплив держави на суспільство виявляєть­ся у неправовій формі, в обхід Конституції та інших легітим­них джерел права, з порушенням обов'язків держави щодо людини і громадянина. Саме тому Конституція України є засобом обмеження державної влади.

Обмеження державної влади має на меті створення пев­них умов для створення і функціонування громадянського суспільства, яке є необхідним атрибутом конституційної держави. Громадянське суспільство являє собою систему са­мостійних і незалежних від держави суспільних відносин, які забезпечують умови для реалізації приватних інтересів людини і колективів у духовній, соціальній і культурній сферах. Зокрема, воно охоплює сукупність моральних, правових, економічних, політичних відносин, включаючи власність, працю, підприємництво, організацію і діяльність громадських об'єднань, сферу виховання, освіти, науки і культури, сім'ю, систему засобів масової інформації, норми етики поведінки людини тощо.

Конституція повинна визначати такі межі державної вла­ди, які б виключали взагалі її втручання у сферу громадян­ського суспільства. Проте, в сучасний період без такого втручання у межах, суворо визначених у Конституції, не­можливе нормальне функціонування громадянського суспільства. Зокрема, таке втручання виявляється в неприпус­тимості задоволення прав громадян на шкоду політичній, економічній та духовній свободі; державного регулювання економіки на шкоду ринковій економіці; підміни судової про­цедури арбітражною, яка спрощує розгляд справи, тощо.

Таким чином, у конституційній державі громадянське суспільство функціонує як самостійно, так і завдяки управ­лінню з боку держави. У свою чергу конституційна держава залежить від громадянського суспільства та його потреб.

Отже, загальні засади, як форма вираження консти­туційного ладу України, визнають як першооснову люди­ну і громадянина, їх права і свободи, що є базою закріп­лення основних принципів конституційного ладу, на підставі яких будується державний лад (устрій) та ос­нови громадянського суспільства в Україні.

У свою чергу норми цього розділу регулюють сукупність основоположних політико-правових відносин у вищезгада­них сферах. Така конструкція відповідає сучасним реаліям.

У конституційних розпорядженнях закладена принципово нова модель суспільних відносин, за якою ми жили тривалий час. Не людина для держави, а держава для людини — ось квінтесенція цієї формули. І вона має постійно й цілеспрямо­вано впроваджуватися в життя.


 

3. Принципи конституційного ладу України

Оскільки конституційний лад України включає цілісну систему основних політико-правових, економічних та сус­пільних відносин, які виникають у суспільстві, в його закріп­ленні беруть участь усі галузі національного права України, проте провідне місце серед них належить нормам Конститу­ції, оскільки вона є нормативним актом вищої юридичної си­ли і базою галузевого законодавства.

Тому серед конституційних норм головну роль відіграють норми, що закріплюють загальні засади конституційного ладу, в яких закладено основні принципи української кон­ституційної держави, що відображають її сутність.

Основні принципи конституційного ладу України:

- принцип, згідно з яким, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Ук­раїні найвищою актуальною цінністю (ч. 1 ст. 3 Конституції);

- принцип народного суверенітету, згідно з яким народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом державної влади (ст. 5 Конституції);

- визначення форми Української держави як унітар­ної, суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, пра­вової держави з республіканською формою правління (стат­ті 1, 2 та 5 Конституції);

- організація і діяльність державної влади будується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції);

- визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції);

- принцип верховенства права, згідно з яким закріп­люється загальна підпорядкованість праву, пряма дія і безпо­середнє застосування норм Конституції (статті 8 і 19 Кон­ституції);

- визнання і гарантування основ громадянського сус­пільства, його саморозвитку, свободи його інститутів (стат­ті 11, 13 та 14 Конституції);

- принцип, згідно з яким суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологіч­ної багатоманітності, заборони цензури, свободи політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ст. 15 Конституції);

- принцип визнання української мови державною (ст. 10 Конституції);

- визнання плюралізму форм власності і гарантування захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарюван­ня, соціальної спрямованості економіки (ст. 13 Конституції);

- принцип, згідно з яким норми міжнародного права, за умови згоди на обов'язковість яких надано Верховною Ра­дою України, становлять частину національного законодав­ства (ст. 9 Конституції);

- визначення основних функцій держави: захисту суве­ренітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки, забезпечення еколо­гічної безпеки і підтримання екологічної рівноправності України, оборона держави, здійснення зовнішньополітичної діяльності (статті 16, 17 та 18 Конституції);

- принцип, згідно з яким правовий порядок в Україні здійснюється на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом [1].

У свою чергу органи державної влади та органи місцево­го самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставах, в межах повноважень та у спосіб, що передба­чені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції);

- закріплення у якості державних символів України Державного Прапора України, Державного Герба України і Державного Гімну України (ст. 20 Конституції).


 

4. Роль конституційного ладу в розбудові Української держави

Конституційний лад визначає форму державного режиму – демократичну державу. Демократизм Української держави знаходить своє вира­ження у забезпеченні народного волевиявлення; принципу розподілу влад; політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності; місцевого самоврядування.

У ст. 1 Конституції Україна характеризується як демо­кратична держава, тобто держава народу, його влади. У ч. 1 ст. 5 Конституції зазначається, що єдиним джерелом державної влади є народ [9, с.58].

Проте, державна влада не єдина форма влади народу. Другою її формою є місцеве самоврядування, органи якого не входять до системи органів державної влади. Тому народ України здійснює належну йому владу як безпосередньо, так і через органи державної влади і органи місцевого самовря­дування [1, ч.1, ст.5].

Залежно від форм волевиявлення народу розрізняють представницьку і безпосередню демократію.

Перша полягає в тому, що державна влада здійснюється через виборних повноважних представників, які приймають відповідні нормативні акти на підставі волі тих, кого вони представляють: весь український народ або населення, яке мешкає на відповідній території.

Друга є формою безпосереднього волевиявлення народу або певних груп населення. Народне волевиявлення згідно зі статтями 69-74 Конституції України здійснюється через ви­бори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії.

Основоположним принципом демократичної організації держави, найважливішою передумовою здійснення іншого принципу — верховенства права, є принцип розподілу вла­ди. Згідно зі ст. 6 Конституції України єдина державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Цей принцип передбачає не лише демонополіза­цію влади, а й взаємозалежність і взаємодію всіх гілок вла­ди, за яких жодна з них не у змозі підкорити собі іншу. Це можливо на підставі впровадження в життя системи стриму­вань і противаг, спрямованої на виключення можливості превалювання однієї влади над іншою.

Здійснення демократії неможливе, якщо вона не базуєть­ся на принципі політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності [1, ст.15]. Цей принцип ви­ключає можливість Існування в країні державної або іншої обов'язкової для всіх ідеології; створює можливості вплива­ти на політичний процес громадським об'єднанням, діяль­ність яких пов'язана з політикою, але в рамках Конституції України. "Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України", — зазна­чається у ст. 15 Конституції.

Політичний плюралізм — це свобода політичних думок і політичних дій, які здійснюються завдяки діяльності політич­них партій, громадських організацій, масових рухів, що бе­руть участь у політичному процесі. Тому визначення право­вого статусу цих об'єднань — важлива умова реалізації цього принципу.

Нарешті, важливою складовою демократизму України є визнання і гарантування місцевого самоврядування, оскільки основою демократії як форми держави та засобу правління є ідея політичної свободи, що виявляється на підставі принципу самовизначення і самоуправління не лише людини, народу, а й окремої територіаль­ної громади, яка вирішує питання місцевого значення як без­посередньо, так і через представницькі та виконавчі органи, форми безпосередньої демократії на місцях (місцеві референ­думи, збори громадян та ін.), органи територіального громад­ського самоуправління.

Слід зазначити, що конституційні норми, які характери­зують Україну як демократичну державу, повною мірою не реалізуються, а іноді порушуються. Зокрема, народ як носій суверенітету і єдине джерело влади насправді усувається від реальної влади, внаслідок того, що сучасні вибори не відображають повною мірою волю народу.

Не реалізується повною мірою і принцип розподілу влади, оскільки пануючою і безконтрольною є лише виконавча влада і президентська влада, яка панує над іншими гілками влади.

По суті, не повною мірою діють і конституційні норми, які стосуються місцевого самоврядування.

Отже, становлення справді демократичної Української держави справа майбутнього, вирішення якої вирішальною мірою залежить від народу.

Згідно зі ст. 1 Конституції Україну проголошено суверен­ною і незалежною державою. Суверенність (від нім. Souve-ranitat, франц. Souverainete) — верховна влада, верховен­ство і незалежність влади.

Суверенітет — властивість держави самостійно і незалежно від влади інших держав здійснювати власні завдання, функції і повноваження на своїй території та за її межами у міжнародному спілкуванні.

В Конституції України розрізняють: державний, націо­нальний і народний суверенітет.

Під державним суверенітетом розуміється верховен­ство державної влади всередині країни та її незалеж­ність у зовнішньополітичній сфері. Верховенство і неза­лежність як суверенні властивості державної влади виражають її політико-правову сутність і виявляються у від­повідних формах у внутрішній і зовнішньополітичній діяль­ності держави. Як найважливіші властивості державної вла­ди вони являють собою якісну приналежність держави, яка характеризує її політико-правову сутність.

Суверенітет держави виявляється у верховенстві, єднос­ті і незалежності державної влади.

Верховенство державної влади — це такий стан влади, за якого над нею не панує ніяка інша влада. Державна влада обмежена лише правом. Верховенство державної влади ро­бить її єдиною політичною владою, виключаючи саме існу­вання поряд з суверенною владою будь-якої іншої політичної влади [15, с.154].

Верховенство також полягає у правильному встановленні в суспільстві єдиного правопорядку, правоздатності дер­жавних органів і громадських об'єднань, наділенні правами, свободами та обов'язками службових осіб і громадян. Воно передбачає самостійність державної влади всередині країни та її незалежність від влади будь-якої іншої держави.

Єдність державної влади виявляється у наявності єдино­го органу або системи органів, які здійснюють державну вла­ду. Юридичні ознаки цієї влади полягають у тому, що загаль­на компетенція всієї системи органів, які здійснюють державну владу, охоплює всі повноваження, необхідні для здійснення завдань і функцій держави, а різні за своїм при­значенням органи, які належать до цієї системи, не можуть приписувати одним і тим самим органам за одних і тих са­мих обставин взаємовиключаючі правила поведінки.

Національний суверенітет слід розуміти і як демократич­ний принцип, відповідно до якого кожна нація має право на вільний самостійний національний розвиток. Утворення су­веренної і незалежної держави, вільне приєднання до іншої держави або об'єднання з нею, встановлення іншого полі­тичного статусу, який вільно визначається народом, є засо­бами здійснення цим народом права на самовизначення.

Суверенітет народу полягає в тому, що народ має юри­дичні, політичні і соціально-економічні засоби, які забезпечу­ють його участь в управлінні справами держави. Консти­туція України законодавче закріплює ці засоби у формі всеукраїнського і місцевого референдумів, всенародних обго­ворень проектів законів, виборів, народної законодавчої іні­ціативи та інших формах безпосередньої демократії.

Згідно зі ст. 1 Конституції Україна є правовою державою.

Сутність правової держави полягає в демократизмі, на­родному суверенітеті як єдиного джерела державної влади і в підпорядкованості держави суспільству. Основним у пра­вовій державі є її підпорядкованість праву, захист громадян від можливого свавілля з боку держави та її органів.

Атрибутами правової держави є: розподіл влад, незалеж­ність суду, законність діяльності всіх органів держави, пра­вовий захист людини і громадянина державною владою.

Для правової держави характерно те, що вона добровіль­но обмежує державну владу Конституцією як основним за­собом такого обмеження і законами.

Тому найважливішим принципом правової держави є принцип верховенства права (ст. 8 Конституції). Верховен­ство права означає перш за все верховенство закону, його загальність, утвердження його панування.

Завдяки закону закріплюються всі норми, життєво необ­хідні для держави: народне волевиявлення, народний сувере­нітет, статус людини і громадянина, конституційної держави та інші загальні засади конституційного ладу, закріплені на вищому законодавчому рівні — конституційному. На основі конституційної держави будується і механізм законності у правовій державі, пряма дія норм конституції, а закони та ін­ші нормативно-правові акти (підзаконні) повинні приймати­ся на основі та відповідати Конституції [1, ст.8].

Правова держава повинна мати власну конституцію — основу національної правової системи, що має бути оформ­лена у вигляді нормативно-правового документа, який зо­бов'язує відповідні органи здійснювати державну владу на основі порядку, встановленого Конституцією.

Україна як член світового співтовариства визнає части­ною її національного законодавства чинні міжнародні догово­ри, згоду на обов'язковість яких надає Верховна Рада Украї­ни [1, ст.9].

Панування закону — головна ознака правової держави. Основним завданням такої держави є формування цілісної системи національного законодавства, яка охоплювала б усі сфери життя суспільства, причому норми права мають бути рівні для всіх громадян. Тому, згідно зі ст. 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і гро­мадянина гарантуються.

Для правової держави характерні такі її взаємовідносини з громадянами, за яких держава, її органи, службові особи підкоряються всьому суспільству, відповідають перед люди­ною. Звідси — пріоритет особи у взаємовідносинах між лю­диною і державою.

Виходячи з цього, коли правова держава приймає закони вона покладає на себе обов'язки перед громадянами і повин­на визначити конкретні правові види відповідальності дер­жавних органів і посадових осіб за свою діяльність. Держа­ва, якщо вона правова, повинна нести перед народом політичну, правову і моральну відповідальність за повне ви­конання своїх обов'язків.

Згідно зі ст. 1 Конституції, Україна є соціальною держа­вою, тобто такою, головним завданням якої є досягнення та­кої стадії прогресу, яка основана на закріплених правом принципах соціальної рівності, загальної солідарності та вза­ємної відповідальності. Соціальна держава покликана допо­магати бідним, хворим, слабким, впливати на справедливий розподіл економічних благ в дусі принципу справедливості з метою забезпечення кожному гідних умов його життя.

Соціальна держава прагне забезпечити кожному грома­дянинові:

- необхідний прожитковий мінімум;

- соціальну рівність як альтернативу соціальній не­рівності;

- соціальне забезпечення.

Засобами досягнення цього є соціальна політика дер­жави, яка має визначатися у відповідних загальнодержав­них програмах України [1, ч.6, ст.85] і являє со­бою частину загальної політики держави, що регулює відносини між соціальними групами, між суспільством у цілому та його членами, пов'язані зі змінами в соціальній структурі суспільства, зі зростанням добробуту громадян, покращенням їх життя, задоволенням їх матеріальних і духовних потреб, вдосконаленням способу життя.

Головне завдання соціальної політики — досягнення добробуту людини і суспільства, забезпечення рівних і спра­ведливих можливостей розвитку особи.

Виходячи з цього завдання, основними принципами со­ціальної політики є:

- охорона праці і здоров'я людини (ч. 4 ст. 43 і ст. 49 Конституції);

- встановлення гарантованого мінімального розміру оп­лати праці, не нижчого від визначеного законом (ч. 4 ст. 43 Конституції);

- забезпечення державної підтримки сім'ї, материнства, дитинства, інвалідів та людей похилого віку (ч. 3 ст. 24 і ст. 46 Конституції);

- розвиток системи соціальних служб (ст. 46 Конституції);

- встановлення державних пенсій, інших видів соціаль­них виплат та допомоги, що є основним джерелом існуван­ня, які мають забезпечити рівень життя, не нижчий від про­житкового мінімуму, встановленого законом [1, ч.3].


ВИСНОВКИ

Отже, в юридичній наукці конституційний лад розглядають як сукупність правовідно­син, що виникають у зв'язку із застосуванням норм консти­туції та інших джерел галузі конституційного права; як сукупність основоположних правовідносин, закріплених і нерідко спеціально виділених конституцією; як систему кон­ституційних положень, здебільшого сутнісного характеру, які іноді наділені найвищим рівнем юридичної жорсткості. Більше того, деякі автори ототожнюють конституційний лад з дер­жавним ладом, визначаючи, що конституційний лад — це певна форма або відповідний засіб організації держави, за­кріплений у її конституції, яка забезпечує підпорядкованість держави праву і характеризує її як конституційну державу.

Однак, більшість теоретиків наголошують на тому, що конституційний лад не можна ототожнювати з державним ладом, оскільки на відміну від останнього він завжди передбачає наявність у державі конституції.

Конституційний лад може бути юридично проголошений, а фактично не існуватиме, оскільки з сьогодні на завтра авто­матично його утворити неможливо. Становлення його залежить від певних чинників: рівня розвитку демократії, еконо­міки, права тощо.

Із загального поняття "конституційна держава" випливає і визначення конституційного ладу даної держави. Проте, конституція закріплює внаслідок свого призначення лише основи конституційного ладу, які є відправними для органі­зації та діяльності держави.

Таким чином, основи конституційного ладу України — це основоположні принципи організації та діяльності держа­ви, які визначають форму і засоби організації Української держави, забезпечують людині та громадянину права і сво­боди та характеризують її як конституційну державу. Конституція України закріплює за народом виключне право визначати і змінювати конституційний лад. Інакше кажучи, тільки з волі народу, виявленої на всеукраїнському референдумі, можлива зміна принципів організації та функціонування механізму держави.

Отже, загальні засади, як форма вираження консти­туційного ладу України, визнають як першооснову люди­ну і громадянина, їх права і свободи, що є базою закріп­лення основних принципів конституційного ладу, на підставі яких будується державний лад (устрій) та ос­нови громадянського суспільства в Україні. Окрема увага приділяється в Конституції захисту конституційного ладу України. Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його стабільність.

Характеризуючи державу як соціальну, Конституція передбачає орієнтацію на здійснення широкомасштабної та ефективної політики, виявом чого є забезпечення прав людини, формування доступних для різних верств систем освіти, охорони здоров'я і соціального захисту, підтримки малозабезпечених прошарків.


 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. Конституція України: Прийнята на 5-тій сесії ВРУ 28 червня 1996 року. – К.: Юрінком, 1996.

2. Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

3. Конституційне право України /за ред. док. юр. наук проф. В. Ф. Погорілка. – К., 1999.

4. Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. Ч.1. – К., 2000.

5. Погорілка. – Київ: Наук. думка, 2001.

6. Кушніренко О.Г., Слінько Т.М., Веніславський В.Ф. Конституційне право України в схемах і дефініціях. – Х., 2003.

7. Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 2000.

8. Основи правознавства / За ред. І.Б.Усенка. – К.; Ірпінь: ВТФ "Перун",
2003. – 416 с.

9. Опришко В. Конституція України – основа розвитку законодавства //
Право України. – 2002. - № 8. – С.14-17.

10. Охримович Ю. Теорія права. – К., 1994.

11. Правознавство: Підручник / За ред.В.В.Копєйчиков. – К., 2002.

12. Проблеми теорії держава і права. – К., 1999.

13. Скакун О.Ф.Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. – 656 с.

14. Теория государства и права / Под ред. В.М.Корельского и В.Д.Перевалова. — М., 1997.

15. Тодика Ю.М. Конституція України: проблеми теорії і практики: Монографія. – Х., 2000.





Реферат на тему: Поняття конституційного ладу України (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.