Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Поняття і структура судового (змагального) методу кримінально-процесуального права (реферат)

Методам кримінально-процесуального права в юридичній літературі приділено вкрай мало уваги . В Україні за роки незалежності не видано жодної теоретичної праці (ані монографії, ані наукової статті), в якій би розглядалися ці проблеми. Актуальність дослідження останніх полягає в тому, що активізація діяльності з підготовки проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК) повинна спиратися на результати грунтовних наукових досліджень методів регулювання правовідносин, що виникають, розвиваються і припиняються в процесі порушення кримінальної справи, її досудового розслідування, судового розгляду й вирішення. Здійснити таке дослідження в межах однієї статті, звичайно ж, неможливо. З огляду на це визначимо поняття і структуру тільки одного з методів кримінально-процесуального права — судового (змагального).

Для досягнення зазначеного потрібно виконати такі завдання: 1) з'ясувати необхідність використання цього методу для врегулювання правовідносин у кримінальній справі; 2) визначити, що є його основою у кримінально-процесуальному праві; 3) проаналізувати співвідношення названого методу з іншими методами; 4) використовуючи метод системно-структурного аналізу, встановити, з яких елементів складається судовий (змагальний) метод правового регулювання у кримінальному процесі.

Традиційно вважається, що у кримінально-процесуальному праві застосовується тільки один метод правового регулювання — імперативний. Відповідно до його положень правовідносини між суб'єктами кримінального процесу вибудовуються за допомогою підкорення одних іншим («по вертикалі»). Із запровадженням у 2001 р. в кримінально-процесуальне право принципу диспозитивності можна говорити про використання як засобу реалізації останнього диспозитивного методу правового регулювання. Як відомо, за допомогою цього методу кримінально-процесуальні правовідносини між суб'єктами моделюються з урахуванням можливості вільного вибору того чи іншого варіанта поведінки («по горизонталі»).

Але в чистому вигляді теоретичні методи правового регулювання у практиці, як правило, не застосовуються. Складність кримінально-процесуальних відносин зумовлює застосування змішаної системи їх регулювання, яка, в свою чергу, потребує використання такого методу, який би давав змогу досягти мети органам, котрі здійснюють кримінальне переслідування особи, і водночас гарантував би додержання ними її прав і законних інтересів. Оскільки цей метод передбачає вплив зазначених органів на інших суб'єктів процесу через суд, що є арбітром між сторонами (тобто «не по вертикалі» і «не по горизонталі», а «за дугою»), в літературі він отримав назву «судовий метод правового регулювання» 2. На нашу думку, новий метод повинен мати назву «змагальний», тому що в ситуаціях, які регулюються за його допомогою, насамперед йдеться про реалізацію принципу змагальності. Однак на початковому етапі знань про нього більш важливо визначити не його назву, а зміст.

Коли в науці з'являється якесь нове поняття, то завжди постає питання про те, чи потрібне воно для неї, чи, може, вона здатна обійтись і без нього. Якщо таке поняття стосується певної галузі правової науки, то постає питання: чи потрібне це поняття для науки, законодавства та практики його застосування? Оскільки йдеться про новий для кримінально-процесуального права метод правового регулювання, то це породжує питання про те, чи може зазначена галузь права задовольнятися відомими загальній теорії права імперативним і диспозитивним методами, а також як співвідноситься з ними змагальний метод?

Відповідь на ці питання можна одержати за допомогою аналізу предмета правового регулювання кримінально-процесуального права, а точніше, треба з'ясувати, яку специфіку мають відповідні відносини і як вона позначається на методах їх регулювання. Розглядаючи загальні питання реформування правової системи України, професор П. Рабінович зазначив: «Слід виявити таку своєрідність, специфічність відносин, що є (або мають стати) предметом правового регулювання, які вимагають специфічного методу і специфічного режиму правового регулювання» 3. Традиційно вважалося, що в кримінально-процесуальному праві як галузі публічного права можуть існувати тільки відносини субординації і координації. У 2001 р. після внесення до КПК змін, пов'язаних із розширенням застосування положень принципу змагальності, в досудовому провадженні виникли специфічні відносини. Особливість їх у тому, що вони не дво-, а тристоронні. Врегулювати ці відносини з використанням традиційних (імперативного та диспозитивного) методів неможливо. Тому щодо цих специфічних відносин законодавець застосував і специфічний (змагальний) метод правового регулювання 4. Проаналізуємо, у чому ж полягає його специфіка.

Для імперативного методу характерним є надання енергії стороні обвинувачення (державного) у справах публічного обвинувачення. Для диспозитивного — підвищення активності сторін в обстоюванні своїх прав. Але за допомогою тільки цих двох методів у змагальному процесі5 навряд чи можна досягти його мети. Надмірна активність сторін у відстоюванні сторонами власних інтересів є потенційно небезпечною, оскільки може вийти за межі законної поведінки. Не допустити таке порушення має суб'єкт права, не залежний від сторін і наділений повноваженнями щодо обмеження їхньої активності. Представники однієї сторони можуть впливати на представників іншої виключно через цього суб'єкта. За всіма ознаками останній претендує на роль арбітра змагання між сторонами.

На судових стадіях процесу таку роль, безперечно, здатний виконувати суд (суддя). На стадії досудового розслідування на цю роль, на перший погляд, може претендувати і прокурор, тому що він погоджує, затверджує, санкціонує деякі рішення органів дізнання та слідства і таким чином є посередником між цими органами й суб'єктами, на яких вони здійснюють імперативний вплив. Але стверджувати, що прокурор є арбітром змагання сторін, ні в якому разі не можна, тому що він сам представляє сторону обвинувачення 6. Функцію арбітра може виконувати тільки не обмежений інтересами сторін (незалежний) суб'єкт правовідносин — суд 7.

Врегулювати відповідну його діяльність можна із застосуванням специфічного методу правового регулювання. Останній приводить у дію механізм змагальності процесу, а тому повинен позначатися адекватним своїй сутності терміном — «змагальний метод» 8.

Сутність будь-якого методу правового регулювання полягає у наданні суб'єктам правовідносин певного виду енергії (створення «енергетичного поля» цього регулювання) 9. Якщо імперативний і диспозитивний методи в контексті змагальності створюють «поле активності сторін», то змагальний — «поле її стримування». «Енергія» суду полягає в обмеженні такої активності сторін, яка сприятиме їх виходу за межі закону або унеможливить справедливе змагання (порушить баланс прав і можливостей реалізації останніх). Таким чином, змагальний метод не є чимось середнім між імперативним і диспозитивним методами. Це цілком самостійний метод правового регулювання у кримінальному процесі, який має своє конкретне функціональне призначення.

Названий метод притаманний тільки тим галузям права, для яких характерною є наявність сторін, що мають протилежні інтереси і відстоюють свої права та законні інтереси, змагаючись між собою.

Викладене вище дозволяє визначити змагальний метод як метод правового регулювання, сутність якого полягає у забезпеченні впливу сторін кримінального процесу одна на одну через не залежного від їх інтересів арбітра (суд) і наданні йому можливості стримувати активність сторін, пов'язану із незаконним створенням умов, що погіршують процесуальне становище іншої сторони.

Як і будь-яке правове явище, змагальний метод правового регулювання у кримінальному процесі має притаманну тільки йому структуру, зв'язок елементів якої може бути вертикальним та горизонтальним. Структурно він складається з одного основного, найвищого за ієрархією правового положення та інших, які підпорядковані основному, а між собою — рівні, тобто перебувають у горизонтальному зв'язку.

Основним чинником, який об'єднує окремі положення змагального методу (як і інших методів) правового регулювання в єдину систему, є його цільове призначення у кримінально-процесуальному праві. Мета його запровадження в цій галузі права — забезпечити реалізацію принципу змагальності кримінального процесу. А оскільки змагання протилежних сторін у будь-якій сфері суспільного життя, в тому числі і у правовій, зокрема в кримінальному процесі, не може відбуватися без участі незалежного арбітра (в цьому випадку — суду), то найвищим за ієрархією структурним елементом змагального методу правового регулювання слід вважати положення, згідно з яким одна сторона може впливати на іншу не інакше як через суд.

Усі інші структурні елементи аналізованого методу — однакові між собою за значенням положення, які конкретизують наведене вище. Розглянемо їх:

1. Вирішення судом (арбітром) питання про надання дозволу на застосування стороною обвинувачення примусових заходів до обвинуваченого (підозрюваного). Це положення застосовується під час як досудового, так і судового провадження за ініціативою сторони обвинувачення (кримінального переслідування). Але якщо на стадіях судового провадження це питання вирішується судом за клопотанням прокурора чи потерпілого безпосередньо в судовому засіданні, то специфіка досудового розслідування вимагає інших, більш складних форм його вирішення. За чинним кримінально-процесуальним законом, на цій стадії більшість запобіжних (підписка про невиїзд, особиста порука, нагляд командування військової частини тощо) та інших примусових заходів застосовується органом дізнання, слідчим і прокурором в імперативному порядку, тобто без звернення до суду. Така регламентація є цілком обгрунтованою і не суперечить принципу змагальності.

Застосування ж заходів примусу, пов'язаних із позбавленням (хоча й тимчасовим) обвинуваченого свободи, може порушити баланс можливостей сторін, оскільки щоб змагатися на рівних із обвинувачем, який перебуває на свободі, також потрібна особиста свобода. Обмеження її в принципі суперечить змагальній конструкції процесу. Підставу для позбавлення обвинуваченого свободи дають тільки такі його дії, що можуть порушити рівність сторін на його користь. Ухилення цього суб'єкта від слідства, перешкоджання встановленню істини у справі ставить його в більш вигідні умови. Орган дізнання, слідчий і прокурор через такі незаконні дії обвинуваченого в першому випадку будуть позбавлені можливості діяти на користь публічних інтересів, тому що їм доведеться «битися з тінню» 10. Знищення доказів, вплив на свідків та потерпілих також позбавляють органи обвинувальної влади (прокурорів) можливості на рівних умовах змагатися з обвинуваченим. Зауважимо, що тільки зазначені незаконні дії можуть бути підставою для взяття його під варту. Імовірність продовження обвинуваченим злочинної діяльності не може розцінюватись як порушення балансу можливостей сторін, оскільки не зачіпає процесуальних інтересів сторони обвинувачення у справі, в якій здійснюється провадження. Крім того, до моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду на особу поширюється принцип презумпції невинуватості. У зв'язку з викладеним пропонуємо виключити зі ст. 148 КПК положення про те, що запобіжні заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що обвинувачений продовжуватиме злочинну діяльність.

Сфера застосування змагального методу в частині регламентування підстав і порядку обрання примусових заходів не обмежується взяттям під варту. Застосовано цей метод у чинному кримінально-процесуальному законі при врегулюванні порядку поміщення обвинуваченого до відповідного медичного закладу з метою визначити його фізичний або психічний стан (ст. 205 КПК), а в проекті КПК, ухваленому в першому читанні в травні 2003 р., — також при вирішенні питання щодо інших (невідомих чинному КПК) запобіжних заходів — домашнього арешту, взяття особи під нагляд міліції (ч. 2 ст. 28). Мотиви звернення законодавця до змагального методу у названих вище випадках такі ж самі, як і при врегулюванні питання про взяття особи під варту.

2. Вирішення судом клопотань, заявлених сторонами. Суд, займаючи відповідно до кримінально-процесуального закону активну позицію під час розгляду кримінальної справи з метою правильного її вирішення, не може здійснити всі необхідні для цього дії. Сторони для відстоювання своїх інтересів наділяються правами, які формально урівнюють їх можливості. Під час судового розгляду всі права, за допомогою яких одна сторона може вплинути на іншу, реалізуються виключно через суд. Так, поставити запитання підсудному під час судового слідства прокурор може тільки з дозволу головуючого, заявивши спочатку клопотання (а не «напряму», як це він міг зробити на досудовому слідстві). Так само й сторона захисту не може без такого дозволу вступати у відносини зі стороною обвинувачення.

Право заявляти клопотання про виклик нових свідків і експертів, про витребування і приєднання до справи нових доказів роз'яснюється учасникам судового розгляду в його підготовчій частині (ч. 1 ст. 296 КПК). Відхилення клопотань не позбавляє сторони права заявляти ті ж клопотання протягом усього судового слідства (ч. 4 зазначеної статті). Таким чином, змагання сторін у судовому засіданні є можливим завдяки врегулюванню порядку заявлення і вирішення їх клопотань із застосуванням змагального методу.

3. Заборона на вирішення судом за власною ініціативою спірних питань, що виникають між сторонами. В такому випадку йдеться не про процесуальний спір взагалі між сторонами в судовому засіданні стосовно тих чи інших обставин кримінальної справи, а про питання, пов'язані з попранням однією стороною прав іншої. Якщо одна сторона вважає, що інша порушує певні її права або взагалі позбавляє їх, то вона завдяки змагальному методу може звернутися до суду (арбітра), який має з'ясувати, чи порушено в конкретній ситуації баланс прав і можливостей сторін. Слід зауважити, що це відбувається тоді, коли під час змагання та чи інша сторона не може реалізувати свої можливості, використовуючи положення закону, викладені із застосуванням імперативного або диспозитивного методу регулювання. Найчастіше звертається до суду сторона захисту, тому що відстояти власні інтереси у справі вона може в межах принципу диспозитивності, а вплинути на сторону обвинувачення за допомогою положень, що є складовими цього принципу, дуже важко. Наприклад, обвинувачений має право заявити слідчому або прокуророві клопотання про провадження слідчих дій. Слідчий згідно зі ст. 129 КПК зобов'язаний його задовольнити, але тільки за умови, що обставини, про встановлення яких заявлено клопотання, мають значення для справи. Виникає запитання: чи завжди слідчі задовольняють клопотання про провадження слідчих дій, у результаті яких будуть встановлені обставини, які спростують винність обвинуваченого? Задоволення такого клопотання означало б визнання слідчим, що він незаконно притягнув особу як обвинуваченого. Тому швидше за все слідчий відмовить у задоволенні клопотання, і формальною підставою для цього стане те, що обставини, про встановлення яких воно заявлене, не мають значення для справи 11. За відсутності права самостійно збирати докази сторона захисту опиняється в надзвичайно невигідній ситуації. Вирішити її на свою користь і таким чином відновити баланс, необхідний для організації ефективного змагання, вона може, звернувшись до посередника — суду, який повинен прийняти рішення виходячи зі змісту принципу змагальності. Втручання суду з власної ініціативи у вирішення спірних питань, що виникають між сторонами, є недопустимим, оскільки в такому разі він потенційно перетворюється з арбітра в прибічника обвинувачення або захисту.

4. Контроль суду за виконанням органами кримінального переслідування окремих процедур. Зміст цього положення полягає в тому, що суддя як арбітр змагання сторін наділяється правом бути присутнім при здійсненні органами слідства і прокурором окремих процедур, під час яких найбільш повно виявляється публічне кримінальне переслідування особи. Такими процедурами є: затримання особи за підозрою у вчиненні злочину, пред'явлення обвинувачення, ознайомлення сторін із матеріалами кримінальної справи після закінчення досудового слідства. Під час цих процедур розглядається основне питання кримінальної справи — про винність особи у вчиненні злочину.

Для пред'явлення слідчим первинного обвинувачення судова форма має не менше (а можливо, й більше) значення, ніж для розгляду його в суді. Саме на досудовому слідстві формується сукупність доказів, які будуть покладені в основу судового рішення про визнання особи винною і призначення їй покарання. Перевірити ж докази, здобуті під час досудового провадження, за чинним КПК, можна тільки після направлення кримінальної справи до суду. Тому якщо в ході слідства було порушено закон при збиранні доказів, пізніше виправити упущення може бути складно або, як правило, вже запізно. Крім того, оскарження рішення слідчого про притягнення особи як обвинуваченого законом не передбачено. Надання обвинуваченому такого права зробило б можливим скасування рішення слідчого. А це, приблизно, те ж саме, що намагатися заборонити подання позову або призначення судового засідання 12. Присутність судді під час пред'явлення обвинувачення і допиту обвинуваченого перешкоджатиме незаконному притягненню особи як обвинуваченого. Для цього суддя має бути наділений правами ознайомитися з матеріалами справи з метою визначення достатності в них доказів вчинення злочину конкретною особою, ставити запитання обвинуваченому під час допиту. Участь судді виключила б давання обвинуваченими в суді завідомо неправдивих показань про застосування щодо них під час досудового слідства, зокрема при пред'явленні обвинувачення, погроз, фізичного насильства та інших незаконних методів.

На стадії досудового слідства є недопустимим розголошення даних без дозволу слідчого або прокурора (ст. 121 КПК). За наявності цього положення говорити про рівноправність сторін у кримінальній справі не доводиться. Сторона захисту не знає, наскільки поінформованою є сторона обвинувачення, а тому не може своєчасно захистити свої права. Легалізація матеріалів досудового розслідування в повному обсязі відбувається лише під час ознайомлення представників цієї сторони з матеріалами справи. Державні органи, які здійснюють досудове розслідування, виконуючи функцію обвинувачення, доказують подію злочину, винність обвинуваченого в його вчиненні, обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, характер і розмір заподіяної ним шкоди (ст. 64 КПК), але аж ніяк не доводять невинуватість особи. Цю прогалину сторона захисту може спробувати виправити, заявивши після ознайомлення з матеріалами справи клопотання про їх доповнення тими, які б підтверджували невинуватість обвинуваченого або могли б пом'якшити його відповідальність. Вивчення практики діяльності слідчих підрозділів МВС України свідчить, що слідчі, як правило, відмовляють у задоволенні таких клопотань, і дуже часто з надуманих мотивів: «матеріалів зібрано достатньо, доповнювати їх немає потреби». Але в суді ці питання все одно виникають, що тягне направлення справи на додаткове розслідування. І тут би могло зіграти позитивну роль надання судді повноважень щодо вирішення клопотання, заявленого обвинуваченим чи його захисником при виконанні вимог ст. 218 КПК. У разі доповнення закону таким положенням суддя вже під час досудового провадження зміг би позитивно вплинути на формування засад змагальності на стадії судового розгляду справи.

5. Контроль суду за прийняттям органами кримінального переслідування процесуальних рішень, на підставі яких відбувається рух справи. Змішана форма кримінального процесу передбачає доступ громадян до правосуддя (суду) через органи виконавчої (органи дізнання та досудового слідства) і обвинувальної (прокурор) влади, які у переважній більшості кримінальних справ (публічного обвинувачення) вирішують питання про їх порушення (чи про відмову в цьому), закриття або направлення до суду. Наслідком таких рішень є продовження чи припинення руху кримінальної справи. Часто прийняття того чи іншого із зазначених рішень є вигідним для однієї сторони і невигідним для іншої. Остання, як правило, вважає його незаконним, а тому наполягає на його скасуванні. Врегулювати порядок оскарження заінтересованими особами рішень органу досудового розслідування або прокурора в таких випадках найбільш доцільно за допомогою змагального методу. Згідно з чинним законодавством ці особи мають право оскаржувати рішення до суду, органів досудового розслідування і прокуратури про порушення кримінальної справи чи про відмову в цьому та про її закриття (статті 2361, 2362, 2365, 2366 КПК).

6. Вирішення судом питання про надання дозволу на провадження окремих процесуальних дій (огляд, обшук, накладення арешту на майно, на кореспонденцію, зняття інформації з каналів зв'язку, ексгумація). На перший погляд, це положення стосується змагального методу тільки тоді, коли йдеться про надання судом дозволу на провадження зазначених процесуальних дій, у тому числі слідчим, за участю сторони обвинувачення (потерпілого та його представника) або ж сторони захисту (обвинуваченого та його захисника). Але це далеко не так. Змагальний метод регулює процесуальні правовідносини, що виникають між органами дізнання, слідства, прокуратури, з одного боку, й усіма іншими суб'єктами процесу — з іншого. Тому що навіть тоді, коли передбачається провадження слідчої дії у помешканні громадянина, який не є обвинуваченим у кримінальній справі, метою цієї дії є отримання доказів винності саме обвинуваченого. Тому розуміти змагальний метод виключно як засіб забезпечення прав усіх громадян, які з певних причин залучені до участі у справі, в таких ситуаціях не зовсім правильно.

Усі зазначені вище положення в своїй єдності утворюють таке правове явище, як судовий (змагальний) метод правового регулювання.

Ця стаття є спробою тільки частково заповнити «вакуум», наявний у теорії методів правового регулювання України. Змагальний метод, звичайно ж, потребує більш грунтовного і всебічного дослідження. Науковий пошук вирішення проблем використання у кримінально-процесуальному праві судового (змагального) методу має провадитися за такими напрямами: 1) встановлення оптимального співвідношення зазначеного методу з імперативним і диспозитивним; 2) з'ясування перспектив його застосування для врегулювання досудового провадження; 3) дослідження відображення цього методу у формі та змісті кримінально-процесуальної діяльності.


 

Література

1 Методам цієї галузі права в кращому випадку відводиться окремий підрозділ книги (див., напр.: З у с ь Л.Б. Проблемы правового регулирования в сфере уголовного судопроизводства. — Владивосток, 1978. — С. 43—53).
2 Див.: С м и р н о в А.В. Модели уголовного процесса. — С.Пб., 2000. — С. 20—25.
3 Р а б і н о в и ч П. Загальна концепція правової реформи в Україні: до характеристики вихідних засад // Вісник Академії правових наук України. — 1998. — № 1(12). — С. 22.
4 Доводиться констатувати, що практика законотворення випередила юридичну науку. На час внесення змін до КПК (2001 р.) в Україні не існувало теоретичних розробок щодо методів, за допомогою яких у законодавство впроваджувався б принцип змагальності. Ситуація не змінилася й дотепер.
5 Тут мається на увазі не історична форма процесу, а його сутність з урахуванням наявності в кримінальному процесі принципу змагальності.
6 За допомогою зазначених дій прокурор здійснює покладену на нього Конституцією та іншими законами України функцію нагляду за законністю діяльності органів дізнання та досудового слідства.
7 На даний час її виконує суддя місцевого суду, а у випадках обмеження права на таємницю листування і переговорів — голова апеляційного. Проектом КПК здійснення функції арбітра в досудовому провадженні покладається на слідчого суддю (ст. 28).
8 Шестакова С.Д. , яка на монографічному рівні дослідила змагальність кримінального процесу, дійшла висновку, що «сутність змагальності полягає не тільки в тому, що вона є властивістю кримінального процесу, яка утворює одну з його історичних форм, а й у тому, що вона являє собою один із можливих методів правового регулювання відносин між органами, які здійснюють провадження у кримінальній справі, та обвинуваченим (підозрюваним)» (Ш е с т а к о в а С.Д. Состязательность уголовного процесса. — С.Пб., 2001. — С. 66). Такий метод автор монографії справедливо називає змагальним методом правового регулювання, але помилково зазначає, що він характерний для змагальної форми кримінального судочинства (див.: там же). Категорично не можна цього стверджувати, оскільки зазначений метод застосовується і в змішаній формі судового процесу, особливо з огляду на те, що в сучасному світі практично немає в «чистому» вигляді ні інквізиційного, ні змагального процесів.
9 Вперше поняття «енергетичне поле правового регулювання» було запроваджене в науковий обіг Алексєєвим С.С. (див.: Алексеев С.С. Право: азбука — теория — философия : Опыт системного исследования. — М., 1999. — С. 384—385).
10 Див.: С м и р н о в А.В. Зазнач. праця. — С. 71—72.
11 Такі ситуації не поодинокі в слідчій практиці. Причини цього треба шукати в публічності кримінального процесу, в домінуванні імперативного методу правового регулювання. Нерозвиненість судового (змагального) методу у кримінально-процесуальному праві призводить до «відсутності орієнтації на вирішення спірних питань незалежним судом» (див.: Харитонова О. Поняття і ознаки публічних правовідносин // Вісник Академії правових наук України. — 2002. — № 1(28). — С. 40).
12 Див.: С м и р н о в А.В. Зазнач. праця. — С. 23.





Реферат на тему: Поняття і структура судового (змагального) методу кримінально-процесуального права (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.