Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Поняття і цілі покарання (курсова робота)

ПЛАН
 
Вступ.....................................................................................................................3
 
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ І СУТЬ ПОКАРАННЯ.

1.1 Зміст покарання.............................................................................4

1.2 Ознаки покарання...........................................................................8

РОЗДІЛ 2. ЦІЛІ ПОКАРАННЯ.

2.1 Зміст цілей покарання...................................................................11

2.2 Загальне попередження.................................................................13

2.3 Спеціальне попередження.............................................................14

РОЗДІЛ 3. ТЕОРІЇ МЕТИ ПОКАРАННЯ ....................................................16

Висновок..............................................................................................................19

Використана література...................................................................................20


 

ВСТУП.

Покарання як центральний інститут кримінального права є важливим інструментом в руках держави для охорони політичних, економічних і інших суспільних відносин. Воно являється провідною формою реалізації кримінальної відповідальності і, разом з тим, покликане сформувати поведінку людей згідно з правовими нормами.

Питання покарання займають значне місце і в кримінальному законодавстві, і в теорії кримінального права. Увага до нього обумовлена особливим місцем кримінального покарання в системі правових засобів боротьби із злочинністю.

Загально-правова реакція держави на злочинність виражається у визначенні в кримінальному законі того, які власне небезпечні діяння являються злочинами і які покарання застосовуються до осіб, що вчинили злочин. Без встановлення покарання за злочин і застосування кримінального закону на практиці, останній був би лише переліком тих діянь, які держава вважає суспільно-шкідливими, не зміг би регулювати і охороняти суспільні відносини. Караність злочинів робить кримінальне право методом впливу на соціальні процеси, регулятором людської поведінки.

Однак роль покарання не можна переоцінювати. Помилково вважати його єдиним і головним в боротьбі із злочинністю. Доволі обмежені можливості покарання, як і самого кримінального закону, у вирішенні проблеми перевиховання засуджених. Для того щоб виявити реальні можливості покарання, його окремих видів, визначити ступінь їх ефективності, важливо правильно визначити в законі цілі покарання, закріпити засоби і методи їх досягнення. Це питання особливо актуальне сьогодні, коли перед українським суспільством з усіма його соціальними інститутами, юридичною наукою стоїть мета адекватного відображення нових тенденцій соціально-економічного і політичного розвитку в правовій сфері, якісного підвищення її рівня, більш точного вираження суспільних потреб, які відповідають принципам соціальної справедливості. Важливим напрямком сучасної правової реформи являється робота по вдосконаленню нового кримінального законодавства. Вона направлена на створення такого законодавства, яке би повністю відповідало сучасним умовам розвитку українського суспільства, більш ефективно захищало інтереси і права громадян, вело б до зміцнення дисципліни і правопорядку. Мета курсової роботи – визначити поняття і суть покарання, з'ясувати його ознаки і цілі, адже правильне визначення цілей покарання, методів і засобів їх досягнення не тільки створює реальну можливість для проведення теоретичних досліджень, але і можливості їх правильного застосування на практиці.
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ І СУТЬ ПОКАРАННЯ. 1.1 Зміст покарання.

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає ком­плекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціаль­ного, економічного, політичного, правового, організаційного і куль­турно-виховного характеру. В системі цих заходів певне місце посі­дає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто при­мусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.1

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі зло­чинністю виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гума­ністичні ідеї Монтеск'є, Бекарія та інших авторів про те, що навче­ний досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде зму­шений карати за нього, знайшли свій розвиток в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. В такому аспекті покаран­ня дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виража­ється негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Змен­шення цієї ролі покарання суперечить каральній і попереджуваль­ній його сутності як найгострішого, найбільш суворого заходу дер­жавного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне законодав­ство та практика його застосування переконують, що держава від­водить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов'язку забезпечувати охорону прав і свобод людини і громадянина, влас­ності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, кон­ституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечен­ня миру і безпеки людства. Таким чином, покарання як один із центральних інститутів кримінального права є важливим інструмен­том у руках держави для охорони найбільш значущих суспільних від­носин. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і водночас покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Однак значна роль покарання в боротьбі зі злочинністю не ви­правдує тенденції його ужорсточення, яка спостерігається багато років. На жаль, до прийняття нового КК ця тенденція практично не змінилася. Вона знайшла своє вираження як у законодавстві, так і в практиці його застосування. Досить зазначити, що в КК України 1960 р. більшість санкцій передбачали позбавлення волі, причому 124 з них — на строк до 10-15 років. Превалювало позбавлення волі й у судовій практиці. Судами України щорічно до позбавлення волі засуджувалось до 50 % підсудних. Причини такої практики поляга­ли, очевидно, не тільки в зростанні злочинності, айв поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної ду­мки, згідно з якою кращий засіб боротьби зі злочинністю — жорс­токість покарання. Подібну позицію необхідно було змінити, і пер­ший серйозний крок у цьому напрямку зроблений у новому КК. Істо­рія боротьби зі злочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного ладу свідчить про те, що жорстокість покарання не при­водила до бажаного результату. Навпаки, жорстокість покарання пе­реконує винного в несправедливості покарання, робить засуджено­го більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її законів. Тому значення покаран­ня в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід сказати, що в ново­му КК ця позиція знайшла своє чітке вираження. Вперше здійснена значна гуманізація репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачено альтернативне з іншим пока­ранням (позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично виключено покарання у виді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значно знижені його межі. У системі покарань і санк­ціях за багато злочинів передбачені нові, гуманні види покарань: громадські роботи, арешт, обмеження волі, значно розширені мож­ливості застосування штрафу та інших покарань, не пов'язаних з поз­бавленням волі. Все це надає реальні можливості для зміни професійної свідомості і відмови від тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій практиці. Роль і значення покарання багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. Воно повинно бути від­повідним тяжкості вчиненого злочину, справедливим і достатнім для виправлення засудженого. Тільки таке покарання сприймається вин­ним та іншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат його злочинного діяння. Покарання завжди має застосовуватися з до­держанням основних напрямків, властивих каральній політиці:

а) застосування суворих заходів покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників організованих злочинних груп;

б) застосування покарань, не пов'язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вчинили вперше злочини невеликої і середньої тяжкості.

Поєднання цих двох напрямків відображено в новому КК і по­винно здійснюватися в каральній політиці наших судових органів. 2. Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК:

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визна­ної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Таке визначення поняття по­карання в законі дано вперше. Його аналіз дозволяє виділити і роз­глянути основні ознаки покарання.

2.1 Ознаки покарання.

Важливим завданням правової держави є охорона основних су­спільних відносин від злочинних посягань. Здійснення його в пер­шу чергу виражається у визначенні того, які суспільно-небезпечні діяння є злочинними та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ст. 1 КК). І першою важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання по­карання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання примушує особу до зако­нослухняної поведінки. Примус, що забезпечується силою державної влади в межах за­кону є ефективним засобом забезпечення виконання кожною осо­бою конституційного обов'язку неухильно додержуватися Консти­туції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незважаючи на великі потенційні можливості, примус є не головним, а крайнім засобом боротьби зі злочинністю. Сила примусу, що міститься в санкції кримінально-правової норми Особливої частини КК, має бути необхідною і до­статньою для реалізації завдань, визначених у його ст. 1.

Друга ознака покарання закріплена в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаран­ню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановле­но обвинувальним вироком суду. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності. Це ло­гічний юридичний наслідок злочину. Передбачені в законі інші методи реагування держави на злочини, такі як: звільнення від кримінальної відповідальності на підставі статей 45, 46, 48 або з передачею особи на поруки (ст. 47); звільнення від кримінальної відповідаль­ності і покарання з застосуванням до неповнолітніх примусових за­ходів виховного характеру (статті 97 і 105); звільнення від покарання або від його відбування на підставі статей 74, 75, 83, 84, є винятком І застосовуються лише у випадках, передбачених законом, можливі при наявності достатніх для цього підстав і, як правило, за злочини не­великої тяжкості. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою.

Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування.

Четверта ознака покарання знайшла своє зако­нодавче закріплення в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому проявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Зміст покарання становить кара — це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і стро­ком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх властивість виражена біль­шою мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях, де вона виражена в таких покараннях, як штраф і конфіскація майна; в інших — превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною діяльністю, мати звання тощо. Кожне покарання спричи­няє і моральні страждання різного ступеня — ганьбу, сором перед сус­пільством і своїми близькими. Всі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.1

П'ята характерна ознака покарання по­лягає в тому, що в ньому знаходять своє вираження засудження, не­гативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені держави І містить конкрет­ну міру покарання. Таким чином, призначене покарання виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, яка його вчинила, з точки зору кримінального закону і моральності.

Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального по­карання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких роди­чів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлен­ня волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить особисто за­судженому, і т. ін.

Нарешті, сьома характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою суди­мість (ст. 88 КК). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом су­димість — це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний з різного роду обмеженнями права та іншими несприятливими наслідками, протягом певно­го, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака по­карання визначається тим, що вона визнається обставиною, що об­тяжує покарання у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання.

Викладені ознаки відрізняють покарання від інших примусових заходів.


 

РОЗДІЛ 2. ЦІЛІ ПОКАРАННЯ.

2.1 Зміст цілей покарання.

У чинному законі відповідь на питання про мету покарання дається в ч.2 ст. 50 КК, де вказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також: запобігання вчиненню нових зло­чинів як засудженими, так і іншими особами.

Наведений текст свідчить про те, що закон виходить із змішаних теорій мети покарання, тому що називає метою покарання:

1) кару як відплату за вчинене;

2) виправлення засудженого;

3) попередження вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальне попередження);

4) попередження вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне попередження).

Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обу­рення і справедливості потерпілого та суспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшує визнання кари сутністю покаран­ня, що, як уже говорилося, є його істотною ознакою. Карапозбавлення або обме­ження прав і свобод особи, засудженої за вчинення злочину. Таке позбавлення або обмеження має конкретний вираз і повинно бути належним чином обґрунтованим. Зокрема, засудже­на особа може бути піддана обмеженням: волі, права на працю, права на заробітну плату, права просування по службі (щодо військовослужбовців)1. В певних випадках вона позбавляється: пра­ва власності (на певні види майна); волі (на певний строк або до­вічно), військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; права обіймати певні посади або займатися пев­ною діяльністю. Кара виступає в двох іпостасях, що перебувають у діалектичній єдності. Проте для них характерні і деякі особливості. Кара як органічна ознака покарання знаходить своє вираження не тільки в застосуванні покарання, але та­кож у санкції статті і відповідній нормі Загальної частини, де перед­бачений конкретний вид покарання, описані характерні його ознаки. У цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й багато в чому забезпечує досягнення всіх цілей покарання. Не є винятком і мета (ціль) кари. Однак вона виражається тільки в призначенні і реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут уже ви­значаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фі­зичних і моральних позбавлень і обмежень, що зобов'язаний перете­рпіти засуджений як відплату за вчинений злочин.

Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не враховує, що мета кари саме і перетворює покарання на особли­вий (найбільш гострий) захід державного примусу. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання. Забезпечення цієї мети — обов'язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскра­во це простежується при виконанні довічного позбавлення волі, три­валих строків позбавлення волі, конфіскації майна та інших пока­рань. Але мета кари досягається не тільки виконанням покарання. Забезпечення цієї мети починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Самий факт призначення покарання — це істотний прояв його карального впливу. Призначення покарання у деяких випадках справляє більш значний вплив на засудженого, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, утримання із заробітку при виправних роботах, стягнення штрафу і т. ін.). Саме призначення пока­рання спричиняє засудженому певні моральні страждання, ганьбу і сором, що є невід'ємною частиною здійснення кари, надовго зали­шає сліди в його свідомості і одночасно сприяє тому, щоб він усві­домив та спокутував свою вину перед суспільством. В одних випа­дках, наприклад, при призначенні штрафу, для досягнення мети кари досить лише самого факту застосування цього покарання і його ви­конання; в інших (при призначенні позбавлення волі, обмеження волі, виправних робіт тощо) для цього потрібний більш тривалий вплив покарання, чому воно і при виконанні продовжує завдавати винному ті чи інші позбавлення і обмеження його прав та інтересів. Не можна не враховувати і того, що вже при призначенні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти яких вчинено злочин.

Мета виправлення припускає усунення суспільної небезпеч­ності особи, тобто такий вплив покарання, в результаті якого за­суджений під час і після його відбування не вчинить нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого внести корективи в його соціаль­но-психологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити додержуватися положень кримінального закону або, ще краще, прищепити, нехай навіть під страхом покарання, законослухняність, повагу до закону. Досягнення такого результату прийнято називати юридичним виправленням. Це дуже важливий результат застосування покарання. Досягнення мети виправлення забезпечується самим призначенням покарання, режимом його від­бування, залученням до праці, організацією навчання професії, пе­реконанням, роз'ясненням кримінального законодавства, заходами виховного характеру та іншою освітньою роботою з засудженим.

 

2.2 Загальне попередження.

Загальне попередження (загальна превенція) визнається в якості однієї із цілей покарання і в теорії кримінального права, і в законодавстві багатьох країн.1 Загально примусовий вплив покарання, як писав М.Д. Шаргородський, проявляється, по-перше, в самому факті видання кримінального закону і у встановлені в ньому визначеного покарання за конкретне суспільно-небезпечне діяння; по-друге, у призначенні судом міри покарання конкретній особі, винній у скоєні злочину, і , по-третє, в процесі виконання призначеного покарання1.

Під загальним попередженням розуміють комплекс державно-правових заходів, направлених на утримання громадян від вчинення злочину, як особливий психолого-виховний вплив на свідомість і волю людей, що полягає у цілій системі заходів державно-правового характеру.

Мета загального попередження припу­скає такий вплив покарання, що забезпечує попередження вчинен­ня злочину з боку інших осіб. Ця мета покарання звернена насам­перед до осіб, схильних до вчинення злочину. Переважна частина громадян не вчиняють злочинів не під загрозою покарання, а внаслі­док своїх моральних властивостей, звичок, громадських, релігійних настанов і переконань. Стосовно таких громадян кримінальне пока­рання теж впливає позитивно, підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень правосвідомості.

Досягнення мети загального попередження забезпечується са­мим оприлюдненням законів, санкції яких попереджують про пока­рання кожного, хто порушить ці закони, засудженням винного, при­значенням покарання та його виконанням. Погроза невідворотності покарання і його реалізації є засобом залякування тих антигромад­ських елементів, що схильні вчиняти злочини. Частіше за все саме залякування, страх покарання, погроза його неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочину. Причому більшою мірою та­кий вплив справляє невідворотність покарання, а не його суворість.

Спеціальне і загальне попередження, як і інші цілі покарання, тісно взаємозалежні. Будь-яке покарання незалежно від його виду і розміру повинно забезпечувати досягнення всіх цілей покарання.

 

 

2.3 Спеціальне попередження.

Спеціальне попередження (спеціальна превенція) як мета покарання полягає в попередженні скоєння нових злочинів зі сторони тих осіб, які вже скоїли злочини. В літературі немає одностайної думки щодо змісту мети спеціального попередження і засобів її досягнення. На думку В.С. Устінова, сутність спеціального попередження, яке він розглядає як самостійний метод боротьби із злочинністю, полягає у загрозливому і виховному впливі діяльності, що реалізує кримінальну відповідальність і покарання. А.І. Марцев вважає, що суть спеціального попередження полягає в тому, щоб не допустити вчинення нового злочину (чи нових злочинів) зі сторони особи притягнутої до кримінальної відповідальності; застосовується ця мета шляхом застосування кари і виховання. 1

Отже, мета спеціального попередження поля­гає в такому впливі покарання на засудженого, що позбавляє його можливості знову вчиняти злочини. Запобігання вчиненню нових зло­чинів з боку засудженого досягається самим фактом його засуджен­ня і тим більш — виконанням покарання, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчинити нові злочини. Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання, обмеження контактів з навколиш­нім світом, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо фі­зично позбавляють його можливості вчинення багатьох злочинів. Досягненню цієї мети сприяють і положення закону, що посилюють покарання за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжує покарання — ст. 67; більш суворі правила і межі призна­чення покарання — ст. 71). При призначенні такого покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяль­ністю, засуджений позбавляється можливості знову вчинити злочин з використанням свого службового становища. Наприклад, завідувачка відділу крамниці, засуджена за зловживання службовим становищем (ст. 364) до двох років обмеження волі з позбавленням права обійма­ти посади, пов'язані з матеріальними цінностями, строком на три роки, фактично не зможе вчинити подібний злочин як мінімум про­тягом строку призначеного їй покарання.


 

РОЗДІЛ 3. ТЕОРІЇ МЕТИ ПОКАРАННЯ. 

 

Проблема мети покарання цікавила багатьох вчених-юристів і філософів, що працювали в галузі кримінального права, протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного тлумачення цієї складної проб­леми. Проте серед їх множин можна виділити дві основні групи:

а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати);

б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисних цілей).

Представники абсолютних теорій (Кант, Гегель та їх послідов­ники) не бачили в покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної аб­солютної ідеї — мети відплати за вчинений злочин. Як практичну реалізацію прихильники цих теорій відстоювали необхідність за­конодавчого закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за заподіяне винним зло. Напри­клад, за вбивство — смертна кара, за статеві злочини — кастрація, за майнові — каторга, за образу — застосування заходів, що ганьб­лять винного, тощо.

Прихильників відносних теорій об'єднувало те, що вони бачили сенс і корисність покарання в досягненні якоїсь конкретної мети. Так, прибічники теорії залякування (Бентам та ін.) і теорії психологічно­го примушування (А. Фейєрбах) вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального попередження. На думку А. Фейєрбаха, воно має спричи­няти винному більше невдоволення, ніж те задоволення, яке він одер­жує від вчинення злочину. Таким чином, застосовуване покарання психологічно впливає на інших осіб, утримуючи їх від вчинення зло­чинів. Представники теорії спеціального попередження відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Подібні ідеї відстоювали і прихильники тео­рій виправлення, на думку яких покарання повинно забезпечити ви­правлення винного, тобто невчинення ним нових злочинів.

Однобічність цих теорій не могла задовольнити практиків. Тому в середині XIX ст. з'являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є об'єднання ідей декількох абсолютних і віднос­них теорій про мету покарання, їх прихильники у різноманітних ва­ріаціях визнають цілями покарання: залякування, відплату, відшкоду­вання заподіяної злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне попередження. Ці теорії відрізняються не тільки поєднан­ням цілей, а й їх значущістю. В одних із них превалює мета заляку­вання, відплати, в інших — мета попередження або виправлення.

Значний внесок в дослідження цієї проблеми зробили і такі ві­домі криміналісти, як М.С. Таганцев, С.В. Познишев, М.Д. Сергієвський, І.Я. Фойницький, що працював у Києві, А.Ф. Кістяківський та ін. Ними зокрема відстоювалася ідея диференціації цілей пока­рання залежно від тяжкості вчиненого злочину та особливостей осо­би винного. Багато уваги приділялося проблемі мети покарання і в останні десятиліття. В роботах деяких учених радянського і пост­радянського періоду знайшли подальший розвиток змішані теорії про мету покарання.

Слід зазначити, що проблема мети покарання викликала великі спори. Всі дослідники визнають цілями покарання загальне і спеці­альне попередження злочинів, а на думку М.Д. Шаргородського, вони є єдиними цілями покарання. Інші, крім цих двох цілей, нази­вають метою покарання також виправлення засудженого. Але найбільше дискусій точилося з питання про визнання кари метою по­карання. Розробники нового КК вирішили це питання позитивно. При науковому розв'язанні цієї проблеми необхідно виходити з того, що цілі покарання багатогранні. Це насамперед захист суспільства від злочинних посягань, що немислимо без відплати за вчинений зло­чин; обов'язковий виправний вплив на засудженого з метою пере­творення його на законослухняного громадянина і попередження вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими осо­бами. Таке тлумачення цілей покарання відповідає самій природі цього заходу державного примусу. Покарання завжди призначаєть­ся як відповідний захід держави за вчинений злочин, виконує виправ­ну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Всі зазначені види мети покаран­ня органічно взаємозалежні і обумовлюють одна одну.


 

ВИСНОВОК

Отже, в роботі робляться спроби виробити наукові передумови законодавчого визначення поняття і цілей покарання і дати їм формулювання; визначити зміст і суть загального і спеціального попередження; висвітлити теорії мети покарання з погляду провідних науковців і вчених.

Зазначається, що порушення особою кримінально-правового припису держави може мати своїм наслідком кримінальну відповідальність. Покарання є однією із форм реалізації кримінальної відповідальності.

До найважливіших ознак покарання Кримінальний кодекс відносить те, що воно: а) є заходом примусу; б) застосовується від імені держави; в) застосовується лише за ви­роком суду; г) застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину; д) полягає в передбаченому законом позбавленні чи обмеженні прав і свобод засудженого.

Застосовуючи покарання, суд має на меті застосувати кару, як відплату за вчинений злочин; виправити засудженого; попередити вчинення ним нових злочинів (спеціальне попередження); попередити вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне попередження), що необхідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обу­рення і справедливості потерпілого та суспільства в цілому.

З усього зазначеного вище можна зробити висновок, що мета перевиховання навряд чи буде досягнута шляхом застосування покарання, а виправлення по суті направлене на попередження і являється засобом досягнення цілей покарання. Ефективність покарання залежить не лише і не в першу чергу від суворості санкції кримінально-правової норми, а й від спроможності правоохоронних органів не допустити безкарності злочин­них діянь. Саме безкарність є тим ґрунтом, на якому формується і поширюється правовий нігілізм у суспільстві.


 

Використана література:

1. Конституція України. - К., 1996.

2. Кримінальний кодекс країни. - К. 1998.

3. Науково-практичний коментар кримінального кодексу України: за станом законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду України на 5 квітня 2001 р. - К.: Юрінком, 2001.

4. Багрий-Шахматов Л.В. Уголовная ответственность и наказание. - Минск, 1976.

5. Галиакбаров Р.Р. Система и виды наказаний. - Горький, 1986.

6. Гальперин И.М. Наказание: социальные функции, практика применения. - М., 1983.

7. Коржанський М.Й.. Уголовне право України: Частина загальна: Курс лекцій. - К.: Наукова думка та Українська видавнича група, 1996.

8. Коробеев А.И. Уголовная наказуемость общественно опасных деяний. -Хабаровск: Изд-во Хабаровской ВШМ МВД СССР, 1986.

9. Коржанський М.Й. Про принципи уголовного права України. // Право України, 1995. -№11.- С.69.

10. Кристи Н. Пределы наказания. - М., 1985.

11. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручн. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С.Матишевського та ін. - К.: Юрінком Інтер, 2001.

12. Полубинская С.В. Цели уголовного наказания. – М.: Наука, 1990.

13. Шаргородский М.Д. Эффективность правовых норм. - М., 1980.





Реферат на тему: Поняття і цілі покарання (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.