Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Поняття громадянського суспільства, всеукраїнський референдум, гарантії місцевого самоврядування (контрольна робота)

1. Поняття громадянського суспільства та закономірності його формування в Україні.

Серед раніше перелічених елементів громадянського сус­пільства основоположними є:

а) економічна основа конституційного ладу в Україні;

б) пріоритет прав і свобод людини у взаємовідносинах держави і особи.

Вище було з'ясовано, що поряд з державою, яка здійс­нює державну владу, Конституція України передбачає також існування громадянського суспільства як системи відносно автономних щодо держави інститутів, які забезпечують кон­кретні способи соціального існування людей на підставі їх осо­бистої свободи, обумовленої правом демократичної держави.

Виходячи з того, що існує державний лад, окремі вче­ні під громадянським суспільством розуміють існування суспільного ладу як вільного вибору людиною форм економічного, політичного і соціального життя, завдяки яким за­безпечуються права і свободи людини.

Серед згаданих інститутів громадянського суспільства основоположними, тобто такими, які є базою інших елемен­тів громадянського суспільства, є економічна основа і систе­ма України (власність, її основні форми, підприємництво то­що), а також права і свободи людини і громадянина, особливо сім'я, сфера виховання, освіти, науки, культура, норми етики поведінки людей, сфера приватних інтересів і потреб людини, організація і діяльність об'єднань громадян.

Економічну основу конституційного ладу в Україні згід­но зі ст. 13 Конституції становлять земля, її надра, атмо­сферне повітря, води та інші природні ресурси, що знахо­дяться у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економіч­ної зони, які є об'єктами права власності Українського наро­ду. Від його імені права власника здійснюють органи держав­ної влади та органи місцевого самоврядування у межах, визначених Конституцією України.

Отже, згадані об'єкти належать єдиному суб'єктові — Українському народові, право ж власності органів держави є вторинним, похідним від основного власника.

Для економічної системи України, яка базується на зга­даній економічній основі держави, характерна багатоманіт­ність форм власності. Правове регулювання відносин влас­ності здійснюється за допомогою норм різних галузей права, центральне місце серед яких належить конституційним нор­мам, що є основою всього правового регулювання відносин власності в державі.

Основне завдання цих норм — юридичне закріплення форм власності, які визнаються і гарантуються державою.

Конституція України визначає конкретні складові своєї економічної системи. Згідно з частинами 1—3 ст. 41 Консти­туції ними є: приватна, державна, комунальна та інте­лектуальна власність.

Під особливою охороною держави за ст. 14 Конституції України перебуває земля як основне національне багатство, причому право класності на землю гарантується, набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та дер­жавою виключно відповідно до закону.

Конституція України у ч. 2 ст. 13 і ст. 41 встановлює, що кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Ко­жен (тобто людина і громадянин) має право володіти, корис­туватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приват­ної власності набувається у порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користува­тися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Конституція України передбачає взаємні обов'язки суб'єктів власності і держави. Згідно з частинами 3 і 4 ст. 13 Конституції власність зобов'язує, тобто вона не повинна ви­користовуватися власником на шкоду людині і суспільству. У свою чергу держава повинна забезпечиш захист прав суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спря­мованість економіки, причому всі суб'єкти права власності рінні перед законом.

Нарешті, Конституція України передбачає конкретні форми захисту. Згідно з частинами 4—7 ст. 41 Конституції ніхто не може бути протиправно позбавлений права власно­сті, виходячи з того, що право власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права власності може бу­ти застосоване лише як виняток, з мотивів суспільної необ­хідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їхньої вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їхньої вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди пра­вам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Конкретною формою захисту прав власника є судовий захист (ч. 3 ст. 8 Конституції).

Пріоритет прав і свобод людини у взаємовідносинах держави і особи виявляється перш за все у тому, що Конституція України розглядає людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку як найвищу соці­альну цінність. Тобто первинним є особа, вторинним — дер­жава. Це співвідношення знаходить своє закріплення у ч. 2 ст. 3 Конституції України, в якій зазначається, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямова­ність діяльності держави, тобто держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Ці принципові положення, які визначають відносини дер­жави і людини, є основою для вирішення докорінного, більш загального питання про співпрацю на конституційному рівні різних за своїм соціальним призначенням інститутів — дер­жави і громадянського суспільства, основою якого є людина.

Визнання людини, її прав і свобод найвищою цінністю саме на конституційному рівні створює фундамент не лише консти­туційного ладу України, а й конституційного захисту громадян­ського суспільства від пригноблення особи, її прав і свобод.

Зв'язок між визнанням людини, її прав і свобод найви­щою соціальною цінністю та конкретними правами і свобода­ми, викладеними у розділі II Конституції України, визначе­ний у п. 3 ст. 3 Конституції, в якому головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод люди­ни. Тобто конкретні норми розділу II Конституції "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" не можна розг­лядати поза зв'язком з принципом визнання людини, її прав і свобод найвищою соціальною цінністю і обов'язку держави утверджувати і забезпечувати ці права.

Держава на основі цих принципів не має права у своїй діяльності виходити за встановлені Конституцією межі взаємо­відносин з людиною. Якщо захист людини, її прав і обов'язків є завданням конституційної держави, то у свою чергу захист людини, її прав і свобод від посягань суспільства є обов'язком держави. Цей захист здійснюється на підставі застосування норм матеріального і процесуального права, судового їх захис­ту відповідно до ч. 3 ст. 8 Конституції України.

У свою чергу для реалізації принципу, згідно з яким лю­дина, її права і свободи є найвищою цінністю, важливого значення набувають соціальні функції людини, її відповідаль­ність перед іншими людьми, суспільством і державою. Лише в цьому разі цей принцип може бути поширений на всіх чле­нів громадянського суспільства.[1]

2. Всеукраїнський референдум: предмет, види, порядок організації та проведення.

З метою забезпечення народовладдя і безпосередньої участі громадян в управлінні державними та місцевими справами в Україні проводяться референдуми. Референдум - це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення.

Відповідно до Конституції України проводяться всеукраїнські референдуми, референдуми Республіки Крим та місцеві (в межах адміністративно-територіальних одиниць) референдуми.

Закони, інші рішення, прийняті всеукраїнським референдумом, мають вищу юридичну силу по відношенню до законодавчих актів Верховної Ради України, Верховної Ради Республіки Крим, нормативних актів Президента України, Кабінету Міністрів України, вищих виконавчих і розпорядчих органів державної влади Республіки Крим, підзаконних актів міністерств і відомств України та

Республіки Крим, рішень місцевих Рад народних депутатів. Рішення, прийняті місцевим референдумом, мають вищу юридичну силу по відношенню до рішень Рад народних депутатів, на території яких він проводиться.

Закони, інші рішення, що прийняті референдумом, не потребують будь-якого затвердження державними органами і можуть бути скасовані або змінені лише у порядку, передбаченому цим Законом.

Предметом всеукраїнського референдуму може бути:

затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень;

прийняття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень;

прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів.

На всеукраїнський референдум можуть виноситися питання, віднесені Конституцією України до відання України.

Виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про реалізацію права народу України на самовизначення та входження України до державних федеративних і конфедеративних утворень або вихід з них.

На всеукраїнський референдум не виносяться питання, віднесені законодавством України до відання органів суду і прокуратури; питання амністії та помилування; питання про вжиття державними органами України надзвичайних і невідкладних заходів щодо охорони громадського порядку, захисту здоров'я та безпеки громадян; питання, пов'язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України.

У всеукраїнському та місцевому референдумах мають право брати участь громадяни України, які на день проведення референдуму досягли 18 років і постійно проживають відповідно на території України або області, району, міста, району в місті, селища, сільради.

Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав громадян України на участь у референдумі залежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, політичних поглядів, роду і характеру занять забороняються.

У референдумах не беруть участі психічно хворі громадяни, визнані судом недієздатними, та особи, які тримаються в місцях позбавлення волі.

Громадяни беруть участь у референдумі на рівних засадах.

Кожний громадянин має один голос.

Референдум є прямим: громадяни беруть участь у референдумі безпосередньо.

Голосування під час референдуму є таємним: контроль за волевиявленням громадян не допускається.

Громадянам, політичним партіям, громадським організаціям, масовим рухам, трудовим колективам надається право безперешкодної агітації за пропозицію про оголошення референдуму, за прийняття закону або іншого рішення, що виноситься на референдум, а також проти пропозиції про оголошення референдуму, прийняття закону чи рішення. Для реалізації цього права заінтересованим особам і організаціям надаються приміщення для зборів, забезпечується можливість використання засобів масової інформації. Винесений на референдум проект закону, рішення обговорюється в межах України або тієї адміністративно-територіальної одиниці, де проводитиметься референдум.

Діяльність державних і громадських органів, які беруть участь у підготовці і проведенні референдуму, здійснюється відкрито і гласно.

Всі рішення, що стосуються референдуму, а також проекти законів, інших рішень, які виносяться на референдум, підлягають опублікуванню засобами масової інформації.

Засоби масової інформації висвітлюють хід підготовки і проведення референдуму, їх представникам гарантується безперешкодний доступ на всі збори і засідання, пов'язані з референдумом, і одержання інформації.

В день проведення референдуму будь-яка агітація забороняється.

Новий всеукраїнський референдум з питань, що раніше виносилися на референдум, може бути проведено не раніш як через 5 років.

Підготовка і проведення всеукраїнського референдуму здійснюється за рахунок республіканського бюджету, місцевих референдумів - за рахунок відповідних місцевих бюджетів.

Порядок фінансування підготовки і проведення референдумів визначається Кабінетом Міністрів України та відповідними місцевими Радами народних депутатів.

Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України. Верховна Рада України також призначає всеукраїнський референдум:

1) з питань затвердження або скасування Конституції України, а також з питань дострокового припинення повноважень Верховної Ради України, Президента України - якщо цього вимагають не менш як три мільйони громадян України, які мають право брати участь у референдумі;

2) з питань затвердження або скасування Конституції та інших законодавчих актів України, які відповідно до цього Закону можуть виноситись на всеукраїнський референдум, за винятком питань дострокового припинення повноважень Верховної Ради України та Президента України, - якщо цього вимагає на менш як половина народних депутатів України.

Право ініціативи у збиранні підписів під вимогою про проведення всеукраїнського референдуму належить громадянам України, які мають право на участь у референдумі, а під вимогою про призначення місцевого референдуму - громадянам України, які постійно проживають на території відповідної

адміністративно-територіальної одиниці і мають право на участь у референдумі.

Верховна Рада України, відповідна місцева Рада народних депутатів після одержання належним чином оформленої пропозиції приймають на сесії у місячний строк одне з таких рішень:

1) про призначення референдуму;

2) про відхилення пропозиції про проведення референдуму у разі наявності серйозних порушень цього Закону, які впливають на підстави для призначення референдуму;

3) про прийняття рішення, яке пропонується у вимозі про призначення референдуму, без наступного проведення референдуму.

У разі якщо на всеукраїнський референдум виноситься питання про дострокове припинення повноважень Президента України, рішення приймається більшістю не менш як дві третини від загальної кількості народних депутатів України.

Під час референдуму голосування проводиться в день референдуму з 7 до 20 години. Про час і місце голосування дільнична комісія з референдуму сповіщає громадян не пізніш як за десять днів до референдуму.

На дільницях, утворених у військових частинах, у важкодоступних районах, на суднах, які перебувають в день референдуму у плаванні, дільнична комісія може оголосити голосування закінченим раніше 20 години, якщо проголосували усі громадяни, включені в список.

Голосування проводиться в спеціально відведених приміщеннях, у яких повинні бути обладнані в достатній кількості кабіни або кімнати для таємного голосування, визначені місця видачі бюлетенів і встановлені скриньки для голосування. Скриньки для голосування встановлюються таким чином, щоб громадяни, підходячи до них, обов'язково проходили через кабіни або кімнати для таємного голосування.

Відповідальність за організацію голосування, забезпечення таємниці волевиявлення громадян, обладнання приміщень і підтримання в них необхідного порядку несе дільнична комісія з референдуму.

В день референдуму перед початком голосування скриньки для голосування перевіряє, пломбує або опечатує голова дільничної комісії з референдуму в присутності членів комісії.

Кожний громадянин голосує особисто; голосування за інших осіб не допускається. Бюлетені для голосування видаються дільничною комісією з референдуму на підставі списку громадян після пред'явлення громадянином паспорта або іншого документа, який посвідчує його особу. При одержанні бюлетеня для голосування у списку громадян, які мають право брати участь у референдумі, громадянин ставить підпис.

У випадках, коли окремі громадяни за станом здоров'я або з інших причин не можуть прибути в приміщення для голосування, дільнична комісія з референдуму на їх прохання доручає окремим членам комісії організувати голосування в місці перебування цих громадян.

Бюлетені для голосування заповнюються голосуючим у кабіні або кімнаті для таємного голосування. Під час заповнення бюлетенів забороняється присутність будь-кого, крім голосуючого. Громадянин, який не має можливості самостійно заповнити бюлетені, має право запросити в кабіну або кімнату для таємного голосування іншу особу за своїм розсудом, крім члена комісії з референдуму.

Громадянин під час заповнення бюлетеня викреслює в ньому одне з двох слів: "так" або "ні".

У разі проведення одночасно двох чи кількох референдумів або винесення на референдум двох чи кількох питань громадянин одержує і заповнює бюлетені окремо по кожному з референдумів та питань.

Заповнені бюлетені голосуючий опускає у скриньку для голосування.

Підрахунок голосів на дільниці для голосування проводиться дільничною комісією з референдуму.

Результати всеукраїнського референдуму встановлюються і заносяться до протоколу на засіданні Центральної комісії з всеукраїнського референдуму на підставі протоколів обласних комісій з референдуму.

Референдум визнається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь менше половини громадян, внесених у списки для голосування, а референдум з питань дострокового припинення повноважень Верховної Ради України та Президента України визнається таким, що не відбувся, якщо у ньому взяло участь менше двох третин від загальної кількості громадян, внесених у списки для голосування.

Закони, інші рішення, прийняті референдумом, обнародуються у встановленому законодавством України порядку опублікування правових актів Верховної Ради України та місцевих Рад народних депутатів і вводяться в дію з моменту їх опублікування, якщо у самому законі, рішенні не визначено інший строк.

Датою прийняття закону, рішення вважається день проведення референдуму.[2]

Всеукраїнський референдум може призначатися Пре­зидентом України, Верховною Радою України (ст. 72 Конституції України) або проголошуватися за народною ініціативою Президентом України (п. 6 ст. 106 Консти­туції України). При цьому Верховна Рада України при­значає лише обов'язковий референдум з питання про зміну території України, а Президент України - обов'яз­ковий референдум щодо внесення змін до розділу І «За­гальні засади», розділу ІІІ «Вибори. Референдум» і роз­ділу XIII «Внесення змін до Конституції України» Конс­титуції України.

Всеукраїнський референдум проголошується Прези­дентом України за народною ініціативою на вимогу не менше, як трьох мільйонів громадян України, котрі ма­ють право голосу, за умови, що підписи щодо призна­чення референдуму зібрано не менш, як у двох третинах областей, і не менш, як по сто тисяч підписів у кожній області.

Предметом референдуму є питання, що виноситься на референдум, або сукупність запропонованих варіан­тів. Конституція України визначає межі використання всеукраїнського референдуму: його предмет не можуть становити питання податків, бюджету та амністії (ст. 74). Це пов'язано з тим, що вирішення подібних питань по­требує спеціальних знань. Крім того, деякі з цих питань взагалі немає сенсу виносити на референдум (наприклад, питання про скорочення податків), оскільки відповідь на них наперед відома.

Питання зміни території України (ст. 73 Конституції України) та внесення змін до розділів І, II, XIII Консти­туції (ст. 156 Конституції України) віднесені до предме­ту обов'язкового всеукраїнського референдуму, тобто вони не можуть бути вирішені будь-яким органом дер­жавної влади.[3]

3. Гарантії місцевого самоврядування, відповідальність його органів та посадових осіб.

Здійснення місцевого самоврядування в Україні за­безпечується системою гарантій, під якими розуміють економічні, політичні та правові умови і засоби повної і ефективної реалізації територіальними громадами, ор­ганами місцевого самоврядування завдань та функцій місцевого самоврядування. Найважливіші правові гаран­тії місцевого самоврядування отримали закріплення в Конституції України та Законі «Про місцеве самоврядування в Україні».

Гарантіями організаційної самостійності місцевого самоврядування є:

положення Конституції України про те, що органи місцевого самоврядування не входять в єдину систему органів державної влади (ст. 5), а служба в органах міс­цевого самоврядування виступає самостійним видом пу­блічної служби (ст. 38);

віднесення питань обрання органів місцевого само­врядування, обрання чи призначення посадових осіб міс­цевого самоврядування до повноважень місцевого само­врядування;

встановлена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 71) заборона органам виконавчої влади та їх посадовим особам втручатися в законну діяльність органів та посадових осіб місцевого самоврядування, а також вирішувати питання, віднесені Конституцією та законами України до повноважень органів та посадових осіб місцевого самоврядування, крім випадків виконання делегованих їм радами повноважень, та в інших випад­ках, передбачених законом;

встановлена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 21) заборона обмежувати права територі­альних громад на місцеве самоврядування за виключен­ням умов воєнного чи надзвичайного стану.

Гарантіями фінансово-економічної самостійності міс­цевого самоврядування є:

встановлення Конституцією України (ст. 142) матері­альної і фінансової основи місцевого самоврядування;

положення Конституції України щодо захисту зако­ном права комунальної власності на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів (ст. 13);

закріплення обов'язків держави фінансувати здійс­нення окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих органам місцевого самоврядування (ст. 143 Кон­ституції України), та компенсувати витрати органів міс­цевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади і попередньо не забезпечені відповідними фінансовими ресурсами (ст. 67 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»);

передбачена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 61) заборона втручання державних органів у процес складання, затвердження і виконання місцевих бюджетів, за винятком випадків, передбачених законом;

передбачений Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 62) обов'язок держави фінансово підтри­мувати місцеве самоврядування, брати участь у форму­ванні доходів місцевих бюджетів, здійснювати контроль за законним, доцільним, економним, ефективним витра­чанням коштів та належним їх обліком, гарантувати ор­ганам місцевого самоврядування доходну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні міні­мальних соціальних потреб;

передбачене Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. ст. 68 - 70) право органів місцевого само­врядування мати позабюджетні кошти, встановлювати місцеві податки і збори, випускати місцеві позики, лоте­реї та цінні папери тощо.

Гарантіями захисту прав місцевого самоврядування є:

передбачені Конституцією України обов'язковість до виконання на відповідній території актів органів місце­вого самоврядування (ст. 144) та судовий порядок захис­ту права місцевого самоврядування (ст. 145);

передбачене Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 71) право органів та посадових осіб місце­вого самоврядування право звертатися до суду щодо ви­знання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, інших органів місцевого самоврядування, підпри­ємств, установ та організацій, які обмежують права тери­торіальних громад, повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування;

встановлена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 72) підзвітність і підконтрольність місцевих державних адміністрацій районним, обласним радам;

передбачена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 75) відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування перед територіальними громадами.[4]

Місцеве самоврядування в Україні забезпечується низкою гарантій, які являють собою конституційно – правові засоби забезпечення організації і діяльності місцевого само врядування. Гарантії — найважливіша умова повного й ефективного здійснення органами місцевого самоврядування визначених законом їх завдань, функцій і повноважень.

Основоположні гарантії місцевого самоврядування ви­кладено у Конституції України, інші — у Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Згідно зі ст. 145 Конституції України права місцевого са­моврядування захищаються в судовому порядку. Захист прав місцевого самоврядування в ряді випадків передбача­ється і галузевим законодавством. Зокрема, в суді розгляда­ються справи про адміністративні правопорушення, відпові­дальність за які настає в разі невиконання рішень органів самоврядування.

Органи місцевого самоврядування можуть також зверта­тися до суду з вимогами про визнання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які об­межують права територіальних громад, повноваження орга­нів та посадових осіб місцевого самоврядування (ст. 71 За­кону).

В судовому порядку вирішуються майнові спори між ор­ганами місцевого самоврядування (це прерогатива арбітраж­них Судів).

Органи місцевого самоврядування мають право оскаржи­ти до суду відмову органу державної влади (в даному разі Міністерства юстиції або виконавчого комітету вищестоящої ради) зареєструвати положення (устав) про місцеве само­врядування.

Рішення органів місцевого самоврядування відповідно до ст. 144 Конституції України з мотивів їх невідповідності Кон­ституції чи законам України зупиняються у встановленому порядку, з одночасним зверненням до суду.

Гарантіям місцевого самоврядування в Україні присвяче­но і розділ 6 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" (статті 71—80). Так, у ст. 71 Закону визначається, що тери­торіальні громади, органи та посадові особи місцевого само­врядування самостійно реалізують надані їм повноваження.

Разом з тим органи виконавчої влади та їх посадові особи не мають права втручатися в законну діяльність місцевого самоврядування, а також вирішувати питання, які віднесені законом до повноважень органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

У разі розгляду місцевою державною адміністрацією пи­тань, що зачіпають інтереси місцевого самоврядування, вона повинна повідомити про це відповідні органи та посадових осіб місцевого самоврядування.

Важливою гарантією місцевого самоврядування в Україні є підзвітність і підконтрольність місцевих адміністрацій ра­йонним і обласним радам у виконанні програми соціально-економічного і культурного розвитку, районних, обласних бюджетів, а також у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними, обласними радами, та у виконанні рішень рад з цих питань (ст. 118 Конституції, ч. 1 ст. 72 За­кону).гарантією місцевого самоврядування є й право районних та обласних рад виявляти недовіру голові відповідної місце­вої адміністрації (ст. 118 Конституції, частин 2 і 3 ст. 72 За­кону). Нарешті, гарантією місцевого самоврядування в Україні є обов'язковість актів і законних вимог органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Зокрема, акти ради, сільського, селищного, міського го­лови, голови районної в місті ради, виконавчих комітетів зга­даних рад, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов'язковими для виконання всіма розташованими на відпо­відній території органами виконавчої влади, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, по­садовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.

У свою чергу місцеві органи виконавчої влади, підприєм­ства, установи та організації, а також громадяни несуть встановлену Законом відповідальність перед органами місце­вого самоврядування за заподіяну самоврядуванню шкоду їх діями або бездіяльністю, а також у результаті невиконання рішень органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прийнятих у межах, наданих їм повноважень.

На вимогу відповідних органів та осіб місцевого самовря­дування керівники розташованих або зареєстрованих на від­повідній території підприємств, установ та організацій неза­лежно від форм власності зобов'язані прибути на засідання органів для подання інформації з питань, віднесених до відання ради та її органів, відповіді на запити депутатів.

Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачає, що органи та посадові особи місцевого самовря­дування несуть відповідальність за свою діяльність перед:

— територіальною громадою;

— державою;

— юридичними і фізичними особами (ст. 74 Закону).

Підстави, види і порядок відповідальності органів та по­садових осіб місцевого самоврядування визначаються Кон­ституцією та законами України.

Органи та посадові особи місцевого самоврядування під­звітні, підконтрольні перед відповідними територіальними громадами.

Територіальна громада у будь-який час може достроково припинити повноваження органів та посадових осіб місцево­го самоврядування, якщо вони: порушують Конституцію або закони України; обмежують права і свободи громадян; не за­безпечують наданих їм законом повноважень.

Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначає порядок і підстави дострокового припинення повно­важень:

— рад (ст. 78);

— сільського, селищного, міського голови, голови район­ної у місті, районної, обласної ради (ст. 79).

Закон передбачає і підстави дострокового припинення повноважень органів самоорганізації населення.

Згідно зі ст. 80 Закону повноваження цих органів припи­няються у разі:

1) невиконання рішень сільської, селищної, міської, ра­йонної у місті ради, її виконавчого комітету, загальних збо­рів громадян або невиконання своїх повноважень;

2) їх саморозпуску.

Рішення про дострокове припинення повноважень орга­ну самоорганізації населення приймається загальними збо­рами громадян, що утворили даний орган, або відповідною радою.[5]

Органи та посадові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед територіальною громадою, державою, юридичними і фізичними особами.

Підстави, види і порядок відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначаються Конституцією України, цим та іншими законами. (ст.74)

Органи та посадові особи місцевого самоврядування є підзвітними, підконтрольними і відповідальними перед територіальними громадами. Вони періодично, але не менш як два рази на рік, інформують населення про виконання програм соціально-економічного та культурного розвитку, місцевого бюджету, з інших питань місцевого значення, звітують перед територіальними громадами про свою діяльність.

Територіальна громада у будь-який час може достроково припинити повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування, якщо вони порушують Конституцію або закони України, обмежують права і свободи громадян, не забезпечують здійснення наданих їм законом повноважень.

Порядок і випадки дострокового припинення повноважень органів та посадових осіб місцевого самоврядування територіальними громадами визначаються цим та іншими законами. (ст.75)
Органи та посадові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність у разі порушення ними Конституції або законів України.

Органи та посадові особи місцевого самоврядування з питань здійснення ними делегованих повноважень органів виконавчої влади є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади. (ст.76)

Шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування, відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету, а в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності посадових осіб місцевого самоврядування - за рахунок їх власних коштів у порядку, встановленому законом.

Спори про поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку. (ст.77)[6]

Служба в органах місцевого самоврядування - це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом.(ст.1)

Посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.(ст.2)

Особи, винні у порушенні законодавства про службу в органах місцевого самоврядування, притягуються до цивільної, адміністративної або кримінальної відповідальності згідно із законом.(ст.23)

Матеріальна шкода, завдана територіальній громаді незаконними рішеннями сільських, селищних, міських голів, голів районних у місті, районних та обласних рад, їх заступників, керівників управлінь, відділів, інших структурних підрозділів виконавчих органів місцевого самоврядування, діями чи бездіяльністю посадових осіб місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується за рахунок місцевого бюджету в порядку, встановленому законом.

Сільські, селищні, міські, районні у місті, районні та обласні ради, сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті, районної та обласної ради мають право зворотної вимоги (регресу) до посадової особи місцевого самоврядування, яка заподіяла шкоду територіальній громаді, у розмірах і порядку, визначених законами України та статутами територіальних громад, прийнятими відповідно до законів України.(ст.24)[7]

 

Нормативний матеріал та література

1. Конституція України. – К., 1996.

2. Закон України „Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 11.07.2001 // www. zakon.rada.gov.ua

3. Закон України „Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997 // www. zakon.rada.gov.ua

4. Закон України „Про службу в органах місцевого самоврядування” від 7.06.2001 // www. zakon.rada.gov.ua

5. Кравченко В.В. Конституційне право України. – Київ: Атіка, 2000, С. 151.

6. Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – Київ: Юрінком Інтер, 2002, С.532.





Реферат на тему: Поняття громадянського суспільства, всеукраїнський референдум, гарантії місцевого самоврядування (контрольна робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.