Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Основи права (варіант 2) (реферат)

План

1. Поняття і ознаки права. Сутність права.

2. Принципи та функції права.

3. Цінність права

1. Поняття і ознаки права. Сутність права

Право — система норм (правил поведінки) і принципів, вста­новлених або визнаних державою як регулятори суспільних від­носин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуаль­них інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма за­ходами легального державного впливу аж до примусу.

Якими є специфічні ознаки права?

1. Вираження міри свободи, рівності та справедливості озна­чає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей, установленою державою та­ким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого. І цією мірою є справедливість. Повної свободи досягти не мож­на, проте можна бути вільним у тій мірі, у якій вільні інші. У праві свобода трансформується в суб'єктивні права, яким відповіда­ють обов'язки, що їх обмежують. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, «відміряє» і оформляє саме свобо­ду в людських взаємовідносинах, свободу індивіда. Свобода невіддільна від справедливості і становить її підставу. Свобода зав­жди є обмеженою конкретними рамками (мірою), які не допус­кають антигромадських актів «користування свободою». Не­рівність у свободі.

Але не завжди, не за усіх історичних часів була рівність у свободі, єдина для усіх міра свободи. Приміром, кріпосне право закріплювало становище несвободи селянина. Віднімаючи сво­боду в селянина, воно віддавало свободу пану. Міра свободи кріпака і пана — різна. По суті, кріпосне право — це вираження через закон свободи поміщика. Всяке право містить у собі еле­мент свободи, міру свободи, дарма що ця свобода й може бути, односторонньою, має характер привілею однієї особи на шкоду іншій. У такому разі через право як систему норм, виданих дер­жавою, виражається воля панівного класу, свавілля панів і не­свобода селян. Селяни віднесені не до суб'єктів, а до об'єктів права. До них не є застосовним принцип правової рівності. Таке право не може бути справедливим, тому що не виражає міру свободи, рівну для усіх. Справедливість — це баланс інтересів: влади і громадянина, виробника і споживача, продавця і покуп­ця, роботодавця і робітника тощо. Справедлива міра свободи характеризує зміст права, а загальнообов'язковість права, що засновується на легітимному примусі, є його формальною влас­тивістю, яка має істотний характер.

Найвище суспільне призначення права — забезпечувати у нормативному порядку свободу в суспільстві, підтверджувати справедливість, виключити сваволю і свавілля з життя суспільс­тва. Неспроста ще римські юристи писали: jus est ars boni et aequi — право є мистецтво добра та справедливості. Із загальносоціальної точки зору право — це міра свободи і справедливості. з формальної точки зору право — це міра свободи та справедливості, яка фактично захищена в цьому суспільстві.

2. Нормативність виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності, принципової однаковості — право виступає як загальний масштаб, міра (регулятор) поведінки людей. За допомогою норм права регулює різні суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави, засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності. У нормативності є одна істотна риса: право виражається в нормативних узагальненнях (загальні дозволяння, загальні заборони, загальні зобов'язування), які встановлюють межі досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на певному ступені суспільного професу.

3. Формальна визначеність права означає чіткість, однознач­ність, стислість формальних правових приписів, виражених у за­конах, указах, постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб'єкти права чітко знають межі правомірної і неправомі­рної поведінки, свої права, свободи, обов'язки, обсяг і вид від­повідальності за вчинене правопорушення. Вираження норм у законах, інших нормативних актах, встановлення формальної рівності — це основна ознака формальної визначеності права.

4. Системність права полягає в тому, що право — це не про­сто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені. Системність вноситься до права законо­давством. Лише системне, несуперечне право, яке виражає свою сутність через принципи, здатне виконати завдання, що поста­ють перед ним. Сьогодні в Україні найважливіше і найнагальні-ше завдання — відновити і зміцнити системність права, оскіль­ки неузгодженість нормативно-правових актів розірвала систе­моутворюючі зв'язки між юридичними нормами.

5. Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і індивідуальних інтересів означає, що в праві проявля­ється та втілюється воля, змістом якої є інтерес. Право акуму­лює суспільну, групову та індивідуальну волю громадян у їх гар­монічному поєднанні, злагоді та компромісах. Воля пронизує діяльність людини, її цілеспрямовану поведінку в усіх, у тому числі й у правовій, сферах життя. Розуміння волі в праві виклю­чає зведення права до знаряддя насильства держави, засобу при­душення нею індивідуальної волі. Створюється ілюзія, що право виходить від держави. Насправді в ідеалі держава в особі своїх законодавчих органів «підносить до закону» суспільні, групові та індивідуальні інтереси, які відповідають принципам справед­ливості, свободи, демократії, рівності, гуманізму.

6. Загальнообов'язковість права виражається в тому, що вста­новлені правила поведінки є загальними та обов'язковими для всієї країни. Загальнообов'язковість, загальність праву надає те, що в ньому виражаються узгоджені інтереси учасників регульо­ваних відносин, що воно має нормативний характер.

7. Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до при­мусу, свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні правила, які визнаються державою правовими. Далеко не всі норми права додержуються та виконуються доб­ровільно, в силу внутрішнього переконання. Значна частина на­селення підкоряється вимогам правових лише тому, що за пра­вом постає держава. Державна охорона правових норм містить у собі державний легальний примус, різні організаційні, орга­нізаційно-технічні, виховні та превентивні (попереджувальні) заходи державних органів з дотримання та виконання грома­дянами юридичних норм. До порушників вимог норм права компетентні державні органи можуть застосовувати заходи юри­дичної відповідальності приписів— дисциплінарної, адміністра­тивної, кримінальної. Тим самим держава забезпечує загально­обов'язковість норм права.

Сутність права

Сутність — це внутрішній зміст предмета, який виражається в єдності всіх його багатоманітних властивостей і відносин, це є сенсом, суттю явища, позаяк зміст — певна сторона цілого, су­купність частин (елементів) предмета. Зміст у найзагальнішому вигляді є розвинута в конкретну цілісність сутність об'єкта.

Сутність права — внутрішній зміст права як регулятора суспіль­них відносин, який виражається в єдності загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів через формальне (держав­не) закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

Під сутністю права в радянській літературі зазвичай розумі­лася піднята до закону воля панівного класу, зміст якої визна­чався матеріальними умовами життя цього класу. В усіх визна­ченнях права підкреслювався його класово-вольовий характер, причому він мав принципове методологічне значення для ро­зуміння сутності експлуататорського права як вираження інте­ресів і волі всього панівного класу, а для соціалістичного пра­ва—як вираження інтересів і волі трудящих на чолі з робіт­ничим класом. При цьому класові трактування держави і права тісно змикалися.

Було б неслушним відривати один від одного класовий та соціальний аспекти сутності права. І той і інший аспекти скла­дають єдину, хоча й внутрішньо суперечливу сутність права як регулятора суспільних відносин через державне закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

Поняттям права охоплюються два аспекти, які виражають його сутність:

цілісно-нормативний;

— регулятивний.

Якщо з цілісно-нормативної точки зору право є мірою сво­боди, рівності та справедливості (правомірним порядком), то з регулятивної точки зору — спрямовано на впорядкування суспі­льних відносин (динамічний, регулятивний аспект). На різних етапах розвитку суспільства перший аспект може домінувати, впливати на загальну спрямованість правового регулювання, або відступати на другий план. Тоді він стає нібито приглушеним, виявляється у трансформованому, стертому вигляді. Так, при феодалізмі міра свободи, рівності та справедливості була однією для поміщика, іншою — для кріпака (несвобода, відсутність рі­вності — формальної і фактичної, тобто несправедливість).

Сутність права менше піддається змінам, ніж його зміст і форма: зміни, що відбуваються у житті суспільства, спричиня­ють собою насамперед зміни в змісті права. Проте не можна відкидати зміну сутності права, визнавати для неї лише якості статичності та незмінності на відміну від змісту та форми. Діалек­тичний розвиток сутності права виражається, насамперед, у змі­ні співвідношення між класовими завданнями та загальними справами, розв'язуваними правом; між правом як мірою свобо­ди (є показником якості правопорядку) і правом як регулятором суспільних відносин (є інструментом підтримування правопо­рядку). Етимологія слів «розвиток» і «зміна» дозволяє розгляда­ти їх у тісному зв'язку.

У будь-якому суспільстві, яким би воно не було (класово-антагоністичним, соціальне неоднорідним, але демократичним), сутність права залишається незмінною в тому, що право було, є і буде владним нормативним регулятором суспільних відносин, по­ведінки людей.

До категорії сутності мають належати такі якісні риси, без яких взагалі немає того предмета, про сутність якого йдеться. До сутнісних якостей права слід віднести його нормативність, предста­вницько-зобов'язуючий характер правових норм, їх зв'язок із державою (названі вище ознаки права).

Сутність права щонайкраще розкривається через його прин­ципи, які розвивалися, збагачувалися протягом століть.

2. Принципи права

Принципи права — об'єктивно властиві праву відправні нача­ла, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєд­нання індивідуальних, групових і громадських інтересів. Інши­ми словами, це є своєрідна система координат, у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, який визначає напря­мок його розвитку.

Принципи є підставою права, містяться у його змісті, висту­пають як орієнтири у формуванні права, відбивають сутність права та основні зв'язки, які реально існують у правовій систе­мі. У принципах зосереджено світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації. Тому принципи права можна назвати стриж­нем правової матерії.

Принципи права слід відрізняти від норм-принципів, тобто принципів, які прямо закріплені у нормах права та являють со­бою внутрішній зміст цих норм.

Відмінність принципів права від норм права:

Принципи права

Норми права

1. Розчиняються в безлічі норм, пронизують усю правову мате­рію, виводяться із її

1. З'являються як загальнообо­в'язкові формально-визначені правила поведінки, пронизані принципами права

2. Є стрижнем усієї системи права, додають праву логічно­сті, послідовності, збалансова­ності

2. Є частинками системи пра­ва, яка набуває логічності та збалансованості завдяки прин­ципам права

3. Мають вищий рівень абст­рагованості від регульованих відносин, звільнені від конкре­тики та подробиць

3. Являють собою модель (зра­зок, мірило, еталон) регульова­них суспільних відносин, фіксу­ють типові конкретні соціальні процеси, поведінку людини

4. Виступають як загальне мі­рило поведінки, не вказуючи права та обов'язки

4. Виступають як загальне мі­рило поведінки, вказуючи пра­ва та обов'язки

5. Є позитивним зобов'язанням і як таке набувають якостей особливого рівня права, що постає над рівнем норм, визна­чають їх ціннісну орієнтацію (спрямованість)

5. Перебувають під принципа­ми, під їх ціннісною орієнтаці­єю при володінні конкретною функціональною спрямованіс­тю (регулятивною та охорон­ною)

6. Не мають способів регулю­вання, їх провідним елементом є повинність (те, що повинно бути), яка безпосередньо відо­бражає існуючу в конкретному суспільстві систему цінностей та обґрунтовується нею

6. Притаманна їм повинність відображує існуючу в суспільст­ві систему цінностей не безпо­середньо, а опосередковано че­рез способи регулювання: до­зволяння, обов 'язки та заборони

7. Виступають відправним нача­лом при вирішенні конкретних юридичних справ, особливо при застосуванні аналогії зако­ну у разі наявності прогалин у законодавстві.

7. Виступають юридичною осно­вою при вирішенні конкретних справ разом із принципами, у разі їх (норм) відсутності чи не­повноти можуть бути заповне­ні лише принципами права.

Усі принципи права можна поділити на:

загальносощальні

спеціально-соціальні (юридичні)

Загальносоціальні принципи права: економічні; соціальні; полі­тичні; ідеологічні, морально-духовні та ін.

Спеціально-соціальні (юридичні) принципи права:

Загальні своєрідна система координат, у рамках якої розвивається національна правова система, і одночасно век­тор, що визначає напрямок розвитку цієї правової сис­теми. Належать до всіх галузей права.

Галузеві своєрідна система координат, у рамках якої розвивається певна галузь права, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цієї галузі.Властиві конкретній галузі права (наприклад, принцип рівнос­ті сторін у майнових відносинах — у цивільному праві; рівності держав, поважання державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи держави та ін. — у міжнародному публічному праві).

Міжгалузеві своєрідна система координат, у рамках якої розвиваються кілька відповідних галузей права, і одночас­но вектор, що визначає напрямок розвитку цих галузей. Властиві кільком спорідненим галузям права (наприклад, прин­ципи гласності та змагальності сторін судового розгляду — в кримінально-процесуальному та цивільному процесуальному праві; принципи недоторканності власності, свободи економіч­ної діяльності, свободи укладати договір, необхідності конку­ренції та заборони монополізації — у підприємницькому та банківськомуправі).

Принципи права мають історичний характер. Вони є плодом багатовікового розвитку людства, результатом осмислення зако­номірностей розвитку суспільства в цілому, втілення їхніх демо­кратичної та гуманістичної традицій.

Призначення принципів права:

— здійснювати узагальнене закріплення засад суспільного ладу;

— забезпечувати однотипне формулювання норм права;

— забезпечувати їх вплив на суспільні відносини шляхом правового регулювання та інших видів правового впливу.

Незважаючи на багатоманітність типів (сімей) правових сис­тем світу (романс-германська, англо-американська, змішана, релігійно-традиційна) та різний їх підхід до проблеми принци­пів права (в одних склалося поняття «загальних принципів пра­ва», у інших — ні), усі вони в демократичних суспільствах спи­раються на загальну основу принципів права. Принципи права згодом набули універсального значення, оформилися в галузі основних прав людини, одержали закріплення на міжнародно­му рівні. Так, у Договорі про створення Європейського Еконо­мічного Співтовариства (ЄЕС) загальні принципи, характерні для права держав — членів Співтовариства, розглядаються як складова частина права ЄЕС, а їх порушення — як підстава для скасування в судовому порядку актів Співтовариства. Сьогодні принципи права є актуальними насамперед у зв'язку із завдан­ням забезпечення прав людини.

Дати вичерпний перелік загальних принципів права важко, тому що вони не мають достатньої чіткості та стабільності зміс­ту. Одне є безсумнівним — в них втілюються загальнолюдські цінності.

Загальні принципи права:

1. Принцип свободи означає, що право виступає як міра сво­боди — політичної, економічної, ідеологічної. Принцип свобо­ди реалізується через надання свободи вибору суспільного ладу та форми правління, забезпечення захисту прав людини та задо­волення основних потреб її життя, формування органів держав­ної влади шляхом народного волевиявлення, створення умов для утвердження в суспільстві норм гуманістичної моралі, користу­вання різними соціальними послугами держави та приватних осіб та ін.

2. Принцип справедливості означає, що право виступає як міра справедливості, як морально-правова домірність вкладеного та отриманого в усіх сферах життєдіяльності людини та їхнього правового забезпечення. Принцип справедливості містить у собі вимогу відповідності між практичною роллю різних індивідів у житті суспільства та їхнім соціальним стано­вищем, між їхніми правами та обов'язками, злочином і пока­ранням, заслугами людей та їхнім суспільним визнанням. Прин­цип справедливості є важливим при вирішенні конкретних юри­дичних справ (приміром, при визначенні міри кримінального покарання). Він конкретизується у принципі рівності.

3. Принцип рівності означає рівність усіх перед законом, рів­ність прав та обов'язків, незалежно від національної, релігійної та іншої належності, службового та іншого становища, рівну від­повідальність перед законом, рівний захист у суді.

Важливими складовими елементами принципу рівності є:

єдність (взаємозв'язок) прав і обов'язків, тому що говорити про реальність будь-якого права можна лише за наявності від­повідного йому юридичного обов'язку (приміром, право грома­дянина на судовий захист реалізується через обов'язок судів здій­снювати такий захист);

взаємна відповідальність держави та особи, тому що вони пов'язані взаємними правами та обов'язками.

4. Принцип гуманізму, тобто людинолюбства, розкриває одну з найважливіших ціннісних характеристик права, домінування у формуванні та функціонуванні правової системи природних невідчужуваних прав людини. Це — право на життя, здоров'я, осо­бисту свободу та безпеку, право на охорону своєї честі та репу­тації, недоторканність особи та ін.; створення всіх умов, необ­хідних для нормального існування та розвитку особи.

5. Принцип демократизму знаходить свій прояв у тому, що право та законодавство виражають волю народу, волю всіх і кож­ного, формуються через форми народовладдя: безпосередню та представницьку демократію.

6. Принцип законності виражається у вимогах:

а) якості нормативно-правових актів, несуперечності їх один одному (між ними має бути ієрархічна субординація залежно від юридичної сили);

б) суворого додержання та виконання юридичних норм, пра­вових приписів усіма суб'єктами — громадянами, їх громадсь­кими та некомерційними організаціями, посадовими особами, державними органами. Передбачає також недопустимість зло­вживання суб'єктивним правом;

в) невідворотної відповідальності за вину громадян і посадо­вих осіб.

Серед основних принципів права деякі вчені називають пра­вові презумпції та аксіоми.

Принципи права слугують загальними орієнтирами у право-творчості та правозастосуванні.

Функції права

Функції права — основні напрямки правового впливу на сус­пільні відносини з метою їхнього упорядкування.

Термін «функціонування права» означає дію права в житті суспільства, втілення його функцій в суспільних відносинах.

Функції права можна класифікувати у такий спосіб:

Загальносоціальні

Спеціально-соціальні (юридичні)

Загальносоціальні

інформаційна

орієнта цінна

виховна

— інформування громадян, тобто доведення до відома адресата, про напря­мки регулювання су­спільних відносин, про їхні права, обо­в'язки та відпові­дальність

— орієнтування громадян на позитивніправові настанови, які пропонують оцінку права та го­товність діяти відпо­відно до його норм

— загальноправовий вплив на духовну сферу, виховання пова­жання права

(правова інформація)

(правомірна поведінка)

(правове навчання)

Спеціально-соціальні (юридичні)

Регулятивна

Охоронна

— функція упоряд­кування суспільних відносин, визначен­ня лінії поведінки людей, наділення їх певними правами та обов'язками

— функція встановлення та гарантування державою заходів юридичного захисту та юридичної відповідальності, порядку їх покладання та виконання, яка має на меті витиснення шкідливих для суспільства від­носин та охорону позитивних

Регулятивна функція права може бути поділена на статичну та динамічну:

Регулятивна статична

Регулятивна динамічна

— функція упорядкування сус­пільних відносин шляхом закрі­плення основних прав і свобод особи, компетенції державних органів і посадових осіб (наприк­лад, фіксування правомочностей власника щодо володіння, кори­стування та розпорядження)

— функція забезпечення актив­ної поведінки суб'єктів права (наприклад, покладання обов'яз­ку сплачувати податки, відбу­вати військову повинність)

Здійснюється за допомогою до­звільних (таких, що надають правомочності) та заборонних норм, які спричиняють правовід­носини пасивного типу

Здійснюється за допомогою зобов'язуючих норм, які спричиняють правовідносини активного типу

Охоронна функція виражається у такому:

1)

визначення заборон на вчинення протиправних діянь;

2)

встановлення юридичних санкцій за вчинення таких ді­янь;

3)

безпосереднє застосування юридичних санкцій до особи, яка вчинила правопорушення.

Охоронний вплив права здійснюється за допомогою спеціальних охоронних норм, а також регулятивних норм, спрямованих на охо­рону суб'єктивних прав

3. Цінність права

Під цінністю права розуміється його спроможність служити метою і засобом задоволення науково обгрунтованих, соціальне справедливих загальнолюдських потреб та інтересів громадян та їх об'єднань. Цінності в праві слід сприймати як шкалу виміру самого права. Цінність у праві — це те сутнісне, що дозволяє праву залишатися самим собою.

Визначення юридичних цінностей — предмет юридичної ак­сіології[1]

Можна виділити основні прояви цінності права.

1. Соціальна цінність права полягає у тому, що воно, втілюю­чи загальну, групову та індивідуальну волю (інтерес) учасників суспільних відносин, сприяє розвитку тих відносин, у яких заці­кавлені як окремі індивіди, так і суспільство в цілому. Воно вно­сить стабільність і порядок у ці відносини. У суспільстві, в умо­вах цивілізації, немає такої іншої системи соціальних норм, яка змогла б забезпечити доцільне регулювання економічних, дер­жавно-політичних, організаційних та інших відносин, реалізуючи при цьому демократичні, духовні та моральні цінності. Забепечуючи простір для упорядкованої свободи і активності, право служить чинником соціального прогресу. Його роль особливо зро­стає в умовах краху тоталітарних режимів, розвитку демократії.

2. Інструментальна цінність права — один із проявів його загаль-носоціальної цінності — полягає у тому, що право є регулято­ром суспільних відносин, інструментом для вирішення різних завдань, у тому числі для забезпечення функціонування інших соціальних інститутів (держави, соціального керування, моралі та ін.) та інших соціальних благ. Як інструмент право викорис­товується різними суб'єктами соціального життя — державою, церквою, громадськими об'єднаннями, комерційними організа­ціями, громадянами. У цивілізованому суспільстві саме право є одним із головних інструментів, здатних забезпечити організова­ність і нормальну життєдіяльність, соціальний мир, злагоду, зняття соціальної напруженості.

3. Власна цінність права як соціального явища полягає у тому, що право виступає як міра: а) свободи та б) справедливості. У цій якості право може надавати людині, комерційним і некомерційним організаціям простір для свободи, активної діяльності й у той же час виключати сваволю і свавілля, тобто служити гаран­том вільного, гідного та безпечного життя. Соціальна свобода, не пов'язана правом, поза права, може переростати у сваволю, несправедливість для більшості людей. Право виступає силою, яка в змозі протистояти беззаконню.

Стверджуючи принципи свободи і справедливості, право набу­ває глибокого особистого значення, стає цінністю для окремої лю­дини, конкретної групи та суспільства в цілому, відкриває особі доступ до благ і виступає дієвим засобом її соціальної захищеності. Як писав український мислитель Б. Кістяківський, «право лише там, де є свобода особи». У цьому проявляється гуманістичний характер права. Саме через свою власну цінність право входить до арсеналу загальнолюдських цінностей, що виробляються по­коліннями людей протягом історії.

Використана література:

1. Теорія держави і права. Підручник. – К., 2001.

2. Підручник з основ правознавства. – Харків, 1999.



[1] Юридична аксіологія спрямована на відрізнення цінності та оцінюваного факту (явища, об'єкта, відносин і т. ін.) і визначення (з позицій і в контексті відповідної ієрархії і системи цінностей) його ціннісного значення і сенсу. Цінність при цьому належить до сфери цілей, значень повинності, норма­тивності, формальності в її відрізненій від сфери емпіричного, сущого, фак­тичного. До предмета юридичної аксіології входить вивчення цінності пра­ва, цінносно-правового значення закону і держави.





Реферат на тему: Основи права (варіант 2) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.