Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Окремі аспекти подолання протидії розслідуванню легалізації злочинних доходів на етапі закінчення досудового слідства (реферат)

Провадження у кримінальних справах стосовно предикатного (основного) і додаткового (ст. 209 КК) злочинів припускає цілком закономірний кримінально-правовий і кримінально-процесуальний взаємозв'язок, що полягає у необхідності дотримання "правила відповідності” між проходженням стадіями кримінального процесу взаємозв'язаних обставинами кримінальних справ по вказаним категоріям злочинів. Це правило, зокрема, встановлює неможливість закінчення досудового слідства по кримінальній справі щодо легалізації злочинних доходів (ст. 209 КК) і направлення її через прокурора в суд без виконання аналогічних дій щодо провадження у справі про відповідний предикатний злочин, щодо якого відсутній обвинувальний вирок суду, набувший законної сили.

Як свідчить порівняльний аналіз практики розслідування інших видів злочинів, кваліфікація яких відбувається за сукупністю, вказане вище "правило відповідності” може бути досить "успішно” використано членами організованих злочинних угруповань та їх окремими несумлінними захисниками як підґрунтя відповідних форм протидії закінченню досудового розслідування легалізації злочинних доходів. На жаль, дослідження цих форм протидії та напрямів їх подолання у кримінально-процесуальній та криміналістичній літературі, по суті, залишилися поза увагою фахівців, що зайвий раз підкреслює актуальність їх розгляду в представленій статті.

У заданому напрямі дослідження пропонується зосередити увагу на розгляді трьох типових ситуацій.

Ситуація 1. Особа, що вчинила предикатний злочин є відомою органам розслідування, але не відомим є її місцезнаходження. Це достатньо типово, бо вказана особа може використовувати цю ситуацію як дуже ефективну форму протидії, і навмисно ховатися від слідства, уникаючи кримінальної відповідальності за вчинене. Логічно припустити, що в цьому будуть зацікавлені й інші співучасники злочину, оскільки така ситуація всіляко сприяє "розвалу справи” та дозволяє співучасникам "приписати” втікачу чи не одноособове вчинення усіх злочинних епізодів. Без проведення допиту цієї особи стає неможливим повно та об'єктивно дослідити усі обставини справи, з'ясувати роль і ступінь вини кожного співучасника і т. ін.

"Ефективність” подібної форми протидії полягає у тому, що в разі її результативності виникає юридичний факт, який спричиняє негативні процесуальні наслідки для вирішення кримінальної справи, практично гальмує подальше провадження, робить неможливим направлення до суду матеріалів досудового розслідування й з обвинувальним висновком. Пояснюється це тим, що відповідно до вимог стст. 132, 137, 138, 139 КПК України щодо осіб, місцеперебування яких не встановлено, слідчий зобов'язаний винести постанову про притягнення їх як обвинувачених у справі і оголосити в розшук (а у необхідних випадках, окрім цього, у порядку ст. 155 КПК – також винести ухвалу про обрання відносно них такого запобіжного заходу, як взяття під варту). Якщо після цього будуть проведені всі слідчі дії, які можливі без участі обвинувачених, і вжито вичерпні заходи, спрямовані на збереження доказів у справі, то відповідно до вимог п. 1 стст. 206, 207 КПК слідчий зобов'язаний припинити слідство.

Якщо вказані причини припинення слідства не усунені, то стає неможливим закінчити досудове слідство складанням обвинувального висновку і направити справу у встановленому порядку до суду. У нашому разі слід звернути увагу на ту обставину, що негативне процесуальне значення вказаного факту, відповідно до викладеного вище "правила відповідності”, як би подвоюється. Зокрема, за таких обставин стає неможливим направлення до суду не тільки кримінальної справи про предикатний злочин, але й зв'язаної з нею "правилом відповідності” справи про легалізацію злочинних доходів.

Ситуація 2. Аналогічні негативні процесуальні наслідки можна передбачити й тоді, коли слідством взагалі не встановлені особи, причетні до вчинення предикатного злочину (п. 3 ст. 206 КПК); або не встановлені деякі з них, або є невідомим місцеперебування окремих співучасників; або коли психічне чи інше тяжке захворювання обвинуваченого не дозволяє закінчити провадження у справі (п. 2 ст. 206 КПК).

Ситуація 3. Можлива у тому разі, коли місцеперебування осіб, які за даними слідства вчинили предикатний злочин, буде встановлено. Проте, вони можуть перебувати за межами України і навмисно ухилятися від явки до органів досудового розслідування і суду.

Всі три описані вище ситуації зумовлюють неповноту слідства стосовно предикатного злочину. Якщо при цьому виходити з "правила відповідності”, то слід погодитися з тим, що в кожній з цих ситуацій неможливо закінчити слідство і направити до суду відповідну кримінальну справу по легалізації злочинних доходів. Разом з тим, вважаємо, що у вказаних ситуаціях все-таки є шляхи, які можуть дозволити успішно закінчити слідство. Спробуємо їх розглянути.

При вирішенні першої і другої запропонованої ситуації слід враховувати, що законодавець у ч. 1 ст. 209 КК зв'язує походження злочинних доходів (предметів легалізації) не із здійсненням предикатного злочину як категорією кримінального права, заснованого на сукупності чотирьох обов'язкових ознак, а тільки з наявністю окремих з них – із вчиненням суспільно небезпечного протиправного діяння, передуючого легалізації.

Суспільна небезпека як ознака злочину полягає у тому, що діяння завдає шкоду об'єкту, який охороняється кримінальним законом, або містить в собі реальну загрозу нанесення подібної шкоди. Протиправність діяння, в цілому, означає пряму (юридичну) заборону його кримінальним законом [1]. Таким чином, встановлення вини як однієї з обов'язкових ознак злочину взагалі (у тому числі й предикатного), а звідси – й конкретної особи, що вчинила цей злочин, не є необхідною умовою для кваліфікації та судового розгляду обставин здійснення легалізації злочинних доходів. Аналогічний за суттю підхід використовується Конвенцією Ради Європи про відмивання, пошук, арешт і конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом (1990 р.). Зокрема, у п. "з” ч. 2 ст. 6 цієї Конвенції йдеться про достатність для кваліфікації вчинення діяння як легалізації злочинних доходів відомостей, що одержані з об'єктивних, фактичних обставин.

На підставі зробленого висновку можна стверджувати, що в окремих випадках, як, наприклад, в першій і другій розглянутій ситуаціях, цілком допустимо направляти до суду кримінальну справу щодо легалізації злочинних доходів з обвинувальним висновком, навіть якщо з відповідною кримінальною справою по предикатному злочину цього зробити на даний момент неможливо. До матеріалів кримінальної справи про легалізацію злочинних доходів необхідно долучити достатню сукупність матеріалів (копій) кримінальної справи за предикатний злочин. Докази, що містяться у цих матеріалах, за оцінкою слідчого і прокурора-обвинувача, повинні однозначно (переконливо) доводити факт існування події предикатного злочину і отримання внаслідок цього відповідних грошових коштів або іншого майна, що виступають предметом легалізації у вказаній кримінальній справі.

Разом з тим, сказане автоматично не означає, що кримінальні справи по предикатних злочинах в описаних вище ситуаціях взагалі не можуть бути направлені до суду. Це зауваження, зокрема, стосується випадків, коли по одній і тій самій кримінальній справі відносно предикатного злочину притягнуто декілька обвинувачених, серед яких є й ті, що захворіли, або переховуються від слідства. У таких випадках, за умови, що це не спричинить порушення всебічності, повноти і об'єктивності розслідування і розгляду судом справи про відповідний предикатний злочин, законом допускається виділення кримінальних справ відносно вказаних вище обвинувачених в окреме провадження (ч. 2 ст. 26 КПК). А в частині доведеного обвинувачення відносно інших осіб кримінальна справа має бути направлена до суду.

Що стосується третьої з визначених вище ситуацій, то слід зазначити, що чинне кримінально-процесуальне законодавство України передбачає у принципі шляхи її вирішення через заочне провадження. Так, пункт 1 статті 262 КПК формально припускає судовий розгляд кримінальної справи, в нашому разі – по предикатному злочину, за відсутності обвинуваченого, тобто заочно, якщо ця особа знаходиться за межами України і не бажає прибути до суду. І дійсно, слідча практика знає багато випадків, коли особи, причетні до здійснення злочинів, виїжджають на постійне місце проживання в іншу країну і одержують там відповідне громадянство. За законами цієї країни вказані особи не можуть бути видані України для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинені ними раніше злочини на території нашої країни. Тобто, механізми екстрадиції вказаних осіб у цьому разі не працюють.

Саме за таких обставин виникає питання про можливість використання заочного судового розгляду справи. При цьому юридичні факти, які утворюють предмет доказування по вказаних кримінальних справах, підлягають розширеному тлумаченню. Зокрема, в подібних випадках слідство повинне додатково надати суду достовірні відомості про місцеперебування підсудного за межами України на час розгляду справи; сповіщення його про необхідність прибути до суду з роз'ясненням місця і часу судового розгляду справи; а також – з обґрунтуванням навмисного небажання (ухилення) підсудного від явки в судове засідання. Вказані відомості, наприклад, можуть міститися в повідомленнях про вручення підсудному повісток; рішеннях іноземних судів про відмову в його екстрадиції; матеріалах міжнародної правової допомоги; письмових клопотаннях (інших формах повідомлень) самого підсудного; показаннях свідків (родичів); аудіозаписах телефонних розмов з підсудним представників слідства (суду) з роз'ясненням йому необхідності прибуття в суд, інших матеріалах. Розгляд справи за відсутності підсудного стає неможливим, коли ця особа не може прибути до суду за об'єктивними обставинами (внаслідок хвороби, що вимагає стаціонарного лікування, або необхідності постійного нагляду з боку лікарів; стихійного лиха; перебування під вартою в іноземній державі і т. ін.).

Наявність в чинному КПК приписів про можливість заочного судового розгляду справи сьогодні висуває перед слідчими скоріше більше запитань, ніж дає відповідей. Раніше, коли в кримінальному процесі панувало публічне начало (існував примат інтересів держави) випадки заочного засудження не були чимось незвичайним. Наприклад, за відмову талановитого, всесвітньо відомого танцюриста Р.Х. Нурієва у 1961 році повернутися з гастрольної поїздки до СРСР останній у 1962 р. був заочно засуджений до 7 років позбавлення волі. У демократичних країнах, в організації кримінального судочинства яких переважають інтереси людини та змагальність сторін, заочне засудження пов'язане із проблемами реалізації конституційних принципів кримінального судочинства, зокрема, – рівноправності всіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальності сторін і свободи в наданні ними суду своїх доказів, а також – у доведенні перед судом їх переконливості; забезпечення обвинуваченому права на захист, апеляційного і касаційного оскарження рішень суду і т. ін. (пп. 2, 4, 6, 8 ст. 129 Конституції України), а також – обов'язку суду безпосередньо досліджувати докази по справі (у т. ч. допитати підсудних і т. ін.) (ч. 1 ст. 257 КПК). Звертає на себе увагу та обставина, що аналіз відповідних положень чинного КПК не дозволяє чітко з'ясувати порядок і форми закінчення досудового слідства (ст. 212 УПК) у тому разі, коли обвинувачений ще не одержав статусу підсудного та ухиляється від участі в досудовому слідстві. Якщо слідувати закону, то за таких умов стає взагалі неможливим виконання вимог стст. 218–220 КПК щодо оголошення обвинуваченому про закінчення слідства і пред'явлення йому матеріалів справи, а, відповідно, й складання обвинувального висновку (ч. 1 ст. 223 КПК). У свою чергу, без обвинувального висновку справу не можна направити через прокурора (ст. 225 КПК) до суду. Виникає, так зване, замкнене коло. В умовах існуючої кримінально-процесуальної регламентації цього інституту, навіть з функціональної сторони питання, заочний судовий розгляд справи представляється вкрай проблематичним.

Певною мірою вирішенню цього проблемного питання може допомогти використання, так званого, інституту дистанційного провадження процесуальних (слідчих) дій. Відразу обмовимося, що дистанційне провадження слідчих дій ми не вважаємо панацеєю у вирішенні поставленого питання. Але цей достатньо новий для вітчизняної слідчої практики інститут може послужити ефективним інструментом подолання вказаної форми протидії. Адже, за даними державної статистики, наприклад в Україні в 2003 році, були закриті провадженням 7 тис. 211 справ у зв'язку з втечею осіб, які вчинили злочини, і 10 тис. 637 справ у зв'язку з втечею підсудних [2]. Зрозуміло, що далеко не усі з цих осіб, але якась частка за різних обставин могла би хотіти скористатися інститутом дистанційного провадження. Це ж стосується "ключових” для слідства свідків і т. ін.

В літературі дистанційне провадження процесуальних дій визначають як провадження відповідної слідчої дії (допиту, впізнання, очної ставки та інших) в умовах, коли компетентна особа, що проводе цю слідчу дію (слідчий, суддя), і її учасники (обвинувачений, підсудний, свідок і інші), перебувають в різних приміщеннях (маються на увазі приміщення, розміщені в одній будівлі, в одному або різних населених пунктах, або навіть в різних країнах), і організовують взаємне спілкування за допомогою технічних засобів (електронного зв'язку; наприклад, відеоконференцзв'язку, мережі Інтернету, захищеного зв'язку Інтерполу і т. ін.) [3].

Тобто, в цьому разі, по суті, немає підстав категорично стверджувати про порушення принципів безпосередності дослідження доказів судом, змагальності сторін і свободи в наданні ними суду своїх доказів, а також в доведенні перед судом їх переконливості. Можливо, тут варто досліджувати особливості механізму реалізації вказаних принципів.

Практика використання інституту дистанційного провадження процесуальних дій одержує все більшого визнання в різних країнах. Фахівці США, наприклад, взагалі піднімають питання про впровадження у правозастосовчу практику концепції дистанційного правосуддя, яка передбачає не тільки можливість провадження окремих слідчих дій при дистанційній участі свідків, обвинувачених, підсудних, але й судового розгляду справи в цілому [4]. Ця пропозиція представляється цікавою і такою, що заслуговує на увагу. Але у контексті піднятих у цій статті проблем, більший інтерес викликає використання інституту дистанційного провадження в організації міжнародної правової допомоги. Наприклад, на цій основі в ході розгляду італійським судом кримінальної справи по обвинуваченню громадянина Італії у вбивстві податкового агента з Флориди (США), судді заслуховували показання свідка, який не бажав прибути до Італії, за допомогою відеоконференції, організованої з приміщення суду в Майамі (США) [4].

Позитивним є досвід використання інституту дистанційного провадження процесуальних дій, зокрема, при розгляді кримінальних справ у касаційній інстанції (засуджені брали участь в цих засіданнях суду, фактично знаходячись в СІЗО), який мають деякі обласні суди, а також Верховний Суд Росії [5]. А в частині 5 статті 110 (Спеціальні способи допиту свідка і його захист) КПК Молдови (редакції 2003 р.) прямо передбачено, що свідок може бути допитаним шляхом проведення телевізійної конференції з такими змінами зовнішності й голосу, щоб його неможливо було упізнати. При цьому свідку можуть ставитися питання іншими учасниками процесу, а самі його свідчення фіксуються за допомогою технічних засобів відеозапису і підлягають внесенню в протокол в повному обсязі. На відеокасети із записом показань свідка накладаються відбитки печатки судової інстанції; оригінали касет зберігаються в суді разом з копією протоколу показань.

Таким чином, використання інституту дистанційного провадження процесуальних дій не тільки сприяє подоланню протидії розслідуванню у формі ухилення від явки до органів досудового розслідування і суду, а також можливого переслідування свідків і обвинувачених з боку інших співучасників, але й значно полегшує роботу самих слідчих і суддів, робить процесуальну форму "гнучкішої” і більш зручною та прийнятною для суб'єктів кримінального процесу вказаної категорії. На наш погляд, отримані при цьому докази переважують можливі й безперечно справедливі зауваження відносно того, що ніяке "відеоспостереження” не може замінити безпосереднього сприйняття захистом, обвинуваченням і судом реакцій і поведінки свідка або обвинуваченого; що вказана процедура достатньо дорога, і т. ін. Проте, на захист вказаного інституту слід сказати, що окрім відзначених переваг, дистанційне провадження має бути швидше виключенням із загального правила (ніж процесуальний інструмент в кожній кримінальній справі), який використовується тільки тому, що без нього вирішити справу стає взагалі неможливо. Обирати, як кажуть, тут не доводиться.

Сьогодні практичне використання інституту дистанційного провадження натикається в практиці розслідування на значні труднощі, що здебільшого пов'язані з відсутністю в чинному КПК відповідної кримінально-процесуальної форми. Це зауваження стосується питання регламентації надання міжнародної правової допомоги по кримінальних справах. Тому, очевидно, є сенс розробляти у межах чинного кримінально-процесуального законодавства ряд тактичних прийомів організації і проведення слідчих дій в режимі їх дистанційного провадження.

Зокрема, для практиків безперечно важливими є питання щодо організації і провадження слідчої дії, коли, скажімо, в ході допиту (аудіовізуального контакту) слідчий і допитувана особа знаходяться в різних країнах, а хід і результати допиту фіксуються за допомогою аудіовідеозапису. Очевидно, в ході дистанційних слідчих дій доцільно використовувати відповідне законодавство держав, що проявили ініціативу в проведенні вказаних слідчих дій (запрошуючої сторони), оскільки в цьому разі знижується проблематичність в оцінці допустимості одержаних доказів. Якщо ж через процесуальні колізії національних законодавств це зробити неможливо, допит, на нашу думку, повинен відбуватись з перевагою положень кримінально-процесуального законодавства країни (запрошуваної сторони), на території якої перебуває допитувана особа (інакше ця слідча дія може взагалі не відбутися). При цьому слід ставити питання про максимально можливе врахування відповідних вимог кримінально-процесуального законодавства іншої (запрошуючої) сторони, у тій мірі, в якій вони не суперечать відповідному законодавству запрошуваної сторони.

Треба відзначити, що дистанційне провадження слідчих дій, хоча і не достатньо послідовно, але все-таки одержує своє відображення в чинному КПК України. Так, частиною 6 статті 303 КПК (Допит свідка) безпосередньо передбачено можливість допиту свідка з використанням технічних засобів з іншого приміщення, зокрема, розташованої ззовні будівлі суду. Окремі ознаки вказаної кримінально-процесуальної форми проведення слідчих дій можна побачити в ході аналізу не тільки окремих положень норм КПК, але й інших нормативно-правових актів України, зокрема ч. 4 ст. 52–1 КПК (Забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства); ч. 2 ст. 7 (Заходи забезпечення безпеки) Закону України "Про забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства”, на субсидіарних засадах – в положеннях законів України "Про електронні документи і електронний документообіг” (2003 р.), "Про електронний цифровий підпис” (2003 р.) і деяких інших.

Очевидно, ці норми слід вважати початковим етапом, деякою основою в розвитку дистанційного провадження у кримінальній справі, в тому числі в розслідуванні легалізації злочинних доходів. Але визнання цих начал задовільним ще явно зарано. Сьогодні, як показано в ситуаціях, пов'язаних із закінченням досудового (та і власне судового) слідства по кримінальних справах про легалізацію злочинних доходів, проблема є дуже гострою. Практика вимагає відповідних теоретичних напрацювань із підготовкою на цій основі детальної кримінально-процесуальної регламентації використання інституту дистанційного провадження по відношенню не тільки до окремих слідчих дій, але й до закінчення досудового слідства зі складанням обвинувального висновку і направлення справи до суду через прокурора. Це ж відноситься і до повноцінного проведення судового розгляду вказаної справи за відсутності підсудного, який знаходиться в іншій країні і не бажає безпосередньо брати участь в судових засіданнях. Більш детальне дослідження розглядуваної проблеми не входить у предмет даної роботи, тому ми вважаємо за можливе тільки окреслити її в постановчому плані, показавши при цьому актуальність і прикладний характер розслідування легалізації злочинних доходів.

Протидія з боку злочинців, як відомо, може призвести до смерті тих обвинувачених, які погодилися на співпрацю із слідством і стали давати правдиві показання, або інших "небажаних” співучасників. Таким чином, в справі по предикатному злочину можливим є факт смерті обвинуваченого, або особи, причетної до вчинення цього злочину, смерть якого настала до притягнення його як обвинуваченого. Вихід з цієї ситуації передбачено в Законі. Так, якщо при вказаних обставинах обвинувачення не було знято, тобто провадження відносно померлого обвинуваченого не закрито за реабілітуючими обставинами на підставі п. 8 ст. 6 КПК, ця справа, разом із закритою провадженням справою про легалізацію злочинних доходів, направляється до суду для розгляду по суті. Відповідно до передбаченого в цьому разі порядку (ч. 1 ст. 282 КПК) суд вислуховує думки учасників судового розгляду, висновок прокурора за обставинами предикатного злочину, і при підтвердженні обвинувачення відносно померлого закриває справу. Судовий розгляд відповідної кримінальної справи щодо пов'язаної з цим предикатним злочином легалізації злочинних доходів відбувається за звичайним порядком.

Підводячи підсумки, слід зазначити, що закінчення досудового слідства по кримінальних справах відносно легалізації злочинних доходів (ст. 209 КК) має продемонстровані нами особливості, які обумовлені правилом відповідності проходження стадіями кримінального процесу предикативного і додаткового злочинів. Ці особливості можуть використовуватися членами злочинних угруповань й іншими особами для протидії розслідуванню легалізації злочинних доходів в різних формах. Подолання вказаних форм протидії ще не одержало належного осмислення в літературі, присвяченій тактиці й методиці розслідування злочинів. Тому викладені нами рекомендації з цих питань можуть мати як теоретичне, так і практичне значення.


Список використаних джерел

1. Кримінальне право України. Заг. част: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. заклад. освіти / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – С. 67–69.

2. Маляренко В. Про заочне провадження у кримінальному судочинстві // Право України. – № 9. – 2004. – С. 3–12.

3. Цветков С.И. Проблемы международного сотрудничества в борьбе с легализацией преступных доходов: Материалы "круглого стола” на тему: "Международное сотрудничество в борьбе с отмыванием доходов, полученых незаконным путем” (Москва, 25–26 июня 1998 г.). // htpp://msu.jurinfor.ru.

4. Patterson J.L. Policing in а Global Society // Law Enforcement Bulletein. – 2000. – April. – P. 9.

5. Видеоконференцсвязь: Проект Челябинского областного суда // htpp://www.chel.ru.; Видеоконференцсвязь в зале судебного заседания // htpp://www. supcourt.ru./it/video.html.





Реферат на тему: Окремі аспекти подолання протидії розслідуванню легалізації злочинних доходів на етапі закінчення досудового слідства (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.