Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Нормативно-правове забезпечення системи менеджменту персоналу (реферат)

Відносини щодо забезпечення зайнятості та працевлаш­тування регулюються Законом України "Про зайнятість на­селення" від 1 березня 1991 p. (з подальшими змінами і доповненнями), КЗпП України (розділ ІІІ-А "Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників"), постановами Кабі­нету Міністрів України, а також соціально-партнерськими угодами і колективними договорами. Важливу роль відігра­ють акти Міжнародної Організації Праці, які встановлюють міжнародні стандарти у сфері зайнятості та працевлаштуван­ня. Йдеться про Конвенцію МОП №2 про безробіття 1919 p., Конвенцію №34 про платні бюро найму 1933 p. (переглянуті у 1949 р. Конвенцією №96), Конвенцію №44 про допомогу особам, які є безробітними з незалежних від них обставин 1934 p., Конвенцію №88 про організацію служби зайнятості 1948 p., Конвенцію №96 про платні бюро з найму 1949 p. (переглянуті в 1949 p.), Конвенцію №122 про політику в галузі зайнятості 1964 p., Конвенцію №168 про сприяння зайнятості та захист від безробіття 1988 p., Конвенцію №181 про приватні агентства зайнятості 1997 p. Україною ратифіковано лише 2 Конвенції - №2 (рат. 04.02.94) та №122 (рат. 29.05.68).

Закон України "Про зайнятість населення" є комплекс­ним законодавчим актом, що містить норми адміністратив­ного права, права соціального забезпечення, трудового права. Цей Закон комплексно регулює спільний об'єкт — сферу зайнятості, й кожна з названих галузей права має тут свій предмет. На цьому прикладі наочно видно яка не проста проб­лема співвідношення системи трудового права і трудового законодавства. Можливо, доцільним було б увести у науко­вий обіг два поняття — трудове законодавство і законодав­ство про працю. У першому випадку слід розуміти акти, котрі містять виключно норми трудового права (КЗпП, за­кони про відпустки, про оплату праці, про колективні дого­вори і угоди), у другому — акти, котрі поряд з нормами трудового права містять норми інших галузей права. Якщо трудове законодавство містить систему правових норм, проникнутих єдиними принципами, методами, засобами, прита­манними лише для сфери найманої праці, то законодавство про працю являє собою сукупність правових норм, прониза­них різними методами у різних пропорціях, і має більш широку сферу застосування — соціальну сферу.

У ст. 1 Закону України "Про зайнятість населення" зай­нятість визначається як діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі.

Згідно з ч. 3 ст. 1 Закону в Україні до зайнятого населен­ня відносяться громадяни, що проживають на території дер­жави на законних підставах:

— працюючі по найму на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і органі­заціях, незалежно від форм власності, у міжнародних та іно­земних організаціях в Україні й за кордоном;

— громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їхніх сімей, що беруть участь у вироб­ництві;

— обрані, призначені або затверджені на оплачувану по­саду в органах державної влади, управління та громадських об'єднаннях;

— які проходять службу в Збройних Силах України, Національній гвардії України, Службі безпеки України, При­кордонних військах України, Військах внутрішньої та кон­войної охорони і цивільної оборони України, органах внутрішніх справ, інших військових формуваннях, створе­них відповідно до законодавства України, альтернативну (невійськову) службу;

— які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; на­вчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчаль­них закладах;

— працюючі громадяни інших країн, які тимчасово пе­ребувають в Україні й виконують функції, не пов'язані з забезпеченням діяльності посольств і місій.

Потрібно врахувати, що цей перелік не є вичерпним, оскіль­ки в ст. 1 встановлено, що законодавством України можуть передбачатися й інші категорії зайнятого населення.

Державні гарантії зайнятості населення закріплені в стат­тях 4 і 5 Закону України "Про зайнятість населення". Без­коштовне сприяння в підборі відповідної роботи і праце­влаштуванні є однією з основних (але не єдиною) державних гарантій права на вибір виду діяльності. Не менш важливі безкоштовне навчання безробітних новим професіям, пере­підготовка в навчальних закладах або в системі державної служби зайнятості з виплатою матеріальної допомоги в пе­ріод професійної підготовки; виплата безробітним у вста­новленому порядку допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги по безробіттю; захист від необґрунтованої відмо­ви у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи; компенсація матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість;

виплата вихідної допомоги працівникам, які втратили постій­ну роботу на підприємствах, в установах і організаціях, у випадках і на умовах, передбачених чинним законодавством;

включення періоду перепідготовки та навчання нових про­фесій, участі в оплачуваних громадських роботах, одержання допомоги по безробіттю і матеріальної допомоги по безробіттю до загального трудового стажу, а також до безперервного трудового стажу та ін.

Законом України "Про зайнятість населення" встанов­лено додаткові гарантії зайнятості для окремих категорій населення. Мова йде про працездатних громадян у праце­здатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці. До них належать:

а) жінки, які мають дітей віком до 6 років;

б) одинокі матері, які мають дітей віком до 14 років або дітей-інвалідів;

в) молодь, яка закінчила або припинила навчання у се­редніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних закла­дах освіти, звільнилася зі строкової військової або альтерна­тивної (невійськової) служби та якій надається перше робо­че місце, діти (сироти), які залишилися без батьківського піклування, а також особи, яким виповнилося 15 років і які за згодою одного із батьків або особи, яка їх заміняє, можуть, як виняток, прийматися на роботу;

г) особи передпенсійного віку (чоловіки з досягненням 58 років, жінки — 53 років);

д) особи, звільнені після відбуття покарання або приму­сового лікування.

З метою працевлаштування вказаних категорій громадян місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповід­них рад за поданням центрів зайнятості бронюють на підпри­ємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм влас­ності, з чисельністю понад 20 чоловік до 5% загальної чисель­ності робочих місць за робітничими професіями, у тому числі з гнучкими формами зайнятості.

Згідно із п. 1 Положення про порядок бронювання на підприємствах, в організаціях і установах робочих місць для працевлаштування громадян, які потребують соціального за­хисту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Украї­ни від 27 квітня 1998 p. №578 (Людина і праця: Інформацій­ний бюлетень Міністерства праці та соціальної політики України. — 1998. — №7), броня — ця кількість робочих місць для обов'язкового працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту; квота робочих місць — це закріплена норма робочих місць, в тому числі з гнучкими формами зайнятості, у відсотках до кількості робочих місць для обов'язкового працевлаштування громадян, які потребу­ють соціального захисту.

У Положенні вказується, що до громадян, які потребу­ють соціального захисту і надання першого робочого місця (підп. "в" і "д" ст. 5 Закону України "Про зайнятість насе­лення"), належать:

а) молодь до 18 років;

б) громадяни старші 18 років, які закінчили або припи­нили навчання в середніх загальноосвітніх школах, професій­но-технічних навчальних закладах, звільнилися зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби, за умо­ви їх реєстрації в державній службі зайнятості як таких, що шукають роботу, не пізніше календарного року з дня закінчен­ня навчання, звільнення з військової (невійськової) служби;

в) діти (сироти), які залишилися без піклування батьків, а саме: діти, які не досягли 18 років; вихованці, учні, студен­ти, курсанти, слухачі, стажисти після закінчення навчальних закладів (очної форми навчання), але не пізніше досягнення ними 23-річного віку, за умови їх реєстрації в державній службі зайнятості як таких, що шукають роботу, протягом календарного року з дня закінчення навчання;

г) громадяни, звільнені після відбуття покарання або примусового лікування, які вважаються такими, що потребу­ють соціального захисту, за умови їх реєстрації в державній службі зайнятості як таких, що шукають роботу, не пізніше календарного року з дня звільнення після відбуття покаран­ня або примусового лікування.

У межах броні місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад встановлюють підприємствам квоту робочих місць для обов'язкового працевлаштування грома­дян, які потребують соціального захисту. Квота робочих місць встановлюється стосовно кожної категорії громадян, які по­требують соціального захисту.

У разі скорочення чисельності або штату працівників підприємств, установ і організацій в розмірі, що перевищує встановлену квоту, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад зменшують або взагалі не встанов­люють квоти для цих підприємств, установ і організацій.

У разі відмови в прийомі на роботу громадянам з числа вказаних категорій у межах установленої броні з підприємств, установ і організацій державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку відмову в 50-кратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Одержані кошти спрямовуються до місцевої частини Державного фонду спри­яння зайнятості населення і можуть використовуватися для фінансування витрат підприємств, установ і організацій, які створюють робочі місця для цих категорій понад встановле­ну квоту.

Відповідно до ст. 19 Закону України "Про основи со­ціальної захищеності інвалідів в Україні" місцеві ради спіль­но з підприємствами (об'єднаннями), установами й органі­заціями, громадськими організаціями інвалідів, з участю відділень Фонду України соціального захисту інвалідів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві й Сева­стополі, на основі пропозицій органів Міністерства праці та соціальної політики України щорічно визначають нормати­ви робочих місць, призначених для працевлаштування інвалі­дів, для всіх підприємств (об'єднань), установ і організацій (незалежно від форм власності й господарювання) в розмірі не менше 4% від загальної чисельності працюючих; а якщо працює від 15 до 25 осіб — встановлюється норматив у кількості одного робочого місця.

Поняття працевлаштування розрізнюється в широкому і вузькому значеннях. Працевлаштування — це система органі­заційних, економічних і правових заходів, направлених на забезпечення трудової зайнятості населення. У широкому значенні працевлаштування об'єднує всі форми трудової діяльності, що не суперечать законодавству, включаючи само­стійне забезпечення себе роботою, в тому числі індивідуальну трудову діяльність, підприємництво, фермерство тощо. У вузь­кому значенні під працевлаштуванням розуміють такі форми трудової діяльності, які встановлюються при сприянні органів держави або недержавних організацій на основі ліцензуван­ня. Необхідно врахувати, що поняття працевлаштування більш вузьке, ніж поняття зайнятості, а саме працевлаштування передує зайнятості і є його найважливішою гарантією.

Громадяни мають право на працевлаштування і вибір місця роботи шляхом звернення до підприємства, установи, організації, індивідуального селянського (фермерського) господарства і до іншого роботодавця або при безкоштовному сприянні державної служби зайнятості.

Іноземці та особи без громадянства, які прибули в Украї­ну на визначений термін, одержують право на трудову діяльність лише за наявності в них дозволу на працевлашту­вання, виданого державною службою зайнятості України, якщо інше не передбачене міждержавними договорами України.

Правова організація працевлаштування включає:

а) встановлення кола працевлаштовуючих органів, визна­чення їхньої компетенції і умов фінансового забезпечення;

б) гарантії реалізації права громадян на працю і встанов­лення порядку направлення на роботу або професійне на­вчання;

в) регламентацію прав і обов'язків учасників відносин щодо працевлаштування;

г) встановлення особливостей працевлаштування для окремих категорій громадян.

У забезпеченні зайнятості населення беруть участь дер­жавні органи двох видів: загальні й спеціальні. Загальне керівництво працевлаштуванням і його організація покла­дені на Міністерство праці та соціальної політики України і його органи на місцях.

Спеціальним органом працевлаштування виступає дер­жавна служба зайнятості, яка складається з Державного центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України, центру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, Київського і Севастопольського міських, районних, міжрайонних, міських і районних у містах центрів зайня­тості, центрів організації професійного навчання незайнятого населення і центрів професійної орієнтації населення, інспек­цій контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення.

До складу професійної служби зайнятості входять та­кож навчальні заклади професійної підготовки незайнято­го населення, інформаційно-обчислювальні центри, територі­альні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри реабілітації населення, підприємства, установи та організації, підпоряд­ковані службі зайнятості.

Діяльність державної служби зайнятості здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України, місцевих державних організацій і органів місцевого самоврядування. Її діяльність фінансується за рахунок коштів Державного фонду сприяння зайнятості населення, передбаче­них на такі цілі. Права та обов'язки державної служби зайня­тості закріплені в ст. 19 Закону України "Про зайнятість населення", Положенні про державну службу зайнятості, затвердженому постановою Кабінету Міністрів УРСР від 24 червня 1991 p. (із змін. і доп., внес. постановами Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1993 p. №315, від 14 вересня 1998 p. №1435) (ЗП УРСР. - 1991. - №6. - Ст. 50; ЗП України. — 1993. — №10. — Ст. 200; Людина і праця: Інфор­маційний бюлетень Міністерства праці та соціальної політи­ки України. - 1998. - №9).

Відповідно до ст. 19 Закону України "Про зайнятість населення" державна служба зайнятості: аналізує і прогнозує попит і пропозицію на робочу силу, інформує населення і державні органи управління про стан ринку праці; консуль­тує громадян, власників підприємств, установ і організацій або уповноважені ними органи, які звертаються до служби зайнятості, про можливість одержання роботи і забезпечен­ня робочою силою, вимоги, що ставляться до професії, та з інших питань, що є корисними для сприяння зайнятості насе­лення; веде облік вільних робочих місць і громадян, які звер­таються з питань працевлаштування; подає допомогу грома­дянам у підборі підходящої роботи і власникам підприємств, установ і організацій або уповноваженим ними органам у підборі необхідних працівників; організує при необхідності професійну підготовку і перепідготовку громадян у системі служби зайнятості або направляє їх до інших навчальних закладів, що здійснюють підготовку або перепідготовку пра­цівників, сприяє підприємствам у розвитку і визначенні змісту курсів навчання і перенавчання; надає послуги по праце­влаштуванню і професійній орієнтації працівникам, які бажа­ють змінити професію або місце роботи (у зв'язку з пошу­ками високооплачуваної роботи, зміною умов і режиму праці тощо), вивільнюваним працівникам і незайнятому населен­ню; реєструє безробітних і подає їм у межах своєї компе­тенції допомогу, в т. ч. і матеріальну; бере участь у підготовці перспективних і поточних державних і територіальних про­грам зайнятості і заходів щодо соціального захисту різних груп населення від безробіття.

Державна служба зайнятості має право:

— одержувати від підприємств, установ і організацій, не­залежно від форм власності, статистичні дані про наявність вакантних робочих місць, характер і умови праці на них, про всіх вивільнюваних, прийнятих і звільнених працівників та інформацію про передбачувані зміни в організації вироб­ництва і праці, інші заходи, які можуть призвести до вивіль­нення працівників;

— розробляти і виносити на розгляд місцевих держав­них адміністрацій, виконавчих органів відповідних рад про­позиції про встановлення для підприємств, установ, органі­зацій, незалежно від форм власності, квоти прийому на ро­боту осіб, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, і направляти таких громадян для їх працевлаштування;

— направляти для працевлаштування на підприємства, в установи й організації всіх форм власності при наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їхньої освіти і професійної підготовки; направляти безробітних громадян за їх бажанням на оплачувані громадські роботи;

— укладати за дорученнями підприємств, установ і органі­зацій всіх форм власності договори з громадянами при їх працевлаштуванні з попереднім (у разі потреби) професійним навчанням, оплатою вартості проїзду, добових, а також пода­вати допомогу при переїзді на нове місце проживання та роботи за рахунок коштів підприємств, установ і організацій;

— розпоряджатися в установленому законодавством по­рядку коштами Фонду сприяння зайнятості;

— оплачувати вартість професійної підготовки осіб, пра­цевлаштування яких потребує здобуття нової професії (спе­ціальності), а також установлювати їм на період навчання матерыальну допомогу у розмірах, передбачених законодав­ством України про зайнятість населення;

— в установленому законодавством порядку подавати громадянам допомогу по безробіттю та матеріальну допомо­гу по безробіттю, припиняти і відкладати їх виплати;

— вносити пропозиції до державних адміністрацій, ви­конавчих органів відповідних місцевих рад про зупинення строком до 6 місяців рішень підприємств про вивільнення працівників у разі ускладнення їх наступного працевлашту­вання з одночасною частковою або повною компенсацією ви­трат підприємств, викликаних цією відстрочкою, в порядку, визначеному законодавством України;

— стягувати з підприємств, установ і організацій, неза­лежно від форм власності, суми прихованих або знижених обов'язкових зборів та недоїмок до Державного фонду спри­яння зайнятості населення;

— компенсувати до 50% витрат підприємствам, устано­вам і організаціям на перепідготовку працівників, які підля­гають скороченню у зв'язку зі змінами в організації вироб­ництва і праці, за умови їх працевлаштування.

Працевлаштування у вузькому значенні звичайно поді­ляється на дві стадії. Перша стадія — це звернення до Служби зайнятості. На цій стадії виникає правовідношення між громадянином і орга­ном із працевлаштування, за яким громадянин потребує підбо­ру підходящої роботи, а у разі її відсутності — постановки на облік, направлення на професійне навчання або виплати допомоги по безробіттю. Орган з працевлаштування зобов'я­заний зареєструвати такого громадянина, надати допомогу в підборі відповідної роботи, при потребі організувати про­фесійну підготовку і перепідготовку, а у разі неможливості цього виплачувати допомогу згідно з законодавством. На першій стадії громадянинові, який звернувся за допомогою у працевлаштуванні, видається направлення на роботу або про­фесійне навчання.

Але це направлення не є обов'язковим для власника або уповноваженого ним органу. Згідно із ст. 20 Закону України "Про зайнятість населення" на підприємства, установи, орга­нізації, незалежно від форм власності, покладений обов'язок працевлаштування лише визначеної місцевими державни­ми адміністраціями, виконавчими органами відповідних рад кількості осіб, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці.

На другій стадії працевлаштування укладається трудо­вий чи учнівський договір згідно з направленням служби зайнятості.

Отже, діяльність державної служби зайнятості є посе­редницькою між громадянами, які звернулись до неї за допо­могою, та підприємствами, установами, організаціями. Її на­правлення є обов'язковими для підприємств лише щодо осіб, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці. Ці категорії громадян зазна­чені у ст. 5 Закону України "Про зайнятість населення", а також інваліди. Щодо інших громадян, які мають направлен­ня служби зайнятості, то підприємства, установи, організації вправі відмовити їм у прийнятті на роботу. Але така відмова має бути обгрунтованою, оскільки ст. 22 КЗпП містить одну з найважливіших гарантій трудових прав працівників — за­борону необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу.

Законом України "Про зайнятість населення" передба­чено й можливість відмови підприємства, установи і органі­зації у прийнятті на роботу спеціалістів, які були раніше ними заявлені. Закон не містить причин такої відмови. На практиці це можуть бути різні обставини: зміни в органі­зації виробництва і праці (реорганізація, перепрофілювання, скорочення чисельності або штату працівників тощо), про­стої, скорочення обсягів виробництва та ін. Згідно із ч. З ст. 20 Закону підприємства, установи й організації в разі відмови у прийнятті на роботу спеціалістів, які були раніше ними заявлені, відшкодовують державній службі зайнятості всі витрати, пов'язані з працевлаштуванням, професійною підго­товкою, перепідготовкою, виплатою допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги по безробіттю. Одержані кошти спрямовуються до місцевої частини Державного фонду спри­яння зайнятості населення.

Крім державної служби зайнятості посередницьку діяль­ність у працевлаштуванні здійснюють суб'єкти підприєм­ницької діяльності. Ст. 18 Закону України "Про зайнятість населення" передбачено, що суб'єкти підприємницької діяль­ності можуть надавати платні послуги, пов'язані з профорієн­тацією населення, посередництвом у працевлаштуванні гро­мадян в Україні та за кордоном, лише на підставі дозволу (ліцензії), який видається Державним центром зайнятості. При наданні зазначених послуг без такого дозволу держав­на служба зайнятості стягує із суб'єктів підприємницької діяльності штраф у 50-кратному розмірі неоподатковувано­го мінімуму доходів громадян за кожну особу, якій надава­лися такі послуги, та припиняє цей вид їх діяльності. Одер­жані кошти спрямовуються до Державного фонду сприян­ня зайнятості населення.

Наказом Ліцензійної палати України, Державного цент­ру зайнятості від 22 лютого 1999 p. №19/15 затверджено Інструкцію про умови і правила провадження підприємниць­кої діяльності (ліцензійні умови) з посередництва у праце­влаштуванні на роботу за кордоном та контроль за їх дотри­манням (Праця і зарплата. - 1999. — №10. — Травень. — С. 8— 10). Інструкцією встановлено поняття посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном, під яким розумі­ється діяльність посередників, яка включає збір достовірної інформації про наявність вакансій у роботодавців, ведення обліку осіб, які бажають працювати за кордоном, з метою подальшого їх працевлаштування, надання інформаційно-кон­сультаційних послуг про наявність вакансій, умов та розміру оплати праці, найменування та місцезнаходження робото­давців. Посередник повинен пройти реєстрацію у місцевому центрі зайнятості за місцезнаходженням як платник зборів до Державного фонду сприяння зайнятості населення; уклас­ти зовнішньоекономічний договір (контракт) з іноземними суб'єктами господарської діяльності про працевлаштування громадян України; мати дозвіл компетентних органів іно­земної влади іноземним суб'єктам господарської діяльності на працевлаштування громадян України (крім випадків по­середництва у працевлаштуванні моряків на судна інозем­них власників), оформленого згідно із законодавством краї­ни, де офіційно зареєстровано головний орган управління (контора) іноземного суб'єкта господарської діяльності. До­говір про посередництво у працевлаштуванні укладається у письмовій формі, у якому зазначаються інформація про по­слуги, порядок оплати, строк дії договору, а також обов'язки і відповідальність сторін. Забороняється стягувати будь-які види попередніх оплат за посередництво до остаточного укла­дення громадянином трудового договору з роботодавцем;

продавати адреси іноземних роботодавців, посередницьких фірм, державних органів зайнятості інших країн, оприлюднен­ня у засобах масової інформації (зокрема, у мережі Internet) без їхньої на те згоди та якщо надані оголошення не спрямо­вані на використання праці громадян України; здійснювати посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном з роботодавцями за тими трудовими договорами, які не містять умов соціального захисту (зокрема, страхування) працівни­ка, передбачених законодавством країни перебування; про­понувати посередництво у працевлаштуванні громадян на роботу за видами діяльності, які заборонені або зайняття якими тягне за собою відповідальність згідно з чинним зако­нодавством України чи міжнародними нормами.

Підприємства, установи, організації, незалежно від форм власності, а також їх посадові особи зобов'язані сприяти проведенню державної політики зайнятості. У число таких обов'язків входить організація професійної підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації працівників, а також професійного перенавчання тих, хто підлягає вивільненню з виробництва; працевлаштування осіб, направлених службою зайнятості, на робочі місця в рахунок визначеної квоти (бро­ні); інформація працівників про наявність вакантних місць (посад), в тому числі з неповним робочим часом; створення додаткових робочих місць.

Усі підприємства зобов'язані зареєструватися в місцевих центрах зайнятості як платники зборів до Державного фон­ду сприяння зайнятості населення; щомісяця надавати інфор­мацію про наявність вільних робочих місць (вакантних по­сад), використання працівників з режимом неповного робо­чого часу, про простій підприємства, про всіх прийнятих пра­цівників відповідно до форм державної статистики (див. Інструкцію зі статистики чисельності працівників, зайнятих у народному господарстві України, затверджену наказом Мін­стату України від 7 липня 1995 p. №171 // Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами // Бюле­тень законодавства і юридичної практики України. — 1997. — №11-12. - С. 200-219).

Повинні подаватися дані про наступне вивільнення пра­цівників (за два місяці до вивільнення); про проведене ви­вільнення (в 10-денний строк після вивільнення). За непо­дання таких відомостей або порушення термінів стягується штраф у розмірі річної заробітної плати за кожного вивіль­неного працівника (ст. 20 Закону України "Про зайнятість населення").

До державної служби зайнятості за сприянням у пра­цевлаштуванні мають право звертатися всі незайняті грома­дяни, які бажають працювати, а також зайняті громадяни, які бажають змінити місце роботи, працевлаштуватися за суміс­ництвом або у вільний від навчання час. Послуги служби зайнятості для громадян безкоштовні.

Незайняті громадяни (в тому числі особи, які здійсню­ють догляд за інвалідом І групи або дитиною — інвалідом у віці до 16 років, а також за пенсіонером, який за висновком медичної установи потребує стороннього догляду), інваліди і пенсіонери, які звертаються до державної служби зайня­тості за сприянням у працевлаштуванні, підлягають реєст­рації у цій службі.

Зайняті громадяни, які бажають змінити професію або місце роботи, працевлаштуватися за сумісництвом чи у вільний від навчання час і звернулися до державної служби зайнятості, підлягають обліку.

Реєстрація та облік громадян, які звертаються за сприян­ням у працевлаштуванні, здійснюється державною службою зайнятості за місцем постійного проживання (постійної або тимчасової прописки) за умови пред'явлення паспорта і тру­дової книжки, а у разі потреби — військового квитка, доку­мента про освіту або документів, які їх замінюють, а інозем­них громадян і осіб без громадянства, які постійно прожива­ють в Україні, — тільки за наявності постійної прописки. Окремі категорії громадян, вказані в п. 4 Положення про порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку грома­дян, які шукають роботу, і безробітних, виплати допомоги з безробіття, а також умови подання матеріальної допомоги в період професійної підготовки та перепідготовки, затвер­дженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 p. №578 (Праця і зарплата. - 1998. - №10. - Травень), зобов'язані пред'явити й інші документи. Наприклад, випуск­ники вищих навчальних закладів, підготовка яких здійсню­валася за державним замовленням, яким відмовлено у прий­нятті на роботу за місцем призначення, подають направлен­ня на роботу і скріплену печаткою замовника довідку про відмову в працевлаштуванні або довідку про самостійне пра­цевлаштування; особи, які отримують пенсію відповідно до законодавства України, — пенсійне посвідчення або посвідчен­ня інваліда і т. ін.

Законодавством передбачений загальний і спеціальний порядок реєстрації осіб, які шукають роботу.

Загальний порядок передбачає реєстрацію громадян не­залежно від часу втрати роботи. Однак є категорії громадян, які втратили роботу вимушено, поза своїм бажанням. Для таких осіб передбачені особливі гарантії (п. 1 ст. 26 Закону України "Про зайнятість населення"), які надаються за умови своєчасної реєстрації в службі зайнятості (спеціальний по­рядок).

Так, у державній службі зайнятості повинні бути зареєс­тровані:

— працівники, трудовий договір з якими було розірвано з ініціативи власника або уповноваженого ним органу за п.1 ст. 40 КЗпП, — протягом 7 календарних днів після звільнення;

— працівники, звільнені з підприємств, установ і органі­зацій незалежно від форм власності в зв'язку з відселенням або самостійним переселенням з території радіоактивного забруднення, — протягом одного місяця після звільнення;

— військовослужбовці, звільнені з військової служби у зв'язку зі скороченням чисельності або штату без права на пенсію, — протягом 7 календарних днів з дня поставлення на військовий облік військкоматами;

— громадяни, які втратили роботу внаслідок нещасного випадку на виробництві або настання професійного захво­рювання, і через це потребують професійної підготовки, пе­репідготовки чи підвищення кваліфікації, на яких поширю­ються особливі гарантії, передбачені п.. 1 ст. 26 Закону Украї­ни "Про зайнятість населення", — протягом 7 календарних днів після звільнення.

У разі, коли вказані громадяни без поважних причин своєчасно не зареєструвалися у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, вони втрачають пільги, передба­чені п. 1 ст. 26 Закону України "Про зайнятість населення", а умови виплати допомоги з безробіття та її розмір встанов­люються для них на загальних підставах (статті 28, 29 зазна­ченого Закону).

Громадяни, які звернулися до служби зайнятості як такі, що шукають роботу, мають право на безкоштовну професій­ну орієнтацію і консультацію. Що ж стосується професійної підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації — такі послуги надаються у випадках неможливості підібрати підхо­дящу роботу через відсутність у громадянина необхідної професійної кваліфікації; необхідності змінити кваліфіка­цію у зв'язку з відсутністю роботи, яка відповідає професій­ним навикам громадянина; пошуку роботи вперше і відсут­ності професії (спеціальності); втрати здатності виконання роботи за попередньою професією (ст. 24 Закону). Як бачимо, тут міститься перелік поважних причин для виникнення права на професійну підготовку або перепідготовку.

Громадянам, зареєстрованим в державній службі зайня­тості, протягом семи календарних днів з моменту реєстрації підбирається підходяща робота.

Поняття підходящої роботи міститься в ст. 7 Закону України "Про зайнятість населення", згідно з якою для гро­мадян, які втратили роботу і заробіток (трудовий дохід), підходящою вважається робота, що відповідає освіті, професії (спеціальності), кваліфікації працівника і надається в тій самій місцевості, де він проживає. Заробітна плата повинна відповідати рівню, який особа мала за попередньою роботою з ура­хуванням її середнього рівня, що склався в галузі відповід­ної області за минулий місяць.

При пропонуванні підходящої роботи враховується тру­довий стаж громадянина за спеціальністю, його попередня діяльність, вік, досвід, становище на ринку праці, тривалість періоду безробіття.

Для громадян, які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), підходящою вважається робота, яка потребує попередньої професійної підготовки, або оплачува­на робота (включаючи роботу тимчасового характеру), яка не потребує професійної підготовки, а для громадян, які ба­жають відновити трудову діяльність після перерви триваліс­тю понад 6 місяців, — робота за спеціальністю, що потребує попередньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації, а в разі неможливості її надання — інша оплачувана робота за спорідненою професією (спеціальністю).

Для громадян, які працювали не за професією (спеціаль­ністю) понад 6 місяців, підходящою вважається робота, яку вони виконували за останнім місцем роботи, а робота за ос­новною професією (спеціальністю) може бути відповідною за умови попередньої перепідготовки або підвищення квалі­фікації з урахуванням потреб ринку праці у цій професії (спеціальності).

У разі неможливості надання громадянинові роботи за професією (спеціальністю) протягом 6 місяців безробіття підходящою вважається робота, яка потребує зміни професії (спеціальності) з урахуванням здібностей, здоров'я грома­дянина і колишнього досвіду, доступних для нього видів на­вчання та потреб ринку праці у цій професії (спеціальності).

При зміні громадянами професії (спеціальності) за на­правленням державної служби зайнятості підходящою вва­жається робота як за новою, так і за попередньою професією (спеціальністю) за останнім місцем роботи.

У разі відсутності підходящої роботи, за загальним пра­вилом, громадянинові надається статус безробітного.


 

Використана література:

Закон України "Про зайнятість населення”.

Пашков А. С. Занятость, безработица, трудоустройство. - СПб.





Реферат на тему: Нормативно-правове забезпечення системи менеджменту персоналу (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.