Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Немайнові права громадян України (курсова робота)

ПЛАН

Вступ

РОЗДІЛ І Загальна характеристика немайнових прав громадян. Їх види

РОЗДІЛ ІІ Недоторканість особистого життя громадян. Загальна характеристика даного інституту.

РОЗДІЛ ІII Види цивільних прав громадян у відносинах з приводу недоторканості особистого життя громадян.

ВИСНОВКИ

Список використаних джерел

ВСТУП

Проголосивши себе суверенною і незалежною державою, Україна взяла курс на кардинальне реформування суспільного устрою, побудову громадського суспільства та ринкової економіки, в якій функціонують різні форми власності та підприємництва. Надання підприємствам і громадянам свободи господарської діяльності та підприємництва дало поштовх до розгортання сфери майнових відносин та урізноманітнення господарських зв'язків суб'єктів підприємницької діяльності як у внутрішньому обороті країни, так і при здійсненні ними зовнішньої діяльності.

Не менш важливими на сьогоднішній час залишаються особисті немайнові права громадян, у тому числі, недоторканість особистого життя, які, за час проголошення незалежності України, набули нового змісту. Адже, ці права є водночас гарантією повного та вільного розвитку особи у нашій державі, реалізації статті 3 Конституції України, згідно з якою людина, її життя і здоров'я, честь та гідність, недоторканість та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Саме завдяки цим правам людина має змогу реалізувати себе у житті, стати корисною для суспільства. А це визначатиме економічне зростання нашої держави.

Крім того, належна гарантія права на недоторканість особистого життя є неодмінною ознакою правової держави та громадянського суспільства, до побудови яких прагне Україна. Це допоможе успішній інтеграції нашої держави у європейський правовий простір, стати частиною Європейського Союзу.

У тих державах, де дане право ігнорується, відкрито порушується не зможуть досягти належного економічного рівня розвитку, становленню правової держави.

Проте слід зауважити, що незважаючи на важливе значення особистих немайнових прав, вони не знайшли належного вираження у нормативно-правових актах України та не достатньо досліджені вченими. Існують чимало "білих плям” у вітчизняному законодавстві щодо даного питання.

Мета даної роботи, проаналізувати право на недоторканість особистого життя громадян, виявити його проблемні моменти у правовому забезпеченні із точки зору цивільного права, використовуючи при цьому праці таких вчених як І.А. Бірюкова, Ю.О. Заїки, В.М. Спікака, О.В.Дзери та інших авторів.

РОЗДІЛ І Загальна характеристика немайнових прав громадян. Їх види

На даний час правове регулювання особистих немайнових прав не знайшло свого належного розвитку в сучасному цивільному законодавстві. Ще А.В. Венедиктов у 50-х роках зазначав, що необхідно розробити у Цивільному кодексі окрему главу, в якій б знайшли своє вираження особисті немайнові права [12]1.

У сучасний період по мірі задоволення основних матеріальних потреб все більше значення мають особисті немайнові інтереси. Із розвитком демократичних основ нашої держави, становленням громадянського суспільства, зростають духовні цінності. Разом з тим поступово зростає вагома вага суспільних відносин, які виникають із приводу особистих немайнових благ. В літературі вже вказувалося на різноманітність особистих немайнових інтересів, які потребують охорони зі сторони держави та права [19]2.

У силу цього виникає об'єктивна необхідність в адекватному правовому регулюванні особистих немайнових відношень, в рамках яких реалізуються духовні потреби громадян. Це все вимагає подальших теоретичних досліджень у даній сфері правового регулюванні особистих немайнових відносин.

Особисті немайнові відносини регулюються кількома галузями права: конституційним, кримінальним, кримінально-процесуальним, трудовим тощо. Проте зі всієї маси немайнових виділяються особисті немайнові відносини, які характеризуються певною особливістю, яка дозволяє забезпечити необхідну єдність їх правового регулювання. Цю єдність неможливо забезпечити, якщо особисті немайнові відносини регулюють різні галузі права. Особисті немайнові відносини тільки у тому випадку можуть входити до предметів різних галузей права, якщо за поняттям "особистих немайнових” стоять якісно різні за змістом суспільні відносини. Проте тоді виникає питання, навіщо якісно різні суспільні відносини об'єднувати під однією і тією ж назвою особистих немайнових відносин. Їх різний зміст обумовлює й різноманітність назв. Якщо під виразом "особисті немайнові відносини” розуміти однорідні за змістом суспільні відносини, то їх правове регулювання повинно здійснюватися однією і тією ж галуззю права.

В основі твердження про різногалузеву належність особистих немайнових відносин лежить помилкове твердження про самі особисті немайнові відносини. Особисті немайнові часто називають відносини, які насправді такими не є. Це не випадково, так як у законодавстві відсутнє легальне визначення особистих немайнових відносин, а у літературі у це поняття вкладають різний зміст. Так, інколи під особистими немайновими розуміють такі суспільні відносини, які не мають економічного змісту. Разом з тим відсутністю економічного змісту характеризуються не тільки особисті, але й інші немайнові відносини. Не всі майнові відносини носять особистий характер, навіть якщо вони виникнуть немайнових благ, які належать конкретній особі. Так, відносини, які виникають з приводу участі громадян у виборах, - немайнові. Проте їх не можна розглядати в якості особистих немайнових відносин. Участь у виборах – це також немайнове благо, яке не залежить від індивідуальних особливостей особи. Проте не індивідуалізує громад, а навпаки, підкреслюють їх рівність. Тому відносини приводу участі громадян у виборах не носять індивідуального характеру [13]1.

Одностороннім є також визначення особистих немайнових відносин як таких, в яких виражена визнання та оцінка індивідуальних якостей особи із сторони суспільства [19]2. У даному визначенні відображена тільки одна риса відносин, які розглядаються, – їх особистий характер. Проте відсутня інша ознака – немайнових зміст. Тому під дане визначення підпадають і деякі інші відносини, наприклад, відносини приватної власності. У відносини власності також знаходить своє вираження визнання та оцінка особистості громадянина зі сторони суспільства. Недоліком даного визначення визначається також те, що у ньому оцінка індивідуальних якостей особи здійснюється суспільством в цілому. Разом з тим в особистих немайнових окремій особі протистоїть не все суспільство у цілому, а треті особи. У рамках цих відносин даної особи з іншими третіми особами і здійснюється оцінка його індивідуальних якостей.

Неправильно визначати особисті немайнові відносини і як правові зв'язки між суб'єктами з приводу духовних благ, які невід'ємно належать особі та індивідуалізують її. З приводу немайнових благ, які невіддільні від особистості, можуть складатися різні суспільні відносини, із яких не всі слід зачисляти до розряду особистих немайнових. Так, з приводу такого невіддільного від особи немайнового блага, як ім'я дитини, виникають суспільні відносини між батьками цієї дитини і органом РАГСу. Проте вказані суспільні відносини не можна розглядати як особисті немайнові, так як у них відсутня сама особа – дитина, якому належить це духовне благо [19]1.

Сама назва "особисті немайнові відносини” вказують на дві їх ознаки: немайновий зміст та особистий характер. Дві ці ознаки повинні знайти адекватне відображення у визначенні поняття особистих немайнових відносин. У відповідності з цим особисті немайнові відносини можна визначити як відносини, які виникають з приводу немайнових благ, в яких здійснюється індивідуалізація особи, шляхом виявлення та оцінки її соціальних якостей. Індивідуальні якості окремих осіб можуть проявитися лише у повірянні з іншими особами. У відповідності з цим належна індивідуалізація особи будь-якого суб'єкта здійснюється тільки у рамках абсолютних відносин, які пов'язують даного суб'єкта з іншими оточуючими його особами. Тому всі особисті немайнові відносини носять абсолютний характер. Так, до особистим немайновим відносяться абсолютні відносини, які виникають з приводу честі та гідності громадян, оскільки в рамках даних суспільних відносин проходить індивідуалізація громадян як особистостей. Особисті немайнові відносини складаються з проводу імені людини, так ім'я індивідуалізує людину і невід'ємне від особи [19]1.

Особистим немайновим відносинам, які складають предмет цивільного права, притаманні певні спільні ознаки:

- вони утворюються у духовній сфері життя суспільства і не мають майнового, економічного змісту (хоча можуть бути пов'язані з майновим правом). У так званих чистих особистих немайнових відносинах відсутній безпосередній зв'язок з майновими відносинами. Це, звичайно, не означає, що ці два види відносин взагалі не залежить одні від одних. Йдеться про те, що ці види відносин не мають правового зв'язку.

- мають особистий характер, оскільки складаються з приводу особливої категорії об'єктів – немайнових благ (честі, гідності, імені, особистої недоторканості громадянина тощо), які неможливо відокремити від конкретної особи (фізичної та юридичної);

- мають абсолютний характер. Носії цих прав є уповноваженими особами, а всі інші, стосовно нього і з приводу цих прав – зобов'язані особи [20]2.

Погоджуючись із такою характеристикою, слід звернути увагу на те, що усі права, які складають предмет цивільного права, взаємопов'язані між собою, доповнюють один одного. Особисті немайнові права можуть виникати безпосередньо з майнових відносин [11]3. Наприклад, охорона честі, гідності, ділової репутації тісно пов'язана із захистом майнових прав підприємця, його фірми, комерційної репутації. Відомий російський вчений у галузі цивільного права І.А. Покровський зазначав, що праобразом та попередником зазначеного права на ім'я є право торгівця на фірму. З фірмою пов'язувалася відома репутація, яка нерідко вже сама про собою представляла велику цінність [17]4.

Отже, особисті немайнові права – це права, які утворюються у духовній сфері життя суспільства, не мають особистий характер і носії цих прав є уповноваженими особами, а всі інші, стосовно нього і з приводу цих прав – зобов'язані особи, тобто мають ще й абсолютний характер.

Щодо класифікації особистих, то це викликає певні складності, які пов'язані із недостатньою кількість правового матеріалу, який регулює дані відносини. У діючому Цивільному кодексі передбачена тільки стаття 7, яка захищає честь, гідність та ділову репутацію громадян та організацій. У Конституції України міститься цілий ряд статей, які закріплюють особисті немайнові права: право на життя (стаття 27), право на повагу до його гідності (стаття 28), право на повагу до гідності (стаття 28), а також право на свободу та особисту недоторканість (стаття 29), право на недоторканість житла (стаття 30), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (стаття 31), право на не втручання в його особисте і сімейне життя (стаття 33).

Н.Д Єгоров наводить у своїй праці ряд класифікацій особистих немайнових прав громадян.

О.Л. Красавчікова зазначила, що у діючому законодавстві (так як і в юридичній науці) не склалося єдиної системи особистих немайнових прав. У силу цього вона розподіляє їх за наступною схемою: спочатку виділяються такі види особистих немайнових прав, як право на особисту недоторканість, право громадянина на ім'я і право юридичної особи на найменування право громадян на вибір місця проживання і право на вибір роду діяльності. Потім виділяється окремий інститут цивільно-правової охорони особистого життя. Ядро цього інституту суб'єктивне права на охорону особистого життя, яке складається із двох груп взаємопов'язаних повноважень. Перша група має своєю функцією здійснення охорони недоторканості особистого життя громадян (право на недоторканість житла, право на недоторканість засобів особистого спілкування, право на недоторканість особистої інформації), а друга – охорону таємниці цього життя (таємниця усиновлення, лікувальна таємниця, банківська таємниця, адвокатська таємниця). Особливо виділяється також інститут цивільно-правового захисту честі та гідності. Виділення таких неоднозначних структурних частин на основі добровільновибраного критерію навряд чи може претендувати на наукову обґрунтовану систему цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин.

По-іншому класифікує особисті немайнові права Г.П. Савичев. Він виділяє три групи особистих немайнових прав: права, пов'язані із самою особою – носієм прав, права, які обумовлені суспільним устроєм, його принципами та ідеалами; права, які набуті громадянином чи юридичною особою. Достоїнство даної класифікації у тому, що в її основі лежить єдиний критерій. Проте вона не враховує у повній мірі особливості цивільно-правового регулювання окремих видів особистих немайнових відносин. Так, в групу особистих немайнових прав, яке набуте громадянином чи юридичною особою, Г.П. Савичев включає і право на авторське ім'я та право на власне зображення. Разом з тим характер цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин, які виникають з приводу авторського імені, значно відрізняється від правового регулювання особистих немайнових відносин з проводу зображення громадян. І навпаки, такі немайнові права, як право на ім'я, право на авторське ім'я, опинилося у різних класифікаційних групах. Перше – у групі прав, пов'язаних з особистістю – носіїв цих прав, а друге – у групі прав, які набуті громадянином чи юридичною особою. Разом з тим зміст особистих немайнових відносин, які виникають і в першому та другому випадках, такий, що пропонує у багато чому схожі між собою за характером правові норми їх опосередкування. До того ж, як вважає Н.Д. Єгоров, навряд чи правильно розглядати право на авторське ім'я як особисте немайнове право, не пов'язано з майновими.

Більш доцільною виглядає класифікація особистих немайнових прав, яка запропонована В.Л. Слесаревим. Він виділяє наступні три групи особистих немайнових прав: право на охорону особистої свободи і недоторканості, право на охорону недоторканості сфери особистого життя і право на охорону духовних цінностей, які індивідуалізують особистість. Ця класифікація може бути покладена в основу структурної диференціації цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин. Проте найменування правових інститутів, які виділяються на основі цієї класифікації, повинно орієнтуватися не на захист особистих немайнових прав, а на наділення громадян та організацій відповідними немайновими правами, які, як і будь-які особисті суб'єктивні права, захищаються відповідними їх природі способами.

Із врахуванням вищеназваного, Н.Д. Егоров виділив три правових інститутів: право на немайнові блага, які втілені у самій особі, право на особисту недоторканість і свободу; право на недоторканість особистого життя [13]1.

В проекті нового Цивільного Кодексу особисті немайнові права фізичної особи поділенні на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи, і ті, що забезпечують її соціальне буття [18]2.

Отже, існують декілька класифікацій особистих немайнових прав громадян, що зумовлено відсутність законодавчого їх закріплення. Необхідно на законодавчому рівні закріпити їх градацію із врахуванням окремих зауважень вчених. Необхідно у системі особистих немайнових прав виділити таке важливе право як недоторканість особистого життя громадян.

РОЗДІЛ ІІ Недоторканість особистого життя громадян. Загальна характеристика даного інституту

Особисте життя людини є неповторним, самобутнім, різноманітним за формами і змістом. Це один з елементів її свободи. Закон надає право на таку свободу, покликаний створити юридичні перешкоди для будь-якого вторгнення у заборонну сферу особистого життя. Особисте життя тісно пов'язане з суспільством. На їх зіткненні виникає досить широка "контактна зона”, що, як і суто особисте життя, охоплюється цивільно-правовим регулюванням. Інститут на недоторканість особистого життя громадян ще структурно не визначений у цивільному законодавстві [21]1. Він спирається на Конституцію України, в якій записано, що особисте життя громадян охороняється законом (стаття 32) [1]2.

Право на особисту недоторканість є одним із найважливіших прав людини. Воно неодноразово проголошувалося та закріплювалося міжнародним співтовариством у різних міжнародно-правових документах. Зокрема, у Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про громадські та політичні права1966 р, Європейській конвенції про захист прав та основних свобод людини 1950 р. Відповідно до цього права ніхто не може бути заарештований або затриманий, триматися під вартою інакше, ніж за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Індивідуальна свобода – це одне з найбільших цінностей людини. Тільки вільна людина може виявити всі свої найкращі якості.

Недоторканість – це якість, невід'ємна від особи. Є кілька поглядів на недоторканість особи. І.Є. Фабер під недоторканістю особи розуміє суб'єктивне право громадянина, яке складається з багатьох правомочностей, що забезпечують фізичну (тілесну) та моральну недоторканість людини, свободу її самовизначення. Л.А. Григорян вважає, що недоторканість особи полягає в захисті людини не тільки від незаконних та необґрунтованих арештів і затримань, але й взагалі від усіляких неправомірних посягань на її свободу, життя, здоров'я, майно, честь та гідність. Недоторканість особи – це забезпечення всіх виявів свободи за умови її правомірної поведінки.

Ю.А. Олійник визначає конституційне право на особисту недоторканість як особисте суб'єктивне право українських громадян, яке гарантує їх свободу від протиправних посягань на життя, здоров'я, індивідуальну безпеку з боку кого б то не було, не допускає незаконних і безпідставних дій посадових осіб державних органів та громадських організацій щодо особистої недоторканості при виконанні ними своїх обов'язків і надає можливість відновлення порушеного права [15]1.

В. Олійник у своїй статті "Конституційне право на свободу та особисту недоторканість: поняття та характерні риси” зазначає такі основні риси права на недоторканість особистого життя громадян: а) право індивідуальних суб'єктів; б) основне конституційне право; в) право, що гарантує особисту недоторканість; г) характерне для кожної людини і громадянина; д) належить їм від народження; е) не допускає протиправних арештів і затримань та інших примусових заходів у кримінальному та адміністративному порядку, пов'язаних з обмеженням особистої свободи; є) забезпечується державними органами і органами місцевого самоврядування; ж) створює можливість відшкодування збитків і відтворення порушеного права [16]2.

Отже, право на недоторканість особистого життя громадян є предметом правового регулювання конституційного права, кримінально-процесуального права та інших галузей права. Важливим цей інститут є і для цивільного права. Проте у цивільному законодавстві України майже відсутні не тільки регулюючі, а й охоронні норми інституту права на недоторканість особистого життя. Окремі сторони особистого життя, як вже було зазначено, захищаються нормами адміністративного, сімейного, кримінального та іншими галузями права. Наприклад, медичні працівники не мають право розголошувати відомості про захворювання, сімейні та інтимні сторони життя пацієнтів, що стали їм відомими у зв'язку з виконанням професійних обов'язків. За порушення таємниці усиновлення, листування, недоторканості житла встановлено кримінальну відповідальність. Діючі норми різних галузей законодавства щодо захисту особистого життя не мають достатнього впливу на регулюючі відносин. У цивільному праві необхідно запровадити спеціальні санкції за порушення суб'єктивних прав громадян на недоторканість житла, особисту документацію, таємницю особистого життя, спілкування [21]1.

Недоторканість особистого життя громадян містить комплексний характер, який полягає у тому, що до даного інституту входять ряд окремих видів прав: право громадян на недоторканість житла, право громадян на особисту документацію, право громадян на таємницю особистого життя, право громадян на таємницю особистого спілкування. Аналіз даних прав допоможе глибше розкрити природу недоторканості особистих прав громадян.

РОЗДІЛ ІII Види цивільних прав громадян у відносинах з приводу недоторканості особистого життя громадян

Право громадян на недоторканість житла ґрунтується на конституції України (ст. 30), у якій записано, що ніхто немає права без вмотивованого рішення увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому. Право на недоторканість житла визначається як особисте немайнове право, відповідно до якого управомочена особа може діяти у своєму житті за своїм розсудом і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які там проживають, крім випадків, прямо зазначених у законі. Здійснення цього права має відповідати ст.5 ЦК України, в якій встановле­но правила здійснення цивільних прав. Праву на недоторканість житла відповідає обов'язок третіх осіб не втручатися у сферу прояву індивідуальних форм життєдіяльності особи в її житлі. Це означає, що ніхто не вправі вказувати громадянину, як він має поводитися у своєму житлі, як організовувати свій побут, тощо. Закон встановлює ряд винятків, коли можливе проникнення у житло третіх осіб поза волею громадянина, який там проживає: пожежа, вибух газу, профілактичні роботи по контролю за газовим обладнанням, обшук за постановою прокурора або за рішенням суду та інші [21]1.

Право на особисту документацію дає громадянину змогу перешкодити третім особам доступ до особистої документації. Цьому праву відповідає обов'язок оточуючих осіб утримуватися від отримання інформації, що міститься в його особистій документації. Таку інформацію можна дістати лише за згодою громадянина, за винятком випадків, встановлених законом. Розглядуване право дає людині свободу у створенні, веденні та накопиченні особистих документів.

Право громадянина на особисту документацію необхідно відрізняти від авторського права на листи, щоденники, нотатки, помітки та інші документи, що спеціально вказується у цивільних кодексах деяких держав. Авторське право не встановлює заборони третім особам знайомитися зі змістом твору, що міститься у листах, щоденниках тощо. Воно лише визнає громадянина автором твору, забороняє третім особам публікувати, відтворювати або розповсюджувати твори, що містяться у названих документах. У цивільне законодавство необхідно внести загальну норму щодо особистої документації, яка б встановлювала суб'єктивне право громадянина мати свободу у створенні, веденні, накопиченні, використанні та розпорядженні своєю особистою документацією за своїм розсудом, виключаючи будь-яке втручання До неї третіх осіб поза волею громадянина, крім випадків, прямо зазначених у законі [13]1.

Право громадянина на таємницю особистого життя означає юридичне забезпечену можливість вимагати від оточуючих не Розголошувати відомості, які стали їм відомі з будь-яких джерел чи обставин, що стосуються особистого життя громадянина. Відповідно до цього кожен зобов'язаний не розголошувати відомості з особистого життя іншої людини. Це право у цивільному законодавстві ще не закріплене і не деталізоване. Існує лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Закон встановлює лікарську таємницю, таємницю усиновлення, нотаріальних дій, адвокатську таємницю, таємницю операцій ощадних банків.

Законодавством України гарантується право особи на збере­ження в таємниці певних категорій відомостей, які стосуються ЇЇ особистого чи сімейного життя. Так, статтею 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я [8]2 передбачено, що медичні працівники та інші особи, яким У зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимний і сімейний бік життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта.

Лікарську таємницю (інформацію про пацієнта) слід відрізняти від медичної таємниці (інформації для пацієнта). Такий висновок зробив Конституційний Суд України. У його рішенні від ЗО жовтня 1997 р. у справі громадянина К. Устименка [10]1, зокрема, зазначено, що медична інформація, тобто свідчення про стан здоров'я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров'я, за своїм правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом. Лікар зобов'язаний на вимогу пацієнта, членів його сім'ї або законних представників надати їм таку інформацію повністю і в доступній формі. В особливих випадках, як і передбачає частина З статті 39 Основ законодавства України про охорону здоров'я [8]2, коли повна інформація може завдати шкоди здоров'ю пацієнта, лікар може її обмежити. У цьому разі він інформує членів сім'ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває у непритомному стані. У разі відмови у наданні або навмисного приховування медичної інформації від пацієнта, членів його сім'ї або законного представника вони можуть оскаржити дії чи бездіяльність лікаря безпосередньо до суду або, за власним вибором, до медичного закладу чи органу охорони здоров'я.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення»[5]3, відомості про результати медичного огляду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та становлять лікарську таємницю. Передача таких відомостей дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, а у випадках, передбачених законами України, — також законним представникам цієї особи, закладам охорони здоров'я, органам прокуратури, слідства, дізнання та суду.

Статтею 112 Кодексу про шлюб та сім'ю України [3]1 гарантується ще одна таємниця як таємниця усиновлення. Без згоди усиновителів, а в разі їх смерті — без згоди органів опіки і піклування забороняється повідомляти будь-які відомості про усиновлення, а також видавати виписки з книг актів громадянського стану, з яких було б видно що усиновителі не є кровними батьками усиновленого. Розголошення таємниці усиновлення проти волі усиновителя тягне кримінальну відповідальність.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про адвокатуру» [6]2 адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю. Предметом її є питання, з яких громадянин звертався до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків. Адвокату, помічнику адвоката, посадовим особам адвокатських об'єднань забороняється розголошувати зазначені відомості і використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб. Порушення цієї заборони тягне дисциплінарну відповідальність.

Дотримання таємниці вчинюваних нотаріальних дій є обов'язком нотаріусів та інших посадових осіб, які вчиняють нотаріальні дії. Це передбачено статтею 8 Закону України «Про нотаріат» [7]3. Довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються тільки громадянам та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії. На письмову вимогу суду, арбітражного суду, прокуратури, органів дізнання і слідства довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються у зв'язку з кримінальними, цивільними або господарськими справами, що знаходяться у їх провадженні. Довідки про заповіти видаються тільки після смерті заповідача. Обов'язок дотримання таємниці вчинюваних нотаріальних дій поширюється також на осіб, яким про вчинені нотаріальні дії стало відомо у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків. Порушення професійної таємниці, як передбачено статтею 12 цього ж Закону, може бути підставою для анулювання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю.

Таємниця відомостей по операціях, рахунках та вкладах своїх клієнтів і кореспондентів (банківська таємниця) гарантується Законом України «Про банки і банківську діяльність»[9]1 від 07.12.2000 р. Довідки щодо рахунків і вкладів громадян видаються, крім самих клієнтів та їх представників, тільки судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ у справах (кримінальних, оперативно-розшукових тощо), що знаходяться в їх провадженні, а в разі смерті клієнтів, — крім зазначених, особам, вказаним банку власником рахунку в заповідальному розпорядженні, і державним нотаріальним конторам по справах спадщини, що знаходяться на розгляді, а також іноземним консульським установам.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» [4]2 в Україні захищається і таємниця сповіді. Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих.

На нашу думку, відповідні доповнення щодо заборони допиту священнослужителів про обставини, які стали їм відомі під час сповіді, мають бути внесені до статті 70 КПК України, якою визначаються обов'язки свідка. Крім того, повинна бути встановлена юридична відповідальність за порушення цих вимог закону. Таким чином, відповідно до законодавства України ніхто не має права видавати навіть суду, органам прокуратури, слідства чи дізнання відомості, що становлять адвокатську таємницю, таємницю усиновлення, таємницю сповіді (до речі, у статті 28 проекту Конституції України в редакції від 26 жовтня 1993 р. було прямо зазначено: «Забороняється вимагати від священнослужителів відомості, одержані ними при сповіді віруючих») [14]1.

Проте у цивільному законодавстві відсутні також специфічні заходи захисту права громадянина на таємницю особистого життя, у тому числі й цивільні санкції до правопорушника.

Право громадян на таємницю особистого спілкування означає, що жоден поза волею управомоченої особи не може ознайомитись з листуванням, телеграфними повідомленнями, телефонними розмовами. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом з метою запобігти злочинові з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. Конституційне положення (ст.54) про охорону закону таємниці листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень треба ще детально конкретизувати у цивільному законодавстві. Так, наприклад, об'єктом таємниці спілкування повинні стати не лише зміст листів, повідомлень та розмов, а й сам факт, час та суб'єкти спілкування [21]2.

Отже, недоторканість особистого життя громадян є комплексним правом, яке є предметом регулювання цивільного права. Дане право містить у собі ряд прав, таких як право громадян на недоторканість житла, право на особисту документацію, право громадян на таємницю особистого життя, право громадян на таємницю особистого спілкування. Ці права спрямовані на забезпечення нормального розвитку людини у суспільстві, що є передумовою для розвитку ринкових відносин.

ВИСНОВКИ

Отже, одним із предметів правового регулювання цивільного права, відповідно до ст.. 1 Цивільного кодексу, є особисті немайнові відносини, а також інші особисті немайнові відносини у випадках, спеціально передбачених законом. Тобто дані відносини регулюються нинішнім цивільним правом у винятковому порядку. Проте сьогодні духовні цінності якості індивідів набувають вирішального значення, підвищується цінність духовної основи, а тому постає питання про усунення обмежень у регулюванні особистих немайнових відносин, не зв'язаних з майновими.

Особисті немайнові права – це права, які утворюються у духовній сфері життя суспільства, не мають особистий характер і носії цих прав є уповноваженими особами, а всі інші, стосовно нього і з приводу цих прав – зобов'язані особи, тобто мають ще й абсолютний характер.

Одним із видів особистих немайнових прав є право на особисту недоторканість життя громадян. Інститут на недоторканість особистого життя громадян ще структурно не визначений у цивільному законодавстві. Він спирається на Конституцію України, в якій записано, що особисте життя громадян охороняється законом (стаття 32).У цивільному законодавстві України майже відсутні не тільки регулюючі, а й охоронні норми інституту права на недоторканість особистого життя.

Недоторканість особистого життя громадян містить комплексний характер, який полягає у тому, що до даного інституту входять ряд окремих видів прав: право громадян на недоторканість житла, право громадян на особисту документацію, право громадян на таємницю особистого життя, право громадян на таємницю особистого спілкування.

Право громадян на недоторканість житла визнається як особисте немайнове право, відповідно до якого уповноважена особа може діяти у своєму житті за своїм розсудом і перешкоджати будь-яким способам вторгнення у нього поза волею осіб, які там проживають, крім випадків, прямо зазначених у законі.

Право громадян на особисту документацію дає громадянину змогу перешкодити третім особам доступ до особистої документації. Цьому праву відповідає обов'язок оточуючих осіб утримуватися від отримання інформації, що містить в його особистій документації.

Право громадян на таємницю особистого життя означає юридично забезпечену можливість вимагати від оточуючих не розголошувати відомості, які стали їм відомі з будь-яких джерел чи обставин, що стосуються особистого життя громадянина.

Право громадян на таємницю особистого спілкування означає, що жоден поза волею уповноваженої особи не може знайомитися з листуванням, телеграфними повідомленнями, телефонними розмовами, за винятком, встановлені судом.

Проте дані права у цивільному законодавстві не закріплені та не деталізовані, відсутні охоронні норми. Це спричиняє певні труднощі у його цивільно-правовому регулюванні. Необхідно внести відповідні зміни до цивільно-правового законодавства, чи прийняти новий Цивільний кодекс у якому б знайшли своє вираженні особисті немайнові права, зокрема право на недоторканість особистого життя громадян. Надійне закріплення та захист даних прав сприятиме утвердження демократичних та гуманних основ нашої держави.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України //Відомості Верховної Ради України. – 1996. - №30. – Ст. 141.

2. Цивільний кодекс України: текст із змінами та доповненнями станом на 1 липня 1998 р. – Ужгород: Інформативне-видавниче агентство "ІВА”. – 1998. – 320 с.

3. Кодекс про шлюб та сім'ю України. // Законодавство України про шлюб та сім'ю (станом на 15 травня 1998 р.) – К.: Парламентське видавництво. – 1998. – С. 3.

4. Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації” // Відомості Верховної Ради – 1991. - N 25. - Ст.283.

5. Закон України "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення // Відомості Верховної Ради – 1992. - N 11. - Ст.152.

6. Закон України "Про адвокатуру” // Відомості Верховної Ради. – 1993. - N 9. - Ст.62.

7. Закон України "Про нотаріат” // Відомості Верховної Ради. – 1993. - N 39. - Ст.383.

8. Основи законодавства України про охорону здоров'я // Відомості Верховної Ради – 1993 - N 4. - Ст.19.

9. Закон України "Про банки і банківську діяльність” // Відомості Верховної Ради – 2001. - N 5-6. - Ст.30.

10. Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України "Про інформацію" та статті 12 Закону України "Про прокуратуру" (справа К.Г.Устименка) від 30 жовтня 1997 року // Право України. – 1997. - № 11. –С. 87.

11. Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України. Загальна частина. – К.: Наукова думка. – 2000. –

12. Венедиктов А.В. О системе Гражданського кодекса СССР // Советское государство и право. – 19954. - №2. – С. 27-32

13. Егоров Н.Д. Гражданско-правовое регулирование общественных отношений: единство и дифференциация. – Л.: изд-во Ленинградского ун-та. – 1988. – 176 с.

14. Конституція України: Офіційний текст: Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина: Навчальний посібник / Авт.-упоряд. М.І. Хавронюк. – К.: Парламентське вид-во: 1999. – 544 с.

15. Олійник А.Ю. Деякі питання забезпечення органами внутрішніх справ недоторканості особи / Проблеми правознавства. – К., 1991. – С. 12-15.

16. Олійник В. Конституційне право на свободу та особисту недоторканість: поняття та характерні риси / Право України. – 2000. - №12.

17. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. – М., 1997. – 156 с.

18. Проект нового Цивільного кодексу України //Українське право. – 1996. – Ч1.. – С. 84.

19. Советское гражданское право / К.К. Лебедев, В.А. Мусин, Е.А. Поссе и др.; Под ред. В.Т. Смирнова, Ю.К. Толстого, А.К. Юрченко: В 2 ч. Ч 1. – 1982. – 209 с.

20. Суховерхий В.Л. О развитии гражданско-правовой охраны личных неимущественних прав и интересо граждан // Правоведение. – 1972. - №3. – с. 20-32.

21. Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузів та факультетів. – К.: Вентурі. – 1997. – С.412





Реферат на тему: Немайнові права громадян України (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.