Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Недоліки законодавства України, що сприяють невизначеності повноважень податкових органів (реферат)

Постійні зміни у податковому законодавстві України свідчать про недостатню теоретичну базу і відсутність сучасної наукової методології як пізнання соціальної сутності податкових відносин, так і формування їх системи, суб'єктами якої повинні виступати і держава через свої органи, і особи – фізичні та юридичні.

Незважаючи на те що в Конституції України[1] лише одна 67 стаття присвячена податкам, у той же час із контексту інших статей можна дещо розширити питання, які регулюють діяльність податкових органів, оскільки вони органічно випливають із них. Так, статті Конституції85, 92 ,95, 96, 97, 98 передбачають функціонування бюджетної системи та Державного бюджету України, з чого випливає, що його наповнення здійснюється за рахунок податків, які сплачує населення та суб'єкти господарської діяльності, та за рахунок участі спеціального органу, який би займався виконанням цієї державної функції.

У статтях 115 і 116 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України через створення відповідних центральних органів виконавчої влади забезпечує проведення податкової політики та виконання Державного бюджету України, затвердженого Верховною Радою України.

Таким чином, можна стверджувати, що саме Конституція України є законодавчим джерелом створення та діяльності органів податкової служби України. На нашу думку, Конституція створює умови, основи, але вона не може регулювати всі аспекти статусу державного органу. Не можна не погодитися з пропозицією М.І.Корнієнка, на думку якого з'ясування правового становища необхідно проводити як на основі Конституції, так і на основі інших законодавчих актів[7,с.141].

Правовий статус податкових органів в Україні визначається Законом України „Про державну податкову службу в Україні”, Указом Президента Україні „Про утворення Державної податкової адміністрації України та місцевих державних податкових адміністрацій”, постановою Кабінету Міністрів „Основні положення податкової політики в Україні” і характеризується тим, що вони є частиною державного апарату; мають встановлену нормативними актами систему і територіальну організацію діяльності; законодавчо закріплену компетенцію, специфічні завдання.

Завдання, повноваження, функції, обов'язки та права органів податкової служби, крім рамкового Закону України „Про державну податкову службу в Україні”, також закріплено в десятках інших загальних і спеціальних нормативно-правових актах. Умовно їх можна поділити на чотири групи: загальне законодавство, спеціальне законодавство, законодавство про оподаткування, нормативно-правові акти, які регулюють взаємодію податкових органів з іншими контролюючими органами.

До першої групи належать Конституція України, Бюджетний кодекс України, Закон України „Про міліцію”, Закон України „Про оперативно-розшукову діяльність”, Кримінальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення та інші нормативно-правові акти.

До другої групи – Закон України „Про державну податкову службу в Україні”, Указ Президента України „Про затвердження Положення про Державну податкову адміністрацію України”, закони України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” та „Про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов'язкових платежів”, Указ Президента України „Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” та інші.

Третя група охоплює закони України „Про систему оподаткування”, „Про податок на додану вартість”, „Про оподаткування прибутку підприємств”, „Про податок на доходи з фізичних осіб”, декрет Кабінету Міністрів України „Про місцеві податки і збори” та інші нормативно-правові акти.

До четвертої групи належать нормативно-правові акти, що регулюють взаємодію податкових органів з іншими контролюючими органами, які, як правило, приймаються або на рівні уряду, або власне контролюючими суб'єктами у вигляді спільних наказів міністерств і відомств[8,с.19–20].

На відміну від функціонування інших центральних органів виконавчої влади України, діяльність органів податкової служби України переважно врегульована спеціальними нормативно-правовими актами. Умовно їх можна поділити на три основні групи:

– нормативно-правові акти, що визначають правовий статус податкових органів та їх організаційну структуру;

– нормативно-правові акти, що регулюють окремі напрями діяльності податкових органів;

– нормативні акти, що регулюють систему оплати праці працівників податкових органів і проходження служби в податкових органах.

Необхідність існування цих нормативно-правових актів викликана специфікою діяльності податкових органів, пов'язаною з виконанням надзвичайно важливої державної функції – забезпечення надходжень до бюджетів. Виконання цієї функції податковою службою України потребує наділення її спеціальними завданнями, правами та обов'язками, що виникають під час процедури збору податків та обов'язкових платежів.

Отже, стислий огляд нормативно-правових актів, що регулюють діяльність податкових органів України, свідчить про наступне:

– перелік нормативно-правових актів занадто великий, а самі акти досить складні для практичного застосування;

– нормативно-правові акти не систематизовані в окрему галузь нормотворення;

–законодавчі акти не завжди чітко та всеохоплююче описують норми права, що призводить до різного тлумачення їх положень та появи значної кількості підзаконних актів;

–недосконалість нормативно-правових актів призводить до частої їх зміни та прийняття численних доповнень.

Контроль за дотриманням податкового законодавства органів не ефективний через велику кількість загальнодержавних податків і зборів, де різні об'єкти оподаткування, різна база покриття витрат та сплати платежів, різна циклічність їх внесення та постійні зміни у податковому законодавстві.

З набранням чинності Господарським[2] та Цивільним[3] кодексами України виникли певні проблеми щодо реалізації прав органів державної податкової служби. Наприклад, з набранням чинності Господарським кодексом України з'явилися певні суперечності щодо застосування адміністративного арешту активів. Статтею9 Закону України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”[6] органам державної податкової служби надано право застосовувати адміністративний арешт активів платника податку як виключний спосіб забезпечення можливості погашення його податкового боргу.

Слід звернути увагу на те, що однією з підстав, передбачених пп.„г” п.9.1.2 статті 9 Закону України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, за наявності якої податковий орган має право застосувати адміністративний арешт активів, є відмова платника податків від проведення документальної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб податкового органу до обстеження приміщень, що використовуються для одержання доходів або пов'язані з отриманням інших об'єктів оподаткування.

Відповідно до пп.9.3.1 п.9.3 статті9 Закону України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” рішення про застосування арешту активів платника податків приймається керівником (його заступником) податкового органу за поданням відповідного підрозділу податкової міліції і може бути оскаржене платником податків в адміністративному або судовому порядку.

У п.14 ст.11 Закону України „Про державну податкову службу в Україні”[4] йдеться про адміністративний арешт, при проведенні якого органам ДПС надано право опечатувати каси, касові приміщення, склади та архіви. Проте не зрозуміло, про який арешт йдеться. Адже відповідно до ст.32 Кодексу України про адміністративні правопорушення адміністративний арешт – це вид адміністративного стягнення, який полягає в обмеженні волі особи строком до 15діб з утриманням її в спеціальних установах. Якщо ж йдеться про арешт документів, то він, відповідно до ст.9 Закону України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” має назву не адміністративний арешт, а „адміністративний арешт активів платника податків” або, скорочено, „арешт активів”. 

У свою чергу, статтею 243 Господарського кодексу України податковим органам надано право зупиняти операції за рахунками в установах банку суб'єкта господарювання у разі відмови органів управління або посадових осіб такого суб'єкта господарювання у проведенні документальної перевірки чи у допуску працівників податкових органів для обстеження приміщень, що використовуються для здійснення господарської діяльності, надання податковим та іншим органам чи їх посадовим особам встановленої законом звітності, розрахунків, декларацій чи інших документів, пов'язаних з обчисленням та сплатою податків, зборів (обов'язкових платежів). Зупинення операції за рахунками суб'єктів господарювання на підставі статті 243 є адміністративно-господарською санкцією, тобто одним із заходів організаційно-правового або майнового характеру, які спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків (статті238, 239). Рішення будь-якого органу державної влади або органу місцевого самоврядування щодо застосування адміністративно-господарських санкцій може бути оскаржене до суду суб'єктом господарювання, відносно якого воно було прийнято (стаття249 Господарського кодексу України). Тобто зазначеними статтями Господарського кодексу України встановлені випадки, за наявності яких податковий орган правомочний обмежувати права суб'єкта господарювання щодо розпорядження грошовими коштами, що перебувають на його рахунку, на підставі прийнятого рішення про застосування адміністративно-господарської санкції. У свою чергу, суб'єкт господарювання, щодо якого податковим органом було прийнято рішення щодо застосування адміністративно-господарських санкцій у вигляді зупинення операцій за рахунками такого суб'єкта, має право оскаржити зазначене рішення до суду.

Таким чином, у зв'язку з набранням чинності Господарського кодексу України податковим органам надано право на одних і тих же підставах (відмови суб'єкта господарювання від проведення податковим органом документальної перевірки або від допуску посадових осіб податкового органу до обстеження приміщень, що використовуються для одержання доходів або пов'язані з отриманням інших об'єктів оподаткування) застосовувати адміністративний арешт активів на підставі статті9 Закону України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” і адміністративно-господарську санкцію на підставі статті243 Господарського кодексу України у вигляді зупинення операцій за рахунками такого суб'єкта господарювання (платника податків).

При цьому рішення податкового органу про обмеження права суб'єкта господарювання щодо розпорядження його грошовими коштами, прийняте на підставі Господарського кодексу України, може бути оскаржене таким суб'єктом до суду. Рішення ж про припинення операцій платника податків за рахунками у банку, прийняте відповідно до Закону України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, може бути оскаржено платником податків як в адміністративному, так і в судовому порядку.

У зв'язку з наведеним не можна зробити однозначний висновок щодо того, якими нормами (Господарського кодексу України чи Закону України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”) слід керуватися податковим органам у разі відмови суб'єкта господарювання від проведення податковим органом документальної перевірки або від допуску посадових осіб податкового органу до обстеження приміщень, що використовуються для одержання доходів або пов'язані з отриманням інших об'єктів оподаткування, – застосувати адміністративний арешт активів чи адміністративно-господарські санкції.

Крім того, положення Господарського кодексу України не встановлюють механізму реалізації і застосування адміністративно-господарської санкції, передбаченої статтею 243 Господарського кодексу України.

Дійсно, ч.2 статті 243 Господарського кодексу України встановлено, що порядок і строки зупинення операцій суб'єктів господарювання за їх рахунками визначаються законом, проте застосувати до даної статті положення Закону України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” у частині реалізації податковими органами права щодо застосування адміністративного арешту активів платника податку не вбачається можливим у зв'язку із наступним:

1. Адміністративний арешт активів і адміністративно-господарські санкції мають різну правову природу: адміністративний арешт активів за визначенням є виключним способом забезпечення можливості погашення податкового боргу платника податків, а адміністративно-господарська санкція – заходом організаційно-правового або майнового характеру, спрямованим на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків і не пов'язана із наявністю податкового боргу.

2. Адміністративний арешт активів, результатом якого є зупинення операцій за рахунками у банку суб'єкта господарювання застосовується податковими органами і в інших випадках, ніж ті, які передбачені статтею243 Господарського кодексу України (п.9.1.2 статті9 Закону України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”).

3. Рішення податкового органу про застосування адміністративного арешту активів може бути оскаржене в адміністративному і судовому порядку, а про застосування адміністративно-господарських санкцій – лише в судовому порядку.

4. Рішення про застосування адміністративного арешту активів чинне лише протягом 96 годин з моменту його підписання, якщо строк арешту не буде продовжений судом (пп.9.3.3 п.9.3 статті9 Закону України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”), тоді як рішення податкового органу, передбачене статтею243 Господарського кодексу України, є чинним до моменту його скасування або визнання недійсним, оскільки іншого Господарським кодексом України не передбачено.

Слід також звернути увагу і на новий Цивільний кодекс України[3], який набрав чинності з 01 січня 2004 року, адже його норми взагалі позбавляють податкові органи права як застосувати адміністративний арешт активів, так і зупиняти операції на рахунках у банку платників податків власними рішеннями в іншому порядку.

Так, статтею 1074 Цивільного кодексу України встановлено, що обмеження прав клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, які знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду, у випадках, встановлених законом. Тобто нормами Цивільного кодексу України встановлено, що обмеження прав клієнта щодо розпорядження його грошовими коштами допускається лише в єдиному випадку – за рішенням суду.

Зрозуміло, що норми Закону України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” не можуть вважатися такими, що регулюють процедуру обмеження прав особи щодо розпорядження грошовими коштами, які знаходяться на її рахунку, передбачену статтею 1074 Цивільного кодексу України.

Таким чином, банк, обслуговуючи банківський рахунок клієнта на підставі укладеного договору, зобов'язаний до договірних відносин застосувати норми Цивільного кодексу України, а звідси, вважати пріоритетними положення статті 1074, невиконання яких – притягнення банку до цивільно-правової відповідальності (повернення безпідставно списаної суми, процентів та відшкодування збитків), тому рішення податкових органів про застосування арешту активів на законній підставі повертатимуться банками без виконання.

У свою чергу, якщо рішення податкових органів про обмеження прав особи розпоряджатися грошовими коштами, що перебувають на її рахунку, будуть прийняті на підставі статті 243 Господарського кодексу України і у випадках, передбачених нею, банки не матимуть підстав для відмови і повинні приймати їх до виконання. Водночас норми Цивільного кодексу України передбачають право податкових органів за власними рішеннями зупиняти операції за рахунками в установах банку особи у випадках, передбачених статтею 243 Господарського кодексу України.

Право податкових органів, встановлене статтею 9 Закону України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, застосувати адміністративний арешт активів платників податків у зв'язку із набранням чинності Цивільним та Господарським кодексами України має бути чітко визначене у проекті Податкового кодексу, бо така неоднозначність його реалізації не сприяє належному здійсненню.

Пунктом 17 статті 11 Закону України „Про державну податкову службу в Україні”[4] передбачено, що органи державної податкової служби в установленому законом порядку мають право звертатися у передбачених законом випадках до суду із заявою (позовною заявою) про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.

Пунктом 2 статті 38 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” [5] передбачено, що підставами для постановлення судового рішення щодо припинення юридичної особи, що не пов'язано з банкрутством юридичної особи, зокрема, є неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до Закону та наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням.

При цьому ч.15 статті 58 Господарського кодексу України не містить такої підстави для скасування державної реєстрації як неподання документів до податкових органів протягом року.

Крім того, відповідно до п.2 ч.1 статті 110 Цивільного кодексу України юридична особа ліквідовується за рішенням суду про визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створені порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом, що передбачені ч.2 статті38 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”.

Відповідно до ч.2 статті110 Цивільного кодексу України вимога про ліквідацію юридичної особи на підставах, зазначених у п.2 ч.1 статті 110 Цивільного кодексу України, може бути пред'явлена до суду органом, який здійснює державну реєстрацію, а також учасником юридичної особи.

Таким чином, буквальне тлумачення цієї норми права дає підстави для загального висновку про те, що з набранням чинності Цивільного кодексу України органи державної податкової служби не можуть користуватися своїм правом, передбаченим п. 17 статті 11 Закону України „Про державну податкову службу в Україні” щодо звернення у передбачених законом випадках до суду з заявою (позовною заявою) про скасування державної реєстрації підприємницької діяльності.

Також вважаємо за необхідне підкреслити, що новим законодавством чітко не визначено, за яких підстав мають право звертатися з позовами про скасування державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності органи державної податкової служби – лише у зв'язку з неподанням протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону або в усіх випадках, передбачених ч. 2 статті 38 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” (зокрема, у зв'язку з провадженням суб'єктів підприємницької діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом; наявністю в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням) (стаття 247 Господарського кодексу України).

У законодавстві має бути вирішено питання щодо наявності підстав для звернення органів державної податкової служби України до суду у зв'язку з набранням чинності Господарського кодексу України, з позовами про скасування державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності з урахуванням вимог ч. 15 статті 58, статей 242, 247 Господарського кодексу України[2].

Відкритим залишається і питання співвідношення норм Закону України „Про державну податкову службу в Україні” та Господарського кодексу України в частині реалізації податковими органами права притягувати суб'єктів господарювання до відповідальності за неповідомлення податкових органів про відкриття або закриття рахунків зазначеними суб'єктами у фінансових установах.

У зв'язку з виключенням із Закону України „Про державну податкову службу в Україні” пункту, що давав право податковим органам списувати кошти з розрахункових рахунків платників податків у безспірному порядку, дуже часто виникає запитання про правомірність списання коштів з їх рахунків у безспірному порядку в рахунок погашення податкового боргу на даний час. Дійсно, п. 5 статті 11 Закону України „Про державну податкову службу в Україні”, що передбачав право податкових органів на безспірне списання коштів з рахунків платників податків згідно з пп.19.4.7 Закону України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, був виключений. Але разом з тим Законом України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” податкові органи визнані органами стягнення і згідно з пп.10.1.1 статті 10 цього Закону мають право у випадку, якщо інші, передбачені законом, заходи з погашення податкового боргу не дали позитивного результату, залучити додаткові джерела погашення погодженої суми податкового боргу шляхом стягнення коштів, що знаходяться у власності платника податків. Стягнення коштів здійснюється шляхом висилання банку (банкам), що обслуговує платника податків, платіжної вимоги на суму податкового боргу.

Однак, визначивши податкові органи як органи стягнення, Закон України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” не надав їм повноважень щодо винесення рішення на примусове списання коштів (податкового боргу) з платників податків і не встановив правове значення такого рішення, як виконавчого документа. Не надають таких повноважень податковим органам і не визначають значення рішення податкового органу й інші закони. Тому у податкових органів немає правових підстав для безпосереднього направлення установам банків платіжних вимог з метою примусового стягнення податкового боргу з рахунків платника податків.

Слід сказати, що на сьогодні податкові органи продовжують подавати платіжні доручення на списання коштів з рахунків платників податків у безспірному порядку в рахунок податкового боргу. Однак вважаємо, що у платника податків є всі правові підстави оскаржувати у суді факт такого списання.

На нашу думку, надзвичайно велика кількість нормативних документів і невідповідність законів і підзаконних актів, що регулюють податкові відносини, є основною негативною рисою нинішньої податкової системи України і впливає на виконання завдань органів ДПС, які містяться у різних документах. Зміні такого положення буде сприяти закріплення у Податковому кодексі України вичерпного переліку прав органів і надання їм такого статусу, який би забезпечував баланс між правами податкових органів і правами платників податків.


 

Література:

1. Конституція України. Прийнято на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996року. – К.: Преса України, 1997. – 80с.

2. Господарський кодекс України від 16.01.2003 №436-ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №18. – Ст.144.

3. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-ІV // Офіційний вісник України. – 2003. – №11. – Ст.461.

4. Про внесення змін і доповнень до Закону України „Про державну податкову службу в Україні”: Закон України від 24.12.93 № 3813-12 // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №15. – Ст.84. (із наступними змінами і доповненнями). Про внесення змін та доповнень до Закону України „Про державну податкову службу в Україні”: Закон України від 05.02.98 // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – №29. – Ст.190. Із змінами та доповненнями, внесеними Законами України від 30.06.99 №783-ХIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – №34. – Ст.274, №1685-III від 21.09.2000, №2181-III від 21.12.2000, №2921-III від 10.01.2002, №2922-III від10.01.2002.

5.Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців: Закон України від 15.05.2003 №755-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №25. – Ст.1172.

6.Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами: Закон України від 21.12.2000 №2181-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №10. – Ст.44.

7. КорнієнкоМ.І. Правове становище відділів і управлінь виконавчих комітетів місцевих рад. – К.: Наукова думка, 1973. – 144с.

8. ОнищенкоВ.А. Податковий контроль (основи організації). – К.: Ред. журн. „Вісник податкової служби України”, 2002. – 432с.





Реферат на тему: Недоліки законодавства України, що сприяють невизначеності повноважень податкових органів (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.