Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Науково-практичний інтерес до становлення кримінально-виконавчої та кримінологічної політики України (реферат)

Будь-який державно-владний феномен, пов'язаний із такою специфічною сферою суспільних відносин, як боротьба зі злочинністю, не може обійтися без визначення на вищих рівнях соціального управління стратегічних напрямів запобігання та протидії вчиненню злочинів і надійного забезпечення захисту як окремого громадянина, так і в цілому суспільства від злочинних посягань.

Саме науково-практичний інтерес в дослідженні багатогранної державно-владної діяльності за тривалим досвідом численних соціальних структур надав змогу визначити даний феномен як державну політику в тій чи іншій галузі людського життя.

Термін "політика” (в перекладі з грецької – "politike”) означає мистецтво управління державою.

Політика як державна діяльність у сфері суспільних відносин визначається реальним становищем у суспільстві політичних партій, соціальних груп, що використовують владу відповідно до інтересів всього суспільства залежно від об'єкту політики (соціальної, економічної і т. ін.) та сфери впливу (внутрішньої і зовнішньої) [1, с. 502].

Тому саме інтерес (від лат. interest, що означає значення, важливо) [1, с. 237] виступає як спосіб відношення соціального суб'єкта до необхідних умов його існуванні й розвитку, що виражається в прагненні створювати і використовувати ці умови, формується і реалізується через практичну діяльність людей в процесі історично-конкретних суспільних відносин, змінюється і доповнюється за формами і змістом залежно від сфери суспільного життя і цілеспрямованості, в тісному взаємозв'язку і взаємозалежності від загальнодержавних, національних, соціальних потреб та умов життя і розвитку відносин.

Інтерес сприяє поступальному становленню і розвиткові суспільства в цілому та його соціальних інститутів, він є опосередкованою ланкою між потребою і мотивом діяльності, передбачає усвідомлення об'єктивної потреби і набуває значення стимулу до неї залежно від того, як він усвідомлюється соціальним суб'єктом.

Об'єктивно існуюча суперечливість інтересу з діючими (в певній мірі консервативними), традиційними, а іноді й поглядами в тій чи іншій сфері людської діяльності полягає в тому, що він є результатом певного розкриття таких цінностей і водночас спонукальною причиною освоєння соціальних явищ залежно від їх бачення й тлумачення на різних етанах і рівнях розвитку науково-практичних досліджень. Такі складові компоненти інтересу, як цікавість до зовнішнього прояву речей, привабливість, допитливість, прагнення розкриття суттєвих рушійних сил предмета, явища події, як спрямованість наукової думки (думки-турботи, думки-причетності і т. ін.) спонукають дослідника до певного виду діяльності та породжують схильність до пошуку і пояснень соціальних явиш, що мають конкретне науково-практичне значення.

Не поглиблюючись у загальні тлумачення філософського поняття інтересу, вважаємо за доцільне зупинитись на деяких його науково-практичних аспектах у сфері становлення кримінологічної та кримінально-виконавчої політики в Україні.

Якщо порівняти статистику зростання населення, яке збільшується щороку на півтора відсотка, а злочинність зростає на три відсотка, то стає зрозумілим, що подальше дослідження зазначеного питання є необхідним. І це незалежно від політичних, економічних та інших процесів, що відбуваються в Україні.

В юриспруденції останнім часом виникає чималий науково-практичний інтерес вчених відносно становлення кримінально-правової та кримінологічної політики держави.

Як відомо, центральним напрямом кримінально-правової політики держави є обґрунтування соціальної обумовленості проектованих і чинних кримінально-правових норм.

Йдеться про оптимізацію системи кримінально-правових норм, тобто її приведення в максимальну відповідність із реальними потребами суспільства в кримінально-правовому регулюванні.

Кримінальний закон завжди є соціально обумовленим. Він продукуються реальними потребами суспільства в кримінально-правовій забороні і більш-менш адекватно відображає їх у кримінально-правовій нормі.

Серед прийнятих кримінально-правових норм окремі недостатньо повно відображають потреби суспільства в кримінально-правовому регулюванні. Дефекти норм можуть полягати у відсутності чіткості та визначеності правових приписів.

Звідси їх низька ефективність навіть в умовах бездоганної роботи правозастосовних органів. Це побічно підтверджується певною нестабільністю сучасного карного законодавства.

Можна уявити собі й іншу ситуацію, коли причини слабкої "живучості” норм криються не стільки у вадах самих норм, скільки в недоліках практики їх застосування. Внаслідок взаємодії обох факторів мають місце або низька застосовність окремих норм, або помилки в їх кваліфікації.

Пошлемося хоча б на практику застосування ст. 296 КК України. У справах про хуліганство помилки у кваліфікації фіксуються в 46,8 % випадків. Соціологічні дослідження показують, що серед усіх причин та умов здійснення правозастосовними органами помилок четверте місце за ступенем суб'єктивної значимості займає такий фактор, як неясність і суперечливість законодавства.

У новому Кримінальному кодексі України 2001 року можна зустріти законодавчі новели, які викликають сумнів щодо ступеня їх криміналізації. Згадаємо хоча б статтю 127 КК України – "Катування”.

Відповідно до частини третьої цієї статті вчинення суспільнонебезпечного діяння працівниками правоохоронних органів караються позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років. При цьому законодавець навіть не враховує у диспозиції норми можливість настання суспільнонебезпечних наслідків у вигляді смерті людини або шкоди здоров'ю.

В цілому, сучасне кримінальне законодавство, на наш погляд, має тенденцію до надмірної криміналізації. Це виникає від того, що в процесі його розробки й прийняття практично ігнорується теорія криміналізації й декриміналізації.

Багато новел уводилися до Кримінального кодексу без урахування усіх факторів, що обумовлюють допустимість, можливість і доцільність кримінально-правових заборон.

Залишається очевидною необхідність протягом певного часу накопичувати досвід застосування у судовій практиці відповідних норм для того, щоб у майбутньому, у процесі подальшого реформування кримінального законодавства врахувати допущені при його проектуванні помилки.

Законодавець вже йде цим шляхом. Так, внесеними змінами у Кримінальний кодекс України передбачена декриміналізація окремих діянь, а також деякі інші нововведення, що свідчать про лібералізацію сучасної кримінально-правової політики України.

Науковий аспект у даному разі є актуальним насамперед тому, що наука як форма людських знань, як складова частина духовної культури суспільства, як система понять про явища і закони дійсності, як особлива сфера цілеспрямованої людської діяльності має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об'єктивних законів розвитку суспільства і мислення для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства. На основі наукового базису складається механізм наукової політики, що свого часу активно й цілеспрямовано впливає на розвиток самої науки.

Дослідження різних спеціалізованих галузей науки на основі комплексного підходу, що включає синтетичне пізнання її численних аспектів знайшло вияв у розвитку наукознавства на сучасному етапі розбудови України, що дедалі відіграє зростаючу роль у розвитку продуктивних сил, удосконаленні суспільних відносин, створенні принципово нових підходів в дослідженні й поясненні нових соціальних феноменів (у тому числі таких, як кримінологічна та кримінально-виконавча політика).

Щодо актуальності практичного аспекту інтересу, то він аж ніяк не може бути відокремленим від наукового, бо практика як діяльна активність – це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини (суспільства), що має своїм змістом освоєння природних і соціальних об'єктів та становить всезагальну основу, являє собою рушійну силу людського суспільства і пізнання, що соціалізує природу, постійно розширює сферу суспільного буття, яке є найвищим рівнем в ієрархії якісних форм матеріального світу, а суспільний рух, відповідно, є найвищою формою руху матерії, що зумовлюється універсальним характером практики, її здатністю до революційного творчого освоєння і перетворення будь-яких галузей і сторін навколишнього буття, включаючи її предметні результати.

Таким чином, науково-практичний інтерес щодо формування кримінологічної та кримінально-виконавчої політики в України зростає останнім часом, а його реалізація в концептуальних розробках має надати суттєвого поштовху в становленні та оптимізації згаданих напрямів діяльності державних та суспільних інститутів, у тому числі кримінальної юстиції, що працюють у сфері боротьби зі злочинністю.

Розглядаючи питання становлення названих напрямів політики в межах кримінальної політики, що засновувалася на досвіді як зарубіжних, так і вітчизняних вчених та практиків, доцільно торкнутися деяких теоретичних і практичних аспектів даного феномену.

Виходячи із завдань кримінальної політики – оптимізації діяльності держави в боротьбі зі злочинністю, створення атмосфери спокою, стабільності, безпеки на території держави та її окремих суб'єктів, кожного громадянина та суспільства в цілому, а також концептуальних положень як сукупності основних ідей, що характеризують розвиток кримінальної політики, її предмета і закономірностей, місця в політичній системі, принципів, структури і специфіки діяльності по розробці та реалізації стратегії боротьби зі злочинністю, а також спрямованих на удосконалення форм, методів і засобів, що застосовуються для впливу на злочинність, систему суб'єктів цієї боротьби, критеріїв її ефективності і т. ін., можна зазначити, що її реалізація, тобто втілення в життя розроблених і закріплених в законах і підзаконних нормативно-правових актах цілей і завдань, здійснюється через діяльність судових, правоохоронних та інших органів державної влади, до компетенції яких входить боротьба зі злочинністю.

Саме ці, а також інші обставини, що обумовлюють певну єдність і комплексність у вирішенні даних стратегічних завдань, надають теоретичне і практичне підґрунтя вважати кримінальну політику загальнооб'єднуючим державно-владним феноменом, який акумулює в собі певну структуру специфічних складових – як стратегічних, так і тактичних напрямів державної діяльності у сфері боротьби зі злочинністю, які цілком обґрунтовано можуть мати назву кримінально-правова, кримінально-виконавча, кримінологічна політика та її оперативно-розшукові та криміналістичні аспекти забезпечення і т. ін.

Тому, на наш погляд, зазначені компоненти (елементи) кримінальної політики складають її структуру, а не певні рівні й етапи розробки та реалізації даної політики, як про це зазначають окремі вчені [2, с. 23–25].

Що стосується згаданих рівнів та етапів кримінальної політики, зокрема:

1) розробки її теоретичних основ;

2) формування державної концепції кримінальної політики, що спирається на її теорію;

3) розробки і розвитку правової бази;

4) управління реалізацією в масштабі країни, регіону, місцевості;

5) безпосередньо правозастосовної діяльності у сфері реалізації завдань кримінальної політики, то все це цілком слушно вписується в кожен з елементів (компонентів) кримінальної політики тільки в їх специфічних формах правової регламентації та практичної реалізації.

Отже, науково-практичний інтерес походження (умовного виокремлення) в межах кримінальної політики вказаних її компонентів – кримінологічної та кримінально-виконавчої політики, можна спостерігати в деяких історичних періодах.

Перший етап – зародження і формування основ кримінальної політики (друга половина ХІХ ст. – 1917 р.), коли у витоків даної науки стояли видатні юристи Є. Феррі, Ф. Лист, А. Принс, Н.А. Неклю дов (1965 р.), М.В. Духовський (1872 р), І.Я. Фойницький (1889 р.), М.Н. Гернет, В. Єсіпов, А.А. Піонтковський, М.М. Полянський, С.К. Го гель та М.П. Чубинський [3].

С.К. Гогель визначав кримінальну політику як вчення про існуючі заходи боротьби зі злочинністю – репресивні і превентивні, з використанням ролі громадськості в цій справі [4].

Поняття кримінальної політики, надане М.П. Чубинським, було більш масштабним. Він визначав: "Кримінальна політика є гілкою науки кримінального права, що має виробити вказівки для найкращої постановки в даній країні справи кримінального правосуддя як шляхом соціальних реформ, так і шляхом створення кращого кримінального законодавства [5, с. 52]. Зміст кримінальної політики, на його думку, охоплював політику превенції репресії і розвитку кримінального законодавства. М.П. Чубинський виділив три складові елементи кримінальної політики:

1) кримінальну догматику (за Ф. Лістом – "кримінальне право в тісному розумінні”);

2) кримінальну політику (пов'язану із організацією "справи боротьби зі злочинністю”);

3) кримінальну етіологію (як частину кримінального права, яка іменувалася кримінологією) [6, с. 55–58].

Курс кримінальної політики як навчальна дисципліна вперше був прочитаний М. Чубинським в університеті Св. Володимира (м. Київ) під назвою "Нові вчення в галузі кримінального права і процесу”. Аналогічні курси були прочитані в Харківському (1896–1912 pp.), в Санкт-Петер бурзькому (1897 р.) університетах. Також в цей час проводилися міжнародні пенітенціарні конгреси (1872 р.)

Другий етап формування радянської кримінальної політики (20-ті рр. – кінець 80-их рр. ХХ ст.) відзначений роботами вчених Н.В. Криленка, А.А. Піонтковського, Н.А. Скрипника, А. Трайніна, А.Я. Естріна та ін. Відродження наукового інтересу до цієї проблеми відзначилося у 70–80 рр. ХХ ст. завдяки таким вченим, як Н.А. Бєляєв, В.А. Владіміров, А.А. Гер цензон, В.М. Кудрявцев, Ю.І. Ляпунов, П.Н. Панченко, С.В. Бородін, П.Ф. Гританін, Л.Д. Гаухман, Н.І. Загородніков, А.Є. Жалінський, Є.Ф, Побєгайло, Л.І. Спірідонов, М.А. Стручков та ін. [7, с. 20–22].

Третій етап формування кримінальної політики визначається як пострадянський (початок 90-их рр. ХХ ст. і дотепер).

Поняття кримінальної політики як складової частини внутрішньої політики на різних етапах розвитку України мало свої особливості та певні зміни й пріоритети в залежності від історичних періодів становлення правової держави.

Як зазначав А.Я. Естрін, розглядаючи в двадцяті роки ХХ ст. кримінальну політику у вузькому розумінні, основні питання кримінальної політики – питання про цілі кримінальної репресії, про критерії та методи визначення роду і мети репресії кожному конкретному засудженому (ув'язненому) в цей час не отримують будь-якого чіткого вирішення в офіційних документах, що виходять від влади [8, с. 3].

В наступні роки зміни у визначенні кримінальної політики зводились до уточнення часткових аспектів і мало торкалися самої її сутності.

Трансформація цього поняття простежується, починаючи з 50-их років ХХ ст. Як пише Н.А. Бєляєв, "політика держави, спрямована на боротьбу із суспільно-небезпечними діяннями, називається кримінальною політикою” [9, с. 118–119].

Наприкінці 70-их – початку 80-их років ХХ століття уточнення щодо напрямів і масштабів кримінальної політики знаходять відображення в роботах В.А. Владімірова та Ю.І. Ляпунова, які зазначають, що "в аспекті свого об'єктивного прояву в соціальній і правовій дійсності кримінальна політика повинна розглядатися і як реальне втілення директивно-керівних ідей, установок і вимог, у змісті і функціях кримінального, кримінально-процесуального і виправно-трудового законодавства, в системі, силах і засобах органів кримінальної юстиції, а також в стратегії, тактиці, методах і професіонально-технічних способах і прийомах боротьби зі злочинністю” [10, с. 7–9].

На думку М.І. Загороднікова і М.О. Стручкова, "кримінальна політика являє собою такий напрям політики, в рамках якого формуються вихідні вимоги боротьби зі злочинністю на ґрунті розроблення і здійснення широкого кола запобіжних заходів, створення і застосування правових норм матеріального, процесуального і виправно-трудового права, що встановлюють криміналізацію і декриміналізацію діянь, а також визначення кола допустимих в боротьбі зі злочинністю заходів державного примусу” [11, с. 4].

Узагальнюючи зазначені питання щодо поняття кримінальної політики, П.М. Панченко відзначає, що "не дивлячись на різновиди в обсязі змісту, сутнісна основа кримінальної політики і політики боротьби зі злочинністю одна і та ж, вона формує головну лінію, стратегічні і тактичні напрями боротьби зі злочинністю” [12, с. 73].

На думку А.В. Коробєєва, А.В. Усса і Ю.В. Голіка, "кримінальна політика є генеральна лінія, що визначає основний напрям, цілі і засоби впливу на злочинність шляхом формування кримінального, кримінально-процесуального, виправно-трудового (кримінально-виконавчого) законодавства, практики його застосування, а також шляхом розроблення і реалізації заходів, спрямованих на запобігання злочинам”. В структурі кримінальної політики вони виділяють в якості складових частин кримінально-правову, кримінально-процесуальну, кримінально-виконавчу і кримінологічну політику [13, с. 7].

Науково-політичний інтерес до вказаних питань спонукав до їх розгляду і вітчизняних вчених. Зокрема, під час визначення поняття та сутності кримінально-виконавчої політики України, автор цієї статті виділяє – як один з напрямів соціальної політики України – правоохоронну політику, спрямовану на профілактику, відвернення та припинення злочинів, реалізацію відповідальності осіб, які вчинили злочини, виконання покарання засудженими. При цьому нами визначаються основи кримінальної політики, яка є заснованим на об'єктивних законах розвитку суспільства напрямом діяльності з охорони інтересів народу від злочинних посягань, виконання заходів державного примусу [14, с. 7–8]. Цю точку зору також підтримують інші вчені (В.М. Трубніков, В.М, Харченко, О.В. Лисодід), поділяючи кримінальну політику на кримінально-правову, кримінально-процесуальну та кримінально-виконавчу [15, с. 7–8].

Тому, на нашу думку, можна погодитися із зазначеним поділом кримінальної політики на кримінально-правову (як напрям діяльності зі створення кримінального законодавства, здійснення криміналізації та декриміналізації, пеналізації та депеналізації і диференціації кримінальної відповідальності), кримінально-процесуальну (як напрям діяльності зі створення і застосування форм реалізації кримінального закону на всіх етапах його дії), кримінально-виконавчу (як напрям виконання кримінальних покарань).

На наш погляд, дослідницький інтерес визначення в межах кримінальної політики держави, її структурних елементів як специфічних феноменів сьогодні є актуальним. І в даному разі вважається за доцільне виділити її складові компоненти буквально в кожній структурній частині глобальної кримінальної політики держави, аспекти, що пов'язані з:

а) кримінально-правовими функціями – криміналізацією чи декриміналізацією діянь (без визначення якої не може йтися про виконання кримінальних покарань);

б) кримінально-процесуальними функціями, пов'язаними з кримінальним судочинством, яке конкретно регламентує порядок застосування компетентними органами держави такого виду державного запобіжного примусу, як попереднє ув'язнення, розслідуванням, винесенням вироку і т. ін.;

в) кримінально-виконавчими функціями, які визначають порядок регулювання умов тримання, визначення правового статусу ув'язнених і засуджених, забезпечення режиму та охорони і т. ін., а також – виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі;

г) кримінологічними функціями, що на ґрунті вивчення феномену злочинності, її причин та умов визначає основні напрями і засоби запобіжного впливу, у тому числі: взяття під варту, запобігання злочинам у місцях попереднього ув'язнення та кримінально-виконавчих установах відкритого і закритого типу.

Таким чином, ми не намагаємося максимально точно і повно надати визначення предмету та змісту вказаних компонентів кримінальної політики, а маємо за мету відзначити те, щоб, як пише С.С. Босхолов, "по-перше, за цим поняттям було можливо спостерігати державну політику, стратегію і тактику боротьби зі злочинністю; по-друге, – головним важелем в цій боротьбі повинно бути право, яке по суті і є сама втілена політика, що регулює цінності правової держави: безпеку особи, суспільства і держави, права і свободи людини і громадянина, законність, гуманізм і справедливість, по-третє, – в даному понятті повинен бути врахований комплексний, багатоаспектний характер кримінальної політики і, зокрема, відображені її концептуальний, законодавчий та правозастосовчий рівні” [16, с. 32].

Саме ці зазначені аспекти було б, на наш погляд, доцільно вбачати під час розгляду цих складових елементів кримінальної політики. З урахуванням цього можна розглядати кримінально-виконавчу політику як специфічний аспект реалізації державно-владної компетенції у сфері запобігання та протидії злочинам і забезпечення кримінального судочинства в державі своїм специфічним способом.

Даний напрям державної політики повинен мати більш чітко виражену державну доктрину щодо протидії злочинам у даній сфері суспільних (у тому числі правових) відносин; законодавчу і підзаконну нормативну базу, яка також потребує подальшого удосконалення; концептуально визначений особливий вид соціальної діяльності, спрямованої на активну протидію злочинам та іншим правопорушенням, безпосередньо в кримінально-виконавчих установах; наукову теорію і відповідний дослідницький інструментарій щодо вивчення і подолання проблем, які існують у сфері виконання покарань.

Зміст даного напряму кримінальної політики, на наш погляд, має включати:

1) розробку і реалізацію цілей і завдань держави у сфері застосування та безпосереднього виконання кримінального покарання;

2) визначення засобів, форм і методів діяльності державних органів і підрозділів судової та правоохоронної системи відповідно до Конституції України, чинного законодавства та підзаконних актів;

3) забезпечення організаційно-управлінської функції, виконання стратегічних і тактичних завдань даного напряму.

Виходячи з його змісту як багаторівневого і багатоаспектного поняття, вважаємо за доцільне виділити такі рівні:

1) концептуальний, що передбачає розробку теоретичних основ і наукові дослідження, які б дали змогу сформулювати і обґрунтувати ідеї соціальної та правової сутності необхідності адекватності із законом та загальнолюдськими цінностями і принципами моралі;

2) законодавчий – стосовно забезпечення розробки нових і удосконалення чинних правових основ діяльності кримінально-виконавчої системи відповідно до державної кримінальної політики;

3) нормативний рівень, що передбачає формування та удосконалення на основі Конституції та чинних законів відомчої та міжвідомчої нормативної бази, що регламентує діяльність державних органів у даній сфері;

4) управлінський – щодо організації та здійснення керівництва реалізацією правозастосовчого та запобіжного процесу, керівництва практикою в системі виконання покарань, її підрозділів та забезпечення належного і ефективного застосування сил, засобів, форм і методів впливу;

5) правозастосовчий рівень, що представляє собою безпосередньо правозастосовчу діяльність посадових осіб системи кримінальних покарань у сфері виконання запобіжних заходів та забезпечення режиму тримання.

У даному разі слід визначити значну кількість суб'єктів, які безпосередньо реалізують зазначений напрям кримінальної політики, їх належність до різних гілок влади (судової, виконавчої) та різних відомств, що причетні до цього.

Певний науково-практичний інтерес сьогодні представляє визначення на державному рівні змісту та сутності кримінологічної політики держави як однієї зі складових частин кримінальної політики.

В цілому можна погодитися із визначеннями кримінологічної політики таких авторів, як В.М. Бурлаков, Г.Н. Горшенков та інших, які вважають її за мистецтво управління складною системою заходів запобіжного впливу на злочинність, заснованого на глибокому вивченні злочинності та її причин, соціальних можливостей щодо зниження ступеню активності їх прояву, розробці науково-обґрунтованої стратегії і тактики запобіжної діяльності, що визначає основні, не каральні напрями в боротьбі зі злочинністю і розглядається як основоположна частина кримінальної політики, виконує провідну роль в загальнодержавному процесі протидії правопорушенням [17, с. 61].

Науково-практичний інтерес сучасної кримінологічної політики полягає в тому, що для неї є характерною, перш за все, експертна обробка проектів законів та інших рішень вищих органів державної влади, в тому числі й у сфері кримінального, кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого законодавства, реальної оцінки можливостей правоохоронних органів в запобіганні злочинам, у вирішенні гострих соціально-економічних протиріч, розробці комплексних програм щодо запобігання злочинності і т. ін. Інтерес щодо розкриття принципів, основних етапів розвитку кримінологічної політики повинен спонукати до подальшої розробки сучасної концепції кримінологічної політики України, законодавчого визначення суб'єктів її формування і реалізації перспективних напрямів та пріоритетних досліджень, включаючи теоретичні й прикладні аспекти.

На наш погляд, науковий інтерес щодо визначення на теоретичному і практичному рівнях кримінологічних та криміногенних ситуацій як передумов для розробки і реалізації кримінологічної політики повинен стимулювати державно-правову та управлінську діяльність у сфері запобігання та протидії злочинам. Оціночно-експертний напрям кримінологічної політики повинен бути пріоритетним у законодавчій та нормативній (підзаконній) сферах державної діяльності.

На нашу думку, слід "реанімувати” певні спроби впровадження в практику законотворчої діяльності кримінологічної експертизи. Значний інтерес викликає подальше правове та організаційне забезпечення кримінологічної політики з урахуванням конкретних джерел та ресурсів, необхідних для цього, а також – інформаційного забезпечення щодо формування та реалізації кримінологічної політики.


 

Список використаних джерел

1. Філософський словник / За ред. В.І. Шинкарука. – К., 1986. – С. 502.

2. Баринова Л.В., Мартыненко Н.Э. , Ревин В.П. Словарь терминов и схем по курсам "Уголовная политика и ее реализация в деятельности органов внутренних дел” и "Организация профилактической деятельности органов внутренних дел”. – М., 2000. – С. 23–25.

3. Гогель С.К. Курс уголовной политики в связи с уголовной социологией. – СПб, 1910.

4. Гогель С.К. Роль общества в деле борьбы с преступностью. – СПб, 1904.

5. Чубинский М. Курс уголовной политики. – СПб, 1909. – С. 52.

6. Чубинский М. Очерки уголовной политики. – СПб, 1905. – С. 55–58.

7. Беляева Л.И. Уголовная политика и ее реализация органами внутренних дел: Академия управления МВД России. – М., 2003. – С. 20–22.

8. Эстрин А.Я. Эволюция советской уголовной политики // Основы и задачи советской уголовной политики. – М.–Л., 1923. – С. 3.

9. Беляев Н.А. Понятие советского исправительно-трудового права и основные причины советской исправительно-трудовой политики // Вестник ЛГУ. – 1958. – № 5. – Вип. 1. – С. 118–119.

10. Владимиров В.А., Ляпунов Ю.И. Советская уголовная политика и ее отражение в действующем законодательстве. – М., 1979. – С. 7–9.

11. Загородников Н.И., Стручков Н.А. Направления изучения советского уголовного права // Сов. гос-во и право. – 1980. – № 7. – С. 4.

12. Панченко П.Н. Советская уголовная политика. – Томск, 1988. – С. 73.

13. Коробеев А.И., Усс А.В., Голык Ю.В. Уголовно-правовая политика: тенденции и перспективы. – Красноярск, 1991. – С. 7.

14. Кримінально-виконавче право України (Загальна та Особлива частини): Навч. посіб. / За заг. ред. О.М. Джужи. – К., 2002. – С. 7–8.

15. Кримінально-виконавче право України / За заг. ред. В.М. Трубнікова. – Х., 2001. – С. 7–8.

16. Босхолов С.С. Основы уголовной политики. – М., 1999. – С. 32.

17. Криминология. Словарь / Под общ. ред. В.П. Сальникова. – СПб., 1999. – С. 61.





Реферат на тему: Науково-практичний інтерес до становлення кримінально-виконавчої та кримінологічної політики України (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.