Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Міжнародно-правове регулювання порядку укладення міжнародних економічних договорів (реферат)

Розглядаючи це питання, передусім слід зазначити, що у міжнародному праві не існує особливого, спеціального порядку укладення міжнародних економічних договорів. Усі відносини, що виникають у цьому процесі, регламентуються міжнародно-правовими актами щодо укладення міжнародних договорів взагалі. І це цілком зрозуміло, адже міжнародні економічні договори є одним із видів міжнародних договорів, і тому на них повинен насамперед поширюватися загальний порядок їх укладення та виконання. Окремі особливості, які стосуються міжнародно-еконо­мічних договорів, визначаються в основному загальними міжнародно-правовими актами. Як відомо, міжнародні договори (угоди) мають першочергове значення у справі організації міжнародного співробітництва у політичній, економічній, соціальній, культурній та гуманітарних сферах. Це пов'язано з тим, що вони є основними джерелами міжнародного права, зокрема міжнародного економічного права, і засобом формування мирних відносин між державами, націями, незалежно від відмінностей державного чи суспільного устрою. До міжнародно-правових актів, що стосуються укладення міжнародних договорів між державами, а також між державами та міжнародними економічними організаціями, належать Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969р. (вона стосується укладення лише міжнародних договорів між державами) та Віденська конвенція про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 травня 1986 р. Віденська Конвенція про право міжнародних договорів від 23травня 1969 р. регламентує широкий спектр питань, пов'яза­них з укладенням, набранням чинності, застосуванням міжнародних договорів та ін. Відповідно до цієї Конвенції регулюються і питання міжнародних договорів, зокрема й економічного характеру. Названа Конвенція набрала чинності 27 січня 1980 р. Якщо давати загальну характеристику цього важливого міжнародно-правового акта, то вона зводиться до такого. Конвенція складається з 8 частин, у яких об'єднано 85 статей. У першій частині «Вступ» (ст. 1—5) визначається сфера застосування Конвенції, тлумачаться відповідні терміни тощо. Зокрема зазначається, що вона застосовується до договорів, які укладаються між державами. Згідно з Конвенцією під договором слід розуміти міжнародну угоду, яка укладена між державами у письмовій формі і регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься така угода в одному, двох чи кількох взаємозв'язаних між собою документах, а також незалежно від її назви. У частині другій «Укладення і набрання договором чинності» (ст. 6—25) говориться про те, що кожна держава наділена правоздатністю укладати договори. Від її імені можуть укладати договори особи, які уповноважені на це. Водночас у Конвенції зазначається, що ряд осіб через їхні функції можуть укладати договори без наявності таких повноважень. До них належать глави держав, глави урядів, міністри закордонних справ, глави дипломатичних представництв, представники, які уповноважені державами представляти їх на міжнародних конференціях або у міжнародних організаціях, або в одному з їхніх органів. Тексти договорів приймаються за згодою всіх держав, які беруть участь у його складанні. Якщо ж договір приймається на міжнародній конференції, то за нього повинно проголосувати дві третини держав, які присутні на ній і беруть участь у голосуванні. Згода держави на обов'язковість для неї договору може бути виражена підписанням договору, обміном документами, які становлять договір, його ратифікацією, прийняттям, затвердженням, приєднанням до нього або іншим способом. Договір набирає, як правило, чинності у порядку і в строк, який передбачено у ньому або погоджено між державами, що брали участь у переговорах. У частині третій «Додержання, застосування та тлумачення договорів» (ст. 26—38) зазначається, що кожен діючий договір є обов'язковим для його учасників і повинен належним чином виконуватись. Договори зворотної сили не мають, обов'язкові для кожного учасника відносно всієї його території. Договори повинні тлумачитись добросовісно і відповідно до звичайного значення, якого слід надавати термінам договору в їх контексті, атакож у світлі об'єкта і цілей договору. Частина четверта «Поправки до договорів і зміни договорів» (ст. 39—41) визначає загальне правило, відповідно до якого договір може бути змінений за згодою між учасниками. Частина п'ята «Недійсність, припинення і призупинення дії договорів» (ст. 42—72) присвячена питанням дійсності і збереження чинності договору, недійсності договорів (унаслідок помилки, обдурювання, підкупу або примусу представника держави, примусу держави через погрозу силою або її застосування, суперечності договору імперативній нормі загального міжнародного права). У цій же частині закріплені норми, які стосуються призначення договору (призупинення договору або вихід із нього учасників відповідно до положення договору, або за згодою учасників; скорочення числа учасників багатостороннього договору, в результаті чого воно стає меншим від числа, яке необхідне для набрання чинності договором; призупинення дії договору відповідно до положення договору або за згодою учасників; денонсація договору або вихід із договору, який не містить положень про його призупинення, денонсації або виходу із нього; призупинення дії багатостороннього договору за згодою лише деяких учасників). Віденська конвенція про право міжнародних договорів також передбачає, що припинення договору або призупинення його дії може бути внаслідок його порушення, неможливості його виконання, корінних змін обставин, розриву дипломатичних або консульських відносин, виникнення нової імперативної норми загального міжнародного права. У цьому самому розділі закріплені норми, що регулюють процедуру, якої потрібно дотримуватись щодо недійсності договору, судового розгляду, арбітражу та примирення, а також визначають наслідки недійсності, призупинення або припинення договору. У розділі шостому Конвенції «Інші постанови» (ст. 73—75) ідеться про випадки правонаступності держав, відповідальності держав, про початок військових дій, дипломатичні та консульські відносини. Розділ сьомий «Депозитарій, повідомлення, виправлення і реєстрація» (ст. 76—80) містить норми, які регламентують питання депозитаріїв договору, їхні функції, порядок виправлення помилок у текстах договору, реєстрації та опублікування договорів. «Заключні положення» — це назва восьмої частини Конвенції (ст. 81—85). У цій частині регулюються питання, пов'язані з підписанням, ратифікацією договору, приєднанням до нього, а також питання набрання чинності договором. Важливим документом, що регулює міжнародні відносини в процесі укладення міжнародних договорів за участі міжнародних організацій, є Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями від 21 березня 1986 р. Вона складається із восьми частин, в якій об'єднано 86 статей. Ця конвенція застосовується до договорів, які вкладаються між од­нією або кількома державами і однією або кількома міжнародними організаціями. Крім того, вона регулює договори, які укладаються між міжнародними організаціями. Право укладення цих договорів від імені держави надається особі, яка має відповідні повноваження, або особам, які представляють свою державу і яким немає потреби мати відповідні повноваження завдяки тим функціям, які вони виконують. До них належать глави держав, глави урядів, міністри закордонних справ, представники держав у міжнародних конференціях, міжнародних організаціях, а також глави постійних представництв при міжнародній організації. Що стосується міжнародної організації, то тут, як правило, від її імені виступає особа, що має відповідні повноваження. Відповідне значення має питання щодо способів виявлення згоди на обов'язковість договорів. Якщо вести мову про державу, то такими способами є підписання договору, обмін документами, які лежать в основі договору, ратифікація договору, його при­йняття, затвердження, приєднання до нього або інші способи, щодо яких є домовленість. Стосовно згоди міжнародних організацій щодо обов'язковості для неї договору, то вона може бути виражена підписанням договору, обміном документами, актом офіційного підтвердження, прийняттям договору, його затвердженням, приєднанням до нього або іншим способом, про який є домовленість. У процесі укладення договорів велике значення мають застереження, які формулюються при підписанні, ратифікації, офіційному підтвердженні, прийнятті або затвердженні договору або ж приєднанні до нього. Відповідно до ст. 19 Конвенції, застереження не робляться у випадку, коли вони прямо заборонені договором, або коли вони чітко виражені договором і в їх число не входить дане застереження, або коли застереження не сумісне з об'єктом і метою договору. Ці застереження можуть бути при­йнятими або проти них можуть бути відповідні застереження. Прийняття застереження або заперечення проти нього має бути зроблене в письмовій формі і доведене до відома відповідних держав або міжнародних організацій. Договір набуває чинності в порядку і згідно з датою, які перед­бачені безпосередньо у самому договорі або узгоджені між учасниками договору. За відсутності такого положення або домовленості договір набуває чинності, як тільки буде виражена згода всіх держав і організацій, що брали участь у переговорах. Кожен чинний міжнародний договір є обов'язковим для його учасників і повинен ними добросовісно виконуватись. Держава як учасник договору не може посилатись на положення свого внутрішнього права для виправдання невиконання цього договору. Це саме стосується і міжнародної організації, яка так само не може посилатися на правила даної організації для виправдання невиконання цього договору (ст. 26—27). Загальним правилом є те, що договір не створює зобов'язань або прав у третій державі або третій організації без їх на це згоди. Така згода має бути висловлена у письмовій формі, і це повинно випливати із правил відповідної організації. Договір може бути змінений за загальною згодою його учасників. Це є загальним правилом. Конвенція також містить норми, які стосуються нечинності договорів. Причому держава не має права посилатися на ту обставину, що її згода на обов'язковість для неї договору була виражена в порушенні того чи іншого положення її внутрішнього права, яке стосується компетенції укладати договори. Це саме стосується і міжнародної організації. Договори можуть бути недійсними (нечинними), коли вони були укладені внаслідок помилки, обдурювання, підкупу представника держави або міжнародної організації, їх примусу, погрози силою або шляхом її застосування. Договір також є не чинним, якщо на момент укладення його він суперечить нормі загального міжнародного права. (ст. 48—53). Конвенція передбачає умови припинення договору або призупинення його дії (ст. 54—64). Так, припинятися договір може за згодою його учасників або відповідно до положень договору, а також у зв'язку з денонсацією або виходом із договору. Призупинення дій договору може бути відповідно до положень договору або за згодою всіх його учасників. Договір може також бути призупинений за згодою лише окремих його учасників, але за умови, коли це передбачено або не забороняється договором, коли це не впливає на користування іншими учасниками своїми правами, що закріплені у даному договорі, або на виконання ними своїх обов'язків. Він може бути також призупинений, коли це буде несумісним з об'єктом і цілями договору. Припинення договору або призупинення його дії може бути на основі укладення наступного договору, або внаслідок його порушень (ст. 59—60). Крім того, підставою для припинення договору або виходу з нього є неможливість його виконання, якщо ця неможливість є наслідком безповоротного зникнення або знищення об'єкта, який необхідний для виконання договору. Якщо така неможливість є лише тимчасовою, то на неї можна посилатися як на підставу лише для призупинення дії договору. Конвенція містить інші норми, які стосуються депозитаріїв, повідомлень, виправлень, реєстрації тощо. Однією з важливих умов успішної зовнішньоекономічної діяльності є вміння правильно укладати договори (контракти). Адже в міжнародні економічні відносини сьогодні вступає дедалі більше суб'єктів, і ця діяльність не є предметом лише спеціалізованих зовнішньоекономічних організацій, де зосереджена значна кількість професіоналів, які займаються проблемами міжнародних економічних договорів. Нині самостійними суб'єктами зовнішньоекономічних відносин нерідко виступають підприємства, об'єднання та інші господарські системи, для яких ця справа є лише одним із напрямів їхньої діяльності. У даному параграфі увага буде зосереджена на укладенні не лише міждержавних економічних договорів (угод), а й зовнішньоекономічних договорів (угод) між окремими підприємствами, організаціями. Здійснюючи підготовчу роботу щодо укладення договорів, слід передусім з'ясувати інтереси сторін, щоб потім чітко їх відбити у змісті контракту. Причому тут потрібно домагатися розумного поєднання своїх інтересів з інтересами іншої сторони (контрагента). Велике значення має і врахування ризику як з економічного, так і з юридичного погляду. Якщо мати на увазі юридичні аспекти цієї справи, то насамперед необхідно врахувати зміст відповідних норм права, які застосовуватимуться для регулювання відносин, що можуть виникнути в межах відповідного договору. Визначаючи умови договору, слід намагатися по можливості знизити ризик витрат у разі невиконання договірних зобов'язань партнером, а для цього необхідно мати відповідну інформацію про його платоспроможність та комерційну репутацію. Потрібно передбачити і варіанти порушення зобов'язань з боку контрагента, а також спосіб захисту своїх інтересів. Наприклад, якщо є підозра, що партнер є неплатоспроможним або може таким стати, то слід отримати від нього банківську гарантію. Вживаючи заходів щодо зниження непередбачених негативних наслідків з боку іноземного партнера (контрагента), перед укладенням договору слід зважити і свої можливості щодо виконання належним чином своїх майбутніх зобов'язань. Необхідно враховувати також і те, що бурхливий розвиток зовнішньоекономічних відносин, народження нових форм співробітництва, договорів не дає можливості адекватно й своєчасно відображати ці та інші зміни у законодавстві. У зв'язку з цим зростає значення саме договірного урегулювання відносин, особливо у разі відсутності законодавства. Якщо немає відповідного нормативного акта, який регулює договірні відносини в певній галузі міжнародного економічного співробітництва, то краще у договорі детально урегулювати взаємні права та обов'язки сторін, ніж звертатися до суду або арбітражу. Детальне розроблення і погодження умов договору вимагає значних затрат часу, і щоб його якось зекономити, слід використовувати типові контракти, в яких закріплені загальні для даного виду положення. Звичайно, вони потребують у кожному конкретному випадку подальшої спеціалізації, адже неможливо на всі випадки життя створити один універсальний контракт. Важливе значення має і те, хто готує проект контракту як основу договірних відносин. Практика зовнішньоекономічного співробітництва засвідчує, що у більш вигідному становищі перебуває саме та сторона, яка розробляє проект договору. Не слід забувати і про інтереси партнера, домагаючись збалансування договірних умов, дотримуючись розумних меж, адже пред'явлення завищених вимог до контракту (наприклад, надання додаткових гарантій) може викликати збільшення вартості послуг, товарів тощо. При укладенні контрактів важливим є вибір країни, право якої може бути використаним для регулювання відносин між сторонами. Це може бути (за взаємною згодою) право країни, яка представлена однією із сторін, або право інших держав, якщо виникають суттєві суперечності в правових нормах країн, що укладають договір. У даному випадку можна використовувати, наприклад, загальні умови Європейської економічної комісії, в яких відбито зміст правових норм таких країн, як Австрія, Бельгія, Великобританія, Данія, Італія, Голландія, Норвегія, ФРН, Фінляндія, Франція, Швеція і Швейцарія (форма № 188). Загальні умови широко застосовуються у договірній практиці багатьох західних країн. Необхідною умовою успішного міжнародного економічного співробітництва є високий професіоналізм тих, хто займається питаннями договірної роботи. Якщо договір складається безграмотно з юридичного погляду, то це, як правило, завдає значної майнової шкоди. Трапляються контракти, в яких досить детально викладені зобов'язання сторін, але не сказано про відповідальність у разі їх невиконання, хоч це не означає, що її не існує. Тому краще зробити застереження щодо відповідальності, її меж у контракті. Уцьому переконує такий приклад. Одна із організацій України уклала з іноземним партнером договір на поставку товарів, уяко­му не передбачалася відповідальність постачальника (продавця). Але товар був поставлений з грубим порушенням строків. На основі чинного законодавства покупець — іноземний партнер— висунув вимогу відшкодувати йому завдані збитки, які значно перевищили вартість самого товару. Коли б у даному випадку у договорі були обумовлені межі відповідальності, то це б істотно поліпшило становище українського продавця. Важливе значення при укладенні зовнішньоекономічних договорів має тлумачення тих термінів, які в них використовуються. У Законі України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність» у ст. 1 дається визначення найбільш типових термінів, які вживаються в процесі здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Зокрема, роз'яснюються такі терміни, як валютні кошти, демпінг, експорт, імпорт, квоти, ліцензії, митне регулювання та ін. Реальність протоколів, листів про наміри, меморандумів, угод тощо, їх обов'язковість залежать від того, як до цього ставляться сторони, котрі ці документи підписали. Чітко відмежувати декларації від реальних зобов'язань буває інколи просто неможливо. У тих випадках, коли, наприклад, зовнішньоторговельна угода оформляється одним документом (договором, контрактом) або іншими документами, що підписуються одночасно, то тут проблем, як правило, мало. Але в багатьох випадках такі угоди укладаються через пошту, телеграф, телекс, що викликає певні непорозуміння. Як відомо, в укладенні договору беруть участь дві сторони: оферент (сторона, яка виступає з пропозицією укласти договір) іакцептант (сторона, яка повинна дати згоду на укладення договору). Укладаючи договір про зовнішньоекономічну діяльність, слід дотримуватися встановлених законодавством вимог, інакше договори будуть недійсними. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» суб'єкти насамперед повинні бути здатними укласти такий договір. Складаючи його текст, вони мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій. Зовнішньоекономічний договір укладається у письмовій формі (якщо інше не передбачене законодавством або міжнародним договором України), підписує договір особа, яка має таке право згідно з посадою відповідно до установчих документів, та особа, яку уповноважено на це відповідним документом, виданим за підписом керівника. Форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладання, а форма угод з приводу будівель та іншого нерухомого майна, розташованого на території України, — законами України. Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються правом місця її укладання, якщо сторони не передбачили інше. За відсутності погодження між сторонами відносно права, яке має застосовуватись до зовнішньоекономічних договорів, застосовується право країни, де заснована або має основне місце діяльності сторона, яка є продавцем у договорі купівлі-продажу; наймодавцем — у договорі майнового найму; ліцензіаром — у ліцензійному договорі про використання виключних або аналогічних прав; експедитором — у договорі транспортно-експеди­ційного обслуговування; страхувальником — у договорі страхування; кредитором — у договорі кредитування; дарувальником — у договорі дарування; поручителем — у договорі поруки; заставником — у договорі застави. У цій статті вирішуються питання застосування права і щодо інших договорів. Так, до зовнішньоекономічного договору про створення спільного підприємства застосовується право країни, на території якої спільне підприємство створюється й офіційно реєструється.

Література

1. Міжнародне співробітництво України у правовій сфері.- Харків: Фоліо, 1975.- 408с.

2. Наукові праці Одеської національної юридичної академії.- Одеса: Юридична література, 2002.- 324с.

3. Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні.- Львів: ЛНУ, 2002.- 312с.

4. Дахно Іван Іванович Міжнародне економічне право.- К.: МАУП, 2000.- 158с.

5. Міжнародне право в схемах і таблицях: Навчальний посібник(для студентів юридичного факультету)/ Укладач Бичківський О.П.- Запоріжжя: ЗДУ, 2002.- 210с.- 9.58





Реферат на тему: Міжнародно-правове регулювання порядку укладення міжнародних економічних договорів (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.