Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Міжнародний досвід боротьби з кримінальними іммігрантами (реферат)

Кримінальна міграція є вагомим дестабілізуючим та руйнівним фактором у сфері правопорядку. Саме вона безпосередньо впливає на зростання рівня окремих видів правопорушень, злочинів, поширення небезпечних захворювань, розвиток підпільного ринку праці тощо. В Україні поки що відсутній достатній досвід державного регулювання процесів міграції. Актуальність дослідження такого складного та вкрай важливого питання, як кримінальна міграція, не викликає сумнівів.

Найважливішим регулятором внутрішньодержавних і міжнародних суспільних відносин є право. Як комплексне суспільне явище міграція також є об'єктом регулювання як національного законодавства, так і, безумовно, міжнародного.

У низці зарубіжних країн при вивченні міграції використовується чимало форм і методів дослідження. Найрозвинутішими, безумовно, є наукові дослідження у країнах, що традиційно приймають іммігрантів. Так, наприклад, у США міграційні аспекти завжди перебували в центрі уваги юристів та політиків, а міграційна реформа 80-х pp. XX ст. створила міцну правову базу для подальших наукових досліджень. Саме з цього періоду публікуються одні з найавторитетніших досліджень у сфері міжнародного міграційного права, а саме: дослідження таких вчених, як Т. Александр, Д. Мартін, Р. Босвелл, Д. Вейсбродт тощо. Окрім США, створено наукові школи в Канаді та Австралії. Одним з відомих дослідників міжнародної міграції є австралійський професор Р. Епплярд [1].

З країн Центральної та Східної Європи вагомі дослідження з історії та сучасності міграційних переміщень проводяться в Румунії, Чехії, Угорщині, Польщі такими дослідниками, як Б. Вижнікевич, Б. Вержбицький, Д. Георгіу, Д. Дрбоглава, І. Корис, Я. Кухарик, Б. Надя, М. Налєвайко, К. Клос, Ю. Тотт, Е. Шика і т. ін.

Із країн СНД та Балтії найбільш систематизовані та комплексні дослідження нелегальної міграції у демографічних, соціологічних та юридичних напрямах здійснювались та й нині тривають у Російській Федерації, Латвії, Литві та Естонії такими вченими, як: B.C. Айрапетовим, Л.А. Арутюняном, А.Г. Вишневським, Г.С. Вітковською, Л.М. Дробижевою, Б.Л. Цілевичем та іншими.

Для визначення конкретних форм, методів, сил і засобів, що можуть бути застосованими Україною для посилення та збільшення ефективності протидії кримінальній міграції, передусім, доцільно звернути увагу на досвід країн Західної Європи з розробки та реалізації основних положень національних концепцій з протидії незаконній міграції, які у великій кількості випадків є кінцевим пунктом міграції залишаються найбільш зацікавленими суб'єктами боротьби з цим явищем. А враховуючи зростання рівня транснаціональної злочинності, корисно вивчити механізми профілактики щодо пропуску через кордон потенційних злочинців та їх виявлення.

З метою запобігання зловживань інститутом притулку західноєвропейські країни запровадили у 90-ті рр. серйозні законодавчі нововведення у відповідній сфері. У Німеччині, наприклад, це призвело навіть до внесення змін до Конституції. Процедуру прийняття рішення за клопотаннями було спрощено, запроваджено списки, так званих безпечних країн, громадяни яких, по суті, автоматично позбавлялися можливості клопотатися про притулок і були одразу ж депортовані. Стало можливим затримувати шукачів притулку, якщо посадові особи вважали, що ці громадяни, вірогідно не підкоряться прийнятому щодо них рішенню про видворення. Більшість європейських країн почали застосувати принцип "третьої безпечної країни”: якщо шукач притулку до прибуття в країну перебував або проїздив через іншу державу, де міг клопотати про статус біженця, притулок йому не надавався. З метою обмеження припливу шукачів притулку застосовувалася підтримка безпечних районів у країнах походження біженців, направлення туди гуманітарної допомоги через міжнародні організації [2].

Разом з тим, обмежуючи надання статусу за Конвенцією ООН 1951 р. про біженців, країни Західної Європи розвивали інші форми притулку. Набули поширення принаймні ще три правових форми: притулок на підставі Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, якщо в країні походження людині загрожує смертна кара або нелюдське, таке, що принижує її гідність, поводження чи покарання; дозвіл залишитися як виняток (застосовується у Німеччині, Данії, Франції, Португалії, Нідерландах, Греції, Великобританії); дозвіл залишитися, оскільки депортація неможлива з певних причин (вагітність, хвороба), а також тимчасовий притулок [3].

Поряд із впорядкуванням системи надання статусу біженця важливим напрямом міграційної політики 90-х рр. країн Західної Європи було посилення міграційного контролю. Воно здійснювалося шляхом запровадження більш жорсткого порядку видачі віз, особливо громадянам тих країн, які постачали найбільше мігрантів та шукачів притулку, введенням санкцій проти перевізників, тобто транспортних компаній, яких зобов'язали власним коштом відправляти на батьківщину мігрантів з недійсними документами або без таких, не пропущених на територію країн призначення, а також посиленням охорони зовнішніх кордонів, перш за все із країнами виходу або транзиту мігрантів [4].

Певних результатів вдалось досягнути, але відповіддю на обмеження стала криміналізація міграційного процесу, який здійснюється тепер за допомогою злочинних угруповань шляхом незаконного перетинання кордону мігрантами, використання підроблених документів із широким застосуванням підкупу. У країнах призначення нелегальна імміграція дешевої робочої сили є поживним середовищем для поширення тіньової економіки, корупції, інших правопорушень.

Така ситуація вимагала посилення як зовнішнього, так і внутрішнього контролю за імміграцією. Наприклад, у 2002 р. було ухвалено нове імміграційне законодавство в Італії. Відповідно до нього посилено охорону італійського морського кордону, не громадяни країн ЄС повинні пройти дактилоскопію. Дозволи на проживання тепер залежатимуть від дозволів на працевлаштування. Тобто, якщо негромадянин ЄС втратив роботу і протягом 6 місяців на рік є безробітним, він має залишити країну. Збільшено строки покарання за нелегальний в'їзд: з 6 до 12 місяців ув'язнення за перше порушення, з 1 до 4 років за всі наступні. З 2001 р. в Іспанії відповідно до нового законодавства нелегальні іммігранти можуть бути негайно депортовані з країни [5].

Цікавим є досвід Баварії – там дуже добре зарекомендував себе так званий прихований розшук. Після скасування прикордонного контролю на кордоні з Австрією було сформовано законодавчу основу для незалежного від наявності чи відсутності конкретної підозри контролю на прикордонних територіях, на автомобільних шляхах республіканського значення та у громадських закладах міжнародного транспортного сполучення. Таким чином ці території рівномірно охоплює пошукова мережа. Метою таких заходів є запобігання нелегальному в'їзду в країну та боротьба з міжнародною злочинністю, яка не визнає кордонів. Успішність такої діяльності підтверджує її правильність та доцільність. З часом багато інших земель Німеччини створили за цим прикладом таку саме систему і навіть Конституційний Суд Німеччини визнав правомірність такого методу [6].

У Німеччині та низці інших країн в пунктах пропуску через кордон використовують й відповідні технічні методи. Так, наприклад, застосовуються прилади для вимірювання рівня двоокису кисню, за допомогою яких доволі легко виявити схованих осіб, що намагаються нелегально перетнути кордон, – необхідність ретельної особистої перевірки вантажних машин відпадає [7].

Очевидно, що у боротьбі з нелегальною міграцією необхідно виробити певні заходи боротьби з діями злочинців, що переправляють мігрантів, а не власне з мігрантами, які нерідко стають жертвами злочинів. Разом з тим, чим жорсткіший встановлюється контроль, тим більш вірогідно, що потенційні мігранти будуть змушені звертатися до послуг "перемитників”. Таким чином, посилення імміграційного контролю на руку організаторам кримінальних структур.

Не можна оминути увагою систему EURODAC на яку держави-члени ЄС покладають великі сподівання. У ній зберігаються дані про шукачів притулку та нелегальних мігрантів з усієї Європи. Перевага полягає, наприклад, у тому, що тепер одній особі не можна буде подавати подання щодо надання притулку в кількох європейських країнах (членах ЄС) одночасно без ризику бути викритим.

Ще одним суттєвим та безперечно важливим аспектом є реально існуюча вимога сьогодення, що полягає у поліпшенні захисту особистих документів від підробок. Більш прийнятним, як свідчить міжнародний досвід, є зберігання ідентифікуючої інформації (особистих даних) в електронному вигляді на певному носії. До того ж слід застосовувати захищувальні ознаки вищої категорії. Доцільним видається інтегрування фотографій у візові етикетки [8] та включення до певних особистих документів біометричних даних, що має особливе значення у боротьбі з тероризмом.

Впровадження складних захисних елементів пояснюється тим, що паспорт, розроблений з використанням традиційних технологій, не витримує ніякої критики з погляду його підробки з використанням офісної техніки, яка сьогодні стала доступна широким верствам населення. Тому 25 вересня 2000 року в м. Брюсселі представниками урядів держав-членів ЄС була прийнята Резолюція з питань безпеки паспортних документів та інших дорожніх документів. Резолюцією ухвалено, що з 1 січня 2005 року в країнах Євросоюзу вводяться загальнообов'язкові мінімальні стандарти безпеки у сфері виробництва паспортних і проїзних документів, спрямовані на захист паспортів від підробок. І хоча правоохоронці досить часто стикаються з підробкою паспортів, проблема набула надзвичайної актуальності після терористичних актів 11 вересня 2001 року в США і вибухів у Лондоні у 2005 році. Тому біометричні паспорти в найближчі 2–3 роки повинні стати звичайним явищем у всьому світі [7].

Важливу роль відіграють також Європол та Інтерпол. Боротьба з організаторами нелегального перетину кордонів є одним із найважливіших завдань Європолу. В першу чергу, Європол покликаний підтримувати у цьому плані держави, які входять до цієї організації. Схожі завдання має й Інтерпол. Здебільшого він виконує аналітичну роботу й допомагає своїм членам викривати і винищувати організації, які займаються переправленням нелегальних мігрантів через кордони.

На думку дослідників, малорезультативність зусиль із запобігання нелегальній міграції пояснюється також і іншими обставинами. По-перше, неефективність регулювання ринку, високі податки та інші платежі роблять економічно вигідним порушувати закон, незважаючи на ризик покарання. По-друге, витрати на імміграційний контроль після досягнення певного рівня стають вищими, ніж та шкода і втрати, які спричиняє нелегальна міграція. Тому суспільству вигідніше визнати певну кількість нелегалів, ніж постійно збільшувати видатки на посилення контролю [2].

Так, останніми роками деякі європейські країни – Бельгія, Греція, Іспанія, Італія, Люксембург, Португалія, Франція, Швейцарія – вдалися до "імміграційних амністій”, які полягають у легалізації іноземців, котрі проживали в країні нелегально, проте не були помічені у порушеннях закону, працюють, мають необхідний заробіток. Ними скористалися понад 1,5 млн. осіб. Критерії відбору тих, хто міг сподіватися на "амністію”, були досить різними: сімейний критерій; критерій сфери зайнятості; стану здоров'я; навчання; термін перебування в країні тощо [4].

Критики "імміграційних амністій” стверджують, що замість зменшити приплив нелегальних працівників періодична легалізація їх заохочує, адже люди вдаються до нелегального працевлаштування в надії, що з часом його буде легалізовано. Противники "імміграційних амністій” закидають також урядам, що ці акції свідчать про їх неспроможність регулювати міграційні процеси, більше того, небажання здійснювати відповідну роботу, оскільки замість розробки детального законодавства, створення адміністративних органів, налагодження їх роботи набагато легше час від часу просто вдаватися до легалізації "нелегалів”.

Поряд із висловлюваннями проти, існує багато аргументів на користь цих акцій. По-перше, легалізація виводить людей із "тіні”, дозволяє їм отримати кращу роботу і умови проживання, стати більш корисними членами суспільства. Вона звужує базу для правопорушень як з боку нелегальних мігрантів, так і громадян, які сприяють "нелегалам” або використовують їх, і тому є вкрай важливою з погляду національної безпеки. Легалізація забезпечує уряди відомостями про обсяги імміграції, шляхи нелегального проникнення та працевлаштування і вже тим самим створює більш сприятливі умови для регулювання процесу. У зв'язку з цим "міграційні амністії” в цілому схвально сприймаються суспільством [6].

Важливою складовою міграційної політики західноєвропейських держав є політика "інтеграції” іммігрантів. Вона передбачає заходи, які дозволяють іммігрантам брати участь у всіх аспектах життєдіяльності суспільства країни перебування: соціальних, економічних і політичних. Навіть відмовившись від залучення нових іммігрантів, країни Європи ставили завдання інтегрувати тих іноземців, які на той час вже перебували на їх території. Зусилля спрямовувались на забезпечення рівних можливостей, підвищення освітнього та професійного рівня, спрощення доступу до соціальних послуг, залучення іммігрантів до участі у громадських справах, в тому числі і до прийняття рішень на місцевому рівні тощо. Вкрай принципово, що, як зазначалося в доповіді Ради Європи, "інтеграція іммігрантів має бути досягнута не шляхом позитивної дискримінації, а завдяки позитивній діяльності, спрямованій на забезпечення того, щоб іммігранти повною мірою і дійсно користувались всіма перевагами, які має у своєму розпорядженні населення в цілому” [8].

Така політика є реакцією на те, що іммігранти стали постійним та досить помітним елементом суспільства не стільки через расові та культурні відмінності, скільки внаслідок специфічних соціальних характеристик, нижчого рівня добробуту, вищого безробіття, концентрації у малопрестижних районах міст. Політика "інтеграції” була і є також відповіддю на вимоги іммігрантів, які виступали проти расизму і ксенофобії, різних форм дискримінації, за рівні права з місцевими жителями.

Західноєвропейські держави спрямовують інтеграційні зусилля не лише на легальних, але й частково, нелегальних іммігрантів, яким сучасним законодавством гарантуються основні права людини. Наприклад, італійський міграційний закон 1998 р. не лише дозволяє, але й зобов'язує нелегальних мігрантів відправляти дітей до школи. Він забезпечує також доступ до медичної допомоги, незалежно від правового статусу [2].

Всі заходи подібного роду спрямовані, в першу чергу, на поліпшення криміногенної ситуації в іммігрантських громадах. Однак, така ситуація пов'язана не з етнічною належністю, а з соціально-економічним становищем мігрантів. Водночас, незважаючи на певні проблеми, досвід країн Західної Європи беззастережно переконує, що у суспільстві з численними багатонаціональними елементами політиці інтеграції немає альтернативи. Саме ця політика не була сталою, вона розвивалася і вдосконалювалася разом із суспільством. Так, якщо раніше вважалося, що адаптування до проживання в країнах прийому повинні лише іноземці, тепер стало зрозумілим, що завдання адаптації до сумісного життя стоїть і перед місцевим населенням. Крім того, обидві громади мають виробити механізми конструктивного спілкування як між собою, так і з державою.

Аналіз інформації щодо тактики дій відповідних відомств зарубіжних держав по боротьбі з незаконною міграцією свідчить про те, що поряд із заходами, які вживаються безпосередньо на власній території, предметом їх діяльності останнім часом стає робота на так званих "дальніх підступах”, тобто робота з країнами-постачальниками та країнами транзитного переміщення нелегальних мігрантів.

Основними зовнішніми та внутрішніми факторами, що обумовили запровадження саме такої форми протидії нелегальній міграції, були:

– утворення стійких каналів незаконного переміщення мігрантів з країн-постачальників (передусім, з Південно-Східної Азії, Близького і Середнього Сходу, Африки, деяких балканських і кавказьких країн, України, Росії та Білорусі) та взяття їх під контроль організованими міжнародними злочинними угрупованнями;

– значна територіальна віддаленість країн-постачальників незаконних мігрантів від країн призначення та існування значної кількості транзитних країн;

– неспроможність або небажання урядів країн-постачальників чи країн транзитного прямування здійснювати ефективну боротьбу з кримінальною міграцією;

– необхідність у зв'язку з цим самостійної діяльності на територіях інших країн, в тому числі й з метою ефективної протидії міжнародним організованим злочинним угрупованням, виходячи з їх структури та механізму функціонування, за каналами нелегальної міграції;

– наявність достатніх матеріально-фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення реалізації відповідних заходів, а також висококваліфікованих фахівців, спроможних ефективно вирішувати поставлені завдання.

На жаль, наявної інформації недостатньо для повного встановлення основних методів роботи по країнах-постачальниках нелегальних мігрантів, особливо у частині, що стосується встановлення та припинення діяльності членів міжнародних організованих злочинних угруповань, що діють безпосередньо на територіях зазначених країн. Відомі лише такі форми, як:

– посилення роботи з персоналом філій авіакомпаній, що дислокуються у цих країнах, з метою попередження незаконних перевезень потенційних нелегальних мігрантів (наприклад, "Люфтганза”, Німеччина);

– профілактичні заходи з позицій закордонних дипломатичних представництв західноєвропейських держав стосовно доведення до місцевого населення інформації про умови прийому та працевлаштування легальних мігрантів;

– збір інформації щодо криміногенної обстановки у сфері незаконної міграції співробітниками офіційних регіональних відділень національних організацій з питань контролю та протидії нелегальній міграції [9].

Проте, більш відомими є форми і методи роботи європейських країн з протидії нелегальній та кримінальній міграції "на дальніх підступах” по країнах транзитного прямування мігрантів, в тому числі й по Україні. Такі заходи протидії нелегальній та кримінальній міграції є реально працюючими та превентивними, а отже, заслуговують на найбільшу увагу.

Можна виділити такі основні напрями превентивної діяльності: робота з "наближення” національного, в першу чергу кримінального законодавства транзитних країн, до західноєвропейських стандартів.

Зрозуміло, що уніфікація кримінального законодавства є необхідною, в першу чергу, для унеможливлення уникнення злочинців від покарання за вчинений злочин шляхом використання розбіжностей (наприклад, щодо визначення складу злочину та призначення за нього покарання) у кримінальних кодексах країн, на територіях яких злочин вчинено. З урахуванням міжнародного характеру організованих злочинних угруповань, контролюючих процес незаконної міграції, це завдання стає вкрай необхідним для здійснення ефективної протидії.

Очевидно, що одним з наступних кроків у даному напрямі стає уніфікація деяких аспектів кримінально-процесуального законодавства з метою збору та використання доказів протиправної діяльності членів міжнародних організованих злочинних груп.

1. Організація, фінансування та проведення різноманітних міжнародних заходів (науково-практичні конференції, семінари, наради, стажування, навчання) з метою координації та розробки спільних заходів з протидії нелегальній міграції, поширення рівня професійної підготовки представників державних органів транзитних країн, які беруть участь у боротьбі з нелегальною міграцією, у тому числі співробітників правоохоронних відомств.

2. Матеріально-технічна допомога державним структурам, які беруть участь у боротьбі з нелегальною міграцією. Зокрема, виділяються кошти на обладнання таборів для тимчасового перебування затриманих нелегальних мігрантів, надається необхідне обладнання поліцейсько-військовим формуванням, що здійснюють функції з фізичної охорони національних кордонів.

За обґрунтованими підрахунками західних експертів, витрати на надання матеріально-технічної допомоги транзитним країнам, особливо тим, що суміжні з ЄС, для організації та здійснення ними більш ефективної протидії незаконній міграції, є значно меншими, ніж ті, яких може зазнати член Союзу у разі незаконного проникнення на його територію відповідної кількості мігрантів.

3. Організація взаємодії з правоохоронними органами та спеціальними службами транзитних країн, в тому числі по лінії оперативно-розшукової діяльності, з метою проведення спільних заходів щодо знешкодження конкретних міжнародних організованих злочинних угруповань, що діють на каналах нелегальної міграції.

4. Здійснення заходів, що є аналогічними тим, які використовуються на територіях країн-постачальників нелегальних мігрантів.

Необхідно також зазначити, що поряд з вищенаведеними основними напрямами роботи зарубіжних країн "на дальніх підступах”, аналіз наявної інформації дозволяє з великим ступенем достовірності стверджувати, що у процесі боротьби з кримінальною міграцією вони використовують інші, в тому числі й "негласні”, форми і методи. Про це, зокрема, можуть свідчити факти обізнаності іноземних фахівців щодо окремих аспектів криміногенної обстановки у транзитних країнах, а також непоодинокі повідомлення у зарубіжних засобах масової інформації стосовно причетності деяких національних спецслужб до проведення операцій на територіях інших країн щодо затримання окремих злочинців чи знешкодження злочинних угруповань (характерним прикладом є затримання 15 лютого 1999 р. у Кенії співробітниками турецьких спецслужб лідера Робітничої партії Курдистану А. Оджалана).

За висновками зарубіжних експертів-аналітиків з питань боротьби з організованою злочинністю, практична реалізація концепції "роботи на дальніх підступах” є досить ефективною [10].

У свою чергу, аналіз ситуації, що складається навколо України у сфері боротьби з незаконною міграцією, дозволяє зробити деякі загальні висновки стосовно основних факторів, що впливають або впливатимуть на її формування:

1. Внаслідок вжиття країнами ЄС активних заходів з протидії незаконній міграції ситуація у цій сфері безпосередньо на їх територіях в цілому контролюється та поступово стабілізується.

2. У результаті розширення ЄС, через приєднання до нього ряду суміжних з Україною країн, найближчим часом наша держава межуватиме на заході з цією європейською організацією, яка, в свою чергу, намагатиметься надійно прикрити свої східні кордони з метою недопущення проникнення на територію ЄС незаконних мігрантів.

3. У разі неспроможності вирішити завдання щодо зниження інтенсивності міграційних потоків через власну територію Україна ризикує перетворитися з транзитної країни на пункт тривалого перебування незаконних мігрантів.

4. Проаналізувавши процедури надання дозволів на в'їзд в Україну та механізми пропуску через кордон України та порівнявши їх з практикою розвинутих країн в цій сфері важко не дійти висновку про те, що на сьогодні Україна дуже відстає від міжнародних стандартів внутрішньодержавної безпеки.

З урахуванням вищевикладеного пріоритетними завданнями нашої держави є перенесення основних акцентів протидії кримінальній міграції на роботу на "дальніх підступах” з метою зниження інтенсивності міграційних потоків та їх переорієнтації на інші напрями та вдосконалення чи навіть розроблення нової політики щодо процедури перетинання державного кордону.

Конкретні шляхи вирішення цієї проблеми потребують подальшого ретельного наукового дослідження та швидкої практичної реалізації.


Список використаних джерел

1. Малиновська О.А. Мігранти, міграція та Українська держава: аналіз управління зовнішніми міграціями: Монографія. – К.: Вид-во НАДУ, 2004. – 236 с.

2. Малиновська О.А. Україна, Європа, міграція: міграції населення України в умовах розширення ЄС. – К.: Бланк-Прес, 2004. – 171 с.

3. Клинова Е.В. Правовое положение беженцев в странах Европейского Союза: Статус беженца, право на убежище. – М.: ИНИОН, 2000. – 103 с.

4. Оліфер В.І., Жук В.О., Мосьондз С.О. Імміграційний контроль: підходи до вивчення // Наук. вісник НАВСУ. – К., 2004. – № 2. – С. 22–27.

5. Олефір В.І. Адміністративно-правове регулювання протидії нелегальній міграції та торгівлі людьми: Монографія. – К.: Друкарня МВС України, 2004. – 308 с.

6. Чернышова О. Законодательные амнистии для незаконных иммигрантов: может ли западный опыт быть полезным для России // Иммиграционная политика западных стран: Альтернативы для России / Под ред. Г. Витковской: Междунар. орг. по миграции. Моск. исслед. программа по миграции. – М.: Гендальф, 2002. – C. 213–226.

7. Регенсбургер Г. Боротьба з нелегальною міграцією і торгівлею людьми: Тези доповідей міжнар. конф., 20–21 черв. – К., 2003. – C. 11–15.





Реферат на тему: Міжнародний досвід боротьби з кримінальними іммігрантами (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.