Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Методи державного управління (реферат)

Поняття методів державного управління. У загаль­ноприйнятому розумінні термін "метод" означає спосіб чи прийом здійснення чого-небудь.

Виходячи з цього, під методами будь-якої діяльності слід розуміти способи, прийоми, засоби, які використовуються для досягнення поставленої мети і становлять зміст цієї ді­яльності. Використовуючи дану теоретичну конструкцію, можна сформулювати визначення методів державного уп­равління — це різноманітні способи, прийоми і засоби ці­леспрямованого впливу органів управління та їх посадових осіб на свідомість, волю і поведінку керованих.

Саме методи управління виражають змістовий бік ке­рівного впливу. Вони й є волею держави, конкретизова­ною відповідним управлінським органом у рамках наданих йому юридично-владних повноважень. Тому Методи дер­жавного управління, як правило, фіксуються в адміністра­тивно-правових актах.

Як приклад можна навести Указ Президента України від 21 липня 1994 р. "Про невідкладні заходи щодо поси­лення боротьби зі злочинністю". Даний документ містить ряд адміністративно-правових норм, які визначають най-раціональніші методи державного управління для вико­ристання в цій специфічній галузі.

Насамперед він містить норму, яка приписує правоохо­ронним органам "вважати боротьбу зі злочинами проти особи, злочинністю в економічній сфері, зокрема в кре­дитно-фінансовій та банківській системах, у зовнішньоекономічній діяльності та торгівлі, на транспорті, голо­вними напрямами в діяльності".

У зв'язку з цим силовим структурам (МВС, СБУ, Генпрокуратурі, Національній гвардії тощо) разом з іншими органами державної виконавчої влади приписується "сис­тематично здійснювати скоординовані заходи, спрямовані на рішуче посилення боротьби з бандитизмом, корупцією, іншими тяжкими злочинами".

Їм пропонується звернути особливу увагу "на знешко­дження озброєних злочинних угруповань, які мають між­регіональний та міжнародний характер, використовують вибухові речовини та пристрої, тероризують населення".

З метою найефективнішої реалізації даної норми дозволяється "більш активно використовувати спеціальні підрозділи Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України та Національної гвардії України, а також і Збройних Сил України та інших військо­вих формувань”

Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим органам державної виконавчої влади, за участю правоохоронних органів, нормами цього акта державного управління надано право "визначати населені пункти та місцевості, на територіях яких поширені факти бандитизму... та тримати розвиток ситуації в них на особливому контролі".

МВС та СБУ, а також їх підрозділи на місцях згідно з нормами Указу можуть на цих територіях "переводити особовий склад підпорядкованих їм служб... на посилений варіант оперативно-службової діяльності для проведення спеціальних операцій щодо боротьби з бандитизмом, реке­том, захопленням заложників та іншими тяжкими злочи­нами..., залучати додаткові мобільні групи працівників правоохоронних органів та військовослужбовців, збіль­шувати кількість патрульних нарядів, особливо у вечірні та нічні години, а також виділяти відповідні технічні засоби".

За наявності достовірної інформації про місця зборищ кримінальних елементів МВС, СБУ, Національна гвардія одержали право "терміново проводити спеціальні операції з затримання і перевірки підозрюваних осіб та вживати до них заходи відповідно до законодавства України".

За наявності передбачених законодавством підстав, правоохоронним органам надано право "на невідкладне ознайомлення та вилучення у разі потреби документів і матеріалів, які мають важливе значення для розкриття та припинення злочину, у підприємств, установ та організа­цій усіх форм власності".

З профілактичною метою правоохоронним органам дозволено "систематично здійснювати цільові обстеження гуртожитків, готелів, вокзалів, портів, ринків, інших міс­цезнаходжень осіб, що приїздять з іноземних держав, з ме­тою виявлення тих, які перебувають на території України з порушенням установленого порядку, та вирішення пи­тань щодо їх подальшого перебування в Україні".

Узагальнення та наукове осмислення усього масиву ві­домих практиці методів державного управління дозволяє визначити їх конкретне призначення, а саме:

1. Встановлення правил поведінки у сфері державного управління, тобто встановлення обов'язкових для учас­ників управлінських відносин нормативів. Наприклад:

"вважати боротьбу зі злочинами проти особи, злочинністю в економічній сфері, зокрема в кредитно-фінансовій та банківській системах, у зовнішньоекономічній діяльності та торгівлі, на транспорті головними напрямами в діяль­ності".

2. Видання індивідуальних приписів на адресу конкрет­них учасників управлінських відносин. Наприклад: "Мі­ністерству внутрішніх справ України терміново проводити спеціальні операції з затримання і перевірки підозрюваних осіб".

3. Вирішення в односторонньому порядку питань, які виникають з ініціативи керованих об'єктів. Наприклад: у да­ному випадку йдеться про вирішення, припустімо, питань, з якими МВС виходить до Кабінету Міністрів України.

4. Нагляд і контроль за поведінкою учасників управлін­ських відносин. Наприклад: "тримати розвиток ситуації в них на особливому контролі".

5. Застосування стимулюючих засобів впливу на керо­вані об'єкти. Наприклад: "забезпечити виділення коштів для заохочення працівників правоохоронних органів і представників громадськості, які відзначились у виявлен­ні, знешкодженні злочинних угруповань та затриманні злочинців".

6. Застосування при потребі офіційних заходів приму­сового характеру з метою забезпечення належного порядку у сфері державного управління. Наприклад: "вживати до них заходів відповідно до законодавства України".

Крім зазначеного, їх функціями також є: затвердження конкретних адресних завдань; призначення на посаду або звільнення з посади; видача дозволів різного роду; здійс­нення реєстраційних дій; установлення стандартів; оформ­лення державних замовлень тощо.

Аналіз даного нормативного акта показує, як держава за допомогою методів вирішує завдання в конкретній сфе­рі управлінської діяльності. З нього також видно, що мето­ди визначають якісний бік управління. Тому вдосконалю­вати управління, підвищувати його ефективність, — на­самперед, означає удосконалювати й підвищувати ефективність його методів.

Методи державного управління численні та різноманіт­ні. Пояснюється це багатоманітністю функцій усієї систе­ми суб'єктів державного управління, призначенням і зміс­том діяльності державно-управлінських, а також підлеглих їм структур.

Проте хоч якими б різноманітними в конкретних вия­вах вони не були, існують особливості, характерні як для всієї системи методів державного управління, так і для ок­ремих їх видів.

Особливості методів державного управління в цілому полягають у такому:

По-перше, вони реалізуються в процесі державного уп­равління.

По-друге, вони виражають керівний (упорядковуючий) вплив суб'єктів управління на об'єкти управління. Станов­лять зміст цього впливу і завжди мають своїм адресатом конкретний об'єкт (індивідуальний чи колективний).

По-третє, в методах державного управління завжди міс­титься керівна воля держави. Вони і є державно-владні приписи органів управління. В них виражаються повноваження юридично владного характеру, що належать цим органам.

По-четверте, вони використовуються суб'єктами дер­жавного управління як засіб реалізації закріпленої за ними компетенції. Це означає, що юридична сила методів завж­ди знаходиться в межах повноважень того органу, який їх використовує.

По-п'яте, методи, як і будь-який зміст, мають свою форму, своє зовнішнє вираження. Для методів державного управління засобом зовнішнього вираження є форми дер­жавного управління.

Отже, за головними характеристиками метод управлін­ня є засобом цілеспрямованого керуючого впливу. Дана обставина зближує його з методом правового регулювання суспільних відносин. Проте, цілком очевидно, що це різні правові явища. Відмінності між ними такі:

• метод правового регулювання містить у собі веління законодавчої влади. Єдине джерело закладеної в ньому юридичної сили — норми законів; воно рівнозначно по­ширюється на всіх учасників суспільних відносин, у тому числі й на органи державного управління вищих рівнів;

• метод державного управління містить у собі веління виконавчої влади, джерело його юридичної сили — підзаконна діяльність органів державного управління. Юридич­на сила і сфера дії методів управління прямо залежать від того органу, який їх застосовує. Так, методи управління, що застосовуються місцевими державними адміністрація­ми, не поширюються на Кабінет Міністрів і поступаються за своєю юридичною силою методам, які застосовує Кабі­нет Міністрів;

• метод правового регулювання виражається в нормати­вах, бо правове регулювання завжди нормативне;

• методи державного управління в найтиповішому варі­анті індивідуалізовані, тобто часто містяться в ненорма­тивних (індивідуальних) правових актах;

• метод правового регулювання — функція адміністра­тивного права;

• метод управління — функція суб'єкта адміністратив­ного права, причому не кожного, а тільки того, який одно­часно є й суб'єктом державного управління.

Проблема методів державного управління нині надзви­чайно актуальна. Багато в чому це пов'язано з активними спробами прискорити перехід до цивілізованих відносин ринкового типу й тими змінами, які у зв'язку із цим відбу­ваються в механізмі державного управління. Серйозні змі­ни спостерігаються в організаційно-правовому статусі як суб'єктів, так і об'єктів управління, а також у зв'язках між ними. Значне послаблення, а в багатьох випадках й усу­нення прямої залежності між підприємствами й міністер­ствами, зміщення центру ваги в бік господарських струк­тур нового типу (концерни, корпорації), підвищення значущості регіональних управлінських структур цілком слушно поставило питання про межі використання в уп­равлінській роботі односторонніх юридично-владних при-лисів і ролі загальнорегулюючих засобів впливу на еконо­міку та інші галузі життя суспільства.

Проте це зовсім не означає повної відмови від власти­вої державно-управлінській діяльності владності. Без неї не обійтись і за нових, ринкових умов формування яких відбувається зі значними труднощами.

Спроби позбутися бюрократичних перекручень у дер­жавному управлінні призвели, на жаль, до інших переко­сів — прагнення усунути з цієї сфери будь-яке адміністру­вання, в тому числі й адміністрування як нормальний уп­равлінський вплив адміністративно-правовими методами.

Точніше кажучи, саме адміністративно-правові методи через недостатнє розуміння їх об'єктивної необхідності за будь-якої системи управління замість очищення їх від бю­рократичних нашарувань були оголошені неприйнятними в наших умовах. У засобах масової інформації пропагува­лись ідеї ліквідації адміністративної системи, тобто управ­лінського апарату взагалі. В першому варіанті боротьба з цією системою (починаючи з 60-х років) велася під гаслом повної відмови від адміністративних, тобто суто управ­лінських важелів державної діяльності. Вони були оголо­шені бюрократичними, ненауковими, волюнтаристськи­ми, примусовими, руйнівними тощо.

Подібне негативне ставлення до адміністративно-пра­вових методів державного управління не подолано й нині. Знову раз по раз звучать слова про загрозу "панування ад­міністративно-командної системи". Причому сама проб­лема методів управління значною мірою має суто публі­цистичний характер, що не відображає наукові підходи до організації державно-управлінської діяльності за нових умов. Водночас об'єктивні наукові дослідження проблем державного управління й виконавчої влади цілком очевид­но свідчать, що ігнорування адміністративно-правових ме­тодів стало однією з причин виникнення й поглиблення кризових явищ у громадському й державному житті.

З цих позицій не викликає сумніву той факт, що адмі­ністративно-правові методи невіддільні від процесу реалі­зації виконавчої влади, що державне управління не може бути витіснене цивільно-правовими категоріями договір­ного типу. Очевидно також, що ці методи відіграють вирі­шальну роль у забезпеченні належного правового порядку, рівня державної дисципліни.

Види методів державного управління. Різноманіт­ність конкретно використовуваних у державному управ­лінні засобів (методів) реалізації завдань і функцій держав­них органів роблять актуальною проблему їх класифікації.

У зв'язку з тим, що конкретних прийомів, які застосо­вуються для впливу на керовані об'єкти, дуже багато (про це достатньою мірою добре свідчить аналіз Указу Прези­дента України від 21 червня 1994 р. "Про невідкладні захо­ди щодо посилення боротьби зі злочинністю"), проблема класифікації методів полягає у визначенні критеріїв, ґрунтуючись на яких можна звести ці прийоми до однорідних груп.

Враховуючи, що вибір критерію багато в чому залежить від мети і завдань, які стоять перед дослідником, в юри­дичній літературі можна знайти найрізноманітніші варіан­ти класифікацій. Так, Ю. Козлов поділяє їх на дві групи: позаекономічного (прямого) й економічного (непрямого) впливу; А.Лунєв — на чотири: морально-політичні, економічні, організаційні, адміністративно-директивні; Г. Атаманчук — також на чотири: морально-ідеологічні, соціально-політичні, економічні, адміністративні. Існують й інші підходи, коли виділяють методи одноосібні, колегі­альні, колективні, комбіновані тощо.

Усі перелічені класифікації мають на меті: розмежувати й згрупувати засоби, прийоми, способи впливу на свідо­мість і поведінку людей у процесі державного управління. Тому вони, безумовно, корисні й, до певної міри, ефек­тивні. Проте необхідність впливу не є за своєю природою суб'єктивістською чи довільною. Вплив завжди здійсню­ється через необхідність задоволення об'єктивних потреб. Тому і засоби, які використовуються для такого задоволен­ня, об'єктивно зумовлені.

Отже, потреби процесу управління є важливим критері­єм класифікації методів управління. У найбільш загально­му вигляді ці потреби можна поділити на три види потреб: переконувати, заохочувати, примушувати.

Потреба переконувати полягає у використанні еконо­мічних, політичних, моральних, ідеологічних, адміністра­тивних, організаційних, психологічних засобів.

Потреба заохочувати передбачає використання цих же (економічних, політичних, моральних, ідеологічних, адмі­ністративних, організаційних, психологічних) засобів.

Потреба примушувати також передбачає використання саме цих засобів (економічних, політичних, моральних, ідеологічних, адміністративних, організаційних, психоло­гічних).

Відмінність полягає тільки у цільовій спрямованості при конкретному застосуванні того чи іншого прийому й в інтенсивності використання тієї чи іншої групи прийомів.

Отже, йдеться про три найзагальніші, найуніверсальніші, а в теоретичному розумінні найкраще визначені й де­терміновані методи державного управління: переконання, заохочення і примус.

Дана позиція визнається усіма адміністративістами і дискусії з цього питання практично не ведуться (окрім проблеми співвідношення переконання й заохочення).

Останніми роками відомі вчені-адміністративісти (Ю. Козлов, Л. Коваль) дедалі частіше звертаються до кла­сифікації методів управління на адміністративні (позаеко­номічні, прямого керівного впливу) й економічні (непрямого керівного впливу). Як критерій у даному випадку використовується вид конкретних засобів, які застосовуються при ров'язанні управлінських завдань.

Адміністративні методи — це засоби впливу на діяль­ність підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян з боку органів управління шляхом прямого вста­новлення їх обов'язків, шляхом наказу, що спирається на владні повноваження і стан підпорядкування. Це одно­сторонній вибір органом управління способу вирішення завдання чи конкретного варіанта поведінки об'єкта управління.

При використанні адміністративних методів орган уп­равління прямо приписує керованому, що він повинен ро­бити. Тут найрельєфніше виявляється природа державного управління, що насамперед характеризується відносинами влади і підлеглості.

Позаекономічний характер даних методів означає, що реальним об'єктом управління є свідомо-вольова поведін­ка керованих (чи то громадянин, чи то підприємство). При цьому використовуються необхідною мірою засоби пере­конання й примусу.

Економічні методи — це такі способи впливу на пове­дінку трудових колективів, посадових осіб і громадян, які орієнтуються не на прямий, а на непрямий вплив.

Застосування економічних методів означає утворення таких економічних умов, які викликають зацікавленість у виконанні певної роботи, у підвищенні продуктивності праці. Тут не приписується прямо, що і як слід робити.

Суб'єкт управління досягає належної поведінки керо­ваних шляхом впливу на їх матеріальні інтереси. З цією метою однаковою мірою можуть використовуватися й пер­спективи матеріальних переваг, й загрози матеріальних санкцій.

Проблема методів діалектична. Це означає, що між да­ними методами немає і не може бути антагоністичних су­перечностей. З таких причин:

по-перше, управлінська діяльність за своєю природою адміністративна. Через це застосовувані методи не можуть бути неадміністративними, незалежно від вкладеного в них змісту;

по-друге, у названих методів єдина кінцева мета — реа­лізація управлінського впливу;

по-третє, ці засоби використовуються практично одни­ми й тими ж суб'єктами державного управління;

по-четверте, вони використовуються стосовно одних і тих же об'єктів, оскільки не існує об'єктів, які потребували б лише адміністративного чи економічного впливу;

по-п'яте, й ті й інші засоби виступають як односторон­ні й владні волевиявлення суб'єктів управління;

по-шосте, й ті й інші часто фігурують в одному й тому ж акті державного управління.

Цей аналіз свідчить про те, що ці методи дають най­більший ефект при комплексному використанні з ураху­ванням конкретної управлінської мети. У зв'язку з цим не­обхідно підкреслити, що поширене нині конструювання особливих, протилежних адміністративним, економічних методів не відповідає реальним потребам виконавчої влади і стану, який склався в галузі державного управління.

На жаль, незважаючи на вищевикладені обставини, у засобах масової інформації на публіцистичному рівні до­сить активно пропагується ідея необхідності вже сьогодні повністю відмовитися в державному управлінні від методів адміністративного характеру на користь економічних важелів впливу на суспільні відносини. Як аргумент на захист даної позиції наводиться стимулююча сила цих важелів.

Необхідно зазначити, що стимулююча сила й призна­чення економічних методів очевидні. Проте не можна об­межуватися лише подібною констатацією, тому що все врешті-решт залежить від їх практичного використання. Практика ж свідчить, що за допомогою таких методів не завжди досягається необхідна мета. По суті, орієнтація на їх широке застосування, на витіснення ними адміністра­тивних методів нічого істотного в 60—90-і роки не дала. Як самоціль економічні методи не спрацювали. Не спрацьо­вують вони й нині. Якби все було так, як уявляють їх при­хильники, то їх застосування неодмінно призвело б до ефективного вирішення усіх проблем і насамперед у сфері економіки.

Проте стимулюючий вплив цих методів з належною результативністю не виявляється. Більше того, практика свідчить про деформацію суті економічного стимулювання як такого. При широкому використанні таких економіч­них засобів, як податки, кредити, пільги, ліцензування, квотування, акцизи тощо економічний стан підприємств і населення має стійку тенденцію до погіршення. Непомірні матеріальні тягарі населення (податковий тягар, непомірно високий рівень оплати житлово-комунальних послуг, зростання цін тощо) ускладнюються діяльністю шахрай­ських комерційних структур (трастові компанії), що "розцвіли" за економічних важелів управління. Позбавле­на будь-якого стимулюючого характеру безупинно зрос­таюча вартість енергоносіїв. У економічно невигідних умо­вах опиняються не лише споживачі паливно-енергетичних ресурсів, а й їх виробники. За такої ситуації на питання — що стимулюєтья? — відповідь може бути такою — збіль­шення інфляції.

Отже, економічні важелі за нинішніх умов втрачають стимулюючий характер й перетворюються на суто конфіскаційні засоби. Подібна ситуація підкреслює необхідність, по-перше, відмови від занадто прямолінійного трактуван­ня проблеми методів управління, по-друге, врахування як негативних, так і позитивних їх проявів.

Основними й найзагальнішими методами державного управління є методи переконання, заохочення й примусу.

Правильне застосування саме методів переконання, заохочення й примусу в процесі здійснення державного управління забезпечує найбільшу ефективність управлін­ської діяльності, її максимальну ефективність, раціональне функціонування всіх адміністративно-правових інститутів, непохитність правових устоїв у галузі управління.

Переконання, заохочення й примус у сфері державного управління застосовуються для того, щоб забезпечити:

1) цілеспрямованість управлінської діяльності;

2) правомірність поведінки учасників управлінських відносин;

3) функціонування й захист режиму, встановленого державою, режиму за якого б неухильно виконувались правові приписи усіх ланок управлінської системи;

4) нормальні взаємовідносини усіх учасників управлін­ських відносин.

Для того, щоб ці завдання були виконані, методи пере­конання, заохочення й примусу, що є визначальними ме­тодами управління й боротьби з правопорушеннями, по­винні розумно поєднуватись, тобто не протистояти одне одному, а доповнювати, підпорядковуватись загальним завданням керівного впливу.

Правильне розуміння принципу розумного поєднання методів переконання, заохочення й примусу забезпечує досягнення максимально корисних результатів у процесі здійснення державного управління.

При цьому поєднання методів переконання, заохочен­ня й примусу повинно бути гармонійним. Перебільшення ролі того чи іншого методу керівництва неухильно при­зводить до соціальних дисонансів, до порушення норм законності.

Гарантією правильного поєднання методів переконан­ня, заохочення Й примусу є визнання головної ролі мето­дів переконання і заохочення як методів психічного впли­ву на свідомість, а через неї — на поведінку людей. Ці методи виявляються в системі заохочувальних, виховних, пояснювальних, рекомендуючих заходів, що забезпечують правочинність вчинків і дій учасників управлінських від­носин.

Переконання й заохочення як всеохоплюючі методи становлять основу функціонування апарату державного управління.

При здійсненні державного керівництва господар­ством, соціально-культурним і адміністративно-політич­ним будівництвом, а також у процесі правоохоронної ді­яльності органи державного управління використовують найрізноманітніші прийоми і способи переконання і зао­хочення як методи цілеспрямованого впливу.

Якщо звернутися до правоохоронної діяльності, то виявиться, що органи держави найчастіше використовують:

1) правове пропагування, пояснення сутності законів, правової політики держави;

2) постійне інформування населення про стан справ у галузі охорони громадського порядку;

3) стимулювання ініціативи громадськості у справі на­дання правоохоронним органам допомоги у боротьбі за за­безпечення правопорядку;

4) забезпечення поширення позитивного досвіду в бо­ротьбі з порушеннями правопорядку;

5) проведення профілактичних заходів щодо недопу­щення антигромадських проявів;

6) заохочення громадян, які активно виявили себе в бо­ротьбі з правопорушеннями.

Зростання свідомості, організованості громадян робить методи переконання й заохочення дедалі ефективнішими інструментами регулювання громадських управлінських відносин. При цьому звужується сфера адміністрування, невиправдане застосування адміністративно-примусових засобів впливу.

Останнім часом у правовій науці більше уваги приділя­ється такому методу, як заохочення правомірної поведінки громадян.

Вважається, що цей метод досить ефективно викорис­товується в ряді розвинених країн (США, Японія, ФРН, Швеція та ін.). Передбачається, що з побудовою правової економічно розвиненої і стабільної держави, він поши­риться і в діяльності наших органів управління.


 

ЛІТЕРАТУРА:

1. Коментар до Конституцій' України. — К., 1996.

2. БахрахД. Н. Административное право: Учебник для ву­зов. - М.,1997.

3. Брэбан Г. Французское административное право. — М., 1988.

4. Драго Р. Административная наука.М., 1982.

5. Коваль Л. В. Адміністративне право України: Курс лек­цій. - К., 1998.

6. Муниципальное право. — М., 1997.

7. Овсянко Д. М. Административное право. — М., 1997.

8. Тихомиров Ю. А. Публичное право. — М., 1995.

9. Тихомиров Ю. А. Курс административного права и про­цесса. - М., 1998.

10. Юсупов В. А. Теория административного права. — М., 1985.





Реферат на тему: Методи державного управління (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.