Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Кримінально-процесуальне затримання та взяття під варту за конституцією України 1996 р. (реферат)

Законодавче регулювання попереднього ув'язнення у всьому світі позначається поступовим переходом від однозначного визнання правомірним перебування під вартою особи, підозрюваної у вчиненні злочину, до розуміння кожної людини як носія права на особисту недоторканість, що означає, зокрема, допустимість досудового перебування під вартою лише у виняткових випадках та за умови додержування широкого кола процесуальних гарантій прав людини. Прийняття нової Конституції України позначило черговий етап такого переходу в нашій державі. Адже детальне регулювання попереднього ув'язнення, дане у ст.29 Конституції, означає не тільки нові зміни в процедурі затримання та взяття під варту, а й необоротність курсу на зміцнення недоторканості особи, захищеність цього курсу від будь-яких політичних змін. Саме про таку безповоротність йдеться в ст.157 Конституції, яка однозначно забороняє будь-які зміни конституційного тексту, пов'язані із скасуванням чи обмеженням прав і свобод людини, в тому числі й права на особисту недоторканість.

Безумовно, міцний конституційний захист права на недоторканість уже сам по собі є неабияким досягненням. Проте Конституція в цьому питанні не просто закріпила існуючий порядок, а суттєво змінила його, додавши вагомих гарантій особі в її взаємовідносинах з державними органами, що застосовують попереднє ув'язнення. Тому варто якнайретельніше проаналізувати відповідні положення Конституції з тим, щоб у подальшому надати їм належну законодавчу деталізацію та відповідно пристосувати до них інші споріднені елементи системи кримінального судочинства, не порушивши при цьому вимог цілісності і ефективності кримінального процесу.

Серед беззаперечних досягнень конституційного регулювання попереднього ув'язнення передусім треба виділити вдале вирішення проблеми розмежування умов застосування затримання підозрюваного (ст.106, 115 КПК) та взяття під варту (ст.155 КПК). Проблема ця полягає в тому, що в Кримінально-процесуальному кодексі бракує чіткого положення про правомірність затримання підозрюваного лише в разі раптовості виникнення підстав, указаних у ст.106, та неможливості зволікання з затриманням, тобто за браком часу для одержання у встановленому порядку санкції на взяття під варту. Раптовість виникнення підстав та важливість негайного їх застосування неодноразово називали в літературі як необхідну умову правомірності затримання [1, с.6; 2, с.20; 3, с.15; 4, с.86]. Однак на практиці в переважній більшості випадків навіть за наявності у слідчого всіх підстав для притягнення особи як обвинуваченого і можливості звернення в належному порядку за санкцією на взяття під варту, все одно попереднє ув'язнення особи починається із затримання її як підозрюваного. Отже, у випадках, коли закон зобов'язує слідчого попередньо звернутися за санкцією для застосування попереднього ув'язнення, цей обов'язок не виконується, по суті, відбувається взяття під варту підозрюваного, проте без дотримання окремих процесуальних гарантій, передбачених законом для цього примусового заходу.

Зазначимо, що затримання в порядку ст.106 у вказаних випадках взагалі не відповідає призначенню короткочасного затримання підозрюваного, а саме: встановити причетність особи до злочину і вирішити питання про застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (ст.1 "Положення про порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину” [5]). Слідчий же, виносячи постанову про затримання, майже завжди водночас готує постанову про взяття під варту, вирішивши в такий спосіб це питання заздалегідь. Причому до уваги не береться, що затримання в порядку ст.106 призначене для випадків, коли підстави, передбачені цією статтею, щойно виникли, отже, особа обґрунтовано підозрюється у вчиненні злочину, проте немає даних щодо того, чи є реальна небезпека ухилення цієї особи від суду і слідства, вчинення перешкод з її боку встановленню істини в справі або продовження нею злочинної діяльності. Якщо ж такі дані вже є у слідчого або якщо є достатні докази про вчинення особою одного із злочинів, перелічених у ч.2 ст.155, тоді треба застосовувати взяття під варту, а не затримання в порядку ст.106. Інакше немає ніякої об'єктивної різниці між затриманням у порядку ст.106 та взяттям під варту підозрюваного.

Незважаючи на такі аргументи, не всі дослідники визнавали за невідкладністю значення обов'язкової умови затримання [6, с.69-75; 7, с.40-43]. Заперечення можуть ґрунтуватися, зокрема, на п.4 ст.227 КПК та ст.3 "Положення про порядок коротокочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину” [5]. В них йдеться про можливість затримання за попередньо винесеною постановою. Факт винесення постанови перед затриманням, на думку І.Л.Петрухіна, свідчить про те, що в цих випадках невідкладність як обов'язкова умова затримання відсутня [8, с.50]. Важливо, однак, зазначити, що можливість затримання за постановою можна розглядати як спеціально передбачену законом лише для випадків, коли особа, яка приймає рішення про затримання, доручає його проведення іншим особам. Висновок же про те, що для таких випадків умова невідкладності є нехарактерною, не випливає з тексту закону.

В частинах 2 та 3 ст.29 Конституції прямо вказано, що будь-яка форма попереднього ув'язнення застосовується лише за наявності санкції (рішення суду). Виняток з цього правила допускається тільки у випадках "нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити”. Іншими словами, затримання без рішення суду (на сьогодні – санкції) буде правомірним лише в разі неможливості зволікання, тобто раптовість виникнення підстав визнається конче необхідною умовою для такого затримання.

Заслуговує на схвалення також положення ч.3 ст.29 Конституції щодо обов'язкового вручення затриманому "вмотивованого рішення суду про взяття під варту”. Очевидно, що в такому рішенні буде досить повно відображено суть обвинувачення та наведено безпосередні підстави взяття під варту. Тому наявність цього документа в заарештованого додасть йому можливостей для здійснення свого права на захист порівняно з ситуацією, коли обвинуваченому лише оголошують постанову про притягнення як обвинуваченого (ч.2 ст.140 КПК) та постанову про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (ч.2 ст.148 КПК).

Серед інших вдалих моментів варто відзначити і чітке формулювання правила про 72 години як максимального дозволеного часового проміжку між затриманням і врученням затриманій особі відповідного рішення суду. На практиці, звичайно, це правило не викликало сумнівів і раніше. Проте сам текст ч.3 ст.106 КПК не позбавлений деякої двозначності стосовного того, чи поняття "зробити повідомлення” містить доведення до відома прокурора факту затримання, чи лише направлення йому таких відомостей. Конституція ж наперед усуває всілякі сумніви стосовно тривалості короткочасного затримання незалежно від термінології, що застосовуватиметься для деталізації цього положення в майбутньому КПК.

Отже, Конституція 1996р. позначила собою справді відчутний крок у напрямі зміцнення гарантій недоторканості особи. Закріплені в ній перестороги спрямовані на те, щоб будь-яке, навіть найкороткочасніше попереднє ув'язнення не застосовувалось довільно, а було наслідком неупередженого, ретельно виваженого рішення. У той же час треба відзначити, що конституційне регулювання попереднього ув'язнення все ж таки не є ідеальним.

Серед не зовсім вдалих положень найпомітнішим є норма про те, що короткочасне затримання без судового рішення допускається лише з метою "запобігти злочинові чи його перепинити” (ч.3 ст.29 Конституції). А як же бути в разі необхідності затримання особи, яка вже вчинила закінчений злочин і намагається втекти? Адже саме такого характеру ситуаціям приділена значана увага при формуванні підстав затримання в ст.106 чинного КПК. А вказану норму Конституції можна тлумачити так, що затримання підозрюваного в подібних випадках слід визнавати неправомірним.

Більш правомірним було б змінити відповідне конституційне положення, вказавши, що затримання без судового рішення можливе і в разі невідкладної потреби запобігти ухиленню від слідства і суду особи, що обґрунтовано підозрюється у вчиненні злочину. Однак внести таку зміну до Конституції неможливо, оскільки ч.1 ст.157 Конституції унеможливлює зміни, що "передбачають … обмеження прав і свобод людини”.

Сумнівним вирішенням проблеми є розширювальне тлумачення положення про необхідність запобігти злочинові. За таким тлумаченням, особа, яку застали безпосередньо після вчинення злочину чи на якій є явні сліди злочину тощо, може бути обґрунтовано підозрювана в можливості наступного вчинення подібних злочинів, яких, власне, і треба запобігти. Проте можливість учинення наступних злочинів є нічим не більшою від можливості того, що особа мала намір учинити тільки вже закінчений злочин і продовжувати злочинну діяльність не збирається.

Не ліпшим є й такий вихід, як затримання особи на підставі ч.5 ст.15 КК. Передусім, згідно з тлумаченням Верховного Суду [9] та багатьох дослідників [10, с.47-48; 11, с.5; 12, с.62-63], ч.5 ст.15 КК поширюється на дії громадян, які не є працівниками правоохоронних органів. Навіть якщо припустити можливість застосування ч.5 ст.15 КК працівниками правоохоронних органів, слід мати на увазі, що затриманого негайно треба буде доставити в суд для вирішення питання про тримання під вартою. А в цьому випадку, крім свідчень затриманого і особи, що здійснила затримання, суд не матиме в розпорядженні більше ніяких даних, що, звичайно, не сприятиме прийняттю виваженого, обґрунтованого рішення. Крім того, цілком можливо, що затримання відбудеться в нічний час, коли провести засідання суду не буде змоги. А розглядуваний спосіб вирішення проблеми не містить законної підстави тримання такої особи, скажімо, в кімнаті затриманих при РВВС навіть на короткий проміжок часу.

Однозначно неприйнятною є позиція робочої групи з підготовки кримінально-процесуального кодексу України. У ч.2 ст.109 проекту КПК [13], укладеного цією групою, підставами затримання названі як чинні підстави, вказані в ч.1, 2 ст.106 КПК, так і "нагальна необхідність запобігти злочинові чи його перепинити” (ч.3 ст.29 Конституції). Укладачі проекту без жодних докорів сумління встановили свої винятки з закріпленої Конституцією гарантії недоторканості особи. Таке вирішення, може, й було б прийнятним у конституційній традиції СРСР, за часів якого в літературі справедливо визнавалося, що кримінально-процесуальне затримання є "винятком зі ст.54 Конституції СРСР” [1, с.6] (згідно з якою арешт дозволявся лише за рішенням суду чи з санкції прокурора). Проте у сучасних умовах відповідні положення закону при першому ж зверненні до Конституційного Суду будуть визнані неконституційними і нечинними.

Обставини, вказані в ч.1, 2 ст.106 КПК після внесення деяких змін до тексту закону можуть слугувати законодавчою деталізацією "необхідності запобігти злочину чи його перепинити”. Це можливо, однак, лише коли злочин, про який йдеться в ст.106 КПК, ще не доведений до кінця, тобто перебуває в стадії готування чи замаху. Справді, якщо особу застають під час вчинення злочину і затримують, не даючи змоги довести злочин до кінця, або якщо особу затримують на підставі повідомлення очевидців про вчинення нею дій, що свідчать про готування до злочину, чи на підставі виялення при ній слідів такого готування, то таке затримання не суперечитиме Конституції (за умови існування невідкладності). Якщо ж мова йде про закінчений злочин, то ст.106 КПК явно виходить за межі, встановлені Конституцією.

Істотно змінює чинний на сьогодні порядок взяття під варту правило, за яким суд, а не прокурор, приймає рішення про застосування взяття під варту (ч.2 ст.29 Конституції). Отже, в тексті Конституції було забезпечено дотримання вимог міжнародних договорів, зокрема ст.9 (3) Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966р. та ст.5 (3) Європейської конвенції 1950р. [14]. Розгляд питання довірено безсторонній особі, ніяк не пов'язаній з інтересами державного обвинувачення.

Слід визнати однозначно правильною позицію укладачів проекту КПК про те, що суд приймає рішення про взяття під варту "за поданням прокурора” (ч.2 ст.113 проекту [13]), хоча можна було б залишити і старий термін – "санкція”. Звернення до суду з клопотанням про арешт не безпосередньо, а через прокурора, покликане забезпечити ретельний перегляд обґрунтованості такого клопотання. Таке рішення є найбільш правильним з огляду на досвід прокуратури в справі забезпечення законності і обґрунтованості арештів. На користь такого рішення свідчать два чинники.

По-перше, відповідно до п.6 наказу Генерального прокурора України №4 від 18 жовтня 1996р., прокурори несуть персональну відповідальність за законність та обґрунтованість даних ними санкцій на арешт. Кожний випадок арешту, після якого особа була виправдана або засуджена до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, тягне за собою необхідність пояснення цього випадку вищестоящому прокурору і нерідко закінчується дисциплінарним стягненням. Судді ж є незалежними і підпорядковуються тільки закону. Тому такого рівня відповідальність за обгрунтованість рішення про арешт не торкається суддів.

По-друге, зважаючи на величезний обсяг роботи судів, даремно сподіватися на детальне вивчення суддями клопотань про арешт та поданих на їхню підтримку матеріалів.

Закордонний досвід, зокрема вивчення судової практики США, показує, що розгляд суддями клопотань про арешт є часто не більш як формальність [15,с.1120-1121]. У цій країні такий розгляд триває в середньому 10 хв. [16]. Не слід, мабуть, сподіватися на більше і в Україні. Тому треба однозначно підтримати порядок, коли судове рішення буде, по суті, актом надання юридичної сили санкції прокурора на арешт. Проте, звичайно, цілком можливою за такого порядку є незгода суду з санкцією прокурора і відмова постановити рішення про арешт.

Не можна погодитися з пропозицією виносити на розгляд суду клопотання про арешт навіть якщо прокурор відмовив підтримати таке клопотання [17]. Не варто марнувати час роботи суддів, коли інтереси обвинуваченого чи підозрюваного вже захистив прокурор.

"Згідно зі змістом ст.29 Конституції … [тільки суд] правомочний вирішувати питання про обґрунтованість або необґрунтованість, законність або незаконність арешту або тримання під вартою”, – пише Л.Черечукіна, аргументуючи вказану пропозицію, і зазначає також, що не допускається "делегування функцій судів іншим органам” [17]. Однак намагання мотивувати вказану пропозицію конституційними положеннями не є переконливими. "Ніхто не може бути заарештований … інакше … як за рішенням суду”, – зазначено в ч.2 ст.29 Конституції. Це положення зовсім не означає, що для того, аби не бути заарештованим, треба обов'язково мати відповідне судове рішення. Особа може бути не заарештованою, тому що просто немає будь-яких підстав для арешту або якщо навіть і можлива наявність таких підстав, але слідчий чи орган дізнання не бачать потреби в арешті, а також немає переконання в цьому і в прокурора. Та лише якщо є і підстави, і переконання цих осіб у необхідності арешту, тоді справа постає на вирішення суду як останньої сходинки в системі захисту права особи на недоторканість. Саме така функція суду, функція останньої сходинки в системі захисту права особи на недоторканість, справді не може бути делегована нікому (ч.1 ст.124 Конституції).

Судовий порядок вирішення питання про взяття під варту викликає, однак, і деякі побоювання щодо збереження ефективності нині діючих гарантій недоторканості. На сьогодні санкція прокурора на арешт може бути оскаржена до суду, притому, існують реальні шанси (близько 30%), що така скарга буде задоволена. Адже у першому півріччі 1997р. з 1180 скарг у суди України на необґрунтоване застосування запобіжного заходу (практично завжди – взяття під варту) задоволено 402 [18, с.47]. Чи буде таким же успішним звернення заарештованого до суду з оскарженням рішення про тримання під вартою, винесеного цим же самим судом? Можливо, за новим порядком скаргу треба буде скеровувати до обласного суду? Але навіть у такому разі не уникнути певних негативних наслідків у вигляді збільшення тривалості і подорожчання перегляду.

Постає ще одне запитання: чи не вплине рішення про взяття під варту, винесене судом, на наступний вибір покарання, спонукаючи суд до призначення позбавлення волі? Зрозуміло, що, за аналогією до вимог ст.54 чинного КПК, суддя, який вирішував питання про взяття під варту, не братиме участі в розгляді справи по суті. І все ж, цілком можливо, що попереднє рішення колеги по роботі підсвідомо вплине на суддю під час призначення покарання.

З викладеного можна зробити висновок, що запровадження судового порядку застосування взяття під варту, будучи за своєю суттю кроком вперед у захисті права на недоторканість, поєднане в Україні з низкою проблем організаційно-правового характеру. Залишити їх поза увагою в процесі законодавчої деталізації правил здійснення судового контролю за законністю пепереднього ув'язнення може знизити ефективність нині діючих гарантій недоторканості. Тому важливо ретельно поставитися до регулювання цього питання в майбутньому Кримінально-процесуальному кодексі.

У цілому ж треба відзначити, що конституційні положення, які регламентують порядок затримання та взяття під варту, спрямовані на зміцнення захисту права на особисту недоторканість. Окремі недоліки формулювання не можуть перекреслити очевидного підвищення якості процесуальних гарантій. До того ж усіх цих недоліків можна уникнути при уважному підході законодавця до вирішення пов'язаних з ними проблем.


Література

1. Гуткин И.М. Актуальные вопросы уголовно-процессуального задержания. – М.: Акад. МВД СССР, 1980.

2. Клюков Е.М. Мера процессуального принуждения. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1974.

3. Григорьев В.Н. Задержание подозреваемого органами внутренних дел: Учебное пособие. – Ташкент: Ташкент. высшая шк. МВД СССР, 1989.

4. Зинатуллин З.З. Уголовно-процесуальное принуждение и его эффективность (Вопросы теории и практики). – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1981.

5. Відомості Верховної Ради СРСР. – 1976. – №29. – Ст.426.

6. Давыдов П.М., Якимов П.П. Применение мер процессуального принуждения по Основам уголовного судопроизводства Союза ССР и союзных республик (Учебное и практическое пособие). – Свердловск: Свердл. юрид. ин-тут им. А.Я. Вышинского, 1961.

7. Чистякова В.С. Законность и обоснованность применения мер уголовно-процессуального принуждения: Учебное пособие. – М.: ВЮЗИ, 1978.

8. Петрухин И.Л. Неприкосновенность личности и принуждение в уголовном процессе. – М.: Наука, 1989.

9. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991р. №4 "Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань” (зі змінами, внесеними постановами Пленуму від 4 червня 1993 року №3 та від 3 грудня 1997 року №2). Абз. 3, 4 п.8.

10. Баулин Ю.В. Право граждан на задержание преступника. – Харьков: ИО "Выща школа” при Харьк. ун-те, 1986.

11. Фролов Е., Свинкин А., Моторина Л. Пересечение преступных посягательств и задержание преступника // Советская юстиция. – 1974. – №12.

12. Медведев А. Соотношение необходимой обороны и исполнения служебного долга // Социалистическая законность. – 1974. – №9.

13. Кримінально-процесуальний кодекс України: Проект (за станом на липень 1997 року)/ Робоча група Кабінету Міністрів України. – К., 1997.

14. Конвенція про захист прав і основних свобод людини: Український переклад // Додаток до журналу "Вісник Верховного Суду України”. – 1997. – №3(5).

15. Michael Harwin. Detaining for Danger under the Bail Reform Act of 1984: Paradoxes of Procedure and Proof // Arizona Law Review. – 1993. – №35.

16. U.S. Accounting Office. Criminal Bail: How Bail Reform is Working in Selected District Courts (Oct. 1987). GAO/GGD 88-6 Bail Reform.

17. Черечукіна Л. Заходи процесуального примусу – арешт і тримання під вартою, які застосовуються за судовим рішенням // Право України. – 1998. – №5.

18. Аналіз роботи загальних судів України в І півріччі 1997р. за даними судової статистики // Вісник Верховного суду України. – 1997. – №3 (5).





Реферат на тему: Кримінально-процесуальне затримання та взяття під варту за конституцією України 1996 р. (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.