Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Конституційно-правові основи національної безпеки і оборони України (реферат)



ПЛАН

1. Поняття, об'єкти, суб'єкти і принципи національної безпеки

2. Національні інтереси України

3. Загрози національній безпеці України

4. Основні напрями державної політики національної безпеки України

5. Забезпечення національної безпеки України. Законодавчі основи забезпечення національної безпеки.

6. Гарантування прав, свобод і обов'язків громадян при забезпеченні безпеки

7. Поняття системи забезпечення національної безпеки та її елементи

8. Основні функції системи забезпечення національної безпеки та її елементи

9. Повноваження основних суб'єктів системи забезпечення національної безпеки

10. Сили і засоби забезпечення національної безпеки

11. Статус, склад, порядок формування Ради національної безпеки і оборони

12. Основні завдання РНБО і порядок прийняття нею рішень

13. Міжвідомчі комісії Ради національної безпеки і оборони, їхні основні завдання.

14. Поняття, основи та організація оборони

15. Поняття, організація та структура Збройних Сил України

16. Принципи та ознаки будівництва Збройних Сил України

Україна як європейська держава створює засади своєї національної безпеки і оборони, виходячи з влас­них національних інтересів. Цей процес вимагає твор­чого підходу до визначення основ політики у сфері без­пеки й оборони, створення її системи та приведення у відповідність із державно-правовим статусом України як суверенної держави. Національна безпека і оборона є гарантом державотворення в Україні, необхідною умо­вою збереження та примноження духовних і матеріаль­них цінностей. Саме тому забезпечення національної безпеки й оборони України Конституція зараховує до найважливіших завдань держави — це справа всього Ук­раїнського народу (ст. 17).

Поняття, об'єкти, суб'єкти і принципи національної безпеки. Національна безпека України (далі - НБ) — це стан країни, за якого система державно-правових і сус­пільних гарантій забезпечує реалізацію суверенітету, конституційного ладу та територіальної цілісності дер­жави, всебічний розвиток і захист інтересів всього насе­лення країни, джерел його духовного й матеріального добробуту без будь-якої дискримінації від можливих внутрішніх і зовнішніх загроз шляхом досягнення націо­нальних потреб та інтересів і погодження їх із загаль­нолюдськими потребами й інтересами у межах основних принципів та загальновизнаних норм міжнародного права.

Об'єкти безпеки — це національні інтереси на­ціональні цінності, структурні елементи системи НБ, їхні властивості та відносини, які захищаються від загроз.

Виходячи із визначення НБ виділимо три рівні ос­новних об'єктів безпеки: громадянина (людини) — його права й свободи; суспільства — його духовні і матеріаль­ні цінності; держави — її суверенітет, конституційний лад, територіальну цілісність та недоторканість кордонів, їх місце й роль динамічні і визначаються характером суспільних відносин, політичним устроєм, рівнем внут­рішніх і зовнішніх загроз.

Безпека людини формується комплексом правових і моральних норм, суспільних інститутів та організацій, які дають змогу їй (людині) реалізовувати права і сво­боди, розвивати свої здібності й потреби, відчуваючи сприяння держави.

Безпека суспільства передбачає наявність суспільних інститутів, норм, розвинутих форм суспільної свідомості, що дає змогу в повному обсязі реалізувати права, сво­боди й обов'язки всім групам населення та протистояти діям, які ведуть до розколу суспільства (в тому числі зі сторони держави).

Безпека держави досягається наявністю ефективного механізму управління та координації діяльності політич­них сил і суспільних груп, а також активних інститутів їх захисту.

У змістовному плані НБ є складним багатоаспектним поняттям і включає такі види безпеки: політичну, економічну, воєнну, державну, інформаційну, науково-технологічну, екологічну, епідемічну, безпеку культурно­го розвитку нації та інші види безпеки (фінансову, по­жежну, продовольчу, безпеку торгівлі тощо).

Суб'єкти безпеки — носії властивостей, станів та дій, які забезпечують захист об'єктів безпеки.

Основним суб'єктом НБ є держава, яка виконує функції в цій сфері через органи законодавчої, виконав­чої та судової влади. Держава, згідно з Конституцією (ст. З, 27, 28, 29), забезпечує безпеку кожної людини і гро­мадянина, їх життя, здоров'я, честь, гідність, особисту недоторканність на всій території України.

Україна також гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ст. 25 Конс­титуції).

Зміст і діяльність суб'єктів безпеки визначається рівнем і напрямом загроз.

Громадяни та їхні об'єднання є суб'єктами безпеки, мають права і обов'язки щодо участі в її забезпеченні відповідно до чинного законодавства України, норма­тивних актів державних органів влади й управління, які прийняті в межах їх компетенції у даній сфері.

Держава забезпечує правову та соціальну захище­ність громадянам та їх об'єднанням, які сприяють забез­печенню безпеки відповідно до Закону (повноваження основних суб'єктів НБ розглядаються в системі забезпе­чення безпеки).

Основними принципами забезпечення НБ є. закон­ність; пріоритет прав людини; верховенство права; прі­оритет договірних (мирних) засобів у вирішенні конф­ліктів; адекватність заходів захисту національних інтере­сів реальним та потенційним загрозам; демократичний цивільний контроль за воєнною сферою, а також інши­ми структурами в системі забезпечення НБ; додержання балансу інтересів особи, суспільства та держави, їх вза­ємна відповідальність; чітке розмежування повноважень органів державної влади.

Національні інтереси України. Національні (життєво важливі) інтереси нашої країни — це усвідомлені та виражені в Декларації про державний суверенітет Ук­раїни у вигляді програмних цільових установок потреби існування та розвитку людини, суспільства й держави. Національні інтереси України відображають фунда­ментальні цінності та прагнення Українського народу, його потреби в гідних умовах життєдіяльності, а та­кож цивілізовані шляхи їх створення і способи задово­лення.

Національні інтереси України та їх пріоритетність зумовлюються конкретною ситуацією, що складається в країні та за її межами. Пріоритетними національними інтересами України на сучасному етапі є:

створення громадянського суспільства, підвищення ефективності діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, розвиток демократичних інсти­тутів для забезпечення прав і свобод людини;

досягнення національної злагоди, політичної і соці­альної стабільності, гарантування прав української нації та національних меншин України;

забезпечення державного суверенітету, територіаль­ної цілісності й недоторканності кордонів;

створення самодостатньої соціальне орієнтованої ринкової економіки;

забезпечення екологічно та технологічно безпечних умов життєдіяльності суспільства;

збереження й підвищення науково-технічного потен­ціалу;

зміцнення генофонду Українського народу, його фізичного і морального здоров'я та інтелектуального по­тенціалу;

розвиток української нації, історичної свідомості та національної гідності українців;

розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності громадян усіх національностей, що скла­дають Український народ;

налагодження рівноправних і взаємовигідних від­носин з усіма державами, інтегрування в європейську та світову спільноту.

Загрози національній безпеці України — це сукупність умов і факторів, що створюють небезпеку життєво важ­ливим інтересам особи, суспільства й держави (завдають шкоди, знищують, змінюють тощо).

Реальні і потенційні загрози об'єктам НБ України з боку внутрішніх та зовнішніх джерел небезпеки визнача­ють зміст діяльності щодо гарантування як внутрішньої, так і зовнішньої безпеки.

Залежно від загроз НБ України їх можна класифі­кувати щодо важливості сфер життєдіяльності, зокрема:

у політичній сфері:

посягання на конституційний лад і державний суве­ренітет України;

втручання у внутрішні справи України з боку інших держав;

наявність сепаратистських тенденцій в окремих ре­гіонах та у певних політичних сил в Україні;

масові порушення прав громадян в Україні та за її межами;

загострення міжетнічних і міжконфесійних відно­син;

порушення принципу поділу влади;

невиконання чи неналежне виконання законних рі­шень органів державної влади та місцевого самовряду­вання;

відсутність ефективних механізмів забезпечення законності, правопорядку, боротьби із злочинністю, особливо її організованими формами та тероризмом;

в економічній сфері:

неефективність системи державного регулювання економічних відносин;

наявність структурних диспропорцій, монополізму виробників, перешкод становленню ринкових відносин;

невирішеність проблеми ресурсної, фінансової та технологічної залежності національної економіки від інших країн;

економічна ізоляція України від світової економічної системи;

неконтрольований відплив за межі України інтелек­туальних, матеріальних і фінансових ресурсів;

криміналізація суспільства, діяльність тіньових структур;

у соціальній сфері:

низький рівень життя та соціальної захищеності значних верств населення, наявність великої кількості громадян працездатного віку, не зайнятих суспільне ко­рисною діяльністю;

суспільно-політичне протистояння окремих соціаль­них верст населення та регіонів України;

падіння рівня здоров'я населення, незадовільний стан системи його охорони;

тенденції моральної та духовної деградації в сус­пільстві;

неконтрольовані міграційні процеси в країні;

у воєнній сфері:

посягання на державний суверенітет України та її територіальну цілісність;

нарощування поблизу кордонів України угруповань військ та озброєнь, які порушують співвідношення сил, що склалося;

воєнно-політична нестабільність та конфлікти в су­сідніх країнах;

можливість застосування ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення проти України;

зниження рівня боєздатності воєнної організації дер­жави;

політизація силових структур держави;

створення та функціонування незаконних збройних формувань;

в екологічній сфері:

значне антропогенне порушення та техногенна пере­вантаженість території України, негативні екологічні наслідки Чорнобильської катастрофи;

неефективне використання природних ресурсів, ши­рокомасштабне застосування екологічно шкідливих та недосконалих технологій;

неконтрольоване ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів;

негативні екологічні наслідки оборонної та війсь­кової діяльності;

у науково-технологічній сфері:

невизначеність державної науково-технологічної по­літики;

відплив інтелектуального та наукового потенціалу за межі України;

науково-технологічне відставання України від розви­нутих країн;

зниження рівня підготовки висококваліфікованих наукових та інженерно-технічних кадрів;

в інформаційній сфері:

невиваженість державної політики та відсутність необхідної інфраструктури в інформаційній сфері;

повільність входження України у світовий інформа­ційний простір, брак у міжнародного співтовариства об'єктивного уявлення про Україну;

інформаційна експансія з боку інших держав;

витік інформації, яка становить державну та іншу за хищену законом таємницю, а також конфіденційної ін­формації, що є власністю держави;

запровадження цензури.

Основні напрями державної політики національної без­пеки України. Державна політика НЕ визначається, ви­ходячи з пріоритетності національних інтересів та загроз НБ України і здійснюється шляхом реалізації відпо­відних доктрин, стратегій, концепцій та програм у різ­них сферах національної безпеки відповідно до чинного законодавства.

Основними напрямами державної політики НБ України є:

у політичній сфері:

створення дійових механізмів захисту прав громадян України в країні та в світі;

запобігання й усунення спроб втручання у внутрішні справи України;

входження в існуючі та створювані системи універ­сальної і регіональної безпеки;

уникнення політичного екстремізму, підтримка гро­мадянської злагоди та соціальної стабільності;

побудова надійної системи захисту конституційних засад, запобігання та боротьба з порушеннями закон­ності і правопорядку, створення необхідних умов для ефективної боротьби з корупцією та злочинністю, особ­ливо її організованими формами;

забезпечення належного виконання законних рі­шень органів державної влади й місцевого самовряду­вання;

в економічній сфері:

недопущення незаконного використання бюджетних коштів і державних ресурсів, їх перетікання в тіньову економіку;

контроль за експортно-імпортною діяльністю, спря­мованою на підтримку важливих для України пріори­тетів та захист вітчизняного виробника;

боротьба з протиправною економічною діяльністю, протидія неконтрольованому відпливові національних матеріальних, фінансових, інтелектуальних, інформа­ційних та інших ресурсів.

у соціальній сфері:

виявлення й усунення причин, що призводять до різкого розшарування суспільства під час переходу до ринкової економіки;

вжиття вчасних заходів щодо протидії кризовим демографічним процесам;

створення ефективної системи соціального захисту людини, охорони та відновлення її фізичного і духов­ного здоров'я;

стимулювання розвитку та забезпечення всебічного захисту освітнього й культурного потенціалу країни;

захист прав споживачів;

у воєнній сфері:

створення ефективних механізмів і проведення комплексних заходів щодо запобігання можливій агресії або воєнному конфлікту, локалізації та ліквідації їхніх наслідків;

запобігання спробам та усунення порушень державного кордону і територіальної цілісності України;

забезпечення демократичного цивільного контролю за воєнною організацією держави;

в екологічній сфері:

впровадження та контроль за дотриманням науково обгрунтованих нормативів природокористування та охо­рони довкілля;

контроль за станом навколишнього природного се­редовища, виявлення та усунення загроз для здоров'я населення, вчасне попередження громадян України в разі небезпеки;

зниження антропогенних навантажень, ліквідація наслідків шкідливого впливу людської діяльності на природне середовище;

впровадження у виробництво екологічно безпечних технологій;

реалізація заходів щодо зменшення впливу наслідків Чорнобильської катастрофи;

недопущення неконтрольованого ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин і мате­ріалів;

в науково-технологічній сфері:

вжиття комплексних заходів щодо захисту та роз­витку науково-технологічного потенціалу;

виявлення й усунення причин науково-технологіч­ного відставання України;

створення ефективних механізмів боротьби з відпли­вом інтелектуального та наукового потенціалу за межі України;

в інформаційній сфері.

вжиття комплексних заходів щодо захисту свого ін­формаційного простору та входження України в світо­вий інформаційний простір;

виявлення й усунення причин інформаційної диск­римінації України;

усунення негативних чинників порушення інфор­маційного простору, інформаційної експансії з боку ін­ших держав;

розробка і впровадження необхідних засобів та ре­жимів отримання, зберігання, поширення й викорис­тання суспільне значущої інформації, створення розви­неної інфраструктури в інформаційній сфері.

Забезпечення національної безпеки України. Законо­давці основи забезпечення національної безпеки. Націо­нальна безпека досягається проведенням єдиної держав­ної політики у сфері забезпечення НБ системою заходів економічного, політичного, організаційного та іншого характеру, адекватним загрозам життєво важливим інте­ресам особи, суспільства і держави.

Для створення та підтримки необхідного рівня захи­щеності об'єктів безпеки в України розроблюється сис­тема нормативно-правових актів, які регулюють відно­сини у сфері НБ, визначаються правові основи діяль­ності державних органів влади і управління в даній сфері, формуються або удосконалюються органи забез­печення безпеки й механізм контролю та нагляду за їх діяльністю.

Для безпосереднього виконання функцій забезпе­чення особи, суспільства і держави в системі виконавчої влади відповідно до закону створюються державні ор­гани забезпечення національної безпеки країни.

Законодавчу основу забезпечення НБ становлять Конституція України, Закони України "Про національну безпеку України", "Про інформаційну безпеку України" (обидва законопроекти вже внесені на розгляд Верховної Ради), "Про Раду національної безпеки і оборони України" (1998), "Про службу безпеки України" (1992), "Про оперативно-пошукову діяльність" (1992) тощо, інші нормативно-правові акти державних органів влади й управління, прийняті у межах їх компетенції у даній сфері; міжнародні договори й угоди, укладені чи визнані Україною.

Гарантування прав, свобод і обов'язків громадян ори забезпеченні безпеки. При забезпеченні НБ не допус­кається обмеження конституційних прав і свобод гро­мадян, виконання ними своїх обов'язків, крім випадків, передбачених законом.

Характер держави і суспільства завжди визначався й визначається правовим статусом особи, тобто людини і громадянина в суспільстві й державі. Тому утвердження правового статусу особи, забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Конституція України передбачає комплекс гарантій прав та свобод людини й громадянина, механізм оборо­ни та захисту цих прав і свобод у звичайних умовах за­безпечення (режиму функціонування) національної без­пеки України (Нова Конституція України: огляд, комен­тар і текст Основного закону. — К., 1997. — С. 41—51).

У той же час, зважаючи на реальні обставини, що можуть виникнути в державі і суспільстві, Конституція України допускає можливість обмеження прав та свобод людини і громадянина та встановлює при цьому жорсткі вимоги щодо їх обмежень. Вони можуть бути обмежені тільки в двох випадках: а) в умовах запровадження надзвичайного стану або б) воєнного стану тимчасово, на визначений законом строк (ст. 64 Конституції).

Запровадження надзвичайного стану — крайній, ви­мушений захід обмеження прав громадян. За своїм зміс­том надзвичайний стан, як і інші надзвичайні ситуації, є реальним і становить дійсну загрозу одному із основних об'єктів НБ — безпеці населення, його благополуччю. Тому такі обмеження, безумовно, необхідні в інтересах суспільства за певних умов, передбачених ст. 4 Закону України "Про надзвичайний стан" (1992). Надзвичайний стан запроваджується у випадках: масових правопору­шень правопорядку, що супроводжуються насильством

над громадянами, обмежують їхні права і свободи, пере­шкоджають їм виконувати свої обов'язки (п. 2); блоку­вання або захоплення окремих особливо важливих об'єктів чи місцевостей, що загрожують безпеці грома­дян і порушують нормальну діяльність державних орга­нів влади та управління чи місцевого самоврядування (п. 3); спроби захоплення державної влади або зміни конс­титуційного ладу України шляхом насильства {п. 4); по­сягання на територіальну цілісність держави, що загро­жує зміною її кордонів (п. 5); необхідності відновлення конституційного правопорядку і діяльності державних органів влади (п. 6).

При запровадженні надзвичайного стану на підставі п. 1 ст. 4 зазначеного Закону (стихійні лиха, великі ава­рії і катастрофи, епідемії, епізоотії, що створюють загро­зу для життя й здоров'ї населення і потребують прове­дення аварійно-рятувальних та відновлюваних робіт) права і свободи громадян, особливо політичні й особис­ті, обмежуються значно менше.

Висновок про тимчасовий характер обмеження прав і свобод громадян може бути зроблений із врахуванням того, що надзвичайний стан оголошується на всій тери­торії України не більше, ніж ЗО діб, а в окремих місце­востях — не більше, ніж на 60 діб (от. 10 Закону). Після закінчення цих строків правообмеження перестають діяти.

Згідно зі ст. 106 п. 21 Конституції, надзвичайний стан оголошується Президентом України, який зобов'я­заний негайно повідомити про це Верховну Раду, до повноважень якої належить затвердження Указу про за­провадження надзвичайного стану (п. 31 ст. 85 Конс­титуції).

Про запровадження надзвичайного стану (НС) Пре­зидент України, відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966), не пізніше трьох діб з дня його запровадження повідомляє Генерального Секретаря ООН про обмеження прав і свобод громадян, що становлять відхилення від зобов'язань за згаданим Міжнародним пактом, та про межу цих відхилень і при­чини прийняття такого рішення (ст. 44 Закону). У таких випадках не виключається введення військових контингентів ООН і направлення спостерігачів в регіон, де за­проваджено надзвичайний стан1 .

Конституція України, окрім надзвичайного стану, пе­редбачає також воєнний стан, який запроваджується в певних місцевостях або на всій території України у ви­падках оголошення стану війни, загрози воєнного напа­ду чи агресії (п. 20 ст. 106 Конституції). Для воєнного стану характерне значно більше обмеження прав гро­мадян.

Із запровадженням воєнного стану розширюються повноваження військового командування: за рішенням парламенту України йому можуть передаватися функції державних органів управління у сфері оборони.

Під час воєнного стану в інтересах оборони країни запроваджуються обмеження діяльності підприємств, ус­танов і організацій, прав та свобод громадян, розши­рюються повноваження відповідних правоохоронних ор­ганів. Воєнний стан скасовується при зникненні загрози воєнного нападу (агресії) та із скасуванням стану війни (ст. 15 Закону України "Про оборону України", 1991 р.).

Виходячи з принципу, за яким людина, її життя й здоров'я, честь і гідність, недоторканність та безпека ви­знаються в Україні найвищою соціальною цінністю, Конституція чітко визначає, що навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені ст. 24 (громадяни мають рівні конституційні права й свободи та є рівними перед Зако­ном); 25 (громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство); 27 (не­від'ємне право на життя); 28 (право на повагу до його гідності); 29 (право на свободу та особисту недо­торканність); 40 (право направляти індивідуальні чи ко­лективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самовря­дування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення й дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк). У нашому

1 Про заходи, що застосовуються в умовах надзвичайного стану за­лежно від джерел загроз національній безпеці України, див.: Кра­вець Є. Я. Національна безпека України: права людини в умовах над­звичайного стану // Прав, держава. — Вип. 9. — К., 1998.

випадку це означає, що громадяни та їх об'єднання мають право одержувати в письмовій формі пояснення з приведу обмеження їх прав і свобод від органів, що ви­конують функції в сфері безпеки; 47 (право на життя);

51 (шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка);

52 (діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним); 55 (права людини і громадянина захищаються судом); 56 (право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи без­діяльністю органів державної влади); 57 (право знати свої права і обов'язки); 58 (закони й інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випад­ків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідаль­ність особи); 59 (право на правову допомогу); 60 (ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпоряд­ження чи накази); 61 (ніхто не може бути двічі при­тягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення); 62 (особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведе­но в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду); 63 (особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом).

Встановлена Основним Законом система загально-соціальних та правових гарантій діє в умовах надзви­чайного стану, зберігаються всі основні правові інсти­тути, що гарантують захист і оборону прав та свобод людини й громадянина. Зокрема, продовжують свою ді­яльність Конституційний Суд України, суди, органи прокуратури України. Утворення будь-яких інших су­дових або позасудових органів забороняється (напр., вій­ськово-польових, особливих присутніх, квазісудових органів кримінальних репресій тощо). Зберігаються передбачені законом форми судочинства. Забороняється введення будь-яких скорочених чи прискорених форм попереднього слідства і судового розгляду зокрема, винесення вироку без всебічного і повного дослідження доказів (ст., 15, 37 Закону). Учасники процесу зберігають право оскарження судових рішень і вироків до вищих судових інстанцій. Затримання і арешти проводяться ли­ше за наявності передбачених Законом підстав (ст. 4, 14, 94, 98 КПК України). Зберігається право оскарження арешту в суд. Діють загальні правила про тривалість арештів і затримань.

Адміністративний .арешт, як міра покарання за пору­шення встановлених вимог режиму НС, застосовується судами до 30 діб і тривалістю адміністративного затри­мання з 3 годин до 72 годин плюс до 3 діб для розгляду справи в суді (ст. 31, 33 Закону; ст. 32, 261 Кодексу України "Про адміністративні правопорушення"). Такі заходи виправдані за умови, що адміністративне затри­мання буде контролюватися прокурором або судом.

НС не усуває колегіального розгляду кримінальних і цивільних справ судом у випадках, коли Закон пе­редбачає участь у судовому процесі народних або при­сяжних засідателів. НС передбачено призупинення чи відкладення судових справ у зв'язку із запроваджен­ням НС.

На території, де запроваджено НС, продовжує функ­ціонувати адвокатура. Зберігає силу загальне правило про допущення захисника до участі в кримінальній справі з моменту ознайомлення підозрюваного з прото­колом затримання або пред'явлення постанови про арешт, а в Інших випадках — з моменту пред'явлення обвинувачення. Гласність судових процесів може бути обмежена лише за умов, передбачених ст. 20 КПК Ук­раїни (охорона державної таємниці, справи про непов­нолітніх, про зґвалтування тощо).

СИСТЕМА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Поняття системи забезпечення національної безпеки та її елементи, Надійність захисту життєво важливих інтере­сів України залежить насамперед від утворення ефек­тивної системи гарантування національної безпеки та механізму її реалізації. Саме тому, для підтримання мо­ніторингу, формування збалансованої державної полі­тики та ефективного проведення комплексу узгоджених заходів Щодо захисту національних інтересів у політич­ній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, нау­ково-технологічній, інформаційній та інших сферах у державі створюється загальна (цілісна) система забезпе­чення національної безпеки України.

Система забезпечення національної безпеки — це сукупність державних органів (законодавчої, виконавчої та судової влади), громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об'єднаних цілями й завдан­нями щодо захисту національних інтересів, які здійс­нюють узгоджену діяльність у межах законодавства Ук­раїни.

Отже, загальна система забезпечення НБ України створює єдиний державно-правовий механізм, в якому кожний суб'єкт безпеки вирішує завдання і виконує функції захисту життєво важливих інтересів людини й громадянина, держави і суспільства в межах повнова­жень, які визначаються чинним законодавством Украї­ни. Тобто в широкому розумінні система забезпечення НБ України, як державно-політична надбудова в структурі президентської влади, зорієнтована на прак­тичну координацію всіх видів діяльності державних й громадських інститутів з метою досягнення стратегічної мети України — побудови суверенної, демократичної, соціальної, правової держави (ст. 1 Конституції).

Діяльність суб'єктів щодо забезпечення національної безпеки має бути доступною для контролю відповідно до законодавства України.

Основні функції системи забезпечення національної безпеки України. Забезпечення життєво важливих інте­ресів народу України, його безпеки здійснюється суб'єк­тами НБ з допомогою притаманних їм функцій.

Основні функції системи забезпечення НБ в усіх сферах її діяльності такі.

1. Створення і підтримка в готовності сил та засобів забезпечення національної безпеки, що включають: створення правових засад для побудови, розвитку та функціонування системи; формування організаційної структури системи та державних органів забезпечення НБ, що входять до її складу, розподіл їхніх функцій; комплексне забезпечення життєдіяльності складових

частин (структурних елементів) системи: кадрове, фінан­сове, матеріальне, технічне, інформаційне тощо; підго­товку сил та засобів системи до їх застосування згідно з призначенням.

2. Управління діяльністю системи забезпечення НБ, що включає: вироблення стратегії і планування конк­ретних заходів щодо забезпечення НБ; організацію і безпосереднє керівництво системою та її структурними елементами; оцінку результативності дій, витрат на проведення заходів для забезпечення НБ та їх наслідків.

3. Здійснення планової й оперативної діяльності що­до забезпечення НБ, що включає: визначення націо­нальних інтересів та їх пріоритетів; прогнозування, виявлення й оцінка можливих загроз, дестабілізуючих чинників та конфліктів, причин їх виникнення, а також наслідків їх прояву; запобігання й усунення впливу загроз та дестабілізуючих чинників на національні інте­реси; локалізацію, деескалацію та розв'язання конф­ліктів; ліквідацію наслідків конфліктів або впливу дестабілізуючих чинників.

4. Участь у міжнародних системах безпеки, що вклю­чає: входження в існуючі та утворення нових систем безпеки; утворення й участь у роботі дво- і багатосто­ронніх керівних, виконавчих та забезпечуючих органів (політичних, економічних, воєнних тощо); розробку від­повідної нормативно-правової бази, що регулювала б відносини між державами і їх взаємодію у галузі безпе­ки; спільне проведення планових та оперативних заходів у межах міжнародних систем безпеки.

Повноваження основних суб'єктів системи забезпечен­ня національної безпеки. Забезпечення безпеки особи, суспільства і держави здійснюється на основі розме­жування повноважень основних суб'єктів системи гаран­тування і забезпечення національної безпеки.

Український народ — громадяни України всіх на­ціональностей на виборах, референдумах через інші форми безпосередньої демократи, а також через органи державної влади й місцевого самоврядування вислов­люють і реалізують своє бачення національних інтересів України, засобів і способів їх захисту, а також добро­вільно та в порядку виконання своїх конституційних обов'язків здійснюють заходи, визначені органами дер­жавної влади та місцевого самоврядування щодо забез­печення національної безпеки України; привертають увагу суспільних і державних інститутів до небезпечних явищ і процесів у різних сферах життєдіяльності країни; захищають свої права й інтереси, а також власну безпеку всіма законними способами і засобами (ст. 29, 32, 46, 55 Конституції; ст. 234-2366 КПК України; ст. 7, 8, 25 п. 9 Закону України "Про службу безпеки України"; ст. 5, 10 п. З, 23 Закону України "Про міліцію"; ст. 6, 8 п. 14, 11 Закону України "Про оперативно-пошукову діяльність" тощо).

Держава, як основний гарант конституційного ладу, виконує функції забезпечення оборони і національної безпеки через органи законодавчої, виконавчої та судо­вої влад.

Верховна Рада України у межах повноважень, ви­значених Конституцією України, здійснює законодавче регулювання та контроль за діяльністю органів дер­жавної влади і посадових осіб щодо здійснення ними відповідних повноважень у сфері НБ (ст. 92 н. 17, 18, 19 Конституції; ст. 4 Закону України "Про оборону Украї­ни" та ін.).

Президент України як глава держави, гарант держав­ного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина та Верховний Головнокомандувач Зброй­них Сил України і Голова Ради національної безпеки і оборони України забезпечує державну незалежність, здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони України (ст. 103 п. 18, 21 Конституції; ст. 5 Закону України "Про оборону України" тощо).

Рада національної безпеки і оборони України як координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президентові України координує та конт­ролює діяльність органів виконавчої влади у сферах на­ціональної безпеки і оборони (ст. 107 Конституції).

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади, відповідальний перед Прези­дентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини й громадянина; забезпечення обороно­здатності, національної безпеки України; громадського порядку й боротьби із злочинністю (ст. 116 Конституції; ст І07 Закону України "Про оборону" тощо).

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади в межах своїх повноважень, наявних засобів бюд­жетного і позабюджетного фінансування забезпечують реалізацію законів України, указів Президента України, концепцій, програм, постанов органів державної влади у сфері національної безпеки; забезпечують створення, підтримання в готовності і застосування сил та засобів забезпечення національної безпеки, а також управління їх діяльністю.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів у сфері національної безпеки Конституції України і дає офіцій­не тлумачення Конституції України та законів України з відповідних питань.

Суди загальної юрисдикції здійснюють правосуддя у сфері забезпечення національної безпеки України.

Прокуратура України здійснює свої повноваження у сфері національної безпеки відповідно до Конституції України.

Національний банк України розробляє і здійснює емі­сійно-кредитну політику в інтересах національної без­пеки України.

Воєнні організації держави (Збройні Сили України; Служба безпеки України; Внутрішні війська МВС Украї­ни; Національна гвардія України; Прикордонні війська тощо) забезпечує оборону України, захист її сувереніте­ту, територіальну цілісність і недоторканність її кордо­нів; протидіє зовнішнім і внутрішнім загрозам воєнного характеру; бореться з організованою злочинністю; забез­печує захист населення в разі катастроф, стихійних лих, небезпечних соціальних конфліктів та інших катаклізмів, Що можуть виникати (ст. 17 Конституції; ст. 13—16 Закону України "Про оборону"; ст, 4 Закону України "Про надзвичайний стан"; ст. 1 Закону України "Про Національну гвардію України" тощо).

Сили і засоби забезпечення національної безпеки ство­рюються і розвиваються в Україні відповідно до рішень Верховної Ради України, указів Президента України, ко­ротко та довгострокових державних програм забезпе­чення безпеки.

Сили забезпечення НБ включають:

а) Збройні Сили України; Службу безпеки України; Національну гвардію України; Внутрішні війська, органи і підрозділи МВС України; Прикордонні війська Украї­ни; військові підрозділи Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи й інші військо­ві формування, створені відповідно до Конституції України, які виконують свої функції у даній сфері згідно з чинним законодавством;

б) органи, що забезпечують безпечне ведення робіт у промисловості, енергетиці, на транспорті та в сільському господарстві; служби забезпечення безпеки засобів зв'яз­ку та інформації; митні служби; природоохоронні служ­би; органи охорони здоров'я населення та інші державні органи забезпечення безпеки, які діють відповідно до законодавства України.

Під засобами забезпечення НБ треба розуміти комп­лекс державних, організаційно-правових та спеціальних заходів, застосування яких входить до компетенції дер­жавних органів влади загальної і спеціальної компетенції у випадках захисту інтересів людини, держави й сус­пільства залежно від характеру зовнішніх чи внутрішніх загроз.

В широкому розумінні всі засоби забезпечення НБ можуть бути поділені на матеріальні й духовні; насиль­ницькі та ненасильницькі; воєнні й невоєнні.

Невоєнні засоби забезпечення НБ — це по суті, все те, що е в розпорядженні держави за винятком військо­вої сили, а також міжнародні інститути безпеки, на які можна спиратися в протидії воєнним загрозам (агресії).

У комплексі невоєнних засобів забезпечення націо­нальних інтересів України головна роль відводиться безпосередньо політичним засобам, тому що політика національної безпеки країни формує, направляє та за­стосовує всю сукупну міць держави і її інститутів для гарантування (досягнення) своєї безпеки (ст. 1.1 Воєн­ної доктрини України).

Під політичними засобами захисту НБ (життєво важливих інтересів) України, на відміну від власне воєн­них, розуміються такі концептуальні погляди, форми, методи і способи діяльності суб'єктів безпеки, які гаран­тують мирне вирішення проблем, що виникли. До таких засобів належать: сучасне політичне мислення; перего­вори; угоди; особисті зустрічі політичних і державних лі­дерів (діячів); зміцнення довіри у військовій сфері, зокрема в відносинах між арміями; військово-політичне співробітництво та ін.

Підстави й порядок застосування матеріальних спец-заходів органами СБ України, МВС України, службами МО України, Прикордонних військ тощо при захисті інтересів людини, суспільства і держави передбачені Законами України "Про Службу безпеки України" (ст. 26); "Про міліцію" (ст. 14); "Про оперативно-пошукову діяльність" (ст. 8, 9) та іншими законодавчими актами.

Керівники органів забезпечення НБ, згідно із зако­нодавством, несуть відповідальність за порушення вста­новленого порядку застосування сил і засобів забезпе­чення безпеки та своєї діяльності.

РАДА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ УКРАЇНИ

Статус, склад, порядок формування Ради національної безпеки і оборони. Рада національної безпеки і оборони України (далі — РНБО) є конституційним координацій­ним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України. Вона координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері безпеки й оборони. До РНБО входить: голова, секретар, постійні члени та члени Ради національної безпеки і оборони.

Головою Ради національної безпеки і оборони Укра­їни є Президент України (ст. 107 Конституції). Секретар Ради національної безпеки й оборони призначається Президентом України і входить в число постійних членів РНБО. Він очолює апарат РНБО, який забезпе­чує організаційно-технічну та інформаційну діяльність Ради національної безпеки і оборони.

Персональний склад РНБО формує Президент Ук­раїни. Постійними членами РНБО України за посадою є: Прем'єр-міністр України, міністр оборони України

Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України.

Членами РНБО можуть бути керівники міністерств і відомств, зокрема економіки, фінансів, юстиції, надзви­чайних ситуацій, охорони здоров'я, а також інші поса­дові особи, призначені Президентом України. Крім цьо­го, залежно від змісту питання, що розглядається, РНБО може залучати до участі в її засіданнях на правах кон­сультантів інших осіб.

У засіданнях РНБО України може брати участь Голова Верховної Ради України (ст. 107 Конституції).

Компетенція та функції РНБО визначаються Зако­ном України "Про Раду національної безпеки і оборони України".

Основні завдання РНБО і порядок прийняття нею рі­шень. РНБО розробляє основні напрями стратегії та проекти програм державної політики щодо забезпечення національної безпеки України; розробляє пропозиції з питань вдосконалення системи національної безпеки України; прогнозує наслідки рішень державних органів з питань внутрішньої та зовнішньої політики у галузі на­ціональної безпеки; готує рекомендації Президентові України для прийняття рішень у сфері забезпечення без­пеки громадян, держави й суспільства; спрямовує і ко­ординує діяльність органів державної виконавчої влади у процесі планування та здійснення заходів щодо вико­нання рішень Ради; розробляє рекомендації щодо запо­бігання виникненню надзвичайних ситуацій; готує про­позиції про запровадження, продовження або припи­нення дії надзвичайного стану в Україні чи в окремих її місцевостях тощо.

Рішення РНБО України приймаються на її засіданні постійними членами Ради національної безпеки і обо­рони і вводяться в дію указами Президента України (ст. 107 Конституції).

Міжвідомчі комісії Ради національної безпеки і оборо­ни, їхні основні завдання. Рада національної безпеки і охорони відповідно до своїх основних завдань створює постійні, а при необхідності тимчасові міжвідомчі ко­місії. На них та на апарат РНБО покладаються: а) оцінка внутрішніх і зовнішніх загроз життєво важливим інтересам об'єктів безпеки, виявлення джерел небез­пеки;

б) підготовка науково обґрунтованих прогнозів зміни внутрішніх та зовнішніх умов і факторів, що впливають на безпеку країни;

в) розробка й координація державних програм по забезпеченню національної безпеки України та оцінка їх ефективності;

г) нагромадження, аналіз та обробка інформації про функціонування системи забезпечення національної без­пеки України, підготовка рекомендацій по її вдоскона­ленню;

д) інформування РНБО про хід виконання її рішень; організація наукових досліджень у сфері безпеки й обо­рони;

е) підготовка проектів рішень РНБО, а також проек­тів указів Президента України з питань безпеки і обо­рони;

є) підготовка матеріалів для заслуховування на Вер­ховній Раді щорічних та позачергових послань Прези­дента України про внутрішнє і зовнішнє становище Ук­раїни (ст. 85 п. 8, 106 п. 2 Конституції).

Контроль за діяльністю системи по забезпеченню національної безпеки і оборони здійснює Верховна Рада України через Комітет з питань державної безпеки і оборони та інші свої постійні комітети. Нагляд за за­конністю в діяльності органів, що забезпечують безпеку й оборону, здійснює Генеральний прокурор України та прокурори, які йому підпорядковані.

ОБОРОНА УКРАЇНИ

Поняття, основи та організація оборони. Оборона Ук­раїни — це комплекс політичних, економічних, екологіч­них, воєнних, соціальних і правових заходів щодо забез­печення незалежності, територіальної цілісності, захисту інтересів держави та мирного життя народу. Метою оборони є створення необхідних умов для запобігання воєнного нападу та для збройної відсічі можливої агресії проти України у будь-який час і за будь-яких обставин (ст. 1 Закону України "Про оборону України").

Оборона базується на готовності Збройних Сил України, економіки, населення, території до оборони і будується відповідно до Воєнної доктрини держави.

Воєнна доктрина України визнається принципом оборонної достатності в будівництві Збройних Сил Ук­раїни і ґрунтується на тому, що Україна не визнає війну як засіб розв'язання міжнародних проблем; не має територіальних претензій до жодної держави ї не визнає жодних територіальних претензій до себе; ніколи пер­шою не розпочне бойових дій проти будь-якої країни, якщо не стане сама об'єктом агресії; обстоює вирішення всіх міждержавних суперечностей тільки політичними та іншими прийнятними згідно з нормами міжнародного права засобами і шляхом прийняття всіма державами зобов'язань про взаємний ненапад; забороняє застосо­вувати власні Збройні Сили для розв'язування політич­них завдань на своїй території.

Організація оборони включає: формування воєнної політики держави та воєнної доктрини, розвиток воєн­ної науки; прогнозування й оцінку воєнної загрози чи загрози воєнного нападу, здійснення відповідних заходів на міжнародній арені для запобігання агресії; охорону державних кордонів; підготовку, розвиток, формування структури і забезпечення необхідної чисельності Зброй­них Сил України, підтримання їх боєздатності, бойової та мобілізаційної готовності до оборони держави; ви­роблення й проведення військово-технічної політики та забезпечення Збройних Сил озброєнням, військовою технікою, продовольством, речовим майном та іншими матеріальними ресурсами у повному обсязі; мобілі­заційну підготовку народного господарства, держав­них органів і систем управління до дій в умовах воєн­ного стану, підготовку населення і території країни до оборони.

Оборона України будується із врахуванням розташо­ваних на її території військ і сил Військово-Морського Флоту Росії, органи управління яких передають Міні­стерству оборони України інформацію, передбачену міждержавними договорами України.

Підготовка держави і населення до оборони. Україна прагне до мирного співіснування зі всіма державами, підтримує свою обороноздатність на рівні оборонної достатності для захисту від можливої агресії.

Готовність держави до оборони забезпечується в мирний час шляхом побудови стійкої системи держав­ного та військового управління, створення виробничих потужностей, мобілізаційних запасів матеріальних ресур­сів, а також завчасною підготовкою народного господар­ства до забезпечення потреб населення, Збройних Сил та інших військових формувань.

Система мобілізаційної підготовки народного госпо­дарства узгоджується із системою мобілізаційного роз­гортання військ, сил цивільної оборони з метою підви­щення стійкості економіки й розгортання масового воєнного виробництва.

Підготовка народного господарства до забезпечення військ досягається шляхом створення мобілізаційних запасів озброєння, військової техніки та інших матері­альних засобів, у тому числі в районах зосередження (бойового призначення) військ; створення (удоскона­лення) інфраструктури держави для успішного виконан­ня завдань військами; завчасної підготовки транспорту для перекидання військ у райони збройної агресії; удос­коналення системи забезпечення військ матеріальними засобами.

Належний рівень військової підготовки військово­зобов'язаних досягається оволодінням наявними в Збройних Силах засобами збройної боротьби,

Територіальна оборона. Територіальна оборона — це система загальнодержавних, воєнних і спеціальних захо­дів, що застосовуються під час загрози або відбиття аг­ресії з метою охорони та захисту державного кордону від посягань ззовні; забезпечення умов для надійного функ­ціонування державних органів, мобілізаційного та опера­тивного розгортання військ; охорони важливих об'єктів і комунікацій; боротьби з диверсійно-розвідувальними си­лами та іншими озброєними формуваннями агресора на території країни; захисту військ і населення від наслідків аварій (зруйнувань) атомних електростанцій, об'єктів, небезпечних у хімічному відношенні, та підтримання ре­жиму воєнного стану. Для виконання завдань територіальної оборони, крім Збройних Сил України, залучаються й інші військові формування, створені відповідно до законодавства Ук­раїни, в межах їх компетенції (Прикордонні війська, Внутрішні війська МВС України, війська Міністерства з питань надзвичайних ситуацій тощо).

Правові основи діяльності державних органів щодо забезпечення оборони. Забезпечення оборони України здійснюється на основі розмежування повноважень державних органів влади в даній сфері.

Верховна Рада України формує і проводить єдину воєнну політику держави, виключно здійснює законо­давче регулювання питань сфери оборони і військового будівництва.

Як єдиний орган законодавчої влади в Україні, Вер­ховна Рада затверджує:

а) воєнну доктрину і концепцію військового будів­ництва; основні напрями співробітництва України з ін­шими державами у воєнній сфері; обсяг бюджетних асигнувань на оборону, загальну структуру, чисельний склад та визначає функції Збройних Сил України; дер­жавну програму розвитку озброєння і військової техніки, її фінансування;

б) заслуховує щорічне (позачергове) послання Пре­зидента України про стан оборони держави; оголошує за поданням Президента України стан війни і укладення миру; схвалює рішення Президента про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України, а також про надан­ня військової допомоги іншим державам, про направ­лення підрозділів Збройних Сил до іншої держави чи про допуск підрозділів Збройних Сил інших держав на територію України; затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України про введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, про загальну чи часткову мобілізацію (ст. 85, п. 9, 22, 23, 31 Конституції; ст. 4 Закону України "Про оборону України" тощо).



--------------- Повну версію реферата можна скачати на початку (у верхній частині) сторінки ---------------



Реферат на тему: Конституційно-правові основи національної безпеки і оборони України (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2014. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.  Створити сайт безкоштовно