Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Конституційно-правові норми та інститути держави (реферат)

План

Вступ

І Конституційно-правові норми

1. Поняття та ознаки конституційно-правових норм

2. Види та структура конституційно-правових норм

ІІ Конституційно-правові інститути держави

1. Поняття інституту конституційного права України

2. Ознаки та розмежування конституційно-правових інститутів

Висновки

Література

І Конституційно-правові норми

Після проголошення незалежності України в загальній теорії права, як і в конституційному праві, тривалий час продовжують застосовуватися методологічні підходи до оцінки норм права, напрацьовані радянською юридичною наукою, хоча ці оцінки перестали задовольняти реальні потреби теорії та практики національного конституційного права.

Аналіз визначень норми конституційного права в сучасній вітчизняній науці конституційного права дозволяє констатувати факт, що ця категорія продовжує існувати в конституційному праві під впливом загальної теорії радянського права, що визначало єдиним і виключним суб”єктом нормотворення державу. Досвід конституційного будівництва в незалежній Україні довів невиправданість такого підходу. Нині повноцінними суб”єктами конституційної нормотворчості в Україні є Український народ, Українська держава та суб”єкти місцевого самоврядування. Адже український народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні вдало реалізував свої нормотворчі функції через Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р., на якому громадяни України проголосували за підтвердження вищою юридичної сили Акта проголошення незалежності України, раніше прийнятого Верховною Радою Української РСР. Цей приклад довів ефективність солідарної конституційної нормотворчості з боку Українського народу та держави. Держава реалізує свої нормотворчі функції через уповноважених суб”єктів, наділених відповідною компетенцією.Учасниками конституційної нормотворчості є і суб”єкти місцевого самоврядування, що уповноважені видавати нормативні конституційно-правові акти місцевого значення.

Сказане вище вимагає кардинального переосмислення поняття, ознак, видів і структури конституційно-првової норм, виходячи з реалій сьогодення. Насамперед є достатні підстави дати принципово нове визначення норми конституційного права.

1. Поняття та ознаки конституційно-правових норм

Норма конституційного права (від лат. Norma – „керівний початок”, „правило”, „зразок”) – це формально визначене, встановлене чи санкціоноване Українським народом або державою чи суб”єктами місцевого самоврядування правило поведінки, що регулює суспільні відносини, які є предметом конституційного права, і забезпечується всіма засобами впливу, що передбачені чинним законодавством. Норма конституційного права, будучи первинним складовим елементом системи конституційного права, відображає зміст і сутність цієї галузі в цілому.

Цій категорії властиві як загальні видові ознаки (кваліфікації) норми права, так і спеціальні родові ознаки (кваліфікації), властиві виключно нормі конституційного права. До загальних видових ознак норми конституційного права слід віднести такі кваліфікації, як:

По-перше, загальнообов”язковий характер конституційно-правових норм, тобто норма конституційного права є обов”язковою для всіх суб”єктів конституційного права без винятку.

По-друге, норми конституційного права є багатофункціональними нормами, остільки ці норми встановлюють чи санкціонують і охороняють, гарантують правило поведінки, що регулює суспільні відносини.

По-третє, норма конституційного права має формально-визначений характер, тобто норма конституційного права, прийнята державою чи суб”єктами місцевого самоврядування конкретним приписом, має письмову, документальну форму. Така форма дає можливість усім суб”єктам конституційного права ясно і точно зрозуміти її зміст і сутність. Формальний характер норми конституційного права також визначається чітко визначеним колом суб”єктів конституційної нормотворчості та процедурою розроблення, обговорення, прийняття, вступу в силу, зміни і ска­сування конституційно-правової норми.

По-четверте, норма конституційного права має загальний характер і регулює відносини не в окремому випадку суспільних відносин, а щодо того чи іншого виду дій, відносин чи осіб, тобто норма конституційного права поширюється на всіх суб'єктів, що стають учасниками правовідно­син, передбачених цією нормою. Норма конституційного права не припиняє свого існування в разі її використання в кожному окремо взятому випадку.

По-п'яте, норми конституційного права на відміну від інших соціальних норм охороняють­ся державою від порушень, а в разі правопорушення держава має виключну компетенцію засто­совувати передбачені чинним законодавством заходи заохочення та примусу.

До спеціальних ознак норми конституційного права слід віднести такі кваліфікації: по-пер­ше, публічний характер норм конституційного права. Норми конституційного права в силу того, що конституційне право як галузь традиційно належить до публічного права, є нормами публіч­ного права. З іншого боку, норми конституційного права є публічними в силу їх доступності всім і кожному, чому значною мірою сприяє не лише відкритий і прозорий характер об'єктивізації конституційно-правових норм у чинному конституційному законодавстві України, а й популя­ризація Конституції України.

По-друге, пріоритетне значення норм конституційного права в національній системі права в силу того, що ці норми регулюють найважливіші суспільні відносини — політичні та інші, тобто відносини у сфері політичної влади, влади народу, влади держави, влади місцевого само­врядування. Саме політичні та інші найважливіші відносини як предмет конституційного права зумовлюють його чільне місце в системі національного права.

По-третє, пріоритетний імперативний характер конституційно-правових норм, який пояс­нюється впливом імперативного методу правового регулювання, що властивий конституційному праву як галузі національного права, з огляду на характер приписів, що містяться в нормах конс­титуційного права. Норми конституційного права містять чітко визначене правило поведінки.

По-четверте, інтегративний характер норм конституційного права. Конституційно-правові норми є визначальними і системоутворюючими для інших галузевих норм права. Приписи, що містяться в нормах конституційного права, одержують своє логічне продовження в норма цивіль­ного, кримінального, адміністративного, сімейного, трудового, фінансового та в інших галузевих нормах права. Особливе значення для системи норм національного права мають конституційні норми-принципи, норми-дефініції, норми-завдання, яких багато міститься в Розділі І Конститу­ції України.

По-п'яте, різноманітність норм конституційного права. Галузь конституційного права міс­тить у своєму складі багато різновидів правових норм. Фактично, конституційно-правові норми представлені всіма можливими для правових норм конструкціями.

По-шосте, прямий характер дії норм конституційного права. Будучи об'єктивізованими, в першу чергу в Конституції України, конституційні норми мають особливий порядок дії. Відпо­відно до ч. З ст. 8 Основного Закону норми Конституції України є нормами прямої дії. В законо­давчому значенні така пряма дія означає, шо на виконання норм Конституції України видаються інші закони, прямо передбачені конституційними положеннями, а в правозастосовчому значенні пряма дія норм Конституції України означає, що всі суб'єкти конституційного права керуються в своїй діяльності насамперед нормами чинної Конституції.

По-сьоме, норми конституційного права є нормами вищої юридичної сили. Будучи об'єк­тивізованими в системі джерел конституційного права (Конституція України, акти всеукраїнсь­ких референдумів, закони України та інші конституційні нормативно-правові акти), вони мають вищу юридичну силу по відношенню до іншого національного галузевого законодавства.

По-восьме, нормам конституційного права притаманна особлива система гарантій. На нор­ми конституційного права поширюється все коло загальних і спеціальних гарантій, що існує в державі для забезпечення дії національного права. До того ж існує особливий механізм гарантій захисту конституційно-правових норм, реалізація якого покладається на Конституційний Суд України.

По-дев'яте, норми конституційного права мають особливий характер структури та власти­востей структурних елементів.

Норми конституційного права, маючи визначені спільні ознаки, суттєво різняться між со­бою за предметом і методом правового регулювання, юридичною силою, територією і місцем дії, суб'єктами нормотворення, особливостями якісних ознак структурних елементів тощо. Залежно від виду, норма конституційного права набуває тих чи інших якісних юридичних властивостей. З метою більш глибокого пізнання юридичної природи конституційно-правових норм їх необхідно класифікувати відповідно до того чи іншого критерію.

Основними критеріями класифікації норм конституційного права є: предмет правового ре­гулювання; метод правового регулювання; призначення у механізмі правового регулювання; юридична сила; ступінь конкретизації правового припису; характер диспозиції; характер санкції; суб'єкти нормотворення; територія дії; час дії. Зазначені критерії дають цілісне уявлення про різ­новиди норм конституційного права.

Передусім норми конституційного права класифікуються за предметом (змістом) правового регулювання. Ця класифікація норм конституційного права в цілому збігається з класифікацією інститутів конституційного права. За змістом слід виділяти норми, що регулюють основи консти­туційного ладу України, громадянство в Україні, права, свободи та обов'язки людини і громадя­нина в Україні, форми безпосередньої демократії в Україні, парламентаризм в Україні, інститут президентства в Україні, інститут виконавчої влади в Україні, інститут судової влади в Україні, інститут конституційної юстиції в Україні, інститут контрольно-наглядової влади, територіаль­ний устрій України та місцеве самоврядування в Україні. Особливим змістом наділені норми конституційного права, що об'єднуються в інститути загальної частини галузі конституційного права.

За методом правового регулювання розрізняють імперативні та диспозитивні конституцій­но-правові норми. Імперативні норми конституційного права — це абсолютно визначені норми конституційного права, що передбачають єдиний варіант правомірної поведінки суб'єктів конс­титуційного права. Прикладом такої норми може бути ст. 74 Конституції України «Референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії». Диспозитивні норми конституційного права — це норми, що визначають можливість вибору правомірного ва­ріанта поведінки суб'єктами конституційного права. Наприклад: «Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їх повнова­жень, встановлених цією Конституцією» (ч. 1 ст. 72).

За призначенням у механізмі правового регулювання виділяють матеріальні та процесуальні конституційно-правові норми. Матеріальні норми конституційного права — це норми, що міс­тять установи, права, обов'язки та заборони поведінки суб'єктів конституційного права. Ці нор­ми визначають принципи конституційного права, основні дефініції конституційного права, пра­вовий статус суб'єктів конституційного права тощо. Прикладом матеріальних норм конституцій­ного права може бути ст. 7 Конституції України: «В Україні визнається і гарантується місцеве са­моврядування».

Процесуальні норми конституційного права — це норми, що містять оптимальне правило поведінки суб'єктів конституційного права з метою реалізації ними матеріальних норм. Процесу­альні норми на відміну від матеріальних містять виключно конкретні правила поведінки для чіт­ко визначеного кола суб'єктів конституційного права. Зокрема, ст. 79 Конституції України регла­ментує процедуру складення присяги перед вступом на посаду народного депутата України. Нор­ма, закріплена в цій статті, деталізує, що присягу зачитує найстарший за віком народний депутат України перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради України, після чого депутати скріплюють присягу своїми підписами під її текстом, а відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандата.

Норми конституційного права класифікуються за їх юридичною силою. Об'єктивовані в джерелах конституційного права норми різняться за своїм впливом на конституційно-правові відносини. Вищу юридичну силу мають норми виражені насамперед в Конституції України, ак­тах всеукраїнського референдуму та конституційних законах, а також конституційних норматив­но-правових актах Верховної Ради України, Конституційного Суду України, Президента Украї­ни, органів виконавчої влади, органів судової влади та місцевого самоврядування.

За конкретизацією правового припису норми конституційного права поділяються на норми загального та конкретного змісту. Такий критерій асоціюється з колом суб'єктів, на яких поши­рюється дія норм конституційного права.

Приписи, що містяться в нормах загального змісту, поширюються на всіх суб'єктів консти­туційного права. До норм конституційного права загального змісту належать норми-принципи і норми-визначення (дефініції).

Норми-принципи конституційного права містять керівні початки, що визначають сутність і зміст не лише конституційного права, а й інших галузей національного права. Прикладом нор-ми-принципу є ст. 1 Конституції України: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, со­ціальна, правова держава». Ця норма-принцип поширюється на всіх учасників конституційно-правових відносин і знаходить своє втілення в системі національного права та законодавства.

Норми-дефініції містять нормативне закріплені визначення основних юридичних категорій конституційного права, їх існування обумовлюється необхідністю чіткого і однозначного визна­чення основних понять конституційного права. Зокрема, норма-дефініція закріплена в ст. 75 чинної Конституції: «Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Ра­да України». Ця норма закріплює поняття українського парламенту та його основні ознаки.

Конкретні за змістом норми права (а це більшість конституційних норм) безпосередньо ви­значають права і обов'язки суб'єктів конституційного права, умови їх реалізації, відповідальність за їх порушення тощо. Для конкретних за змістом норм конституційного права характерним є чітке визначення суб'єкта чи кола суб'єктів, на яких поширюється дія конституційного припису. Наприклад: «Контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верхов­ної Ради України здійснює Рахункова палата» (ст. 98 Конституції України).

Особливим різновидом конкретних норм є так звані спеціальні норми консти­туційного права, які передбачають спеціальні процедури для окремо взятих ситуацій і для чітко визначених суб'єктів. Прикладом може бути нормативне положення, закріплене в ст. 109 Конс­титуції України: «Відставка Президента України набуває чинності з моменту проголошення ним особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України».

Норми конституційного права також класифікуються за властивостями їх складових еле­ментів. Так, за формою вираження характеру диспозиції виділяють такі норми конституційного права: уповноважуючі, зобов'язуючі та забороняючі.

Уповноважуючі норми конституційного права — це норми, що визначають права суб'єктів конституційного права, надані ним для здійснення можливих визначених дій. Наприклад: «На­родний депутат України має право на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до ор­ганів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм влас­ності» (ст. 86 Конституції України).

Зобов'язуючі норми конституційного права — це норми, що визначають обов'язки суб'єктів конституційного права щодо здійснення обов'язкових визначених дій. Зокрема, такі норми ви­значають обов'язки людини і громадянина України: «Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки» (ст. 66 Конституції Украї­ни).

Забороняючі норми конституційного права — це норми, що визначають обов'язки суб'єктів конституційного права щодо категоричної необхідності утриматися від визначених дій. Наприк­лад: «Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі» (ч. 2 ст. 78 Конституції України).

Норми конституційного права слід розрізняти за характером їх санкцій. Санкції, що містя­ться в нормах конституційного права, можуть бути прямими і бланкетними. Прямі санкції містя­ться в самому правовому приписі й визначають міру юридичної відповідальності суб'єктів за по­рушення конституційно-правової норми. Санкції норм конституційного права мають здебільшо­го політичний характер — визнання виборів чи референдуму недійсними, дострокове припинен­ня повноважень Верховної Ради України, усунення з поста Президента України, резолюція недовіри Кабінету Міністрів України, дострокове припинення повноважень народного депутата України та ін. Наприклад, ч. 2 ст. 90 Конституції України закріплює положення про те, що Пре­зидент України може достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо про­тягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Як правило, прямі конституційні санкції застосовуються в сукупності з іншими галузевими санкціями — ад­міністративного, кримінального та цивільного права.

Норми конституційного права можуть містити і бланкетні, або непрямі санкції, що конкре­тизуються в галузевих санкціях. Бланкетні санкції виражаються в формулах «обмежуються зако­ном», «захищаються законом», «захищаються державою» тошо. Так, ч. 2 ст. 42 Конституції Украї­ни встановлює: «Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом».

Норми конституційного права також слід розрізняти за суб'єктами нормотворення. Слід розрізняти три основних суб'єкти конституційного нормотворення: Український народ, держава та суб'єкти місцевого самоврядування.

За територією дії прийнято розрізняти загальнодержавні та місцеві конституційно-правові норми. Дія норми за територією залежить від предмета правового регулювання, суб'єкта нормот-ворчості, юридичної сили норми та кола суб'єктів, на які поширюється дія норми.

Загальнодержавні норми конституційного права — це норми, що діють на території всієї держави і є загальнообов'язковими для всіх суб'єктів права. Ці норми об'єктивізуються в норма­тивно-правових актах всеукраїнського референдуму, Верховної Ради України, Президента Украї­ни та інших органів держави. Зокрема, такі норми містяться в Законі України «Про громадянство України».

Місцеві, або локальні, органи мають імперативну силу на території певного регіону. Такі норми закріплені в актах суб'єктів місцевого самоврядування (територіальних громад, органів і посадових осіб місцевого самоврядування). Наприклад, у постановах місцевих рад з конституцій­но-правових питань. Прийнято розрізняти особливий різновид місцевих норм конституційного права — норми, видані суб'єктами конституційної правотворчості Автономної Республіки Крим.

За терміном дії розрізняють постійні, тимчасові та виключні норми конституційного права. Час дії норми конституційного права визначається безпосередньо в самому правовому приписі.

Однією з ознак норми конституційного права є її стабільність, то ж цілком логічно, що біль­шість цих норм є постійними. З врахуванням особливої значущості норм конституційного права, що закріплені в розділах І, III, XII Конституції України, в статтях 155—156 передбачено жорстку процедуру внесення змін і доповнень до зазначених розділів.

Тимчасові норми конституційного права діють певний період у чітко визначених хроноло­гічних межах, після чого їх дія припиняється. Такі норми знайшли своє концентроване виражен­ня у Розділі XV Конституції України — «Перехідні положення». Зокрема, п. 13 Положень зазна­чає, що протягом п'яти років після набуття чинності Конституцією України зберігається існую­чий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи.

В окремих випадках час дії норм конституційного права обмежується іншими, не хроноло­гічними умовами, при досягненні яких норма втрачає свою дію. Наприклад, п. 10 Положень пе­редбачає, що в містах Києві та Севастополі виконавча влада здійснюється відповідно до ст. 118 Конституції України до прийняття законів, які визначають особливий порядок здійснення вико­навчої влади у цих містах. На сьогодні вже прийнято Закон України «Про столицю України міс-то-герой Київ», а отже — перехідна норма, викладена в п. 10 щодо Києва, втратила свою чин­ність.

Виключні норми конституційного права — це правила поведінки, що набувають сили імпе­ративної норми, призупиняючи повно чи частково дію інших конституційних норм за умови вве­дення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану. Прикладом виключної конс­титуційної норми є ст. 22 Закону України «Про надзвичайний стан», що передбачає запрова­дження таких заходів, як встановлення особливого режиму в'їзду й виїзду, а також обмеження свободи пересування територією, де запроваджено надзвичайний стан; обмеження руху транс­портних засобів і їх огляд; посилення охорони громадського порядку, а також об'єктів, що забез­печують життєдіяльність населення і народного господарства; заборона проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, а також видовищних, спортивних та інших масових заходів; заборона страйків[4].

Наведена класифікація норм конституційного права може бути доповнена й іншими, друго­рядними критеріями. Для виявлення інших юридичних властивостей норми конституційного права необхідно визначити їх структуру та особливості складових елементів норми конституцій­ного права — гіпотези, диспозиції та санкції.

Під структурою правової норми слід розуміти її внутрішній склад, взаємозв'язок трьох еле­ментів: гіпотези, диспозиції та санкції. Визначені умови реалізації норми права прийнято назива­ти «гіпотезою». Саме правило називається «диспозицією», а визначення міри державного приму­су, що застосовується у випадку порушення норми права, — «санкцією».

Гіпотеза норми конституційного права — це елемент структури норми, що визначає зміст правила поведінки, яке виражається в мірі дозволеної і належної поведінки суб'єктів конститу­ційного права. Через гіпотезу норми конституційного права абстрактне правило поведінки конк­ретизується щодо часу, місця, обставин і кола суб'єктів, на які поширюється дія норми конститу­ційного права. Гіпотези конституційно-правової норм містяться в статтях 29, 80, 82, 87, 111 та ін­ших Конституції України. Зокрема, ст. 111 Конституції України чітко визначає, що Президент України може бути усунений з поста парламентом у порядку імпічменту у разі вчинення ним дер­жавної зради або іншого злочину. Тобто, ця конституційна норма діє лише по відношенню до Президента України за умови вчинення ним державного або іншого злочину.

Диспозиція норми конституційного права — це елемент її структури, що визначає саму мо­дель правила поведінки і містить правовий припис про дії суб'єктів конституційного права в умо­вах, що передбачені гіпотезою. П.О.Недбайло визначав державно-обов'язковий характер за дис­позицією правової норми. Це положення найбільш рельєфно виявляється на прикладі саме диспозиції конституційно-правової норми, оскільки правомірність поведінки суб'єктів консти­туційного права забезпечується заохоченням і примусом з боку держави. Диспозиція норм конс­титуційного права міститься в статтях 80, 82, 115, 137 та інших Конституції України.

Санкція норми конституційного права — це елемент її структури, що містить правовий при­пис про міру конституційно-правової відповідальності суб'єктів конституційного права. Санкції норм конституційного права містяться в статтях 56, 60, 62, 81, 111 та інших Конституції України. Наявність санкції надає нових властивостей її диспозиції, але не всі норми конституційного пра­ва мають санкції.

Не можна погодитися з твердженням А.Ф.Апта та А.А.Кєненова про те, що норма є право­вою лише за умови включення до її складу санкції. Попри відсутність санкцій у багатьох нормах конституційного права, вони не втрачають юридичних властивостей правової норми.

Структура норми конституційного права має свої особливі ознаки. По-перше, структура норми конституційного права не завжди представлена гіпотезою, диспозицією та санкцією одно­часно. В нормах конституційного права часто відсутня гіпотеза або санкція. В окремих випадках норми конституційного права можуть містити виключно диспозицію (наприклад, статті 1, 2, 3, 5, 7, 15, 20 та інші Конституції України).

По-друге, елементи конституційно-правової норми часом важко вичленити в конкретно об'єктивованій нормі права. Вони не завжди чітко структуровані. У багатьох статтях Конституції України (більшість статей Розділу II «Права, свободи і обов'язки людини і громадянина») гіпоте­за та диспозиція переплітаються і «зливаються» в єдине ціле.

По-третє, санкціям конституційного права властивий ряд особливостей, що обумовлюють­ся специфікою предмета конституційного права. Санкціям конституційного права властиве про­філактичне, організуюче та виховне призначення. В окремих випадках застосування конститу­ційних санкцій можливе лише одночасно з санкціями інших галузей права (статті 34, 47, 50, 52-56, 80, 81, 105, 111 Конституції України).

По-четверте, норма конституційного права нетотожня статті конституційного норматив­но-правового акта. Одна конституційна норма може бути об'єктивованою у кількох статтях. В той же час одна стаття може вміщувати декілька конституційно-правових норм (ст. 20 Конститу­ції України).

Всебічне з'ясування категорії «конституційно-правова норма» є обов'язковою запорукою ефективності правотворчої та правозастосовчої діяльності у галузі національного конституційно­го права.

Інститути конституційного права України: поняття, ознаки та критерії розмежування

У

переважній більшості вітчизняні, а також зарубіжні вчені, зокрема російські, додержують єдиної точки зору щодо визначення поняття інституту конституційного права. Під інсти­тутом конституційного права розуміють сукупність норм права, які регулюють певне коло однорідних, однопорядкових суспільних відносин і утворюють однорідну групу; відповідну систему норм конституційного права, які регулюють однорідні і взаємопов'язані суспільні відносини, що становлять відносно самостійну групу; сукупність відносно обумовлених норм конституційного права України, що регулюють однорідні суспільні відносини всередині галузі права; об'єднання норм конституційного права за характером і змістом, тощо.Схожі точки зору висловлюють і російські вчені. Безперечно, всі наведені міркування щодо визначення поняття інституту конституційного права є раціональними та обгрунтованими. В той же час відкритим залишається питання щодо основних рис, властивих інститутам конституційного права.

На нашу думку, інститут конституційного права є основним елементом системи гаауз права, що об'єднує відносно відособлену спільноту взаємообумовлених та взаємопов'язаних якісно однорідних конституційно-правових норм, які регулюють певні сфери суспільних від носин у межах галузі конституційного права.

Вчені вказують на те, що-інститути конституційного права є важливим елементом системи цієї галузі права і, навіть не будучи її самостійним та самодостатнім елементом, є відносно відособленим «блоком», який можна назвати «підсистемою». Якщо система права складає­ться з галузей, то галузі права, в тому числі й конституційного права України, складаються з інститутів.

Інститути конституційного права є одночасно елементами і структури, і системи конс­титуційного права. В першому випадку інститути конституційного права є елементом певного каркасу (кістяка) змісту права як комплексного утворення. Погоджуючись з положенням С.С.Алексєєва про існування чотирьох рівнів структури права — структури окремого припису структури правового інституту, структури галузі права та структури права в цілому, можна стверджувати, що інститути конституційного права, будучи складовими елементами галузі, свою чергу також мають власну структуру.

Інститути конституційного права складаються із стійких груп конституційно-правових норм, об'єднаних єдиним предметом регулювання. При цьому інститути регулюють не всю родову сукупність суспільних відносин, притаманних галузі конституційного права України, а лише їх окремі сторони.

Норми, що об'єднуються в інститути конституційного права, будучи «якісно однорідними» за змістом, різняться за своєю юридичною силою, призначенням у механізмі правового регулювання, характером приписів тощо. Більшість інститутів конституційного права України включають до свого складу не лише матеріальні, а й процесуальні норми (інститут референдуму, інститут місцевого самоврядування тощо). Ці норми також різняться за своєю юридичною силою, оскільки законодавче регулювання конкретних інститутів рідко коли здійснюється в одному нормативно-правовому акті чи рівноієрархічних актах конституційного права.

Така ситуація обумовлюється тим, що інститут конституційного права є не тільки еле­ментом структури права — своєрідної номенклатури складових норм, то система права — це закон зв'язку між інститутами конституційного права[8], своєрідна функціональна спрямованість структури галузі права, яка визначається взаємопов'язаністю і взаємообумовленістю інститутів конституційного права. Ці інститути не є абсолютно сталими і чітко розмежованими — вони взаємодіють один з одним і забезпечують тим самим дієвість усієї галузі права. Така взаємодія і є однією з головних ознак системності конституційного права України.

Система конституційного права України, як і будь яка інша складна матерія, не однорідною. Не всі групи норм конституційного права, що регулюють якісно однорідні суспільні відносини, об'єднуються в однорідні за своєю правовою природою інститути. Про-шалізувавши систему галузі конституційного права, можна простежити певний «функціона-шшй розподіл праці» не лише між нормами конституційного права, а й між його інститутами. С.С.Алексєєв виділяє такі різновиди інститутів права за їх місцем і функціями: загальні інститути, які містять нормативні положення, шо стосуються галузі права в цілому; матеріа­льно-регулятивні інститути, які містять норми, що безпосередньо регламентують поведінку су6'єктів; охоронні інститути, шо містять охоронні норми, процедурно-процесуальні інститути тощо. Для системи конституційного права України, в силу його відомої специфіки, найбільш притаманними є загальні інститути (інститут основ конституційного ладу України) та матеріально-регулятивні інститути (інститут правового статусу особи і громадянина), а також конституційно-процесуальні інститути (інститут внесення змін до Конституції України, інсти-тут конституційно-правової відповідальності).

Між інститутами конституційного права можуть існувати відносини субординації і під-порядкованості, шо проявляються в певній ієрархії системи галузі. Існують інститути, які охоплюють значне за обсягом коло суспільних відносин і включають до свого складу більш дрібні структурні елементи. Такі інститути дістали назву генеральних інститутів, або надінс-тугів. Генеральні інститути тією чи іншою мірою виконують ряд важливих функцій, відоб­ражених у Конституції України. На відміну від інших видів інститутів, вони репрезентовані різноманітними моделями конституційно-правових норм та широким арсеналом прийомів і засобів правового впливу на суспільні відносини. До генеральних інститутів конституційного права України можна віднести інститут основ конституційного ладу України, інститут конс-титуційно-правового статусу особи і громадянина, інститут виборчого права, інститут державної влади тощо.

Нерідко генеральні інститути самостійно чи в сукупності з іншими інститутами права можуть набувати якісно нового значення і утворювати підгалузі права, які в силу традиції дістають назву «право» — виборче право, парламентське право тощо. Підгалузі права не є самостійними елементами системи права в цілому, але мають певну автономію в межах системи конституційного права України.

В окремих випадках інститути конституційного права України, в сукупності з елементами інших галузей права можуть утворювати нові комплексні міжгалузеві (змішані) інститути, які включають ряд елементів іншого методу правового регулювання (інститут фінансового забезпечення виборчого процесу). Ці міжгалузеві інститути можна класифікувати як функціональні та покордонні.

Для галузі конституційного права характерною є наявність як комплексних функціона­льних, так і комплексних прикордонних інститутів, оскільки ряд інститутів конституційного права взаємодіє як з порубіжними неоднорідними галузями національного права (цивільне, фінансове, господарське право), так і з порубіжними однорідними галузями (адміністративне право). У випадку накопичення «критичної маси» нормативного матеріалу в межах комплек­сного прикордонного інституту останній може набувати якісно нової характеристики, вираже­ної в предметі, методі і механізмі правового регулювання окремої галузі суспільних відносин. Зазначені перетворення визначають параметри утворення нової комплексної галузі права, похідної від конституційного права України та іншої однорідної галузі права (інформаційного права, військового права тощо).

Окрім генеральних та комплексних міжгалузевих інститутів, існують і інші групи норм, що обособлюються в рамках генерального інституту і функціонують як різнорівневі підсистеми конституційного права, а саме — основні інститути, субінститути та одноелементні інститу-ти. За обсягом нормативного матеріалу та чіткістю юридичних параметрів найбільш кла­сичним інститутом конституційного права у нашому уявленні є основні інститути. На відміну від генеральних інститутів, основні інститути об'єднуються за більш однорідними правовими ознаками — мають більш вузьку і конкретизовану предметно-функціональну спеціалізацію правового регулювання, не використовують усього арсеналу прийомів і засобів конституцій-но-правового регулювання тощо. В той же час саме основні інститути забезпечують комплений і цілеспрямований регулятивний вплив на окремі сфери суспільних відносин, що є предметом конституційного права України.

Іншим видом інститутів конституційного права є субінститути, або часткові інститути, , які є компактними спільнотами конституційних норм, що покликані здійснювати регу-лювання різних за обсягом єдиних груп суспільних відносин, чи окремих сторін, елементів відносин певного виду. Субінститути можуть об'єднуватися в складі основних інститутів, але ієрархія інститутів конституційного права не завжди є вертикальною — субінститути можуть існувати і безпосередньо в складі генеральних інститутів, «паралельно» з основними інститу


 

 

ами. Субінститути мають всі ознаки, притаманні класичним інститутам права, але. ці ознаки перебувають у більш усіченому вигляді. До субінститутів конституційного права можна віднести інститут притягнення депутата до юридичної відповідальності, інститут депутатського запиту тощо.

Найдрібнішим об'єднанням норм конституційного права є так звані одноелементні інс­титути, їм властивий незначний вміст нормативного матеріалу, обмежений регулятивний вплив на елементи суспільних відносин та вузька функціональна спрямованість. Говорячи про систему інститутів конституційного права та їх ієрархію, можна зробити висновок, що одноелементні інститути є первинною ланкою зазначеної системи. Але вряд чи це твердження буде абсолютно вірним, адже у більшості випадків одноелементні інститути не входять до складу субінститутів та основних інститутів конституційного права, а займають периферійне місце в складі гене ральних інститутів (інститут державного герба, інститут державного прапора тощо).

Інститути конституційного права при всьому своєму розмаїтті мають ряд спільних рис. Фактично тенденції до диференціації та інтеграції, властиві системі права в цілому, прояатя-ються і на більш низьких рівнях структури права. Існують критерії, відповідно до яких ту чи іншу спільноту конституційно-правових норм можна вважати (чи не вважати) інститутом конституційного права.

Зокрема, Л.І.Дембо стверджував, що правовий інститут існує лише там, де сукупність правових положень окреслює певні закінчені типізовані правовідносини. На думку С.С.Алексєєва, інституту права властиві три комплексні показники: 1) однорідність фактичного змісту; 2) юридична єдність (комплексність) норм; 3) законодавча обособленість. Зазначені точки зору є переконливими, але на сьогодні, з врахуванням якісно нового рівня розвитку системи конституційного права України, можна стверджувати, що існує цілий комплекс чинників, які є критеріями визначення інституту конституційного права.

Інституту конституційного права притаманні такі ознаки, як цілісність і завершеність регулювання чітко визначеного різновиду суспільних відносин, шо є предметом конституцій­ного права: однорідність суспільних відносин, які є об'єктом впливу норм, об'єднаних v конкретний інститут конституційного права; єдність загальних положень, принципів, понять та конструкцій інституту; автономність існування нормативного матеріалу в межах інституту: функціональна спеціалізація норм у межах інституту; зовнішньо обособлене закріплення інс­титутів права у вигляді окремих розділів Конституції України, самостійних законів тощо. Наведені критерії не є вичерпними.

Визначення критеріїв щодо визнання тієї чи іншої групи норм конституційного права, які можуть бути інститутами конституційного права, не вирішує проблеми диференціації цих інститутів. І в першу чергу ця проблема стосується однорідних інститутів конституційного права.

Якщо проблема розмежування галузей права є доволі дослідженою ще за радянських часів (відомі дискусії 1938—1940, 1956—1958 та 1982 років у журналах «Советское государство и право", «Правоведение», «Советская юстиция» та інших) і основними критеріями визнано предмет і метод правового регулювання, то проблема визначення критеріїв розмежування інститутів права залишається відкритою. Ця проблема певною мірою залишається малодослідженою і у вітчизняній правовій науці.

Зрозуміло, що предмет і метод правового регулювання, властиві системі конституційного права України, не можуть бути критерієм розмежування інститутів цієї галузі, оскільки предмет і метод конституційно-правового регулювання є єдиним для всіх елементів галузі права. С.С.Алексєєв відносить до критеріїв елементи системи права: 1) юридичну цілісність групи норм, тобто таку ступінь внутрішньої організації внутрішньої спільноти, за якої зазначена група норм виступає «нерозривним» цілим; 2) здатність взаємодії даної групи норм з іншими елементами системи. Але ці критерії, будучи визначеними щодо галузі права як елемента системи права, можуть поширюватися і на інститути конституційного права. В зв'язку з цим виникає закономірне запитання щодо доцільності застосування критеріїв, запропонованій С.С.Алексєєвим для розмежування інститутів конституційного права. Можна погодитися і позицією А.Ф.Апта та А.А.Кененова, що ці критерії, будучи застосованими як до галузі, такі до інституту права, не дають підстав до чіткого розмежування структурних елементів системи права.

Як видається, критеріями розмежування інститутів конституційного права є сфера впливу на суспільні відносини, цілеспрямованість правового регулювання суспільних правовідносин, специфіка правового впливу на суспільні відносини, способи реалізацї конституційно-право­вих норм та механізм їх дії в межах конкретного правового інституту, ступінь взаємодії інституту з іншими елементами системи конституційного права, функції, принципи, склад суб'єктів.


 

видовий характер норм, об'єднаних в інститутах, тощо. Зазначені критерії дозволяють розме­жовувати інститути конституційного права за різними параметрами та визначати їх роль і місце в системі конституційного права.

На підставі висловлених аргументів можна зробити наступні висновки:

1. Інститут конституційного права — це основний складовий елемент системи конститу-
ційного права, який об'єднує відносно обособлену групу взаємообумовлених та взаємопов'я-
заних норм конституційного права, що регулюють конкретні сторони чи елементи суспільних

відносин, врегульованих конституційним правом.

2. Інститути конституційного права не є однорідними за своїм структурно-функціональ­
ним спрямуванням. Відповідно до їх конструкції (моделі) та функціонування виділяють об'є­
днання генеральних інститутів та інших елементів системи конституційного права (підгалузі

права), генеральні інститути, основні інститути, субінститути, одноелементні інститути. Існують також комплексні міжгалузеві інститути, що утворюються на кордоні взаємодії конституційного права з іншими галузями права.

3.Не всяка група норм права має юридичні властивості інституту. Інститут конституцій­
ного права є комплексним утворенням, що має відповідати певним критеріям, які мають
об'єктивний характер.

4.Невизначеними залишаються і критерії розмежування інститутів конституційного пра­
ва, хоча саме ці критерії дають уявлення про межі інститутів конституційного права та їх
каталог.

5.Питання системи конституційного права України та її окремих елементів потребує
активних наукових досліджень, оскільки багато теоретичних положень щодо цієї проблеми є
застарілими і не адаптованими до національної системи права, що негативно позначується на
систематизації законодавства.

Використана література:

Використана література:

1.СтепанюкО.І. Норми конституційного права України: проблеми теорії. Автореф. дис. к.ю.н. — К., 1993. — С. 11;Мелащенко В.Ф. Основи конституційного права України. — К., 1995. — С. 31; Конституційне право України / За ред. проф. В.Ф.ГТогорілка; 2-е доопр. видання.

- К., 2000. — С. 27; Т о д ьі к а Ю.Н. Конституционное право УкраиньІ: отрасль права, наука,
учебная дисциплина. — X., 1998. — С. 24—25 та ін.

2. В ряді країн норми конституційного права мають неформалізований характер. Наприклад

- у Великій Британії, Новій Зеландії.

3.Т о д ьі к а Ю.Н. Конституция УкраиньІ: проблемьі теории й практики. — X., 2000. —
С. 26.

4.Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 37. — Ст. 538.

5.А п т А.Ф., К е н е н о в А.А. К вопросу об элементах й структуро советского права // Вест-
ник Мос-го ун-та. с. Право. — 1973. — № 3.

6.Недбайло П.Е. ВопросьІ структури советских правових норм в связи с постепенньїм
перерастанием их в правила коммунистического общежития / Право и коммунизм: Сб. — М.,
1965. — С. 131 —132; Н е д б ай л о П.Е. Советские социалистические правовые нормы. — Львов,
1959. - С. 36.

7.Конституційне право України / За ред. проф. В.Ф.Погорілка; 2-е доопр. видання. — К.,
2000. - С. ЗО.

1. Конституційне право України; Підручник / За ред. В.Ф.Погорілка. — К.: Наукова
думка, 1999. - С. 26.

2.Т о д и к а Ю.М. Конституційне право України як галузь права. Конспект лекцій. —
X., 1995. - С. 14.

3. Грабыльников А.В. Конституционное право Украины как отрасль права и
наука. Учебное пособие. — Днепропетровск, 1999. — С. 18.

4.Основи конституційного права України; Підручник / За ред. В.В.Копєйчикова. — К.,
1998. - С. 9.

5.Б а г л а й М.В. Конституционное право Российской Федерации. Учебник. — М., 1998.

- С. 29; Козлова Е.Й., К у т а ф и н О.Е. Конституционное право Российской Федерации.
Учебник. - М., 1995. — С. 22.

6. К о м а р о в В.С. Общая теория государства й права: Учебник. — М.: Юрайт, 1998.

- С. 275.

7.Алексеев С.С. Структура советского права. — М.: Юрид. лит., 1975. — С. 33.

8.Алексеев С.С. Проблеми теории права: курс лекций в 2-х томах. Том 1. -
Свердловск, 1972. - С. 132.

9.Поленина С.В. Комплексные правовые институты й новые отрасли права // Изв.
вузов. Правоведение. — 1975. — С. 75.

10.Л у ч и н В.О. Конституционные институты / Современный конституционализм. -
М., 1990. - С. 32.

11.Д е м б о Л.И. О принципах построения системы права // Советское государство и
право. - 1956. - № 8. - С. 94.

12.Алексеев С.С. Общетеоретические принципи исследования структуры // Советское
государство и право. — 1971. — № 3. — С. 11—13.

13.А п т А.Ф., К е н е н о в А.А. К вопросу об элементах и структуре советского права
//Вестник Моск. ун-та, сер. право. — 1973. — № 3. — С. 50.





Реферат на тему: Конституційно-правові норми та інститути держави (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.