Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Конституційні гарантії і правове регулювання свободи совісті в Україні (реферат)

ПЛАН

Вступ

1. Поняття свободи совісті як конституційно-пра­вової категорії

2. Законодавство України про свободу совісті та релігійні організації

Висновки Список використаної літератури

Вступ

Будучи формою суспільної свідомості, релігія тіс­но пов'язана з правом. Цей зв'язок існує як на рівні релігійних і правових нормативних систем, так і на рівні формування загальнодержавної волі та її закріп­лення в системі законодавства, що регулює діяльність церкви (релігійних організацій) в суспільстві. Така тема є предметом не тільки релігієзнавчого, а й юри­дичного аналізу. Вона набуває подальшої актуалізації за умов демократизації суспільно-політичного про­цесу в Україні, пов'язана з практичними питаннями установлення міжрелігійної злагоди, толерантних вза­ємин між сакральними і секулярними видами духов­ної культури, паритетності між релігійними і віль­нодумними ідеями.

1. Поняття свободи совісті

як конституційно-пра­вової категорії

В сучасному суспільствознавстві, релігієзнавчій і юридичній літературі досить актуаль­ною є проблема свободи совісті, яка має теоретичний і практичний аспекти. Зміст категорії "свобода со­вісті" — це право громадян сповідати будь-яку ре­лігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або додержуватися гуманістичного світогляду. Свобода совісті є одним із конкретних проявів свободи людини в суспільстві. Вона виступає важли­вим світоглядним, етичним і правовим принципом. У цьому значенні свобода совісті е однією з загально­людських соціальних і духовних цінностей. За висло­вом Є. Трубецького (1863—1920 рр.), вона "є най­більш цінною з усіх свобод".

Її ядром слід вважати совість. Совість — це вираз моральної самосвідомості особи, її моральна само­оцінка. За цими критеріями совість характеризується й інтелектуальними та емоційно-психологічними мо­ментами. Індивідуалізований характер совісті полягає в тому, що вона охоплює індивідуалізовані, суб'єк-тизовані, включені до мотиваційної і емоційно-во- льової структури особи вимоги щодо її поведінки з боку суспільства, класу, певної соціальної спільноти.

Совість виховується і формується суспільством передусім через вплив безпосереднього соціального середовища, в якому знаходиться індивід. Чинники соціуму формують людину як моральну істоту. Отже, відбувається первинна соціалізація особи, тобто лю­дина сприймає й засвоює соціальні норми, правила поведінки, необхідну інформацію для реалізації усіх життєвих потреб.

Разом з тим кожна людина, що володіє ознаками право- і дієздатності, є суб'єктом права, своїми діями може набувати статус фізичної чи юридичної особи. Тому індивід завжди перебуває в певних пра­вовідносинах з іншими членами суспільства (фізичними й юридичними особами). Між державою і гро­мадянином створюються змістовні відносини, юри­дичною стороною яких є правові відносини між ними. У демократичному суспільстві держава є офіційним представником інтересів громадянського суспільства, охороняє і забезпечує права громадян. Це її прямий І конституційний обов'язок. Держава через механізм примусового впливу, систему правовиховної роботи, організаційні заходи надає особі певного правового статусу, тобто виражає у законах те соціальне стано­вище, яке займає особа в громадянському суспільстві й державі, закріплює сукупність правових засобів, що забезпечують громадянам реалізацію їхніх прав і сво­бод.

Основний зміст правового статусу особи — це її права та правові гарантії, її обов'язки й відпові­дальність за їх виконання. Тому свобода совісті як соціальна цінність доповнюється її юридичною ха­рактеристикою. Свободу совісті необхідно розгля­дати і як правове явище, в контексті всіх інших прав і свобод, що входять до правового статусу особи.

Звідси випливає визначення свободи совісті у ширшому змісті — свобода переконань, тобто право людини обирати, відстоювати власні переконання і здійснювати їх. Однак за певних історичних часів принцип свободи совісті мав різні форми виразу.

У первісному суспільстві фактично вже існувала свобода совісті, оскільки суспільство без класів і дер­жави регламентувало ставлення членів громади до первісної релігії лише моральними нормами, що доб­ровільно визнавалися усіма членами. В рабовласниць­кому суспільстві, особливо при існуванні деспотії, ре­лігія перетворюється на форму суспільної свідомості і несе класове правове навантаження. Принцип свобо­ди совісті набуває певних обмежень і тому починає заявляти себе традиціями вільнодумства (Демокріт, Епікур, Лукрецій).

В епоху середньовіччя панував релігійний сві­тогляд; сповідання певної релігії фактично вважалося обов'язковим. За цих умов принцип свободи совісті не виступав як право вільно визначати своє ставлен­ня до релігії. В такому значенні його проголосили у XVI—XVIII ст. ідеологи буржуазії, які боролися з фео­дальним абсолютизмом і офіційною церковною вла­дою. Одними з перших захисників свободи совісті виступили відомі філософи й вчені М. Монтень, П. Бейль, Б. Спіноза, Ф. Вольтер. Французькі просві­тителі Ж. Мельє, П. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій, Ж.-О. Ламетрі сформували атеїстичний напрям — радикальний варіант свободи совісті.

У західному суспільстві свобода совісті тракту­ється як право вільного вибору того чи іншого віро­сповідання, а також гуманістичного світогляду.

В колишніх; соціалістичних країнах свобода совісті мала деформований характер. Роль релігії та цер­ковних організацій в суспільному житті вкрай при­нижувалася, водночас атеїстично-просвітницька ді­яльність фактично перетворилася на засіб контролю тоталітарної держави над свідомістю громадян. "Атеї-зація" державної політики призводила до численних порушень прав людини, зокрема, в галузі дотримання принципу свободи совісті.

В умовах переходу до правової держави розгор­тається досить повна дія принципу свободи совісті. Вона отримує свій чіткий законодавчий статус, захи­щає невід'ємні права людини як від надмірної клери-калізації, так і від однобічної атеїзації.

Отже, свобода совісті тісно пов'язана зі стано­вищем релігії і церкви в суспільстві, співвідношенням релігійних чинників з державою та її політичними інституціями. Тому цікавим є те, як у стратегічному і практичному планах вирішується дане питання у різ­них політичних регіонах.

Тісне поєднання офпдйної релігії та державного апарату породжує різні варіації клерикальної держави. В одних країнах (Саудівська Аравія, Пакистан) кле­рикальний вплив поширюється на різні сфери суспі­льного буття. Наприклад, в Саудівській Аравії держа­вною релігією є іслам ваххабістського типу (заснов­ником вважається релігійний реформатор Мухамед ібн Абд аль-Ваххаб, який жив у XVIII ст.), щодо атеї­зму, то він заборонений і переслідується за законом. Мусульмани зобов'язані виконувати всі приписи Ко­рану, судова влада здійснюється шаріатськими суда­ми. У цьому регіоні поширене мусульманське право, яке підкоряє світську владу впливу релігійної влади.

Інший варіант клерикальної держави створено в Ізраїлі. Державною релігією є ортодоксальний іудаїзм, який змішується з сіоністською ідеологією. Ізраїль­ське громадянство надається тільки євреям, а євреями, згідно з законом від 10 березня 1970 р., визнаються особи, що народилися від матері єврейської національності і сповідають іудаїзм або навернені в іудейську релігію. Раввінат Ізраїлю має великі повно­важення у галузі політики, управління державою, ре­гулюванні сімейно-шлюбних відносин. Останні роз­глядаються судами за біблійно-талмудистськими принципами.

В інших країнах формально декларується свобода віросповідання, але водночас існують привілейовані релігії й релігійні течії: у арабських країнах це іслам; в латиноамериканських і західноєвропейських — ка­толицизм; в Греції і Росії — православ'я. Визнання особливого становища тієї чи іншої церкви за­фіксовано у конституціях 42 держав; законодавство 32 країн обумовлює зайняття вищих постів у державі прийняттям релігійної присяги; у 22 країнах, згідно з конституціями, пост глави держави можуть займати тільки особи, що належать до офіційної церкви. Та­ким чином, в означених країнах не відповідають дій­сності механізми конституційного закріплення і пра­вового регулювання принципу свободи совісті.

Існують країни, в яких офіційної державної релігії не існує. Наприклад, в СІЛА панівної релігії взагалі не було, а у Франції й Туреччині церква свого часу була відокремлена від держави. Відповідним орга­нізаціям надається можливість брати участь в полі­тичному житті. Таким чином, за своєю суттю свобода совісті тут означає право людини обирати будь-яке віросповідання або право не сповідати ніякої ре­лігії. Такі права розглядаються невід'ємними осо­бистими громадянськими свободами в конституціях цих країн.

Ще за часів буржуазних революцій, як уже факти­чно зазначалося, у Європі виник широкий ідейний рух — вільнодумство, який поставив перед собою за­вдання боротися проти духовного диктату церкви, за здійснення свободи совісті. У наш час у західних країнах діють товариства вільнодумців, що об'єдну­ють атеїстично і антиклерикально зорієнтованих людей. Ці товариства входять до Всесвітнього союзу ві­льнодумців. У 1981 р. у Лозанні (Швейцарія) відбувся 39-й конгрес Всесвітнього союзу вільнодумців, в ро­боті якого взяли участь представники національних організацій вільнодумців Австрії, Бельгії, Індії, Італії, СІЛА, Швейцарії, Швеції, Фінляндії, ФРН. Конгрес розглянув проблему "Вільнодумство і молодь: за май­бутнє без догм". У своїх виступах делегати закликали розповсюджувати матеріалістичні ідеї, боротися за всебічний духовний розвиток людини.

У зв'язку з цим необхідно враховувати дві про­тилежні тенденції, в контексті яких свобода совісті набуває рис певних ідеологічних орієнтацій — кле­рикалізму і атеїзму.

Предметом нашого розгляду є один з аспектів свободи совісті — її конституційно-правовий зміст. У цьому значенні свобода совісті вивчається як сукуп­ність правових норм і реальних гарантій, що регу­люють і визначають розвиток зв'язаних з релігією су­спільних відносин. Тобто, свобода совісті є правовою категорією.

Згідно з Конституцією України, свобода совісті — це право на свободу світогляду і віросповідання, свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. Це конституційне визначення є основним змістовним елементом інституту свободи совісті, виступає її най­вищою юридичною силою. Вона надає рівні мож­ливості щодо реалізації власних духовних потреб і ві­руючим, і невіруючим.

Стаття 35 Конституції України закріплює відок­ремлення церкви від держави. На її важливість вка­зують такі обставини: по-перше, дана стаття є вирі­шальною передумовою для досягнення юридичної рівності в релігійній сфері, усунення дискримінацій щодо віруючих або невіруючих; по-друге, усунення релігії зі сфери державно-правового життя звільнило від виконання невластивих функцій церквою.

Поряд із статтею 35 правовий інститут свободи совісті охоплює конституційні норми: 1) рівність гро­мадян перед законом незалежно від їхнього ставлення до релігії, їх рівні права в економічному, полі­тичному, соціальному і культурному житті; 2) ви­користання громадянами прав і свобод не повинні перешкоджати інтересам суспільства і держави, пра­вам інших громадян; 3) здійснення прав і свобод не­від'ємне від виконання громадянином своїх обо­в'язків.

Таким чином, категорія "свобода совісті" має ба­гато аспектів розгляду. В даному розділі насамперед акцентується увага на конституційно-правовому зміс­ті принципу свободи совісті, тобто мається на увазі сукупність правових норм і реальних гарантій, що ре­гулюють і визначають розвиток пов'язаних з релігією суспільних відносин.

Перша частина цього визначення розкриває межі рівної свободи як для віруючих, так і для невіруючих. Друга частина — розкриває свободу совісті як право діяти у відповідності з релігійними або вільними пе­реконаннями, тобто обґрунтовує здатність (право- і діє-) бути суб'єктом суспільних відносин, що регу­люються державою.

У сукупності юридичних норм, що являють собою інститут свободи совісті, особливого значення набу­ває конституційна заборона підбурювання ворожнечі й ненависті у зв'язку з релігійними віруваннями. Така норма покликана сприяти формуванню нормальних відносин між представниками різних конфесій, ві­руючими і невіруючими.

Ці конституційні положення поєднуються із зако­нодавством про релігійні культи і створюють єдиний комплекс правового регулювання та важливих гаран­тій здійснення свободи совісті. Соціальним фун­даментом будь-якої свободи, в тому числі свободи совісті, виступає економічна і політична природа су­спільства, наявність широких демократичних проце­сів у ньому. У зв'язку з цим розглянемо конститу­ційні та законодавчі гарантії здійснення свободи сові­сті в нашій країні.

2. Законодавство України про свободу совісті

та релігійні організації

Відокремлення церкви від держави не означає того, що закони, де втілено загальнодержавну волю і волю інших політичних суб'єктів, взагалі не регулюють відносини між цер­ковними організаціями і державними органами. Така постанова питання не відповідала б соціальній природі релігійно-церковного комплексу. Релігія є складовою частиною суспільства. Релігійні відносини виступають змістовним елементом неполітичних стосунків гро­мадянського суспільства, тому держава зобов'язана захищати і надійно регулювати такі відносини. Але суспільство складається з релігійних і нерелігійних груп населення, тому держава через законодавство також регулює відносини між цими категоріями гро­мадян.

У нашій країні законодавче закріплюються такі умови для здійснення свободи совісті:

1. Політико-правові — в обмеженні можливостей церкви втручатися у державні справи; для цього цер­ква відокремлюється від держави; здійснюється певна секуляризація державно-правових відносин та народ­ної освіти; юридичне забезпечується право сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або вести гуманістичну пропаганду.

2. Ідеологічні — в доступності масам освіти, нау­ки, культури; у забезпеченні права особи на все­бічний розвиток.

Глава Конституції України "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" розглядає характер взаємовідносин особи і суспільства, громадянина і держави.

В українській державі свобода совісті є кон­ституційним принципом, нормою державного права: кожному громадянину надано право і забезпечена можливість вільно визначати своє ставлення до ре­лігії, тобто сповідати будь-яку релігію чи бути вільно-мислячим. Свобода совісті оберігається цивільним, кримінальним, адміністративним та сімейним правом; питання, що стосується забезпечення свободи совісті, вміщено в законах про працю, народну освіту, інших законодавчих актах.

Зазначимо, що як поняття, котре виражає спе­цифічне стосовно релігії та вільнодумства явище соці­ально-політичного життя, свобода совісті має різні форми вияву. По-перше, ідеологічно-концептуальна свобода совісті — це судження, сформульоване ідео­логами того чи іншого класу, антиклерикального ру­ху, окремих вільнодумців чи організації атеїстів, а та­кож теологів і служителів церкви. По-друге, про­грамно-політична свобода совісті — це складовий елемент програм політичних партій, їхнє гасло у бо­ротьбі за владу. По-третє, конституційно-правовий принцип свободи совісті — положення і норми, що зафіксовані у Конституції. Ці форми поняття "сво­бода совісті", його елементи, структури за конкрет­них умов наповнюються різним, іноді навіть проти­лежним змістом.

Реалізація права віруючих на відправлення релі­гійних культів забезпечується спеціальними законами та контролем за неухильним додержанням їх з боку держави та її органів, зокрема Державного Комітету України з питань релігій, його уповноважених при місцевих радах народних депутатів.

В нашій країні діє Закон "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 р. з на­ступними доповненнями й внесеннями. Цей закон та інші законодавчі акти, видані відповідно до нього, складають законодавство України про свободу совісті та релігійні організації.

Для правильного розуміння справжнього прогресу у справі удосконалення законодавства про свободу совісті доцільно спочатку зафіксувати ряд істотних суспільних моментів, що мали значний вплив на цей процес. Насамперед звернемо увагу на ту обставину, що перші радянські декрети та конституції де­кларували, проголошували демократичний характер гарантій свободи совісті. Однак на практиці вона га­льмувалась так званим законодавством про релігійні культи. Якщо позитивні сторони забезпечення свобо­ди совісті схвалювалися віруючими і невіруючими, то сталінські та інші державно-партійні — адміні-стративно-репресивні закони та інструкції викликали критику, глибоке обурення і протест світової гро­мадськості.

Тому радянське керівництво під час перебудови змушене було заявити людству, що буде створено но­ве законодавство, яке гарантуватиме повну свободу совісті. Взяте зобов'язання виконали. Проблеми сво­боди совісті широко всенародне обговорювалися в дусі гласності, нового політичного мислення і філосо­фії миру, що вимагали орієнтуватися на загально­людські пріоритети.

В Україні цей процес продовжився, що потребу­вало копіткої і глибокої науково-дослідної обробки всіх раціональних пропозицій, які відповідали б суча­сному процесу демократизації і формуванню грома­дянського суспільства, правової держави.

Громадська й наукова думка, позиція політичних і релігійних кіл здебільшого сходилися на тому, щоб новий закон став загальнодержавним актом і відобра­зив ряд актуальних суспільно-значимих вимог: най­повніше використання наукових принципів у сфері нових підходів для налагодження державно-церков­них, суспільно-релігійних та міжособистних відно­син; регламентування насамперед нерелігійних функ­цій церковних організацій та їх активу; досконалішу правову оцінку життєдіяльності нових типів сучасних віруючих і невіруючих, а також чітке визначення сус­пільного статусу їх організацій; створення нової фор­ми контролю за дотриманням законодавства про сво­боду совісті та повна відкритість і доступність цього законодавства; врахування підвищеної цікавості ши­роких кіл громадськості до співіснуючих в суспільстві двох природних процесів духовної культури — сакра-лізації і секуляризації.

Ґрунтовне обговорення і досить тривала підго­товка дозволили прийняти Закон "Про свободу со­вісті та релігійні організації". На конкретне втілення закону в життя подіяв також Акт проголошення неза­лежності України.

У постанові про порядок введення в дію закону про свободу совісті український парламент звернувся до всіх партій, рухів, громадських об'єднань, реко­мендуючи їм привести свої статути (положення) і програмні документи у відповідність до закону.

По­літика партій, масових рухів, громадських організацій повинна базуватися на нових принципах ставлення до юридичного, майнового, фінансового становища релігійних організацій, соціальної, культурно-освіт­ньої активності церкви та її взаємин з усіма ступе­нями державної влади і громадсько-політичними ко­лами. Адже оновлення громадянських прав і свобод віруючих і невіруючих, зміцнення юридичних і мате­ріальних гарантій свободи совісті позитивно позна­чаються на активізації людського фактора у демо­кратизації і гуманізації українського суспільства.

Крім того, складається сприятлива атмосфера для налагодження суспільного діалогу з церквою і віруючими в ім'я союзу, єдності різносвітоглядних груп трудящих; установлення міжрелігійного миру — плюралізму рів­ноправних віросповідань; толерантних взаємин між протилежними, але співіснуючими, сакральними і се-кулярними видами духовної культури, між солідар­ними і співпрацюючими віруючими і невіруючими.

Тепер перейдемо до характеристики тексту нового закону, що має 32 статті, вміщених у шести розділах, виділяючи найбільш помітні положення за їх но­визною та змістом.

До першого розділу "Загальні положення" увій­шло шість статей, що стосуються права громадян на свободу вибору релігії і на свободу від релігії, визна­чено завдання закону, наголошено на суверенності законодавства України, обгрунтовано право на свобо­ду совісті, рівноправність громадян, окреслені прин­ципи відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Перший розділ можна вважати осново­положним. Навколо його правових норм, принципів ще точитиметься полеміка теоретиків і практиків, особливо серед законотворців, які застосовуватимуть їх до національних або регіональних умов життя пев­них груп населення.

Центральною є ст. 3, в якій визначається поняття гарантованої для кожного громадянина свободи сові­сті: "Це право включає свободу мати, приймати і змі­нювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправ­ляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно по­ширювати свої релігійні або атеїстичні переконання". Таке розширене розуміння паритетності релігії і атеї­зму, сакрального і секулярного спричинило до вне­сення змін і доповнень до ст. 50 попередньої Конституції країни. Парламентарі у червні 1991 р. замість однобічного "або вести атеїстичну пропаганду" запи­сали більш прийнятну тезу — "висловлювати релігійні або атеїстичні погляди". Наближаються до міжнарод­них правових стандартів і відповідні положення "Декларації прав і свобод людини" про забезпечення ідеологічної, релігійної і культурної свободи.

Священнослужителі нарівні з іншими працівниками науки, культури, інших сфер життя суспільства за рішенням ради навчально-ви­ховного закладу можуть брати участь у навчально-ви­ховному процесі, керівництві учнівськими, студент­ськими об'єднаннями за інтересами, сприяти ін­телектуальному, культурному розвитку учнівської, студентської молоді, надавати консультаційну допомогу педагогам.

Так само, як і інші педагогічні пра­цівники, духовна особа зобов'язана, зокрема, готувати молодого громадянина до свідомого життя в дусі взає­морозуміння, миру, злагоди між усіма народами, ет­нічними, національними, релігійними угрупованнями.

У зв'язку з послідовним відокремленням школи від церкви необхідно пояснити розуміння світського характеру системи народної освіти, а також ви­кладання релігієзнавчих наукових предметів у дер­жавних навчально-виховних закладах та визначення їх статусу серед культурологічного циклу гуманітар­них та соціально-політичних наук. Свого часу нав­чальні заклади одержали листа, в якому різнополярні думки з цього приводу зводилися до наступної наста­нови: світський характер вивчення як релігії, так і вільнодумства в усіх установах системи народної осві­ти і в навчальний, і у позанавчальний час як в основ­них, так і в факультативних курсах означає, що воно може провадитися у системі народної освіти лише у формі, що не веде до їх пропаганди.

Всі навчальні предмети повинні викладатися не з ідеологічних позицій колишнього панівного партійно-державного світогляду, а виключно з науково-об'єк­тивних позицій, адекватних сучасному рівню пізнан­ня людством світу, суспільства і власне людини.

Кож­на освічена людина, яка живе в атмосфері сакральної і секулярної духовної культури, має бути обізнаною з тією роллю, що відіграють релігійні і секулярні фак­тори у сучасному світі. Тому наказом міністра освіти України введено обов'язковий вузівський норматив­ний курс "Релігієзнавство".

Коментувати особливості інших розділів закону набагато легше, тому що в них реалізовані правові норми, що конкретизують всю повноту релігійної свободи, і їх застосування не викликає особливої по­леміки.

У другому розділі закону констатується, що релі­гійні організації в Україні утворюються з метою задо­волення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури. Релігійними орга­нізаціями є релігійні громади, релігійні братства, ре­лігійні управління і центри, монастирі, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релі­гійних організацій.

Релігійні організації приймають свої статути (ос­новні положення), які відповідно до цивільного за­конодавства визначають їхню правоздатність, підля­гають реєстрації. Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення). Як юридична особа релігійна органі­зація користується правами і несе обов'язки відпо­відно до чинного законодавства та свого статуту (по­ложення).

Статут (положення) релігійної організації повинен містити такі відомості: вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження; міс­це релігійної організації в організаційній структурі ре­лігійного об'єднання; майновий стан релігійної орга­нізації; права релігійної організації на заснування під­приємства, засобів масової інформації, інших релі­гійних організацій, створення навчальних закладів; порядок внесення змін і доповнень до статуту (по­ложення) релігійної організації; порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяль­ності релігійної організації. У реєстрації статуту (положення) релігійної ор­ганізації може бути відмовлено, якщо її статут (поло­ження) або діяльність суперечать чинному зако­нодавству.

Діяльність релігійної організації може бути при­пинена у зв'язку з реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.

Законодавство чітко визначає, на яких підставах і в яких випадках у судовому порядку припиняється діяльність релігійних організацій. Такими підставами можуть бути:

• вчинення релігійною організацією дій, недо­пустимість яких передбачено статтями 3, 5 і 17 Закону "Про свободу совісті та релігійні організації". Зокрема, стаття 3 передбачає гарантії права на свобо­ду совісті; стаття 5 регулює відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави; стаття 17 — ко­ристування релігійними організаціями майном, яке є власністю держави, громадських організацій або гро­мадян;

• поєднання обрядової чи проповідницької діяль­ності релігійної організації з посяганнями на життя, здоров'я, свободу і гідність особи;

• систематичне порушення релігійною організа­цією встановленого законодавством порядку прове­дення публічних релігійних заходів (богослужінь, об­рядів, церемоній, походів тощо);

• спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов'язків або дій, які супроводжу­ються грубими порушеннями громадського порядку, чи посяганням на права і майно державних, громад­ських чи релігійних організацій.

Висновки

Таким чином, розглянувши обидва питання цієї теми, відзначимо, що діяльність державних органів щодо конституційного забезпечення релігійного жит­тя в Україні повинна грунтуватися на таких знаннях.

1. Свобода совісті — це конституційно-правовий принцип, який обґрунтовує право громадян сповідати будь-який релігійний культ або займатися гуманісти­чно-просвітницькою діяльністю. Вона може мати різ­ні історичні форми і залежить від співвідношення зв'язку канонічного права з системою законодавства, ступеня їхнього поєднання або, навпаки, протистав­лення. Необхідно розрізняти ідеологічно-концепту­альну, програмно-політичну і конституційно-правову форми вияву свободи совісті.

2. Основними принципами свободи совісті вва­жаються надання державою гарантій права на свободу совісті, рівноправність громадян незалежно від їх­нього ставлення до релігії, рівність усіх релігійних організацій перед законом, відокремлення церкви від держави, світський характер освіти, відповідальність релігійних організацій за порушення законодавства, право на майно, проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій у передбачених зако­ном випадках.

3. Правовий інститут свободи совісті в Україні регулюється Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 р. з на­ступними внесеннями і доповненнями, іншими нор­мативними актами, що складають законодавство про релігійні культи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бабій М. Ю. Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення. — К., 1994.

2. Закон Української РСР від 23 квітня 1991 р. № 987. XII. "Про свободу совісті та релігійні організації" // Відомості Вер­ховної Ради України. — № 20. — Ст. 277.

3. Закон України від 23 грудня 1992 р. "Про внесення допов­нень і змін до Закону У РСР "Про свободу совісті та релігійні організації" // Голос України. — 1994. — 12 січ.

4. История атеизма й свободоммслия в Европе. — М., 1986.

5. Клочков В. Б. Религия, государство, право. — М., 1988.

6. Коник Б. П. Свобода совести й ее лжезащитники. — М., 1986.

7. Конституція України. — К., 1996.

8. Рене Д. Основнме правовне системи современности. — М., 1988.

9. Релігійна свобода: історичне підґрунтя, правові основи і ре­алії сьогодення. — К., 1998.

10. Религия й права человека. На пуги к свободе совести. — М., 1996.

11. Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні. — К., 1996.





Реферат на тему: Конституційні гарантії і правове регулювання свободи совісті в Україні (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.