Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Конституційне право — галузь національного права України (реферат)

ПЛАН

1. Предмет конституційного права

2. Метод правового регулювання

3. Конституційно-правова відповідальність

Приступаючи до вивчення предмету КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА слід розуміти, що ми з вами поринаємо в генезис конституції в її історичні умови, в яких виникла конституція, та в суть сучасних процесів, що проходять у нашому суспільстві і у нашій державі в цілому.

Слід зазначити, що у багатьох країнах набув поширення термін "конс­титуційне право". Це стосується насамперед країн, де склались англосаксонська і романська правові системи, що уособлюють конституційний устрій, найбільш харак­терними рисами якого є громадянське суспільство і пра­вова держава. Саме такий устрій забезпечує розподіл влад, проголошує і здійснює права людини.

Для деяких інших систем, наприклад, Германської правової системи характерне вжи­вання терміну "державне право", що є відображенням історичних реалій, в яких відбувалося становлення і роз­виток німецької державності.

1. Предмет конституційного права

Якщо брати систему національного права України то провідною галуззю є конституційне право України. Слід зазначити, що в національній державі ототожнюється держава, нація і мова. Тому цій галузі права при­таманні риси, характерні для всієї системи права:

1. нор­мативність

2. формальна визначеність

3.спрямованість на досягнення певного правового результату

4. можливість захисту правових приписів засобами державного впливу тощо.

Їй властиві і специфічні якісні ознаки, які від­різняють її-від інших підрозділів національного права України. Найбільш повно ці ознаки виявляються в особ­ливостях таких характеристик, як предмет і метод пра­вового регулювання, соціальне призначення й роль конституційного права, принципи конституційного регу­лювання, завдання і функції конституційного права, на­явність конституційної (конституційно-правової) відпо­відальності.

Це — кваліфікаційні ознаки галузі конституційного права, які в сукупності дають змогу виділити дану галузь права як таку, відокремити її від інших підрозділів системи права, визначити її суть.

Тільки з врахування всіх цих характеристик можна узагальнити характеристику конституційного права як галузі права. Врахування лише одного із зазначеник факторів не дає змоги відповісти на питання про те, що таке конституційне право як галузь національного права, які її структурні та функціональні особливості?

Для характеристики будь-якої галузі права - най­важливішим є визначення кола врегульованих нею сус­пільних відносин, тобто предмета правового регулюван­ня. Розгляд предмета правового регулювання передбачає розв'язання таких питань, як: сутність і зміст суспільних відносин, охоплюваних даною галуззю; якісна відмін­ність і специфічні ознаки таких відносин; роль і значен­ня цих відносин у життєдіяльності суспільства тощо.

Основним предметом правового регулювання консти­туційного права України є суспільні відносини, які виникають і діють в процесі здійснення влади народом України.

Такі відносини опосередковуються правовими нор­мами, які складають зміст найважливіших джерел конс­титуційного права — Конституції України, Декларації про державний суверенітет України, конституційних за­конів тощо.

Конституційні норми закріплюють також устрій Ук­раїни як незалежної держави, яка цілком самостійно вирішує всі справи як в середині країни, так і за її ме­жами.

Предмет конституційного права опосередковує со­бою чотири групи (блоки) суспільних відносин.

1. Відносини, які складають основоположні засади народовладдя, суверенітету народу.

Суверенітет народу — це природне право народу бути верховним і повновладним на своїй території. Су­веренітет буває потенційним і реальним. Потенційним суверенітетом володіє практично будь-який етнос, не­залежно від того, має він свою державність чи ні, оформився він у таку історичну спільність, як народ, визнаний він іншими державами і націями чи ні.

Тут слід наголосити на те, що розуміється під – нацією.

Нація – це найвища форма організації суспільства, яку дотепер виробило людство на шляху поступу (розвитку). Саме в нації, передусім державній створюються умови для повного розкриття життєвих сил і можливостей окремої людини. Нація, як і будь-яка інша спільнота людей, не може ні сформуватись, ні існувати без спілкування її членів, без збереження ними історичної памяті, надбань духовності і відчуття приналежності до цієї спільноти. Універсальним засобом здійснення всього цього є мова. Вона забезпечує єдність, функціонування і розвиток національного організму в просторовому та часовому вимірах.

Реальний суверенітет — це втілення в життя суве­ренних прав народу, його волі йти таким шляхом, який він вважає найкращим. Суверенна воля народу України, вільно сформована і втілена у відповідних документах (передусім у Конституції України), і є єдиним джерелом державної влади.

Адже, термін Конституція походить від лат. constitutio - устрій. Основний закон держави, який закріплює її суспільний і державний устрій, основні права й обов'язки громадян, систему й принципи організації і діяльності державних органів, виборчу систему.

Держава, її органи й посадові особи у своїй діяльності зобовязані керуватися волею та інтереса­ми народу України і служити їх практичній реалізації. Будь-яке обмеження повноти народовладдя на рівні всієї держави чи окремих її територій не допускається. Ці ідеї знайшли втілення в найважливіших джерелах конститу­ційного права — Конституції України, Декларації про державний суверенітет України, Акті проголошення не­залежності України, конституційних законах та в інших правових актах.

Сутність повновладдя народу України виявляється у визначальних засадах (основах) народовладдя, а саме в:

а) організаційно-політичних основах суспільного життя;

б) економічних передумовах розмаїття суспільних відносин;

в) соціальних засадах;

г) ідеологічних засадах ;

д) морально-етичних основах;

е) соціально-психологічних основах народовладдя;

2. Відносини, які опосередковують будівництво (будову), устрій держави як організації влади народу і для народу.

Влада — необхідний спосіб організації суспільства, процесів, що відбуваються в ньому, в тому числі за ра­хунок авторитарних методів, які передбачають можли­вість нав'язування волі суб'єкта влади, застосування в разі потреби примусу. Однак соціальна влада не завжди ґрунтується на авторитарній команді, примусових мето­дах здійснення.

Найбільш універсальною організацією влади в сус­пільстві є держава. Ось чому формування держави, її функціонування, розвиток, відносини, що опосередко­вують ці процеси, є об'єктом конституційного регулю­вання.

Це відносини, які пов'язані з:

а) формою державного правління;

б) формою державного устрою, тобто як організована держава, які зв'язки між центром та іншими управ­лінськими, зокрема самоврядними, структурами;

в) політичним режимом, під яким, звичайно, розу­міють спосіб здійснення державної впади, з огляду на що вирішуються питання, чи це демократична, правова держава, чи навпаки,

г) відносини, що виникають у зв'яжу з впровад­женням та використанням символів держави — її зов­нішніх атрибутів: прапору, герба, гімну, столиці;

д) відносини територіальної організації.

3. Відносини, які опосередковують основоположні заса­ди функціонування держави.

Головними з них є гуманізм, демократизм, розподіл влад, виразом якого є механізм противаг, взаємного контролю гілок влади, їх врівноваженості.

Такі засади забезпечують стабільність і належну ціле­спрямованість функціонування держави, її соціальний характер.

4. Відносини, що визначають характер зв'язків між державою і конкретною особою. Це:

а) відносини громадянства, під якими, звичайно, ро­зуміють постійний правовий зв'язок між особою і дер­жавою, що надає їм відповідні права й покладає певні обов'язки;

б) відносини фундаментальних прав громадян Украї­ни: економічних, політичних, соціальних, культурних, екологічних;

в) відносини гарантій реалізації прав і свобод;

г) відносини, що випливають із факту відповідаль­ності держави перед особою і навпаки.

Таким чином, конституційне право України є одним із найважливіших засобів забезпечення повновладдя на­роду України в політичній, економічній і соціально-культурній сферах його життєдіяльності. Жодна інша га­лузь права не закріплює суспільні відносини, що скла­дають основи повновладдя народу України. Це — винят­кова прерогатива конституційного права.

Специфіка предмета конституційного права визна­чається здебільшого характером конституційного регу­лювання і роллю в цьому процесі Основного Закону України. Конституційне право за своїм характером, предметом та методом правового регулювання, а також за своїм головним джерелом є конституційним (встанов­люючим, закріплюючим основи), що й дає підстави ото­тожнювати поняття "конституційне право" і "державне право".

Отже, провідна роль конституційного права зумовлюється об'єктивними факторами, які визначаються характером предмета його регулювання. Насамперед конституційне право регулює серцевину політичних від­носин, які виникають безпосередньо в процесі здійс­нення народовладдя в Україні, що виступає у двох ос­новних формах — безпосередньої та представницької демократії.

Закріплюючи повновладдя народу України, консти­туційне право тим самим відповідає щонайменше на два питання:

1. кому належить влада в суспільстві і

2. яким чином вона здійснюється, тобто який механізм її реалізації.

Конституційне право щонайтісніше пов'язане з па­нуючою в суспільстві ідеологією, проте його функція — перевести на мову права систему ідеологічних ціннос­тей, закріпити у правових нормах ціннісні орієнтири. Іншими словами, провідна роль конституційного права зумовлена сукупністю матеріальних, ідеологічних та пра­вових відносин, що виникають у процесі функціону­вання найрізноманітніших інституцій суспільства.

Слід зауважити, що конституційне право не вичерпується нормами права. Конституційне право включає ще й конституційну практику, звичаї, традиції, прецеденти.

Конституційне право в системі національного права України.

Місце і роль конституційного права визначається також характером його співвідношення з приватно-пра­вовими та з іншими галузями публічного права.

Вихідним тут є положення загальної теорії права про те, що система права ділиться на дві підсистеми: публіч­не право і приватне право.

У межах цієї підсистеми пра­ва формуються галузі законодавства:

в рамках публіч­ного права — конституційне, адміністративне, кримі­нальне, фінансове;

в рамках приватного — цивільне, сімейне, трудове та інші галузі законодавства.

Безпереч­но, такий поділ досить умовний, оскільки норми однієї галузі проникають в інші, переплітаються з ними.

Доречно буде, якщо зазначимо співвідношення норм міжнародного і національного права. У цьому випадку держави виступають у нормотворчих процесах як створювачі одночасно внутрішньодержавних (національних) і міжнародно-правових норм, що втілюють у першому випадку їх власні, а в другому — взаємоузгоджені інтереси. Відповідно народжуються нові державні закони (та інші нормативні акти) і міжнародні договори (інші джерела міжнародного права). Термінологічним вираженням участі держав у створенні різних за належністю до певної правової системи актів є їх офіційне визначення: стосовно нашої держави — закони України і міжнародні договори України.

Співвідношення міжнародного і внутрішнього права держави має ряд аспектів:

по-перше, вплив, який внутрішні норми (націо­нальне законодавство) можуть здійснювати у процесі створення міжнародно-правових норм, на їх зміст;

по-друге, вплив міжнарод­но-правових норм на норми внутрішнього державного права, на їх створення, зміну, застосування;

по-третє, питання про безпосе­редню дію міжнародно-правових норм у сфері внутрішньодержавних відносин;

по-четверте, проблема застосування правових норм у випадках розбіжностей між внутрішньодержавними і міжнародними нормами, що стосуються одного і того ж предмету регулювання.

Закони внутрішнього права держави та інші нормативні акти не є джерелами міжнародного права. Дія внутрішньодержавних норм обмежена юрисдикцією відповідної держави і не може без­посередньо поширюватися на міжнародні відносини (зрозуміло, що всі інші держави мають поважати національне законодавство). Проте та обставина, що міжнародно-правові норми створюються за згодою держав, визначає можливість впливу внутрішньодер­жавних норм на процес міжнародної правотворчості. В цій взаємодії правових систем усі держави юридично рівнозначні, рівноправні, що випливає із принципу юридичної рівності держав. Характер реального (дійсного) впливу залежить від того, наскільки внут­рішньодержавні норми відображають об'єктивні умови, потреби, тенденції міжнародних відносин.

Внутрішньодержавні норми можуть або сприяти узгодженості між державами таких міжнародно-правових норм, які сприймають основні ідеї та цілі, закладені у внутрішньодержавних нормах, або служити своєрідним юридичним еталоном під час міжнародної регламентації якого-небудь питання і втілюватися тією чи іншою мірою у відповідних міжнародно-правових нормах. Але як в пер­шому, так і в другому випадках необхідним елементом викори­стання внутрішньодержавних норм є погодження між державами, висловлене у будь-якій формі (найчастіше у договірній), і лише така угода може породити міжнародно-правові норми. (Наприклад, великий вплив на розвиток міжнародного права, на розробку його нині діючих принципів і норм мали демократичні конституції XVIII ст. США і Франції).

Одним із прикладів впливу внутрішнього державного права на міжнародне право може служити вирішення проблеми відповідаль­ності військових злочинців. 4 березня 1965 р. президія Верховної Ради СРСР видала Указ "Про покарання осіб, винних у злочинах проти миру та людства і військових злочинах, незалежно від часу скоєння злочинів". 26 листопада 1968 р. Генеральна Асамблея ООН на 23 сесії прийняла Конвенцію про незастосування строку давності щодо військових злочинців і злочинів проти миру та людства, яка згодом була відкрита для підписання усіма державами. Вона набрала чинності 11 листопада 1970 р. і стала одним із джерел міжнародного права. В даному випадку норми радянського права стали основою прийняття відповідних міжнародно-правових норм.

За приниципом добросовісного виконання міжнародних зобо­в'язань (традиційне правило "Расtа sunt sеrvаnta" — "Договори мають дотримуватися") кожна держава погоджує свої юридичні норми зі своїми міжнародними зобов'язаннями.

У законодавстві нашої держави утвердилося правило приведен­ня нацональних норм у відповідність з міжнародними договорами. Можна виділити, з одного боку, норми, за яких прийняття законів зумовлено думкою компетентних державних органів (норми, що управомочують), а з іншого — норми, що приписують, якими на державу покладаються певним чином сформульовані обов'язки.

До першого варіанту належить, наприклад, п. 1 ст. 21 Конвенції ООН з морського права: "Прибережна держава може приймати у відповідносі і з положеннями даної Конвенції та іншими нормами між­народного права закони та правила, які відносяться до мирного проходу через територіальне море".

До другого варіанту — п. 2 ст. 20 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права: "Всякий виступ на користь національної, расової, релігійної ненависті, що являє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі або насиль­ства, має бути заборонений законом".

Норми міжнародного права справляють вплив на норми на­ціонального права, їх зміст і застосування. Ступінь такого впливу різна.

В одних випадках узгоджені державами міжнародно-правові норми можуть включати зобов'язання розробки і видання певних (що відповідають міжнародній угоді) внутрішніх правових актів, не вирішуючи наперед питання про їх конкретні формулювання і встановлюючи лише загальні напрямки державної регламентації. Характерними в цьому плані є окремі норми дипломатичного і консульського права, а також ряд постанов міжнародних пактів про права людини, угод та конвенцій з територіальних питань, торгово-економічних угод і т. д. Міжнародні угоди можуть передбачати зобов'язання держав щодо скасування тих внутрішньодержавних правових актів (норм), які суперечать прийнятим ними міжнародно-правовим нормам. Наприклад, згідно з ст, 2 Міжнародної Конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, кожна держава-учасник має вжити ефективних заходів "для виправлення, скасу­вання чи анулювання любих законів і постанов, які ведуть до виникнення чи увіковічення расової дискримінації усюди, де вона існує".

2. Метод правового регулювання

Характеристика конституційного права не вичерпу­ється його предметом. Важливе значення має метод ре­гулювання, під яким, звичайно, розуміють систему при­йомів і способів, за допомогою яких норми галузі права впливають на конкретні суспільні відносини, впорядко­вують їх щодо цілей і завдань правового регулювання.

Визначення методу конституційного регулювання не вичерпується встановленням способів правового впливу суб'єктів конституційного права на суспільні відносини. Важливо також встановлювати коло та статус таких суб'єктів, якими є народ, нація, особа тощо.

Сутність, структурні та функціональні особливості методу конституційного регулювання визначаються ха­рактером і специфікою предмета регулювання.

1. За допомогою конституційного регулювання за­кріплюються не всі, а найголовніші, кардинальні прин­ципи й положення, які визначають зміст та основні на­прями розвитку суспільства. Роль цього регулювання є надзвичайно важливим і по­лягає в тому, щоб об'єднати волю народу України в од­не ціле, спрямувати народ на досягнення завдань і цілей, які стоять перед ним.

2. Максимально високий юридичний рівень — ха­рактерна особливість цього методу. Конституція України на найвищому законодавчому рівні закріплює відноси­ни, що виникають і діють у процесі здійснення основ повновладдя народу України. І це закономірно, оскільки Конституція має абсолютну вищу юридичну силу, а всі інші акти повинні беззастережно їй відповідати. Безпо­середнє закріплення — визначальний метод галузі кон­ституційного права України.

3. У конституційному праві переважають методи імперативного, централізованого регулювання, при якому відносини між суб'єктами права ґрунтуються на засадах субординації, тобто підпорядкування одного суб'єкта іншому. І це невипадково, оскільки об'єктом консти­туційного правового впливу є основоположні відносини владарювання (влади) народу України. Така імперативність відрізняє розглядувану галузь від інших галузей, де міра категоричності приписів може бути значно слабшою.

4. Однією з особливостей методу конституційного регулювання є його установчий характер. В суспільстві є багато відносин, які потребують первинного правового впливу, тобто регулюються "вперше". Не випадково у цьому відношенні виняткова роль Конституції, яка вста­новлює основи конституційного ладу, принципи взаємовідносин особи й держави тощо. Саме таким методом встановлюються порядок формування органів державної влади, прийняття правових актів органів державної вла­ди, конструкція правової системи тощо.

5. Метод конституційного регулювання має універ­сальний характер. Його дія в більшості випадків поши­рюється на всі сфери життєдіяльності, а норми інших галузей регламентують конкретні сторони суспільного життя.

Універсальність методу конституційного регулю­вання полягає і в тому, що його вплив поширюється практично на всі галузі системи національного права. Загальне регулювання, таким чином, набуває в певній площині рис конкретного, персоніфікованого регулю­вання.

6. Специфічною рисою методу, що розглядається, є поєднання безпосереднього, прямого регулювання сус­пільних відносин нормами конституційного права з не­прямою (опосередкованою) дією всієї Конституції, її інститутів та окремих норм.

7. Поєднання стабільності й динамізму — одна із специфічних ознак методу конституційного регулюван­ня. З одного боку, Конституція — це надзвичайно по­стійний, стійкий політико-правовий документ, про що свідчить, зокрема, порядок зміни її положень.

Таким чином, конституційний метод правового регу­лювання є однією із найважливіших кваліфікаційних оз­нак, які виокремлюють конституційне право в самостій­ну ланку всієї системи національного права України.

3. Конституційно-правова відповідальність

Однією із системоутворюючих, кваліфікаційних оз­нак конституційного права є інститут конституційної (державно-правової) відповідальності

За сучасних умов така відповідальність набуває особ­ливої ваги і значення, що зумовлено характером полі­тичних, економічних та інших процесів, що проходять у нашій країні.

Дана відповідальність — невід'ємний складовий еле­мент соціальної відповідальності особи, асоціацій, різно­манітних формальних і неформальних суспільних інсти­туцій. Це — особливий вид юридичної відповідальності. ЇЇ зміст і особливості зумовлені місцем і роллю консти­туційного права в системі національного права України. Вона має багато спільного з іншими видами юридичної відповідальності.

Однак конституційній відповідальності властива якість, яка надає їй специфічного виду. Такою якістю є політичний характер конституційної відповідальності. І це цілком закономірно, оскільки конституційні відноси­ни зв'язані з такими соціальними явищами, як влада, народ, держава, нація, політика. Дуже виразно це спос­терігається на рівні конституційного регулювання. Тут — особлива вага (ціна) відповідальності, оскільки в ній реалізуються інтереси суб'єктів конституційних відно­син. Ось чому відповідальність Президента, депутата чи державних органів якісно відрізняються від "звичайної" юридичної відповідальності.

З іншими видами відповідальності конституційну відповідальність споріднюють такі ознаки, як санкції і можливість у необхідних випадках застосувати такий спонукальний чинник, як примус.

Вказівки на можливість застосування у необхідних випадках таких санкцій містяться чи не в кожному дже­релі конституційного права — Конституції України, конституційних законах та інших нормативних актах. Так, визнання виборів окремих народних депутатів не­дійсними в разі порушення законодавства про вибори, скасування Президентом актів Кабінету Міністрів Ук­раїни, Ради міністрів Автономної Республіки Крим тощо є типовими прикладами конституційно-правової відпо­відальності.

Особливістю конституційної відповідальності є й те, що в багатьох випадках вона детально не конкретизуєть­ся. Часом законодавець лише вказує на можливість такої відповідальності.

Таким чином, будучи засобом забезпечення приписів правових норм, конституційна відповідальність втілю­ється в життя двояко:

а) безпосередньо в межах консти­туційних правовідносин;

б) через норми інших галузей права.

Однак у багатьох випадках конституційна відпові­дальність поєднується, переплітається з іншими видами юридичної відповідальності.

Особливістю конституційної відповідальності є й те, що вона буває двох видів:

— ретроспективною, тобто відповідальністю за ми­нуле;

— позитивною: це відповідальна поведінка, відпо­відальне ставлення особи (органу) до своїх обов'язків, належне виконання своїх обов'язків, підзвітність, юри­дична компетентність.

Ретроспективна відповідальність настає лише тоді, коли для цього є нормативна основа, тобто пряма вка­зівка в законі. Фактичною підставою відповідальності в ретроспективному плані є вчинення правопорушення.

Об'єктом правопорушення, за конституційним пра­вом, є ті відносини, які регламентуються нормами цієї галузі права. Сутність даних відносин полягає в тому, що це — найбільш важливі, фундаментальні відносини, в основі яких лежать ідеї і практика повновладдя народу України, Ось чому об'єктом правопорушень можуть бути владовідносини у сфері реалізації прав і свобод громадян, видання актів державних органів, виборчих прав громадян тощо.

Таким чином, інститут конституційної відповідаль­ності є одним із тих системоутворюючих факторів, які дають змогу вважати конституційне право самостійною галуззю системи національного права України.

Своєрідність конституційного права України виявля­ється не тільки в предметі, методі та конституційній від­повідальності, а й у функціях цього права, під якими, звичайно, розуміють зумовлені соціальним призначен­ням основні напрями, або способи впливу цієї галузі на суспільні відносини, які уособлюють повновладдя наро­ду. Найважливішими з них є політичні, еконо­мічні, духовні, ідеологічні, соціальні, а також установчі, правотворчі, інформаційні та інші функції, зокрема ре­гулятивні, охоронні тощо. Регулятивна функція втілює­ться, наприклад, у 2, 3, 5, 40, 73, 92, 103 та інших стат­тях Конституції; охоронна — у 47, 49, 50, 52, 54, 55 та інших статтях.





Реферат на тему: Конституційне право — галузь національного права України (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.