Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Конституція України – історія, теоретичні основи, зміни (реферат)

1. Теоретичні основи кон­ституції

В юридичній науці й практиці конституція постає як ос­новний, головний закон держа­ви, який регламентує найважли­віші з погляду держави суспільні відносини. До них належать за­сади суспільного ладу й політи­ки, правового становища особи, державного устрою, організації та діяльності органів держави. Конституція також визначає герб, прапор, гімн і столицю держави.

Термін «конституція» похо­дить від латинського слова «соnstitutio», що означає «устрій», «встановлення». Так імену­валися деякі з актів, проголошуваних римськими імперато­рами. Застосування терміна «конституція» в сучасному його розумінні пов'язане з пізнішими часами — з епохою буржуазних революцій, коли інтереси ново­го класу, який прийшов до по­літичної влади, вимагали скасу­вання віджилих феодальних від­носин як гальма суспільного розвитку й водночас диктували нагальну потребу особливого правового захисту найважливі­ших інтересів молодої буржуазії. Юридичною формою вирішен­ня цих проблем і стала консти­туція, яка згодом обернулася на невід'ємний атрибут суверенної держави. В сучасному світі конституції є практично в усіх дер­жавах, котрі претендують на пра­во називатися демократичними. Виняток становлять абсолютні монархії, наприклад Саудівська Аравія.

Першою конституцією в су­часному її розумінні була Кон­ституція США, прийнята в 1787 p., яка діє й досі. Це найстабільніша конституція в світі — більш як за 200 років існування до неї було внесено лише 27 поправок.

За юридичною формою кон­ституції можуть бути поділені на писані й неписані.

Писані конституції являють собою єдиний нормативний акт, прийнятий у суворо встановле­ному порядку, який має чітку внутрішню структуру (розділи, глави, параграфи тощо). До цього виду належить абсолютна більшість конституцій, що діють у світі, в тому числі й Консти­туція України.

Неписані конституції скла­даються з кількох законів, що мають самостійне значення і прийняті в різний час і в різному порядку. Вони в своїй сукуп­ності оголошуються конститу­цією держави. Прикладом такої конституції може бути Кон­ституція Великобританії. Вона вбирає ряд законів, перший з яких — «Велика хартія вільностей» — був прийнятий ще в 1215 p., a останній — «Закон про місцеве правління» — з 1985 р.

Слід зазначити, що наяв­ність неписаної конституції мо­же призвести до недостатньо чіткого правового регулювання найважливіших суспільних відносин. Це дає заінтересованим силам можливість поводитися довільно, по-різному витлу­мачувати неузгодженість, а то й суперечності у змісті таких конституцій. Тому вони загалом поціновуються як менш демок­ратичні порівняно з конститу­ціями писаними.

Залежно від порядків прий­няття, зміни та відміни консти­туції поділяються на гнучкі та жорсткі.

У гнучких конституцій цей порядок мало чим відрізняється від порядку, передбаченого для всіх інших законів. Здебільшого різниця полягає лише в кілько­сті голосів депутатів парламенту, необхідної для прийняття, зміни або відміни конституції. Якщо для поточного закону достатньо простої більшості (50 % + 1) го­лосів, то для конституції цього замало — необхідно зібрати ква­ліфіковану більшість (не менше як дві третини голосів).

Порядок прийняття, зміни та відміни жорстких конститу­цій суттєво ускладнений порів­няно з усіма іншими законами. Тут потрібна не тільки більшість голосів депутатів, а й виконання низки додаткових процедур. Так, поправки до Конституції СІЛА приймаються голосами Двох третин членів палат Конгре­су (парламенту) або спеціально скликаного Конституційного конвенту. В обох випадках поправки мають бути ратифікова­ні законодавчими зборами або конвентами трьох чвертей шта­тів. Від 1917 р. встановлюється строк для збору необхідної кількості голосів штатів. У ви­падку недодержання строку по­правка вважається відхиленою. Раніше процедура ратифікації розтягувалася надовго. На­приклад, процес збирання го­лосів штатів на користь XXVII поправки був розпочатий у 1789 p., a необхідних 38 голосів штатів було набрано лише в 1992 p., тобто процес ратифі­кації тривав аж 203 роки.

Конституцію України також слід віднести до жорстких. У цьому переконує, зокрема, роз­гляд її XIII розділу.

За рівнем утілення приписів конституцій у життя суспільства та держави їх прийнято поділяти на фіктивні, положення яких не знаходять потрібної реалізації й підтвердження на практиці, та реальні, якщо суспільні відно­сини відповідають конституцій­ним настановам.

У відповідності з державним устроєм конституції поділяють­ся на федеративні (США, ФРН та ін.) й унітарні (Франція, Україна та ін.).

Отже, виходячи з розгля­нутих варіантів класифікацій, про Конституцію України можна говорити, що вона писана, жорстка, реальна, унітарна.

Той факт, що конституція покликана закріплювати й регу­лювати найважливіші суспільні відносини, зумовлює її провідне місце в системі законодавства будь-якої країни. Перед поточ­ним законодавством стоїть завдання конкретизувати й де­талізувати конституційні поло­ження. Кожна його галузь має своєю вихідною точкою те чи інше положення конституції. Наприклад, така широка й багато­гранна галузь, як трудове право, базується на статтях Конституції України, що закріплюють права на працю, відпочинок, підпри­ємницьку діяльність.

Провідне місце конституції в системі законодавства підкрес­люється її особливою, найви­щою юридичною силою, що знаходить свій вияв у цілому ряді положень.

1. Конституція виступає ба­зисом для поточного законодав­ства. Всі закони та інші нор­мативні акти мають випливати з конституції й не суперечити їй. Це прямо підкреслюється в ч. 2 ст. 8 Конституції України: «За­кони та інші нормативно-пра­вові акти приймаються на ос­нові Конституції України і по­винні відповідати їй».

2. Існує особливий, порівняно з усіма іншими законами, порядок прийняття, зміни та відміни кон­ституції. Про варіанти вияву Цієї властивості йшлося при роз­гляді гнучких та жорстких кон­ституцій.

3. Контроль за додержанням конституції здійснює особливий орган. В Україні — це Кон­ституційний Суд. Тільки до його компетенції належить вирі­шення питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, Аналогічні органи є практично в усіх де­мократичних державах, хоч і називаються по-різному.

4. Міжнародні договори, які укладає держава, не можуть су­перечити конституції країни. Якщо міжнародний договір су­перечить або не відповідає кон­ституції, його неможливо рати­фікувати (а якщо його рати­фікували, то він підлягає невід­кладній денонсації).

Конституцію, як найваж­ливіший правовий і політичний документ, характеризують окре­мі властивості, що мають певну самостійність, але, взяті в сукуп­ності, можуть дати досить повне уявлення про неї. Таких властивостей кілька.

1. Верховенство конституції, яка визначається її особливим місцем у системі законодавства, безумовною необхідністю для законів і підзаконних актів від­повідати конституційним при­писам.

2. Програмність. Крім за­кріплення справді існуючих суспільних відносин, конституція може визначати основні цілі розвитку держави та суспільства, а також шляхи досягнення цих цілей, тобто містити в собі прог­раму дальшого розвитку країни, сформульовану в найзагальніших рисах. Тай програмні положення, як правило, викладені в преамбулах конституцій. Є вони й у преамбулі Конституції Укра­їни.

3. Нормативність, яка ха­рактеризує конституції як єди­ний юридичний документ, що складається із загальнообов'яз­кових правил (норм), котрі ви­значають поведінку державних органів, громадських об'єднань, громадян та інших суб'єктів.

4. Установчість. Ця влас­тивість конституції полягає у її здатності наділяти певні суб'єк­ти (органи, організації) конкрет­ними правами та обов'язками, чітко окреслювати їхню компе­тенцію.

5. Стабільність покликана підкреслити стійкість визна­чених у Конституції суспільних відносин і означає, що за­кріплені в ній принципові поло­ження мають діяти протягом більш-менш тривалого часу. Але суттєва частина її приписів може змінюватися відповідно до пот­реб розвитку суспільства й дер­жави (наприклад, адміністра­тивно-територіальний поділ, норми представництва в законо­давчих органах тощо).

Український народ має багату історію, пов'язану зі створенням правових основ організації та розвитку різних сторін життя суспільства. Особливість цих процесів полягає в тому, що вони здебільшого відбувалися за відсутності національної дер­жавності — адже протягом знач­ного періоду своєї історії Україна була частиною інших, часом двох і більше, держав. Ця обставина робила ще дужчим не­згасне прагнення народу України створити свою державу. Й це знаходило своє вираження у значній кількості розроблених конституційних проектів, біль­шість яких, через історичні умо­ви, так і не були реалізовані.

Ще в часи України-Русі (Ки­ївської Русі) був створений доку­мент, який, за сучасними понят­тями, мав конституційну силу. Йдеться про «Руську Правду» — видатну пам'ятку нашого права, котра, за деякими даними істо­ричної науки, датується VII-IX ст., хоча багато хто з дослід­ників пов'язують її появу з іменем київського князя Ярослава Муд­рого (перша половина XI ст.). По­казово, що вже тоді у назві цього документа відобразилося високе уявлення про право. Адже слово «правда» означало тоді «закон». І в нашій мові слова «право», «правда», «справедливість» похо­дять від одного кореня.

«Руська Правда», встановлю­ючи правові, тобто загально­обов'язкові правила поведінки, багато в чому випливала зі зви­чаїв, що регулювали відносини між людьми ще в додержавний період. У ній містились, напри­клад, норми, які врегульовували порядок реалізації права кри­вавої помсти. Але вона подавала й «княжі устави», тобто правила поведінки, сформульовані кня­зями, які, до речі, також керу­валися принципами звичаєвого права. В «Руській Правді» зна­ходимо норми, що регламенту­вали зобов'язальне право, закла­дали основи кримінального й процесуального права. Таким чином, вона охоплювала своїми приписами досить широке коло найрізноманітніших відносин, Що мали надзвичайну вагу для тогочасного суспільства.

Важливу роль у ті часи ві­дігравали договори, що мали письмову форму й поділялися на міжнародні (міждержавні), а також договори князів з наро­дом або князів між собою. Слід зауважити, що організація дер­жавно-владних відносин за часів України-Русі містила переду­мови для створення виборних представницьких владних струк­тур. Повсюдно діяли збори (ві­ча) громадян землі (князівства), на яких не тільки вирішувалися найважливіші поточні справи, що мали загальне значення, а й формувалися певні державні структури, наприклад вирішу­валося, кого з князів і на яких умовах запрошувати для здійснення певних управлінських функцій, тощо. При цьому саме віче укладало з князем від­повідний договір, у якому фік­сувалися його права та обов'яз­ки. Таким чином, подібні дого­вори набували певної консти­туційної сили і їх можна розгля­дати як своєрідні попередники української конституції.

Потому з історичних при­чин, до яких передусім треба віднести розпад Київської Русі на ряд князівств, татаро-монгольську навалу та її наслідки тощо, відбувається занепад і на довгі роки фактична втрата на­ціональної державності і, у зв'язку з цим, правотворчості. Пізніше найвагомішим систе­матизованим правовим актом став Литовський статут (набрав чинності в 1589 p.), котрий діяв на території Литовське-Руської держави та на українських зем­лях, що входили до складу Поль­щі. Цей документ покінчив з різ­номаніттям місцевих прав і став єдиною правовою основою функ­ціонування держави.

Як акти конституційного ха­рактеру в історико-юридичних дослідженнях розглядаються до­говори часів становлення Геть­манської держави, котру будував Богдан Хмельницький. Він під­писав договір і морську конвен­цію з Османською Портою (1648 p.), Зборівську угоду з Поль­ським Королівством (1649 p.), чим закладалися основи авто­номії України.

Нові відносини між Украї­ною та Росією були юридично оформлені договором 1654 p., який складався з двох докумен­тів. Це, по-перше, «Березневі статті» Богдана Хмельницького, де були сформульовані умови, на яких Україна об'єднувалася в союз із Московщиною, і, по-дру­ге, жалувані грамоти царя Олек­сія Михайловича Богданові Хмель­ницькому та Війську Запорозь­кому. В цьому документі за Вій­ськом Запорозьким закріплюва­лися широкі права: «вибирати гетьмана, самим між собою, по давньому звичаю», самостійно здійснювати судочинство, мати стосунки з іншими державами (лише для зносин із Польщею й Туреччиною слід було мати згоду царя), збирання податків Для української скарбниці, утри­мувати 60-тисячне військо. Як бачимо, договір з царем перед­бачав мінімальну залежність від Московії й, за умови його су­млінного виконання, надавав Україні можливості доя розвит­ку своєї державності. Але по­дальша практика стосунків з Росією показала підступність її політики, насправді спрямова­ної на порушення домовленос­тей, знищення будь-яких ознак самостійності України, поступо­ве, але неухильне перетворення її на звичайну провінцію Мос­ковської держави. Це, природ­но, збудило протидію, привело до відродження ідеї самостій­ності української держави, що знайшло своє втілення у «Пак­тах і Конституції законів та во­льностей Війська Запорозько­го», що були написані Гетьма­ном Війська Запорозького Пи­липом Орликом і прийняті 5 квіт­ня 1710 р. в Бендерах. За своїм змістом цей документ можна розцінювати як першу в Європі конституцію в сучасному її розумінні.

За тодішніми традиціями «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозько­го» були складені у формі дого­вору між владою (гетьманом) та народом України (Військом За­порозьким) і складалися з пре­амбули й 16 параграфів, у яких були зафіксовані основні прин­ципи організації й функціону­вання Української держави.

В преамбулі, з метою обґрунтування природного права укра­їнського народу на власну дер­жаву, наводився історичний міф про «хозарів-козаків», які, начебто, ще до Володимира Ве­ликого прийняли християнство й заснували козацьку державу. Приділялась увага невиконанню Росією положень Переяславсь­кої угоди. При цьому підкрес­лювалося, що після смерті Бог­дана Хмельницького «Москов­ське царство взяло намір, дошу­куючись багатьох засобів і спо­собів, позбавити Військо Запо­розьке його вольностей, підтверджених власною присягою, привести його до остаточного знищення і накласти рабське яр­мо на вільний народ, який ні­коли не дозволяв себе завоювати силою зброї». У зв'язку з цим проголошувався курс на вихід із союзу з московським царем. Але, тверезо оцінюючи свої сили, Пилип Орлик розраховував не тільки на допомогу Бога, а й «на підтримку найяснішого і наймогутнішого короля Швеції, а та­кож на те, що їхня справа як справедлива мусить неодмінно восторжествувати».

В цьому документі закріплю­валося панівне становище пра­вослав'я в українській державі, чітко визначалися її кордони, обумовлені Зборівською угодою 1649 р. Закріплюючи принципи функціонування державних ор­ганів, Конституція Пилипа Ор­лика виходила з необхідності по­ділу влад на законодавчу, вико­навчу та судову. Законодавча влада передавалася Раді, до якої входили полковники зі своєю старшиною, сотники, генераль­ні радники всіх полків та посли від Низового Війська Запорозь­кого.

Виконавча влада належала Гетьманові, але найважливіші справи він повинен був узгоджу­вати зі старшиною.

Суд мав здійснюватися неза­лежно від Гетьмана, який «не повинен карати сам... із власної ініціативи й помсти, але таке правопорушення — і умисне й випадкове — має підлягати (розгляду) Генерального Суду, який і повинен винести рішення не поблажливе й не ліцемірне, а таке, якому кожен мусить підко­ритись як переможений зако­ном».

Конституція Пилипа Орлика діяла на Правобережній Україні до 1714 р.

Пізніше помітну роль у роз­витку української політико-правової думки відіграла діяльність Кирило-Мефодіївського това­риства (1846-1847 pp.). Вироблені його членами документи («Книга буття українського на­роду», «Закон Божий», «Статут Кирило-Мефодіївського това­риства» та деякі інші) спиралися на ідею панславізму й необхід­ності згуртування в союз слов'ян­ських народів. Ці ідеї були відо­бражені в «Начерках Консти­туції Республіки», складених одним із членів товариства. В «Начерках...» основою суспіль­ного життя визначались общи­ни, що об'єднувалися в області, округи, штати. Передбачалося створення семи автономних шта­тів (на чолі з президентами), які й зливалися б у слов'янську конфе­дерацію.

Проблеми української дер­жавності розглядалися в працях Михайла Драгоманова, який у 1884 р. розробив конституційний проект реорганізації Росій­ської Імперії в децентралізовану федеративну державу на зразок США або Швейцарії. Інтереси національних областей повинна була відстоювати Союзна Дума, яка б мала право зупиняти вико­нання рішень центральних ор­ганів влади (законодавчого орга­ну та уряду), якщо вони не вра­ховували інтереси областей. На місцях передбачалося здійснен­ня владних повноважень як ор­ганів місцевого самоврядування, так і намісника центральної вла­ди (губернатора).

Ідеї Кирило-Мефодіївців та М.Драгоманова розвинув Ми­хайло Грушевський, виклавши свій проект майбутнього кон­ституційного ладу в статті «Кон­ституційне питання і українство в Росії», опублікованій у 1905 р. Пропонувався механізм націо­нально-територіальної децен­тралізації Російської Імперії: народ прямими таємними вибо­рами формував би національні обласні сейми, а ті — загально­державний парламент. Націо­нальні сейми мали одержати широкі повноваження для управління відповідними тери­торіями.

Того ж року був опубліко­ваний конституційний проект, підготовлений членами Україн­ської народної партії. В його ос­нову покладено ідею повної самостійності України, котра ба­чилася президентською респуб­лікою. Законодавча влада мала належати парламентові, який складався б із двох палат («хат») - ради представників і сенату. Передбачався викуп землі з приватного володіння й пере­розподіл її серед населення. Чу­жинцям (не українцям) відмовлялося в праві власності на землю.

Після лютневої революції, яка скасувала монархію в Росії, почались активні процеси роз­будови української держави. У І Універсалі — першому зако­нодавчому акті створеноїх17 бе­резня 1917 р. Центральної Ради — говорилося про необхідність конструювання системи дер­жавних органів: «Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані всенародним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всена­родні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори... Ніхто краще нас не може знати, чого нам треба й які закони для нас лучші».

Але в той час Центральна Рада ще не ставила питання про повну незалежність України. Во­на вимагала, «щоб Російське Правительство прилюдно окре­мим актом заявило, що воно не стоїть проти національної волі України, проти права нашого на­роду на Автономію».

Тимчасовий уряд Росії, як відомо, не пішов на надання ав­тономії Україні.

Після жовтневого переворо­ту в Петрограді склалася нова історична ситуація, але й тоді Центральна Рада, проголошуючи Українську Народну Рес­публіку, вбачала її майбутнє в союзі з іншими народами ко­лишньої Російської імперії. У прийнятому 20 листопада 1917 р. III Універсалі говорилося: «Віднині Україна стає Українською Народ­ною Республікою.

Не відділяючись від Росій­ської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами наши­ми помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала фе­дерацією рівних і вільних на­родів». Водночас Михайло Грушевський опублікував доку­мент, який мав стати основою майбутньої Конституції Украї­ни, яка б завершила конструю­вання в Україні системи держав­них органів, прав громадянина тощо.

Більшовицький уряд Росії відкинув ідею надання будь-якої автономії Україні й направив свої війська для її придушення. Це змусило Центральну Раду проголосити незалежність Украї­ни. В IV Універсалі від 22 січня 1918 р. говорилося: «...петрог­радське Правительство Народ­них Комісарів виповіло війну Україні, щоб повернути вільну Українську Республіку під свою власть. І посилає на наші землі свої війська... Віднині Україн­ська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не за­лежною, вільною, суверенною державою Українського народу».

На 9-22 січня 1918 р. були призначені вибори до Уста­новчих зборів — найвищого органу державної влади — і під­готовлено проект Конституції України. Через воєнні дії вибори були перенесені. На останньому засіданні Центральної Ради, що відбулося 29 квітня 1918 p., ухва­лено «Статут про державний устрій, права і вільності УНР», але цей Основний Закон Укра­їни не встиг набрати чинності. Він передбачав чітку структуру державних органів: Всенародні Збори, Раду Міністрів, Гене­ральний Суд. За громадянами визнавалося широке коло прав і свобод, а за національними мен­шинами — право на автономію. Територія держави поділялася на 30 земель, а міста Київ, Харків, Одеса разом із приміськими те­риторіями утворювали окремі округи.

29 квітня 1918 р. в Києві від­бувся з'їзд хліборобів-землевласників, у якому взяли участь 6 тисяч 432 представники від 8 гу­берній. З'їзд вирішив відновити приватну власність на землю, скасовану Центральною Радою, й утворив Гетьманат на чолі з Павлом Скоропадським, статус якого фактично був монархіч­ним. У «Грамоті до всього укра­їнського народу» й в «Законах про тимчасовий державний ус­трій України» проголошувалася належність усієї повноти влади Гетьманові, який утверджує за­кони, призначає Отамана Ради Міністрів, «є вищий керівничий всіх зносин Української держави з закордонними, ...є Верховний Воєвода Української Армії і Фльоти» тощо.

В період Директорії було прийнято кілька документів, у тому числі «Універсал Трудового Конгресу», «Закон про форму Української влади», складено проект «Основного державного закону Української Народної Республіки», якими передбача­лося створення Української дер­жави на засадах парламентариз­му, але передбачався й пост Го­лови держави, територію якої передбачалося поділити за етно­графічним принципом. До про­ведення загальних виборів Голо­вою держави став Симон Пет­люра, який 12 листопада 1920 р. затвердив «Закон про тимчасове верховне правління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці», «Закон про Державну Народну Раду». Однак положення всіх цих документів не були реалізовані на практиці.

Після встановлення радян­ської влади й аж до розпаду СРСР в Українській PCP діяли чотири конституції, які були прийняті, відповідно, в 1919, 1929, 1937 та 1978 pp. Усі вони схожі за змістом: у кожній бага­то положень, що мали не юри­дичний, а ідеологічний характер. Крім того, дві останні фактично майже дослівно повторювали текст загальносоюзних конституцій і закріплювали особливе, провідне місце в державі й су­спільстві комуністичної партії як «провідної й спрямовуючої сили».

В Основних Законах 1937 та 1978 pp. було задекларовано низку справді демократичних положень, які стосувалися передусім правового статусу громадян, виборів до вищих і місцевих органів державної влади. Але в повсякденному житті вони не знаходили свого належного втілення.

Після розвалу СРСР і набут­тя Україною незалежності стала нагальною необхідність розроб­ки та прийняття Конституції. Першими актами, що мали кон­ституційне значення, були Де­кларація про державний сувере­нітет України від 16 липня 1990 р. й Акт проголошення незалеж­ності України від 24 серпня 1991 р. Певний час роль консти­туції фактично відігравав Кон­ституційний Договір між Верхов­ною Радою України та Прези­дентом України. Починаючи з 1991 р. було підготовлено цілу низку проектів нового Ос­новного Закону. Декотрі з них досить активно обговорювалися, та з ряду причин, а головним чином через гостроту політич­них процесів, лише 28 червня 1996 р. було прийнято Консти­туцію суверенної й~ незалежної України.

ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Конституція закріплює найваж­ливіші з точки зору держави від­носини, відображає основні цін­нісні орієнтири даного суспіль­ства. Для забезпечення стабіль­ності таких відносин держава надає своєму Основному Закону найвищу юридичну силу, яка знаходить своє вираження й в особливому, ускладненому, по­рівняно з поточним законодав­ством, порядку прийняття Кон­ституції, її зміни та відміни. З таких позицій випливає зміст розділу XIII Конституції Украї­ни «Внесення змін до Консти­туції України».

Насамперед слід звернути увагу на максимально обмежене коло суб'єктів, які можуть пода­вати до Верховної Ради України законопроекти про внесення змін до Конституції України. Таке право надається Конституцією України (стаття 154) Президен­тові України або не менш як третині народних депутатів (тоб­то і 50) від конституційного складу Верховної Ради України. Поданий указаними суб'єктами законопроект може бути розгля­нутий Верховною Радою Укра­їни лише за наявності висновку Конституційного Суду України про те, що запропоновані зміни не передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина, не спрямовані на ліквідацію незалежності чи на по­рушення територіальної ціліс­ності України.

Не можуть бути внесені змі­ни до Конституції України в умо­вах воєнного або надзвичайного стану, адже тоді практично не­можливо забезпечити нормаль­не і спокійне обговорення та оцінку змін Основного Закону держави.

З метою забезпечення ста­більності Конституції України відхилений Верховною Радою за­конопроект про внесення змін до Конституції може бути поданий для повторного розгляду в парла­менті не раніше, ніж через рік з дня його відхилення.

З тією ж метою Верховна Ра­да України протягом строку своїх повноважень не може двічі змі­нювати одні й ті самі положення Конституції України.

Найскладнішою є процедура внесення змін до розділу І «За­гальні засади», розділу III «Ви­бори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України». Законопроект про внесення змін до вказаних роз­ділів може подати Президент України або не менш як дві тре­тини конституційного складу Верховної Ради України (не менш як 300 народних депута­тів). Якщо після обговорення та­кого законопроекту за його при­йняття проголосує не менш як дві третини конституційного складу Верховної Ради, Прези­дент України призначає все­український референдум, резуль­тати якого остаточно визнача­ють прийняття чи відхилення запропонованих змін до Кон­ституції.

Повторне подання законо­проекту про внесення змін до розділів І, ІІІ і XIII Конституції України з одного і того самого питання можливе лише до Вер­ховної Ради України наступного скликання.

Дещо простіша (але склад­ніша порівняно з поточним за­конодавством) процедура вне­сення змін до інших розділів Конституції України. Відповід­ний законопроект має бути об­говорений і схвалений більшіс­тю конституційного складу Вер­ховної Ради. Після цього його розгляд на даній сесії Верховної Ради припиняється. Наступна чергова сесія Верховної Ради України розгляд цього законо­проекту відновлює, і він вва­жається прийнятим, якщо за нього проголосує не менш як дві третини конституційного складу Верховної Ради України.

ПРИКІНЦЕВІ ПО­ЛОЖЕННЯ

Передостанній, XIV розділ Кон­ституції України — «Прикінцеві положення» — присвячений ви­значенню набуття нею чинності, тобто моменту, з якого вона по­чинає діяти і стає Основним За­коном, за яким мають будува­тися найважливіші суспільні відносини.

Вивчаючи ці положення, слід мати на увазі, що ч. 5 статті 94 Конституції України закріплює норму, за якою закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено са­мим законом, але не раніше дня його опублікування. Водночас стаття 160 Конституції України ви­значає, що вона набирає чин­ності з дня її прийняття, тобто з 28 червня 1996 р. Таким чином, Конституція набула чинності до того, як була офіційно оприлюд­нена, тобто опублікована в офі­ційних джерелах. Це зумовлю­ється особливим місцем Кон­ституції України в системі зако­нодавства, її значенням для дер­жавного й суспільного життя країни.

Набуття Конституцією Украї­ни чинності, крім її власних по­ложень, врегульовувалося ще й спеціальним законом «Про при­йняття Конституції України і введення її в дію» від 28 червня 1996 p., яким не тільки днем на­буття нею чинності визначався день її прийняття, а й визна­валися такими, що втратили чинність, Конституція (Основ­ний Закон) України від 20 квітня 1978 р. з усіма змінами й допов­неннями та Конституційний договір між Верховною Радою України й Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади й місцевого самовряду­вання в Україні», які в своїй су­купності відігравали роль Основного Закону України.

З метою гідного відзначення історичної ваги Конституції не­залежної України в утвердженні її суверенітету й побудові де­мократичної, соціальної й пра­вової держави день прийняття Конституції України є держав­ним святом — Днем Консти­туції України.





Реферат на тему: Конституція України – історія, теоретичні основи, зміни (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.