Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Конституція України 1996 р. (реферат)

Вступ

Конституція України 1996 р. — це особливий нормативно-правовий акт — Основний Закон Української держави. Розширення меж правового регулювання за рахунок суто "державної сфери" призвело до того, що в юридичній науці радянського періоду був зроблений висновок про те, що Кон­ституція — це Основний закон не лише держави, а й сус­пільства. Дійсно, як і вся система права, Конституція звер­нута і до суспільства, проте вона, як і будь-який інший закон, являє собою різновид правового акта, характеризуєть­ся властивостями останнього і приймається державою в осо­бі її органів.

Конституція України — це найвищий за юридичною силою правовий акт. Вона закріплює організацію органів, що здійснюють публічну владу на основі принципу народно­го суверенітету, їх взаємовідносини між собою та людиною і громадянами. Система національного права України — це не просто сума, сукупність законів. Внутрішня погодженість та структурна єдність права визначається тим, що її ядром ви­ступає Конституція. Своїми нормами вона сприяє пого­дженості всього правового розвитку країни, систематизації права.

1. Конституційні процеси 90-х рр.

Прагнення України на початку 90-х pp. минулого століт­тя стати незалежною суверенною державою об'єктивно спричинилося до початку процесу розробки і прийняття но­вої Конституції України.

Першим етапом цього конституційного процесу слід вважати період від 16 липня 1990 р. до 26 жовтня 1993 р.

Початок цього процесу пов'язується з прийняттям Вер­ховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року Декла­рації про державний суверенітет України. У цьому важливому політико-правовому документі вперше були закладені ос­новоположні принципи, які пізніше знайшли своє правове закріплення у Конституції України 1996 р.

В Декларації було проголошено, що державний суверені­тет України — це верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території та неза­лежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

У Декларації закріплювалися державно-правові ознаки, які характеризували Україну як незалежну, суверенну дер­жаву.

Так, у розділі І "Самовизначення української нації" заз­началося, що Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення ук­раїнською нацією свого невід'ємного права на самовизначен­ня. Україна здійснює захист і охорону національної держав­ності українського народу.

Єдиним джерелом державної влади в Республіці, як було зазначено у розділі II "Народовладдя", є народ України.

У розділі III "Державна влада" закріплювалися положен­ня про те, що Україна самостійна у вирішенні будь-яких пи­тань свого державного життя. Державна влада в Республіці здійснюється, як зазначалося у Декларації, за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову.

У розділі IV "Громадянство України" вказувалося, — що Україна має своє громадянство і регулює інтеграційні процеси.

Державно-правовій ознаці верховенства України на всій своїй території був присвячений розділ V "Територіальне верховенство".

Зокрема зазначалося, що Україна як суверенна націо­нальна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення.

У розділі VI "Економічна самостійність" було записано, що Україна самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Народ України має виключне пра­во на володіння, користування і розпорядження національ­ним багатством України. Україна має право на свою частку в багатстві колишнього СРСР, зокрема в алмазному та ва­лютному фондах і золотому запасі, яка створена завдяки зу­силлям народу Республіки.

У розділі вказувалося, що Україна самостійно створює банкову, цінову, фінансову, митну, податкову системи, фор­мує державний бюджет, а за необхідності запроваджує свою грошову одиницю.

У розділах VII "Екологічна безпека" і VIII "Культурний розвиток" відзначалося, що Україна самостійно встановлює порядок організації охорони природи на території Республіки та порядок використання природних ресурсів. Вона само­стійна у вирішенні питань науки, освіти, культурного і ду­ховного розвитку української нації, причому гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національного культурного розвитку. На­ціональні, культурні та історичні цінності на території Украї­ни визнавалися виключно власністю народу Республіки. У Декларації вказувалося, що Україна має право на повернен­ня у власність народу України національних та історичних цінностей, що знаходяться за межами України.

Розділ IX "Зовнішня та внутрішня безпека" закріплював право України на власні Збройні Сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді України. Україна урочисто проголосила про свій намір стати у майбутньому постійно нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набу­вати ядерної зброї.

У розділі X "Міжнародні відносини" закріплювалося по­ложення про те, що Україна як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, висту­пає рівноправним учасником міжнародного спілкування, без­посередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах. Україна визнавала перевагу за­гальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загаль­новизнаних норм міжнародного права перед нормами внут­рішньодержавного права.

Україна, як суб'єкт міжнародного права, самостійно вступає у відносини з іноземними державами, укладає з ни­ми договори і обмінюється дипломатичними і консульськими представниками, бере участь у діяльності міжнародних орга­нізацій.

24 жовтня 1990 p. Верховна Рада України утворила Кон­ституційну комісію (Комісія з розробки нової Конституції Української РСР).

Комісія розробила Концепцію нової Конституції Украї­ни, яка була ухвалена Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 р.

Основні загально-методологічні принципи цієї концепції:

1. Нова Конституція республіки має ґрунтуватися на Декларації про державний суверенітет України, закріплюва­ти, розвивати і конкретизувати її положення. Через всю Кон­ституцію мають бути проведені ідеали правової держави.

2. В центрі уваги нової Конституції має бути людина як найвища соціальна цінність, її права і свободи та їх гарантії. Основним об'єктом конституційного регулювання повинні бути відносини між громадянином, державою і суспільством. Регулювання Конституцією цих, а також інших відносин має бути спрямоване на забезпечення умов життя, гідних люди­ни, формування громадянського суспільства.

3. Конституція має визначити пріоритет загальнолюд­ських цінностей, закріпити принципи соціальної справед­ливості, утвердити демократичний і гуманістичний вибір народу України, чітко показати прихильність України загаль­новизнаним нормам міжнародного права.

4. Норми нової Конституції — норми прямої дії. Непри­пустимою є відмова від їх застосування внаслідок відсутно­сті конкретизуючих законів або інших нормативних актів.

5. Нова Конституція має бути стабільною. Для цього пе­редбачався жорсткий механізм її змін і доповнень.

6. Для забезпечення стабільності та ефективності Кон­ституції має бути запроваджений інститут конституційних законів, посилання на які міститимуться у тексті Конституції.

Пропонувалася така структура нової Конституції: преам­була, 9 розділів і 26 глав, у яких висвітлювалися б такі пи­тання: засади конституційного ладу; права людини і грома­дянина; громадянське суспільство і держава; територіальний устрій; державний лад; Кримська Автономна Соціалістична Республіка; національна безпека; охорона Конституції; поря­док змін і доповнень Конституції і конституційних законів.

Перший проект Конституції України був розроблений Конституційною комісією і постановою Верховної Ради Украї­ни, винесений 1 липня 1992 р. на всенародне обговорення.

Проект включав в основному структурні підрозділи концеп­ції Конституції 1991 p. і складався з 10 розділів і 258 статей.

Нарешті, наступний проект Конституції України було представлено Верховній Раді України 26 жовтня 1993 р. Він складався з 12 розділів і 211 статей. Основні положення цього проекту зводилися до такого.

Було визначено структуру Конституції, яка включала ба­гато зовсім нових положень.

1. До Конституції України вперше було включено преам­булу, в якій у стислій формі викладалися завдання, що їх ставить перед собою Основний Закон.

2. Розділ І проекту був присвячений "Загальним засадам конституційного ладу". В ньому визначалася сутність Украї­ни як демократичної правової соціальної держави, яка за формою правління визнавалася республікою. Були переліче­ні обов'язки держави перед людиною і суспільством. Зазна­чалося, що влада в Україні здійснюється народом, а також системою державних органів і органів місцевого самовряду­вання. При цьому державна влада здійснювалася за принци­пом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Прого­лошувався принципи верховенства права. Був визначений статус української мови як державної, закріплено положен­ня про те, що норми Конституції є нормами прямої дії. Крім того, проголошувався принцип єдності, недоторканності і ці­лісності території України. Було визначено, що громадяни здійснюють свої права згідно з принципом: "дозволено все, що не заборонено законом", а органи держави здійснюють свої повноваження за принципом: "дозволено лише те, що визначено законом". Було закріплено положення, згідно з яким Україна визнавала пріоритет загальнолюдських цінно­стей, додержання загальновизнаних принципів міжнародно­го права. Громадянам України надавалося право чинити опір та перепони будь-кому, хто здійснює спробу насильницької ліквідації української державності, конституційного ладу, порушення територіальної цілісності чи чинять дії, спрямовані на захоплення державної влади.

Розділ II проекту Конституції "Права, свободи і обов'яз­ки людини і громадянина" складався з 6 глав, які містили за­гальні положення, регламентували питання громадянства, визначали громадянські і політичні права; економічні, соціальні, екологічні і культурні права людини; перелік гарантій прав і свобод, а також основних обов'язків громадян.

Головне у цьому розділі було те, що закріплені у проекті права і свободи громадян відповідали Загальній декларації прав людини ООН 1948 p. Посилені були і гарантії цих прав і свобод, проте не до такої міри, щоб вони стали реальними.

Громадянському суспільству і державі був присвячений розділ III проекту. Розділ дуже проблематичний, тому, що в ньому закладалися норми, які належали до інших розділів Конституції. Загальні положення цього розділу не містили ніяких норм прямої дії. Глави були присвячені власності, під­приємству, екологічній безпеці, сім'ї, освіті, науці і культурі, громадським об'єднанням, свободі інформації (всього 8 глав). Перелічені глави, на наш погляд, належали до соці­альних та економічних прав і свобод громадян.

Дуже важливим для того періоду був розділ IV проекту "Пряме народовладдя". Він розкривав сутність народовлад­дя, форми його здійснення, а також надавав народові Украї­ни право законодавчої ініціативи.

Розділ V проекту Конституції України було присвячено органові, який здійснює законодавчу владу в Україні — Вер­ховній Раді України. У п'яти главах закріплювалися норми, що регулювали порядок визначення складу Верховної Ради, процедуру її формування, закріплювалися повноваження і організація роботи цього органу. Порівняно з минулими кон­ституціями, у розділ було вміщено спеціальну главу, присвя­чену законодавчому процесові. Окрема глава регламентува­ла питання бюджету і фінансового контролю.

Про виконавчу владу в Україні йшлося у розділах VI і VII проекту Конституції, в яких закріплювався статус Президен­та України і Кабінету Міністрів України.

Розділ VIII проекту стосувався судової влади. Проте не зрозуміло, чому глава А була присвячена органам правосуд­дя, а глава Б — прокуратурі, яка, як відомо, у нашій країні завжди була наглядовим органом.

Територіальному устрою і територіальній організації вла­ди в Україні присвячувався розділ IX проекту Конституції. У главах закріплювалися норми, які регулювали принципи та систему територіального устрою; статус Республіки Крим; статус областей (земель). Окрема глава стосувалася місце­вого самоврядування, у якій йшлося як про територіальну організацію влади безпосередньо на місцях (у селах, сели­щах, містах і районах), так і про місцеве самоврядування та його органи — місцеві ради. Якщо перше дійсно стосувалося згаданого розділу, то друге слід було б розглядати у блоці, присвяченому місцевому самоврядуванню.

Розділ X проекту Конституції стосувався охорони Кон­ституції. У ньому регламентувався порядок обрання, органі­зації і діяльності Конституційного Суду України. На наш погляд, зважаючи на логіку закріплення конституційних ін­ститутів, цей розділ мав бути вміщений після розділу про Верховну Раду або після розділу про судову владу.

Державним символам України було присвячено розділ XI проекту Конституції України.

Розділ XII проекту визначав порядок внесення змін і до­повнень до Конституції і конституційних законів.

Закінчуючи характеристику проекту Конституції Украї­ни, слід відзначити її, на наш погляд, великий обсяг. 211 ста­тей — забагато для Основного Закону. Наприклад, Консти­туція США містить 7 статей, які складаються з 21 розділу і 27 чинних поправок. Конституція Франції 1958 р. складаєть­ся з 92 статей. Конституція Італії — з 168 статей і 18 пере­хідних положень. 146 статей містить Основний Закон ФРН, 120 — Конституція Греції. 137 статей і 9 заключних і пере­хідних положень — Конституція Російської Федерації. Лише Конституція Португалії складається з 312 статей.

Після 26 жовтня 1993 р. внаслідок протистояння законо­давчої та виконавчої гілок влади конституційний процес був фактично перерваний.

Другий етап конституційного процесу почався після завершення дострокових парламентських, президент­ських виборів і охоплював період з 10 листопада 1994 р. по 8 червня 1995 р. Він характеризується відновленням конституційного процесу. Почалася робота Конституційної комі­сії над третім проектом Конституції України.

Завершився другий етап 8 червня 1995 р. укладенням Конституційного договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України.

Цей договір дав змогу прискорити конституційний про­цес в Україні. У стислій формі він визначав основні положення майбутньої Конституції України і складався з 8 розді­лів і 61 статті.

В розділі І "Загальні положення" визначалися основні за­гальні засади майбутньої Конституції.

Розділ II був присвячений статусу Верховної Ради Украї­ни та статусу народного депутата.

Розділ НІ визначав статус Президента України, особли­вістю якого було те, що Президент вважався главою держа­ви і главою державної виконавчої влади.

Розділ IV закріплював правове становище уряду України — Кабінету Міністрів України.

Розділ V був присвячений судоустрою України, а VI роз­діл — прокуратурі.

Розділ VII фактично визначав органи держави, які функ­ціонували на місцях. Специфікою цього розділу було те, що він до цих органів відносив одночасно і місцеві органи дер­жавної виконавчої влади, і місцеве самоврядування. У за­конодавстві країн Європи таке поєднання можливе. Так, у Болгарії е Закон "Про місцеві державні адміністрації і місце­ве самоврядування".

Розділ VIII містив "Заключні положення".

Характерно, що Конституційний договір визначав строки прийняття нової Конституції України і не виключав можли­вості винесення тексту нового Основного Закону на всеукра­їнський референдум (п. 4 Договору). Після підписання Кон­ституційного договору почався процес реалізації закладених у ньому положень.

Третій етап конституційного процесу охоплює період з 18 червня 1995 р. до 28 червня 1996 р.

В липні 1995 р. було створено Робочу групу з підготовки проекту Конституції України. На основі підготовлених нею матеріалів для підготовки проекту Основного Закону 24 лис­топада 1995 р. Конституційна комісія України утворила з числа її членів Робочу групу для підготовки проекту.

Конституційна комісія згодом схвалила проект, підготов­лений Робочою групою, і передала його разом з власними зауваженнями на розгляд Верховної Ради України.

5 травня 1996 р. Верховна Рада створила Тимчасову спе­ціальну комісію для доопрацювання проекту Конституції.

В період з 5 травня по 28 червня 1996 р. Верховна Рада України постатейно обговорювала доопрацьований Тимчасо­вою комісією проект.

28 червня 1996 р. була прийнята Конституція України, яку 12 липня 1996 р. урочисто підписали Президент України і Голова Верховної Ради України.

Четвертий етап почався після прийняття Конституції України з 28 червня 1996 р. і триватиме до часу прийняття Верховною Радою України Закону про імплементацію у текст Основного Закону змін і доповнень. На підставі рішень всеукраїнського референдуму, проведеного за народною іні­ціативою 16 квітня 2000 p., і схвалення всіх питань, винесе­них на його обговорення, Верховна Рада України повинна імплементувати в текст Конституції України такі питання:

- про скорочення кількості народних депутатів у парла­менті до 300 осіб;

- про право Президента України достроково припиняти повноваження Верховної Ради України, якщо вона протягом місяця не зможе сформувати постійно діючу парламентську більшість;

- це саме право може бути застосовано, якщо протягом трьох місяців Верховна Рада не затвердить Державний бюд­жет України;

- про створення у Верховній Раді України другої (верх­ньої) палати.

На жаль, зміни до Конституції України на підставі рі­шень референдуму до цього часу не внесено до тексту.

Крім того, протягом цього етапу проводилася робота з приведення відповідно до Конституції поточного законодав­ства та розробки і прийняття нових законів України.

2. Конституція 1996 р. – основні закони незалежності України

Конституція України 1996 р. — це особливий нормативно-правовий акт — Основний Закон Української держави. Розширення меж правового регулювання за рахунок суто "державної сфери" призвело до того, що в юридичній науці радянського періоду був зроблений висновок про те, що Кон­ституція — це Основний закон не лише держави, а й сус­пільства. Дійсно, як і вся система права, Конституція звер­нута і до суспільства, проте вона, як і будь-який інший закон, являє собою різновид правового акта, характеризуєть­ся властивостями останнього і приймається державою в осо­бі її органів.

Конституція України — це найвищий за юридичною силою правовий акт. Вона закріплює організацію органів, що здійснюють публічну владу на основі принципу народно­го суверенітету, їх взаємовідносини між собою та людиною і громадянами. Система національного права України — це не просто сума, сукупність законів. Внутрішня погодженість та структурна єдність права визначається тим, що її ядром ви­ступає Конституція. Своїми нормами вона сприяє пого­дженості всього правового розвитку країни, систематизації права.

Таким чином, у конституції існують і взаємодіють дві вза­ємопов'язані властивості. З одного боку, вона є свого роду підсумком, вершиною у розвитку законодавчих праць у кра­їні, втіленням досягнень теорії і практики попередніх часів, а, з другого — становить основу для вдосконалення права у майбутньому. Вершина піраміди законодавства, яке пройшло певний історичний етап, стає основою піраміди наступного етапу. Відтак використання конституційних настанов у по­точному законодавстві має першорядне значення і для самої конституції, оскільки без цього її дії будуть неповними і ма­лоефективними. Відзначаючи найвищу юридичну силу Кон­ституції України, в Основному Законі зазначається, що всі інші нормативні акти державних органів видаються на основі і відповідно до Конституції України.

Конституція України — це безпосередньо чинне право. Конституція, всі її статті набирають чинності після її затвер­дження згідно з існуючим порядком, як правило, у повному обсязі без будь-яких обмежень. Разом з тим, її положення реалізуються далеко неоднаково. Регулятивна дія ряду ста­тей Конституції виявляється повною мірою лише у єдиному комплексі з іншими нормами, які закріплені в звичайних за­конах. Не випадково, що в самій Конституції перелічено за­кони, без яких дія її статей була б утруднена.

Конституція містить норми, які одночасно можуть бути основою галузевих правових норм, тобто Консти­туція є базою поточного законодавства.

Конституція України має три групи підстав, які підтвер­джують це положення. Перша з них включає статті, в яких безпосередньо йдеться про необхідність прийняття певних законів: про громадянство, Верховний Суд України, Гене­ральну прокуратуру тощо. До другої групи належать статті, у яких йдеться про те, що закріплені у відповідній статті Конституції положення конкретизуються законом, проте сам закон не названий. Третя група — це положення, аналіз змісту яких обумовлює появу нових законів, які "не замкнуті" на конкретних статтях Конституції.

Будучи базою поточного законодавства, Конституція сти­мулює подальший розвиток і оновлення законодавства, при­ведення його у відповідність з Конституцією України.

Співвідношення конституції і поточного законодавства визначає відповідь на питання про обсяг конституції і "кон­ституційну мову". Як свідчить практика, це питання має не лише чисто технічне значення. Конституція безпосередньо звернута до народу і тому повинна бути, по-перше, корот­кою, а, по-друге, має бути написана простою зрозумілою для кожного мовою.

Конституція України, як і інші конституції цивілізо­ваних країн, повинна виступати юридичним виразом об­меження державної влади. Саме Конституція визначає ме­жі здійснення повноважень кожної з гілок влади з метою недопущення диктатури.

Конституції України притаманний нормативний ха­рактер. Нормативний, свого роду загально-правовий харак­тер Конституції ставить її в один ряд з іншими нормативни­ми актами, особливо із законами, але не можна забувати про специфічні риси Конституції, які відрізняють її від інших нормативних актів. До таких особливостей належить, перш за все предмет її правового регулювання, який охоплює всі сторони державного і громадського життя. У суспільстві не повинно бути таких відносин, регулювання яких у поточно­му законодавстві не спиралося б на Конституцію. Різниця між Конституцією та іншими законами визначається, таким чином, за характером відносин, які регулюються нормами права.

Конституція України закріплює в узагальненому ви­гляді положення, які мають найбільш важливе значення для життя суспільства на даному етапі. Внаслідок свого становища в ієрархії правових актів Конституція характеризується найбільш високим рівнем узагальненості регулю­ючих відносин. Своїми нормами вона охоплює все суспіль­ство. В Конституції у ряді випадків прямо зазначається, яким чином найбільш загальне рішення конкретизується у галузевому законодавстві.

Конституція України має установчий характер. Це властивість Конституції наділяти певні суб'єкти (органи, орга­нізації, посадові особи) конкретними правами та обов'язками.

Властивістю Конституції України є особливий поря­док її прийняття, доповнення і зміни. Так, відповідно до ст. 154 Конституції України законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ра­ди України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Вер­ховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори. Рефе­рендум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції Украї­ни", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конститу­ційного складу Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" подається до Вер­ховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома трети­нами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призна­чає Президент України.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і ХІІІ цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод люди­ни і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію не­залежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

Верховна Рада України протягом строку своїх повнова­жень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Кон­ституції України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності вис­новку Конституційного Суду України щодо відповідності за­конопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції.

Нова Конституція України чіткіше окреслює частину су­спільних відносин, які регулюються нормами конституційно­го права. Необхідно врахувати і той факт, що згадана части­на істотно звузилася. Специфікою сучасного предмета конституційного права України є те, що він охоплює, в пер­шу чергу, сферу закріплення, організації та здійснення дер­жавної влади на основі її розподілу на законодавчу, виконав­чу та судову, як гарантію забезпечення громадянських прав і свобод особи, та самоврядної влади (останньої лише у ме­жах норм Конституції), і в той же час ця влада обмежується саме політичними відносинами у процесі її організації та здійснення.

Конституція України досить вдало і логічно виходить із взаємовідносин людини і держави саме через родову і видо­ву характеристику влади. Розкриття змісту влади як родово­го поняття здійснюється за схемою — джерело влади в ціло­му — розподіл влади на окремі види. Згідно з цією схемою відповідно до ч. 1 ст. 5 Конституції України єдиним джере­лом влади є лише народ як певна сукупність людей, і саме народ здійснює владу: безпосередньо (народне волевиявлен­ня); через органи державної влади; через органи місцевої влади (місцевого самоврядування).

Безумовно, суспільні відносини, що виникають з приводу здійснення народовладдя, відіграють визначальну роль в ор­ганізації державної влади. Тому предмет конституційного права повинен включати і суспільні відносини, що виника­ють з приводу та у зв'язку з формуванням на підставі основ­них форм народного волевиявлення державної влади, яка покликана виконувати службову роль не лише щодо людини як вищої соціальної цінності, а й забезпечувати охорону су­веренітету і територіальної цілісності держави, здійснювати державне управління усіма сферами державного і суспільно­го життя, приватним і державним секторами економіки тощо.

Відповідно до ст. 160 Конституція України набула чинності в день її прийняття Верховною Радою України — 28 червня 1996 р. на 5-й сесії. Моментом набуття чинності Конституцією є час оголошення результатів голосування за проект Конституції України в цілому на пленарному засіданні Верховної ради України.

Конституція України складається з преамбули, 15 роз­ділів, 161 статті, та 14 перехідних положень.

Преамбула

Розділ І. Загальні засади.

Розділ II. Права, свободи та обов'язки людини і громадя­нина.

Розділ III. Вибори. Референдум.

Розділ IV. Верховна Рада України.

Розділ V. Президент України.

Розділ VI. Кабінет Міністрів України. Інші органи вико­навчої влади.

Розділ VII. Прокуратура.

Розділ VIII. Правосудця.

Розділ IX. Територіальний устрій України.

Розділ X. Автономна Республіка Крим.

Розділ XI. Місцеве самоврядування.

Розділ XII. Конституційний Суд України.

Розділ XIII. Внесення змін до Конституції України.

Розділ XIV. Прикінцеві положення.

Розділ XV. Перехідні положення.

Незважаючи на те, що конституційні норми відобража­ють політику держави, конституція є перш за все правовим актом. Тому необхідно визначити її місце і роль у системі на­ціонального права України, її юридичну силу та особливості. На всі ці питання може дати відповідь висвітлення юридич­них властивостей Конституції як юридичного нормативно-правового акта.

Перш за все, слід відзначити, що Конституція України є елементом системи нормативно-правових актів, її не можна винести за межі чинного права, оскільки є складовою частиною позитивного права і в той же час — специфічним законодавчим актом. Більше того, Конституція — основна галузь національного права і всієї правової системи України.

Висновки

Отже, Конституція 1996 року України чіткіше окреслює частину су­спільних відносин, які регулюються нормами конституційно­го права. Необхідно врахувати і той факт, що згадана части­на істотно звузилася. Специфікою сучасного предмета конституційного права України є те, що він охоплює, в пер­шу чергу, сферу закріплення, організації та здійснення дер­жавної влади на основі її розподілу на законодавчу, виконав­чу та судову, як гарантію забезпечення громадянських прав і свобод особи, та самоврядної влади (останньої лише у ме­жах норм Конституції), і в той же час ця влада обмежується саме політичними відносинами у процесі її організації та здійснення.

Конституція України має установчий характер. Це властивість Конституції наділяти певні суб'єкти (органи, орга­нізації, посадові особи) конкретними правами та обов'язками.

Конституції України притаманний нормативний ха­рактер. Нормативний, свого роду загально-правовий харак­тер Конституції ставить її в один ряд з іншими нормативни­ми актами, особливо із законами, але не можна забувати про специфічні риси Конституції, які відрізняють її від інших нормативних актів. До таких особливостей належить, перш за все предмет її правового регулювання, який охоплює всі сторони державного і громадського життя. У суспільстві не повинно бути таких відносин, регулювання яких у поточно­му законодавстві не спиралося б на Конституцію. Різниця між Конституцією та іншими законами визначається, таким чином, за характером відносин, які регулюються нормами права.

Конституція України має три групи підстав, які підтвер­джують це положення. Перша з них включає статті, в яких безпосередньо йдеться про необхідність прийняття певних законів: про громадянство, Верховний Суд України, Гене­ральну прокуратуру тощо. До другої групи належать статті, у яких йдеться про те, що закріплені у відповідній статті Конституції положення конкретизуються законом, проте сам закон не названий. Третя група — це положення, аналіз змісту яких обумовлює появу нових законів, які "не замкнуті" на конкретних статтях Конституції.

Будучи базою поточного законодавства, Конституція сти­мулює подальший розвиток і оновлення законодавства, при­ведення його у відповідність з Конституцією України.




Реферат на тему: Конституція України 1996 р. (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2017. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.