Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Конституція та розвиток господарського законодавства. Порядок створення та функціонування товариства з обмеженою відповідальністю (реферат)

План

1. Конституція та розвиток господарського законодавства.

2. Порядок створення та функціонування товариства з обмеженою відповідальністю.

3. Право колективної власності.


 

Задача. Меблева фабрика пред'явила позов в господарський суд деревообробному комбінату на стягнення штрафу за порушення термінів постачання фанери. Штраф за дане порушення передбачений особливими умовами постачання даної продукції, затвердженими облмісцевпром. Відповідач, деревообробний комбінат позову не визнав і у своїй відповіді до арбітражного суду просив справу провадженням зупинити, зіславшись на те, що Цивільний кодексом відносити щодо постачання продукції відноситься до компетенцій відповідного міністерства. Як повинен господарський суд вирішити дане спірне питання?


 

1. Конституція України 1996 p., як уже наголошувалось, є надзвичайно важливим політико-правовим документом, бо зафік­сувала відповідний стан розвитку нашої держави і суспільства, їх правової системи. В ній містяться норми не лише юридичного, а й політичного характеру, які взаємозумовлені, взаємопов'язані і створюють основу, необхідну для регулювання найважливіших суспільних відносин, забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, подальшого розвитку нашої держави. Саме в цьому полягає соціальна цінність Основного Закону, що дає можливість розглядати його значення і роль як у політичному, так і юридич­ному аспекті. Насамперед слід зазначати, що Конституція України, маючи найвищу юридичну силу в нашій державі, не відрізняється цим від конституцій інших держав. Вона є своєрідним ядром національної правової системи України, де діє велика кількість за­конів і підзаконних нормативно-правових актів, які створюють до­сить великий правовий простір. Взагалі становлення законодавст­ва у будь-якій державі незалежно від її соціально-економічної орієнтації, величини території, чисельності населення, рівня еко­номічного і соціального розвитку тощо відбувається за певними закономірностями. Однією з них є те, що конституція будь-якої держави — основа розвитку та вдосконалення чинного законодав­ства, своєрідний фундамент побудови правової системи, здійснення державно-правових перетворень. Тому нову Конститу­цію України слід розглядати як основу подальшого розвитку зако­нодавства і правової систем и у цілому.

Виокремимо чотири напрями такого розвитку: перший — це прийняття нових законів, які випливають з Конституції; другий зводиться до приведення чинного законодавства у відповідність з Основним Законом; третій — це гармонізація законодавства з міжнародним правом. Щодо четвертого напряму, то він полягає у вдосконаленні окремих норм самої Конституції.

Розглядаючи перші два напрями, насамперед слід вказати, що Конституція України є особливим і єдиним законом, з якого бере витоки вся правова система держави. У ст. 8 Конституції міститься важливе положення: «Конституція України має найви­щу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти при­ймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй». Це важливе як методологічне, так і суто юридичне вихідне положення слід враховувати у законотворчому процесі. Одноча­сно потрібно зазначити, що Основний Закон містить норми, які передбачають необхідність прийняття конкретних законів. І сьо­годні, реалізуючи їх, уже прийнято деякі, в тому числі «Про Кон­ституційний Суд України» (ст. 147—153), «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» (ст. 101), «Про Рахунко­ву палату» (ст. 98), «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 140—146), «Про столицю України — місто-герой Київ» (п. 16 ч. 1 ст. 92), «Про місцеві державні адміністрації» (ст. 118, 119), «Про Національний банк України» (ст. 100), «Про Вищу ра­ду юстиції» (ст. 131), «Про звернення громадян» (ст. 40), «Про державні нагороди України» (п. 5 ч. 2 ст. 92), «Про відпустки» (ст. 45), «Про вибори народних депутатів України» (ст. 77), «Про політичні партії в Україні» (п. 11 ч. 1 ст. 92), «Про правовий ре­жим надзвичайного стану» (п. 19 ч. 1 ст. 92) та деякі інші.

Взагалі необхідно було розробити і прийняти понад 60 за­конів, що випливають безпосередньо з Конституції України. Та­ким чином, вона визначає нагальність розробки і послідовного здійснення широкої програми законодавчих робіт, пов'язаної з прийняттям нових законів і внесенням змін до чинних законо­давчих актів.

Прийняття Конституції спричинило появу абсолютно нових суспільних відносин, внесло суттєві зміни в існуючі. Це, в свою чергу, вимагає якнайшвидшого внесення змін і у правове регу­лювання відносин, ще глибшого проникнення права у суспільне і державне життя. У той же час слід зазначити, що Верховна Рада України, починаючи з другої половини 1990р., за 10 років при­йняла близько 2 тис. законів. Це надзвичайно велика робота. Ва­гоме значення для розвитку законодавства на основі Конституції України має прийняття нових кодексів, зокрема Бюджетного, Податкового, Цивільного, Господарського та ін. Як відомо, деякі зі згаданих нині уже прийняті, деякі перебувають на різних стаді­ях розгляду.

Конституція України 1996р. вимагає і внесення певних змін до чинних законодавчих актів з тим, щоб вони їй відповідали. Ці зміни стосуються питань організації самоврядування, власності, охорони навколишнього природного середовища, надзвичайного стану, вдосконалення юридичної відповідальності, судоустрою, боротьби з корупцією та ін.

Згідно з положеннями Основного Закону є необхідність внесен­ня змін і до кодифікованих законодавчих актів, поки не будуть при­йняті нові. Це стосується кодексів про надра, про адміністративні правопорушення, цивільного і цивільного процесуального, кримі­нально-процесуального, повітряного, торговельного мореплавства, митного, водного, сімейного, земельного, про працю та ін.

Нині майже до половини прийнятих Верховною Радою Украї­ни законодавчих актів вносяться відповідні зміни. Це зумовлю­ється передусім нестабільністю економічної, соціальної і полі­тичної ситуацій в нашій державі, що вимагає адекватного реагування з боку законодавця.

Реалізація положень Конституції України спричинила виник­нення, як зазначалось, абсолютно нових суспільних відносин (наприклад, діяльності Конституційного Суду України, Рахунко­вої палати, Центральної виборчої комісії, Вищої ради юстиції, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, органів місцевого самоврядування тощо).

Суттєве значення має Конституція України і для розвитку за­конодавства на основі міжнародних договорів, оскільки, ратифікуючи той чи інший з них, Верховна Рада України таким чи­ном «збагачує» національне законодавство. Це, з одного боку. З іншого — український законодавець повинен намагатися при­вести вітчизняне законодавство у відповідність з міжнародним правом. Це теж сприяє подальшому розвитку законодавства України. Після прийняття у 1996р. Основного Закону за п'ять наступних років було прийнято 341 закон (майже третина загаль­ної кількості прийнятих стосувались ратифікації відповідних міжнародних договорів). Варто зазначити, що Конституція України передбачає ратифікувати міжнародні договори, які не суперечать їй. Щодо інших, навіть важливих для нашої держави, то їх укладення можливе лише після внесення відповідних змін до Основного Закону.

Безперечно, прийняття у 1996р. Конституції України є важли­вим кроком на шляху подальшого, системнішого розвитку законо­давства нашої держави. Адже Конституція як Основний Закон є серцевиною, своєрідним ядром як правової системи в цілому, так і законодавчої зокрема. Як йшлося, вона виступає підґрунтям нор­мативно-правового масиву законодавчих актів з урахуванням ієрархічного, галузевого та інших аспектів. Це стосується як при­йняття нових законів, так і приведення чинного законодавства у відповідність з Конституцією. Інакше кажучи, її слід розглядати і як організаційну, координуючу основу не лише подальшого розвит­ку законодавства, а й здійснення державно-правової реформи, адже мають вдосконалюватися як законодавча й інша нормативно-правова система, так і ряд державних інститутів.

Щодо розвитку законодавства як однієї зі складових зазначе­ної державно-правової реформи, то в Інституті законодавства Верховної Ради України свого часу були проведені відповідні на­уково-дослідні роботи. Результатом їх стали Концепція розвитку законодавства України на 1997—2005 pp., а також Орієнтовна програма законопроектних робіт в Україні на цей же період. Ці матеріали були обговорені у 1996 р. на Всеукраїнській науково-практичній конференції, організованій і проведеній Інститутом законодавства. З урахуванням положень Конституції України 1996р., а також рекомендацій, висловлених на конференції, на­звані документи були доопрацьовані і сьогодні використовують­ся парламентом у законодавчій діяльності.

Щодо четвертого напряму — вдосконалення норм самої Кон­ституції України, то слід сказати про таке. Як уже йшлося, рівень розвитку законодавства, його якість значною мірою залежать від його відповідності положенням Конституції України як Основно­го Закону. Чим досконалішою вона буде, тим досконалішим ста­не вітчизняне законодавство. Це аксіома, яку можна застосувати до будь-якої держави. Одночасно варто зазначити, що зміст кон­ституцій багатьох держав вдосконалюється зі зміною потреб соціального, економічного і політичного життя, інтересів грома­дян. Взагалі зауважимо, що практично не існує держав, які б не вносили змін до своїх конституцій. Це звичайне явище для роз­витку конституціоналізму в країнах світу. Так, за чотири деся­тиріччя дії Конституції Федеративної Республіки Німеччина було прийнято 35 законів, якими до неї вносилося майже 100 поправок. У результаті зі 146 статей даної Конституції майже половину повністю змінено, з'явилося ЗО нових. Або візьмемо приклад Франції. Невдовзі після прийняття у 1958 р. Конституції цієї держави до неї було внесено ряд змін щодо організації дер­жавної влади і політичної системи. Як наслідок — змінився зміст 14 статей, з'явилося 6 нових. Можна згадати і про Сполучені Штати Америки, історія яких налічує понад 200 років. За цей період було внесено майже 5 тис. пропозицій стосовно змін до Конституції США. Проте складність і жорсткість процедур вне­сення таких змін дозволили реалізувати лише 27 поправок, остання з яких була ратифікована у 1992 р.

Конституція нашої держави теж потребує внесення певних змін до неї. Адже багатьом відомо, що вітчизняна Конституція — результат політичного компромісу, якого було досягнуто в до­сить суперечливих на той час умовах за складних відносин між більшістю політичних сил не лише у Верховній Раді, а й за її межами. А це значить, що при прийнятті Основного Закону окремі його положення були не досить досконалими. І це всі розуміли, але державі й суспільству вкрай потрібна була Конституція, за допомогою якої необхідно було закріпити загальні засади ор­ганізації суспільного життя та державної влади, визначити сис­тему прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, правовий статус державних органів та вирішити інші важливі питання. Вже тоді, на час прийняття Основного Закону, було цілком зрозуміло, що до нього найближчим часом вноситимуться зміни. І справді, не так уже й багато минуло часу, як найперше від народних депу­татів України як суб'єктів законодавчої ініціативи, державних органів, вчених, інших осіб і організацій почали надходити про­позиції щодо вдосконалення окремих норм Конституції, тих, доцільність застосування яких не підтверджується практикою.

Тим паче, безпосередньо у самій Конституції України перед­бачено внесення змін до неї. Інакше кажучи, закріплено консти­туційний порядок своєрідного її самовдосконалення. Розділ XIII Основного Закону так і називається — «Внесення змін до Кон­ституції України» (ст. 154—159). Крім того, в Основному Законі є і ст. 85, де у п. 1 визначено перелік повноважень Верховної Ра­ди України, один з яких — «внесення змін до Конституції Украї­ни в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Консти­туції».

Кілька слів про розділ XIII, яким визначається порядок вне­сення змін до Конституції України. Насамперед, у ст. 154 йдеть­ся, що законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як 1/3 народних депутатів України від кон­ституційного складу Верховної Ради України, тобто не менш як 150 народними депутатами України. А у ст. 155 закріплено, що законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України», попере­дньо схвалено більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній чер­говій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради України. Якщо говорити про законопроект стосовно внесення змін до розділу І «Загальні засади», розділу 111 «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України», то слід сказати, що згідно зі ст. 156 Основного Закону він подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як

2/3 від конституційного складу Верховної Ради України. За умо­ви його прийняття не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради України цей законопроект затверджується всеук­раїнським референдумом, який призначається Президентом України. Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і XIII Конституції України з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Одночасно у ст. 157 Основного Закону міститься застережен­ня стосовно того, що Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і сво­бод людини і громадянина або спрямовані на ліквідацію незале­жності чи порушення територіальної цілісності України. Крім то­го, Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Важливо зазначити також, що відповідно до ст. 158 Основного Закону законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України і не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж че­рез рік з дня прийняття рішення щодо нього. Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Досить суттєвою є норма ст. 159 Основного Закону, в якій встановлено, що законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності за­конопроекту вимогам ст. 157 і 158 цієї Конституції, зміст яких уже аналізувався.

Отже, будь-який законопроект про зміни до Конституції України повинен подаватись у тому порядку, який нею передба­чений. Це гарантує те, що він розглядатиметься в межах консти­туційних вимог.


 

2. Одним з найпоширеніших видів господарських товариств в економічній сфері України є товариства з обмеженою відпові­дальністю.

Відповідно до ст. 50 Закону України «Про господарські това­риства» товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється ста­тутний фонд, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створен­ня товариства.

Однією з особливостей змісту установчих документів товари­ства з обмеженою відповідальністю є те, що вони, крім відомос­тей, загальних для всіх видів господарських товариств, повинні містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.

До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідаль­ністю кожен з учасників зобов'язаний внести не менше 30 відсотків вказаного в установчих документах вкладу, що підтвер­джується документами, виданими банківською установою.

Учасник зобов'язаний повністю внести свій вклад не пізніше одного року після реєстрації товариства.

У разі передачі частки (її частини) третій особі відбувається одночасний перехід до неї всіх прав та обов'язків, що належали учаснику, який відступив її повністю або частково.

Частка учасника товариства (після повного внесення ним вкладу) може бути придбана самим товариством, яке протягом одного року зобов'язане передати її іншим учасникам або третім особам.

Будь-який з учасників має право вийти з товариства із спла­тою його вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному фонді. На вимогу учасника та за згодою то­вариства вклад може бути повернений повністю або частково в натуральній формі.

До компетенції зборів учасників товари­ства з обмеженою відповідальністю належить:

1) визначення основних напрямів діяльності товариства і за­твердження його планів та звітів про їх виконання;

2) внесення змін до статуту товариства;

3) обрання та відкликання членів виконавчого органу і реві­зійної комісії;

4) затвердження річних результатів діяльності товариства, звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку;

5) створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підпри­ємств, філій та представництв, затвердження їхніх статутів і положень;

6) винесення рішень про притягнення до майнової відпові­дальності посадових осіб товариства;

7) затвердження правил процедури та інших внутрішніх до­кументів товариства, визначення його організаційної струк­тури;

8) встановлення розміру, форми і порядку внесення учасни­ками додаткових вкладів;

9) вирішення питання про придбання товариством частки учасника;

10) виключення учасника з товариства;

11) визначення умов оплати праці посадових осіб товари­ства;

12) затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства;

13) прийняття рішення про припинення діяльності товариства.

Збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликаються не рідше двох разів на рік, якщо інше не передба­чено установчими документами. Такі збори вважаються повно­важними, якщо на них присутні учасники (представники учас­ників), що володіють у сукупності більш ніж 60 відсотками го­лосів.

Брати участь у зборах з правом дорадчого голосу можуть чле­ни виконавчих органів, які не є учасниками товариства. Учас­ники зборів, які беруть участь у зборах, реєструються із зазна­ченням кількості голосів, яку має кожний учасник. Цей перелік підписується головою та секретарем зборів.

Будь-хто з учасників товариства з обмеженою відповідальні­стю має право вимагати розгляд питання на зборах учасників за умови, що воно було ним поставлено не пізніше ніж за 25 днів до початку зборів.

У випадках, передбачених установчими документами або зат­вердженими товариством правилами процедури, допускається прийняття рішення методом опитування. У цьому разі проект рішення або питання для голосування надсилається учасникам, які повинні у письмовій формі сповістити щодо нього свою думку. Протягом 10 днів з моменту одержання повідомлення від остан­нього учасника голосування всі вони повинні бути проінформо­вані головою про прийняте рішення.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється ви­конавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (ди­ректор). Дирекцію очолює генеральний директор. Членами вико­навчого органу можуть бути також особи, які не є учасниками товариства.

Дирекція (директор) вирішує всі питання діяльності товари­ства, за винятком тих, що входять до виключної компетенції зборів учасників, її повноваження при цьому визначені ст. 62 Закону України «Про господарські товариства» та установчими документами товариства.

Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з об­меженою відповідальністю здійснює ревізійна комісія, що утво­рюється зборами учасників товариства з їх числа у кількості не менше трьох осіб, її діяльність регламентована ст. 63 Закону Ук­раїни «Про господарські товариства».


 

3. Колективна власність охоплює майно, що належить окремим організаційно оформленим колективам громадян, а також інших колективних організацій.

Колективна власність в економіці України, яка прийшла на зміну традиційним колгоспно-кооперативній власності та влас­ності громадських організацій, набуває сьогодні іншого харак­теру. Вона має значні можливості для розвитку і могла б бути використана протягом тривалого часу.

Чинним законодавством значно розширено коло суб'єктів колективної власності. Ст. 20 Закону України «Про власність» відносить до нього трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні організації, що є юридичними особами. Разом з тим стосовно такого специфічного об'єкта права влас­ності, як земля, коло суб'єктів обмежене колективними сільсько­господарськими підприємствами, сільськогосподарськими коо­перативами, садівницькими товариствами, сільськогосподарсь­кими акціонерами товариствами.

Трудовий колектив державного підприємства може бути суб'єк­том права колективної власності щодо частини чистого прибут­ку державного підприємства, яка може передаватися йому у ви­падках, передбачених статутом підприємства (п. З ст. 18 Закону України «Про підприємства в Україні»). Порядок розподілу і використання цієї частини прибутку здійснюється радою або зборами (конференцією) трудового колективу.

У власності колективного підприємства є вироблена продук­ція, одержані доходи, а також інше майно, придбане на підста­вах, не заборонених законом.

Відповідно до Закону України «Про власність» (п. 2 ст. 23) у майні колективного підприємства визначаються вклади його пра­цівників. Розмір вкладу працівника у майні колективного підприє­мства визначається залежно від його трудової участі в діяльності державного або орендного підприємства, а також участі у збільшенні майна колективного підприємства після його створення.

На вклад працівника колективного підприємства нарахову­ються і виплачуються відсотки у розмірі, що визначається тру­довим колективом, виходячи з результатів господарської діяль­ності підприємства.

Власність споживчої кооперації є однією з форм колективної власності. Вона складається з власності споживчих товариств, спілок, підпорядкованих їм підприємств і організацій та їхньої спільної власності. Власністю споживчих товариств є засоби виробництва, вироблена продукція та інше майно, що належать їм і необхідні для здійснення статутних завдань. Споживчим товариствам та їхнім спілкам можуть належати будинки, спору­ди, устаткування, транспортні засоби, машини, товари, кошти та інше майно відповідно до цілей їхньої діяльності. Власність споживчих товариств створюється з внесків їхніх членів, при­бутків, одержуваних від реалізації товарів, продукції, послуг, цінних паперів та іншої діяльності, не забороненої чинним за­конодавством.

Об'єкти права власності колективного сільськогосподарського підприємства визначені ст. 7 Закону України від 14 лютого 1992 р.

«Про колективне сільськогосподарське підприємство». Об'єкта­ми права власності такого підприємства є земля, інші основні та оборотні засоби виробництва, грошові та майнові внески його членів, вироблена ними продукція, одержані доходи, майно, придбане на законних підставах. Об'єктами права власності підприємства є також частки у майні та прибутках міжгоспо­дарських підприємств та об'єднань, учасником яких є підприєм­ство.

До характерних особливостей права колективної власності кооперативу (КСП) слід віднести визначення часток (паїв) членів кооперативів (КСП) у майні, що належить кооперативу (КСП).

Так, кожний член споживчого товариства має свою частку в його майні, яка визначається розмірами обов'язкового пайового та інших внесків, а також нарахованих на них дивідендів (п. 1 ст. 9 Закону України від 10 квітня 1992 р. «Про споживчу кооперацію»).

У колективному сільськогосподарському підприємстві його члену щорічно нараховується частина прибутку залежно від част­ки у пайовому фонді, яку, за його бажанням, може бути випла­чено або зараховано у збільшення частки в пайовому фонді. Ці відносини регулюються статутом підприємства.

Пай є власністю члена колективного сільськогосподарського підприємства, проте право розпоряджатися своїм паєм за влас­ним розсудом член підприємства набуває після припинення член­ства в підприємстві. Пай може успадковуватися відповідно до цивільного законодавства України. У разі добровільного виходу з кооперативу (КСП) громадянин має право на виділення на­лежної йому частки в майні кооперативу (КСП) в натурі, гро­шах або цінних паперах.

Здійснюючи повноваження власника, колективне підприєм­ство самостійно володіє, користується і розпоряджається належ­ними йому об'єктами власності.

Право колективної власності здійснюють загальні збори членів підприємства, збори уповноважених або створений ними орган управління підприємства, якому передано окремі функції госпо­дарського управління колективним майном.

Майно споживчих товариств та їх спілок може бути продано, передано в оренду, надано в позичку і безплатне тимчасове користування членам споживчих товариств, державним, коопера­тивним та іншим організаціям, трудовим колективам, окремим громадянам тільки за рішенням загальних зборів, конференцій та з'їздів відповідних спілок або уповноважених ними органів.

При ліквідації кооперативу (КСП) майно, що залишилося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредитора­ми, розподіляється між членами кооперативу (КСП). Це загаль­не правило конкретизоване, наприклад, у ст. 18 Закону України «Про споживчу кооперацію» та у ст. 33 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство».

Об'єктом права власності акціонерного товариства є майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підста­вах, не заборонених законом.

Держателями акцій можуть бути підприємства, установи, організації, державні органи, працівники цього товариства, а також інші громадяни, якщо інше не передбачено законодавчи­ми актами України або статутом товариства.

Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юри­дичні особи, а також міжнародні організації можуть бути зас­новниками та учасниками акціонерного товариства нарівні з громадянами та юридичними особами України, крім випадків, встановлених законодавчими актами України.

Слід мати на увазі, що Декретом Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. № 24-92 «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю дер­жавних підприємств» зупинено дію частин 1 та 2 ст. З Закону України «Про господарські товариства» в частині права держав­них підприємств бути засновниками та учасниками господарсь­ких товариств (у тому числі й акціонерних).

Державне підприємство за спільним рішенням трудового ко­лективу і уповноваженого на те державного органу може бути перетворено в акціонерне товариство шляхом випуску акцій на всю вартість майна підприємства. Кошти, одержані від продажу акцій, після покриття боргів державного підприємства надхо­дять у відповідний бюджет.

Особливості створення відкритих акціонерних товариств шляхом корпоратизації визначені Указом Президента України від 15 червня 1993 р. «Про корпоратизацію підприємств» та По­ложенням про корпоратизацію підприємств, затвердженим по­становою Кабінету Міністрів України від 5 липня 1993 р. № 508.

Об'єкти права власності господарського товариства визначені, крім ст. 26 Закону України «Про власність», також ст. 12 Закону

України «Про господарські товариства», згідно з якою товари­ство є власником майна, переданого йому засновниками та учас­никами у власність; продукції, виробленої товариством у резуль­таті господарської діяльності; одержаних доходів, а також іншо­го майна, набутого на підставах, не заборонених Законом.

Вкладами учасників та засновників господарського товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, облад­нанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелекту­альну власність), грошові кошти, в тому числі в іноземній валюті.

Вклад, оцінений у карбованцях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді. Порядок оцінки вкладів ви­значається в установчих документах товариства, якщо інше не передбачене законодавством України.

Об'єктом права власності господарського об'єднання підпри­ємств та організацій (асоціації, корпорації, концерну, консорці­уму тощо) є майно, добровільно передане йому підприємствами та організаціями, а також набуте в результаті господарської діяль­ності та на інших підставах, не заборонених законом.

Оскільки підприємства, які входять до складу зазначених організаційних структур, зберігають права юридичної особи і на них поширюється дія Закону України «Про підприємства в Ук­раїні», їхнє майно не входить до складу об'єктів права власності господарського об'єднання. Проте майно створених об'єднан­ням підприємств є власністю об'єднання. Такі підприємства можуть вийти зі складу об'єднання лише за його згодою. Якщо діяльність господарського об'єднання припиняється, майно, яке залишилося, розподіляється між підприємствами та організаці­ями, що входили до нього.

Об'єктами права власності громадських об'єднань, у тому числі професійних спілок, благодійних та інших громадських фондів є кошти та інше майно, необхідне для здійснення їх статутної діяльності, в тому числі майно культурно-освітнього та оздоров­чого призначення, акції та інші цінні папери, житлові будинки, споруди виробничого і невиробничого призначення, обладнан­ня, устаткування, транспортні засоби та ін. Об'єднання грома­дян набуває право власності на кошти на інше майно, передане йому засновниками, членами (учасниками) або державою, на­буте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадя­нами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підста­вах, не заборонених законом.

З метою виконання статутних завдань і цілей зареєстровані об'єднання громадян можуть здійснювати необхідну господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахун­кових установ та організацій зі статусом юридичної особи, зас­нування підприємств у порядку, встановленому законодавством. Громадські організації мають право на майно та кошти, прид­бані в результаті господарської та іншої комерційної діяльності створених ними госпрозрахункових установ та організацій, зас­нованих підприємств.

Право власності об'єднань громадян реалізують їхні вищі ста­тутні органи управління (загальні збори, конференції, з'їзди тощо) в порядку, передбаченому законодавством України та статутни­ми документами.

Специфічний правовий режим чинним законодавством вста­новлено щодо майна, належного політичним партіям та органі­заціям. Зазначені об'єднання громадян можуть мати у власності майно, необхідне виключно для забезпечення виконання ста­тутних функцій. Політичні партії, створювані ними установи та організації не мають права засновувати підприємства, крім за­собів масової інформації, та займатися господарською та іншою комерційною діяльністю за винятком продажу суспільно-полі­тичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матері­алів, виробів із власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших суспільно-політичних заходів. За­коном України від 16 червня 1992 р. «Про об'єднання грома­дян»1 встановлено й інші особливості правового режиму майна політичних партій, зокрема, обмеження щодо одержання коштів та іншого майна (ст. 22 Закону).

Релігійні організації як суб'єкти права колективної власності володіють, користуються і розпоряджаються належним їм май­ном. У їхній власності можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їхньої діяльності. Релігійні організації мають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, .організаціями або передане держа­вою, а також придбане на інших підставах, передбачених зако­ном. Хоча релігійні організації мають право відповідно до Зако­ну України від 23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації»2 здійснювати виробничу та господарську діяльність, питома вага такої діяльності в економіці України незначна.

Задача 25

При акцентній формі розрахунків постачальник після відвантаження продукції передає філіалу Державного банку, в якому знаходиться його розрахунок, платіжну вимогу на суму що належить йому з покупця, додавши до цієї вимоги необхідні документи. Банк, який обслуговує постачальника надсилає платіжну вимогу банку, що обслуговує покупця Господарства організація, на адресу якої надійшла платіжна вимога, може протягом 3 днів при наявності достатніх підстав відмовитися від акцепту платіжної вимоги.

Якщо протягом 3-х днів платник не зробить заяви про повну або часткову відмову акцепту, платіжна вимога вважається акцептованою і підлягає оплаті. Я самостійна форма розрахунків акредитив використовується порівняно з акцептною формою рідко. Але ця форма використовується як штрафна форма розрахунків в разі, якщо споживач систематично затримує оплату при акцептній формі розрахунків. Акредитивна форма розрахунків може вводитись також банком при переведенні покупця на особливий режим кредитування і розрахунків.

Отже, скарга меблевого комбінату суперечить чинному законодавству і за систематичну затримку по оплаті вантажів (в нашому випадку три рази) покупець може бути переведений з акцептної форми розрахунків на акредитивну в порядку штрафних санкцій.
Список використаної літератури

1. Цивільний Кодекс України. Київ "Атіна” 2003.

2. Господарський кодекс України. Київ. "Атіна” 2003.

3. Цивільне право України. У 2-х кн./О.В. Дзера і ін. К.: Юрінком Ітер, 2004, 736.

4. Господарське право В.С. Щербина. Київ. Юрінком Інтер, 2001.

5. Я.М. Пугач, Л.М. Тру фанова. Господарське законодавство. Навчальний посібник. – Тернопіль, 2002 – 160с.





Реферат на тему: Конституція та розвиток господарського законодавства. Порядок створення та функціонування товариства з обмеженою відповідальністю (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.