Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Юридичний і медичний критерії психічних розладів особи під час здійснення нею кримінально карного діяння (реферат)

Осудність і неосудність. У попередній главі відзначалося, що для настання звичайних юридичних наслідків поводження громадянина як суб'єкта права повинне бути осознанно-регулируемым (свідомим-вольовим). Суб'єкт повинен мати фактичну можливість розуміти дозволи, що втримуються в законі, і заборони й пристосовувати до них своє поводження. Для цього йому необхідно мати здатність адекватно оцінювати обстановку, у якій відбуваються юридичні дії, усвідомлювати їхню сутність і могти розпоряджатися ними (вибирати рід і характер учинку, утримуватися від якихось дій і т.д.).

У карному праві ці загальні умови, що дозволяють громадянинові бути самостійним суб'єктом права, конкретизуються в категорії осудності. Осудність є здатність особи розуміти чинене їм і керувати своїми діями. Вона відображає ту міру вимогливості до психіки суб'єкта, що дозволяє покласти на нього кримінальну відповідальність у випадку порушення їм кримінально-правової заборони, тобто при здійсненні їм діяння, передбаченого Особливою частиною КК.

Осудним уважається будь-яка особа, що досягла віку настання кримінальної відповідальності*. Виключення становлять обличчя, що страждають під час здійснення кримінально карного діяння глибоким психічним розладом. Останнє робить порушника кримінально-правової заборони несамовитим. Несамовитий не підлягає кримінальній відповідальності. До нього можуть бути застосовані примусові міри медичного характеру.

* Вік, з якого наступає кримінальна відповідальність, установлений ст. 20 КК - з 16 років, а для найбільш тяжких злочинів - з 14 років.

Категорії осудності й неосудності є кримінально-правовими. Судова психіатрія має з ними справа остільки, оскільки неосудність обумовлюється хворобливими порушеннями психіки, наявність яких установлюється в ході виробництва по кримінальній справі експертно-психіатричним шляхом.

Експертизи, призначувані у зв'язку із сумнівами в осудності обвинувачуваного, становлять близько 90% всіх проведених у країні судово-психіатричних експертиз, а більшість хворих, що перебувають на примусовому лікуванні - це особи, визнані несамовитими. Тому проблема неосудності у вітчизняній судовій психіатрії традиційно розглядається як центральна.

Теоретичним обґрунтуванням юридичних категорій осудності й відповідальності виступає філософське вчення про волю волі. Із часів Сократа філософи ведуть суперечку про те, вільна людина у своїх учинках або його волі є мнимої, а характер поводження цілком обумовлений причинами, зовнішніми стосовно суб'єктивних намірів особи (його «волению»). У різних філософських системах такими зовнішніми причинами вважалися Божественне приречення, біологічна конституція індивіда, що формує особистість середовище та ін.

Правові доктрини кримінальної відповідальності середньовіччя й Нового часу, у тому числі класичної школи карного права, виходили з визнання людської волі вільної. Ці погляди опиралися на сучасну їм філософію й християнську теологію.

Відповідно до християнської традиції, всемогутність Бога не заперечує волі волі людини. Людина має досить влади над собою, щоб утриматися від здійснення зла. Якщо він все-таки його зробив, то повинен нести за це відповідальність (релігійну, моральну, юридичну).

Більшість філософів із числа прихильників волі волі трактували її в дусі ідеалізму й індетермінізму.

Ідеалізм визнає первинність свідомості й вторинність матерії. Ідеалістичні концепції співвідношення душі й тіла нерідко приводять прихильників цієї концепції до висновку про абсолютну волю людського духу й всіх його проявів (включаючи «ведення»).

Індетермінізм відкидає можливість дії в сфері свідомості принципу детермінізму (причинності). Така постановка питання не випадкова. Детермінізм нелегко сполучити з волею волі. Тому що якщо допустити, що кожний наявний поведінковий факт обумовлений якимись причинами, які його закономірно, з неминучістю, породили, то доводиться визнати, що даний акт просто не може не відбутися. Раз є причини, виходить, неминуче настання всіх закономірне слідств, що випливають із них. Примусовій чинності причинно-наслідкових зв'язків людина не в змозі противитися своїм «велінням». Таким чином, послідовний детермінізм* веде до фаталізму, що повністю заперечує волю вибору, а з нею всяке виправдання справедливості покарання (як тільки будь-яка дія строго визначена й не може бути іншим, чим воно є, то його неможливо поставити ні в провину, ні в заслугу).

* Слід уточнити, що мова в цьому випадку йде про так званому «механістичний» або «твердому» детермінізмі, розповсюдженому серед філософів і натуралістів XVII-XIX вв. Він заснований на поданні про причинність як про чисто механічне зчеплення причин і слідств. У рамках таких поглядів протиріччя між принципом детермінізму й волею волі дійсно непереборні. Однак надалі для тлумачення детермінованості багатьох явищ всі частіше стали використати ймовірні (статистичні) і інші моделі, відмінні від «твердого» варіанта детермінізму колишніх часів.

Бурхливий розвиток протягом XIX-XX вв. естественнонаучных досліджень психічної діяльності й поводження людини сильно похитнуло в очах багатьох учених і практиків ідеалістичні, индетерминистские погляди. З'являлося усе більше наукових свідоцтв, що всі феномени свідомості производны від діяльності матеріального органа - головного мозку. Його функціонування піддається естественнонаучному вивченню й на нього поширюються основні наукові принципи, включаючи причинність. Це з новою чинністю загострило проблему «причинно-наслідкового фаталізму» поводження людини, несвободи його вчинків.

Відзначені процеси не могли не торкнутися сфери юриспруденції. Їхній вплив стало тут досить помітним з появою антропологічної й соціологічної шкіл карного права. Приміром, Ломброзо твердо дотримувався матеріалістичних позицій* і принципу детермінізму. По Ломброзо, «уроджений злочинець» має цілий набір матеріальних (біологічних) ознак, які можна виявити при антропологічному дослідженні. Здійснення їм злочинів обумовлено його біологічною конституцією й по суті неминуче («так само природно, як народження або смерть»). Звідси зрозумілі заклики Ломброзо відмовитися від категорії провини, осудності, відповідальності, як від пережитків релігійної ідеології й середньовічної схоластики, несумісних з науковим знанням. Останнє, згідно Ломброзо, визнає лише дві безсумнівні кримінально-правові реальності - небезпека злочинця й заходи для її нейтралізації («міри соціального захисту»).

Ломброзо був прихильником того різновиду матеріалізму, що прийнято називати вульгарним. Його відрізняє спрощене рішення питання про співвідношення матерії й свідомості. Так, але думці вульгарних матеріалістів, мозок виділяє мислення точно так само, як печінка виділяє жовч.

Всупереч нападкам з боку радикально настроєних ломброзианцев карне право зберегло свої основні категорії. Проте деякі положення антропологічної й соціологічної шкіл знайшли відбиття в карному законодавстві ряду країн. Навіть КК РСФСР 1926 р. у частині, що ставиться до покарання, сприйняв найменування «міри соціальної зашиті».

Однак у цілому позиції радянських правознавців, так само як і інших радянських дослідниках, що займалися проблемою волі волі (філософів, психологів, фізіологів, судових психіатрів та ін.), визначалися філософією діалектичного матеріалізму (марксизму).

Основоположники марксизму виходили з розуміння волі як «пізнаної необхідності». Знання (правильно пізнані закономірності природи й суспільства) дає можливість здійснити свідоме й планомірне панування людини над природними умовами й суспільними відносинами. Звідси воля волі означає прийняття рішень «зі знанням справи». Ніж вільніше судження або дія стосовно якого-небудь предмета, тим більшою необхідністю будуть визначатися їхній характер і втримування (оскільки вони зобов'язані строго випливати необхідності, що випливає з пізнаних закономірностей даного предмета). непевність, Що Виникає з незнання, може диктувати рішення, що зовні виглядають як довільні, тобто вільні. Однак ці рішення демонструють саме свою несвободу, підпорядкованість предмету. Тоді як рішення, що опираються на знання (пізнану необхідність об'єктивних законів), повинні підкорити предмет людині, що адекватно пізнає й перетворить мир. Саме такі рішення, відповідно до марксизму, справді вільні.

Марксистська філософія проголошує обумовленість психічної діяльності й поводження людини в остаточному підсумку матеріальними факторами. Зокрема, економічним, соціальним і культурним середовищем, що формує особистість, нервово-мозковим субстратом, без якого неможливе існування будь-яких психічних процесів. Одночасно марксизм виходить із визнання активної ролі особистості. Тим самим теза про детермінованість поводження матеріальними факторами страхується від крайностей, що ведуть до фаталізму. Кожна зроблена дія причинно обумовлена, але не визначено. Перед його здійсненням людина як активна особистість має можливість самовизначитися й зробити вільний вибір.

Необхідно відзначити, що в Радянському Союзі названі принципові положення діалектичного матеріалізму були канонізовані офіційною ідеологією й носили загальнообов'язковий характер. Відступу від них ні у філософії, ні в приватних науках не допускалися.

Осудність є однієї з обов'язкових характеристик (поряд з віком настання відповідальності) суб'єкта будь-якого злочину. Неосудність свідчить про відсутність суб'єкта, а з ним і складу злочину. Несамовитий - суб'єкт не злочину, а суспільно небезпечного діяння, об'єктивні ознаки якого передбачені Особливою частиною КК. На несамовитого не можна покласти кримінальну відповідальність. Отже, до нього незастосовне покарання, що розглядається в карному праві як Кошти реалізації цієї відповідальності.

Стаття 21 КК РФ («Неосудність») викладена в наступній редакції:

«I. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, що під час здійснення суспільно небезпечного діяння перебувало в стані неосудності, тобто не могло усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними внаслідок хронічного психічного розладу, тимчасового психічного розладу, слабоумства або іншого хворобливого стану психіки.

2. Особі, що зробила передбачене карним законом суспільно небезпечне діяння в стані неосудності, судом можуть бути призначені примусові міри медичного характеру, передбачені дійсним Кодексом».

елементи, Що Втримуються в наведеному тексті, і ознаки неосудності прийняті йменувати її формулою. Формула неосудності складається із двох критеріїв - медичного (біологічного) і юридичного (психологічного).

Медичний критерій являє собою чотири узагальнені групи психічних розладів: хронічний психічний розлад, тимчасовий психічний розлад, слабоумство, інший хворобливий стан психіки.

Хронічний психічний розлад поєднує захворювання, які характеризуються тривалістю плину й тенденцією до прогресування (поступовому наростанню й ускладненню хворобливого процесу, обважненню викликаних хворобою порушень психіки). Хронічно поточні психічні розлади, як правило, приводять до глибоких і стійких змін особистості хворого. До таких захворювань ставляться, зокрема, шизофренія, сифіліс мозку, старечі психози, епілепсія й ін.

Тимчасовий психічний розлад у формулі неосудності охоплює різні по тривалості хворобливі процеси, що кінчаються видужанням. Їхня тривалість варіюється в дуже широких межах - від декількох годин і навіть мінут (при так званих виняткових станах) до декількох тижнів, місяців, іноді років. Так що основна ознака тимчасового психічного розладу не його тривалість, а принципова можливість повного видужання, що при хронічних психічних хворобах практично відсутній. До цієї групи, крім уже названих виняткових станів (короткочасних психічних розладів), ставляться також реактивні стани, більшість алкогольних психозів, симптоматичні психози й ряд інших.

Третя група захворювань - слабоумство - поєднує стійкі, необоротні розлади пізнавальної діяльності зі збіднінням психіки, поразкою інтелекту, пам'яті, критичних здатностей, порушеннями особистості. Розрізняють уроджене (олігофренія) і придбане (атеросклеротическое, стареча деменція та ін.) слабоумство.

До категорії іншого хворобливого стану психіки ставляться психічні розлади, що не потрапили в жодну із трьох перших груп, але здатні виключити осудність. Сюди входять психопатії (розладу особистості), інфантилізм і деякі інші види хворобливих станів.

Медичний критерій указує, що неосудність повинна бути обумовлена винятково психічним розладом. Дана обставина означає щонайменше наступне: а) психічний розлад викликається причинами, що не залежать від волі й бажання самого хворого. Саме це поряд з іншими характеристиками хвороби, відповідно до діючим у російському карному праві принципом суб'єктивного зобов'язання, не дозволяє поставити вчинене несамовитим йому в провину; б) нехворобливі порушення психіки, які можуть впливати на здатність до усвідомлення своїх дій і керівництву ними - афект, сп'яніння, сильне емоційна напруга й інших - не ставляться до обставин, що обумовлюють неосудність (хоча й можуть впливати на кримінально-правову кваліфікацію діяння або враховуватися при призначенні покарання); в) для встановлення неосудності необхідна судово-психіатрична експертиза, що знайшло відбиття в карно-процесуальному законі (п. 2 ст. 79 УПК РСФСР вимагає проведення експертизи у всіх випадках виникнення сумнівів в осудності обвинувачуваного або підозрюваного).

Психічний розлад обумовлює неосудність лише тоді, коли воно досягає відомої глибини (ступеня, ваги), що визначена формулою юридичного критерію (принцип єдності медичного і юридичного критеріїв неосудності). Іншими словами, психічний розлад, що входить у перелік хвороб медичного критерію, несумісно з осудністю лише у випадку, якщо страждаючий їм суб'єкт не міг «усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними». При цьому під дією або бездіяльністю (поєднуваними в карному праві загальним поняттям «діяння») розуміються діяння несамовитого, які передбачені Особливою частиною КК.

Нездатність усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку діяння йменується інтелектуальною ознакою юридичного критерію; нездатність керувати своїми діями - його вольовою ознакою.

Інтелектуальна ознака виділяє ті сторони порушення психіки, що позбавляють особу можливості адекватного сприйняття дійсності, її осмислення (розуміння), прогнозування можливих наслідків своїх учинків і т.п. Інтелектуальна ознака свідчить про нездатність особи діяти «зі знанням справи» на підставі правильно сприйнятого й понятого. Словом, мова йде про порушення механізмів психічної діяльності, що роблять поводження «усвідомленим».

У вольовій ознаці акцент зроблений на нездатності особи «панувати над собою», тобто адекватно організовувати й регулювати своє поводження. Наприклад, вільно вибирати належний поведінковий акт і реалізовувати свій вибір шляхом здійснення конкретних учинків або шляхом контрольованої відмови від їхнього здійснення.

Нездатність усвідомлювати чинене завжди свідчить і про нездатність правильно керувати своїми діями. Разом з тим у формулі неосудності інтелектуальна й вольова ознаки розділені союзом «або». Це означає, що осудність може виключатися при деяких психічних розладах, які, залишаючи інтелект відносно сохранным, вражають переважно вольову сферу. Тут вольовий компонент як би превалює над інтелектуальним. І досить по суті однієї вольової ознаки, щоб визнати суб'єкта несамовитим. Як ілюстрація можна привести випадки нездатності втримуватися від здійснення протиправних учинків при зниженому, але в цілому не втраченому розумінні їхнього характеру й значення. Наприклад, «неодолимость потягів» при деяких видах сексуальних перекручень (перверсий).

У діючій нині законодавчій формулі неосудності виділено два самостійних елементи в структурі інтелектуальної ознаки. Перший з них охоплює випадки неможливості усвідомлювати «фактичний характер» дій (бездіяльності), тоді як другий говорить про неможливість усвідомлювати їх «суспільну небезпеку». З'єднує обидва елементи союз «і» (тобто несамовитий той, хто не в змозі усвідомлювати ні того, ні іншого).

У раніше действовали КК РСФСР подібного членування на елементи не було. Формулювання інтелектуального критерію вичерпувалося короткою фразою «не могли усвідомлювати свої дії». Однак і вчасно набрання чинності КК РСФСР (1961) у літературі вже пропонувалося в рамках тлумачення інтелектуального критерію неосудності проводити розходження між нездатністю особи усвідомлювати «фактичну сторону» своїх дій і їх «суспільний зміст». Наприклад, хвора душить своєї дитини, думаючи, що вона його пестить (нерозуміння фактичної сторони чиненого); хвора усвідомить, що душить дитини, але думає, що робить це для загального добра (нерозуміння суспільного змісту діяння)*.

* Пионтковский А.А. Вчення про злочин по радянському карному праву. М., 1961. С. 280.

З появою подібного розподілу вже не тільки в правовій доктрині, але й у самому законі варто остерігатися занадто спрощеного й формального тлумачення юридично обов'язковими формулювань, що стали. Так, психічно хворий з маренням ревнощів убиває по маревних мотивах свою дружину й потім намагається це сховати. На перший погляд може здатися, що хворий зберігає здатність усвідомлювати як фактичний характер вчиненого (розумів, що вбиває саме дружину), так і його суспільну небезпеку (знав, що за такі дії піддасться карному переслідуванню, тому й намагався їх сховати). Однак необхідно мати на увазі, що при маревній інтерпретації навколишні завжди дуже сильно порушене відображення реальної дійсності. «Розуміння» фактичної сторони своїх дій і їхньої суспільної небезпеки є в таких умовах сохранным формально й по суті лише гаданим. Це не дозволяє говорити про здатність до осознанно-регулируемому поводження.

У вітчизняній судовій психіатрії визнано, що так званий психотический рівень поразки психіки несумісний зі свідомим-вольовим контролем над своїми вчинками. Такого роду хворобливі стани виключають осудність (так само як і дієздатність). Слово «психотический» означає «властивим психозам», тобто найбільш важким формам психічних розладів*. Наявність марення в структурі психічного розладу свідчить про його психотическом рівень.

* Докладніше див. розділ третій сьогодення підручника.

Несамовитим суб'єкт може бути визнаний тільки у відношенні конкретних суспільно небезпечних діянь. Осудності-неосудності «взагалі» не існує. вираження, Що Зустрічаються в процесуальних документах, типу «осудність обвинувачуваного в цей час» або «осудність свідка (потерпілого)» не відповідають закону.

Подання про осудність (і, отже, неосудності) як про стабільний, постійно властивій людині стані чреваті неправильною оцінкою доказів і процесуальних помилок. Наприклад, слідчий уважає експертний висновок про наявність в обвинувачуваного психічного розладу, що виключає осудність, необґрунтованим і суперечними іншими доказами, зібраним у справі. Згідно останнім, до залучення до кримінальної відповідальності даний громадянин не перебував під спостереженням психіатрів, успішно справлявся зі своїми службовими обов'язками, а навколишні не зауважували в його поводженні ніяких «ненормальностей». Однак експертні висновки можуть виявитися цілком відповідної дійсності, а їхня невідповідність іншим доказам - мнимим, якщо психічний розлад носив короткочасний характер або воно почалося раптово, безпосередньо перед здійсненням суспільно небезпечного діяння*.

* Сказане не означає, що висновок експертів-психіатрів взагалі не потрібно зіставляти з іншими доказами. Таке зіставлення необхідно в чинність вимозі процесуального закону про оцінку всіх доказів у їхній сукупності. До того ж у багатьох випадках воно досить корисно по суті.

Розходження між зумовлююча неосудність короткочасним психічним розладом і хронічним психічним захворюванням можна продемонструвати на двох прикладах з експертної практики.

1. Гр-н И., 43 років, обвинувачуваний у навмисному заподіянні тяжкої шкоди здоров'ю потерпілого, повлекшего його смерть, проходив стаціонарну судово-психіатричну експертизу. У процесі експертизи встановлено, що И. ріс і розвивався нормально. По характері був спокійним, урівноваженим, ніколи ні з ким не сварився. Одружений, має двох дітей. Працював лесотехником. Психічними захворюваннями не страждав. Переніс травму голови, після чого якийсь час випробовував головні болі. Алкоголем не зловживав, хоча в останні роки став гірше переносити спиртне - п'янів від малих доз випитого. Останнім часом у нього знову почалися головні болі, з'явилася загальна слабість, погіршилася пам'ять. У день здійснення інкримінованого йому діяння компанія з восьми чоловік, серед яких перебував И., розпила з ранку 200 м горілки, потім 0,5 літра вина й ще 0,5 літра горілки. Враження п'яної людини И. не провадив, спокійно розмовляв із гр-ном Я. Незабаром після цього колишні неподалік люди услыхали голосний лемент И.: «вороги, вороги!» і побачили його з ножем у руці поруч із пораненим у шию Я. За показниками свідків, вид в И. був страшний, він голосно кричав, замахувався на навколишнім ножем, називав їхніми ворогами. Будучи зв'язаним, И. мовчав, тільки «дико обертав очами». Коли його розв'язали, він штовхнув ногою одного із що звільняли й пішов. Увечері дружина виявила И. протяжної на ґанку свого будинку. На питання він не відповідав, кричав, що навкруги вороги. У будинку лежав на статі й дивані, «вид у нього був страшний». Видавав при цьому дивні звуки, але на питання не реагував. Години через 2-3 отямився, нічого не пам'ятаючи з моменту, коли випивав у компанії.

У період експертного дослідження в И. не було виявлено ознак психічного захворювання. Експертна комісія дійшла висновку, що під час здійснення інкримінованого йому діяння И. виявляв ознаки тимчасового хворобливого розладу психічної діяльності у формі патологічного сп'яніння. Про це свідчить наявність у нього в той момент розстроєної свідомості, відсутність адекватного контакту з навколишніми, маревне тлумачення обстановки, відсутність ознак, характерних для простого алкогольного сп'яніння. У відношенні інкримінованого йому діяння И. варто вважати несамовитим.

2. Гр-н Я., 20 років, що обвинувачувався в хуліганстві, був спрямований на стаціонарну судово-психіатричну експертизу. У ході експертного дослідження встановлене наступне. Батько й брат випробуваного страждають шизофренією. Йому самому в дитинстві рекомендувалася консультація психіатра. Я. формувався рухливим, товариським. За ним зауважувалися підвищена уразливість і плаксивість. Учився задовільно. По закінченні 8-го класу надійшов у технікум. Під час навчання порушував дисципліну, пропускав заняття, конфликтовал з викладачами, через що навчання в технікумі залишив. Пізніше по напрямку військкомату вчився на курсах шоферів. З 14 - 16 років Я. періодично випробовував непереборне бажання «на самоті бродити по лісі». Часто йшов з будинку, бродяжив. По характері різко змінився, ставши дратівливим і легко збудливим. Без видимої причини випробовував почуття утоми. З 17 років почав «чути голосу», що нецензурно сварять його. Систематично вживав спиртні напої. У стані сп'яніння ставав злісн і агресивним, загрожував матері. Хоча сам він затверджував, що алкоголь робить його більше жвавим і життєрадісним. Після того як розповів матері про «голоси», був госпіталізований у психіатричну лікарню. У залученій до справи медичної документації відзначалося, що Я. при надходженні в лікарню скаржився на «голоси, які його лаяли». У відділенні був «емоційно холодний, украй формальний» «тримався обособленно». Погано спав, затикав вуха, заявляв, що чує голосу. Удома залишався замкнутим, мовчазним, стомлюва_ швидко, удень спав. Улаштовувався слюсарем, столяром, водієм. Однак періодично не виходив на роботу, днями лежав на дивані, нічим не займався. В армії не служив у зв'язку із залученням до кримінальної відповідальності. При надходженні на експертизу Я. формально доступний контакту, правильно орієнтований у місці й часі. Виглядає тужливим, трохи настороженим. Міміка неадекватна й небагато одноманітна. Іноді він посміхається, гримасує, часом застигає в одній позі, нерухомо дивлячись в одну крапку. До обстеження ставиться суперечливо: просить «поговорити з ним, однак на питання відповідає неохоче, поривається встати й піти. Схильний до нецілеспрямованого, часом багатослівному рассуждательству. Скаржиться на «голоси». У цілому випробуваний емоційно одноманітний, безініціативний, суперечливий. Разом з тим категорично заперечує свою провину у вчиненому.

Експертна комісія дійшла висновку, що Я. страждає хронічним психічним захворюванням у формі шизофренії. Про це свідчить появу в нього в підлітковому віці невмотивованих афективних розладів з порушенням потягів, різке падіння психічної активності, наростання аутистических тенденцій, розладу сприйняття (слуховые галюцинації) і мислення (схильність до рассуждательству, непродуктивність), постійне наростання соціально-трудовий дезадаптации. У відношенні інкримінованих йому діянь Я. варто вважати несамовитим.

Підбиваючи короткий підсумок сказаному про неосудність, можна відзначити наступне. Для визнання особи несамовитим необхідна сукупність (єдність) двох критеріїв неосудності - медичного (біологічного) і юридичного (психологічного). Неосудність установлюється тільки у відношенні конкретного кримінально карного діяння (дії або бездіяльності). При цьому варто враховувати: 1) не існує неосудності «взагалі» (як постійної характеристики суб'єкта), неосудності вчасно виробництва по кримінальній справі, неосудності потерпілого, свідка й т.п.; 2) психічний розлад, що обумовлює неосудність, незалежно від його характеру, повинне існувати під час здійснення суспільно небезпечного діяння й позбавляти особа здатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними стосовно саме до цього діяння.

Психічні аномалії суб'єкта злочину й проблема обмеженої осудності. Під «психічними аномаліями» у карному праві й судовій психіатрії часто розуміються психічні розлади, недостигающие глибини (ваги), що обумовлює неосудність. Однак ці відносно неглибокі хворобливі порушення психіки все-таки впливають на поводження суб'єкта злочину в ступені, що робить необхідним їхній облік при призначенні або відбуванні покарання.

Варто зробити застереження про те, що йменувати всі відносно неглибокі психічні розлади «психічними аномаліями» не цілком коректно з медичної (клінічної) точки зору (ця назва застосовна лише до частини неглибоких психічних розладів). Однак саме такий підхід, що складається у фактичному ототожненні обох понять - «психічних аномалій» і «неглибоких психічних розладів» - намітився в останні роки в юридичній і судово-психіатричній літературі*.

* Див., наприклад: Антонян Ю.М., Бородін С.В. Злочинність і психічні аномалії. М., 1987, С. 8-12.

Радянською кримінально-правовою доктриною допускалася можливість визнавати психічні аномалії обвинувачуваного як обставини, що зм'якшують відповідальність. Але у зв'язку з тим, що в радянському карному законодавстві не було ніяких згадувань про психічні розлади в рамках осудності, їхнє кримінально-правове освоєння в період дії останнього КК РСФСР (1961-1996) не можна визнати задовільним.

Формою їхнього освоєння, найбільше згадується часто в науковій літературі, слід визнати концепцію обмеженої (зменшеної) осудності.

Протягом декількох десятиліть у нашій країні проблема обмеженої осудності була предметом гострих теоретичних дискусій. Прихильники обмеженої осудності висували в обґрунтування своєї позиції наступні аргументи.

У реальній дійсності між психічним здоров'ям і психічним захворюванням, а також у межах самого захворювання є проміжні, «прикордонні» стани. Розподіл на «осудність» і «неосудність» не відповідає плавності переходів між відзначеними явищами. Більше адекватної об'єктивної реальності варто визнати «тріаду»: осудність - обмежена осудність - неосудність.

Без введення обмеженої осудності психічні аномалії злочинця не будуть ураховуватися при призначенні й застосуванні покарання, хоча вплив аномалій психіки на злочинне поводження в ряді випадків досить істотно. Тим самим обмежена осудність повністю відповідає принципам диференціації й індивідуалізації кримінальної відповідальності, а також більше загальному принципу справедливості покарання (оскільки було б несправедливо пред'являти по суті однакові вимоги до психічно повноцінної особи й психічно аномальному, що випробовує не зі своєї вини утруднення в правильному регулюванні свого поводження). Відмова ж від обмеженої осудності порушує згадані вище принципи.

Введення інституту обмеженої осудності надасть правові підстави для застосування до психічно аномальним засуджених поряд з покаранням (звичайними виправними мірами) також мер медичного характеру, у яких бідує даний контингент засуджених. Медичні міри повинні призначатися судом, що опирається при цьому на критерії обмеженої осудності.

Нарешті, прихильники обмеженої осудності не раз підкреслювали, що її не можна вважати рівнозначній осудності й неосудності, що займає самостійне положення між ними. Обмежена осудність - варіант осудності, що не виключає відповідальність і манливі лише деякі специфічні правові наслідки.

Супротивники обмеженої осудності протиставляли названим положенням свої доводи й контраргументи.

Плавність переходів між явищами не відкидає, однак, можливості «різкого» переходу одного в інше, коли поступові кількісні зміни на певному етапі перетворюються в якісні. Так, рідкий і твердий стан Н2Про розташовуються в досить великій температурній зоні. Але лише при 0°С вода перетворюється в лід (інший якісний стан). Подібним образом обстоит справа й із градацією психічних розладів по ознаці ваги. Шлях від неглибоких психічних порушень до важкого пролягає через велику область психопатології. Однак поява на цьому шляху нової якості - глибокого психічного розладу, несумісного з осудністю - носить уже не поступовий, а стрибкоподібний характер і не має прикордонних областей.

Введення норми про обмежену осудність неминуче порушить чіткість клінічних і експертних оцінок стану деяких випробуваних. У результаті майже всі складні експертні випадки стануть автоматично відносити до категорії обмеженої осудності. Набагато легше «списати» на неї всі труднощі, ніж займатися їх кропітким і ретельним аналізом.

Найвищою мірою нелегко сформулювати критерії обмеженої осудності. Формулювання типу «нездатність повною мірою усвідомлювати характер і значення своїх дій або керувати ними» украй непереконливі. Неясно, що це за «міра» і як її слід визначати.

Обмежена осудність не єдиний і далеко не найкращий спосіб правового освоєння психічних аномалій злочинця. Більше того, концепція обмеженої осудності штучно й невдало поєднує різні правові проблеми. Наприклад, проблему можливого зм'якшення покарання злочинцям з неглибокими психічними розладами й проблему надання психіатричної допомоги страждаючими такими розладами засудженим.

У новому КК РФ уперше у вітчизняному законодавстві з'явилася самостійна стаття, присвячена відповідальності осіб з неглибокими психічними розладами.

«Стаття 22. Кримінальна відповідальність осіб із психічним розладом, що не виключає осудності.

1. Осудна особа, що під час здійснення злочину в чинність психічного розладу не могло повною мірою усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними, підлягає кримінальній відповідальності.

2. Психічний розлад, що не виключає осудності, ураховується судом при призначенні покарання й може служити підставою для призначення примусових мір медичного характеру.»

Ні в назві наведеної статті, ні в її тексті не втримується яких-небудь згадувань про обмежену осудність. Можливі два тлумачення цієї обставини: 1) законодавець не визнав категорії обмеженої осудності; 2) законодавець фактично легалізував дану категорію, не відбивши, однак, саме її найменування безпосередньо в нормах кодексу. Концептуальна основа ст. 22 КК РФ (обмежена осудність) винесена за рамки законодавчого тексту й цілком залишена в сфері кримінально-правової теорії.

Переважніше виглядає друге пояснення. На стадії розробки проекту КК розглянута стаття називалася «Обмежена осудність». В остаточний текст ця назва не ввійшла, хоча в іншому редакція статті залишилася практично без змін. Тому надалі при аналізі ст. 22 КК РФ буде використатися термін «обмежена осудність».

Подібно неосудності обмежена осудність має медичний і юридичний критерії. Перший не диференційований по видах хворобливих станів і виражений одним узагальнюючим найменуванням «психічний розлад». Наявність медичного критерію свідчить, що психічні відхилення нехворобливого характеру не ставляться до обмеженої осудності й не підпадають під дію ст. 22 КК РФ.

При описі юридичного критерію за основу взята вже знайома по ст. 21 («Неосудність») формулювання про здатність особи «усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними». У випадку неосудності зазначена здатність втрачається повністю. При обмеженій осудності вона сохранна, але «не повною мірою», тобто ослаблена.

Обумовити ослаблення свідомого-вольового контролю за своїм поводженням у рамках обмеженої осудності може досить широке коло психопатологічних станів. У їхньому числі психопатії (розладу особистості), неврози, психічні розлади внаслідок черепно-мозкових травм і органічних захворювань центральної нервової системи, неглибокі ступені слабоумства (розумової відсталості), епілепсія без грубих змін особистості й ін.

Констатація обмеженої осудності правомірна лише за умови, що психічний розлад підпадає під ознаки обох критеріїв - медичного і юридичного.

Часткова («не повною мірою») здатність до усвідомлення або керівництва своїми діями (так само, як осудність і неосудність) ставиться тільки до здійснення конкретних кримінально карних дій (бездіяльності). Вона не повинна розглядатися як постійна характеристика особи із психічними аномаліями.

Облік психічного розладу в межах осудності при призначенні покарання може виразитися, наприклад, у його зм'якшенні. Однак реальне зм'якшення покарання необхідно далеко не завжди. Як уже говорилося, обмежена осудність не є якимсь проміжним станом між осудністю й неосудністю (обмежена осудність входить до складу осудності). Тому психічні аномалії не наділяють суб'єкта злочину якоюсь «зменшеною провиною», що вимагає неодмінного зм'якшення покарання.

Психічно аномальні суб'єкти зізнаються законом здатними контролювати своє поводження. Причому такі суб'єкти не повинні потурати своїм нездоровим похилостям і страстям, які можуть привести до злочину. Психіатричній практиці відомі випадки «самопотурання» осіб із прикордонними станами. Наприклад, «самороздування» психопатичних особистостей. Тут механізм «обважнення» уже наявних у суб'єкта особистісної дисгармонії й психічних відхилень запускається їм навмисно. Зм'якшення покарання в подібних випадках не відповідало б принципам карного права, не сприяючи, зокрема, рішенню завдання попередження злочинів.

Більш докладно й конкретно про способи обліку психічних аномалій, що не виключають осудності, можна буде говорити тільки після аналізу й узагальнення практики застосування судами ст. 22 КК РФ.





Реферат на тему: Юридичний і медичний критерії психічних розладів особи під час здійснення нею кримінально карного діяння (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.