Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Юридична деонтологія. Функції юридичної деонтології (реферат)

Природні, моральні та правові норми у взаємодії становлять сутність юридичної деонтології. Вони виконують певні функції. Саме у зв'язку з реальним нормативним змістом юридичної деонтології виникають своєрідні функції цієї науки, її цінність та актуальність зумовлюють численні функції, які можна згрупувати у три підсистеми.

1. Функції, які стосуються особи правника:

- формування у юриста усвідомлення внутрішнього імперативу службового обов'язку;

- конкретизація правосвідомості та правомірності дій у юристів;

- підвищення рівня правового почуття у суб'єктів права;

— виховання у юристів поваги до права;

- вироблення у правників внутрішнього переконання на основі юридичної саморегуляції, юридичної оцінки й юридичної репутації та самоутвердження;

- встановлення юристом об'єктивної правової дійсності;

— сприяння вибору юристом справедливого рішення;

— виховання у правників духовної, моральної і юридичної відповідальності;

- обґрунтування індивідуального регулювання професійних дій юристів та усвідомлення їх наслідків;

— дотримання безпеки життєдіяльності.

2. Функції, які відображають процес формування національного права в Україні:

- утвердження національного духу українського права;

- забезпечення панування права;

- створення необхідних передумов функціонування української національної правової теорії.

3. Функції, які сприяють регулюванню суспільних відносин у державі:

—уміння визначити цінність права і цінність держави;

— сприяння формуванню цивілізованого правопорядку в Україні;

— сприяння виробленню індивідуальних (власних) норм професійної поведінки юриста (деонтологічних норм).

Розкриємо зміст деяких функцій юридичної деонтології. Важливу роль відіграє насамперед функція підвищення рівня правового почуття у юристів. Загалом почуття - це особливий вид емоційних переживань, які мають чітко виражений предметний характер та належну стійкість. Тобто право, закон сприймаються юристом на емоційній основі і почуття - це наслідок комплексного емоційного сприйняття явища. Іншого шляху до свідомості (і правосвідомості) для юриста не існує. Тому тут доречно вести мову про культуру почуттів, емоційну культуру. Правові почуття юриста виявляються у здатності усвідомлювати явище, співпереживати наслідки, розуміти людей. Почуття пов'язане з уявленням про певний об'єкт. Зміст цього уявлення і визначає правове почуття юриста, яке треба розглядати у двох аспектах: емоційно-правовому і власного обов'язку (що виражає внутрішній імператив службового обов'язку). Емоційно-правовий аспект дотичний до емоцій, ідей, знання права, почуття провини, співпереживання, розкаяння. Другий аспект охоплює почуття індивідуальної професійної відповідальності та прагнення до встановлення Істини й справедливості.

Обидва аспекти спрямовані на вироблення вміння проникнути у внутрішній світ людини, на пошук найефективніших методів юридичної діяльності у кожному конкретному випадку. Тобто правове почуття забезпечує таку атмосферу, в якій юрист міг би встановити істину, оскільки право діє тільки через свідомість юриста, його ставлення до дійсності. Це забезпечує правові почуття службової особи. Без них неможливо вести боротьбу за справедливість, тому що юристові властиві психологічне ставлення, певна налаштованість на правові явища.

Фактично юрист діє не стільки в межах закону чи його припису, скільки в рамках сприйняття закону через почуття. Звичайно, почуття - суто індивідуальний фактор. Воно націлює поведінку юриста на ту частину припису закону, яка сприймає певну зацікавленість, потребу тощо. Вона і виконується, а все інше у законі може залишитися поза увагою юриста. Тому ніколи юрист не виконує закон повністю. В цьому полягає індивідуальність правових дій (і відповідальність за них). Для тієї частини приписів, яка не виконується, характерний дух права, що впливає на поведінку юриста, орієнтує його на правомірність.

Складовими елементами правового почуття юриста є почуття законності, власного обов'язку, милосердя та ін. Існують і специфічні принципи правового почуття юриста. Це передусім індивідуальність, зацікавленість, емоційність, відповідальність, стійкість, дух права тощо.

Правове почуття юриста пов'язане з іншими правовими категоріями. Зокрема, це стосується правосвідомості, яка містить сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій та приписів права. Зрозуміло, що правові почуття є складовим елементом правосвідомості юриста, як і будь-якої іншої особи, підсвідомим виявом правової психології.

На формування правового почуття юриста впливають: ерудиція, рівень соціалізації, вольові якості, творче мислення, твердість духу, комунікабельність, розсудливість, наполегливість, уміння керуватися здоровим глуздом тощо. Основний критерій правового почуття - прийняття юристом правильних рішень у конкретній ситуації. Правове почуття юриста проходить довгий шлях синтезу у процесі професійної діяльності.

Вагомим здобутком юридичної деонтології є формування національного духу українського права.

Вперше проблема духу права була розглянута давньоримськими юристами, згодом - визначним французьким політичним мислителем Ш. Монтеск'є у його основоположній праці «Про дух законів». Німецький філософ Г. Гегель у працях «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Філософія права» ґрунтовно розкрив поняття суб'єктивного духу (проблема волі), дійсного духу (питання договору, злочину і покарання законом), об'єктивного духу (право, мораль), абсолютного духу, філософії духу, духу логіки, волі духу та ін. Філософ довів, що в законах відображається національний характер певного народу, ступінь його історичного розвитку тощо.

Дух людини - це насамперед її світогляд, ідеї, віра, сподівання, думки, творіння і взагалі її власна внутрішня атмосфера. Він вічний і належить лише одній конкретній людині. Дух - це також внутрішній вияв морального та інтелектуального розвитку людини. Він сильніший від самої людини і виявляє себе не одразу, а через тривалий час. Створені людиною матеріальні речі повністю їй не належать, а дух - це її власність. Кожна людина має право на власний дух. Відсутність духу у людини характеризує її негативно.

Для юридичної деонтології важливо з'ясувати поняття духу права, який виявляється в природі, Всесвіті, законах та різних нормативних документах. Адже закони творять юристи - члени суспільства, а право є відображенням природи, величі духу народу. Звідси можна зробити висновок, що дух законів - це їхній внутрішній вияв, структура та певна сила регулювання суспільних відносин. Тобто дух права відображає зміст природного права і законів, а правові почуття юриста спрямовані передусім на сприйняття духу законів і права в цілому. Тому є потреба розмежувати поняття духу права і духу законів.

Дух права здебільшого складається з духу законів. Проте не кожен закон є корисним та цінним і заслуговує на всенародне схвалення. В деяких приписах, а інколи в цілому законі відсутній здоровий дух. Дух права формує сам рівень духовності, моральності суспільства, оскільки закони приймаються постійно і, як правило, цілковито нові, що не дає змоги стверджувати про вичерпність законів у конкретний момент. Тобто законотворчість завжди відстає від процесу створення моральних норм, що на практиці відображається стійкою відсутністю норм правового регулювання суспільних відносин. Та, зрештою, з розвитком суспільства завжди з'являються нові прецеденти, що вимагають появи нових правових норм.

Існує істотна різниця між буквою і духом закону. Так, буква закону відображає обов'язковий припис поведінки особи, незважаючи на її внутрішню реакцію, а дух закону спрямований на відображення ідей законодавця. Тобто дух закону значно складніший порівняно з буквою закону, хоча вони доповнюють одне одного. Загалом дух закону виражає історично зумовлену мету букви закону. Всупереч духові права часто приймаються відомчі нормативні акти, які суб'єктивно тлумачать закон. У цьому випадку витримана буква закону, а дух права змінений або взагалі проігнорований. Деонтологічні норми, які особа виробляє для себе, повинні орієнтувати правомірну поведінку юриста на дотримання не стільки букви закону, скільки духу права. Цей момент зафіксувати у чинному законодавстві, відобразити на письмі дуже важко. Здебільшого поведінка юриста скеровується на дотримання лише букви закону.

Отже, право існує для того, щоб встановлювати відповідні межі поведінки для членів суспільства. Його дія забезпечується відповідними інститутами, які покликані реалізувати правові норми на практиці. У випадку відсутності таких інститутів право втрачає інколи силу, а не цінність, і діяти не перестає. Дію права забезпечує його ідея, дух. Це ж стосується і того моменту, коли вказані інститути ліквідовані, а дух права не зникає. Існує третій випадок, коли раніше прийняті закони ліквідовані, але їхній дух продовжує діяти. І не з почуття страху чи боязні (хоча і таке буває, але нетривалий період), а з почуття глибокої поваги до права, норми якого схвалило суспільство, оскільки вони відображають інтереси більшості У цьому випадку говорять про національний дух права. Його розкривають факти з історії держави і права. У них відображаються історичні традиції, національні звичаї, психологічні властивості характеру нації, особливості її потреб та інтересів, умови і можливості життя. Адже право - це продукт людської культури і цивілізації, їхнє надбання. Воно виражає загальнолюдські інтереси, національні ідеї, є унікальним, неповторним витвором людського розуму, одним із знарядь забезпечення соціальної справедливості, прав та інтересів людини. Через право практично виражаються національні, загальнолюдські цінності, особливо національна мораль. Це все сприяє формуванню національного духу права. Тому без знання його історії формувати новітнє право неможливо. Лише окремі особи прагнуть обходитися без знання історії, що є їхньою великою помилкою. Історія правильно визначає шляхи майбутнього і гарантує неповторюваність помилок, що треба враховувати у законотворчому процесі, який триває в Україні. Адже новітнє українське право покликане виражати рівень загальної правової культури українського народу, бути інструментом духовного оздоровлення.

Цінність національного духу українського права потрібно шукати у витоках історії права. Так, вигідне геополітичне становище України-Руси сприяло високому рівню розвитку відносин з Візантією, Римською імперією, зі скандинавськими та багатьма іншими державами, утвердженню демократичності внутрішніх суспільних відносин, терпимості, толерантності, високій правовій та політичній культурі, запровадженню писаного права тощо. Тобто давнє київське право почало творити міцну правову традицію. На розвиток права у Київській Русі позитивно вплинуло прийняття християнства, правові ідеї Візантійської держави, проникнення біблійних правових норм, рецепція світського та церковного візантійського права [201, с. 25].

Міцність українського права передусім полягає в тому, що воно побудоване на звичаєвому (була витворена значна кількість норм народного звичаєвого права) та церковному праві. Зокрема, значну роль відігравали церковні суди. Вони схвалювали родинне право, сприяли виборам священиків, ігуменів та митрополитів. Тобто політико-правовий устрій Київської Русі був на той час зразком для інших держав, оскільки тут панував високорозвинений національний дух, одвічне і природне прагнення миру.

Ментальність українців і в наступний історичний період формувалася під впливом компонентів правових культур багатьох держав, особливо західних. Тому в Україні завжди переважала система саме західноєвропейських, а не азіатських цінностей, хоча в останніх українське право, зважаючи на історичні обставини, певною мірою розчинилося.

Отже, національний дух українського права не лише вбирає у себе інтелектуальний потенціал української нації, а й використовує традиції, кращі способи та методи правового регулювання інших народів. Надбання інших націй повинні мати практичне застосування в українській правовій системі. Національний дух українського права - це внутрішній вияв права у контексті історичного розвитку та формування культурних і правових надбань цивілізованих держав.

В українському праві зберігається історична наступність та спадковість, що пов'язано з розвитком української державності. Першими зразками українського національного права є, звичайно, збірники чинного законодавства Київської держави: «Руська Правда», Статут Ярослава Мудрого, Статут Володимира Мономаха та міжнародні договори Русі і Візантії. «Руська Правда» була першою збіркою писаних законів, що ґрунтувалися на звичаєвому праві. Зокрема, у ній не передбачалися смертна кара, тяжкі тілесні покарання, тюремне ув'язнення тощо, незважаючи на те, що в той же час у Західній Європі широко використовувалися тортури. Фактично «Руська Правда» є збірником найгуманніших законів, засобом національного утвердження. Тому відродження і використання політичних, моральних, культурних, національних, загальнолюдських цінностей, закладених у «Руській Правді», дало б змогу оздоровити сучасне українське право, виховати українську національно-правову еліту, яка б вивела нашу державу на шлях європейського розвитку.

Основу національного права становлять також такі твори, як «Повчання своїм дітям» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Слово про закон і благодать» Іларіона, а також правові й політичні погляди київських та галицько-волинських князів, християнських мислителів. Правотворчі традиції Київської Русі підхопила Галицько-Волинська Русь, а потім Литовсько-Руська держава. Це сприяло розвиткові нового українського права. Відомо, що принципи українського права широко використовували литовські князі. Тому Литовські статути (особливо «Новий», 1588 р.) вважаються своєрідним українським національним кодексом.

Значний внесок у формування національного духу права зробила українська козацька держава. В її устрій було закладено чимало принципів державного устрою Київської держави. «Березневі статті» Богдана Хмельницького, «Вивід прав України» (перший український міжнародно-правовий документ), конституція (угода) Пилипа Орлика, кодекс українського права — «Права, за якими судиться малоросійський народ», «Історія Русів» та інші важливі документи відображали українську національно-правову ідею, стали своєрідною духовною субстанцією, мобілізували духовно-моральні сили усієї української нації, піднесли життєдіяльність національного духу права.

Звичаї, більшість яких побутувала на Запорозькій Січі, склали «козацьке право». Джерелом звичаєвого права запорожців були також трансформовані норми давньоруського права, а також запозичені традиції та правові норми сусідніх народів. Звичаєве право запорожців - це приклад ранньої стадії формування правових норм. Мета покарання полягала в основному у відшкодуванні збитків, хоча застосовувалися і більш жорстокі покарання, запозичені в азіатських народів.

Доба козацтва характеризувалася доволі високою правовою культурою. Демократичні вибори гетьмана, сприйняття лідера як першого серед рівних громадян, парламентський устрій конституції Пилипа Орлика та інші чинники підтверджують, що український народ не був схильний до монархічної влади. Державні питання вирішувалися колегіальне. Це важлива основа національного духу українського права.

На формування нового українського законодавства позитивний вплив мали Магдебурзьке право та ухвали польсько-литовського сейму, що сприяло зміцненню основних правових ідей в Україні.

Національний дух українського права активно формували в тяжких соціально-політичних умовах представники української правової й політичної думки Микола Костомаров, Сергій Подолинський, Маркіян Шашкевич, Іван Ваги-левич, Кость Левицький, Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов, Микола Міхновський, Іван Франко, Станіслав Дністрянський, Микола Хвильовий, Микола Скрипник, В'ячеслав Липинський та інші, їхні наукові праці істотно вплинули на розвиток українського права. Деспотизм російського царизму негативно вплинув на національний дух права українського народу. Різноманітні домисли, неправдива інформація про Богдана Хмельницького, Івана Мазепу та інших гетьманів, фальсифікація та перекручення історичних подій, фактів дуже нашкодили українському праву. Але національний дух права попри все це зберігся.

У 1917-1920 pp. разом з відродженням Української держави почали відновлюватися демократичні засади українського права. Чотири Універсали Центральної Ради стали важливими нормативно-правовими актами нового українського законодавства.

Звичайно, український консерватизм у XX ст. нівелював національне питання як основу політико-правової концепції держави.

У 1990-1991 pp. розпочалося відродження українського новітнього права, яке має незаперечну цінність як основа духовного оздоровлення українського суспільства.

Отже, відтворення національного духу українського права - важлива функція сучасної юридичної деонтології. Навіть найкращі знання не підносять професіоналізм юриста настільки, наскільки це робить національний дух права. Становлення правової, високоцивілізованої держави немислиме без знання правдивої історії України, використання національних здобутків у юридичній науці. Українське суспільство, не спираючись на національний дух, знову може обрати хибний шлях розвитку. Тому духовними і моральними орієнтирами повинні слугувати такі чинники духу, як любов, радість, мир, терпимість, милосердя, доброта, віра, поміркованість, стриманість. Вони мають бути притаманні кожному українському юристові.

Для розвитку юридичної деонтології важливе значення має функція забезпечення панування права. Право, як відомо, складається з дозволів, зобов'язань і заборон. Воно гарантує природні права людини, її свободу, допомагає реалізувати свободу волевиявлення, а також утримує суспільство від хаосу й безладдя, об'єднує людей, створює правові відносини, встановлює суспільні зв'язки і може існувати без держави. Оскільки право є духовною та моральною суспільною силою, то поза ним не перебуває жодна особа. Принципи права, побудовані на заборонах, обмежують людину і позбавляють її певної неправомірної свободи, здебільшого свободи тіла, а не душі. Право - це також правда, яка не завжди ототожнюється з державою. Держава зникає, якщо право не діє. Адже завдяки правовим нормам громадяни беруть участь у вирішенні загальнодержавних справ, здійснюють державне та місцеве самоврядування, мобілізують духовно-моральні сили усієї нації.

У суспільстві існує певна ієрархія норм, де підзаконні акти, відомчі нормативні документи підпорядковані відповідним законам. А закон — це зовнішній вияв права. Тому доцільно розмежувати такі поняття, як верховенство, всесилля, панування закону та права. Закон нікому не підвладний, він має відповідати суспільним вимогам. Проте закон може містити у собі суперечливі, навіть шкідливі норми. Це означає, що верховенство закону не завжди виправдане, хоча воно може виникнути з моменту прийняття закону. Поряд з верховенством закону існує верховенство людини, державного апарату, а це не завжди доцільно, можливе верховенство правового закону. Всесилля закону може бути тимчасовим явищем, розрахованим на певний період, за умови, що такого всесилля потребує конкретна ситуація в суспільстві.

Панувати може лише правовий закон, а неправовий закон не діє, не визначається суспільством. Останній створений не для народу, а для можновладців. Тому панівним закон є у по справжньому демократичному суспільстві. Проте навіть за такої обставини діють лише окремі частини закону. Наприклад, це стосується законів України про міліцію, про мову та ін. Рідко який закон, що не відповідає умовам панування, виконується повністю.

Всесилля права теж не відповідає дійсності, бо воно не всесильне. В окремих випадках більшу силу мають духовність, мораль, звичаї чи інші соціальні норми. Верховенство права - це один із принципів демократичної держави. До нього повинні прагнути всі члени суспільства. Але окремі регіони, населені пункти, здебільшого віддалені від великих міст, майже не відчувають верховенства права, вони використовують у своїй життєдіяльності вплив різних соціальних норм, звичаїв тощо.

Зміст панування права полягає у тому, що воно займає домінуючу позицію порівняно з державою. Це гарант прав, свобод і законних інтересів громадян. Панування права означає, що воно не може залежати від політичних сил та ідеології, а втілене у звичаєвому праві, реально існуючих стосунках, не залежить від статі, суспільного становища, національності тощо. У пануванні права значну роль відіграє духовна і моральна сили, які не можуть бути утворені державою. Вони вищі, ніж сила держави. Пануванню права передує панування національної моралі, загальнолюдських цінностей у регулюванні суспільних відносин, воно зумовлене природно-історичними правами людини і спирається на духовні й моральні засади суспільства. Для утвердження панування права потрібен час, але завдяки цьому людина впевнена у завтрашньому дні. Незважаючи на те, що держава обмежена правом, яке сама приймає, вона ще й відповідає за панування права в суспільстві.

Панування права має певні передумови. Це визнання державою та її органами пріоритету права, підпорядкування владних структур праву, наявність високої правової культури посадових осіб (у тому числі юристів), високопрофесійна діяльність юристів, додержання державою основних прав людини, наявність чіткого законодавства, злагоджені дії кожної з трьох гілок влади - законодавчої, судової та виконавчої, налагоджений високий контроль за пануванням права з боку Конституційного Суду, прокуратури, адвокатури, суду і громадськості. Задоволення цих передумов означає, що держава наближена до правової інституції, оскільки абсолютне, повне панування права можливе лише у такій державі, а не в тоталітарній.

Крім цих передумов існують ще й специфічні ознаки панування права, якими зокрема є:

— висока правова культура, правосвідомість і законослухняність громадян;

- повага до права усіх членів суспільства;

- регулювання відносин у всіх сферах;

- створення законів, які не суперечать духовному праву, інтересам суспільства;

- забезпечення виконання правових норм не стільки державним примусом, скільки переконаннями;

- відсутність верховенства людини чи ідеології над правом;

- сприяння держави відкритому доступу людини до здійснення і реалізації її основних прав;

- високий рівень правового почуття.

Звичайно, панування права ґрунтується на певних принципах. Серед них: корисність, забезпечення інтересів загального блага, позитивні погляди на закон, загальнообов'язкова сила, незалежність від дій окремих осіб, принцип «дозволено все, що не заборонено законом».

До функцій панування права належать: забезпечення існування правової держави; захист загальнолюдських цінностей та інтересів; піклування про громадян, регуляція державного примусу, розподіл прав і обов'язків, об'єднання української нації, створення правовідносин та системи суспільних зв'язків, формування правил поведінки, національної системи норм та правосвідомості у громадян. Ці функції орієнтують юристів на створення таких власних норм діяльності, які б сприяли пануванню права в Українській державі.

Юридична деонтологія передбачає створення умов для функціонування української національно-правової теорії, яка б ґрунтувалася на духовному звичаєвому праві, відповідала національному духові народу, підкреслювала національну своєрідність правової системи, утверджувала право української нації. Це продукт української нації (і держави, коли вона вже існувала), виразник правової свідомості народу. Тому національно-правова теорія розкривається через вивчення історії українського права та державності.

Так, кожен політико-правовий документ, створений українцями у будь-яку добу, наголошував на автономії, обмежував вплив імперій. Були спроби створити суто національні законодавчі акти. Наприклад, велику історичну цінність має конституція Пилипа Орлика, кодекс «Права, за якими судиться малоросійський народ» та ін. У козацькій гетьманській державі право було побудоване на засадах військової демократії, хоча саме воно не фіксувалося письмово.

На всіх етапах розвитку українського суспільства національно-правова теорія захищала своє національне право, виробляла власні правові норми. Характерною рисою було утвердження повноважень права не засобами примусу чи насильства, а в основному засобами громадської думки та переконання. При цьому важливу роль відігравали моральні норми, які і сьогодні допомагають формувати право (особливо це стосується західного регіону України). Тобто ідеї національної державності розвиваються разом з ідеями національного права.

Україна стала суверенною державою. Разом з тим багатовіковий економічний, політичний, духовний і моральний занепад, негативний досвід творення держави як об'єднання республік дають підставу стверджувати, що становлення правової держави, для якої характерні повновладдя народу, гарантії прав і свобод кожного громадянина, доцільно починати з національно-правової теорії.

Акт проголошення незалежності України, Декларація про державний суверенітет України, а згодом і Конституція України - це не тільки державні документи, а й відповідна дія українського народу, рівень його політичної свободи, що віддзеркалилися в цих документах. У них закладені основи національно-правової теорії, які необхідно реалізувати на практиці. Тобто, Акт проголошення незалежності України створив умови для формування нової правової системи з пріоритетом національних ознак. Цей документ дав поштовх до обґрунтування національно-правової теорії, вираженої у Конституції України, тим більше, що до цього зобов'язує інтеграція нашої держави у європейські і світові правові структури.

Враховуючи, що правова система України має змішаний характер (йдеться про публічне й приватне право), потрібно орієнтуватися на міжнародне та європейське право, міжнародні стандарти, але зберігаючи власні традиції формування національно-правової теорії. Для цього необхідна комплексна, фундаментальна теоретична розробка національної правової системи України, цілісна демократична законодавча основа та гуманістична спрямованість.

Виходячи з цього, сучасна юридична деонтологія спрямовує українського юриста на створення дієвої національно-правової теорії, яка є гарантом правової держави, утвердження правопорядку.

Відзначимо й таку функцію юридичної деонтології, як сприяння формуванню цивілізованого правопорядку в Україні. Досягти його можна різними способами, зокрема жорстокістю чи тортурами, і цивілізовано - формуванням культури, законослухняності, правосвідомості тощо.

Існує тісний зв'язок між правопорядком і законністю. Правопорядок - це наслідок законності, її результат. Можна стверджувати: який рівень законності у державі, такий і стан правопорядку, оскільки правопорядок перебуває під захистом закону та й держави в цілому.

Отже, цивілізований правопорядок - це результат досить високого рівня загальної нормативної культури та правосвідомості громадян, свідчення ефективного правового регулювання правовідносин, їхня стабільність, а також надійні юридичні гарантії прав і свобод членів суспільства. Цивілізований правопорядок - основна цінність народу, він несумісний з приниженням гідності людини і можливий лише у правовій державі.

Правова держава забезпечує зміцнення свідомої дисципліни громадян, виховує повагу до права, створює умови для нормального функціонування суспільства з використанням традицій, звичаїв та культури народу. У такій державі основними засобами дотримання високого ступеня правопорядку є не стільки покарання, скільки переконання, виховання, авторитет державної влади та правосуддя. Головне у цивілізованому правопорядку - забезпечення охорони прав і свобод громадян, шанобливе ставлення до них (у тому числі і в державних установах), утвердження віри населення у державу та її установи.

Досягти ідеального правопорядку неможливо. Але звести до мінімуму вчинення злочинів можна. Основне - піднести духовний рівень життя народу, підвищити його правосвідомість, домогтися високого ступеня професіоналізму юристів та працівників вищих державних органів. Наразі вся правоохоронна діяльність і нормативна база повинні мати національне підґрунтя, а при врегулюванні різноманітних конфліктів треба використовувати духовні норми, законослухняність населення, високоцивілізовані способи співжиття.

Отже, кінцева мета юридичної деонтології як науки полягає у тому, щоб допомогти юристові виробити такі власні норми поведінки, які орієнтують на піднесення суспільства, встановлення цивілізованого правопорядку, правового забезпечення життєдіяльності народу.

Юридична деонтологія сприяє виробленню індивідуальних норм поведінки. Причому ці норми є поєднанням природним, моральним і правовим. Індивідуальні норми можуть відповідати загальноприйнятим або суперечити їм. Зміст і ступінь відхилення індивідуальних норм від інших можуть бути різними залежно від причин та інтенсивності існуючої невідповідності. На вироблення юристом власних норм поведінки впливають також його знання (загальні і професійні), ерудиція, інтелект, психологічний стан, певна ситуація тощо. Проте найбільший вплив мають духовні норми.

Природні норми є основою моральних, правових та інших видів соціальних норм. Вони становлять підґрунтя духовності, орієнтують юриста на добро, опосередковано впливають на юридичну практику через свідомість людей. Відомо, що дотримання природних норм - це запорука виконання норм права, навіть вчинення гріха призводить до порушення правових норм. Правові й природні норми виробляють певну систему поведінки. Хоча деякі природні норми незафіксовані у праві, проте юристи ними користуються (інколи й несвідомо). Ефективність їх використання полягає в тому, що юрист чинить згідно зі своїми переконаннями, а не зі страху перед законом. Це вагомий здобуток юриста, крок до цивілізованого суспільства, особливо, коли на зло він відповідає добром (звичайно, така дія юриста досить умовна).

Правова та духовна свідомість збігаються, а правова культура будується на духовності. Якщо ж роль природних норм незначна, то знецінюється право, мораль і знижується життєдіяльність, оскільки правові норми регулюють частину суспільних відносин, а духовні - усі відносини, хоча й багато природних норм трансформувались у законодавство. Відокремлення держави від церкви зовсім не означає відокремлення права від релігії. Соціальні норми мають розвиватися на тлі духовних, що підкреслює єдність нормативних і ненормативних правил поведінки. У правовому регулюванні завжди зацікавлена держава, але пріоритетними є духовні норми.

Юрист повинен керуватися природними нормами у своїй діяльності. Щоб вирішити долю людини, яка потрапила у складну життєву ситуацію, юристові треба насамперед зрозуміти, поставити себе на її місце. Згідно з природними нормами, до кожної людини юрист повинен ставитися гуманно, поважати її честь та гідність. Щоб зрозуміти людину, потрібне юридичне милосердя. І лише тоді громадяни прислухаються до юриста. Адже від кожного слова і дії юриста залежать доля людини, її майбутня поведінка, життєдіяльність узагалі. Юрист порушує, наприклад, одну із заповідей «не убий» тоді, коли вбиває людину словом, доводить її до відчаю, надмірного непотрібного хвилювання, злості, а інколи й самогубства. Принижуючи людину, юрист позбавляє її останнього шансу виправитися, повернутися до нормального життя.

Що потрібно юристові брати за основу, виробляючи власні норми поведінки та формуючи внутрішній імператив службового обов'язку? Основне - пізнати самого себе, що є великим мистецтвом. Юрист; який не здатний себе пізнати, не буде здатний і до саморегуляції, об'єктивної самооцінки. Кожному юристові важливо знайти своє місце у правоохоронній діяльності, оскільки у цьому й виявляється велике людське щастя.

Юридичну діяльність мають супроводжувати й такі настанови: розмірковування є джерелом юридичної сили, читання - джерело юридичної мудрості, любов до інших є виявом добра у світі, юридичне милосердя — це ключ до самоутвердження в суспільстві, приязнь - шлях до щасливих результатів; дарування і віддавання застерігає від самолюбства; спокій потрібен душі людини. Сповідування цих принципів певним чином спонукає юриста формувати у собі основні деонтологічні норми.


 

Список використаної літератури:

1. КрвавичД. Феномен творчої волі у житті художника // Діалог культур: Україна у світовому контексті: Мистецтво і освіта: 36. наук, праць / Упор, і відп. ред. С. О. Черепанова.-Львів: Каменяр, 1988.-Вип.З.-С. 335-343.

2. Кримський С. Б. Архетипи української культури // Вісник Національної академії наук України.— 1998.- № 3—4.-С. 77-87.

3. Кудрявцев В. Н. Юридический конфликт // Государство и право.- 1995.-№ 9-С. 9-14.

4. Культурология. История и теория культуры: Учебн. пособие. / Л. 3. Немировская.- М., 1991.- 92 с.

5. Кулъчицький В. С., Черепанова С. О. Право: Українська культура: Історія і сучасність: Навч. посібник / За ред. С. О. Черепанове'!.-Львів: Світ, 1994-С. 120-139.

6. Курагин Г. Г. Механизм ведомственного правового регулирования органов внутренних дел.- М., 1976.- 60 с.

7. 295

8. Курганов С. И., Кравченко А. И. Социология для юристов: Учебн. пособие для вузов.- М.: Закон и право, 1999.-255 с.

9. Ладенко И. С. Интеллектуальная культура специалистов и средства ее формирования // Интеллектуальная культура специалиста.- Новосибирск: Наука, Сиб. отделение, 1988.-С. 45-51.

10. Лазарев В. В. Социально-психологические аспекты применения права.-Казань: Изд-во Казан, ун-та, 1982- 144 с.

11. Лазарев С. Н. Диагностика кармы- СПб., 1993- Кн. 1. Система полевой саморегуляции.- 160 с.

12. Лазарев С. Н. Диагностика кармы- СПб., 1995- Кн. 2. Чистая карма.- 352 с.

13. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. вид. / Заг. ред. А. В. Яртися, С. М. Шендрика, С. О. Че-репанової.-Львів.: Світ, 1994.-496 с.

14. Луковская Д. И., Гуцериев X. С., Козлов В. А., Поляков А. В. Введение в теорию права (историко-методологи-ческий аспект): Учебн.-научн. пособие / Под общ. ред. В. П. Са-льникова.- СПб, 1996- 54 с.

15. Малахов В. А. Етика: Курс лекцій : Навч. посібник.-К.: Либідь, 1996.- 304 с.





Реферат на тему: Юридична деонтологія. Функції юридичної деонтології (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.