Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Ідеї правової держави та її поняття (курсова робота)

План.

1. Вступ.............. 1

2. Поняття й ознаки правової держави.

ü Виникнення ідеї правової держави та її поняття 2

ü Ознаки правової держави 7

3. Поділ влад.

ü Система поділу влад в правовій державі 11

ü Виконавча влада 17

ü Законодавча влада 19

ü Судова влада 20

4. Верховенство закону.

ü Закони 21

ü Конституція 23

ü Органи по перевірці відповідності законів

конституції та їх значення............. 24

5. Права і свободи людини у системі цінностей.................. 25

6. Взаємні обов'язки і відповідальності особистості

і держави. Соціальна і юридична захищеність

особистості.

ü Взаємні обов'язки особистості і держави 27

ü Соціальний захист особистості 28

7. Становлення правової держави в Україні.................. 29

8. Висновок... 31

9. Література... 33


 

Держава у своїй діяльності

пов'язана й обмежена правом стоїть

під правом, à не поза і над ним.

Гессен.

 

Вступ

Кінець другого тисячоліття характеризується ідеологічним і духовним розкріпаченням людства, здійснюваний шляхом утвердження гідності кожної особи, нації , а також політично плюралізму як найвищих суспільних цінностей.

Останнім часом на різних рівнях і з різних приводів часто вживають терміни " демократична держава" і "правова держава". При цьому одні виходять з бажання підкреслити , що , проголосивши себе суверенною і незалежною , Україна стала й демократичною правовою державою , а інші – з прагнення довести, що побудова такої держави є справою більш віддаленої перспективи.

В основу правової держави закладена рівність влади, громадянина, товариства і права, їхня правова рівність перед законом.

Вища влада в правовій державі - влада закону, якому рівною мірою підпорядковуються усі: від вищих посадових осіб держави, органів державної влади до рядових громадян. Людина як суб'єкт права вільна розпоряджатися своїми силами, спроможностями, майном.

Право, будучи формою і мірою свободи, покликане максимально розсунути межі, що сковують особистість.

Поняття й ознаки правової держави. 1.1. Виникнення ідеї правової держави та її поняття.

Уявлення про державу як про організацію, що здійснює свою діяльність на основі закону, почали формуватися вже на ранніх етапах розвитку людської цивілізації. З ідеєю правової держави пов'язувалися пошуки більш досконалих і справедливих форм життя. Мислителі античності (Сократ, Демокріт, Платон, Аристотель, Полібій, Цицерон) намагалися виявити такі зв'язки і взаємодії між правом і державною владою, що забезпечували б гармонічне функціонування суспільства. Вчені давнини вважали, що найбільш розумна і справедлива лише та політична форма спільного життя людей, при якій закон обов'язковий як для громадян, так і для самої держави.

Державна влада, що визнає право, і одночасно обмежена їм, на думку древніх мислителів вважалася справедливою державністю. "Там, де відсутня влада закону, - писав Аристотель, - немає місця і якійсь формі державного ладу”. [1] Цицерон говорив про державу як про "справу народу”, як про правове спілкування і "загальний правопорядок”. Державно-правові ідеї й інститути Древньої Греції і Рима зробили помітний вплив на становлення і розвиток більш пізніх прогресивних вчень про правову державу.

У період розпаду феодалізму ідеї правової державності виклали прогресивні мислителі того часу Н. Макіавеллі і Ж.Боден. У своїй теорії Макіавеллі зробив спробу накидати контури ідеальної держави, що щонайкраще відповідає потребам свого часу. Ціль держави він бачив у можливості вільного користування майном і забезпечення безпеки для кожного. Боден визначав державу як правове керування багатьма сімействами і тим, що їм належить.

У період ранніх буржуазних революцій у розробку концепції правової держави значний внесок внесли прогресивні мислителі Г.Гроций, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Д.Локк, Ш.Монтеск'є, Д.Дідро, П.Гольбах, Т.Джефферсон і інші.

Гроций був першим видатним теоретиком школи природного права. Ціллю держави він вважав охорону приватної власності за допомогою таких правовстановлень, що забезпечували б кожній людині вільне користування своїм надбанням за згодою усіх.

Спіноза одним із перших дав теоретичне обгрунтування демократичної держави, що, будучи обмежена законами, забезпечує дійсні права і свободи громадян. Він підтверджував, що держава могутня тільки тоді, коли вона гарантує кожному громадянину не тільки цілість життя, але і задоволення його інтересів, і застерігав сучасних йому правителів від зазіхань на власність, безпеку, честь, свободу й інші блага підданних.

Гоббс розробив ряд прогресивних положень про панування права в громадському житті. До них відносяться, наприклад, обгрунтування формальної рівності перед законом, непорушність договорів.

Локк також говорив про панування закону, як забезпечуючого природні, невідчужувані права власності, індивідуальної свободи і рівності.

Монтеск'є пояснював установлення правової державності необхідністю свободи в цивільному товаристві. "Свобода є право робити усе, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що забороняється законами, то в нього не було би свободи, тому що теж саме могли б робити й інші громадяни”. [2] Таким чином, політична свобода в Монтеск'є означає встановлення законності і безпеки.

Значний внесок у розробку основних елементів правової державності в цей період внесли Вольтер, Гельвецій, Руссо, Кант, Пейн і інші значні мислителі.

Кант обгрунтував і детально розробив філософську основу теорії правової держави, центральне місце в якій займає людина. Верховенство народу через верховенство Конституції, що виражає його волю, обумовлює свободу, рівність і незалежність усіх громадян у державі, що виступає як "об'єднання множини людей, підпорядкованих правовим законам”. [3]

Філософська концепція правової держави по Канту зробила значний вплив на подальший розвиток політико-правової думки і практику державно-правового будівництва.

Мислителі Західної Європи вдосконалювали елементи теорії з позицій свого часу і досвіду минулого. Якщо відвернутися від суб'єктивних оцінок, то більшість авторів сходилися в думці, що правовою можна вважати лише те державу, де законодавець також відповідальний перед законом, як і громадянин.

Після жовтневої революції ідея правової держави була замінена вимогами революційної правосвідомості, а пізніше цілком виключена з дійсності.

Останнім часом у результаті реформ знову усі заговорили про правову державу. Це знайшло свій відбиток у ст. 1 Конституції, де говориться, що "Україна є демократична, правова держава... ”[4]

Для того, щоб зрозуміти глибинну суть правової держави, недостатньо обмежитися набором хоча і важливих, але усе ж зовнішніх характеристик (обмеженість держави правом, поділ влади, наявність конституції), визначеною системою принципів, інститутів і норм. Суть правової держави не в дотриманні законів, так само як і не в достатку законодавчих актів, - і те й інше є ознаки не правової, а поліцейської держави. Суть держави правової - саме в характері законів, їхній відповідності правовій природі речей, спрямованості на забезпечення суверенітету особистості. Ще Гегель підкреслював, що гарні закони ведуть до процвітання держави, а вільна власність є основною умовою блиску його. [5]

У найбільш розвинутому буржуазно-демократичному виді концепція правової держави є соціальною цінністю всього людства, вдалим сполученням загальнолюдських і класових інтересів. У основі правової держави, по-перше, повинна лежати правова економіка, а не командно-казармена, приречена на деградацію через відсутність внутрішніх стимулів до праці. А, по-друге, основою правового ладу служить розвинуте цивільне суспільство. Цивільне суспільство - система економічних, духовних, культурних, моральних, релігійних і інших відношень індивідів, вільно й добровільно об'єднаних в спілки, асоціації, корпорації для задоволення своїх духовних і матеріальних потреб і інтересів. Воно будується на принципі самоврядності, захищено традиціями, звичаями, моральними нормами і правом втручання держави. Держава - лише форма суспільства. У антиправовій (тоталітарній, моновладній) державі особистість, суспільство і народ протипоставлені державі як політичному апарату влади, відчужені від нього. Там немає громадян, є піддані. Цивільне суспільство припускає наявність численних незалежних спілок, інститутів і організацій, що служать бар'єром проти монополізму і зазіхань державних органів. Поняття цивільного суспільства має на увазі не тільки "цівільність", відомий ступінь політичної свободи, але і "буржуазність", тобто економічну незалежність людини, можливість одержати прибуток не з рук держави.

Розгортання всього комплексу інститутів держави в демократичному суспільстві усуває домінування політичної влади, усуває або різко обмежує прояви її негативних сторін. Серед великого комплексу інститутів, характерних для розвинутої держави в умовах демократії, необхідно зазначити, зокрема, на такі: мандат народу на здійснення влади, насамперед шляхом формування представницьких органів, що виконують законодавчі і контрольні функції; наявність муніципального самоврядування; підпорядкованість усіх підрозділів влади закону; незалежне і сильне правосуддя; наявність державної влади в окремих блоках, включаючи виконавчу владу. [6]

В основі правової економіки лежить принцип "від кожного по спроможностях - кожному по праці. Це соціально-правовий масштаб міри регулювання праці і споживання. Щоб відновити правові принципи в економіці, варто відродити ряд свобод: 1) відчинити простір усім видам власності; 2) замінити адміністративні накази договорами, заснованими на рівності сторін, 3) зробити чільний принцип "дозволене усе, що не заборонено", 4) забезпечити еквівалентний характер обміну, 5) затвердити рівноправність і сумлінність у виборі партнера, 6) не обмежувати ініціативу і підприємливість. Правова економіка і цивільне суспільство - перехід від розподільного суспільства до ринкового - це глибинні, сутнісні передумови формування правової держави. [7]

Правова держава - це держава, що обслуговує потреби цивільного суспільства і правової економіки, призначення якого - забезпечити свободу і добробут. Вона подконтрольна цивільному суспільству і будується на еквівалентності обмінюванних благ, на фактичному співвідношенні суспільного попиту і пропозиції, відповідальна за правопорядок, що гарантує людині свободу і безпеку, тому що духовним фундаментом його є визнання прав людини.

Правова держава - це демократична держава, де забезпечується панування права, верховенство закону, рівність усіх перед законом і незалежним судом, де признаються і гарантуються права і свободи людини і де в основу організації державної влади покладений принцип поділів законодавчої, виконавчої і судової влади.

Сучасна правова держава - це демократична держава, у якій забезпечуються права і свободи, участь народу в здійсненні влади (безпосередньо або через представників)[8] . Це припускає високий рівень правової і політичної культури, розвинуте цивільне суспільство. У правовій державі забезпечується можливість у рамках закону відстоювати і пропагувати свої погляди і переконання, що знаходить своє вираження, зокрема у формуванні і функціонуванні політичних партій, суспільних об'єднань, у політичному плюралізмі, у свободі преси і т.п.

Отже, кажучи простими словами, правова держава – це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечується максимальне здійснення, охорона і захист основних прав людини. Саме така держава є одним з найвизначніших загально-людських політико-юридичних ідеалів.

1.2 Ознаки правової держави.

1. Верховенство закону у всіх сферах життя суспільства

2. Діяльність органів правової держави базується на принципі поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

3. Взаємна відповідальність особистості і держави.

4. Реальність прав і свобод громадянина, їх правова і соціальна захищеність.

5. Політичний і ідеологічний плюралізм, що полягає у вільному функціонуванні різноманітних партій, організацій, об'єднань, що діють у рамках конституції, наявності різноманітних ідеологічних концепцій, течій, поглядів.

6. Стабільність законності і правопорядку в суспільстві.

До числа додаткових чинників і умов становлення правової держави, певне, можна віднести такі:

· подолання правового нігілізму в масовій свідомості;

· виробітка високої політико-правової грамотності;

· поява діючої спроможності протистояти сваволі;

· розмежування партійних і державних функцій;

· встановлення парламентської системи керування державою;

· торжество політико-правового плюралізму;

· виробітка нового правового мислення і правових традицій, у тому числі:

а) подолання вузьконормативного сприйняття правової дійсності, трактування права як продукту владно-примусової нормотворчості;

б) відмова від догматичного коментування й апології сформованого законодавства;

в) подолання декоративності юридичних норм; г)

вихід юридичної науки із самоізоляції і використання загальнолюдського досвіду. Суверенна правова влада повинна бути протипоставлена будь-яким проявам одержавлення. Відторгнення правової державності можливо по двох каналах: державно-владному і законодавчому. До політичних важелів можуть рватися різноманітні переродженські антиправові структури, свого роду політичні аномалії (авторитарна тиранія, бюрократична олігархія - реакційно-реставраторські сили, а також войовнича охлократія, антигуманна технократія - демагогічно популістські сили)[9] .

Правова держава - шлях до відродження природно-історичних прав і свобод, пріоритету громадянина в його відношенні з державою, загальнолюдських початків у праві, самоцінності людини. Поняття "правова держава" - це фундаментальна загальнолюдська цінність, така ж, як демократія, гуманізм, права людини, політичні й економічні свободи, лібералізм і інші. Суть ідеї правової держави - у пануванні права в суспільному і політичному житті, наявності суверенної правової влади. За допомогою поділу влади держава організується і функціонує правовим способом, ця міра, масштаб демократизації політичного життя. Правова держава відчиняє юридично рівний доступ до участі в політичному житті всім напрямкам і рухам. У чому ж полягає відмінність правової держави від держави як такої? Держава як така характеризується її всевладдям, непов'язанністю правом, свободою держави від суспільства, незахищеністю громадянина від сваволі і насильства з боку державних органів і посадових осіб. На відміну від неї правова держава обмежена правом, виходить із верховенства закону, діє строго у визначених межах, установлених суспільством, підпорядковується товариству, відповідальна перед громадянами, забезпечує соціальну і правову захищеність громадян. Водночас правова держава як і всяка держава має загальні риси, що зводяться до таких:

1. Їй властива державна влада як засіб проведення внутрішньої і зовнішньої політики.

2. Вона являє собою політичну організацію суспільства, засновану на відповідному соціально-економічному базисі суспільства .

3. Має у своєму розпорядженні спеціальний державний механізм.

4. Має визначену адміністративно-територіальну організацію на своїй території.

5. Існує завдяки податкам і іншим зборам.

6. Має державний суверенітет. [10]

Особливості механізму правової держави полягають у натсупному. Усі його структурні частини й елементи функціонують на основі принципу поділу влади, строго у відповідності зі своїм цільовим призначенням. Наділені владними повноваженнями, структурні частини й елементи правової держави у своїй специфічній формі діяльності реалізують волю суспільства. Структурні частини й елементи правової держави усю свою діяльність строго поєднують із чинним законодавством. Посадові особи несуть персональну відповідальність за зазіхання на права і свободи громадян, гарантовані конституцією й іншими нормативно-правовими актами. Права і свободи громадян забезпечуються органами правової держави. Механізм правової держави є засобом її існування. Функції правової держави реалізуються за допомогою її механізму. [11]

У такий спосіб у правовій державі її механізм вільний від бюрократизму й адміністративно-командних методів керування. Його демократичний характер обумовлений відповідальністю перед товариством на службі якого він знаходиться. Правова держава є концентроване вираження цивільного суспільства. У силу цього його етапи розвитку в цілому і загальному збігаються з етапами розвитку цивільного суспільства. Водночас, оскільки всяка держава має відому самостійність по відношенню до суспільства, то етапам розвитку правової держави властиві визначені особливості, що відбивають його політичний характер. Перший етап розвитку правового цивільного суспільства - це становлення ринкової економіки, підприємництва, гласності, свободи засобів масової інформації, соціальної захищеності громадян; другий етап - утвердження ринкової економіки різноманітних форм підприємництва, забезпечення соціальної захищеності громадян, наявність гласності, вільної діяльності засобів масової інформації.

Крім цього іноді виділяють також і інші ознаки правової держави:

1. Зосередження всіх прерогатив державно-владного регулювання в системі державних інститутів;

2. наявність розвинутого цивільного товариства;

3. Створення антимонопольних механізмів, що перешкоджають зосередженню владних повноважень у якійсь одній ланціі або інституті;

4. Встановлення в законі в законі і проведення на ділі суверенності державної влади;

5. Формування суспільством на основі норм виборчого права законодавчих органів і контроль за формуванням і вираженням законодавчої волі в законах;

6. Соответствие внутрішнього законодавства загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права;

7. Правова захищеність усіх суб'єктів соціального спілкування від довільних рішення будь-кого;

8. Звеличення суду як зразка, моделі і засобу забезпечення правової державності;

9. Відповідність законів праву і правовій організації системи державної влади;

10. Єдність прав і обов'язків громадян.

Поділ влад.

2.1 Система поділу влад в правовій державі.

Державна влада в правовій державі не є абсолютною. Це обумовлено не тільки пануванням права, обмеженістю державної влади правом, але і тим, як організована державна влада, у яких формах і якими органах вона здійснюється. Тут необхідно звернутися до теорії поділу влади.

Поділ влад- це політико-правова доктрина і конституційний принцип, що лежить в основі організації влади демократичної правової держави. [12]

Ідея поділу влади, висунута ще античними мислителями (Арістотель), була розвинута в епоху буржуазних революцій (зокрема, французьким правителем Монтеск'є) у противагу абсолютизму і феодальній сваволі. Зачатки доктрини поділу влади вбачаються вже в працях видатних мислителів Древньої Еллади і Древнього Рима. Серед них можна виділити Арістотеля (384-322 р.м. до н.е), Энікура (від 341- 270 р.м. до. н.э), Полібія ( 201- 120 р.м. до н.э). Проте авторство належить, безперечно, двом мислителям, що стали деякою мірою провісниками революційних змін у своїх країнах: англійцю Джонові Локку (1632-1704) і французу Шарлю Монтеск'є (1689-1755).

Ш. Монтеск'є зробив цю концепцію цілком завершеною і такою, що мала стрункий вид. І, що не менше важливо, у його інтерпретації концепція поділу влади одержала свій відбиток і закріплення в конституційних актах, багато з яких зберігають свою дію і по сьогоднішній день.

Серед цих актів особливу увагу приваблюють два: Декларації незалежності Східноамериканських Сполучених Штатів від 4 липня 1776 р. і французька Декларація прав людини і громадянина 1789 року. Декларація 1789 року є складовою частиною теперішньої Конституції і чинного права Франції. Особливий інтерес для з'ясовування того, як законодавчо проголошувався і закріплювався принцип поділу влади, подає стаття 15 Декларації. «Будь-яке суспільство, у якому не забезпечене здійснення прав і не закріплений поділ влади, - говорить ця стаття, - не має конституцій. Під словом «конституція» вони розуміли демократичний конституційний устрій, заснований на визнанні і реалізації основних прав і свобод людини і поділом влади. Звертає на себе увагу, що Декларація в рамках однієї статті об'єднує, здавалося б, два різних принципи: гарантію прав і свобод і поділу влади. На перший погляд, може показатися, що подібне поєднання випадкове або є результат редакційної похибки[13] . У дійсності це не так.

Проблема здійснення прав і свобод і принцип поділу влади тісно взаємопов'язані. У визначеному розумінні можна навіть говорити про їхню органічну єдність. Увердження інституту прав і свобод, їхні гарантованість - це своєрідний зовнішній механізм обмеження влади. Але настільки ж необхідний і аналогічний внутрішній механізм. Він би перешкоджав надмірній концентрації влади чреватої її повним зосередженням у руках однієї особи або обмеженої вузької групи осіб, яка б правила за своїм розсудом, не рахуючись ні з правовими розпорядженнями, ні з правами і свободами людини. Відповіддю на цю потребу в механізмі, який би перешкоджав узурпації влади, стали концепція і конституційний принцип поділу влади. Пошук найкращих форм організації влади, дослідження механізму її здійснення пронизують всю історію політичної думки. Арістотель, звичайно, ще дуже далекий від принципу поділу влади в тому виді, як ми його знаємо сьогодні. Проблема співвідношення свободи і влади привертає увагу відомих мислителів у всі наступні сторіччя.

«Абсолютна деспотична влада або керування без установлених постійних законів не можуть ні в якій мірі відповідати цілям суспільства й уряду»,- констатує Дж. Локк . Звідси і випливає головний висновок, що склав серцевину концепції поділу влади: влада по прийняттю законів і влада по їхньому виконанню повинні бути розділені.

Автор концепції не виступав проти влади взагалі. Він вважав її необхідною умовою зберігання суспільства і порядку і був прихильником монархії. Але ця остання повинна була обмежитися лише здійсненням виконавчої влади. В умовах обмеженої монархії на перше місце висувається законодавча влада саме вона, по Локку, і утворить «першу гілку влади». [14]

Найбільше повно і послідовно концепція поділу влади викладена в працях Ш. Монтеск'є й особливо в його двадцятилітній праці «ПРО дух законів», що принесла найбільшу славу автору. Аналізуючи різноманітні засоби правління і принципи, на яких воно засновано, Монтеск'є підходить до проблеми політичної свободи і її трактуванню. А відштовхуючись від неї вирішує питання про устрій влади. Політична свобода існує лише в країнах, як правило, помірних, у яких не зловживають владою. Тим часом, віковий досвід підтверджує, що всяка людина, що має владу, схильна до зловживання нею.

«Щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей, при якому різноманітні влади могли взаємно стримувати один одного. Можливий такий державний устрій, при якому нікого не будуть спонукати робити те, до чого його не забов'язує закон, і не робити того, що закон йому дозволяє".

Ідея, що формулюється Монтеск'є, цікава в багатьох відношеннях. Насамперед визначенням взаємозв'язку, встановлюваного між правомірним правлінням і поділом влади. Цей поділ вступає як їхнє взаємне стримування. Така взаємне стримування-гарантія від зловживання. Перешкода зловживанню владою є гарантія забезпечення свободи. Нарешті, сама свобода має місце тоді, коли нікого не можна примушувати робити те, до чого його не ставить за обов'язок закон. Або ж, коли, навпроти, людині не дозволяють учинити те, що йому заборонено законом. Таким чином, поділ влади не самоціль а, засіб здійснення правомірного, легітимного правління, а отже, забезпечення свободи. [15]

Які ж ті влади, що повинні бути взаємно збалансовані?

«У кожній державі", пише Ш. Монтеск'є, "є три роди влади: влада законодавча, влада виконавча, що відає питаннями міжнародного права, і влада виконавча, що відає питаннями права цивільного». Приведене формулювання дещо відрізняється від того, що має ходіння в наші дні. Втім, і сам творець доктрини поділу влади дає необхідні пояснення, що не лишають місця, для кривотолків. Перша влада, пояснює він, покликана створювати закони. Друга відає зовнішніми зносинами і забезпечує безпеку. В силу третьої влади караються злочинці і вирішуються сутички між приватними особами. Цю владу можна інакше іменувати - судовою. На перший погляд, може показатися дещо дивним, що поряд із законодавчою фігурують дві виконавчі влади. Але пояснюється це досить просто. Друга і третя влади (по перерахуванню, але не по значимості), у відмінності від першої, самі закони не приймають, а забезпечують їхнє здійснення. В одному випадку за допомогою урядової діяльності, у другому- за допомогою судової діяльності. [16]

У цьому розумінні можна говорити про те, що і та й інша забезпечують виконання закону. Але змішувати їх не припустимо. Вказівки на те, що з'єднання різноманітної влади в руках однієї особи або органа неминуче веде до удушення політичної свободи, складає серцевину самої доктрини поділу влади. Якщо, проте, з'єднання двох перших влад - це ще лише потенційна погроза тиранії, то з'єднання їх із судової неминуче веде до згубних наслідків.

«Не буде свободи... , якщо судова влада не відділена від влади законодавчої і виконавчої. Якщо вона сполучена з законодавчою владою, то життя і свобода громадян виявляться у владі сваволі, тому що суддя буде законодавцем. Якщо судова влада сполучена з виконавчою, то суддя одержує можливість стати гнобителем".

Нарешті, що відбудеться, якщо сполучені всі три влади?

Відповідь достатньо лаконічна і проста. У цьому випадку неминуче встановлення самого найжорстокішого деспотизму і повної загибелі свободи.

Доктрина, створена Ш. Монтеск'є, не обмежується відокремленням трьох гілок влади і показом небезпеки їхнього з'єднання в руках однієї особи або органа. Не менше важлива й інша сторона цієї доктрини-міркування про те, чи не призведуть розчленовування влади і їхньої взаємної збалансованості до паралічу влади, до безвладдя, при котрих також неминучі руйнація держави і загибель свободи. Запобігти подібному розвитку подій можуть; узгодженість і взаємодія влади. [17]

У доктрини поділу влади виявилася непроста доля. Вона одержала широке визнання і підтримку з боку самих прогресивних сил, стала одним із головних постулатів демократичної конституційно-правової теорії. Нарешті, вона знайшла свій прямий відбиток і закріплення в основних законах передових держав, а сьогодні (особливо після краху тоталітарних режимів) стала головним конституційним принципом практично всіх держав світу.

Але не треба, мабуть, і надмірно ідеалізувати ситуацію. Далеко не відразу навіть записані в основному законі держави принципи реалізуються на практиці. Історія тієї ж Франції, де народилася і восторжествувала ця теорія, переконливо показує на скільки важкий був пройдений шлях. За два сторіччя, що пройшли після Великої французької революції, у країні замінилися дві імперії, дві цензових монархії, п'ять республік, не рахуючи всякого роду «перехідних» і «тимчасових» режимів.

Звичайно, за ці роки змінювалися і концептуальне трактування, і відношення до самого принципу, і конкретний розподіл обсягу влади між її гілками.

У сучасної правовій науці принцип поділу влади прийнято відносити до основ демократичного конституційного ладу. Це означає, що він має основне значення при рішенні конкретних питань побудови державного механізму. Конституційні положення, що відносяться до вищих державних органів і визначального порядку їхнього формування, повноважень і сферу ведення, взаємовідносини між ними, повинні відповідати головному конституційному принципу. [18] За допомогою поділу влади правова держава організується і функціонує правовим засобом: державні органи діють у рамках своєї компетенції, не підміняючи один одного; установлюється взаємний контроль, збалансованість, рівновага у взаємовідносинах державних органів, що здійснюють законодавчу, виконавчу і судову владу.

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову означає, що кожна з влади діє самостійно і не втручається в повноваження іншої. При його послідовному проведенні в життя виключається всяка можливість присвоєння тією або іншою владою повноважень іншої. Принцип поділу влади стає життєздатним, якщо він ще й обставляється системою "притримань і противаг" влади. Подібна система "притримань і противаг" усуває всякий грунт для узурпації повноважень однієї влади іншою і забезпечує нормальне функціонування органів держави. [19] Класичним зразком у цьому відношенні є США. Відповідно до теорії поділу влади в ній законодавча, судова і виконавча влади, діють як три сили в замкнутому колі своїх повноважень. Але при цьому передбачені форми впливу органів однієї влади на органи іншої. Так, президент наділений правом накладати вето на закони, прийняті Конгресом. У свою чергу воно може бути переборено, якщо при повторному розгляді законопроекту в його користь віддадуть голоси 2/3 депутатів кожної із палат Конгресу. Сенат наділений повноваженням твердження членів уряду, призначуваних президентом. Він також ратифікує договори й інші міжнародні угоди, що укладаються президентом. У випадку вчинення президентом злочинів, Сенат звертається в суд для рішення питання про винесення йому "імпічменту", тобто про звільнення з посади. "Відкриває" ж справу про імпічмент Палата Представників. Але могутність Сенату послабляється тим, що її головою є віце-президент. Але останній може брати участь у голосуванні лише в тому випадку, якщо голоси розділяються порівну. Конституційний контроль у країні здійснює Верховний суд США. [20]

Необхідно звернути увагу на те, що в сучасних демократичних державах (таких, як США, Німеччина) поряд із класичним розподілом державної влади на "три влади" федеративний устрій є також засобом децентралізації і "поділу" влади, що попереджує її концентрацію.

Конституцiя України закрiпила здiйснення державної влади на засадах її подiлу на законодавчу, виконавчу i судову (ст. 6).

2.2 Виконавча влада.

На відміну від законодавчої влади, виконавча влада, по своїй суті, вторинна. Задачі виконавчої влади залишаються незмінними по своїй природі і складаються у виконанні доручень, даних їй носіями влади, і в розв'язанні згідно з цим приватних питань.

Виконавча влада носить підзаконний характер. Всі дії й акти відповідних органів грунтуються на законі, не повинні йому суперечити, спрямовані на виконання закону. Звідси і назва влади - виконавча.

Істотна ознака виконавчої влади - її універсальний і предметний характер. Перша ознака відбиває той факт, що виконавча влада, її органи діють безупинно і скрізь, на всій території держави. Цим вони відрізняються і від законодавчих, і від судових органів влади. Інша ознака означає, що виконавча влада, також на відміну від законодавчої і судової, має інший зміст, оскільки спирається на людські, матеріальні, фінансові й інші ресурси, використовує інструмент службових просувань і систему заохочень. В руках виконавчої влади знаходиться дуже грізна сила, адже існування державної влади знаходить своє вираження саме в чиновниках, армії, адміністрації. Серед цієї сили особлива роль належить збройним формуванням - армії, органам безпеки, міліції.

Зазначені ознаки, і особливо предметний характер виконавчої влади, складають об'єктивну основу для можливої узурпації всієї повноти державної влади саме виконавчими органами. Тут надзвичайно важливі механізми утримок і противаг і ефективні важелі політичної відповідальності як з боку законодавчої влади, так і з боку судової влади.

Виконавча влада - це вторинна підзаконна гілка державної влади, що має універсальний, предметний і організуючий характер і спрямована на забезпечення виконання законів і інших актів законодавчої влади.

Виконавча влада реалізується державою через уряд (президента) і його органи на місцях. Уряд (президент) здійснює верховне політичне керівництво і загальне керування справами суспільства. Урядова влада може складати прерогативу однієї особи (у президентських республіках) або колегіального органа. У першому випадку уряд виступає як група найближчих радників глави держави - президента, а повноваження уряду є похідними від повноважень останнього. В другому випадку уряд формується на основі спеціальної процедури за участю парламенту. Він повинен по загальному правилу користуватися підтримкою парламентської більшості і мати власні повноваження.

Уряд покликаний забезпечити охорону існуючого порядку, захист зовнішніх інтересів держави, здійснення економічних, соціальних і інших функцій в області сфери державного керування. Уряд (президент) призначає на вищі військові і цивільні посади, у його веденні знаходиться адміністративний апарат.

Найбільше значимі рішення, що породжують юридичні наслідки і відповідальність за їхнє виконання, уряд видає у виді регламентарних актів. Крім власне регламентарної влади уряд може мати право на видання актів делегованого законодавства. Уряд більшості країн має право законодавчої ініціативи і може робити вирішальний вплив на законодавчий процес.

За проведений курс і здійснювану управлінську діяльність уряд несе, як правило, солідарну політичну відповідальність. Відмова уряду в довірі виражається в суворій юридичній формі і шляхом спеціальної парламентської процедури. Вотум недовіри призводить до відставки уряду і по загальному правилу до його заміни новим. Проте потерпілу поразку уряд (із метою зрівноважування влади) може, не виходячи у відставку, удатися до дострокового розпуску парламенту (нижньої палати) і проведенню позачергових загальних виборів.

В усіх країнах передбачається можливість притягнення глави уряду або його члена до судової відповідальності за вчинення злочинних діянь. При цьому обвинувачення подається парламентом або нижньою палатою, а розгляд і рішення справи віднесене до юрисдикції або конституційного суду, або верхньої палати парламенту.

Виконавча влада на місцях здійснюється за допомогою або призначуваних центром місцевих органів виконавчої влади, або виборних органів місцевого самоврядування. Звичайно керівництво місцевими справами поручається призначуваному представнику центральної влади - губернатору, префекту. Він очолює апарат місцевого керування, що складає частину апарата державного керування. У випадку, коли керування реалізується виборними органами, вони мають визначену самостійність стосовно центральних органів виконавчої влади.

Система місцевого самоврядування, або муніципальна система, містить у собі як виборні органи самоврядування, так і адміністративні служби, що знаходяться в їхньому веденні. Ці служби утворять комунальну, або муніципальну, адміністрацію, утримання якої забезпечується за рахунок місцевого бюджету.

2.3 Законодавча влада.

Законодавча влада є представницькою. Саме на основі виборів народ передає владу своїм представникам і вповноважує представницькі органи здійснювати державну владу. У цьому змісті можна говорити про первинність представницьких органів у механізмі державної влади. Проте, є сутнісні і політико-юридичні обмеження цієї влади. Сутнісні обмеження випливають із її делегованості, визначаються принциповою залежністю від волі виборців. Політико-юридичні обмеження пов'язані з тим, що будь-який закон, щоб не залишатися набором фраз на папері, повинний відповідати політичним і юридичним реаліям, а також фундаментальному праву - конституції.

Законодавча влада - це делегована законодавча влада. Назва даної гілки "законодавча” не означає, що крім законодавчої діяльності, представницькі органи не виконують ніяої іншої. Не менше істотною функцією є фінансова - щорічне затвердження бюджету. Є і розпорядницькі функції - формування визначених органів виконавчої і судової влади. Законодавча влада вправі давати політичну оцінку тим або іншим діям виконавчої влади і на цій основі залучати їх до політичної відповідальності.

2.4. Судова влада.

Судова влада грає особливу роль, як у механізмі державної влади, так і в системі утримок і противаг. Особлива роль суду визначається тим, що він - арбітр у суперечках про право. У правовій державі тільки судова влада може відправляти правосуддя.

Судова влада - специфічна, незалежна гілка державної влади, здійснювана шляхом свідомого, колегіального розгляди і вирішення в судових засіданнях суперечок про право. Роль судової влади в механізмі поділу влад виражається в стримуванні двох інших влад в рамках конституційної законності і права і насамперед шляхом здійснення конституційного нагляду і суднового контролю за цими гілками влади.

Верховенство закону. 3.1. Закони.

Закон - це прийнятий в особливому порядку первинний правововый акт по основних питаннях життя країни, що безпосередньо виражає державну волю й має вищу юридичну чинність.

Ознаки закону можуть бути розділені на: матеріальні і спеціальні правові. Матеріальні ознаки закону характеризують його з точки зору джерела, утримання і значення, а спеціальні правові ознаки відбивають юридичні властивості закону й особливості правотворчої процедури.

По своєму значенню закон є правовим актом первинного характеру, тобто юридичним розпорядженням, що представляє собою відправний початок усієї правової системи держави. "Єдність правового регулювання в країні реально можливо тільки при наявності єдиної правової основи, абсолютної незаперечності вищого юридичного авторитету, чіткої ієрархії правових форм. ”[21]

По своїх юридичних властивостях закон являє собою акт, що володіє вищою юридичною чинністю. Це виражається в тому, що:

а) всі інші правові акти повинні видаватися на основі законів і не суперечити їм;

б) як вище вираження державної влади закони не підлягають контролю або завердженню з боку якогось іншого органа держави крім законодавчих зборів;

в) закони можуть бути скасовані або змінені тільки законами або ж актами, що мають законодавче значення.

І матеріальні, і спеціальні правові ознаки закону тісно пов'язані. Це свідчить про те, що закон, і насамперед Конституція, що займає особливе місце серед всіх інших законів, займає головне місце в системі нормативних актів усієї держави.

Закони утворюють ядро, стрижень правової системи держави. Все це і визначає верховенство закону - найважливішої вимоги законності.

Головна і визначальна роль закону в державі - це не автоматично чинний факт, що існує самий по собі. Оскільки верховенство закону є вираженням законності, від стана якої залежить фактичне положення законів серед інших правових норм. Істотне значення тут мають рівень політико-правової культури і розвитку цивільного суспільства, від якого залежить виконання законів, ступінь досконалості і культури законодавства , ефективність і культура роботи правоохоронних органів.

Верховенство закону - саме вимога законності й один з ознак дійсно правової держави. Тому це повинно дотримуватися в роботі правоохоронних органів. Дотримання цієї вимоги зокрема охоплює такі основні моменти:

а) істотність законодавства - законодавство повинно бути присвячене дійсно вирішальним і корінним питанням життя країни;

б) повнота законодавства - у законах повинні бути з максимальною точністю урегульовані всі питання, що потребують законодавчого рішення;

в) недоторканість законодавства - суворе дотримання вищої юридичної чинності закону, у тому числі неприпустимість видання актів, що суперечать закону;

г) досконалість законодавства по його утриманню - його усталеність, систематичне відновлення й ін.;

д) культура законодавства (юридична досконалість) - його кодифікованість, широка застосування досягнень юридичної техніки, що забезпечує правильне й однакове розуміння законів.

 

3.2 Конституція

Конституція є основним джерелом державного права країни. Вона закріплює в законодавчому порядку результат визначеного суспільного розвитку.

По змісту Конституція - основний закон країни, що закріплює суспільний і державний устрій, організацію, взаємовідносини і повноваження вищих органів державної влади, основи організації державного керування і судової системи, основні принципи виборчого права і правове положення громадян.

Кожна з Конституцій має специфічні риси, у яких відбилися соціально-політичні, історичні й інші особливості країни.

Конституція займає особливе положення в ієрархії законодавчих і адміністративних актів держави. Форми власності, що закріплюються в ній, організація, повноваження і взаємовідносин державних органів, основи правового положення особистості подають юридичний фундамент для іншого законодавства. Всі інші неконституційні акти повинні відповідати Конституції і її нормам.

 

3.3 Органи по перевірці відповідності законів Конституції і їхнє значення

Конституційний контроль входить до числа ефективних засобів забезпечення верховенства конституційних розпоряджень, що є головним атрибутом будь-якої демократичної держави. Основне призначення конституційного контролю насамперед у виявленні правових актів і дій державних органів або посадових осіб, що суперечать конституційним розпорядженням, а також у вживанні заходів по усуненню виявлених відхилень. Практично конституційний контроль виник там і тоді, де і коли почали з'являтися закони, іменовані конституціями. Як і інші закони, конституції потребували гарантії їхнього реального виконання усіма в умовах конкретних держав. Спочатку передбачалося, що цю функцію в змозі успішно виконувати органи законодавчої влади, оскільки вони приймають конституції і грають вирішальну роль у законотворчості. Передбачалося також, що в даній сфері можуть бути ефективними і зусилля виконавчих органів.

Де-не-де до конституційного контролю стали залучати суди. Прийнято вважати, що вперше це відбулося в США. Там ще в 1803 р. федеральний Верховний Суд визнав, що в нього є право повідомляти суперечними Конституції США будь-які закони, прийняті органами законодавчої влади в країні. Оголошення закону таким означало й означає в наші дні, що він не повинний застосовуватися, у першу чергу судами. Іншими словами, до контролю за дотриманням Конституції були "залучені” суди. Вони стали доповнювати те, що робилося або повинно було робитися органами законодавчої і виконавчої влади. У інших країнах відношення до такого контролю було дуже стриманим.

Лише в останні 40-45 років доцільність притягнення судової влади до здійснення конституційного контролю була визнана в багатьох країнах. Це відбувалося в міру тог, як долався острах заподіяння збитку авторитету законодавчих і виконавчих органів тим, що їхні дії виявляться під судовим контролем. Звичайно, у процесі впровадження здійснюваного судами конституційного контролю було знайдено чимало оригінальних рішень, що відбивали специфіку відповідних країн і рівень культури, що там сформувався. Проявилося це як у неоднаковому наповненні змісту поняття "конституційний контроль”, так і в найменуванні останніх. Наприклад, у Франції дана функція покладена на орган, іменований Конституційною Радою, в Австрії, Італії і Німеччини - на спеціально створені конституційні суди, у Бельгії - на Арбітражний Суд. У більшості країн, де конституційний контроль є прерогативою судової влади, цією справою займаються вищі інстанції загальних судів, звичайно верховні суди.

Права і свободи людини у системі

цінностей

Верховенство закону розуміє не тільки пріоритет закону як різновиду нормативно-правового акта у відношенні підзаконних актів, скільки широкий аспект прав і свобод, закріплених за членами суспільства чинним законодавством. У правовій державі будь-яке обмеження прав людини неприпустиме. Більш того вона зобов'язана послідовно і точно забезпечити реалізацію цих прав і захищати їх. У цьому зв'язку принципове значення набуває проблема правової рівності в різноманітних сферах життя суспільства і держави. Її рішення припускає створення державою надійних гарантій, що забезпечують таку рівність.

Перелік прав і свобод людини і громадянина, властивий правовій державі, утримується в міжнародних актах. Це насамперед Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, прийнятий на ХХI сесії Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966 р.

Перелік прав і свобод, проголошених у зазначених актах закріплений і гарантований у конституціях правових держав. Особливе значення в них надається юридичній захищеності особистості, що немислима без презумпції невинності. Презумпція ж невинності означає, що справді демократична держава визнає, що всі питання, пов'язані з винністю або невинністю громадян у вчиненні того або іншого злочину, варто вирішувати тільки в судовому порядку. Більш того, при розгляді кримінальних справ по яким може бути винесений смертний вирок, громадянин вправі потребувати, щоб його судив суд присяжних.

Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята ООН у 1948 році складається з 30 статей. У ній проголошується, що "усі люди народжуються вільними і рівними по своїй гідності і правам. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один одного в дусі братерства". Далі в ній указується на неприпустимість жорстокі, що принижують людську гідність, відношення і покарання. У статті 6 Декларації признається право кожної людини на визнання його правосуб'єктності, тобто надання людині можливості одержувати права і здійснювати обов'язки, передбачені законодавством.

Декларація також проголошує, що ніхто не може бути підданий довільному арешту, затримці або вигнанню, що кожна людина має право на рівний захист закону, на гласний, справедливий і безсторонній суд. У Декларації також указується на неприпустимість довільного втручання в особисте і сімейне життя громадян, зазіхання на недоторканність їхнього житла, таємницю кореспонденції і т.п. Вона закріплює й інші права і свободи людини, що повинні бути визнані і шануватися всіма державами (свобода думки, совісті і релігії, свобода пересування в межах кожної держави, право захистку в інших країнах, право на працю, на рівну оплату, право на вільний вибір професії, право на захист від безробіття, право на створення профспілок і т.д. ). Політичний і ідеологічний плюралізм - відмітна ознака правової держави. Без такого плюралізму воно просто немислимо. Функціонуючи в умовах такого плюралізму, різноманітні соціальні сили в особі своїх політичних організацій ведуть боротьбу за владу в державі цивілізованими методами, у чесному політичному протиборстві зі своїми супротивниками. Ідеологічний плюралізм забезпечує їм можливість вільно викладати свої програмні установки, безперешкодно проводити пропаганду й агітацію на користь своїх ідеологічних концепцій. [22]




Реферат на тему: Ідеї правової держави та її поняття (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2017. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.