Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Галицько-волинське князівство (XIII—XIV ст.) (реферат)

Після поразки руських дружин у 1223 p. на річці Калці (нині — Калець, біля Маріуполя) в битві з ординськими військами над Руссю нависла грізна небезпека. У 1237—1238 pp., внаслідок спустошливих походів полчищ Батия у Володимиро-Суздальську Русь, а в 1239— 1241 pp. — в бік Південно-Західної Русі, відносно розвинуті області Давньої Русі було перетворено на руїни та попелища. У 1242 p. війська Батия, знекровлені опором Русі, припинили загарбницький похід на захід і повернули до пониззя Волги. Тут Батий заснував державу — Золоту Орду із столицею Сарай-Бату (біля сучасної Аст­рахані). Захоплені ординцями землі Русі не припинили боротьбу за свою незалежність. Золотоординським ханам знадобилось ще більше десяти років, щоб закріпитися на Русі. Русь, героїчно відстоюючи свою незалежність, прийняла на себе головний удар і тим саме врятувала народи Західної Європи, її матеріальні та культурні цін­ності від нещадного розорення ордами кочівників.

Збитки, які завдали Русі полчища Батия, були величезні. Завойовники спустошили та зруйнували багато міст. Значна части­на населення була знищена або взята у полон. В пожежах, що супроводжували війська Батия, загинули палаци, храми, архіви і бібліотеки, багато інших скарбів культури стародавніх міст. Внаслі­док захоплення земель полчищами Батия на Русі надовго встанови­лося нещадне та виснажливе золотоординське іго — система прав­ління ординських феодалів на руських землях. На населення русь­ких земель було накладено дань, воно страждало від різних поборів та нескінченних грабувань.

Вітчизняні дослідники однозначно оцінюють це історичне явище. Реакційна сутність ординських завойовницьких походів і тяжкого іноземного іга розкрита в численних історико-правових працях. Переконливо доведено повну необґрунтованість тверджень окремих представників закордонної історіографії про нібито пози­тивний вплив держави відсталих кочівників на економічний, полі­тичний та культурний розвиток Давньої Русі, Наслідки навали орд Батия на Русь були негативні, регресивні.

Золотоординське іго невблаганно руйнувало виробничі сили Русі. Спустошення захоплених відсталими в соціально-економічно­му відношенні кочівниками територій давньоруських земель і сис­тематичне пограбування народу золотоординськими правителями тяжко позначилися на сільському господарстві, ремісництві, торгі­влі, затримали подальшу еволюцію товарно-грошових відносин і в цілому на довгий час законсервували феодальний натуральний спосіб ведення господарства. Цьому сприяло також руйнування міст — носіїв економічного прогресу. Особливо сильно страждала економіка українських земель Русі, зокрема Київщини і Переясла­вщини, які знаходилися безпосередньо біля місць ординських ко­човищ. Постійна небезпека загибелі, захоплення людей у неволю примушували давньоруське населення тікати у важкодоступні для ординців райони. Разом з тим, хоча економіка Русі була підірвана завойовниками, і, починаючи з другої половини XIII ст., опинилася в глибокій кризі, золотоординцям не вдалося повністю зупинити процес розвитку феодальних відносин на українських землях.

Виключно негативним було іноземне іго і в політичному плані. Воно затримувало політичне об'єднання окремих земель Русі, спри­яло їх роздробленості. Тяжкий стан південноруських земель, які були позбавлені політичної єдності і перебували під виснажливим золотоординським ігом, використали у своїх інтересах сусідні дер­жави — Польща, Угорщина, Молдавське князівство. Внаслідок тривалої боротьби їм вдалося подолати упертий опір місцевого населення і до кінця XIV ст. захопити українські землі. Здобиччю Польщі стали Галичина та Західна Волинь, Закарпаттям заволоділа Угорщина, Буковиною — Молдавське князівство. Східна Волинь, Поділля, Київщина та Чернігово-Сівершина були включені до скла­ду Великого князівства Литовського.

Суспільний лад. t після ординського завоювання основними антагоністичними класами на Русі залишилися клас феодалів-зем­левласників, пов'язаних між собою поземельними економічними (а відповідно й політико-юридичними) відносинами сюзеренітету-ва­салітету, і клас феодально залежного селянства, яке ще більше закабалялося.

В умовах золотоординського іга частина феодалів в особі деяких місцевих князів та великих бояр, керуючись такими класо­вими корисливими інтересами, як можливість збереження феодаль­них повинностей на основі експлуатації залежного населення і свого привілейованого політичного, а також правового становища, знайшла спільну мову з ординськими феодалами і стала здійснюва­ти проординську політику.

Звичайно, далеко не всі представники класу феодалів переходи­ли на службу до ординців. Серед них також були патріоти. Але й при цьому головною та послідовною силою в боротьбі з золотоординсь-кими феодалами виступали широкі народні маси усіх земель Русі.

Значним феодалом в цей період залишалася церква. Частина ієрархічної верхівки православного духовенства перейшла на служ­бу до золотоординців, закликаючи народні маси до покірності. Така поведінка деяких церковників Давньої Русі щодо народу була про диктована виключно корисливими міркуваннями. Золотоординсь-кі хани надавали їм всілякі привілеї. Але й серед церковних ієрархів були і такі полум'яні борці за свободу Русі, як Сергій Радонежський та інші організатори боротьби з ордою. Церква і в цей період збільшувала свої земельні володіння головним чином за рахунок князівських пожалувань. Так, на початку XIV ст. князь галицький Лев Данилович пожалував церкві Святого Спаса село Страшевичі, а перемишльському єпископу — село Рушевичі. У 1322 p. князь Любарт Редимонович подарував декілька сіл Соборній церкві Іоана Богослова в Луцьку.

Встановлення тяжкого іноземного іга призвело до посилення феодального гноблення. Сплачуючи золотоординським ханам да­нину, феодали Русі немилосердно експлуатували залежне селянст­во.

Кількість експлуататорів в Південно-Західних землях попов­нювала верхівка міського населення — лихварі, великі та середні купці, власники майстерень. Експлуатація трудових мас в Півден-но-Західній Русі посилювалась внаслідок участі в ній колоністів — вихідців з інших країн, які інтенсивно заселяли її міста. Отримуючи великі привілеї порівняно з місцевими мешканцями, колоністи захоплювали головні галузі торгівлі та ремісництва, ставали орен­дарями, наглядачами над землями феодалів, виноторговцями. Ос­новним експлуатованим класом було селянство, окремі верстви якого знаходились на різному ступені феодальної залежності. Із збільшенням феодального землеволодіння світських та духовних феодалів було тісно пов'язане селянське обезземелювання, зростан­ня їхньої заборгованості феодалам і в цілому посилення закабален-ня широких мас селянського населення. З'явилися нові категорії залежного селянства: кріпаки (закабалені селяни), неповноправні члени общини, наймити, підсусідки, які змушені були через відсу­тність засобів виробництва виконувати різні повинності на користь багатих сусідів, халупники, які не мали навіть своїх господарських будівель і тулилися по дворищах тих же багатих сусідів, дольники, яким залишалася лише частка виробленого ними продукту, поло-ненники та данники, чиє правове становище зрозуміле з самої їх назви. Повноправні члени общини, які прийшли з інших місць, звалися "сябрами", "товаришами", "поплічниками", "потужника-ми" та ін. Наступ феодалів-землевласників на селянські общини продовжувався. Це призводило до подальшого руйнування їх дав­ньої економічної основи і появи усе нових категорій залежного селянства.

Перебуваючи у тій чи іншій феодальній залежності, селяни зазнавали подвійного гніту: місцевих феодалів та феодалів Золотої Орди. Основним видом податків було збирання грошової ренти ("подимщини"). Збиралася і дань натурою (медом, воском, хутра­ми, зерном, сіном, худобою, птицею та ін.). На плечі трудового народу лягло також 14 видів ординських "даней" та повинностей. Основними з них були: "вихід" або "царева дань"; податок безпо­середньо для ординського хана; торгові збори ("мит", "тамка"); візничі повинності ("ям", "підводи"); утримання ханських послів ("корм"); різні "дари" та "почесті" хану, його родичам і наближе­ним. Кожного року з руських земель виходило у вигляді данини багато срібла. Періодично збиралися великі "запити" на військові та інші потреби. Причому збирання данини з населення Русі ордин­ські хани нерідко віддавали на відкуп так званим бесерменам, що оберталось для населення Русі додатковими поборами, кабалою, ще більшим свавіллям, а нерідко продажем людини, що заборгувала, у рабство.

До експлуатованих верств населення входили і низи міста: підмайстри, учні ремісничих майстерень, слуги, нерідко численні позацехові ремісники та усякий інший "чорний" і "дрібний" люд. Це була найчисленніша частина міського населення, становище якої постійно погіршувалося.

Ординське іго та поглиблення внутрішніх антагоністичних феодальних протиріч призводило до посилення і подальшого загос­трення класової боротьби, вогнищами якої були в основному міста. Часто, приймаючи форму визвольних виступів, перш за все анти-ординських, ця боротьба за своєю сутністю завжди мала врешті-решт антифеодальну спрямованість.

Державний лад. Галицьке-Волинське князівство. Завоювання земель Русі ордами Батия і встановлення іга іноземних загарбників не могли не впливати на державний лад цих земель. Ординські правителі зберегли в князівствах місцеву адміністрацію, військо. Проте тепер князі повинні були визнавати хана Золотої Орди як свого вищого сюзерена, вважати "в отня (батька) місце" і приймати з боку хана у свою адресу назву "діти наше". Князі зобов'язувалися за вимогою хана постачати йому військові сили.

Одним із наслідків встановлення золотоординського іга була зміна порядку приходу до влади. Князь, який претендував на займання значного князівського столу, повинен був підтвердити це право отриманням від хана Золотої Орди або його представника особливого символу, так званого ярлика (грамоти), який потрібно було викупити та вислужити. З 1242 p. князі почали їздити за цим ярликом у ставку Орди — Сарай, де отримання його було пов'язане з великими труднощами, які штучно посилювались ординськими правителями, котрі вимагали величезні подарунки. Князі, які при­бували у ставку Орди, були змушені дотримуватися принизливого етикету та язичницького ритуалу, бо відмова від цього призводила до неминучої смерті. Наприклад, відмова виконати язичницький обряд стала приводом для убивства князя Чернігівщини, претенде­нта на київський стол Михайла Всеволодовича.

На підвладній же їм території князі зберігали усі свої повно­важення. Вони самостійно правили своєю землею. В той же час князі знаходились під постійним наглядом представників золотоо-рдинських ханів в землях Русі — баскаків. Система баскацтва була введена в Південно-Західній Русі у 1257 p.

Починаючи з першої половини XIV ст., золотоординські хани припинили посилати на Русь баскаків. До цього їх змусили виступи народних мас Русі наприкінці XIII — першої чверті XIV ст. Лікві­дація баскацтва, а також ординського відкупу-данини створювала необхідні умови для відновлення, а згодом і підняття господарсько­го життя в землях Русі, активізації процесу їх політичного єднання.

Залишаючи практично недоторканою державну систему в кня­зівствах Русі, в тому числі у південно-руських землях, ординські хани переслідували при цьому певні цілі. Вони прагнули поставити собі на службу державно-правові порядки, які склалися на Русі протягом ряду століть, видаючи на займання столів тим князям, які здавалися їм надійними. Ненадійні ж, з точки зору ординських правителів, князі ліквідовувалися. Для ординських ханів була тра­диційною політика на Русі, яка полягала в тому, щоб приборкати одного князя з допомогою іншого, сіяти між ними чвари, приводи­ти сили князів у рівновагу і не дозволяти нікому з них зміцнитися. Робилося це з метою закріплення політичної та економічної влади Орди над руськими землями. Крім цього. Орда привласнила собі право збирати данину (в кінці XIII ст. збирання данини було надано руським князям), а також затверджувати князів в руських землях. Однак вона неспроможна була домогтися більш глибоких змін у внутрішньому державному устрої земель Русі.

З великих князівств, які в цей час існували на території України, виділялося Галицьке-Волинське, створене в 1199 p. Про­існувало воно до 1340 p. Державний лад Галицько-волинської землі, хоча й мав ряд своєрідних рис, обумовлених особливостями її соціально-економічного і політичного розвитку, все ж у головно­му був подібний до державного ладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі. Галицько-волинська земля, навіть, перебу­ваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберегла риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській держа­ві. Главою тут був великий князь. Йому належала верховна влада. Князь міг приймати законодавчі акти. Великі князі здійснювали поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства.

Князі Галицько-волинської землі мали судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю належало право збирання податків, карбування монет і розпоряд­ження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення мит­них поборів. Прерогативою князівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами.

Великі князі прагнули мати свій вплив і на церковну організа­цію, використовувати її у своїх інтересах. За згодою великого князя призначалися єпископи, тільки після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя.

Галицько-волинській землі відомо було і спільне правління двох великих князів. Так, у період після 1245 p. формою правління на цій величезній території став своєрідний керівний дуумвірат Данила, безпосередньо "тримавшого" Галичину, а також Дорого-чинську, Белзьку та Холмську землі на Волині, та Василька, який мав "під своєю рукою" Володимир з більшою частиною Волині. Наприкінці XIII ст. з'явилась потенційна можливість встановити дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але внаслідок міжусобиць між ними вона не була реалізована. Однак сини князя Юрія Андрій та Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних питаннях. У спільній грамоті 1316 p. вони називають себе "князі всієї Русі, Галичини та Володимири"".

Для підтримки авторитету князів використовувалися ними титули "руських королів", "принцепасів", "князів Руської землі". Розповсюджувалися такі атрибути влади, як корона, герб, знамено, печатка. Так, королівським титулом володів Юрій. Про існування такого титулу свідчить зображення Юрія на печатці з короною на голові і скіпетром у руці, супроводжене написом: "Король Русі та князь Володимири'".

Однак зосередити всю державну владу у своїх руках великим князям Галицько-волинської землі так і не вдалося. У цьому їм заважало згуртоване і сильне боярство, особливо галицьке. Князь був змушений допустити його до управління Галицько-волинською зем­лею. Хоча князь в Галицько-волинській землі в окремі періоди вважався "самодержцем", тобто необмеженим правителем, фактично він залежав від боярства, яке всіма силами прагнуло обмежити його владу, використовуючи князя в той же час як знаряддя для охорони власних інтересів. Бояри, які були великими землевласниками, під­тримували князівську владу настільки, наскільки вона була виразни­ком інтересів феодалів у боротьбі з пригнобленим населенням, захи­щала їх земельні володіння. В окремі періоди Галицько-волинської Русі значення князівської влади настільки принижувалося, що князі практично не могли розпочати ні однієї значної політичної акції без відома і підтримки бояр. Сказане дає підставу вважати цілком пере­конливим судження про те, що в Галицько-волинській Русі існувала така форма правління, як феодальна монархія, з сильними олігар­хічними тенденціями місцевого боярства.

Зростаючий авторитет боярської ради пояснюється силою об'є­днаного боярства. Як постійний державний інститут боярська рада діяла в Галицько-волинській землі вже в першій половині XIV ст. До її складу входили знатні та великі бояри-землевласники, галицький єпископ, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада скликалася з ініціативи самого боярства, а інколи і за бажанням князя. Однак князь не мав права скликати боярську раду за своєю ініціативою без врахування думки бояр. Очолювалася рада найвпливовішими боярами, які намагалися обмежити діяльність кня­зя. У період князювання Юрія II боярська олігархія настільки поси­лилась, що найважливіші документи підписувалися великим князем тільки спільно з боярами. Формально, не будучи вищим органом влади в Галицько-волинській землі, боярська рада, окрім цього, відігравала велику роль в політичному житті цієї землі, у справі управління нею. Позиція боярської ради посилювалася ще й тим, що до її складу входили передусім бояри, які займали важливі посади в системі управління Галицько-волинською землею.

У Галицько-волинській землі, як і в інших великих князівст­вах Русі того часу, отримала поширення двірсько-вотчинна система управління. Тут мав місце більш прискорений, порівняно з іншими руськими князівствами, процес переростання двірсько-вотчинних посад у двірцеві чини. Особи, які займали посади двірсько-вотчин­них слуг у князівському домені, в той же час здійснювали різні функції управління в межах свого князівства. З числа осіб, які займали певне місце в центральному апараті управління Галицько-волинської землі, літопис зберіг відомості про двірськового (дворе­цького), печатника (канцлера), стольника та інші двірськові чини.

Двірськовий був центральною фігурою серед чинів двірсько-вотчинної системи управління. Він відав князівським палацом і очолював апарат управління усім господарством князівського доме­ну. Від імені князя двірськовий нерідко здійснював також судочи­нство, будучи "суддею князівського двору". Двірськовий забезпечу­вав охорону князя в період військових дій, в його обов'язки входило також супроводження князя під час його виїздів за межі князівства.

Печатник був зберігачем князівської печатки, складав тексти грамот або керував роботою щодо їх складання, засвідчував князів­ські документи. Він зберігав грамоти та інші державні документи, займався їх розсиланням на місця. Печатник мав у своєму підпо­рядкуванні писців, перекладачів та ін. Деякі дослідники вважають, що печатник керував князівською канцелярією.

Стольник, певно, спостерігав за своєчасним надходженням доходів з князівських земельних володінь. В літопису є також відомості про збройника, котрий відав справами озброєння князів­ського війська, про отроків, які супроводжували та охороняли князя в походах, дитячих, які, окрім охорони князя в мирний та військовий час, виконували допоміжні функції при проведенні князем суду. Дитячі також забезпечували виконання судових рі­шень і проведення в життя різноманітних державних актів.

В Галицько-волинській землі існувала досить розгалужена система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі та по­садники, яких призначав князь. В їх особі була з'єднана адмініст­ративна, військова та судова влада. Вони також володіли правами збирання з населення данини та різних мит — важливої частини князівських доходів. Округами-воєводствами керували воєводи, які мали не тільки військово-адміністративні, а й судові повноваження. Територія Галицько-волинської землі ділилася і на волості, якими управляли призначені князем волостелі. Останні в межах своєї компетенції наділялися адміністративними, військовими та судови­ми повноваженнями.

Тисяцькі, посадники, воєводи, волостелі мали в своєму розпо­рядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони опиралися при виконанні обов'язків по управлінню підвладною їм територією. Місцеве управління будувалося на системі "кормлінь". Для ведення судових розборів в незначних справах, виконання деяких поліцейських функцій в межах сільської общини обиралися старости. Вони підкорялися місцевій князівській адміністрації, найвищі посади в якій займали в більшості випадків бояри.

Така система центрального та місцевого управління в Галиць-ко-Волинській землі мала прислуговувати інтересам класу феода­лів-землевласників, забезпечувати їм умови експлуатації залежного від них населення і придушувати його опір гнобленню феодалів.

Важливою ланкою в державній структурі Галицьке-Волинсь­кої землі було військо. З одного боку, воно використовувалося для відбиття зовнішньої агресії, яка йшла від сусідніх держав, а з іншого

— виступало активним знаряддям в руках феодалів для придушення опору експлуатованих мас. Остання функція князівської влади здійснювалася за допомогою князівської дружини і боярських заго­нів. На заклик князя бояри повинні були з'явитися на чолі своїх загонів до місця зборів. Князі шукали й інші шляхи організації свого війська, використовуючи наймані загони іноземців, однак, ці загони були ненадійні.

У період вторгнення іноземців до складу війська поряд з професійною дружиною входило народне ополчення.

Піклуючись про посилення боєздатності збройних сил і праг­нучи послабити власну залежність від великих феодалів, Данило Галицький у середині 40-х років XIII ст. сформував регулярну піхоту ("пішці") і переозброїв кінноту. До складу регулярної піхо­ти, а можливо, і кінноти Галицько-волинського князівства входили умовні володарі (держателі) земельних наділів, служилі малі та середні бояри, а також залежні селяни, які "сиділи" на цих ділянках

— феодах. До складу "пішців" могли входити і жителі міста. Командував військом найчастіше сам князь, а також воєвода, який призначався князем і був йому підпорядкований. Під час бойових дій князь міг скликати військову раду.

Щодо судової системи Галицько-волинської землі слід відмі­тити, що суд не був відділений від князівської адміністрації. Існував і церковний суд. Сфера юрисдикції цього суду визначалася перш за все церковними статутами князів Володимира та Ярослава і була надто значною. У віданні церковного суду знаходилися питання, пов'язані з майновими та шлюбно-сімейними відносинами.

Галицько-волинська держава мала велике значення для захід­них іемель і для всієї України. Державне життя тривало тут на сто років довше, ніж на Наддніпрянщині. Населення Галичини і Волині досягло високої культури й великого розуміння державно-політич­них справ.

Що стосується соціально-політичного ладу Південно-Західних земель, який склався відразу після включення їх до складу Великого князівства Литовського, то будь-які докорінні зміни в ньому не відбулися. Князі цих земель перетворилися в удільних князів, за­лежних від великого князя Литовського, і перебували з ним у відносинах сюзеренітету-васалітету. Над удільними князівствами височіли органи верховної влади Великого князівства Литовського, які за своєю структурою мало чим відрізнялися від відповідних органів Давньоруської держави. Велике князівство Литовське зна­чною мірою успадкувало політичний устрій Давньоруської держави з урахуванням змін, викликаних розвитком економіки та класово-соціальної структури суспільства. У цей період, знаходячись в становищі удільних, південноруські князівства користувалися відо­мою автономією. Влада на їх території зосереджувалася в руках удільних князів. Для розв'язання важливих питань внутрішнього життя удільного князівства збиралася рада, до складу якої входили впливові місцеві феодали, представники місцевого боярства та церкви. Удільним князям підпорядковувалися органи управління, а також військо.

Характерною рисою взаємовідносин центральної влади Вели­кого князівства Литовського і удільних князівств було прагнення великого князя до цілковитого підкорення цих князівств Великому князівству Литовському. Це виявилося, зокрема, у здійсненні полі­тики, спрямованої на підрив давньоруської князівської династії, позбавлення місцевих князів наділів та заміни їх намісниками великого князя. Складався також слухняний великокнязівській вла­ді військовослужилий стан — місцеве дворянство.

14 серпня 1385 p. в Крево була підписана Кревська унія — угода про династичний союз між Великим князівством Литовським та Польщею. Великий князь Литовський Ягайло вступив у шлюб з польською королевою Ядвігою і став польським королем, а його князівство увійшло до складу Польщі. До цього Велике князівство Литовське спонукала необхідність боротьби проти агресії німецьких хрестоносців. На ті часи Кревська унія відповідала інтересам поль­ських та литовських феодалів. Прагнучи зберегти і посилити пану­вання на білоруських та українських землях, литовські феодали шукали підтримки у польських феодалів та польського короля. Внаслідок підписання Кревської унії та реалізації її умов погірши­лося становище українських земель. У 90-х роках XIV ст. удільні князівства українських земель були ліквідовані. Це стало початком здійснення загарбницької політики польських феодалів щодо насе­лення цих земель.





Реферат на тему: Галицько-волинське князівство (XIII—XIV ст.) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.