Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Форми правління в арабських країнах (реферат)

План

1. Роль і місце інституту, форми правління в процесі дослідження конституційно-правового регулювання та формування держави.

2. Розпад колоніалізму на Арабському Півдні, та зміни в суспільно-політичній і соціально-економічній структурах району.

3. Монархічний режим правління в окремих арабських країнах, та його особливості.

4. Розподіл функцій виконавчої та законодавчої влади – новий напрям в модернізації державно-політичної системи монархії.

5. Роль і місце республіканської форми правління в окремих арабських країнах.

6. Реорганізація державно-політичної системи молодих арабських республік та її наслідки.

7. Становлення революційно-демократичної влади у другій половині ХХ ст. – нове явище в арабському світі.

8. Вдосконалення методів керівництва в арабських країнах – необхідна умова перевтілення окремих ланок управління в єдиний механізм регулювання економіки.


 

Інститут форми правління посідає центральне місце при вивченні конституційно-правового регулювання організації та формування держави. Форма правління – це просто абстрактна категорія науки конституційного права, а той ключ, за допомогою якого тільки і можна аналізувати систему органів державної влади, встановлену конституційно відповідальної держави. Конституції держав завжди закріплюють основний принцип форми правління: монархія або республіка.

Найчастіше в конституційному праві під формою правління розуміють спосіб організації та формування вищих органів, який у принципі зумовлюється становищем глави держави та його відносинами із законодавчою владою.

Ст. 283

Порядок заміщення посади глави держави у порядку успадкування або шляхом виборів визначає дві основні форми правління – монархію та республіку.

Монархія – це така форма правління, де глава держави – монарх (імператор, король, князь Великий, герцог, султан, емір) володіє особливим юридичним статусом, його повноваження мають первісний, непохідний від будь-якої іншої влади у державі характер, він набуває свій пост, як правило, за спадкоємством і посідає його до довічно.

Є два різновиди монархічної форми правління.

Ст. 116-117

Абсолютна монархія – форма правління, при якій монарх має всю правоту державної влади (монарх - джерело) будь-якої влади і тільки він визначає її межі в портативних етапах, які дарує своїм підданим. Будь-які виборчі органи відсутні, проте це не викликає можливість існування різного роду дорадних установ (н. Диван (рада) в Саудівській Аравії, це представлені члени численного (до 7 тис. осіб) сімейного клану Аль Саудів: основні риси абсолютної монархії на сьогодні зберігають такі держави, як Бахрейн, Бруней, Катар, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія, привертає до себе увагу той факт, що конституції та прирівняні до них законодавчі акти цих країн не тільки декларують монархічну форму правління, але й закріплюють її за конкретною родиною. Так, у Саудівській Аравії ст.5 Конституційного документу (нізам) 1992 р. декларую, система влади в королівстві Саудівська Аравія монархічна. Влада належить синам короля – заснована Абдель, Азіза ібн Абдель Рахмана, Аль Фейсама Аль Сауда та синам їх синів…” ст. 5 Конституційного документу (Базового статусу держави Оману 1996 говорить "…система правління – султанська (монархічна)” і далі містить положення, відповідно до якого влада буде успадкована по головній ліній потомками Турки ібн Саїда ібн Султана).

Аналогічні положення містяться в Конституціях Бахрейна, Катара.

Монархічна форма правління існує в 45 державах світу; 11 з яких в Азії, а саме: Бахрейн, Бруней, Йорданія, Малайзія, Непал, Камбоджа, Кувейт, Катару, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія, Тайланд, Японія.

Залежно від ступеня конституційного обмеження влади монарха розрізняють дуалістичну і парламентську.

Дуалістична монархія характеризується розподілом влади між монархом і парламентом з переважанням влади монархів.

Повноваження монарха обмежується тільки у законодавчій сфері, проте і в цій сфері жодний закон не може бути прийнятий без згоди на те монарха (він володіє правом абсолютного вето). Монарх є главою держави і володіє основним прерогативами у сфері виконавчої влади (призначає уряд, який несе відповідальність перед ним, є головнокомандуючим армії). Він також може призначати членів верховної палати парламенту, розпускати парламент на невизначений час і на цей період володіти усією повнотою влади інституту парламентської відповідальності уряду і дуалістичних монархіях немає.

Окремі із загальних елементів знайшли своє відображення в конституціях. Так згідно зі ст.51 Конституції Йорданії 1952р. уряд є відповідальним перед парламентом, але при цьому вотум недовіри урядові у разі його висловлення, повинен бути схвалений королем. У Марокко уряд несе відповідальність перед парламентом і королем.

Сьогодні ця форма правління зберігається у Йорданії, Кувейті, Марокко, а також у Непалі після 1990р., де за новою конституцією уряд є відповідальним тільки перед парламентом.

Абсолютна монархія – форма правління, яка характеризується необмеженою владою глави держави, монарх володіє широкими повноваженнями в законодавчій, виконавчій та судовій сферах. Виборний представницький орган тут відсутній. Сьогодні – ця форма правління існує в Саудівській Аравії, Катарі, Омані, ОАЕ, Брунеї та ін. Про методи монархічної влади можна роботи висновки на прикладі Брунейського султанату. Тут не проводяться вибори і немає впливових партій. Влада в країнах належить султану Хасаналу Болкіаху. Він одночасно є прем'єр-міністром головнокомандуючим збройними силами, главою багатьох департаментів, міністра фінансів і міністра фінансів, своїм молодшим братам.

Подібним же чином діють режими монархічної влади і в згадуваних вище еміратах зони персидської затоки.

Однією з особливостей статусу монарха, є те що в Конституціях деяких держав встановлюється вимога належності монарха до офіційної церкви (Великобританія, Данія, Норвегія, Швеція). Аналогічні положення можна знайти в конституціях, прийнятих у так званих мусульманських країнах, форма правління яких визначається як дуалістична монархія (Бахрейн, Йорданія, Марокко). Цієї умови додержуються і в абсолютних монархіях, де не існує конституцій (Оман, Саудівська Аравія). Нерідко монархи проголошуються духовними лідерами на теренах своєї країни.

Київ 1991р.

Для деяких з мусульманських країн характерна історично-перехідна форма дуалістична монархія (Йорданія, Кувейт, Катару, Марокко). Загальною умовою дуалістичних монархій є те, що тут реальні влади повноваження розподілені між монархом і парламентом , хоча монарх звичайно зберігає домінуючі позиції.

Крім монархій у мусульманських країнах прийняті і республіканські форми правління. Найбільш цікавою серед них є теоретична (ісламська) республіка, прикладом якої може бути Іран.

Конституція цієї країни встановлена заради побудови державного механізму, які, за багатьма ознаками можна порівняти з тими, що узгоджуються з традиційними республіканськими формами. Однак, поряд з такими інститутами, як президент і парламент, вона фіксує наявність так званого керівника. Останній наділений верховною, духовною і політичною владою і здійснює організації вождя нації, яка сприймається як громада мусульман. Неординарними слід визнати і деякі інші форми державного правління, прийняті у зарубіжних країнах.


 

Розпад колоніалізму на Арабському Півдні з другої половини ХХ ст. викликав великі зміни в суспільно-політичній і соціально-економічній структурах країн регіону. В результаті багаторічної національно - визвольної боротьби арабських народів були знищені політичні основи колоніального підпорядкування. 21 держава домоглася політичної незалежності. Замість колишніх колоній і напівколоній виникли різні по формі органи управління держави, які можна поділити на дві групи – монархії та республіки, з помітними відмінностями в державно – політичному ладі в середині кожної з них.

Монархічний режим зберігся у восьми арабських країнах, причому у формі абсолютної монархії тільки у Саудівській Аравії і Омані, в інших влада монарха обмежувалась конституцією. Зміни в державно-політичному укладі арабських монархій були пов'язані з процесами становлення централізованої держави в одних країнах, з утвердженням державної незалежності в інших.

Зміни в інституційній системі в групі цих країн здійснюється зверху. Вони стали результатом реакцій правлячих режимів на імпульсивний розвиток сучасної економіки, посилене задіянням господарства в систему капіталістичних світогосподарських зв'язків, що викликало активізацію економічної і суспільно-політичної діяльності різних шарів суспільства. Необхідність контролю і регуляція цієї діяльності визначила політичне розширення адміністративно-господарських і підприємницької функції самої держави, модернізацію системи державного керівництва, пристосування її до сучасних завдань трансформації даного суспільства.

Зміни в державно-політичній системі в кожній країні визначається рівнем соціально-політичного та економічного розвитку. В цей же час загальною рисою розвитку даної групи держав являється постійний перехід від часткових адміністративних реформ до більш широких змін, що зачіпають всі гілки виконавчої та законодавчої влади. Адміністративні реформи відіграють важливу роль у модернізації державної системи у всіх монархіях, оскільки адміністративно – керівний апарат являється фактично єдиною централізуючою ланкою в державному ладі, оскільки в цих країнах профспілкова і політична діяльність заборонені.

В результаті здійснення реформ в державній системі арабських монархій з'явились нові органи управління ( департаменти, галузеві міністерства, муніципалітети та інші). В більшості країн діяльність цих органів була безпосередньо підвладна владі монарха, який призначав склад уряду, особисто керував роботою важливих міністерств, визначав х бюджетні витрати та керував прибутками держав підприємств. Багато функцій радників короля були передані міністерствам, створеним з урахуванням розвитку галузей господарства і їх важливості.

Система міністерств у Саудівській Аравії формувалась в 50-70 роках. На початку 50-х років вперше був створений перший виконавчий орган влади – Рада Міністрів та ряд міністерств, в тому числі закордонних справ, охорони, з питань освіти, транспорту, сільського господарства і водного господарства. В середині 50-х років з'явились міністерства фінансів та національної економіки, промисловості і торгівлі, а також міністерство охорони здоров'я. В результаті досить чітко визначилась головна область діяльності державного апарату у відповідності з рівнем розвитку саудівського суспільства. В 60-ті роки найважливіший напрямок державної діяльності - створення необхідних умов для прискорення розвитку нафтової промисловості. Були створені міністерство нафти та мінеральних ресурсів, міністерство з питань праці та міністерство інформації. В 70-ті роки централізована державна служба контролю за правовими нормами суспільного та господарського життя країни в міністерстві юстиції; з метою регулювання діяльності місцевих органів управління було створено міністерство муніципалітетів і сільських служб. В середині 70-х років для посилення державного контролю за розвитком тієї чи іншої галузі господарства була проведена реалізація існуючих вже міністерств. З міністерства торгівлі і промисловості і енергетики. Крім того, в умовах широкого будівельного буму, що охопив країну було створено спеціальне міністерство громадських справ та житлового будівництва. В 1975 році було створено міністерство планування. Його діяльність безпосередньо була пов'язана із розробкою загальноекономічної стратегії росту.

Відносно розвинута система державного правління склалася в Йордані, Марокко, Абу-Дабі, Катарі. В Омані і в більшості еміратів ОАЕ вона тільки формується.

Передача виконавчої влади Раді Міністрів в цих країнах прискорила створення більш розгалуженої системи підпорядкування на місцях. Так, перший Кабінет Міністрів в Катарі був затверджений в 1970 році. Адміністративний апарат в цій країні включає 22 міністерства і відомства, муніципалітет у столиці та сільські ради на місцях. Муніципалітети Абу-Даби, очолювані членами правлячої династії, здійснюють збір податків з населення, контроль за будівництвом житлових будинків та громадських об'єктів, а також будівництво доріг та ін. Таким чином, нові елементи в системі виконавчої влади в монархіях (міністерства, департаменти і муніципалітети) забезпечують розширення сфери контролю і підпорядкування основних сторін суспільного та економічного життя країни правлячому режиму.

Новий напрямок в модернізації державно-політичної системи арабських монархій – поділ функцій законодавчої та виконавчої влади, зосередженої в руках монарха. Поступовий перехід від абсолютної реформи до конституційної у більшості арабських монархій передбачає формування нових органів законодавчої влади. Згідно з Конституцією, прийнятого в Марокко, Йорданії, Кувейті, Катарі та ОАЕ, були створені національні збори. Найбільш чітко буржуазний принцип поділу влади був зафіксований в третій Конституції Марокко, прийнятій в 1972 році. Законодавча влада в країні належить парламенту, а виконавча – Раді Міністрів, призначеній королем. У відповідності з Конституцією у Йорданії, Кувейті, Бахрейні Національні збори ділять з королем законодавчу владу, але фактично залишаються органом, підвладним королю. При зовнішній обмеженій демократії правління в цих країнах в основі існуючого переважають в основному авторитарні, репресивні методи керівництва, в тому числі заборона партій, призупинка дії Конституції або її скасування. Прикладів цього чимало. В Марокко в 1965 році було розпущено парламент і введено надзвичайний стан, в 1975 році емір Бахрейна призупинив термін дії Конституції для придушення опозиції, що виникла у Національних зборах, в Кувейті в 1976 році було розпущено парламент. Ще менше прав надає національним зборам Конституція Катара та ОАЕ. Діяльність національних зборів у цих країнах обмежена радницькими функціями, їх рішення не мають сили закону.

Згідно Конституції Катару, прийнятої в 1970 році, емір зберігає найвищу законодавчі та виконавчу владу. Незалежною була оголошена лише система судовиробництва. В ній передбачено розвиток державних судів поряд із збереженням шаріатських. Справи ведуть судді, призначені від імені еміра. Новий Конституційний орган в ОАЕ – Вища Рада федерації, що складається з семи емірів. Крім того, створено Федеральні консультативні збори з радницькими функціями. Конституція в ОАЕ не стосується керівництва еміратами, що входять у Федерацію. Державно-політичний уклад еміратів всередині неї різноманітне. При правителі в Абу-Даби створено Національні консультативні збори, що складалися із шейхів і бізнесменів і очолювані шейхом найбільшого племені. В інших еміратах, де поки що немає офіційного адміністративно-територіального поділу на провінції, райони і округи, самі еміри з допомогою радників складають бюджети, розробляють закони про податки, безпосередньо розпоряджаються фінансами, керують місцевими органами, поліцією.

Для державно-політичного розвитку всіх арабських монархій властиво тісне переплетення нових і традиційних форм правління. Нове не виживає старого, виникає повний синтез форм, що забезпечує розвиток зовсім протилежних тенденцій – розвиток капіталізму і зміцнення політичних основ монархії. В системі державного правління у багатьох арабських монархіях поширений радницький принцип (аш - шура), витоки якого походять від принципу ісламського правління. Так діє Радницька Рада при саудівському королі, в складі 40 представників королівської династії і місцевої аристократії, Юридична рада із 20 юристів – услемів, призначених самим королем. Цей же принцип покладено в основу роботи національних зборів в конституційних монархіях – Катарі та ОАЕ.

Дорадчий принцип використаний і в реформах органів місцевої влади. В Саудівській Аравії при губернаторі і на місцях створюються ради, які наділені правом вносити пропозиції більшістю голосів з питань розвитку освіти, будівництва шкіл і лікарень, організації кооперативів. Ці ради створювались за типом традиційних рад племен, очолюваних шейхами за участю судді та двох представників населення. Нові органи правління мають ту форму, що більш близька психології та суспільній свідомості більшості населення цієї країни. В цей же час подібний синтез елементів старого і нового в системі державного правління ускладнює, по суті модернізацію суспільства, орієнтуючись на збереження існуючого господарювання монархії. Традиційні форми правління на принципах аш – егури, які нерідко в арабських монархіях протиставляють європейські демократії, влада з успіхом використовує для зміцнення монархічного режиму.

В 13 арабських державах була встановлена республіканська форма правління, причому вона одержала різну конституційну інтерпретацію в залежності від природи сил, що прийшли до влади. В рамках республіканського ладу в арабському світі формувались буржуазно-парламентські системи правління (на світській або конфесіональній основі), велике поширення одержали військово-політичні, бюрократичні, авторитарні режими різних видів, а також в групі країн відбувалося становлення революційно-демократичної влади, що бере курс на соціалістичне перевтілення суспільства.

Система державно-політичного ладу у всіх арабських республіках відзначена межею перехідності, в тому числі формуванням широких соціальних коаліцій, що характерні для багатоукладного суспільства. В деяких країнах владу завоювали політичні організації, що оформилися ще до незалежності і зігравши помітну роль в антиколоніальному русі. Вони представляли неординарні блоки сил, наприклад крупної буржуазії та поміщиків – в Лівані, дрібнобуржуазних – в Тунісі, революційно-демократичних – в Алжирі. Буржуазно-поміщицька партія Вафт в Єгипті не змогла втримати владу. Її захопила організація "Вільні офіцери”, що привело в 1952 році до першої антимонархічної революції в арабському регіоні. В багатьох країнах, так як у Єгипті, шляхом військових переворотів до влади прийшли керівництва, що представляють сили, ворожі колоніалізму і об'єднані національною ідеологією в її різноманітних проявах – панарабізму, місцевого соціалізму чи модернізованого ісламу. Становище правлячих сил, що прийшли до влади таким шляхом, завжди було залежним виключно від політичної рівноваги чи балансу сил. Зміна їх розстановки визначало широкий діапазон формування військово-політичних режимів (від військово-бюрократичної диктатури з тенденціями вкрай правого крила, наприклад в Судані, до регулюваної демократії, наприклад в Лівії).

Боротьба за збереження влади включала створення нових об'єднань і одночасне розмежування їх складових. Вирішальна підтримка урядом представників національного капіталу в більшості країн на першому етапі революції викликала політичну активізацію буржуазії, що прагне захопити державно-політичне правління і підпорядкувати своїм вузько класовим інтересам подальший розвиток суспільства. Взаємодія державної влади з національною буржуазією в цілому чи її окремими частинами, наполегливо претендуючими на завоювання влади, приймало гострі конфліктні форми (наприклад, антикапіталістичні міроприємства в Єгипті і Сирії в 60-ті роки, в Алжирі, Іраку, НДРЙ та ін.). в цей же час правлячі кола в окремих країнах робили спроби наступу і на позиції прогресивних сил, чергуючи засоби політичного тиску та репресії з тимчасовим компромісом з прихильниками демократичних реформ та змін в державно-політичній системі. Від результатів цієї боротьби в кожному конкретному випадку залежать умови і методи правління, степінь його демократизації.

Зміна державно-політичної структури в багатьох арабських країнах здійснюється в дещо іншому порядку. Спершу були створені тимчасові органи влади, в тому числі ради революційного командування, тимчасові законодавчі збори, прийняті тимчасові конституції. Колективна форма правління – Рада революційного командування (РРК) – була поширена в тих країнах, де до влади прийшли військові. Але в подальшому скрізь посилювалась тенденція централізації влади, зміцнення позицій персоніфікованого лідера, розширення повноважень президента. Так, у відповідності з поправкою до конституції в Іраку в 1973р. президент зосередив вищу законодавчу владу, став одночасно головою ради міністрів. В постійну конституцію Єгипту в 1979р. була внесена поправка, що відміняє обмеження терміну перебування на посту президента. На початку 80-х р.р. А. Садат зосередив у своїх руках пост глави держави, верховного головнокомандувача, голови вищої ради органів суду та начальника управління поліції.

Реорганізація державно-політичної системи молодих арабських республік зачепила і місцеві органи влади. На посаду губернатора призначались за принципом соціальної та політичної приналежності. У вищих органах управління державний апарат включав представників дрібної та середньої буржуазії, нової інтелігенції та технічних спеціалістів, партійних функціонерів і навіть чиновників старого режиму. Керівництво в ЙАР пробувало притягнути на державну службу службовців, навіть шейхів.

У всіх країнах спостерігався швидкий ріст чисельності управлінського апарату, особливо в державному секторі, наприклад в Єгипті і в Лівії, за темпами приросту чисельності працівників.

Значний ріст суспільних груп, пов'язаних з діяльністю держави, створив більш широку базу правлячому режиму. Свідчення тому численні організаційно-управлінські реформи в тому ж Єгипті, що включають реорганізацію департаментської форми правління в кінці 60-х р.р., створення багатогалузевих державних корпорацій в 70-х р.р., перехід до розукрупнення в 80-х р.р. і т. д.

Зміни всіх ланок державного управління – справа актуальна і надзвичайно важка. Повалення строї системи управління, що була успадкована від колоніалізму, виявилась не під силу більшості арабських країн. В багатьох арабських республіках успадковані від колоніальних часів негативні риси адміністративного управління, в тому числі загальний стиль бюрократичної служби, психологія колоніального чиновництва, зловживання владою, хабарництво, байдужість та бездіяльність. В найбільш відсталих країнах, наприклад в Судані, після революції продовжувало діяти дореволюційне трудове законодавство. Втілення в життя нових законів, що стосуються адміністративної практики, комерційних, трудових, орендних питань, спрямованих на обмеження експлуатації людини людиною і покращення умов їхнього життя, нерідко стикається з явним або скритим саботажем чиновників.

В тих країнах, де до влади прийшли партії, наприклад, Новий Дестур в Тунісі, Фронт національного визволення в Алжирі, Партія арабського соціалістичного відродження в Іраку, у всіх ланках державного апарату було встановлено політичний контроль.


 

Подальше перетворення державної системи відбувалось безпосередньо під керівництвом правлячої партії.

Найбільшого поширення в арабських країнах одержали одноманітні системи. Нерозвиненість або відсутність масових організацій і профспілок часто вели до негативних наслідків, порушення демократичних принципів управління, посиленню надмірної схильності до централізації влади. Спроби ввести багатопартійну систему, наприклад в Єгипті в період правління А.Садата, передбачали створення опозиції, контрольованої владою. Але активна діяльність національно-прогресивної партії заставила керівництво перейти до політики репресивних мір та поліцейської заборони.

Керівництво в багатьох країнах усвідомлює необхідність створення політичної масової організації, яка стала б важливою ланкою в системі управління, засобом політичного впливу на свідомість мас, їх виховання в дусі офіційних доктрин і прийнятої стратегії розвитку. Такі спроби створити організації "зверху” були в багатьох арабських країнах (наприклад, Арабський соціалістичний союз в Єгипті і Лівії, масова політична організація Загальський народний конгрес в ЙАР в 1982р.). Цей складний процес охоплює, звичайно, весь післяреволюційний період. Основною перешкодою на його шляху в багатьох країнах залишається обмежений характер дрібнобуржуазних режимів, їх боязнь народних мас.

Завдання створення авангардної партії, розвиток масових організацій на загально-демократичній основі, зміни інституційної системи державного управління на принципах народного представництва були зафіксовані в програмних документах революційно-демократичного керівництва в країнах соціалістичної орієнтації ( в Єгипті в період правління Г.А.Насера, в Сирії з приходом до влади лівихбаасистів, в Алжирі, НДРЙ та ін.).

Становлення революційно-демократичної влади в другій половині 20 ст. – нове явище в арабському світі. Політичною основою режиму в конституції НДРЙ оголошено союз робітничого класу, селянства, інтелігенції та дрібної буржуазії. Провідними силами революції в АНДР проголошені "трудящі фізичної та розумової праці, селяни, солдати, молодь, революційно-патріотичні елементи …”

В постійній конституції САР задекларовано рівність всіх громадян республіки перед законом в правах та обов'язках.

Законодавча влада в Сирії належить Народній раді, в якій не менше половини всіх депутатів повинні бути представниками робітників і селян. Серед найважливіших функцій сирійського парламенту – прийняття законів, затвердження державного бюджету, планів розвитку, міжнародних договорів. Кандидатура президента в Сирії висувається за пропозицією регіонального керівництва ПАСВ для подальшого затвердження шляхом загального референдуму на основі таємного голосування. Виконавчу владу здійснює Президент і Рада Міністрів.

Головна мета змін в системі державного правління в країнах соціалістичної орієнтації – утвердження нових, демократичних принципів народного представництва. Створення місцевих і народних рад в Сирії та Іраку здійснювалось шляхом розширення демократизації управління і забезпечувало встановлення прямих зв'язків органів влади з народними масами. В Сирії в 1971р. був прийнятий закон про створення органів місцевого самоврядування – районних, державних, сільських і селищних рад. Пізніше аналогічні ради біли створені на місцях.

Принцип участі народних представників в управлінні господарством, характерний для країн соціалістичної орієнтації, був використаний на практиці в Лівії. В країні проголошено лозунг створення "суспільства благополуччя і справедливості”, заснований на ідеях лівійського ісламського соціалізму. У відповідності з ідеєю прямого народовладдя, сформовані вождем лівійської революції М.Каддафи, в країні були ліквідовані традиційні інститути державності, уряду і влади. Їх замінили народні комітети з державно-виконавчими функціями і створені в кінці 70-х років революційні комітети з контрольними повноваженнями і ідеологічними функціями, які повинні стати основою правлячого режиму, прерогативи керівництва передані Вищому народному комітету, а головним законодавчим органом влади став Державний секретаріат. Перед лівійським керівництвом стоїть складна задача перетворення народних комітетів в діючі органи адміністративно-державного управління. В цілому антиімперіалістичний і антикапіталістичний характер діяльності лівійських революціонерів зближує її з реформами вкраїнах соціалістичної орієнтації.

У всіх країнах з прогресивними режимами ведеться наполегливий пошук нових форм організації виробництва. Система господарського правління в Алжирі включає соціалістиче правління у вигляді самогосподарювання господарств, що виникли в результаті створення виборчих комітетів на підприємствах державного сектора. Вони наділені широкими повноваженнями в оюласті управління підприємствами, Асамблеї утворюють п'ять комісій: фінансову, соціально-культурну, по питаннях штатного розкладу і підготовки кадрів, а також з питань дисципліни праці і техніки безпеки. В робочу асамблею обирають від 7 до 25 людей терміном на три роки. Діяльність цього органу має великий вплив на розвиток національних компаній – основної організаційної форми управління державними підприємствами в Алжирі. Створення робочих асамблей здійснюється відповідно із Законом про соціалістичне управління підприємствами, в якому передбачено посилення функцій контролю робочих з метою підвищення ефективності виробництва.

Зміни в державно-політичній структурі цих країн спрямовані на створення нової системи управління з широкими можливостями політичного і економічного маневру. вони дозволили державі активізувати свою діяльність перш за все в економіці.

Вдосконалення методів керівництва в арабських країнах – необхідна умова перевтілення знову створених ланок управління в єдиний механізм економічного регулювання для послідовного здійснення прогресивних соціально-економічних перетворень, для подальшої трансформації економічного бізнесу.

Список літератури:

1. С. А. Камінський. Інститут монархії в країнах арабського Сходу. М. 1981.

2. Якуб Юсеф Абдалла. Об'єднані Арабські Емірати. М. 1997.

3. Б. Н. Гашев Державний сектор в економіці Арабської Республіки Єгипет. М. 1998.

4. Сучасна Сирія. М. 1994

5. В. Л. Фатис. Лівія. М. 1992

6. Об'єднана Арабська Республіка. М. 1998

7. Л. Валькова, Л. Котлов. Південний Ємен. М. 1998

8. Арабські країни. Історія і сучасність. М. 1998

9. Конституції нових держав Європи і Азії. К. 1996

10. І. А. Александров. Монархії персидського залива. М. 2000.





Реферат на тему: Форми правління в арабських країнах (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.