Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Етико-правове трактування евтаназії та смерті (реферат)

Зміст

Вступ. 3

1. Визначення і критерії смерті 4

2. Етичні аспекти евтаназії 14

Висновки. 19

Список використаної літератури. 20


Вступ

Наприкінці XX століття відбулася зміна відношення людини до смерті. Раніше смерть розглядалася як природний кінець життя. Багато захворювань були не-виліковні, середня тривалість життя — невелика, а дитяча смертність висока. Наприкінці XX століття прогрес медичних технологій збільшив тривалість життя часто в поєднанні з його прийнятною якістю. Виникла популярна думка про можливості сповільнити старіння і відстрочити смерть. Люди частіше стали вмирати не вдома, а в стаціонарах і хосписах, де є емоційна, духовна і медична підтримка. З іншого боку, виникла етична думка, що контроль болю і дистресу при вмиранні щонайкраще може бути забезпечений закінченням життя.

Серйозною етичною проблемою стали випадки значного погіршення якості життя в результаті застосування нових технологій, які істотно відстрочували смерть людини. Стало необхідним вирішувати питання про етичну прийнятність відмови від терапії з підтримки життя або її припинення. Якщо ця тактика припустима, то в чому її відмінність від евтаназії та яка етична оцінка самої евтаназії? Додатковим імпульсом до етичних дебатів про вмирання і смерть став інтенсивний розвиток трансплантологи з необхідністю одержання донорських органів.

Більшість із порушених етичних проблем виявилися безпосередньо пов'язані з визначенням і критеріями смерті, а також із розробленням тестів, що дозволяють установити факт смерті. Визначення смерті є переважно філософським завданням, розроблення критеріїв смерті — переважно медичним завданням, а вибір тестів для підтвердження таких критеріїв — винятково медичним завданням.


1. Визначення і критерії смерті

Смерть — це постійне припинення функціонування організму як цілого. Під таким функціонуванням розуміється спонтанна інтегративна діяльність усіх або більшості підсистем (наприклад, ендокринний контроль) і, принаймні, мінімальний рівень відповіді на зовнішні впливи (наприклад, на зміни температури). Діяльність визначених підсистем може бути штучно замінена (штучний водій ритму серця, апарат штучної вентиляції легень - ШВЛ) без зміни статусу організму як цілого. Без сумніву, свідомість є невід'ємною характеристикою людини. Якщо вона загублена, життя втрачає свій сенс.

Філософський та біоетичний аналіз відношення до смерті, що був проведений наприкінці XX століття, привів до несподіваного висновку про відсутність адекватного визначення смерті, або, точніше, відсутності такого точного теоретичного визначення смерті, що могло б бути успішно використане стосовно різних практичних ситуацій. Багато тисячоліть для констатації смерті медики користувалися традиційними поняттями: зупинка серця, припинення дихання і неспроможність інших функцій організму. Неточність цього визначення полягала в тому, що смерть цих кількох органів ототожнювалася зі смертю всього організму. Ця помилка стала особливо помітною, коли в останній третині XX століття медична техніка виявилася здатною якомога довго підтримувати автономну діяльність майже кожного окремого органа (у тому числі тих двох особливо важливих, зупинка функції яких вважалася переконливою ознакою смерті, — дихання і серцебиття).

Суть порушених філософських і біоетичних проблем заснована на недосконалості медичних критеріїв смерті. З принципових позицій такими критеріями можна вважати постійну втрату кардіореспіраторних функцій і повну та необоротну втрату функцій усього мозку. Завдяки використанню сучасних технологій, що дозволяють тривало підтримувати вітальні функції, постійна втрата спонтанного дихання і кровообігу не може служити обов'язковою ознакою нефункціонування організму як цілого. Абсурдним було б вважати померлими пацієнтів, нездатних до самостійного дихання у разі ураження дихальних м'язів при поліомієліті або пацієнтів з асистолією, що вимагає імплантації водія ритму. Можна було запропонувати критерієм смерті постійну відсутність не тільки спонтанних, а й штучно підтримуваних функцій дихання і кровообігу. Але, з іншого боку, у разі штучного підтримання дихання і кровообігу функціонування організму як цілого може припинитися задовго до того, як перестануть штучно функціонувати легені й серце. Таким чином, легені і серце не мають унікального взаємозв'язку з функціонуванням організму як цілого. Пацієнт, який знаходиться на ШВЛ при повністю зруйнованому мозку, є скоріше "препаратом" штучно підтримуваних підсистем.

Точніше з припиненням такого функціонування корелює постійна і необоротна втрата функцій усього мозку. Даний критерій має і традиційні історичні паралелі: лікар, запрошений для констатації смерті, завжди звертав увагу на відсутність відповідної реакції під час огляду померлого, відсутність спонтанних рухів, включаючи дихання, відсутність зіничного рефлексу. Тільки така ознака, як відсутність серцебиття, не має прямого відношення до припинення діяльності всього мозку. Критерій "смерть мозку" був запропонований на початку 80-х років XX століття. Теоретичною основою нового критерію став той факт, що мозок, на відміну від органів дихання і кровообігу, здійснює інтеграцію роботи інших органів тіла, з одного боку, і відповідає за роботу свідомості, — з іншого. Тому на нього не поширюється та сама помилка, коли смерть одного органа ототожнюється зі смертю всього організму.

У 1968 р. у доповіді комітету Гарвардської медичної школи були запропоновані клінічні критерії, що дозволяли визначати "технічно залежних" пацієнтів з повною втратою всіх функцій мозку, включаючи примітивні стовбурові рефлекси. Комітет запропонував називати їх "пацієнтами, що знаходяться в незворотній комі", рекомендував вважати їх померлими і припиняти штучну респіраторну підтримку. Відповідно до Гарвардських критеріїв пацієнтів у незворотній комі визначали як пацієнтів зі смертю мозку. Однак опис випадків перебування пацієнтів у перманентному вегетативному стані дав підставу для дебатів з питання про правомірність трактування смерті пацієнтів, які тривалий час перебувають у несвідомому стані. У таких людей можуть бути збережені функції стовбура мозку, що регулюють дихання, артеріальний тиск та інші вегетативні функції. Незважаючи на припинення функцій кори мозку, такі пацієнти можуть дихати, у них зберігається серцева діяльність навіть без "технічної підтримки". За відсутності свідомості та мислення в них спостерігається зміна сну і неспання, самостійного дихання і стовбурових рефлексів. У таких пацієнтів відсутня здатність жувати, ковтати й адекватно реагувати на біль. Такий стан може тривати протягом різного часу — від кількох днів до багатьох місяців і навіть років. З огляду на повну залежність таких хворих від догляду і необхідність постійної досить дорогої медичної підтримки і спостереження за ними протягом тривалого часу, щодо цих хворих виникає питання про характер і виправданість тривалої активної терапії і навіть просто підтримання їхнього життя. Оскільки відповідно до Гарвардських критеріїв смерть - це втрата всіх функцій мозку, пацієнти з перманентним вегетативним станом не можуть вважатися померлими, оскільки у них збережена функція стовбура мозку. Проте велика кількість фахівців з біоетики рекомендують вважати таких людей померлими. На їхню думку, відмінністю живої людини від мертвої є повна та постійна втрата свідомості, а не повна та постійна втрата всіх функцій мозку. Таке протиріччя по суті відбиває розбіжність у поглядах на те, як саме ми уявляємо собі індивідуума, стосовно якого використовують слово смерть. Що саме перестає існувати, коли ми говоримо, що хтось, такий як ми, вмирає? Це складне, неминуче філософське питання, породжене можливостями сучасної медицини підтримувати вітальні функції в пацієнтів з повною і постійною втратою свідомості. Усі ці передумови є основою для нового розуміння смерті як утрати функції вищих відділів мозку. Прихильники такого критерію смерті вважають, що особистість може бути мертвою, навіть якщо організм як ціле залишається живим. Що дійсно є важливим, коли ми говоримо про життя, — це тривале існування особистості, а не безособистісного організму.

У 1968 р. Комітет Гарвардської медичної школи розробив і опублікував ряд тестів, що дозволяють діагностувати настання смерті всього мозку. На думку Комітету, з моменту встановлення даного стану повинна бути констатована смерть людини і припинено підтримання вітальних функцій за допомогою технічних засобів. Таким чином, пацієнт із повною смертю мозку вважається мертвим, навіть якщо дихання і кровообіг можуть підтримуватися штучно.

Оскільки зупинене серце можна знову змусити працювати і забезпечити шляхом реанімаційних заходів повноцінне відновлення функцій мозку, зупинка серцевої діяльності і дихання більше не можуть розглядатися як достовірні тести для підтвердження смерті.

Таким чином, донині сформульовано три принципові концепції стосовно того, що вважати смертю — серцеву смерть, смерть усього мозку, смерть вищих відділів мозку (мал. 1).

Мал. 1. Концепції визначення поняття смерті

Відповідно до першої концепції, людина вмирає лише тоді, коли настає необоротне припинення функцій кровообігу і дихання. У цьому випадку суб'єкт може бути визнаний живим навіть за наявності нефункціонуючого ("мертвого") серця і навіть за його видалення. Особливо слід підкреслити, що у визначенні смерті, орієнтованої на серце, міститься критерій необоротності припинення вітальних функцій. Частим і, очевидно, помилковим поглядом клініцистів є оцінювання людей, які перенесли зупинку серця і потім успішно реанімовано, як колишніх "клінічно померлих". Бути померлим означає необоротну втрату функції кровообігу і дихання. Якщо людина перенесла зупинку серця і потім була реанімована, виходить, вона ніколи не вмирала! Його органи і тканини продовжували жити. Потенційно ми можемо врятувати таку людину. Людина може вмерти, якщо в неї настає зупинка серцевої діяльності і не проводиться серцево-легенева реанімація, але некоректно вважати його померлим.

Відповідно до концепції смерті всього мозку індивідуум вважається померлим тоді, коли настає необоротне припинення всіх функцій мозку, включаючи стовбурові. Така концепція заснована на переконанні в тому, що сутністю людини є здатність до інтеграції тілесних (фізичних) функцій. І оскільки передбачається, що за таку інтеграцію відповідальний мозок, то людина може вважатися померлою тоді і тільки тоді, коли необоротно припиняється функціонування всього мозку. Концепція смерті всього мозку є загальноприйнятою юридичною базою для трактування смерті в більшості країн світу, за винятком деяких азіатських країн, де така концепція не збігається з традиційними поглядами буддизму.

Нарешті, концепція смерті вищих відділів мозку може бути застосована до ситуації, коли пацієнт знаходиться в несвідомому стані, більшість функцій мозку втрачено, але певні стовбурові рефлекси залишаються збереженими. Відповідно до концепції смерті всього мозку, він не може вважатися померлим, поки не будуть утрачені всі функції мозку. Разом з тим, відповідно до концепції смерті вищих відділів мозку, такий пацієнт може бути визнаний померлим, якщо вищі функції мозку залишаються втраченими постійно. Точка зору на те, які саме функції слід вважати в даній ситуації критичними, суперечлива. Існує думка, що такими функціями є функції кори мозку. Теоретично, однак, можливе збереження деяких моторних функцій кори у разі повної утрати сенсорних функцій. Деякі з прихильників концепції смерті вищих відділів мозку прирівнюють смерть до необоротної втрати свідомості і розумової функції. Клінічна ситуація, за якої вищі відділи мозку необоротно уражені у разі інтактності стовбурового відділу і збереженості функцій легень і серця без штучного підтримання, позначена як перманентний або стійкий вегетативний стан.

Визначення смерті і її критеріїв не можуть вважатися досконалими і мають потребу в подальшому розробленні, оскільки введення нового критерію — смерть мозку (або його вищих відділів) як інтегрального органа не усуває основної проблеми: редукції людини до органа. Критики існуючих критеріїв смерті свідчать, що у разі деяких отруєнь або глибокого переохолодженні енцефалограма також фіксує припинення роботи мозку, що потім може відновлюватися. Було усвідомлено, що пошуки більш адекватного критерію смерті повинні продовжуватися в напрямку ще більш інтегральних і загальнозначущих критеріїв. До речі, такі інтегральні критерії пропонуються й обговорюються: здатність до комунікації, здатність до відповідних реакцій, і, зрештою, збереження чутливості до болю (страждання) або задоволення. Сьогодні ще важко визначити, яким буде кінцевий підсумок зусиль, що починаються: єдиний критерій смерті (і життя) ще не вироблений, дискусії тривають.

Комітет Гарвардської медичної школи вніс наступне уніфіковане визначення смерті: "Індивідуум, у якого настає або необоротне припинення функцій дихання і кровообігу, або необоротне припинення всіх функцій мозку, включаючи стовбурові, вважається померлим".

У Сіднейській декларації Всесвітньої медичної асамблеї (1968 р.) зазначено, що "смерть є послідовний процес загибелі окремих клітин і тканин, не однаково стійких до кисневого голодування. Завдання ведучого лікаря — не турбота про окремі групи клітин, а боротьба за збереження цілісності особистості. Момент настання смерті відповідає необоротному припиненню інтегративних функцій головного мозку, зокрема стовбурових функцій. На сучасному рівні розвитку медицини не існує точних критеріїв визначення цього моменту і жодна техніка не може замінити лікарського висновку. Медична етика дозволяє припинити всі реанімаційні заходи в момент настання смерті, а також вилучити трупні органи для трансплантації, якщо отримано необхідну згоду і законодавство країни не забороняє робити це".

Сутність прийнятих у різних країнах світу документів, що регламентують критерії смерті, полягає в тому, що смерть установлюється як за традиційними критеріями (припинення діяльності серця і самостійного дихання за відсутності або неефективності реанімації або пізнього її початку, несумісного з відновленням мозку), так і за критеріями власне смерті мозку в разі діяльності серця, що зберігається. Таким чином, смерть мозку уявляється як необоротне, зумовлене глобальною деструкцією речовини, виключення можливості забезпечення мозком усвідомленого контакту індивідуума з навколишнім середовищем, його реакцій на зовнішні впливи і забезпечення основних життєвих функцій — самостійного дихання і підтримання артеріального тиску і гомеостазу. Отже, організм у стані смерті мозку приречений на смерть у традиційному розумінні (зупинка серця) у межах найближчих днів або тижнів. Діагноз смерті мозку, з огляду на її еквівалентність смерті людини, дає підставу для припинення життєво підтримувальної терапії — ШВЛ і введення ліків, що підтримують кровообіг. З морально-етичної точки зору, рішення про припинення такої терапії повинен приймати провідний лікар-реаніматолог після комісійного обговорення; однак примушувати його до припинення зазначених заходів ніхто не має права, як і він не може примушувати до цього своїх підлеглих. Швидше за все, лікар має право обмежити терапію, що незабаром призведе до зупинки серця. У випадку, якщо припинення ШВЛ і введення підтримувальних кровообіг препаратів мали місце, інформувати про це родичів не обов'язково.

Важливо підкреслити роль біоетики в розробленні філософської концепції смерті та її критеріїв. Найголовніша проблема, яка існує в дискусіях про смерть, — що значить бути людиною, бути особистістю? Розглянута на матеріалі медицини і біології, ця проблема показала, що такі атрибути життя, як здоров'я, біологічні параметри організму, діяльність окремих органів і навіть функціонування мозку ще не становлять визначення поняття життя особистості, життя людини. Коли йдеться про "життя людини", слід підкреслити, що це життя не може бути зведено до роботи органів дихання, серцебиття або травлення (хоча без них воно неможливе). Адже таке біологічне життя ще не має якості життя особистості, а, не маючи такої якості, воно вже нібито перестає бути життям у людському сенсі цього слова. Така перспектива зведення всього життя до його біологічного аспекту багатьма може розглядатися як щось гірше, ніж сама смерть. Тому через страх перед смертю конкретизується, що треба боятися не смерті, а цього біологічного, "рослинного" стану, від якого бажано було б позбавити себе, якщо навіть засобом для такого порятунку буде смерть, самознищення. У даному випадку право на смерть виступає як турбота про достоїнство особистості, про те, що захист цього достоїнства може бути важливіше смерті. Це — етична ідея: смерть розглядається не як найстрашніше, що може статися з людиною: найстрашнішим є втрата власної гідності, тобто втрата людиною самої себе.

Важливою особливістю нового критерію смерті (смерті мозку) стало й те, що вперше смерть (як медичний факт) була розглянута не як одноразова подія, а як процес, що складається з кількох стадій — припинення дихання і серцебиття, припинення діяльності мозку, руйнування клітин організму. Цей поділ смерті на акт і процес виявився не тільки практично важливим, а й теоретично плідним: почалися філософські розроблення цього поділу. У понятті смерть тепер розрізняють два значення — смерть як подія (death), тобто результат процесу припинення життя, смерть як підсумок переходу від буття до небуття як факт небуття; і смерть як процес, що передує настанню цієї події як проміжний стан між життям і смертю, як умирання (dying). Уперше такий поділ був проаналізований у роботі Елізабет Кюблер-Росс "Про смерть і вмирання", що вийшла у світ ще 1969 р. Уточнення цього поняття є дуже важливим, оскільки вживання його в різних значеннях призведе до плутанини і змішання понять: коли ми говоримо про страх перед смертю, то маємо на увазі не саме небуття, а саме страх перед умиранням, коли ще зберігається здатність відчувати біль та страждання, а іноді й усвідомлювати власну смерть.

Біоетики, медичні працівники, юристи звернули особливу увагу на процес умирання, тобто той проміжок, в якому свідомість людини безпосередньо зіштовхується з фактом особистої смерті, знайомиться з нею й або вступає з нею в боротьбу, або упокорюється, але однаково болісно страждає. Якщо врахувати, що ці страждання іноді тривають дуже довгий час і стають нестерпними, то логічно напрошується висновок про бажаність і можливість їхнього якнайшвидшого припинення. Зосередження уваги біоетики саме на цьому періоді переходу до смерті цілком зрозуміло: сучасна медицина знаходиться на такому етапі розвитку, коли вона все ще не вміє лікувати безліч хвороб, але має у своєму розпорядженні засоби тривалий час підтримувати стан хронічної хвороби, що призводить до того, що більшість людей (за підрахунками ВООЗ — понад 70 %) умирають не раптово, а поступово. Страждання, що відчуваються в цей час, не тільки особливо болісні, але й здаються (у зв'язку з ослабленням традиційних вірувань) багатьом людям зовсім безглуздими, а тому й непотрібними. Так поступово складалася ідея нового розуміння значення і цінності такого стану життя. Якщо раніше життя (взагалі, як таке) вважалося вищою цінністю, що, безумовно, переважає смерть, то тепер питання ставиться інакше: чи всяке життя в будь-якому його стані дійсно краще смерті? Принцип поваги автономії зазначає, що етично правильним є надання самому пацієнтові права вирішувати, як ставитися до власної смерті. У результаті було введено істотне етичне уточнення в поняття смерті — право на смерть, тобто визнання самої людини вищим авторитетом у питанні про його життя і смерть. Право на смерть знайшло своє офіційне оформлення у вигляді особливого документа — "життєвої волі" (заповіту), який кожна людина ще протягом життя, перебуваючи в повній свідомості і здоровому розумі, може скласти (але може його й переглянути) щодо добровільної відмови від особливих засобів продовження його життя і підтримувального лікування у випадку необоротного і невиліковного захворювання.

Таким чином, якщо в традиційній медицині, класичній моралі і європейському правовому полі головним принципом відношення до смерті була боротьба з нею, то в контексті біоетики виникли спроби "реабілітації" смерті, перегляду однозначно негативного відношення до неї, коли позначається щось страшніше, ніж смерть, — те, що ще гірше за смерть.

Якщо смерть розуміти традиційно, як припинення всіх функцій людського організму, дихання, серцебиття тощо, то важко дати етичне виправдання. Якщо розуміти смерть як рятування від непотрібних і безглуздих страждань за необоротних процесів умирання, то евтаназія буде уявлятися не як морально заборонений вибір між життям і смертю, а лише як вибір між смертю і смертю (смертю болісною і довгою і смертю легкою і швидкою). Якщо смерть людини буде визначатися у зв'язку зі смертю одного, але найголовнішого для людської сутності органа — мозку, то за таких умов контингентом для евтаназії стануть все численніші групи тяжкохворих і вмираючих. Цей останній критерій смерті — смерть мозку — здобуває все більшу кількість прихильників, особливо серед лікарів і медичного персоналу через наявність досить вагомих теоретичних, а, головне, досить прагматичних аргументів на його користь.


2. Етичні аспекти евтаназії

Під час біоетичного аналізу проблеми смерті увага насамперед зосереджується на процесі переходу до смерті, на вмиранні, яке буває і тривалим, і болісним. Саме цей період був виділений як найважливіший аспект смерті. Проблема евтаназії, як і суперечки навколо неї, повинні розглядатися в контексті засобу (поки єдиного) проти страху перед періодом (і процесом) умирання. У цьому сутність евтаназії: не існує жодних інших засобів врятувати людину від нестерпного процесу вмирання, коли він сам і все оточення знають, що вмирає, але вже ніхто не може йому майже нічим допомогти.

Евтаназія (у перекладі з гр. — швидка й легка смерть) — це навмисне прискорення смерті або умертвіння невиліковного хворого, що знаходиться в термінальному стані, з метою припинення його страждань. Авторство терміна "евтаназія", на думку більшості фахівців, належить англійському вченому Ф. Бекону, який писав: "Обов'язок лікаря полягає не тільки в тому, щоб відновити здоров'я, а й у тому, щоб полегшити страждання і муки, спричинені хворобою, і це не тільки тоді, коли таке полегшення болю як небезпечного симптому може призвести до видужання, але навіть у тому разі, коли вже немає ніякої надії на порятунок і можна лише зробити саму смерть більш легкою і спокійною, оскільки ця евтаназія... вже сама собою є чималим щастям".

Термін "евтаназія" вживається як у вузькому, так і в широкому розумінні. Різниця найбільш зрозуміла у разі уточнення поняття "вбивство" і розгляду відмінностей між двома його неоднаковими за значущістю відтінками: "убити" і "дати вмерти". За аналогією з потопаючою людиною відмінність між "убити" і "дати вмерти" така сама, як між "утопити" і "не врятувати потопаючого", "дати йому потонути". Відомо, що юридично тільки перше діяння кваліфікується як убивство, тоді як друге є лише предметом етичної оцінки.

У вузькому розумінні цього слова "евтаназія" обмежена активними діями з прискорення смерті пацієнта. У цьому контексті йдеться про вбивство з гуманних міркувань. Прикладом такого розуміння евтаназії є введення летальної дози препарату термінальному хворому з метою полегшення тяжких страждань. Проте, дії, які "дозволяють хворому вмерти" шляхом відмови від проведення або припинення життєво підтримувальної медичної допомоги, не вважаються евтаназією у вузькому розумінні цього поняття. Хоча все частіше термін "евтаназія" використовують саме у вузькому значенні, припустимі його трактування й в широкому розумінні, коли евтаназія поєднує як убивство, так і дозвіл умерти (на підставі гуманних міркувань). Якщо використовувати поняття про евтаназію в широкому розумінні, то дидактично виправданим є визначення відмінностей між активною евтаназією (тобто вбивством) і пасивною евтаназією (тобто дозволом смерті з милосердя).

Ще одна відмінність дуже важлива в дискусії з приводу евтаназії. Добровільна евтаназія здійснюється у відповідь на інформовану вимогу дієздатного пацієнта. Недобровільна евтаназія - це випадки, коли пацієнт не здатний дати згоду на неї через недієздатність. Можливість такої евтаназії розглядається у пацієнтів, не здатних приймати самостійні рішення (наприклад, душевнохворі).

Якщо розглядати в сукупності випадки добровільної/недобровільної евтаназії з випадками активної/пасивної евтаназії, можна виділити чотири різновиди евтаназії: 1) добровільна активна; 2) недобровільна активна; 3) добровільна пасивна; 4) недобровільна пасивна. Сучасні дебати точаться навколо моральної легітимності, насамперед, добровільної активної евтаназії. Менше розбіжностей виникає з приводу моральності пасивної евтаназії. Ідея про те, що морально прийнятою є відмова від проведення або припинення життя, яке підтримують лікуванням, досить обґрунтована, принаймні у США.

Останніми роками проблемами евтаназії займаються медики і філософи, психологи і юристи, теологи і політики, етики і біоетики. У сферу евтаназії залучаються проблеми медико-біологічні, етичні, ідеологічні, релігійні, соціальні, філософські, психологічні. Прихильники активної евтаназії говорять про неї як про право людини "на гідну смерть". Одні автори наполягають на відкритті спеціальних клінік "легкої смерті", інші — на створенні апаратів для самогубства.

Широкого міжнародного резонансу набула історія американського лікаря Джека Кеворкяна, відомого як "доктор смерть". З 1990 р. він допоміг приблизно 130 термінальним хворим, які страждали від постійного нестерпного болю і прийняли свідоме рішення добровільно піти з життя, здійснити свій намір. За свою довгу лікарську практику він твердо переконався, що людина має право сама розпорядитися своїм життям, і якщо вона вирішила вмерти, щоб більше не страждати, то завдання лікаря-гуманіста — допомогти це зробити "грамотно" і безболісно. Д. Кеворкян запропонував термін "patolysis" для позначення самогубства хворого за допомогою кваліфікованого фахівця і створив для цього спеціальне пристосування. Як і очікувалося, після перших дослідів надання такої незвичної допомоги розгорнулися дискусії "за" і "проти". У 1999 р. за 131 акт активної евтаназії Д. Кеворкян був засуджений на 7 років тюремного ув'язнення.

У спробах етичного (та юридичного) обґрунтування прийнятності активної евтаназії було сформульоване поняття, що раніше не використовувалося: "право на смерть". Розбіжності поглядів коливаються від повного неприйняття активної евтаназії: ніколи, за жодних обставин вона не може бути морально дозволеною, — до прямо протилежної точки зору: активна евтаназія — благо, вона має бути не тільки дозволена, але її варто сприймати як порятунок від непотрібних страждань. Прихильники більш помірної точки зору пропонують внести уточнення й обмеження в кожну з крайнощів, а також опрацювати деталі, що стосуються контролю й забезпечення безпеки хворих.

Прихильники морального визнання активної евтаназії посилаються на принципи гуманізму. Коли йдеться про повний і беззастережний захист активної добровільної евтаназії, заклики до гуманізму поєднуються з доводами про верховенство індивідуальної автономії. Двома основними аргументами на захист такої евтаназії є: 1) жорстоко і негуманно відмовляти в проханні термінально хворого пацієнта про "милосердне" припинення його життя для уникнення подальших страждань; 2) свідомий вибір особистості варто поважати і враховувати до тих меж, доки він не шкодить оточенню. Тому що у випадках активної добровільної евтаназії термінально хворих пацієнтів шкоди нікому не завдається, бажання індивідуума припинити своє життя варто поважати і враховувати.

Прихильники активної евтаназії вважають, що підставами для її проведення є невиліковність захворювання, нестерпність страждань та інформована добровільна згода пацієнта вмерти. Іноді до цього додаються психологічні, психічні, вікові, моральні й економічні причини.

Чи має бути узаконена активна евтаназія? Оскільки нелегально вона здійснюється у всіх штатах США, у цій країні неодноразово ставили питання про її легалізацію (насамперед добровільної евтаназії). Добровільна активна евтаназія є законною практикою в Нідерландах. Одним із специфічних аспектів нідерландської системи є те, що активна евтаназія може здійснюватися в тому разі, коли пацієнт переносить нестерпні (і неполегшувані) страждання (при цьому він не обов'язково має бути термінально хворим). Активна евтаназія в Нідерландах може також здійснюватися стосовно недієздатного пацієнта в тому разі, якщо він чітко виявив своє бажання вмерти у стані дієздатності. Досвід, накопичений протягом більше ніж 20-річної практики активної евтаназії в Нідерландах, є невичерпним джерелом інформації під час етичних дискусій. У світі відзначається стійка тенденція до підтримання активної евтаназії. У 1996 р. ця процедура узаконена в Північній Австралії.

Передбачається, що конкретні дії із здійснення активної евтаназії, у разі визнання її законною, може проводити лікар. Однак у принципі ці дії можуть виконувати й інші спеціально підготовлені професіонали, що має свої етичні переваги.

Противники активної евтаназії наводять такі основні доводи на захист своїх міркувань: 1) убивство безневинної особистості є споконвічним злом; 2) убивство несумісне з професійною відповідальністю лікаря; 3) будь-яке систематичне проведення активної евтаназії може призвести до небажаних соціальних наслідків (через зменшення поваги до людського життя). Останній аргумент найчастіше наводять у суперечках про легітимність активної евтаназії. Побоювання полягає в тому, що коли активна евтаназія буде дозволена, то всі нові і нові причини будуть визнаватися достатніми, і кількість кандидатів — збільшуватися. Відстоюється традиційна теза про святість життя, що цілком виключає право на смерть, а тим більше право лікарів (або інших осіб) навмисно вбити пацієнта з милосердя. Позиція релігійних етиків у цілому залишається негативною. Переважає думка, що тільки Бог розпоряджається життям і смертю людини, а страждання людські бажані Богові. Категорично проти евтаназії висловився Е. Кант із позицій етики поваги до особистості.

У разі невиліковної хвороби і безнадійного стану пацієнта найперший обов'язок лікаря — полегшити страждання й утішити хворого. Слід ураховувати такі важливі обставини, які мають відношення до етичних дискусій про прийнятність активної евтаназії:

1) величезні успіхи медицини в боротьбі з болем — головною причиною страждань тяжкохворого;

2) постійний, завдяки прогресу медицини, перехід багатьох хвороб з розряду невиліковних у виліковні або у хвороби з тривалою ремісією;

3) мінливий емоційний стан багатьох хворих — від безнадії з бажанням звести рахунки з життям — до бурхливого захвату від будь-якого проблиску надії.


Висновки

Зі світоглядної точки зору суб'єктом, стосовно якого застосовуються терміни життя і смерті, є організм як ціле. Такий організм є живим доти, доки здійснюється інтегрована діяльність серцево-судинної, дихальної і центральної нервової систем. Організм умирає, коли інтегрована діяльність цих трьох систем припиняється постійно. Постійна втрата кожного з "кутів" цього трикутника незабаром призводить до постійної втрати двох інших. Смерть — це той момент, коли фізіологічні системи перестають діяти як єдине ціле, навіть якщо життя продовжується в окремо взятих клітинах або органах.

Тести, що використовують для підтвердження смерті, мають на увазі верифікацію повної та постійної відсутності функціонування як півкуль мозку, так і стовбура. Вони включають відсутність відповідної реакції пацієнта (глибоку кому), зіничного рефлексу, апное, відсутність стовбурових рефлексів. Підтвердженням смерті є ізоелектрична плоска крива на електроенцефалограмі і тести, що документують відсутність церебрального кровотоку протягом як мінімум 30 хв.

У цілому питання про етичну припустимість евтаназії ще далеке від свого розв'язання у зв'язку з відсутністю прийнятного біосоціального визначення життя. Головним питанням є: що таке життя людини, чи має воно вищу цінність, чи вищою цінністю є відсутність страждань? Якщо відповідь на запитання, що таке життя, буде суто біологічною ("життя є форма існування білкових тіл"), то не вирішуються соціальні і моральні проблеми, якщо суто соціологічною ("життя людини є діяльність на благо суспільства"), то не вирішуються біологічні і моральні проблеми.


Список використаної літератури

1. Довбуш О. Право на гідну смерть //Право України. - 2002. - № 10. - С.122-125

2. Запорожан В. Біоетика: підручник / Валерій Запорожан, Микола Леонідович Аряєв,. - К. : Здоров'я, 2005. - 287 с.

3. Карп Л.Л. Проблема эвтаназии "за" и "против" //Социологические исследования. - 2004. - № 2. - C. 136-137

4. Крылова Н.Е. Эвтаназия:уголовно-правовой аспект //Вестник Московского универси-тета. - 2002. - № 2: Сер.11 Право. - C. 17-37

5. Мозговая Т. Эвтаназия: желанная смерть или убийство?//Сегодня. - 2002. - 4 февраля. - C. 9

6. Невгод В. Евтаназія-вчора, сьогодні, завтра.../ Віктор Невгод, //Людина і світ. - 2003. - № 11. - C. 62-64; Людина і світ. - 2003. - № 12. - C. 58-61

7. Петросян М. Эвтаназия как моральная и правовая проблема//США. Канада: экономика, политика, культура. - 2002. - № 2. - C. 50-66

8. Савченко А. Евтаназія: кримінально-правовий аспект //Міліція України. - 2006. - № 3. - C. 28-29





Реферат на тему: Етико-правове трактування евтаназії та смерті (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.