Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Єдність і багатоманітність права (реферат)

ПЛАН

1. Поняття правової системи. Національна правова система. Міжнародна правова система

2. Класифікація правових систем. Правова сім'я. Основні правові сім'ї

3. Романо-германська правова сім'я: кодифікація і реалізація права

4. Сім'я загального права: джерела і система

1. Поняття правової системи. Національна правова система.

Міжнародна правова система

Держава має свою національну правову систему. Історично склалося так, що у кожній країні діють свої правові звичаї, тра­диції, законодавство, юрисдикційні органи, сформувалися осо­бливості правового менталітету, правової культури, що й об'єд­нується загальним поняттям «правова система». У будь-якій дер­жаві правова система, будучи невід'ємним елементом правової культури, детермінована історичними і географічними чинни­ками, є частина соціальної системи держави.

Введене у вітчизняну юридичну науку на початку 80-х років XX ст. поняття «правова система» формується за аналогією з «політичною системою» у політології та «економічною систе­мою» в економічній теорії. Як комплексну характеристику юри­дичної сфери життя конкретного суспільства правову систему слід відрізняти від системи права. За обсягом і змістом вони не тотожні. Система права входить до правової системи.

Правова система — це комплекс взаємозалежних і узгодже­них юридичних засобів, призначених для регулювання суспіль­них відносин, а також юридичних явищ, що виникають унаслі­док такого регулювання (правові норми, правові принципи, пра­восвідомість, законодавство, правові відносини, юридичні установи, юридична техніка, правова культура, стан законності та її деформації, правопорядок та ін.).

Можна сказати, що це — обумовлена об'єктивними законо­мірностями розвитку суспільства цілісна система юридичних явищ, що постійно діють унаслідок відтворення і використання людьми та їх організаціями (насамперед державою) для досяг­нення своїх цілей.

Правова система має істотне значення для характеристики права, стану законодавства, діяльності судів тієї чи іншої конк­ретної країни.

Структура правової системи — це стійка єдність елементів правової системи, їх зв'язків, цілісності, зв'язків елементів із цілим.

Елементи правової системи суспільства:

• суб'єкти права — фізичні особи (громадяни, іноземці, осо­би без громадянства та ін.), юридичні особи — комерційні і некомерційні організації, держава, соціальні спільності та ін. Тривалий час правова система характеризувалася як зне­особлена структура, тоді як без особи соціальна система не може відбутися. Звернення до людини як до такого, що си­стематизує, чинника всіх суспільних явищ зажадало пере­гляду попередніх підходів до структури правової системи і виділення суб'єктів права як неодмінного її елемента;

• правові норми і принципи;

• правові відносини, правова поведінка, юридична практи­ка, режим функціонування правової системи;

• правова ідеологія, правова свідомість, правові погляди, правова культура;

• зв'язки між названими елементами, що визначають резуль­тат 'їх взаємодії — законність, правопорядок. Взаємодія елементів (компонентів) правової системи суспільства дозволяє виділити п'ять підсистем її функціонування:

1) інституційну — суб'єктний склад (суб'єкти права) як та­кий, що створює систему, чинник усієї правової системи;

2) нормативну (регулятивну) — правові норми і принципи, що регулюють відносини між суб'єктами права, що об'єктиво­вані та систематизовані в нормативно-правових актах;

3) ідеологічну — праворозуміння кожної людини, її правосві­домість і правова культура, можливість оцінити правове буття і вибрати варіант поведінки — правомірної та неправомірної;

4) функціональну — правотворчість, правореалізація, право-застосування, правове виховання, правовідносини, юридична практика. Через них формується, змінюється, здійснюється дія норм права;

5) комунікативну — інтегративні (сумуючі) зв'язки всіх підси­стем функціонування правової системи суспільства в цілому, які визначають ефективність правового регулювання, законність і правопорядок.

Кожна із самостійних частин правової системи суспільства має власну структуру, свої принципи організації і діяльності.

Таким чином, поняття «правова система» має узагальнюю­чий характер. Воно містить у собі, по суті, усі правові явища: правотворчість, правосвідомість, діяльність, що реалізує право, правову ідеологію. Право — ядро і нормативна основа правової системи, її цементуючий стрижень. Праворозуміння — концеп­туальний фундамент правової системи. Законність і правопоря­док — обов'язкові результативні елементи правової системи, без яких вона не в змозі ефективно функціонувати.

Термін «правова система» виражає конкретно історичний, реально існуючий комплекс взаємозалежних юридичних .засобів і явищ держави. У цьому термині міститься узагальнююча теоре­тична модель (конструкція) правового змісту, яка функціонує легітимне.

Термін «правовий тип (сім'я)» — це узагальнююча теоретич­на модель правового змісту, яка має штучний характер. Вона є результатом наукової класифікації (типології). Тип (сім'я) пра­вових систем відображає загальні та особливі риси конкретних національних правових систем, подібність і відмінність яких визначаються відповідно до позначених критеріїв.

«Тип правової системи» і «сім'я правових систем» уживають­ся як тотожні поняття. Слово «сім'я» має більш соціальне, ніж юридичне значення. Термін «тип» адекватно відображує юридич­ний зміст поняття, позначеного терміном «сім'я». Доцільність його введення обумовлена також необхідністю єдиного підходу до типології як держави, так і її правової системи: класифікація держав дається за типами, а не за «сім'ями».

Тип (сім'я) правової системи — сукупність національних пра­вових систем держав, які мають спільні риси, що проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, домінуючих форм (джерел) і принципів права, систем права і систем законодавст­ва, організації правових установ, насамперед судової системи, подібності правових категорій і понять.

Кожний тип правової системи складається із підтипів — груп правових систем, що характеризуються великою подібністю між собою. Наявність певних рис, які відрізняють одну групу правових систем від іншої у рамках конкретного типу, дозволяє роз­глядати їх як відносно самостійні.

Встановлення типів правової системи здійснюється шляхом їх класифікації, або типології.

2. Класифікація правових систем. Правова сім'я.

Основні правові сім'ї

Типологія (або наука класифікації) — вчення про типи право­вих систем. Типологія і порівняльний метод перебувають у тіс­ному зв'язку. З одного боку, порівняння припускає попереднє встановлення типології, з іншого — встановлення типології без порівняння неможливе. Питаннями типології правових систем, їх порівняльним вивченням займаються фахівці в галузі науки порівняльного правознавства. Існує чимало класифікацій пра­вових систем. Запропоновано декілька варіантів критеріїв, за якими вони об'єднуються у типи (сім'ї). Кожний із них заслуго­вує на увагу. Однією з найбільш популярних виявилася класифі­кація правових сімей, наведена Р. Давидом у книзі «Основні правові системи сучасності» (1953) Вона грунтувалася на поєд­нанні двох критеріїв: ідеології, яка включає релігію, філософію, економічні і соціальні структури; юридичної техніки, яка вклю­чає джерела права як основний елемент.

Німецькі вчені К. Цвайгерт і Г. Кьотц поклали в основу кла­сифікації правових систем критерій «правового стилю». «Стиль права» складається, на думку авторів, із п'ятьох чинників: 1) по­ходження і еволюція правової системи; 2) своєрідність юридич­ного мислення; 3) специфічні правові інститути; 4) природа дже­рел права і засоби їх тлумачення; 5) ідеологічні чинники.

Російський вчений А.Х. Саїдов позначив таку групу крите­ріїв: 1) історія правових систем; 2) система джерел права; 3) струк­тура правової системи — провідні інститути і галузі права. Слід віддати належне українським і російським теоретикам права — авторам підручників з теорії держави і права, які спеціально присвятили розділ «правовим системам світу» (або позначили його як «порівняльне правознавство») і запропонували критерії типології правових систем світу.

З урахуванням наявних точок зору на цю проблему можна навести таку сукупність критеріїв, що визначають класифікацію правових систем світу.

1. Спільність історичних коренів виникнення і подальшого роз­витку (включаючи ступінь рецепції римського права). Правові системи об'єднані природою їх розвитку, генетичними кореня­ми, що знаходяться в тій самій стародавній державі. Вони роз­вивалися в подібних умовах і зберегли однаковість у доправових регуляторах, перших джерелах, характері і ступені сприйняття джерел права інших національних правових систем, їх об'єдну­ють історичні пам'ятники права, тенденції виникнення і розви­тку державних і правових структур, а головне — грунтування на тих самих правових началах, принципах, нормах.

2. Спільність основного юридичного джерела права (форми пра­ва) — нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий прецедент, правовий звичай, релігійно-правова нор­ма. Роль, значення і співвідношення цих джерел права неодна­кові в різних правових системах та їх типах.

3. Єдність у структурі системи права і норми права. Правові системи країн, об'єднані в один правовий тип (сім'ю), мають подібність структурної побудови нормативно-правового матері­алу. Це виражається в поділі системи права на підсистеми (пуб­лічну і приватну) і підрозділи — об'єктивне і суб'єктивне право, загальносоціальне і спеціально-соціальне право, природне і по­зитивне право та ін. Загальним є поділ норм права за галузями, підгалузями, інститутами та іншими елементами. Однакову бу­дову має норма права.

4. Спільність принципів регулювання суспільних відносин. Одні правові системи керуються ідеями свободи суб'єктів, 'їх формаль­ної рівності, справедливості правосуддя і т.д., другі — віддають перевагу релігійним засадам (мусульманські країни), треті — звичаям і традиціям (країни Африки), четверті — ідеям пану­вання закону, що виражає монополію держави в житті суспіль­ства і особи (соціалістичні країни), тощо.

5. Єдність юридичної техніки, включаючи термінологію, юри­дичні категорії, поняття, конструкції. Вживання правовими си­стемами однакових або подібних за своїм значенням термінів пояснюється єдністю їх походження або проведенням уніфікації законодавства, обумовленої цією єдністю. Законодавці країн, що належать до одного правового типу (сім'ї), керуються тими са­мими принципами побудови нормативно-правового матеріалу, застосовують подібні або ідентичні юридичні конструкції, засо­би викладу тощо.

Сама по собі класифікація — лише допоміжний засіб, що застосовується для впорядкування різних правових систем світу.

1. Романо-германський тип правової системи (країни конти­нентальної Європи: Італія, Франція, Іспанія, Португалія, Німе­ччина, Австрія, Швейцарія та ін.). Усередині романо-германсько­го типу правової системи виділяють два підтипи, або дві правові групи:

романську (Франція, Бельгія, Люксембург, Голландія, Іта­лія, Португалія, Іспанія. Провідною у цій групі є націо­нальна правова система Франції);

— германську (Німеччина, Австрія, Швейцарія та ін. Прові-

— дною у цій групі є національна правова система Німеччи­ни).

2. Англо-американський тип правової системи (Англія, Північ­на Ірландія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, деякою мірою — колишні колонії Британської імперії (нині 36 країн є членами Співдружності) та ін.). Усередині англо-американського типу правової системи розрізняють два підтипи, або дві групи:

англійське загальне право (Англія);

— американське право (США).

Крім того, поділ англо-американського типу правової систе­ми можливий на дві групи:

— європейське загальне право (Англія, Ірландія);

— позаєвропейське загальне право (США, Канада). Право кожної країни поза Європи набуло широкої автономії в рамках англо-американського типу правової системи.

3. Змішаний тип правової системи виник на стику двох класи­чних типів правової системи: романо-германської та англо-американської і має специфічні риси.

У рамках цього типу можна виділити дві групи:

північноєвропейські (скандинавські) правові системи (Данія, Швеція, Норвегія, Ісландія, Фінляндія);

— латиноамериканські правові системи (Аргентина, Парагвай, Уругвай, Чилі та ін.).

4. Релігійно-традиційний тип правової системи має декілька підтипів:

релігійно-общинний (мусульманська, індуська, іудейська, християнська групи);

— далекосхідний-традиційний (основні групи — китайська, японська);

— звичаєво-общинний (африканська група — країни Афри­ки, Мадагаскар).

Соціалістичні правові системи в основному стали історією (їх можна вивчати в ретроспективному плані), проте й сьогодні є низка правових систем (Куба, В'єтнам, КНДР), які зберегли соціалістичне забарвлення з внесенням до них більших чи мен­ших — залежно від держави — новацій. Проте це не означає, що з урахуванням «соціалістичного» забарвлення їх не можна відне­сти до класично усталених типів правової системи.

3. Романо-германська правова сім'я:

кодифікація і реалізація права

Загальновизнаним центром розвитку романо-германского типу.правової системи є континентальна Європа, тому його на­зивають ще континентальним. Як і англо-американський, рома­но-германський тип правової системи вважається класичним.

Романо-германськнй тип правової системи — це сукупність національних правових систем держав, що мають загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розви­тку на основі давньоримського права і його пристосування (разом із канонічними і місцевими нормами-звичаями) до нових націо­нальних умов. Його характерними рисами є домінування нор­мативно-правового акта як форми (джерела) права, поділ систе­ми права на дві підсистеми — публічну і приватну, диференціа­ція і кодификація галузей права.

Романс-германський тип правової системи охоплює країни континентальної Європи: Францію, Бельгію, Люксембург, Іспа­нію, Португалію, Нідерланди, Австрію, Ліхтенштейн, Німеччи­ну, Швейцарію, Бельгію та ін. Вплив романської і німецької груп континентального права виходить за межі Європи: Латин­ська Америка, значна частина Африки, країни Близького Схо­ду, Японія, Індонезія.

Попри множинність визначень права, сформульованих у цих країнах, загальним для них є вказівка на нормативність права, розгляд норми права як загального правила поведінки, встановлено­го законодавцем або уповноваженими органами. Дефініція права грунтується на визнанні норми права як моделі, масштабу пове­дінки загального (однакового для всіх), узагальненого (абстрак­тного, без деталізації), певного формально-визначеного харак­теру. Відзначається, що норма права створюється не суддями не суддями, а є результатом вивчення практики (її узагальнення) відповідно до принципу справедливості, моральності.

Визнання нормативності права як неодмінної його ознаки (а відтак, і регулятивного характеру права) дозволяє законодавцю чітко і оперативно регулювати суспільні відносини. Проте уза­гальнений характер норм права потребує уваги до їх тлумачення з метою уточнення волі законодавця, забезпечення єдності їх розуміння і реалізації. Норми тлумачення судовими, арбітраж­ними, іншими органами є повторними, похідними від норм, створених законодавцем. Вони роз'ясняють, конкретизують по­ложення законів. За правильністю інтепретацій норм стежать спеціальні органи. Отже, у поняття права романо-германського типу правової системи включається система норм права, а та­кож норм-роз'яснень (тлумачення), що виходять насамперед від законодавців і судів.

На відміну від юристів країн англо-американського права, які мислять конкретно, «прецедентно» і створили науку загаль­ного права на основі судових рішень, юристи європейського континенту мислять поняттями правових інститутів і галузей права. Їх правова наука — абстрактна, одним із визначальних ознак її є правовий формалізм.

Порівнюючи англо-американську і континентальну правові системи, К. Цвайгерт і Х.Кьотц відзначають: «На континенті прагнуть створити правову систему без прогалин, у США і Анг­лії для юристів орієнтирами служать судові рішення. На конти­ненті відчувають радість від наукової систематизації, у США і Англії царює глибокий скепсис щодо будь-яких узагальнень, що висушує душу. На континенті оперують поняттями, які почина­ють часто жити власним життям; що таїть у собі небезпеку для тих, хто їх застосовує. А в Англії і США всьому цьому віддають перевагу наочні уявлення про предмет і т.д. »

Проте континентальне право має особливості в кожній кра­їні. Об'єднуючі їх риси не можуть зменшити своєрідності і роз­ходжень, особливо помітних між малими і великими країнами (за територією і кількістю населення). Як зазначає німецький професор Е. Бланкенбург, держави, що займають великі терито­рії, головним чином покладаються на важке право кодификації і суворе втілення в життя правових норм з метою зберігання єдності різноманітних частин своїх країн. Для невеликих держав характерні м'яке право, що допускає свободу розсуду, і почуття сприйнятності соціальних конфліктів.

Система права континентальних країн Європи має свою структуру, що складається, як і в римському праві, із двох під­систем — публічної і приватної. У підсистемі публічного права домінують імперативні (категоричні) норми, які не можуть змі­нювати учасники правовідносин. У підсистемі приватного пра­ва переважають диспозитивні норми, і тільки в тій частині, в якій вони не змінені учасниками відносин.

Всі норми права мають чітку «прив'язку» до конкретних га­лузей та інститутів права, що є результатом впливу юридичної доктрини, яка акцентує увагу на необхідності врахування пред­мета і методу правового регулювання. Галузі права визнаються найбільш значним структурним елементом системи права.

У більшості країн континентальної Європи класифікація га­лузей права подібна з німецькою (Швейцарія, Іспанія, Австрія). У деяких країнах (Італія, Бельгія, Нідерланди) ще превалює французька схема класифікації. У зв'язку з цим Нідерланди, наприклад, називають «юридичною донькою Франції».

Різні галузі права в окремих країнах мають неоднаковий сту­пінь розробленості і кодификації. Значна частина приватного права кодифікована, чого не можна сказати про публічне право.

Континентальні системи ще відомі як кодифіковані правові системи, оскільки їх відмітною рисою є наявність кодексів з високим рівнем узагальнення і систематизації значної частини законодавства. Тут велике значення надається підготовчим законопроектним роботам, коментарям авторів до проектів зако­нів, матеріалам обговорень. Вони використовуються в процесі офіційного тлумачення законодавства.

Особливості кодификації в країнах романо-германського типу полягають у такому.

1. Розробляються кодекси галузевого характеру. Вже перші з них — Французький цивільний кодекс 1804 p.. Німецьке Цивіль­не уложення 1896 p.. Швейцарський цивільний кодекс 1907р. та ін. — мали галузеву спрямованість. Таку ж спрямованість вони мають і нині, хоча у них з'явилися явно виражені особливості.

2. У кодекси включаються як законодавчі, так і підзаконні акти. Це пояснюється значною роллю делегованої правотворчості — делегування парламентом низки повноважень щодо ви­дання законів уряду.

3. Створюються кодекси і комплексно-галузевого характеру (комплексне законодавство). В них містяться норми декількох галузей права для регулювання відносин у конкретній сфері про­мисловості, господарства чи культури.

У кодексах і законах кожної держави висвітлюються особ­ливості внутрішньополітичного життя країни та її правових традицій.

У Франції законодавство зберігає традиційну наполеонівську форму систематизації — цивільний, кримінальний та інші кодек­си, зміни в яких також проводяться шляхом видання законів, якщо законодавець не наказує іншого.

Відійшовши від традиційної класичної кодификації, Фран­ція віддала перевагу консолідації — упорядкуванню нормативних актів шляхом логічного перегрупування, виробленого, як пра­вило, без зміни змісту складових їх норм. Результатом такої фор­ми систематизації нормативно-правових актів стали галузеві збір­ники, що включають норми як законодавчих, так і підзаконних актів, які не зазнали переробки і удосконалення.

Після оформлення Бельгії як самостійної держави (1830 p.) основу її законодавства склали п'ять французьких кодексів: Ци­вільний, Торговий, Кримінальний, Цивільний процесуальний, Кримінально-процесуальний. Цивільний кодекс з тією ж струк­турою діє і нині, щоправда, зі зміненим змістом. Торговий ко­декс (прийнятий у 1872 p.). Кримінально-процесуальний кодекс (прийнятий у 1878 p.) включали і нині містять розділи, запози­чені із кодексів Франції. У такому ж плані складений і прийня­тий у 1967 p. Судовий кодекс, що регулює організацію судів, трибуналів, їх компетенцію і порядок діяльності.

В Італії, так само, як і у Франції, кодификація здійснюється з XIX ст. Вона провадиться головним чином відповідно до галу­зей права: Цивільний, Торговий, Цивільний процесуальний, Кримінально-процесуальний (1865 p.) кодекси. Пізніше два із них були удосконалені з техніко-юридичної сторони — Торговий (1882 p.) і Кримінально-процесуальний (1913 р.). У 1889 p. був прийнятий перший Кримінальний кодекс, який містив широко подану систему обставин, що пом'якшують покарання, і відмо­ву від смертної кари. У 1930 p. він був замінений новими Кримі­нальним і Кримінально-процесуальними кодексами. У наші дні діє Кримінально-процесуальний кодекс 1988 p., що спростив вирішення деяких процедурних питань і правовий статус учасни­ків судового процесу.

Цивільний кодекс і Закон про шлюб зазнали поступових змін щодо розлучення. Тривалий час в Італії не дозволялося розлу­чення. Внаслідок значного впливу католицької церкви допуска­лося лише юридичне оформлене роздільне проживання чолові­ків. Тільки в 1987 p. був прийнятий закон № 47, яким роздільне проживання чоловіків протягом трьох років визнавалося достат­ньою підставою для розлучення. Було передбачено чергове ви­конання батьківських обов'язків розлученими чоловіками.

У ФРН серед форм систематизації законодавства перевага віддається консолідації. Відповідно до закону 1958 р. про зібрання федерального права систематизації підлягають видання, в яких публікуються закони і підзаконні акти. Сюди не входять закони про державний бюджет, акти про тарифи, статути публічно-пра­вових корпорацій і фірм та ін. За період 1958-1963 pp. були опубліковані «Зібрання федерального права» — зібрання чинно­го законодавства ФРН, систематизоване по таких головних га­лузях права і напрямках діяльності держави: державне і консти­туційне право; управління; правосуддя; цивільне і кримінальне право; оборона; фінанси; господарське право; трудове право, соціальне забезпечення, забезпечення жертв війни; зв'язок, шляхи сполучення, водяний транспорт.

Кодекси країн континентальної Європи мають певну схо­жість, що пояснюється впливом традицій римського права не тільки на положення приватного права, а й на методи створення нових положень.

4. Сім'я загального права: джерела і система

Англо-американський тип (сім'я) правової системи або системи загального права — сукупність національних правових систем, які мають спільні риси, проявляються в єдності закономірнос­тей і тенденцій розвитку на основі норми, сформульованої суд­дями в судовому прецеденті, який домінує як форма (джерело) права, у поділі права на загальне право і право справедливості, у визнанні закону лише після апробування його судовою практи­кою, у превалюванні процесуального права над матеріальним.

Географія поширення загального права англо-американського типу, крім Англії і країн Північної Америки — деякі держави різних континентів. Ступінь його впровадження в цих країнах неоднаковий.

Витоком цього типу правової системи є загальне право Англії (common law), яке виникло і розвивалося після норманського завоювання 1066 p., затвердилося на початку XIV ст. і було до­повнено у XV—XVIII століттях правом справедливості (law of equity). За своєю природою загальне право є казуїстичним, скла­деним із типізованих прецедентів.

На територію Північної Америки (США) англійське право було внесено переселенцями з Англії. Проте воно зазнало знач­них змін, що було обумовлено:

1) континентальним розташуванням, незалежним від безпо­середнього сусідства з Англією;

2) відсутністю феодального ладу, який пережила континен­тальна Європа, розвитком буржуазних відносин;

3) наявністю республіканської форми правління і федератив­ного державного устрою (Англія — монархія, її політичний ре­жим парламентарного типу);

4) потребою (після проголошення незалежності США) ство­рення самостійної правової системи, що пориває зі своїм коло­ніальним англійським минулим.

Остання обставина виразилася в тому, що у деяких штатах ще до проголошення незалежності США в 1776 p. були прийняті кримінальні, кримінально-процесуальні кодекси, які забороня­ли посилання на англійські судові рішення. Лише в штатах, що були раніше французькими та іспанськими колоніями (Луїзіана, Каліфорнія), прийняті кодекси романського типу. В решті шта­тів загальне право проголошено чинним, але в узгодженні зі ста­тутним (законодавчим) правом з пріоритетом прецеденту — су­дового та адміністративного.

Особливість системи англійського права полягає у тому, що вона не має точної класифікації галузей права, властивої конти­нентальній системі. Відбувається розмежування не стільки галу­зей права, скільки окремих інститутів або проблем: договір, реаль­на власність, квазідоговір, застава, шкода, придбання, процеду­ри цивільні, кримінальні, магістратських судів та ін. На цей час засадничі галузі права набувають все більшого розвитку. Систе­ма англійського права поділена на чотири категорії галузей по дві у кожній: право кримінальне і цивільне; право публічне і прива­тне; право матеріальне і процесуальне; право муніципальне і пу­блічне міжнародне. Процесуальне право має явний пріоритет над матеріальним правом. Панування прецеденту обумовило підви­щене значення процедурно-процесуальних правил.

В Англії під публічним правом розуміється система норм, які поширюються на все населення країни, а під приватним — на окремих осіб і окремі території держави. Таке розуміння не збі­гається цілком із традиційним континентальним тлумаченням. Замість романс-германського поділу публічного і приватного права правові системи англо-американського типу керуються власним історичним поділом права на загальне право і право справедливості. Є лише слабке сприйняття категорій і понять римського права. Така відмінність у структурному поділі права два основних типи правової системи (романс-германський та англо-американський) не є історично випадковим. Вона обумо­влена різними історичними умовами їх становлення, особливо­стями культурного розвитку. Романс-германська система скла­лася раціональним шляхом, англо-американська — природно-еволюційним.

Юридична термінологія країн загального права часто не збі­гається з нормативними поняттями і термінами континенталь­ного права. Англійському праву притаманна стабільність юри­дичної мови, основ юридичного мислення, власних юридичних понять (довірча власність, зустрічне задоволення та ін.), які не­рідко зовсім відсутні в праві країн континентальної Європи або не можуть бути адекватно переведені на їх мову. І навпаки, де­які типові поняття континентального права, привнесені в нього римським правом (батьківська воля, підроблення, непереборна сила, узуфрукт, юридична особа та ін.), відсутні в англійському праві.

Деякі інститути права є традиційно англійськими, наприклад, траст (довірча власність). Крім інституту довірчої власності, анг­лійське право знає спільну власність і загальну власність. Якщо загальна власність ще стикається з романо-германською право­вою системою, то спільна власність — форма суто англійська: ніхто не успадковує за померлим власником, а суб'єктом права є коло власників, що залишилися. Або, наприклад, на відміну від романського, англійське поняття договору містить лише угоди, що колись санкціонувалися позовом. Поняття договору не по­ширюється на дарування, довірчу власність, збереження, що раніше захищалися в іншому порядку. При оцінці конкретних видів неправомірної поведінки загальне поняття «вини» в анг­лійському праві не має свого значення.

В Англії і США існує особлива процесуальна техніка створен­ня і систематизації прецедентів. Ця техніка аж до початку XIX ст. майже цілком захищала ці країни від впливу розвинутої законо­давчої техніки континентальних країн Європи, де створені складні правові конструкції, старанно розроблені законодавчі форми, чітко і продумано викладені юридичні норми. Водночас досяг­ненням країн загального права є наявність великої і грунтовно розробленої системи доказів, що є результатом багатої судової практики.


 

Список використаної літератури:

1. Загальна теорія права / За ред. А.С.Піголкіна. – М., 1996.

2. Загальна теорія права і держави / За ред. В.В.Лазарєва. – М., 1997.

3. Правові системи країн світу: енциклопедичний довідник. – М., 2003.

4. Порівняльне правознавство / За ред. В.В.Ткаченка. – К., 2003.

5. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. – Харків, 2000.

6. Теорія держави і права. Курс лекцій / За ред. Матузова Н.І. – М.,1997.





Реферат на тему: Єдність і багатоманітність права (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.