Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Докази в кримінальному процесі (реферат)

План

1. Докази в теорії і практиці кримінального процесу.

2. Поняття „доказ у кримінальному процесі”.

3. Відносність, достовірність та допустимість доказової інформації.

4. Поняття „джерел доказів”:

a) матеріальні джерела доказів;

b) процесуальні джерела доказів.

5. Оцінка джерела доказів.

Висновки.

Література.

Докази в теорії і практиці кримінального процесу є основними принципами побудови методологічних основ теорії доказів, методики збирання, подання, дослідження і використання їх для розслідування злочинів та боротьби із злочинністю. Беззаперечно, що поняття „доказ у кримінальному процесі” має найважливіше, центральне значення у теорії доказів, оскільки правильне визначення поняття доказу, як вказує В. Нор, - це „одна з необхідних умов досягнення істини, а отже – і забезпечення законності в розгляді кримінальних справ”. Отже, розглядаючи тему цього реферату, перш за все потрібно визначити, що ми розуміємо під поняттям „доказу у кримінальному процесі”.

Незважаючи на всю важливість правильного розуміння доказів, на сьогодні в теорії кримінального процесу не існує єдиного підходу до розуміння цього терміна. Як вказує М. Салтевський: „...у теорії доказів кримінального процесу вельми проблематичним залишається поняття „докази”, що викликає у літературі та на практиці різні тлумачення, а то й наукові дискусії”.

На сьогодні можна виділити три основні підходи щодо розуміння поняття „доказ у кримінальному процесі”.

Перша група вчених (В. Арсеньєв, І. Гуткін, М. Строгович та ін.) вважає, що поняття „доказ” має два значення. Доказами є, по-перше, ті факти, на основі яких встановлюється злочин або його відсутність, винуватість або не винуватість тієї чи іншої особи в його скоєнні та інші обставини справи, від яких залежить ступінь відповідальності цієї особи. По-друге, доказами є ті передбачені законом джерела, з яких слідство і суд отримують відомості про факти, що мають значення для справи і за допомогою яких вони ці факти встановлюють. Вказана концепція отримала в науковій літературі назву „подвійного” розуміння поняття доказу.

Прихильники другої точки (А. Бєлкін, М. Михеєнко, Г. Мосеян, С.Стахівський та ін.) вважають, що доказами є тільки відомості про факти, джерела ж доказів, зазначені в кримінально-процесуальному законі, до поняття доказів не входять, а мають самостійне значення.

Третя група вчених (С. Альперт, В. Дорохов, Н. Сибильова та ін.) відстоює так зване „єди­не” розуміння доказу і стверджує, що доказ являє собою єдність фактичних даних та їх процесу­ального джерела.

Підхід щодо розуміння доказу, визначений прихильниками третьої точки зору, на сьогодні набув, мабуть, найбільшого поширення в науковій літературі. Деякі вчені навіть проголосили, що течія, яка бачить у судовому доказі діалектичну єдність форми та змісту, є вдалим результатом ба­гаторічної дискусії щодо питання про поняття та сутність судових доказів.

Але, з нашої то­чки зору, таке оптимістичне висловлювання на сьогодні є, щонайменше передчасним, а деякі положення, які наводяться як аргументи „єдиного” підходу, — спірними та такими, що не відпо­відають дійсності.

З урахуванням сказаного, а також того, що в сучасній науці найбільш гострі дискусії розгор­нулися між прихильниками „єдиного” розуміння доказів та розуміння доказів тільки як відомос­тей, ми у нашому дослідженні не будемо заглиблюватися у можливі теоретичні розбіжності розуміння поняття „доказів у кримінальному процесі” і будемо спиратися на визначення доказів, яке закріплене у ч. 1 ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу України. Відповідно до цієї статті: „Доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.”

В науковій літературі фактичні дані ототожнюються з відомостями, інформацією про ті чи інші факти. Термін „фактичні” як прикметник характеризує матеріальну сутність фактів об'єктивної реальності, тобто ці дані містяться у об'єктивній реальності.

Відповідно до ч. 2 ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу України „Ці дані встановлюються: показаннями свідка, показаннями потерпілого, показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та іншими документами.”

Дані, які отримано з порушенням закону, визнаються такими, що не мають юридичної сили та не можуть бути покладені в основу обвинувачення, а також використовуватися в процесі доказування в кримінальній справі.

Дана інформація має відповідати певним вимогам, серед них основними можна виділити: відносність, достовірність та допустимість.

Відносність в даному випадку означає можливість перевірки та підтвердження певного висновку про час, місце скоєння злочину, особу злочинця та інші обставини у справі конкретною інформацією.

Достовірність – це відповідність інформації зафіксованої під час розслідування кримінальної справи даним об'єктивної дійсності, які мали або мають місце.

Допустимість являє собою дотримання установленого законом порядку отримання, фіксації даних, а також використання для підтвердження висновків тільки тієї інформації, яку було отримано та подано у одній з форм передбачених законом. Допустимість доказів визначається законністю джерела, умов і способів їх одержання.

Отже, як ми можемо бачити, допустимість доказів тісно пов'язана з іншим поняття „джерел” доказів, оскільки саме законність джерел являється одним з основних умов допустимості доказів.

Джерелами доказів називають передбачені ч. 2 ст. 65 КПК показання свідків, потерпілих, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій та інші документи, за допомогою яких встановлюються фактичні дані, відомості, вказані в ч. 1 ст. 65 КПК як докази в справі.

У сучасній науці не має єдиного погляду й на поняття „джерела” доказів.

Одні вчені вважають, що фактичні дані, котрі містяться в чиїх-небудь показаннях (свідка, потер­пілого тощо), висновках експертів, різних предметах і документах не можуть існувати окремо від цих джерел, інші заперечують таку думку.

Основна суперечка на мою думку виникла тому, що не всі розмежовують поняття матеріальних джерел та процесуальних джерел доказів.

Перш за все необхідно дати визначення поняття „джерела інформації” взагалі, зазначив­ши, що це об'єкти живої природи — люди та неживої — речі. Перші — суб'єкти кримінального процесу: свідок, потерпілий, той, що підозрюється, обвинувачуваний, підсудний, фахівець, експерт, позивач і відповідач, які перебувають у різних зв'язках і відносинах між собою та матеріальними речами. Речі — об'єкти природи, тобто тверді, сипкі, рідинні та газоподібні фізичні тіла, котрі знаходяться в стані руху або спокою, що були предметом безпосереднього посягання або засобами скоєння злочину, зберігання та передачі інформації про нього. Все перелічене вище можна віднести до матеріальних джерел доказів. При цьому варто зазначити, що матеріальні джерела можуть не тільки відображати інформацію, а й зберігати її в часі.

Що ж до видів матеріальних джерел, то вцілому їх можна поділити на:

1) об'єкти живої природи (люди, тварини, рослини, мікроорганізми тощо);

2) об'єкти неживої природи (грунт, мінерали, метали, рідини, гази, а також об'єкти — (тіла живої природи, які втратили життєві функції, — труп, будівельний дерев'яний матеріал тощо).

Що ж до процесуальних джерел, то на мою думку саме їх перелічено у ч. 2 ст. 65 КПК і їх обов'язково потрібно відрізняти від матеріальних джерел доказової інформації. У процесуальних джерелах містяться відомості про факти, обставини справи; вони є носіями, сховищем доказів. Тільки ті відомості, які є у вказаних джерелах, допустимо використовувати в кримінальному процесі як докази.

Звичайно, якщо простежити всю низку причинно-наслідкових зв'язків, то в кінцевому підсумку виявиться, що джерелом доказової інформації є сама подія, яка залишила сліди в навколишній обстановці, які згодом у результаті процесуальної діяльності слідчого й суду по їх збиранню стануть процесуальними доказами.

Неправильно вважати процесуальним джерелом доказів свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, експертів, авторів процесуальних та інших документів. Поки доказова інформація, яку мають певні особи, не одержана від них не зафіксована в передбаченій КПК формі, не викладена у висновку експерта, в документі, доказів ще немає, а отже, і їх процесуальних джерел, які повинні знаходитись у справі. Перелічених же осіб точніше було б називати носіями можливої доказової інформації.

Чітке й послідовне розрізнення доказів як відомостей про факти, обставини та їх процесуальних джерел є, на нашу думку, теоретично обґрунтованим, повністю відповідає законові і потребам практики. КПК прямо вказує, що, наприклад, в описовій частиш обвинувального висновку слідчий зобов'язаний зазначити докази, які зібрані в справі (ч. 2 ст. 223); у мотивувальній частині вироку суд повинен навести докази, на яких ґрунтуються його висновки (ч. 1 ст. 334). Пленум Верховного Суду неодноразово у своїх керівних роз'ясненнях судам наголошував на необхідності обґрунтовувати рішення саме доказами, а не обмежуватися переліком їх джерел. Так, у постанові від 29 червня 1990 р. „Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку” він зазначив, що замість аналізу доказів деякі суди посилаються лише на прізвища потерпілих, свідків та інших допитаних у справі осіб, не розкриваючи змісту цих та інших джерел доказів, і вказав: „Суду належить дати аналіз усіх зібраних у справі доказів, тобто всіх фактичних даних, які містяться в показаннях свідків, потерпілих, підсудних, у висновку експерта та інших джерелах доказів, які стверджують чи спростовують обвинувачення, не обмежуючись лише зазначенням прізвища свідка, потерпілого або назви проведеної експертизи тощо (п. 16)” . Як бачимо, тут досить чітко розмежовуються у повній відповідності із законом (ст. 65 КПК) докази як фактичні дані, відомості та їх процесуальні джерела.

При оцінці джерела доказів з точки зору його допустимості необхідно переконатися, чи передбачений він КПК, чи не було порушень процесуального закону при його одержанні, чи позначились або могли позначитися процесуальні порушення, якщо вони були допущені, на достовірності й повноті відомостей, які містить дане джерело. Докази та їх джерела, одержані з грубим порушенням норм КПК, що регулюють процес доказування, конституційних та інших прав громадян, а тим більше одержані в результаті злочинного порушення норм, які визначають умови й порядок збирання і перевірки доказів і їх джерел, завжди викликають сумнів у їх достовірності і недопустимі для використання в кримінальному процесі.

КПК, зокрема, забороняє домагатися показань обвинуваченого та інших осіб шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч.. З ст. 22). Здобуті таким чином показання недопустимо використовувати для обґрунтування якогось рішення в справі. „Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання”, схвалена 10 грудня 1984 р. Генеральною Асамблеєю ООН і ратифікована Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 січня 1987 р., передбачає: «Кожна держава-учасниця забезпечує, щоб будь-яка заява, що, як встановлено, зроблена при катуванні, не використовувалась як доказ у ході будь-якого судового розгляду, за винятком випадків, коли вона використовується проти особи, звинуваченої у здійсненні катувань, як доказ того, що таку заяву було зроблено» (ст. 15). Конвенція роз'яснює, що «термін „катування” означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисно спричиняється сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або вія третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дію, яку вчинила вона або третя особа чи у вчиненні якої вона запідозрюється, а також залякати або примусити її або третю особу, чи з будь-якої іншої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають в офіційній якості, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. В цей термін не включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи викликаються ними випадково»(ст.1). Аналогічні норми слід включити і до КПК України.

Пленум Верховного Суду України в п. 7 постанови від 25 березня 1988 р. «Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування» вказав: «Особливу увагу слід приділяти перевірці заяви про недозволені методи слідства та інші порушення законності, які могли потягти самообмову чи дачу інших неправдивих показань. Коли при судовому розгляді з'ясується, що доводи підсудного при застосування до нього незаконних заходів не позбавлені підстав і суд не можете перевірити, справа підлягає поверненню на додаткове розслідування з мотивів однобічності, неповноти чи необ'єктивності проведеного дізнання або попереднього слідства з вказівкою про необхідність перевірки такої заяви прокурором».

Кримінально-процесуальний кодекс містить норми, які регулюють окремі випадки недопустимості використання доказів і їх джерел у кримінальному процесі:

1. Не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких невідоме. (ч. З ст. 68, ч. 2 ст.72).

2. Не можуть бути допитані як свідки:

Ø адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі - з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості;

Ø захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представник потерпілого, позивача, відповідача - про обставини, які стали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителям;

Ø особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них;

Ø свідок, який відповідно до статті 52-3 Кодексу дає показання під псевдонімом, - щодо дійсних даних про його особу;

Ø особа, яка має відомості про дійсні дані про свідка, який відповідно до статті 52-3 Кодексу дає показання під псевдонімом - щодо цих даних. (ч. 1 ст. 69)

3. Учасники судового розгляду мають право в судових дебатах посилатися тільки на ті докази, які були досліджені в судовому засіданні. (ч. З ст; 318).

Однак загальної норми, яка б чітко регулювала питання про допустимість і недопустимість доказів і їх процесуальних джерел, у КПК не сформульовано, і це слід зробити.

Висновки:

1. Доказ – це одна з необхідних умов досягнення істини, а отже – і забезпечення законності в розгляді кримінальних справ.

2. Можна виділити три основні підходи щодо розуміння поняття „доказ у кримінальному процесі”:

Ø „подвійного” розуміння поняття доказу;

Ø „самостійного” розуміння понять доказів та їх джерел;

Ø „єди­ного” розуміння доказу.

3. Доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

4. Дана інформація має відповідати певним вимогам, серед них основними можна виділити: відносність, достовірність та допустимість.

Ø Відносність в даному випадку означає можливість перевірки та підтвердження певного висновку про час, місце скоєння злочину, особу злочинця та інші обставини у справі конкретною інформацією.

Ø Достовірність – це відповідність інформації зафіксованої під час розслідування кримінальної справи даним об'єктивної дійсності, які мали або мають місце.

Ø Допустимість являє собою дотримання установленого законом порядку отримання, фіксації даних, а також використання для підтвердження висновків тільки тієї інформації, яку було отримано та подано у одній з форм передбачених законом.

5. Джерелами доказів називають передбачені ч. 2 ст. 65 КПК показання свідків, потерпілих, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій та інші документи, за допомогою яких встановлюються фактичні дані, відомості, вказані в ч. 1 ст. 65 КПК як докази в справі.

6. Розрізняють матеріальні та процесуальні джерела доказів.

7. Допустимість доказів визначається законністю джерел, умов і способів їх одержання.

Література та нормативні акти:

1. Іщенко В. Способи збирання доказів у кримінальному процесі України// Право України, - 2000. - № 10

2. Нор В. Т. Проблеми теорії і практики судових доказів. – Львів: Вид-во при Львівському державному університеті видавничого об'єднання „Вища школа”, 1978. – 112 С.

3. Салтєвський М. Ще раз про поняття доказів у проекті КПК України // Право України, - 2000. - № 11

4. Сівочек С. Аналіз поняття доказу в кримінальному процесі України// Право України, - 2001. - № 9

5. „Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання”, від 10грудня1984р.

6. Кримінально-процесуальний кодекс України

7. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 березня 1988 р. „Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування”

8. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 29 червня 1990 р. „Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку”





Реферат на тему: Докази в кримінальному процесі (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.