Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Договір доручення (реферат)

1. Поняття та значення договору доручення

Договір доручення (лат. mandatum) похо­дить з громадського обов'язку і дружби, в зв'язку з цим для нього характерна наявність взаємної довіри сторін. Учасники цивільних відносин для здійснення своїх прав та обов'язків часто доручають іншим особам здійснити для них юридичні дії, тобто такі дії, які тягнуть за собою виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин.

Сфера застосування договору доручення в цивільному обороті досить широка. Громадяни доручають іншим особам отримати заробітну платну, здійснити купівлю-продаж товару. З метою захисту прав і законних інтересів учасники цивільних правовідносин укладають договори доручення з організація­ми або особами, які можуть надати різні юридичні послуги на високому професійному рівні (розпорядження майном, ве­дення справ у судах).

Істотно збільшилося застосування договору доручення в умовах ринкової економіки, бо цей договір є практично вигід­ною правовою формою надання послуг за участю брокерів, зокрема в діяльності фондових і валютних бірж та бірж неру­хомості.

Як самостійний вид цивільно-правового договору, договір доручення відомий тільки країнам континентальної Європи. Французький цивільний кодекс (1804 р.) визначає, що відпо­відно до договору одна сторона (довіритель) доручає, а інша (повірений) приймає на себе здійснення юридичних дій за рахунок і від імені довірителя. Дещо по-іншому визначає до­ручення Німецьке цивільне уложення. Згідно з ним за дого­вором дорученням на повіреного може бути покладений обов'язок здійснювати як юридичні, так і фактичні дії; крім того, цей договір є безумовно безоплатним — "повірений зобов'язується безоплатно виконати справу, покладену на нього довірителем" (§ 662).

У ЦК Російської Федерації, прийнятому Державною думою 22 грудня 1995 р., даний інститут дістав розвиток. Новела пов'язана, зокрема, з тим, що в оборот введено комерційне представництво (ст. 972).

Відповідно до ст.386 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені і за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.

Договір доручення є двостороннім, консенсуальним; він може бути сплатним і безоплатним.

Взаємність прав та обов'язків повіреного і довірителя визначає договір доручення як двосторонній договір. Причому взаємність має місце як при сплатному, так і без­оплатному договорі.

В юридичній літературі є й інші думки. Так, автори підруч­ника "Цивільне право" за редакцією професора Є. Суханова вважають, що двостороннім договір доручення є тоді, коли він сплатний або коли його виконання пов'язано з матеріальни­ми витратами повіреного, а на довірителя покладається обов'язок з їх відшкодування.

Але, якщо уважно розглянути зміст ст. 391 "Обов'язки дові­рителя" ЦК України, то можна зробити висновок, що договір доручення за всіх умов є двостороннім.

У безоплатному договорі доручення на довірителя покла­даються обов'язки прийняти все виконане повіреним, а також забезпечити останнього коштами, необхідними для виконан­ня доручення.

Договір доручення належить до консенсуальних договорів, бо вважається укладеним у момент досягнення між сторо­нами згоди.

Договір доручення може бути сплатним і безоплатним. У ст.387 ЦК України вказано, що довіритель зобов'язаний сплатити повіреному винагороду тільки в тому разі, якщо це передбачено договором або затвердженими у встановлено­му порядку правилами.

Крім того, в цій статті є вказівка на те, що "громадяни не можуть отримувати винагороду за виконання договору дору­чення, крім випадків прямо визначених в законі".

Предметом договору доручення можуть бути тільки юри­дичні дії повіреного — підписання документів, укладення угод тощо. Але, виконуючи юридичні дії, повірена особа виконує і фактичні дії — пошук контрагентів, наведення довідок, огляд майна тощо. Слід зазначити, що ці фактичні дії підпорядковані меті виконання юридичних дій і тому вони не мають самос­тійного значення. Вони є умовою належного виконання дого­вору доручення, а не його предметом.

Мета договору доручення — здійснення повіреним прав довірителя, набуття, зміна і припинення для нього прав та обов'язків шляхом здійснення угод.

Характерним для договору доручення є те, що повірений виступає як представник свого довірителя перед третіми осо­бами.

Слід зазначити, що дії повіреного щодо третіх осіб, здійснені в межах повноважень, визначених договором, створюють або припиняють права та обов'язки безпосередньо для дові­рителя. Сам повірений, як представник, ніяких прав та обов'язків із угод, здійснених третьою особою, не набуває.

Форма договору доручення може бути усною і письмовою відповідно до загальних правил про форму угоди (статті 42-47 ЦК) і про форму договору (ст.154 ЦК).

Відповідно до ст.44 ЦК України договори доручення між організаціями та з участю організацій укладаються у письмо­вій формі.

Договір доручення між громадянами на обумовлену на даний період суму також укладаються у письмовій формі. До­говори доручення, що укладаються за нотаріальною формою, можуть бути нотаріально засвідченими (наприклад, доручен­ня на укладення договору купівлі-продажу квартири).

На підставі договору доручення довіритель, як правило, видає повіреному довіреність і тим самим легалізує повіреного як представника перед третіми особами. Довіреність відтворює повноваження повіреного, визначене умовами до­говору доручення. Довіреність може охоплювати лише час­тину юридичних дій, обумовлених у договорі доручення. Наприклад, при укладенні договору доручення на ведення справи по захисту майнових інтересів довірителя у договорі можуть бути зазначені такі юридичні дії повіреного:

проведення правової експертизи документів;

представництво інтересів довірителя в органах державної влади і управління, в арбітражному суді та інші.

По цій справі довірителем було видано довіреність на участь у засіданні арбітражного суду. Договір доручення і довіреність є документами, які оформляються для належного виконання повіреним вказівок довірителя.

Отже, договір доручення є юридичним фактом, на підставі якого виникає добровільне представництво. Проте представ­ництво ширше договірного представництва, бо підставами представництва взагалі можуть бути закон, адміністративний акт, трудовий договір (ст. 62 ЦК). Договір доручення — це одна з можливих підстав виникнення правовідносин з предс­тавництва.

Вказівки довірителя на вчинення повіреним конкретних юридичних дій мають міститися у договорі або у виданій на підставі договору доручення, або в усних розпорядженнях. Безумовним є те, що вказівки довірителя мають бути право­мірними, конкретними та здійсненними.

Договір доручення має багато спільного з договором комісії, який історично виник як вид договору доручення у торговельному обороті.

Але на відміну від договору доручення, де має місце пряме представництво, тобто повірений виступає від імені довірите­ля, у договорі комісії комісіонер — сторона, яка виконує дого­вір, виступає в інтересах комітента, але від власного імені, що виключає можливість виникнення представницьких відносин.

Договір доручення може бути сплатним і безоплатним, договір комісії, як правило, сплатний. У відносинах з третіми особами повірений не набуває для себе ніяких прав та обов'язків, а комісіонер стає стороною в угоді, яку він здій­снює для третьої особи і набуває також прав та обов'язків.

Договір доручення має спільні риси з договором підряду. І підрядчик, і повірений діють в інтересах особи, але разом з тим ці два договори відрізняються своїм предметом: у дого­ворі підряду предметом є матеріалізований результат роботи, а в договорі доручення — юридичні дії повіреного.

Складніше розмежувати договори доручення та експедиції. Експедитор, як і повірений, може здійснювати і юридичні, і фактичні дії. Але предметом договору експедиції є водночас юридичні і фактичні дії. Наприклад, доставка вантажу на станцію або на склад клієнта. Ці договори відрізняє те, що експедитор може діяти як від імені клієнта, так і від свого імені. Повірений же діє тільки від імені довірителя.

Вивчення арбітражної практики дає можливість зробити загальний висновок про те, що правильне визначення договірних відносин, у яких перебувають сторони, є необхід­ною передумовою правильного визначення предмета позову, з яким сторона, чиї права та інтереси порушено, звертається До суду.

Наведена справа відображає відносини, пов'язані з надан­ням послуг. І тому важливо встановити, за допомогою якого договору (комісії, доручення, підряду) опосередковані відно­сини сторін. Це є важливим у зв'язку з тим, що вид договору зумовлює предмет позову, а також вказує на те, яка із сторін може виступати позивачем.

З матеріалів справи випливає таке.

Об'єднання "Житомирнерудпром" та українсько-ліванське спільне підприємство "Бейрут" уклали договір від 18 червня 1993 р. № 18/6, відповідно до якого СП "Бейрут" зобов'яза­лося укласти від імені і для об'єднання договір поставки това­ру — мазуту кількістю 1 тис. тонн за ціною 300 тис. крб. за 1 тонну. На виконання цього договору СП "Бейрут" уклало з акціонерним товариством "Екорамбус —Україна" договір про спільну діяльність від 18 червня 1993р. № 34/93, в якому передбачено, поряд з іншими послугами, придбання і поста­чання продукції.

Відповідно до цього договору та договору від 18 червня 1993р. № 18/6 СП "Бейрут" погодило протокол на придбання і поставку 1 тис. тонн мазуту за ціною 250 тис. крб. за 1 тонну, в якому постачальником мазуту є АТ "Екорамбус —Україна", а одержувачем — об'єднання "Житомирнерудпром". Одержу­вач здійснює оплату за поставлений мазут СП "Бейрут" для подальших розрахунків спільного підприємства з постачаль­ником — АТ "Екорамбус", після чого проводиться відванта­ження мазуту на адресу об'єднання.

Таким чином, СП "Бейрут" виконало зобов'язання за дого­вором від 18 червня 1993р. № 18/6, уклавши для об'єднання "Житомирнерудпром" угоду на поставку мазуту кількістю і за ціною, вказаними об'єднанням, і гарантувало постачальни­кові оплату вартості мазуту. Згідно з цим договором об'єднан­ню "Житомирнерудпром" 25 червня 1993р. було поставлено 1084,401 тонн мазуту. Вантажовідправником мазуту є Дро­гобицький нафтозавод, якому вартість мазуту було сплачено постачальником — АТ "Екорамбус—Україна".

Об'єднання прийняло спірний мазут, зарахувало його за ціною 300 тис. крб. за 1 тонну і використало на свої потреби. Однак об'єднання не оплатило вартості мазуту СП "Бейрут".

Доводи об'єднання про невиконання ним зобов'язання ґрунтуються на тому, що об'єднання не одержувало мазут від СП "Бейрут"; за спірним відправленням мазут було відванта­жено Дрогобицьким нафтозаводом; СП "Бейрут" не подало документи на підтвердження того, що воно є власником мазуту.

Вищий арбітражний суд України своїм рішенням договір між СП "Бейрут" і ВО "Житомирнерудпром" від 18 червня 1993р. № 18/6 розірвав та зобов'язав ВО "Житомирнерудп­ром" повернути СП "Бейрут" 1084,401 тонн мазуту.

У справі, що коментується, СП "Бейрут" і ВО "Житомирне­рудпром" уклали договір № 18/6, який може бути визначений як договір доручення. Але згодом ці відносини переросли у договір комісії. Виконуючи доручення об'єднання, СП "Бей­рут" уклало договір від 18 червня 1993р. № 34/93, згідно з яким третя особа — АТ "Екорамбуо — Україна" поставила об'єднанню мазут. Об'єднання прийняло мазут і, використав­ши його на свої потреби, не оплатило при цьому його вартості. Така протиправна поведінка призвела до збитків СП "Бей­рут", які й було відшкодовано шляхом винесення судового рішення.

2. Зміст договору доручення

Зміст договору доручення, як спільного юридичного акта сторін, становлять, по-перше, умови, щодо яких сторони дійшли згоди, і, по-друге, ті умови, що прийма­ються ними як обов'язкові на підставі чинного законодавства.

Зміст договору, як відомо, розкривається через права та обов'язки його учасників, визначені умовами договору.

Сторонами договору доручення є повірений і довіритель.

Повірений — особа, яка зобов'язується виконати юридичні дії; довіритель — особа, яка доручає повіреному виконати всі Дії.

Повіреним і довірителем можуть бути дієздатні громадяни та юридичні особи.

Слід мати на увазі, що юридичні особи повинні діяти в межах статутної правоздатності, а громадяни, які укладають і виконують договори доручення з комерційною метою, мають бути зареєстровані як підприємці.

У зв'язку з питанням правоздатності юридичних осіб, які є повіреними, слід звернути увагу на представницьку діяльність з приватизаційними паперами.

Наказом Фонду державного майна України від 25 листопа­да 1993 р. ЇМ6 514 затверджено Інструкцію "Про умови ліцен­зування представницької діяльності з приватизаційними паперами". Інструкцію розроблено відповідно до законів України "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизаційні папери і фондову біржу" та Декрету Кабі­нету Міністрів України "Про довірчі товариства". Вона визна­чає процедуру ліцензування представницької діяльності, яку проводять довірчі товариства.

Суть представницької діяльності довірчих товариств поля­гає в тому, що вони обмінюють приватизаційні папери на паї, акції, що здійснюється представниками від імені, за рахунок і на ім'я власників приватизаційних паперів.

Головним обов'язком повіреного є виконання доручення відповідно до вказівок довірителя (ч. 1 ст. 388 ЦК).

Вимога особисто виконати доручення стосується лише юридичних дій, що становлять предмет договору. Для здій­снення фактичних дій, які супроводжують юридичні дії, пові­рений може залучити інших осіб, зокрема перекладача для участі у переговорах, друкарку для підготовки документів. Причому залучення помічників допускається без повідомлен­ня про це довірителя, оскільки ці особи не виконують юридич­них дій.

Але, якщо в договорі доручення є прямі вказівки на нерозголошення інформації будь-яким особам, з якими не пов'я­зане виконання юридичних дій, повірений звичайно повинен зберігати конфіденційність інформації.

Особисте виконання доручення повіреним може стати не­можливим через об'єктивні причини (хвороба, дія неперебор­ної сили і т. ін.). Якщо за таких умов інтереси довірителя вима­гають невідкладного здійснення відповідних юридичних дій, а повірений не міг попередньо направити запит довірителеві або не отримав своєчасної відповіді на свій запит, він може передати виконання доручення іншій особі (ч. 2 ст. 388 ЦК). В цьому разі повірений зобов'язаний повідомити довірителя про передачу виконання доручення іншим особам (ч. 3 ст.388 ЦК).

Таким чином, договір доручення належить до тих цивільно-правових договорів, за якими допустиме лише особисте вико­нання.

Відповідно до ст.389 ЦК України повірений має право передати виконання доручення іншій особі (заступникові) лише у двох випадках:

1) копи він уповноважений на це договором;

2) змушений до цього силою обставин з метою захисту інтересів довірителя.

Частина 2 ст.389 ЦК України визначає застереження, що повірений відповідає за вибір заступника. На практиці може виникнути проблема щодо тлумачення цієї частини статті. Є всі підстави для проведення аналогій між статтями 68 і 389 ЦК України. Йдеться про те, що повірений не відповідає за дії заступника, якщо проти його кандидатури не заперечував довіритель. Оскільки повірений діє в інтересах довірителя, він зобов'язаний виконувати доручення відповідно до вказівок довірителя.

Вказівки довірителя визначають, як мають реалізовува­тися повноваження повіреного. Наприклад, повірений упов­новажений здійснити угоду купівлі-продажу будинку. Вказівки довірителя можуть стосуватися покупки, місця розташування будинку, його технічних характеристик.

Якщо повірений відступить від вказівок довірителя (наприклад, підвищить купівельну ціну), виконання дії зобов'я­зують довірителя перед третіми особами, але видають йому право на відшкодування збитків за рахунок повіреного. Тобто має місце невиконання повіреним своїх обов'язків у договір­ному зобов'язанні з усіма обставинами, що випливають звідси (ст. 203 ЦК).

На повіреного покладається обов'язок повідомляти довіри­телеві на його вимогу всі дані про хід виконання доручення, що дає йому можливість впливати на виконання доручення.

Після виконання доручення повірений зобов'язаний без зволікання надати довірителеві звіт з додатком документів, які підтверджують здійснення повіреним юридичних дій і витрат. Форма звіту законом не передбачена, і тому він може бути наданий як в усній, так і в письмовій формі. Але якщо договір передбачає письмову форму звіту, то звичайно надається письмовий звіт.

Істотний обов'язок повіреного — термінова передача довірителеві всього отриманого у зв'язку з виконанням дові­реного (майна, грошових сум, документів).

Цим обов'язком повірений кореспондує обов'язок довіри­теля прийняти від повіреного все виконане за договором. Довіритель зобов'язаний прийняти виконання без зволікання після того, коли він отримав повідомлення від повіреного (ч. 1 ст. 391 ЦК).

Повірений діє за рахунок довірителя. Із цього випливає два обов'язки довірителя (в законодавстві вони регламентовані ч. 2 п. 2 і п. 3 ст.391 ЦК):

1) забезпечити повіреного коштами, необхідними для ви­конання доручення;

2) відшкодувати повіреному фактичні збитки, які були необ­хідні для виконання доручення.

Витрати повіреного мають бути необхідними і будь-яка кількісна межа для них не встановлена. Якщо навіть сторони погодили розмір витрат у договорі, це не є забороною повіре­ному вимагати оплати додаткових витрат за умови, що вони були потрібні для ведення справи.

Якщо довіритель не виконає названі обов'язки, його можна вважати боржником.

При укладенні сплатних договорів доручення довіритель зобов'язаний також виплатити повіреному винагороду за на­лежне виконання договору.

Строк у договорі доручення визначається з урахуванням характеру доручення, яке має реалізовувати повірений. Якщо повірений виконує доручення у строки, визначені дого­вором, прострочення тягне за собою відшкодування збитків, виплату неустойки, якщо це передбачено договором. На практиці частіше сторони не вказують точний термін виконан­ня. Вони лише визначають повний період часу, протягом якого бажано виконати доручення.

Договір доручення припиняється на загальних підставах припинення договорів, тобто у зв'язку з виконанням повіре­ним обов'язків з реалізації повноважень.

Крім того, закон (ст. 392 ЦК) встановлює інші підстави припинення договору доручення, а саме:

1) скасування договору довірителем;

2) відмова повіреного;

3) смерть довірителя або повіреного, визнання будь-якої із сторін договору недієздатною, обмежено дієздатною або безвісно відсутньою;

4) припинення юридичної особи, яка є стороною договору. Особисто-довірчий характер взаємовідносин довірителя і повіреного зумовлює те, що угода про відмову довірителя від свого права анулювати доручення, а повіреного відмовитися від нього у будь-який час є недійсною. Це правило імпе­ративне, воно не залежить від мотивів відмови.

Наприклад, сторони уклали договір доручення, в якому записали умову про те, що повірений не має права відмови­тися від виконання доручення або довіритель не має права скасувати доручення. Ця умова угоди може бути визнана недійсною як така, що суперечить ч. 2 ст. 392 ЦК України.

Якщо доручення припиняється внаслідок скасування його довірителем, то у разі необхідності захисту інтересів повіре­ного припускається, що доручення зберігає чинність, поки повірений не дізнався або повинен був дізнатися про припи­нення доручення (ч. З ст. 392 ЦК).

Якщо повірений відмовився від договору за умов, коли довіритель позбавлений можливості замінити його чи інакше забезпечити свої інтереси, то повірений зобов'язаний відшкодувати збитки (ч. 4 ст. 392 ЦК), завдані припиненням ' договору. .

На практиці може виникати проблема у зв'язку із застосуванням п.4 ч. 1 ст. 392 ЦК України, а саме — припинення до­говору внаслідок припинення юридичної особи. Відомо, що припинення юридичної особи можливе шляхом ліквідації або реорганізації (ст. 37 ЦК). Але припинення договору доручення можливе не тільки при реорганізації юридичної особи.

Враховуючи можливість припинення частково виконаного договору доручення, закон передбачає механізми захисту інтересів сторін.

У разі припинення частково виконаного договору доручен­ня довіритель зобов'язаний винагородити повіреного відповід­но до виконаної роботи, якщо винагороду передбачено дого­вором або затвердженими у встановленому порядку прави­лами, а також до зазначених умов відшкодувати збитки.

Але якщо повірений узнав чи повинен був узнати про припинення доручення, довіритель не виплачує винагороду і не відшкодовує збитки, якщо повірений продовжує викону­вати доручення.

Характерною ознакою договору доручення є те, що закон встановлює обов'язок на спадкоємців померлого повіреного, а також на ліквідатора юридичної особи, яка була повіреним (ст. 394 ЦК).

У разі смерті повіреного його спадкоємці зобов'язані пові­домити довірителя про припинення договору доручення І вжити заходів щодо охорони майна довірителя.

Такий самий обов'язок покладається на ліквідатора юридичної особи, яка була повіреним.





Реферат на тему: Договір доручення (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.