Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Державний лад (друга половина 1950-х — перша половина 1960-х pp.) (реферат)

Кадрові зміни. Смерть Сталіна неминуче викликала зміни на­самперед в складі правлячих осіб, примусила їх замислитися про майбутнє країни. Але спочатку вони розгубилися, злякалися за власну долю. Тому відразу ж після смерті Сталіна на спільному засіданні пленуму ЦК КПРС, Ради Міністрів, Президії Верховної Ради Союзу РСР були зроблені лише деякі кадрові перестановки. Вони пояснювалися необхідністю забезпечити безперебійне і пра­вильне керівництво життям усієї країни, згуртованість цього керів­ництва, не допустити розброду та паніки. В результаті цього най­важливіші ключові посади були розподілені між вірними соратни­ками Сталіна. Першим секретарем ЦК КПРС став Г.Маленков, якого ще за життя Сталіна розглядали як другу особу в партії. Він зайняв також посаду голови Ради Міністрів СРСР. Його замісника­ми були призначені Л.Берія, М.Булганін, Л.Каганович. Міністром закордонних справ став В.Молотов, військових — М.Булганін. Ці кадрові призначення мали підтвердити непохитність адміністра­тивно-командної системи, створеної Сталіним.

В рішеннях спільного засідання був один новий та багатообіцяючий нюанс — Г.Маленков проголосив перехід до колективного керівництва і в партії, і в державі. Але склад Президії ЦК КПРС і Президії Ради Міністрів СРСР був скорочений.

Друга передумова майбутніх змін — поява нового авторитет­ного лідера партії та держави. Ним став М.Хрущов. До 5 березня 1953 p. він був першим секретарем Московського комітету партії та секретарем ЦК КПРС. На спільному засіданні йому було доручено зосередитися на роботі секретаря ЦК партії, а у вересні 1953 p. пленум ЦК КПРС обрав його першим секретарем партії. М.Хрущов став лідером тому, що у той час виражав корінні інтереси суспільс­тва. Він очолив боротьбу з культом особи.

В Україні також відбувалися кадрові перестановки. 13 червня 1953 p. пленум ЦК КПУ усунув з посади першого секретаря КПУ Л.Мельникова, якого було обвинувачено у російському шовінізмі. Замість нього був обраний О.Кириченко. Він став першим україн­цем на цій посаді. У 1957 p. його змінив М.Підгорний, а у 1963 p. секретарем Компартії України став П. Шелест.

Ще однією ознакою боротьби з культом особи було усунення такої огидної фігури, вірної опори сталінського режиму, як Берії. Він готувався сам стати диктатором. В Україні його спільником був міністр МВС П.Мешик. 26 червня 1953 p. Берію було виключено з партії, потім його судили і 23 грудня 1953 p. він був розстріляний за антидержавні дії.

Викриття Берії змусило вище керівництво партії та держави перейти до радикальних змін.

Державний апарат. Після XX з'їзду КПРС розпочинається процес десталінізації у державному будівництві. У політичній сфері ставилося завдання усунення порушень демократії та законності, а також усіх шкідливих наслідків цих порушень. Відповідно до цього в основу процесу десталінізації було покладено такі демократичні принципи: визнання за народом ролі творця історії, розвиток його творчої активності, турбота про народні інтереси; опора на науку, знання об'єктивних законів суспільного розвитку; колективне кері­вництво.

Разом із тим у боротьбі за соціалізм вирішальна роль, як і раніш, відводилася компартії, Тим більше, що вона взяла на себе боротьбу з культом особи. Протягом 50-х років лави Компартії України помі­тно зросли (1952 p. — 770 000 чоловік, 1959 p. - 1 300 000 чоловік).

XX з'їзд КПРС постановив і надалі проводити роботу з удос­коналення державного апарату, повернутися до питань конкретно­го керівництва господарством країни. Висувалась вимога удоскона­лити організаційні форми: спростити структуру управління, рішуче усувати проміжні ланки і тим самим наближати центр до місць, поглиблювати спеціалізацію управління, зробити апарат управління економним. Робляться спроби зламати командно- бюрократичні методи управління, установлені у ЗО—40-х роках.

Але цей процес відбувався повільно, важко, часто наштовхува­вся на прихований, а то й відкритий опір. Сталіністи не збиралися складати зброю. Відірвані від життя народу, перебуваючи у полоні старих уявлень, вони відкидали усі демократичні починання. Пред­ставники старої гвардії (Молотов, Маленков, Каганович та ін.) згур­тувалися і через рік після XX з'їзду КПРС — у червні 1957 p.— пішли у наступ, щоб врятувати сталінський режим і самим утриматись у владі. Використовуючи свою кількісну перевагу у Президії ЦК, вони постановили усунути М.Хрущова з поста першого секретаря ЦК партії. Проте пленум ЦК відкинув це рішення і підтримав курс XX з'їзду. Пленум засудив антипартійну групу Молотова, усунув її учас­ників з партійних постів. Пізніше вони були виключені з партії. Важливе значення у цьому мала підтримка, яку М.Хрущов отримав з боку армії (військовий міністр — маршал Г.Жуков).

Керівництво України також підтримало М.Хрущова. До речі, партійні та державні керівники України деякий час дружньо спів­працювали з М.Хрущовим, були його опорою. О.Кириченко, М.Підгорний, Д.Полянський та П.Шелест входили до складу по-літбюро, в якому було всього 11 осіб. Такий стан був корисний для України, він підвищував її державну вагу.

Вищі органи державної влади та управління. Вживаються заходи до посилення представницького складу Верховної Ради. У зв'язку із цим внаслідок недоцільності відмінено таку міру кримінального покарання, як позбавлення виборчих прав по суду. Усі особи, засуджені до позбавлення виборчих прав, звільнялися від цього покарання. Також вживаються заходи до зміцнення представництва У Верховній Раді робітників. Так, у березні 1959 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 126 робітників, тобто 27,6% її складу. При тому зростає кількість депутатів Верховної Ради — українців (на 1 червня 1954 p. вони складали 75%).

Розширюється компетенція Верховної Ради, обсяг її нормот-ворчої та контрольно-розпорядчої діяльності. Законом СРСР від 11 лютого 1957 р. до компетенції союзних республік, тобто їх Верховних Рад, передано право самостійно вирішувати низку важ­ливих питань з керівництва республіками та їх економіки. Таким іином, з 1957 p. Верховна Рада УРСР поряд із затвердженням оюджету республіки почала затверджувати щорічні народногоспо­дарські плани (раніш це входило до компетенції уряду). Тим самим об'єднується діяльність по затвердженню держбюджету і народно­господарського плану, керівництво ними, що дуже важливо, оскі­льки виконання бюджету і плану взаємопов'язано.

У 1959 р. в УРСР прийнято закон, який встановив порядок відклику депутатів Верховної Ради, а також депутатів Рад інших рівней, що не виправдали довір'я виборців. Виборці одержали право відкликати таких депутатів у будь-який час.

Законодавча діяльність Верховної Ради відбувається при залу­ченні до неї широких мас. Найбільш значні законопроекти винося­ться на попереднє всенародне обговорення. Але при цьому ще зберігається багато формалізму і показухи.

Збільшення обсягу роботи Верховної Ради СРСР обумовило виникнення нового структурного підрозділу — економічної комісії при Раді Національностей. Вона була створена 11 лютого 1957 p., формувалась на паритетних началах по два представники від кожної союзної республіки. На чолі Верховної Ради у період, що вивчаєть­ся, перебували особи, які не відповідали вимогам, котрі пред'явля­лися до керівників демократичної держави. У 1953—1960 pp. посаду голови Президії Верховної Ради СРСР займав К.Ворошилов, згодом його змінив Л.Брежнєв.

В УРСР в цей період Верховну Раду очолювали: до січня 1954 р.— М.Гречуха (займав цю посаду з 1939 p.), потім його змінив Д.Коротченко. Він мав значний досвід партійного керівництва, а в роки війни входив до керівництва партизанським рухом в Україні. Відразу ж після смерті Сталіна була спрощена організація Ради Міністрів СРСР. На чолі Ради Міністрів залишилася лише Прези­дія. До неї увійшли голова Ради Міністрів та його перші заступни­ки. Після того, як цю посаду у 1955 p. залишив голова уряду Г.Маленков, його змінив М.Булганін.

У 1958—1964 pp. посаду голови Ради Міністрів займав М.Хру­щов. Президія ЦК КПРС настояла на тому, щоб він поєднував цей пост з посадою першого секретаря ЦК КПРС. Це поєднання, а також сама особа вольового лідера мали надати значного авторитету посаді голови Ради Міністрів і Раді Міністрів у цілому. Але це також сприяло посиленню виконавчої влади, зрощувало її з партійним керівництвом, створювало можливість єдиноначального управлін­ня, а при певних умовах — і зловживання владою.

Дійсно, поступово М.Хрущов зосередив у своїх руках усю повноту державної влади, усе частіше діяв єдиновладне, авторита­рно. Виникла небезпека нового культу — культу М.Хрущова.

14 жовтня 1964 p. пленум ЦК КПРС звільнив його від обов'я­зків першого секретаря ЦК КПРС, члена президії ЦК КПРС, голови Ради Міністрів СРСР через помилки, яких він допустив. Але у постанові пленуму було записано, що М.Хрущов іде у відставку "... у зв'язку із похилим віком і погіршенням стану здоров'я". Багато учасників пленуму вважали, що відставка М.Хрущова необ­хідна для поліпшення управління державою. У дійсності ж, як тепер встановлено, противники Хрущова боялися подальших демокра­тичних перетворень, особливо обов'язкової ротації складу партій­ного і державного керівництва (М.Хрущов домігся на XXII з'їзді партії внесення цього положення в програму КПРС), самі намага­лися зайняти вищі пости в партії та державі. Уся процедура зміщен­ня М.Хрущова — поспішне скликання пленуму, відсутність обгово­рення на ньому, покрів таємничості над цим усуненням — переко­нує, що це була змова проти нього, проти продовження курсу на десталінізацію, свого роду двірцевий переворот. Відразу ж після цього розпочались атаки на курс XX з'їзду, країну переводили на шлях ресталінізації.

Жовтневий (1964 p.) пленум ЦК КПРС прийняв також рішен­ня не допускати надалі поєднання в одній особі посади першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР.

В Україні не було поєднання постів секретаря ЦК КПУ і голови Ради Міністрів, але також вживались заходи до урегулюван­ня роботи Ради Міністрів. У спеціальній постанові "Про організа­цію роботи в Раді Міністрів Української РСР" засуджувались недо­ліки у діяльності цього органу і передбачались заходи щодо їх усунення. Протягом кількох років Раду Міністрів очолював М.Ка-льченко, у 1962 р. на цю посаду був призначений В.Щербицький.

У ході удосконалення апарату управління в УРСР підвищилась роль Ради Міністрів як органу загальної компетенції, міністерств та відомств — як органів галузевої компетенції.

Тривали пошуки системи міністерств та інших центральних відомств. Залежно від конкретних потреб управління одні міністе­рства укрупнялися, інші — розукрупнялися. Багато комітетів при Раді Міністрів були перетворені в міністерства. Кількість міністерств в СРСР та союзних республіках то зменшувалась, то збіль­шувалась. При цьому зменшувалась кількість загальносоюзних мі­ністерств і збільшувалась кількість союзно-республіканських. Так, у 1956 p. було скасовано Міністерство юстиції СРСР, у зв'язку з чим Міністерство юстиції УРСР стало республіканським. У другій по­ловині 50-х років в Україні діяло 26 союзно-республіканських і 6 республіканських міністерств.

Скасовувалися зайві та паралельно діючі установи і організа­ції. У 1955—1956 pp. в Україні було ліквідовано 4867 структурних підрозділів організацій та установ. А протягом 1954—1955 pp. в міністерствах і на підприємствах України було скорочено понад 61 тис. чоловік, а у 1956 p. ліквідовано ще 31 555 управлінських посад. Більшість скорочених перейшли в інші сфери виробницт­ва. Одночасно були заощаджені кошти, які витрачалися на утри­мання апарату.

Разом із тим створювалися нові підрозділи та посади. Так, для кращого вивчення і запровадження у народне господарство досвіду і досягнень передової вітчизняної та зарубіжної техніки у міністер­ствах уводилася посада заступника міністра з питань нової техніки із покладенням на нього обов'язків голови технічної ради міністе­рства. Відповідно Рада Міністрів УРСР 15 квітня 1955 p. прийняла постанову, котра забороняла будь-яке розширення штату апаратів державних, господарських, кооперативних і громадських організа­цій. Заборонялось також створювати нові посади або здійснювати реорганізацію управлінського і державного апаратів, змінювати по­садові оклади без дозволу державної штатної комісії при Раді Міністрів УРСР.

Одночасно уточнювалась компетенція міністерств у зв'язку з ускладненням їх діяльності, появою нових обов'язків. Йшло розме­жування компетенції між союзно- республіканськими міністерства­ми і міністерствами союзних республік. Союзно-республіканські міністерства здійснювали загальне керівництво, визначали планові завдання і контролювали їх виконання в союзних республіках, а також постачання устаткуванням, фінансування капіталовкладень.

У цій складній роботі не обходилося й без непродуманих рі­шень. Не усі перетворення викликалися необхідністю і виправдували себе, нерідко були просто хибними. А все ж таки стан державного управління уже у другій половині 50-х років значно покращився.

В управлінні народним господарством, особливо промислові­стю, все ще зберігалися надмірна централізація, відірваність цент­рального апарату від місць. Це сприяло відомчості, бюрократизму, послаблювало і порушувало нормальні територіальні зв'язки між підприємствами різних галузей промисловості, розташованими в одному економічному районі.

З метою усунення цих недоліків створювалися нові організа­ційні форми управління промисловістю. У травні 1957 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про подальше удосконалення організа­ції управління промисловістю і будівництвом. Галузевий принцип управління промисловістю анулювався. Частина союзних і союзно-республіканських міністерств, які відали народним господарством, скасовувалась. В Україні за реформою 1957 р. було ліквідовано 11 промислових і будівельних міністерств. Брав гору територіальний принцип управління. Відповідно будувалася й структура управління промисловістю та будівництвом. Верховні Ради союзних республік мали створювати економічні адміністративні райони. У кожному з них Рада Міністрів республіки утворювала раднаргоспи. В Україні було створено 11 таких районів. Найбільшими раднаргоспами були Київський, Львівський та Харківський. Під управління раднаргос-пів України перейшло приблизно 2,8 тис. підприємств (у 1953 р. у віданні України перебувало лише 34% підприємств).

Спочатку ця нова система управління відіграла позитивну роль в розвитку народного господарства. Успішно здійснювалися спеці­алізація і кооперування низки споріднених підприємств і вироб­ництв у межах економічних районів. Утворювалися заводи з ре­монту устаткування, виробництва заготовок та інструменту для обслуговування підприємств різних галузей промисловості. В Укра­їні, як і в інших союзних республіках, з'явились надії на розвиток економічної самостійності.

Згодом стали виявлятися й негативні наслідки нової системи управління. Послабилося централізоване керівництво. Реформа 1957 р. усунула бар'єри на шляху виробничої кооперації усередині економічного району, але спорудила їх на його кордонах. Кожна галузь промисловості — це технічна і виробнича єдність. Нова ж система підривала цю єдність, оскільки управління галуззю було роздрібнено між багатьма економічними районами.

Робилися спроби удосконалити систему раднаргоспів, позба­витися наслідків децентралізації. У 1960 р. в УРСР з цією метою був створений республіканський РНГ, котрий мав координувати діяль­ність усіх раднаргоспів, які діяли в економічних районах республі­ки. Пізніше, у 1962 p., довелося створити РНГ СРСР, а згодом — і ВРНГ СРСР, яка відповідала за стан справ у промисловості та будівництві усієї держави. Отже, поновилась командно- адмініс­тративна система управління народним господарством.

Керівники держави не враховували або не бажали брати до уваги досвід управління радянською промисловістю, усією еконо­мікою. У перші роки радянської влади, в період створення основ соціалістичного промислового виробництва, формування галузей промисловості, зосередження їх в єдиному господарстві раднаргоспи забезпечували потреби управління. Але в роки так званого завершення будівництва фундаменту соціалізму, організації єдино­го народногосподарського комплексу в масштабах усієї країни вони уже не відповідали завданням управління, які по суті залишилися командними. Реформу 1957 р. так і не вдалося пов'язати з центра­лізованим плануванням, з єдиною науковою політикою. У 1965 p. від раднаргоспів відмовилися. В країні, як і раніш, не було ринку засобів виробництва, підприємства не набули самостійності.

З грудня 1957 р. при Держплані СРСР, а пізніше і при ВРНГ СРСР, почали створюватись держкомітети, які мали забезпечити проведення єдиної технічної політики у певній галузі промислово­сті. Але галузеві держкомітети не могли забезпечити планового підвищення технічного рівня виробництва, бо не керували підпри­ємствами безпосередньо, а лише контролювали їх, і то у вузькій сфері. До того ж між ними і раднаргоспами неминуче виникали конфлікти. Тоді ж і вдалися до організації, крім галузевих, вироб­ничих держкомітетів (у газовій промисловості, енергетиці, електри­фікації). Вони безпосередньо управляли підприємствами своєї галу­зі промисловості, що ще більше зміцнювало принцип відомчості, командну природу радянської економіки. 11 січня 1963 р. ЦК КПРС прийняв постанову про підвищення ролі держкомітетів та їх відповідальність за розвиток галузей промисловості. Але і це не прискорило технічного прогресу.

Місцеві органи державної влади і управління — Ради. XX з'їзд КПРС намітив програму пожвавлення діяльності Рад, яка була конкретизована у постанові ЦК КПРС від 22 січня 1957 р. "Про поліпшення діяльності Рад депутатів трудящих і зміцнення їх зв'я­зків з масами". В ній ставили, по суті, правильні завдання удоско­налення діяльності місцевих Рад: звільнити їх від непотрібної опіки і дріб'язкового втручання в їх діяльність з боку партійних і вищих державних органів; розвивати їх самостійність, активність; розши­ряти їх права; всебічно зміцнювати їх зв'язки з народом. Проте головною умовою успішного розв'язання цих завдань, як і раніш, вважалось партійне керівництво Радами, його подальше зміцнення. І вже це одне зводило нанівець усі зусилля по демократизації Рад, оскільки надійна опора командно-адміністративної тоталітарної си­стеми — інтеграція партійного і державного апаратів, як у центрі, так і на місцях, — зберігалась.

Важливе значення мало уточнення компетенції та структури місцевих Рад і їх органів, юридичне оформлення їх статусу. До 1960 р. в союзних республіках були прийняті нові положення про сільські та районні Ради, які оформили зміни і усунули прогалини у регулюванні та діяльності цих ланок системи Рад.

Головною частиною у структурі Ради проголошувалась сесія. Встановлювалась регулярність скликання сесій — двічі на рік, на їх обговорення і вирішення передавались усі найважливіші питання, що входили до компетенції Ради.

Виконкому як виконавчому органу наказувалось не підміню­вати Ради у вирішенні питань, що підлягали розгляду на сесії. Встановлювалась обов'язковість звітів виконкому, його відділів, керівних працівників Ради, а також господарських працівників на її сесіях. Разом із тим розширювалась компетенція виконкомів та самостійне вирішення деяких питань місцевого життя, наприклад адміністративно-територіального поділу.

Підвищувалось значення такої структурної частини Ради, як її постійні комісії. Але несподівано робота по удосконаленню діяль­ності Рад була перервана. У грудні 1962 р. за наполяганням М.Хру­щова обласні Ради депутатів трудящих були поділені за виробничою ознакою на промислові та сільські, нібито для забезпечення найк­ращого повсякденного та оперативного керівництва. За таким же поділом здійснювалась реорганізація обласних партійних органів, Але ця акція суперечила здоровому глузду, ігнорувала досвід радян­ського будівництва, послаблювала Ради, оскільки руйнувала їх єд­ність, проте, безсумнівно, працювала на ідею про повну підміну державних органів партійними.

Правоохоронні органи. Зміцнюється єдність системи загальних судів. Уже восени 1953 p. ліквідуються такі знараддя масових репре­сій, як трибунали військ МВС, а потім адміністративні органи, які незаконно привласнили функції правосуддя ("особлива нарада" при МВС СРСР і такі ж установи на місцях). У лютому 1957 р. ліквідуються й транспортні суди.

Роль Верховного Суду СРСР як вищого органу радянської судової системи підвищується. Положення про Верховний Суд СРСР, затверджене у лютому 1957 p., поновило норму попередньо­го Положення про Верховний Суд СРСР: до його складу як члени входили уже в силу свого службового становища також голови верховних судів союзних республік.

Розширилися повноваження Верховного Суду. У першу чергу він став займатися аналізом та узагальненням судової практики і давати роз'яснення судам з питань застосування законодавства при розгляді судових справ. Верховному Суду надавалось право законо­давчої ініціативи. Він міг входити до Президії Верховної Ради СРСР з пропозиціями щодо питань тлумачення законів.

Щоправда, було дещо скорочено наглядові функції Верховно­го Суду СРСР. Це було здійснено у зв'язку із загальною перебудо­вою порядку нагляду вироків і рішень, які набрали законної сили. За загальним правилом наглядове провадження здійснювалось в межах союзної республіки.

Реорганізація радянського суду в Україні була завершена нап­рикінці 1958 p. прийняттям Основ законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік та Закону про судо­устрій УРСР від ЗО червня 1960 p. Ці акти визначили завдання правосуддя, принципи організації та діяльності судових органів, сприйняли зазначені вище зміни і внесли нові. Вони торкалися передусім організації нижчої ланки судової системи — народних судів.

Замість дільничої системи народних судів вводився єдиний народний суд району чи міста. При цьому збільшувався строк повноважень народного суду — він обирається вже не на три, а на п'ять років. Запроваджувався новий порядок обрання народних засідателів — на загальних зборах робітників та службовців і стро­ком на два роки, з тим щоб домогтися більш широкої участі у здійсненні правосуддя.

1 нарешті, слід вказати ще одну зміну в організації судової системи, точніше — в управлінні нею. Внаслідок ліквідації у травні 1956 p. Міністерства юстиції СРСР і перетворення Міністерства юстиції УРСР, як і міністерств інших союзних республік, в союзно-республіканське міністерство були ліквідовані управління при ви­конкомах крайових і обласних Рад депутатів трудящих. Частина функцій цих управлінь передавалась крайовим і обласним судам (контроль за діяльністю народних судів, проведення в них ревізій). На них покладалося також керівництво нотаріальними конторами. В УРСР облюсти були скасовані у 1956 p. Життя не виправдало цих змін, тому у 1962 p. крайові та обласні суди були звільнені від здійснення цих не властивих судам повноважень. Було поновлено попередній порядок управління судовою системою з боку Мініс­терства юстиції та його органів при Радах депутатів трудящих.

24 травня 1955 p. затверджено Положення про прокурорський нагляд в СРСР (раніше не було спеціального законодавчого акта, який би регулював організацію і діяльність прокурорського нагляду, усіх його ланок), яке не тільки поновило демократичні принципи організації та діяльності прокуратури, а й розширило права проку­ратури, врегулювало діяльність її ланок.

Це Положення покладало на органи прокуратури нагляд за правильним і однаковим застосуванням законів СРСР, союзних і автономних республік, регламентувало централізований устрій про­куратури. За Положенням органи прокуратури на місцях мали здійснювати нагляд за законністю, незалежно від впливу місцевих органів влади, і підлягали тільки Генеральному прокурору. На останнього покладався вищий нагляд за точним дотриманням зако­нів усіма міністерствами і підвідомчими їм підприємствами і служ­бовими особами, а також громадянами СРСР.

Реорганізація органів держбезпеки і внутрішніх справ відбува­лася через зміцнення партійного і державного керівництва ними.

Відразу після смерті Сталіна Берія, намагаючись захопити владу, домігся об'єднання МДБ і МВС в одне міністерство — МВС СРСР і сам очолив його. При цьому він прагнув поставити МВС СРСР над урядом і партією. Проте після арешту Берія органи держбезпеки знову були виділені у самостійне відомство. Спеціаль­но для керівництва ними при Раді Міністрів СРСР був утворений Комітет державної безпеки.

Вживалися заходи до поліпшення роботи органів внутрішніх справ, щоправда, не усі з них були ефективними. Так, у 1960 p. МВС СРСР було ліквідовано. Керівництво органами внутрішніх справ повністю передавалось МВС союзних республік, які 5 верес­ня 1962 p. були переіменовані в міністерства охорони громадського порядку. Подібна реорганізація послабила керівництво цими ор­ганами (у 1966 p. від неї відмовились).

Реорганізація управління органами внутрішніх справ на міс­цях здійснювалась більш продумано. УВС при крайових і обласних


 

Відомості Верховної Ради УРСР Відомості Верховної Ради УРСР. Радах перетворювалися в УВС при виконкомах цих Рад. Тим самим місцеві органи внутрішніх справ переходили у підпорядку­вання Радам та їх виконкомам. Раніше ж, коли УВС діяли при Радах, вони обмежувалися координацією роботи з виконкомами. Відповідно міські та районні відділи міліції були перетворені у відділи міліції при виконкомах міських і районних Рад. Був понов­лений принцип подвійного підпорядкування в організації та діяль­ності органів внутрішніх справ на місцях.

Підсумок цим перетворенням був підведений у 1962 p. видан­ням нового Положення про міліцію.

У другій половині 50-х років підвищується участь трудящих і органів громадської самодіяльності у здійсненні правосуддя і під­триманні громадського порядку, запобіганні правопорушенням.

Як і раніш, суду в усій його діяльності допомагали народні засідателі. Вони роз'ясняювали масам вироки і рішення судів, перевіряли виконання окремих ухвал, правильність і своєчасне стягнення аліментів на утримання дітей, проводили виховну роботу з умовно і умовно-достроково звільненими. Народні засідателі до­помагали й товариським судам.

XX з'їзд КПРС вбачав у товариських судах уже готову форму участі трудящих в охороні громадського порядку, здатну виконува­ти нові насущні завдання запобігання правопорушенням. Відповід­но в союзних республіках були розроблені положення про товари­ські суди. Останні організовувались у трудових колективах або колективах громадян за місцем проживання і діяли від імені цих колективів. Товариські суди, як і раніш, боролися з порушенням виробничої і трудової дисципліни. Але тепер до їх підсудності були передані справи про антигромадські вчинки, які не тягнули за собою кримінальної відповідальності, і злочини, ступінь суспільної небезпеки яких не вимагав застосування кримінального покарання. Вони могли розглядати й цивільні спори. Товариські суди застосо­вували заходи громадського впливу. У разі необхідності вони могли порушувати перед народним судом клопотання про застосування кримінального покарання.

З'явився також новий орган громадської самодіяльності, який займався охороною правопорядку, — народні дружини. В Україні вони були створені за ініціативою робітників Донбасу наприкінці

1958 p. і юридичне оформлені постановою уряду від 2 березня 1959 p. "Про участь трудящих в охороні громадського порядку в країні". На початок 1964 р. в Україні налічувалося 1 млн. 700 тис. дружинників, об'єднаних у 32 300 дружин.





Реферат на тему: Державний лад (друга половина 1950-х — перша половина 1960-х pp.) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.