Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Державне будівництво на основі рішень І та II Всеукраїнських з'їздів Рад (реферат)

І Всеукраїнський з'їзд Рад. Як уже зазначалося, після жовтне­вого збройного повстання у Петрограді та приходу до влади біль­шовиків, оформленого рішеннями II Всеросійського з'їзду Рад робітничих та солдатських депутатів, III Універсалом Центральної Ради у відповідь на це було проголошено Українську Народну Республіку. Центральна Рада засудила збройне повстання у Петро­граді та зробила заяву про неприпустимість нелегітимного переходу влади до Рад робітничих та солдатських депутатів. Намітилося явне протистояння Центральної Ради ВЦВК і Раднаркому на чолі з В.Леніним як загальноросійської державної влади. Це протистоян­ня значно посилилося після "Маніфесту до українського народу" з ультимативними вимогами до Української Ради. Прийнятий Рад-наркомом 3 грудня 1917 p., напередодні І Всеукраїнського з'їзду Рад, цей маніфест став своєрідним каталізатором, який прискорив початок громадянської війни в країні.

Більшовики України, спираючись на прийняті II Всеросійсь­ким з'їздом Рад декрети про мир і землю, декларацію Всеросійсь­кого ЦВК про права народів Росії та інші популярні акти радянської влади і, борючись за перетворення їх в життя, розгорнули бурхливу діяльність по більшовизації Рад та встановленню їх влади на місцях як органів класової диктатури пролетаріату. Недостатньо активна позиція Центральної Ради щодо практичної реалізації про­голошених нею соціальних завдань, про що писав В.Винниченко, полегшила процес утвердження більшовицької влади у ряді, перш за все пролетарських регіонів України. Після перевиборів до Рад в листопаді та на початку грудня 1917 р. в них різко посилився вплив більшовиків. У багатьох Радах вони повністю оволоділи керівними позиціями. У Луганській Раді більшовики складали 85,5% депутатів. Бердянській — 75, Друновській — 70, Київській — 60, Лозово-Павловській — 57,8, Кременчуцькій — 52,6, Харківській — 47,5, Катеринославській — 46,6, Одеській — близько 40%, Всього на кінець 1917 р. в Україні діяли майже 300 Рад, переважно робіт­ничих та солдатських депутатів. У їх будівництві більшовикам України значну допомогу подавали їх однопартійні з центральних регіонів Росії, ЦК більшовицької партії. Більшовики розгорнули активну діяльність по утворенню пролетарських збройних форму­вань — Червоної гвардії. Найчисленнішою в Україні була Червона гвардія Донбасу — найважливіша збройна опора більшовиків. ЦК більшовицької партії робив усе можливе, щоб забезпечити Червону гвардію зброєю. Робітники Донбасу й самі виготовляли зброю на заводах Луганська, Юзовки, Краматорська та інших міст. Характе­рною рисою Червоної гвардії вже у листопаді було прагнення більшовиків перетворити її на організацію поголовного озброєння робітників.

Борючися проти Центральної Ради, більшовицькі організації докладали чимало зусиль для скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, який би проголосив більшовицьку владу в Україні, створив Украї­нську радянську державу і затвердив в ній диктатуру пролетаріату. Ідею проведення Всеукраїнського з'їзду Рал висунула більшовицька фракція виконавчого комітету Київської Ради робітничих депутатів З листопада 1917 p., її підтримали більшовики Харкова, Катерино­слава, Одеси, Єлисаветграда та інших міст Ця діяльність знайшла підтримку тієї частини трудящих, які ще вірили в більшовицькі лозунги. З'їзд мав стати важливим етапом на шляху встановлення радянської влади в Україні.

17 листопада нарком у справах національностей Сталін у розмові з членом Київського обласного комітету РСДРП(б) Бакинським схвалив курс на поглинення Центральної Ради Всеукраїнсь­ким з'їздом Рад. Від імені керівництва партії Сталін заявив: "Ми всі вважаємо, що ви — кияни, одесити, харків'яни, катеринославці та інші повинні негайно взятися за скликання такого з'їзду". Секретар ЦК партії Свердлов на запитання працівника обкому РСДРП(б) Південно-Західного краю Кулика про те, як ставитися до Центра­льної Ради, рекомендував прислухатися до порад наркому у справах національностей.

Спочатку намічалося відкрити пробільшовицький з'їзд 4 груд­ня в Києві. Проте, враховуючи, що тут були сильні позиції Центра­льної Ради, що тут фактично уже відкрився під її проводом з'їзд селянських, робітничих і солдатських депутатів, на який прибуло 2 тис. делегатів, за ініціативою більшовиків 124 депутати — предста­вники 49 Рад — переїхали до Харкова, де діяв більшовицький ревком, була багаточисельна Червона гвардія. Харків був політич­ним центром Донецько-криворізької області, і, що важливо, саме тут 9 грудня відкрився III з'їзд Рад Донецького і Криворізького басейнів, об'єднання з яким поповнювало склад більшовицького Всеукраїнського з'їзду Рад представниками революційного проле­таріату.

З'їзд Рад Донецького і Криворізького басейнів прийняв про­позицію більшовицьки настроєних делегатів Всеукраїнського з'їзду Рад про об'єднання в єдиний з'їзд Рад робітничих та солдатських депутатів. На цьому з'їзді були представлені 82 Ради (близько 200 делегатів). Ясна річ, важко визнати легітимність такого з'їзду.

З'їзд Рад розтанув такі питання: 1) про сучасний політичний момент; 2) про організацію влади в Україні; 3) про самовизначення України; 4) про вибори Центрального Виконавчого Комітету Рад України. Порядок денний був доповнений питанням "Про Донець­ке-Криворізький басейн".

Всеукраїнський з'їзд Рад розпочав свою роботу 11 грудня 1917 p. і закінчив її увечері 12 грудня. У своїх постановах з'їзд вітав жовтневе збройне повстання і встановлення радянської влади та "диктатуру пролетаріату, підтриману найбіднішйм селянством". У резолюціях "Про організацію влади на Україні" і "Про самовизна­чення України" з'їзд проголосив створення Української радянської республіки, про організацію влади та її відносини з Російською радянською республікою. 12 грудня з'їзд постановив, що "Україна проголошується Республікою Рад робітничих, солдатських та селя­нських депутатів". Українську робітничо-селянську радянську республіку в офіційних радянських актах відразу ж після її утворення іменували також Українською Народною Республікою.

Таким чином, в Україні фактично склалося двовладдя: більша частина України була підвладна Центральній Раді, а менша — радянському уряду.

Структуру органів влади 1 Всеукраїнський з'їзд Рад визначив, орієнтуючись на зразок, який склався в радянській Росії. Влада на місцях закріплювалася за повітовими, міськими, губернськими та обласними Радами. Здійснення влади у центрі покладалося на Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів, обраний ними ЦВК й ті вищі органи виконавчої і розпо­рядчої влади, які мав створити ЦВК. Із передбаченого 61 члена ЦВК з'їзд обрав лише 41, вказавши, що 20 його членів мають бути дообрані наступним з'їздом Рад селянських депутатів. У числі об­раних було 35 більшовиків, 4 лівих есери, 1 лівий український соціал-демократ та 1 меншовик-інтернаціоналіст. Головою ЦВК був обраний лівий український соціал-демократ Ю.Медведев.

17 грудня було опубліковане повідомлення, що ЦВК Рад Ук­раїни утворив радянський уряд — Народний Секретаріат.

Постанови І Всеукраїнського з'їзду Рад про створення Радян­ської республіки, що стосувалися проблем України, були, на жаль, сформульовані в демагогічному дусі, навіяному перемогою проле­тарської диктатури.

Щодо відносин з радянською Росією, Всеукраїнський з'їзд Рад вирішив: "Встановити між РобіТничо-Селянським Урядом Російсь­кої Федерації, а також урядами інших частин Росії та Робітничо-Селянським Урядом України повну узгодженість в цілях та діях". З'їзд проголосив Українську республіку федеративною частиною Російської республіки з необмеженими федеративними зв'язками. ЦВК Рад України доручалося "негайно розповсюдити на територію Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-Се-лянського Уряду Федерації, які мають загальне для всієї Федерації значення", і в першу чергу ленінські декрети. Раднарком РРФСР призначив надзвичайним комісаром в Україні Г.Орджонікідзе, а український радянський уряд своїм представником в Раднаркомі затвердив В.Затонського.

Основним завданням більшовиків тепер стала боротьба проти Центральної Ради, повсюдне встановлення радянської влади на місцях. Це у підсумку мало привести до однопартійної більшовиць­кої державної системи.

У грудні 1917 р. до Харкова прибули загони російських черво-ногвардійців під командуванням комісара по боротьбі з контррево­люцією на Півдні В.Антонова-Овсієнка. Вони включилися у збройну боротьбу проти Центральної Ради. Зокрема, російські війська прийшли на допомогу робітникам Катеринослава, які наприкінці грудня виступили за владу Рад, проти військ Центральної Ради. Загони харківських червоногвардійців і солдат взяли під контроль залізничні шляхи на Дон. На початку 1918 p. вони разом з російсь­кими червоногвардійцями визволили від каледінців більшу частину території Донбасу. Сформований з місцевих робітників 1-й Доне­цький полк Червоної гвардії брав участь в остаточному їх розгромі.

4 січня 1918 p. Народний Секретаріат віддав наказ радянським військам розпочати похід у напрямку Полтава—Київ. У ньому брали участь червоногвардійські загони, сформовані в Україні, а також війська, надіслані Раднаркомом з Росії. Брав участь у боях проти військ Центральної Ради також полк Червоного козацтва, сформова­ний Народним Секретаріатом з солдатів українізованих частин. Його очолив В.Примаков. Головнокомандуючим радянськими військами, які після вступу в Полтаву розгорнули наступ на Київ, Народний Секретаріат призначив Ю.Коцюбинського. Він заступив на цьому посту лівого есера, колишнього полковника царської армії М.Мура-вйова, який дискредитував радянську владу безпідставно жорстокими наказами про масові розстріли "ворогів революції".

Центральній Раді довелося поспіхом формувати нові загони "вільних козаків" і гайдамаків.

У січні 1918 p. радянська влада була встановлена у Вінниці, Олександрівську, Миколаєві, Херсоні, Єлисаветграді, Кам'янець-Подільському, багатьох інших містах і селах, а також у Криму. Вірні Центральній Раді війська не змогли стримати наступ радянських військ. Крім того, в самому Києві почалося збройне повстання. 28 січня 1918 р. в Києві встановилася радянська влада. ЗО січня до міста прибув Народний Секретаріат.

Соціалістична революція набирала жорстоких, трагічних форм громадянської війни. Драматичним виявилася окупація України австро-німецькими військами відповідно до мирного договору Центральної Ради з державами Почетвереного Союзу від 9 лютого 1918 p. Цей договір був помилковою акцією Центральної Ради.

Події революції, громадянської війни та воєнної інтервенції займають чільне місце в історії України. Оцінка їх була неоднозна­чною. І це природно, адже йшлося про долю й саме існування цілих класів, верств населення — мільйонів живих і зведених у могилу людей. Останнім часом вчені піддають науковому, критичному аналізу цю найбільш значущу і водночас трагічну подію XX ст.

II Всеукраїнський з'їзд Рад. Громадянська війна і вступ у середині лютого в Україну австро-німецьких військ поставили пе­ред Ралами ряд складних проблем у сфері державного будівництва. Для зміцнення диктатури пролетаріату потрібно було перш за все посилити представництво найбіднішого селянства у вищих органах державної влади. З цією метою за рішенням І Всеукраїнського з'їзду Рад на 15 січня 1918 р. у Харкові скликався Всеукраїнський з'їзд Рад селянських депутатів. Проте на з'їзд приїхала лише частина (78) делегатів, котрі й утворили Всеукраїнську селянську конференцію, яка розпочала свою роботу 20 січня. У числі делегатів було 44 більшовиків та їх прибічників. Серед інших переважали ліві есери.

Більшовики прагнули ліквідувати політичний плюралізм і встановити в країні диктатуру своєї партії. Конференція у резолю­ціях приєдналася до рішень І Всеукраїнського з'їзду Рад і схвалила політику ЦВК Рад України та Народного Секретаріату. Особливу увагу селянської конференції привернув проект декрету про землю, схвалений в основних положеннях. Закінчуючи свою роботу, кон­ференція обрала членами ЦВК 20 представників селян, як це було вирішено І Всеукраїнським з'їздом Рад. Конференція висловилася за скликання найближчим часом II Всеукраїнського з'їзду Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів.

Окупація України австро-німецькими військами вимагала те­рмінового скликання II Всеукраїнського з'їзду Рад для об'єднання сил проти інтервенції. З'їзд збільшив в усіх, у тому числі й вищих органах радянської влади, представництво селянської бідноти. У повідомленні від 9 березня Президія ЦВК Рад України підкреслила особливу важливість представництва волосних Рад в органах влади.

Проте не тільки активізації селянської бідноти чекали від з'їзду. Він мав відповісти на ряд пекучих проблем міжнародного і внутріполітичного характеру: про позицію уряду радянської респу­бліки до Брестського миру і його наслідків для України та її відносин з радянською Росією; про конкретизацію і здійснення декрету про землю; про подолання величезних труднощів господа­рського будівництва; про поповнення і остаточне оформлення ви­щих органів радянської влади, визначення їх компетенції.

В порядок денний з'їзду були включені такі питання: 1) полі­тичний момент; 2) організація збройних сил; 3) Україна і Федера­ція; 4) земельне питання; 5) фінанси; 6) доповідь Народного Сек­ретаріату і ЦВК; 7) організаційні питання і вибори.

На з'їзд прибули 964 делегата, з них — 428 більшовиків, 414 лівих есерів, 90 безпартійних. Серед інших 32 делегати складали меншовики, праві есери, українські соціал-демократи тощо. Нап­рикінці роботи з'їзду число його учасників перевищило 1200 чол. На з'їзді були присутніми навіть представники деяких губерній України, захоплених австро-німецькими окупантами.

З'їзд став ареною боротьби більшовиків і лівих есерів з питан­ня про ставлення до Брестського миру. Ліві есери намагалися включити до резолюції з'їзду схвалення тактики зриву Брестського миру. Проте з'їзд підтримав підписаний Росією мирний договір в Бресті, заявивши в резолюції, що, не дивлячись на надзвичайно складне становище, в яке ставить Українську радянську республіку підписання Брестського договору, трудящі, "щоб зберегти можли­вість вільно розвивати завоювання соціалістичної революції, готові підписати навіть такі важкі умови". Отже, Всеукраїнський з'їзд підтримав оголошену 16 березня 1918 р. на Всеросійському надзви­чайному з'їзді Рад декларацію ЦВК Рад України і делегатів від радянських організацій, в якій ратифікація мирного договору виз­навалася необхідною для "закріплення соціальних завоювань Жов­тневої революції і збереження Радянської влади, як вогнища рево­люції всесвітньої". Взагалі утопічна ідея всесвітньої революції што­вхала більшовиків до прийняття ряду трагічних для народу рішень.

З урахуванням умов Брестського договору на з'їзді були прий­няті постанови про державний устрій України, яка проголошувала­ся самостійною, незалежною від РСФРР республікою. Робляться також спроби до подолання невиправданих децентралістських тен­денцій у визначенні державного устрою, які у перші місяці радян­ської влади набули поширення як в Україні, так і в радянській Росії. Ці тенденції виникли на грунті породженої царизмом недові­ри до політичної централізації. Їх посилювали ліві есери, "ліві" комуністи та анархісти, які виступали проти прагнення більшовиків закріпити свою владу на всій території України. Децентралізовані тенденції мали свій прояв у місництві та обласництві. Окремі міста і повіти проголошували себе "республіками", а' місцеві Ради — "Радами народних комісарів" (Одеса). Виникла "Миколаївська по­вітова соціалістична трудова комуна", яку очолила "повітова Рада народних комісарів". "Раднаркоми" були створені в Луганську і Старобільську. Дружківська Рада відмовилася підпорядковуватися Бахмуцькій повітовій Раді, оскільки це, на її думку, суперечило декрету Раднаркому про повноту влади Рад на місцях.

Обласний виконавчий комітет Рад Донкривбасу у листопаді 1917 p. навіть поставив питання про включення Донкривбасу разом з Харковом до складу радянської Росії як адміністративне самоврядної області. Від цього наміру він не відмовлявся до III з'їзду Рад Донецько-криворізької республіки, який об'єднався з делегатами І Всеукраїнського з'їзду Рад, щоб взяти участь у створенні Українсь­кої радянської республіки.

З питання про землю II Всеукраїнський з'їзд Рад прийняв "Тимчасове положення про соціалізацію землі", яке відтворювало з незначними змінами ухвалений 27 січня 1918 p. Всеросійським ЦВК "Закон про соціалізацію землі", і доручив ЦВК Рад України розробити та оприлюднити декрети про 8-годинний робочий день і робітничий контроль, а також маніфест "До українського народу" та відозву до австро-німецьких солдатів окупаційних військ. З'їзд обрав новий склад ЦВК Рад України.

ВУЦВК і Народний Секретаріат. Діяльність ЦВК Рад України здійснювалася у важких умовах. Він, як і Народний Секретаріат, переїхав з Харкова до Києва, а згодом, у зв'язку з австро-німсцькою інтервенцією, був змушений перебратися до Полтави, потім до Катеринослава і нарешті — до Таганрога. При евакуації багатьох членів ЦВК залишили на місцях для підпільної роботи. Щоб збере­гти працездатність ЦВК, довелося поповнити його склад, не чека­ючи II Всеукраїнського з'їзду Рад. У лютому 1918 р. ЦВК включив до свого складу 8 представників селянської бідноти, обраних Кате­ринославським губернським селянським з'їздом, а у першій поло­вині березня — 10 представників виконкому Київської Ради, 5 — від Полтавської міськради та 14 — від Полтавського губвиконкому.

II Всеукраїнський з'їзд Рад, погодившись з доцільністю роз­ширення складу ЦВК, визначив, що він має складатися з 102 членів. Далі з'їзд дозволив партійним фракціям самим визначити персональний склад їх фракцій в ЦВК, надавши партії більшовиків 47 місць, українським і російським лівим есерам — 49 місць, лівим українським соціал-демократам — 5 місць і 1 місце ППС ("лівиці"). Політичні партії мали можливість відкликати і заміняти своїх пре­дставників в ЦВК. Головою ЦВК Рад України був обраний більшо­вик В.Затокський. У політичній обстановці, що склалася на той час, більшовики були вимушені миритися з політичним плюраліз­мом.

Відомостей про внутрішню структуру і організацію роботи ЦВК Рад України збереглося мало. Спочатку тут були такі відділи:

агітаційний, зв'язку і технічний, господарський. Пізніше — війсь­ковий відділ. Функції Президії ЦВК спочатку обмежувалися орга­нізацією роботи його пленуму. У складі Президії до II Всеукраїнсь­кого з'їзду Рад було 4 більшовики та 1 лівий український соціал-де­мократ, він же — і голова ЦВК. У ЦВК першого складу навіть після поповнення його Всеукраїнською селянською конференцією ліві есери були у меншості. У Президії ЦВК, обраній П Всеукраїнським з'їздом Рад, де змінилося співвідношення партійних сил на з'їзді і у ЦВК, було 3 більшовики, 4 лівих есери і 1 лівий український соціал-демократ.

Вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади радянської України був її уряд — Народний Секретаріат, який формувався ЦВК. За прикладом Раднаркому Росії Народному Сек­ретаріату були надані також законодавчі повноваження. Проводи­лася, як показала історія, хибна лінія на відмову від розподілу гілок державної влади. Центральними органами управління окремими галузями державної діяльності були народні секретарства, які очо­лювалися членами ЦВК — народними секретарями.

У повідомленні від 17 грудня 1917 p. про перші рішення ЦВК зазначалося, що створені такі народні секретарства: внутрішніх справ, військових справ, праці, торгівлі та промисловості, фінансів, продовольства, землеробства, міжнаціональних справ, народної ос­віти, пошт і телеграфів, шляхів сполучення, судових справ, а також управління справами Народного Секретаріату. Народним секрета­рем у справах торгівлі та промисловості був призначений Ф.Серге­ев, внутрішніх справ — Є.Бош, освіти — В.Затонський, у справах праці — М.Скрипник, військових справ — Ю.Коцюбинський, між­національних справ і одночасно шляхів сполучення — С.Бакинсь­кий, продовольчих справ — Е.Лугановський. Усі народні секретарі були членами РСДРП(б). Тільки народне секретарство землеробст­ва було доручене лівому есеру Е.Терлецькому.

Народне секретарство міжнаціональних справ одночасно було органом національної політики більшовицької партії у межах Укра­їни та за її кордонами. У січні воно створило комісаріат у справах польської нації. Ним же у лютому було поставлено перед Раднар-комом РСФРР питання про призначення в Україну уповноважено­го наркомату закордонних справ РСФРР. У березні, коли це секре­тарство тимчасово очолив В.Затонський, воно вже називалося сек­ретарством іноземних справ. Це уточнення пов'язують з участю представників радянської України в укладенні'Брестського миру. 4 березня 1918 p. головою Народного Секретаріату був призначе­ний М.Скрипник.

Складне завдання створення центрального державного апара­ту Народний Секретаріат вирішував шляхом використання апарату місцевих Рад. Наприклад, функції республіканського продовольчого комітету покладалися на Харківський губпродком, комісаріат у справах польської нації був організований на базі відповідного Харківського губернського комісаріату. У зв'язку з тим, що секре-тарствам в умовах війни часто доводилося змінювати своє місцепе­ребування, більшість з них навіть не мала можливості розгорнути свій апарат.

Компетенцію Народного Секретаріату не було законодавче визначено. Своє керівництво він здійснював як через місцеві Ради та їх відділи, так і через призначених ним комісарів. Були призна­чені політичний представник Народного Секретаріату при армії та комісари в усі війська. Комісарів на місця по окремих галузях управління призначало відповідне секретарство. У великих центрах були створені представництва як відділів ЦВК, так і секретарств. У Харкові після переїзду уряду до Києва залишилися представник військового відділу ЦВК та представник секретарства з судових справ. Формувалася система особливо уповноважених на місцях.

У Народному Секретаріаті точилася боротьба між більшовика­ми та лівими есерами. У лютому 1918 p. ліві есери обгрунтовано запропонували, щоб народних секретарів, у переважній більшості комуністів, замінили колегіями. Після Всеукраїнського з'їзду Рад, враховуючи, що ліві есери одержал й.майже половину місць в ЦВК нового складу, більшовики були вимушені поступитися їм полови­ною місць у складі уряду, що формувався. Проте ліві есери зажадали зміни більшовицької політики в питанні про Брестський мир і надання їм секретарств (військового, внутрішніх справ, шляхів сполучення) і посади голови Народного Секретаріату. Коли ці вимоги були відкинуті, ліві есери відмовилися виділити своїх пред­ставників до Народного Секретаріату. 29 березня на засіданні ЦВК вони оголосили декларацію про невизнання Народного Секретарі­ату. У зв'язку з цим останній був сформований і діяв до середини квітня 1918 р. у складі 9 більшовиків та 2 українських соціал-демо­кратів.

Місцеві Ради. В міру організації радянського державного апа­рату на місцях ліквідовувалися урядові установи Центральної Ради. 24 січня 1918р. народне секретарство внутрішніх справ повідомило, що "жодне розпорядження, яке виходить від скинутої Центральної Ради, не повинно виконуватися", а винні у невиконанні цієї вказі­вки "оголошуватимуться ворогами народу України". 27 січня Наро­дний Секретаріат скасував посади губернських, повітових та місь­ких комісарів Тимчасового уряду і Центральної Ради.

Політичною підставою організації та діяльності місцевих Рад була їх більшовизація. У деяких пролетарських центрах це завдання, як вже зазначалося, було розв'язане ще наприкінці 1917 p. Проте більшовики намагалися завершити цей процес повсюдно. У цьому плані велике значення мало злиття Рад робітничих та солдатських депутатів з Радами селянських депутатів. Більшовизація Рад навесні 1918 p. наштовхнулась на серйозний опір з боку інших лівих партій, перш за все лівих есерів.

У зв'язку з більшовизацією Рад більшовики по-новому поста­вили організаційно-правові питання радянського будівництва. Од­нією з характерних рис розвитку радянського виборчого права була антидемократична тенденція до відмови від таємного голосування. Не тільки кожна Рада, а й окремі профспілки видавали свої інстру­кції щодо виборів до органів влади. Не було й єдиних норм пред­ставництва. Різноманітність норм виборів значною мірою поясню­валася необхідністю пристосувати їх для того, щоб більшовики одержали в Радах оптимальну кількість місць.

При розв'язанні найважливіших питань усе більшого значення набувають розширені пленуми Рад, тобто пленуми, на які запрошу­валися представники фабзавкомів, профспілок, солдатських комі­тетів, штабів Червоної гвардії та інших низових організацій. Біль­шовики намагалися передати їм функції розв'язання усіх найваж­ливіших питань. Меншовики та есери обгрунтовано оспорювали законність таких рішень.

Надзвичайні органи радянської влади. В Україні, за прикладом радянської Росії, створювалися також надзвичайні державні органи влади — революційні та військово-революційні комітети.

Надзвичайні органи утворювалися та контролювалися більшо­виками. Ці органи виразно виявили прагнення більшовиків інтег­руватися до влади і встановити диктатуру своєї партії. Тривав процес формування "воєнно-комуністичного" державного механіз­му. Складалась адміністративно-командна система. ЦВК Рад Укра­їни 18 грудня 1917 p., майже одночасно з формуванням Народного Секретаріату, створив крайовий (всеукраїнський) військово-рево­люційний комітет для боротьби з "контрреволюцією", до складу якого увійшли народні секретарі внутрішніх і військових справ, а також представники Харківського штабу Червоної гвардії та штабу Північного загону. Місцевим ревкомам було запропоновано деле­гувати до Всеукрревкому своїх представників для узгодження єди­ної лінії.

Надзвичайним органом всеукраїнського значення була також надзвичайна комісія Народного Секретаріату для "оборони країни і революції", створена 21 лютого 1918 p. Ця комісія одержала "найширші повноваження, включаючи й право негайно приймати рішення від імені уряду Української Республіки". Вона відала організацією революційної армії, мала право вводити воєнний і облого­вий стан.

Надзвичайні органи, зрозуміло, не можна визнати легітимни­ми, оскільки їх організація не була передбачена рішеннями ні І, ні II Всеукраїнських з'їздів Рад. Проте більшовики, намагаючись змі­цнити свою владу, були готові вжити надзвичайних заходів у сфері державного будівництва. У ревкомах періоду, що розглядається, при твердо забезпеченому більшовицькому керівництві місця іноді на­давалися лівим есерам.

У початковому періоді радянського будівництва створювалися крім ревкомів також інші тимчасові надзвичайні органи радянської влади, а саме: революційні штаби, революційні "трійки", "шістки", "сімки" та "дев'ятки". Революційні штаби утворювалися ревкома­ми або Радами для збройної боротьби з політичними противника­ми, їхні функції дещо збігалися з функціями штабів Червоної гвардії, а нерідко наближалися до функцій російських надзвичай­них комісій по боротьбі з контрреволюцією, яких в Україні на той час ще не існувало.

У здійсненні влади на місцях помітна роль належала коменда­нтам і комісарам, котрі призначалися або обиралися ревкомами, революційними штабами та Радами, а іноді й місцевими з'їздами Рад. Штаб головкому В.Антонова-Овсієнка, Центральний військо­во-революційний комітет Донбасу, усі інші надзвичайні комітети призначали комісарів для виконання на місцях воєнних, продово­льчих завдань і боротьби з політичними противниками.





Реферат на тему: Державне будівництво на основі рішень І та II Всеукраїнських з'їздів Рад (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.