Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Державна власність: ретроспективний аспект та сучасні концептуальні підходи (реферат)

Проблематика державної власності є однією з найбільш актуальних [8-10, 12]. Це обумовлено як загальною тенденцією до зростання економічної ролі державної власності майже в усіх країнах світу, так і неоднозначністю її тлумачення і визначення її місця в національній економіці країн, зокрема національній економіці України. Визначення передумов державної власності, відтворення історичної логіки її розвитку є, на наш погляд, найменш вивченими питаннями в економічних дослідженнях.

Метою статті є аналіз сучасних концепцій державної власності на основі визначення тієї ролі, яку вона відігравала в минулому, на різних етапах розвитку суспільства. Цього потребує як економічна теорія, так і практика постсоціалістичних країн, оскільки ще й досі немає чіткого визначення їхнього майбутнього устрою, зокрема України: чи це буде рух до такої економічної структури суспільства, яка дозволить увійти у "довгу хвилю" світового простору, чи формування її без "ізмів", тобто як основу інформаційного суспільства, "суспільства масового споживання", соціального ринкового господарства скандинавського типу тощо, як першої сходинки до світового добробуту.

Перші згадки про власність як таку містяться в манускриптах Вавилону і Давнього Китаю, у працях античних істориків і філософів: Каутільо, Ксенофонта, Платона, Аристотеля, Верони. Усі вони називають першою формою власності общинну, що була обумовлена сильною залежністю людини від стихійних сил природи. Наприклад, у давньогрецькому устрої формувались відносини спільного надбання, взаємодопомоги, володіння майном, хоча правове закріплення цих відносин було відсутнє. Подальший розвиток цих відносин: поява права спадкоємництва, накопичення багатства у старійшин роду, поневолення членів одного роду, розбійні напади на сусідів із захопленням худоби, скарбу, багатства, спричинення насильства тощо - зумовив і їх руйнування [1, 108-110]. На зміну родоплемінному устрою суспільства прийшла держава [2]. Зокрема в Афінській державі з'явилася приватна власність на стада тварин та предмети розкоші, вона ж покликала до життя товарний обмін. Відчуження продукту праці від її виробника призвело надалі до виникнення приватної власності на землю. Суспільний розподіл праці обумовив і розподіл людей за майновою ознакою та проживанням на одній території. Поява за таких умов інституту державної влади була об'єктивним явищем, оскільки саме вона була спроможною законодавчо закріпити інший інститут - приватну власність [1, 114-116]. Первісна община не знала розподілу на матеріальні і особисті фактори виробництва, робоча сила являла собою єдине ціле в системі общинної власності. Лише перехід до так званої цивілізації обумовив появу додаткового продукту, перетворення робочої сили на товар, а грошей - на капітал. Водночас аграрна цивілізація перетворила й землю на особливий об'єкт приватної власності. Хоча за всіма людськими нормами моралі та релігії земля як така не є результатом людської праці - тому вона має бути загальним надбанням, а народ "тієї чи іншої країни має делегувати свої права на неї державі". Саме така думка належить Дж. С. Міллю: "У ролі єдиного землевласника може виступати лише держава, а землеволодарі мають орендувати землю за договором" [3, с. 382-383].

Отже, спочатку держава була потрібною для виконання лише законодавчих функцій, а згодом вона набула власної економічної сили за рахунок привласнення воєнних контрибуцій, пізніше - за рахунок конфіскації майна в засуджених тощо. Це дозволило їй впровадити самостійну економічну діяльність у тих сферах господарства, які за своєю природою не можуть бути полем приватного бізнесу (оборона країни, армія, в'язниці, охорона громадського порядку тощо). Наступним кроком у формуванні державної власності стала націоналізація об'єктів приватної власності (незалежно від соціально-економічної системи), поширення регулятивних функцій в економіці й управлінні, розширення сфери державної власності в екстремальних умовах (війни, післявоєнна відбудова, стихійні лиха і т.ін.). Проте зазначимо, що історично й сьогодні держава виступає як власником, так і стражем інтересів тих, хто ефективно вкладає капітал, оскільки податки на прибуток від будь-якого виду підприємництва поповнюють державну казну та примножують національне багатство країни.

У період панування вільної конкуренції за часів домонополістичного капіталізму сфера державної власності дещо обмежується функціями управління її державними об'єктами та частково фінансовим контролем за діяльністю підприємців через податкову систему, акцизи й митні збори, а також мінімальним втручанням у соціальну сферу через трансферти та виробництво так званих суспільних товарів.

Значно зросла роль державної власності за умов монополістичного капіталізму. Економічний і політичний процеси зрощування державного апарату з великим капіталом забезпечують посилення економічної потужності держави, розширення та поглиблення сфери державної діяльності й контролю, проникнення державної власності в найважливіші об'єкти соціально-економічного життя суспільства. Ці процеси поширилися на зламі XIX-XX століть і значно прискорилися в останні тридцять років. Посилення ролі держави (як би хто це не заперечував) було детерміноване існуванням світової соціалістичної системи, яка була заснована на пріоритеті державної власності. Натомість у більшості країн з розвинутою ринковою економікою державна власність набула чималої питомої ваги. За даними Дж. Стігліца в таких країнах, як Австрія, Франція, Великобританія, Італія, Іспанія, Швеція, Нідерланди 75 % виробництва електроенергії, нафти, газу, вугілля здійснюється у державному секторі економіки чи перебуває під жорстким державним контролем, а такі види діяльності, як телекомунікації, поштовий зв'язок, залізничний та авіатранспорт на 50-75 відсотків здійснюються саме державою. Певний виняток становлять США і Японія. У США лише поштовий зв'язок на 75% належить державі, 25% електроенергії видобувається державними підприємствами і 25% залізничних перевезень здійснюється державними структурами. В Японії державі належать 75% залізничного транспорту й поштових послуг та 50 % телекомунікацій [4, 233].

Нема потреби зупинятися на ролі та місці державної власності за умов практичного соціалізму, зокрема в СРСР (УРСР), коли спостерігалося майже повне здержавлення всього народного надбання (кооперативна власність насправді функціонувала під жорстким контролем держави). Чи було це передбачено науковою теорією соціалізму? За великим рахунком - так. Оскільки суспільна власність уявлялася класиками марксизму як державна, тобто саме держава повинна була представляти цю суспільну власність і виконувати функції, пов'язані з її використанням в інтересах народу. Лише В. Ленін, який здійснював реальне керівництво першими кроками створення суспільної власності в Росії, теоретично довів необхідність існування двох форм власності в перехідний період - трудової колективної та приватної. I хоча створення й функціонування суспільної власності як державної в Союзі слід вважати процесом об'єктивним, оскільки, по-перше, цьому процесу передувало становлення й функціонування державно-монополістичного капіталізму (ДМК), по-друге, за умов всебічного усуспільнення продуктивних сил іншої форми власності не могло бути, така безальтернативність призвела до суттєвого зниження її ефективності, а потім - і до процесу роздержавлення її об'єктів. Дивним може видатися інше: державна власність в умовах сучасного капіталізму виявилася ефективнішою, ніж за умов практичного соціалізму (звісно, виключаючи такий феномен, як китайська економіка).

3 наближенням до інформаційного суспільства вага й значення державної власності закономірно буде зростати. Формування такого наукового напряму, як економіка знань об'єктивно обумовлює поширення державної власності на інформаційну продукцію. Це пояснюється тим, що ключовими пріоритетами суспільного розвитку все більше стають: підтримка державою наукових досліджень, розвиток інформаційних систем й інформаційних ресурсів, створення умов зростання інформаційної індустрії, поліпшення умов доступу до інформації, удосконалення законодавства щодо цього та захист інформації, а також поширення міжнародного співробітництва й торгівлі в галузі інформаційно-телекомунікаційних технологій [5].

У зв'язку з цим виникає питання права власності держави. Як відомо, теорія прав власності (автори А. Алчиян, Р. Коуз, Д. Норт), не спростовуючи поняття її економічного змісту за К. Марксом, розглядає власність як систему відносин чи навіть матеріальне їхнє втілення у вигляді "пучка прав", що випливає з використання об'єктів власності, а "правила гри" визначають і регулюють законодавці, тобто державні органи влади. Для реалізації прав власності потрібні відповідні інститути. Оскільки теорія прав власності вважається однією з теорій неокласичного напряму економічної думки ("економічний імперіалізм"), то тривалий час вона розглядалася в системі інституціоналізму. Хоча останній спромігся поєднати марксистську концепцію власності з неокласичною теорію прав власності, що на сьогодні слід вважати певним прогресом в еволюції економічної думки. Перенесення теорії прав власності з неокласичної теорії до інституціональної можна пояснити тим, що предметом дослідження стали різні інститути, такі, як освіта, охорона здоров'я, планування сім'ї, міжнаціональні відносини тощо, що потребують правового статусу, а значить, прерогативи держави.

Звернемо увагу на те, що виконувати економічні функції держава спроможна лише за умов власного поля діяльності, тобто через власні об'єкти власності [6, 33]. Тому не зайвим буде визначення об'єктів державної власності для розвинутих соціально-економічних систем. Теорія і практика розвинутих країн свідчать, про те що об'єкти державної власності згруповуються у загальнодержавну, муніципальну (місцеву) та комунальну власність. До загальнодержавної, як правило, належить чимала частка національного багатства: земельні надра, їхнє виявлення й розробка, водні, лісові тощо ресурси, національні комунікації, як-то лінії електромереж, мости, нафто-, газо- та продуктопроводи, зона повітряного простору, ресурси космічних систем, частотний діапазон, власні підприємницькі структури, зокрема ті, що "виробляють" так звані суспільні товари, а також державні утворення, що діють за кордоном. Таким чином, виключно державною власністю мають бути такі об'єкти, які впливають на долю переважної більшості населення країни, стан його здоров'я, рівень життя, соціальну захищеність, інтелектуальний розвиток, національну безпеку. До муніципальної власності належать місцеві підприємства, частково державні споруди на цій території (що визначається окремою угодою між центральною і місцевою владою), значна частка доходів від їх функціонування, заклади загальної освіти, муніципальні наукові заклади, медичні установи місцевого значення, заклади культури та спорту тощо. Комунальна власність включає підприємства комунальної сфери: житло, будівлі комунального призначення тощо. У будь-якому разі, відносини й права власності між зазначеними типами державної власності мають правове вирішення на рівні загальнонаціонального законодавства.

Щодо суб'єктів державної власності, то відповідно до її об'єктів вони розподіляються на суб'єкти загальнодержавного значення (держкомітет), уповноважені місцевої влади, юридичні структури комунального господарства.

На разі виникає питання про переваги й певні вади державної власності. Для того, щоб відповісти на нього не за звичай, спробуємо провести хоча б поверхове порівняння двох відомих у сучасній економіці монополій і з точки зору теорії питання, і з позиції їхньої практичної діяльності (таблиця 1).

Таблиця 1 – Порівняння державної і приватної монополії

Державна монополія

Приватна монополія

Поєднання корисної діяльності з практикою законодавства

Правовий статус залежить від державної законодавчої системи

Об'єднання, як правило, менш прибуткових або збиткових видів діяльності (фундаментальна наука, оборона, благоустрій міст, охорона громадського порядку тощо)

Об'єднання тільки найбільш прибуткових видів діяльності (нафта, газ, торгівля, сфера послуг, житлове будівництво, індустрія розваг, частково телекомунікації тощо)

Зосередження фінансів через бюджет – їх акумуляція та розподіл в інтересах національної економіки і населення

Власні фінанси від власної діяльності та централізації від контролю над підлеглими структурами – максимізація прибутку

Відшкодування різниці між витратами і результатами фундаментальних досліджень із держбюджету

Використання готових результатів науки й техніки (технологій) через НДДКР та КБ, скупку патентів, ліцензій тощо

Організація, контроль діяльності ВПК, постачання продукції для армії

Виконання держзамовлень на продукцію воєнного призначення, посередництво в її реалізації

Можливості контролю й регулювання національної економіки на макрорівні

Вплив на макроекономічний розвиток власною діяльністю і через монопольні ціни

Організація зовнішньоекономічної діяльності в інтересах країни

Тенденція до реального створення ТНК як "трампліну" до світового панування

Навіть якщо обмежитися переліченими характеристиками, то можна виявити наявні переваги державної монополії над приватною. Проте слід мати на увазі, що практичне втілення цих властивостей двох монополій має певні "перекоси": державній загрожує бюрократія і навіть кримінал на державному рівні, приватній - тенденції до зрощення приватної і державної власності, а також до заборонених законом видів діяльності. І хоча останнім часом спостерігається намагання державних монополій звільнитися від впливу приватних, зв'язок між ними існує більш тісний, ніж цього потребує об'єктивний процес розвитку як національних економік, так і світового господарства.

Що може бути критерієм доцільності існування тієї чи іншої монополії? Зупинімося на тих проблемах, які, на наш погляд, існують тепер на шляху поширення державної власності. Перша з них - розрахунки щодо співставлення рівня економічної ефективності державної і приватної власності. Загальновідомою є думка про те, що приватна власність ефективніша ніж державна. Якщо брати до уваги так звану чисту ефективність, то воно так і є. Але слід враховувати також, і те, що в сфері державної власності (і тільки в ній) існують такі види діяльності, які за визначенням не можуть бути ефективними. I це відомий факт. Тому в розрахунках неодмінно слід зважати на цю обставину. До речі, ще на зламі 60-70-х р. минулого століття Дж. К. Гелбрейт чітко розумів її і розмежував поняття (і на практиці) цілей корпорації, її техноструктури та цілей суспільства [7]. Другою проблемою є з'ясування того, за умов якої з монополій доцільніше забезпечувати сприятливіші умови життєдіяльності людини, у тому числі її робочої сили, з оглядом на тенденцію до інформаційного суспільства. Третя проблема - встановлення оптимальних на даний період для даної країни меж державної власності, її майнового наповнення. Це завдання найскладніше, оскільки його розв'язання пов'язано зі змінами у структурі національної економіки, оцінкою об'єктів власності та методикою їх відбору, оптимальним співвідношенням між типами державної власності, конкретними умовами корисної діяльності, наявністю прогалин (ніш) у ринковому секторі чи приватній монополії, політичним станом. Четверта проблема - інвестування економічних і соціальних об'єктів власності як з точки зору ефективності інвестицій, так і з позиції задоволення суспільних потреб.

Імовірно, у визначенні критерію доцільності існування державної чи приватної монополії (власності) слід виходити з головної ролі, яку має відігравати державна власність в сучасних умовах: реальна допомога ринковим важелям в єдиному механізмі регулювання економіки, тобто оптимальне вирішення проблем співвідношення держави і ринку.

Серед нових концептуальних підходів до визначення ролі державної власності в сучасній економіці як розвинутих у економічному відношенні країн, так і країн постсоціалістичного простору є, на нашу думку, неоднозначні тлумачення досить складних процесів, що відбуваються в цих країнах, по-перше, з акціонерною власністю, по-друге, з корпоративною власністю, якщо виходити з того, що це не одне й те саме. Формальним вододілом цих форм власності може бути той факт, що корпоративна власність охоплює, як правило, капіталомістке виробництво, високі технології, участь структур національної економіки у світових інтеграційних проектах, інвестування проектів освоєння космосу та світового океану тощо. Звичайна акціонерна власність може панувати у будь-якій галузі та сфері діяльності, у тому числі в легкій і харчовій промисловості, сільському господарстві, торгівлі, сфері послуг і т.ін. Можна зазначити також, що акціонерна власність була започаткована ще в XVII столітті, розповсюдилася на зламі XIX і XX століть та виявилася основною організаційною формою монополістичних об'єднань епохи новітнього капіталізму. Більше того, практика переходу до ринкових принципів господарювання, зокрема в Україні, довела, що найбільш сприятливою й пристосованою до них формою власності виявилася саме акціонерна власність. І тут виникає питання: чому саме акціонерна, а не приватна, чому в нас не знайшла потрібних підстав для поширеного розвитку приватна власність? І ще одне питання не менш принципове: чи можна вважати акціонерну власність колективною, приватно-колективною або навіть приватною, адже в науковій літературі існують різні позиції щодо цього. Роздуми з цього приводу допоможуть зробити певні висновки стосовно розмежування понять акціонерної і корпоративної власності та ролі державної власності в їх формуванні й подальшому розвиткові.

На нашу думку аналіз цих питань слід провести таким чином: виявити наявні відмінності акціонерної власності від корпоративної, потім встановити взаємозв'язок між державною й акціонерною власністю, а потім - між державною і корпоративною власністю. Таким методом, на наш погляд, можна як розмежувати ці форми власності, так і встановити ту місію, яку виконує при цьому держава і державна власність.

Оскільки акціонерна власність була й залишається найбільш дослідженою й звичною в економічній теорії і практиці господарювання розвинутих систем, немає потреби детально зупинятися на її характеристиках. Зазначимо лише те, що вона має безперечні переваги як щодо приватної власності, так і щодо державної (чи суспільної) власності. До них слід віднести: а) прискорення процесів концентрації і централізації капіталу, що відіграє позитивну роль в організації продуктивних сил у періоди їх швидкого розвитку, який потребує великого капіталу; б) можливість скористатися заощадженнями населення і дрібних підприємців, які можна використати в якості інвестицій і досягти значних обсягів виробництва (корисної діяльності); в) можливість поліпшити соціальну ситуацію продажем акцій найманим працівникам, які хоча й в обмеженій кількості, але ж набувають можливості участі в розподілі прибутку тощо. Отже, у такий спосіб акціонерна власність, безумовно, є кроком уперед порівняно з приватною.

Корпоративна власність у більшості випадків ототожнюється дослідниками з акціонерною [8]. Певний сенс у цьому, безумовно, є. Адже і перша, і друга являють собою об'єднану власність окремих суб'єктів на умовах їхніх внесків (паїв), принципи організації, управління діяльністю та розподілу прибутку схожі, юридичний статус здебільшого акціонерний. Між тим, корпоративна власність, на наш погляд, є прийнятнішою для сучасних умов господарювання. По-перше, вона включає не тільки власність акціонерних товариств (АТ) як таких, а й власність промислово-фінансових груп (ПФГ), що функціонують у розвинутих країнах і виступають перспективними для України. По-друге, корпоративна власність є найбільш інтегрованою, оскільки обов'язково містить в одному об'єднанні промисловий і фінансовий (банківський) капітали. Тому структури з корпоративною власністю більш стійкі як у періоди економічного спаду, так і в конкурентному середовищі. По-третє, як правило, корпорації існують у найважливіших сферах та галузях національного господарства, тобто є певною мірою флагманами економіки. По-четверте, структури корпоративної власності утримують більші, ніж акціонерні, пріоритети в зовнішньоекономічних відносинах і сумісних міжнародних проектах.

Важко погодитися з А. Сірком, який вважає, що корпоративна власність як розвинута й досконала форма ринкового підприємництва "механічно перенесена (трансплантована) у неринкове середовище..." [8, 59]. Річ у тому, що, на нашу думку, корпоративна власність сформувалася (чи ще й формується) в нашій країні лише після того, коли вже майже встоялися відносини акціонерної власності, тобто тоді, коли українська економіка вже не була "неринковою". Інакше кажучи, корпоративна власність формується зараз на основі акціонерної.

Зупинимося коротко на поставлених перед тим питаннях. Перше: причини того, що в Україні в результаті роздержавлення переважною формою нових підприємств стали АТ. Чомусь саме це питання не зацікавлює наших дослідників. Проте, на нашу думку, слід це пояснити принаймні таким чином: а) оскільки попередня економіка України була більш індустріальною, ніж аграрною, і на території країни розташовані підприємства-гіганти, то розпорошення їхньої державної власності було небажаним - доцільнішим було утворення на їх базі АТ; б) у перші роки роздержавлення державної власності в країні не було достатнього капіталу для приватного її викупу, оскільки, з одного боку, населення не мало великих грошей, оскільки вклади в ощадному банку було заморожено; з іншого боку, процес первісного накопичення капіталу теж не надавав ще достатніх сум для приватизації великих підприємств, а ситуація диктувала необхідність переміщення їх за кордон; в) сама ідея приватної власності тоді була не дуже популярною, і на це також слід зважати.

Друге питання: чи можна вважати акціонерну власність приватною або, навіть, приватно-колективною? Здається, що ні. Аргументи такі: а) власність АТ все ж спільна, оскільки створена за рахунок спільного капіталу вкладників-засновників; б) діяльність АТ теж здійснюється спільними зусиллями та рішеннями; в) управління здійснюється правлінням, що вибирається на загальних зборах; г) розподіл прибутку формально демократичний; д) українська статистика представляє у збірниках акціонерну власність як колективну, що, на наш погляд, є правильним. З іншого боку, якщо мати на увазі контрольний пакет акцій і те реальне право розпоряджатися акціонерною власністю, яке він надає, то можна з деякими обмовками вважати акціонерну власність приватно-колективною, але все ж не приватною.

Таким чином, за гегелівським законом заперечення заперечень можна побудувати приблизно такий ланцюжок еволюції відносин і форм власності: общинна - приватна - акціонерна (як різновид колективної) - монополістична - корпоративна - державно-корпоративна - державна (як різновид суспільної).

В аспекті проблем цієї статті слід розглянути роль державної власності в акціонерній, що є актуальним для України, в економіці якої діє понад 38 тис. АТ з кількістю акціонерів в них майже 19 млн. Держава має контрольний пакет акцій у кожному п'ятому відкритому акціонерному товаристві (ВАТ), а 11,1% з них і досі перебувають у державній власності [8, 57-58]. Цей факт підтверджує той аргумент, який був наведений вище з приводу причин розповсюдження в Україні акціонерної власності. Державна власність найбільш наближена до суспільної - тому й наведений ланцюжок теж вірний.

Щодо корпоративної власності, то в секторі її функціонування досить сильно відчувається вплив держави. А. Сірко наводить дані, за якими близько 70% загального обсягу промислового виробництва країни є її активами, і держава зберігає за собою корпоративні права у більш як 50% ВАТ [8, 57-58]. С. Наливайченко висловлює навіть думку, що згодом українська економіка перетвориться на державно-корпоративну [9]. Певним феноменом слід вважати й ту особливість української дійсності, що в ній присутній такий різновид корпоративної власності, як власність директорів великих підприємств. Знов виникає питання: це добре чи погано? З позиції варіанту переходу до розвинутого капіталізму сучасного типу, який наявний у капіталістичних країнах, такий вид власності "не за правилами", тобто погано. З позиції ж варіанту переходу до соціального ринкового господарства (СРГ) за скандинавським типом це в цілому добре, оскільки саме такі відносини власності спроможні забезпечити більш швидке створення умов такого переходу.

На наш погляд, розвиток корпоративної власності в напрямку державно-корпоративної за умов економічної, соціальної і політичної сталості країни слід вважати позитивним явищем, оскільки саме такий тип власності може розглядатися в якості одного з важливих інститутів постіндустріальної економіки й етапом на шляху до інформаційного суспільства.

Ще один аспект, до якого звертаються українські вчені все частіше - соціалізація відносин власності. Дійсно, якщо розширення процесу соціалізації пов'язане з усуспільненням корпоративної власності, а це насправді так, то очевидним є факт еволюції її спочатку у державно-корпоративну, а потім - у соціалізовану (як різновид суспільної). При усій повазі до середнього і малого бізнесу, все ж великі корпорації "роблять погоду" в сучасній розвинутій економіці. У США, наприклад, майже 90% всього ВНП створюється у корпоративному секторі економіки. І це є перспективою саме соціалізації відносин власності, а отже і створення асоційованого їх суб'єкта - держави (але саме на цьому етапі розвитку).

Дещо з іншого боку до цієї проблеми підходять дослідники В. Рибалкін і Л. Мамичова. Акціонерну власність вони вважають найбільш живучою через її переваги порівняно з іншими формами (вони майже такі, що тут вже розглядалися), а також через наявний потенціал подальшого розвитку - ускладнення змісту, механізму й форм її реалізації, що пов'язане, на їх думку, зі змінами структури суб'єкта акціонерної власності: через еволюцію від одиничного до асоційованого [10, с. 48]. С. Мочерний нагадує, що ще на початку XX століття Т. Веблен радив передати управління корпораціями технічним спеціалістам, а Дж. Гелбрейт у 60-х р. минулого століття обґрунтував концепцію техноструктури корпорації [11, 57]. Очевидно, це був початок досліджень економіки знань. О. Канов, пропонуючи власний погляд на моделі розвитку державної власності, зазначає: "Взаємозв'язок між розширенням економічної діяльності держави і якісною та кількісною слабкістю національного приватного сектора - це основна причина перетворення держави на великого власника...", з чим важко не погодитися. І далі підкреслює, що державна власність не є феноменом капіталізму чи соціалізму, атрибутом відсталості чи прогресу - вона є формою існування продуктивних сил суспільства, що врегульовує проблеми економічної структури суспільства і має величезний потенціал [12; с.76, 79].

Можна припустити, що саме через розвиток державно-корпоративної власності будуть створюватися умови спочатку для її перетворення на суспільну у значенні загальнонародної, а у далекій перспективі - умови її відмирання як такої. Можна висловити припущення про повну відсутність відносин власності в інформаційному суспільстві. Чи не те саме мав на увазі К. Маркс, коли писав про одну величезну фабрику майбутнього?


 

Висновок

Розгляд докапіталістичного періоду розвитку людства виявив причини появи державної власності та її матеріально-речового наповнення, що є підставою для ствердження про історичний процес її формування.

Зростання ролі державної власності пов'язано з переходом до монополістичного капіталізму й особливо до ДМК, де відбувається зрощування власності приватних монополій з державними структурами.

За сучасних умов державна власність по суті панує в таких важливих галузях і сферах економіки розвинутих капіталістичних країн (крім США і Японії), як електроенергетика, нафтогазова промисловість, суднобудівництво, залізничний та авіатранспорт, телекомунікації, поштовий зв'язок, а у деяких країнах (Австрія, Великобританія, Франція) і у вугільній промисловості. Незважаючи на хвильові періоди націоналізації і денаціоналізації об'єктів власності у зазначених країнах, державі належить до 75% їх загального обсягу виробництва.

За часів практичного соціалізму всеосяжне здержавлення відносин власності було виправданим як теорією марксизму, так і практикою функціонування економіки, хоча й з деякими відхиленнями в країнах соціалістичної системи господарювання.

Сучасні концептуальні підходи до державної власності базуються як на теорії прав власності (неокласичний напрямок), так і на теорії розмежування економічного змісту відносин власності і правових форм їх реалізації (марксизм, новий інституціоналізм).

Оскільки досліджуються проблеми саме державної власності, яку звинувачують у монополізмі, то в статті проведено зіставлення основних характеристик державної і приватної монополії, в результаті якої встановлені переваги першої порівняно з другою. Критерій такого визначення містить проблеми: розрахунки економічної ефективності; розрахунки того, яка з монополій забезпечує більш сприятливі умови життєдіяльності людини; встановлення оптимальних меж державної власності та

її майнового наповнення, розрахунки ефективності інвестування виробничих і соціальних об'єктів власності з позиції задоволення суспільних потреб. Натомість встановлено, що слід виходити з тієї реальної допомоги, яку надає держава ринковим важелям у єдиному механізмі регулювання економіки.

У ході дослідження виявилися дещо нові підходи до акціонерної і корпоративної власності та ролі держави в їхньому подальшому розвитку. Авторська концепція зводиться, по-перше, до визначення відмінностей між ними та доцільності їх розмежування, по-друге, до з'ясування шляхів і напрямів впливу на них державної власності. Такий аналіз дозволив виявити причини розповсюдження акціонерної власності в Україні і встановити її статус як колективної форми власності через такі аргументи, як генетичний фактор, відсутність національного капіталу на початку роздержавлення державного майна та непопулярність ідеї приватної власності.

Установлено ланцюжок еволюції відносин і форм власності, за яким корпоративну власність слід вважати розвинутішою і досконалішою порівняно з акціонерною, яка має перспективу переростання в державно-корпоративну власність, що означає процес її соціалізації. На підставі думок інших авторів підтвердилося положення, що державна власність є такою формою розвитку продуктивних сил суспільства, що спроможна вирішувати проблеми його сучасної економічної структури (ринкової економіки за визначенням) і має чималий потенціал подальшого розвитку на шляху до інформаційного суспільства.

Література:

1. Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства. - К. Маркс, Ф. Энгельс. - Соч. 2-е изд. - М., 1961. - Т. 21. - С. 23-178.

2. Дмитриченко Л. И. Государственное регулирование экономики: методология и теория: Монография. - Донецк.: УкрНТЭК, 2001. - 330 с.

3. Милль Дж. С. Основы политической экономии: Пер. с англ. - - М.: Прогресс. - 1980. - Т.1. 495 с.

4. Стиглиц Дж. Ю. Экономика государственного сектора. - М.: ИНФРА, 1997. - 720 с.

5. Тарасенко Г. Д., Пенькова И. В. Роль государства в информационном обществе // Социальная экономика. - 2004. - № 1-2. - Изд-во ХНУ. - С. 192-197.

6. Головінов О. Виникнення держави й еволюція поглядів на її економічну роль // СХІД. Аналітично-інформаційний журнал. - 2004. -№ 5 (63). - С. 32-36.

7. Galbraith J. K. Economics and public purpose. - Boston. - 1973. - 432 p.

8. Сірко А. Корпоративна власність у транзитивній економіці // Економіка України. - 2003. - № 2. - С. 57-64.

9. Наливайченко С. П. Переваги переходу до державно-корпоративної економіки. Державний інформаційний бюлетень про приватизацію. - 2001. - № 5. - С. 17-22.

10. Рыбалкин В., Мамичева Л. Акционерная собственность - внутренняя основа формирования социального рыночного хозяйства // Экономика Украины. - 1998. - № 2. - С. 45-52.

11. Мочерний С. До питання про постіндустріальне суспільство // Економіка України. - 2002. - № 9. - С. 52-58.

12. Канов О. Моделі розвитку державної власності: історичний досвід XX ст. // Економіка України. - 2004. - № 4. - С. 72-79.





Реферат на тему: Державна власність: ретроспективний аспект та сучасні концептуальні підходи (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.