Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Державна влада як інститут конституційного права (реферат)

Однією з найважливіших складових конституційного права завжди були питання організації державної влади. Проте саме поняття конституційно-правового інституту "державна влада", на жаль, належної теоретичної роз­робки не здобуло. Досить зазначити, що всі підручники з державного права радянської доби взагалі уникали розкриття сутності цього поняття.

Нові концептуальні підходи до диспозиції державної влади в Україні вимагають заповнити цю прогалину, оскільки вивчення даного явища має не лише суто тео­ретичне, а й практичне значення у складний період роз­будови молодої Української держави.

Тому уявляється необхідним проаналізувати зміст державної влади з теоретичних посилок науки консти­туційного права, саме як його одного з основних інсти­тутів. Останній, звичайно, розглядається як організацій­но цілісний підрозділ нормативно-правового змісту не всіх норм конституційного права, а тільки Конституції, норми якої регулюють відповідний вид споріднених політико-правових суспільних відносин, пройнятих пев­ною єдністю і виділених в окремий комплекс. До цього інституту включаються такі групи конституційних норм які мають єдиний предмет правового регулювання, од­нією із складових якого і є державна влада.

Які ж можуть бути вихідні положення у процесі роз­криття сутності державної влади, виходячи зі змісту Конституції України.

На наш погляд, для виявлення згаданих положень треба з'ясувати такі питання:

— що є джерелом легітимності державної влади;

— який зміст цієї влади;

— які основоположні конституційні принципи ор­ганізації і діяльності державної влади;

— що покладено в основу розмежування функцій здійснення державної влади;

— яка система державних органів, що здійснюють державну владу;

— хто є суб'єктами в конституційно-правових відно­синах з приводу організації та здійснення державної влади;

— що є об'єктом у згаданих правовідносинах;

— яка мета здійснення державної влади.

Розкриття змісту цих питань дають змогу визначити основні елементи, складові державної влади в Україні, які у своїй сукупності і допоможуть сформулювати саме визначення цього конституційно-правового інституту.

Передусім у демократичних країнах, до яких, згідно зі ст. 1 Конституції України, належить і наша країна, державна влада повинна бути легітимною. Тому у правовій державі, якою прагне стати Україна, первинним актом утвердження державної влади завжди повинен бути закон, а єдиним джерелом утвердження державної влади — народ. Щодо форми правового акта затвердження волі народу, то ним є Основний Закон держави — Конституція України. Загальновідомо, що з давніх часів і до наших днів державна влада у світі, навіть у найдемократичніших країнах, далеко не завжди була легітимною, а її джере­лом законодавче визначався не завжди був народ. Дер­жавна влада, бувало, утверджувалась завдяки револю­ціям, переворотам тощо. Не було винятком утвердження державної влади на терені колишньої царської Росії, а після — СРСР, куди входила й Україна, незважаючи на пропагандистські статті колишніх Конституцій СРСР та союзних рес­публік, у тому числі Української РСР, про належність всієї повноти державної влади спочатку Радам, а за Конституцією УРСР 1978 р. — народові. Дбаючи про демократичні принципи легітимізації державної влади, Україна ще до проголошення своєї не­залежності прагнула вирішити це питання на підставі прийняття відповідних нормативно-правових актів. Цей процес розвивався поступово, шляхом прийнят­тя низки таких актів. Першорядного значення серед них набув такий політико-правовий документ, як Декларація про держав­ний суверенітет України від 16 липня 1991 р., у якому висувалося прагнення зміцнити державну вдалу закон­ним шляхом, виходячи з належності її українському на­родові. Декларація у розділі II "Народовладдя" проголосила, що лише народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Дуже важливою стадією у справі легітимізації дер­жавної влади в Україні було схвалення 19 червня 1991 р. Концепції нової Конституції України, у розділі І якої "Засади конституційного ладу" зазначалося, що відпо­відно до Декларації про державний суверенітет Україна визначається як суверенна національна держава, суть якої становить влада народу України, спрямована на за­безпечення і захист прав людини й громадянина. Наступним етапом у цьому процесі є прийняття Верховною Радою УРСР на підставі здійснення Декла­рації Постанови Верховної Ради Української РСР та Ак­та про проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Оскільки Україна до проголошення незалежності входила до складу СРСР, тоді актуальним постало пи­тання про легітимність існуючої системи органів дер­жавної влади в умовах після проголошення її незалеж­ності. Це питання було вирішене Законом "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р. У ст. 4 цього Закону зазначалося, що органи державної влади і управління, органи прокуратури, суду та арбітражні суди, сформовані на підставі Конституції (Основного За­кону) Української РСР, діють в Україні до створення органів державної влади і управління, органів прокура­тури, судів та арбітражних судів на підставі нової Кон­ституції України. За важливістю у процесі легітимізації державної вла­ди пріорітетним слід вважати рішення Всеукраїнського референдуму від 1 грудня 1991 р. про незалежність України, яке було підтримане майже всім населенням країни. Згідно із Законом "Про Всеукраїнський і місце­вий референдуми" від 3 липня 1991 р., воно мало вищу юридичну силу, оскільки не потребувало затвердження будь-яким державним органом (ст. 1 Закону), що фак­тично надавало законної сили державній владі, яка існу­вала на той час в Україні. Проте, звичайно, кращим засобом узаконення дер­жавної влади народом, була б розробка і прийняття народом шляхом референдуму Закону "Про державну владу в Україні". Спробу підготовки такого акта було зроблено у 1993—1994 рр., але зміст законопроекту був обмежений пошуком компромісу між законодавчою і виконавчою владою, що позначилося передусім на розподілі компетенції між цими гілками влади. Конституційний договір між Верховною Радою Ук­раїни та Президентом України від 8 червня 1995 р. "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України" зробив вагомий внесок для створення такого закону, проте він мав тимчасовий характер. Договір підтвердив у ст. 2 поло­ження про те, що єдиним джерелом влади є народ. Нарешті, заключним етапом легітимізації державної влади в Україні стала нова Конституція України, яку було прийнято 28 червня 1996 р. Верховною Радою Ук­раїни і яка інкорпорувала багато положень згаданого Договору у свій текст, завдяки чому був створений пра­вовий фундамент закріплення державної влади в Україні її народом. Відтак народ, представниками якого були депутати Верховної Ради України, законодавче передав державну владу системі органів, які, відповідно до Конституції вправі її здійснювати, відповідно до принципів ор­ганізації і здійснення єдиної державної влади, яка ба­зується на визначенні об'єктивно існуючих її функцій та законодавчого їх розмежування. В Конституції було законодавче закріплене насампе­ред єдине джерело державної влади в Україні, яким, згідно зі ст. 5 Конституції, визнаний лише народ. Народові надано право визначати конституційний лад в Україні. Оскільки такий лад визначений у розділах І} ту—VIII, XII Конституції України, то є всі підстави вважати, що народ України, згідно з ч. З ст. 5 Консти­туції, офіційно легітимізував державну владу в країні. У цій частині зазначається, що лише народ, а не держава, її органи або посадові особи, може змінювати консти­туційний лад, найважливішою складовою якого є дер­жавна влада. Нарешті, Конституція України законодавче поклала край всіляким спробам вирішити питання про закріп­лення державної влади будь-яким іншим способом, ніж легітимним, зазначивши у ч. 4 ст. 5 Конституції, що ніхто не може узурпувати державну владу. І все-таки, у розвиток положень згаданої статті, уяв­ляються вкрай необхідним прийняття саме народом, а не парламентом України, шляхом референдуму Закону України "Про державну владу в Україні" — особливого законодавчого акта, який би передбачав механізм визна­чення і зміни конституційного ладу і, зокрема державної влади, та надання народові права контролю за її здійсненням. Безумовно, створити такий акт і прийняти його з сьогодні назавтра неможливо, бо це стримують багато факторів, суб'єктивних та об'єктивних: низька право­свідомість громадян; традиційна, на жаль, неповага до права й закону, яка спостерігається, починаючи з вищих ешелонів влади, і яка поглиблюється соціальною неза­хищеністю людини; невміння, а часто-густо й небажан­ня користуватися наданими Конституцією правами і свободами, а звідси й недовіра до дієвості самого Основ­ного Закону. Україна в особі її державних органів має ще прийти до цього шляхом врахування згаданих факторів, серед яких одним із основних є підвищення правосвідомості громадян, їх правової підготовки, політичної активності, можливої лише за умов докорінного покращання життя народу, а головне — утвердження у народу віри у дер­жавну владу, яку він створив і яку має підтримувати в усіх діях. Як зазначалося, необхідною рисою влади є воля. Здійснення влади — це волевиявлення народу або інших суб'єктів влади. На наш погляд, це співвідношення було вдало роз­крите ще дореволюційним юристом І. Ільїним. Він вза­галі вважав, що перша основна ознака влади полягає у тому, що вона не може належати нікому, крім правового повноваження. Влада, яка зовсім не має правової санкції, вважав він, є юридичне індиферентним явищем, оскільки вона не має правового виміру. Цю правову санкцію влада здобуває як від Конституції, так і право­свідомості людей. Саме тут виникає проблема співвідношення волі і права. Очевидно, варто погодитися з тим, що влада взагалі і державна зокрема за своєю родовою сутністю є воля, вольова сила, а по видовій ознаці — правова сила (воля). Згадана властивість виявляється у тому, що держава повинна бути спроможна застосувати силу. Держава, а звідси й державна влада, зі слабкою волею (силою) є нежиттєздатною. Дійсно, силу державної влади складають: авторитет, єдність, правова мета, організованість і дієвість, виконавчість всього державного апарату. На відміну від всілякої фізичної сили, державна вла­да є вольовою силою, тобто спосіб її дій є за самою при­родою внутрішній, психічний. Фізична сила, тобто спро­можність до матеріально-тілесного впливу людини на людину — теж необхідна складова державної влади, але вона не становить основного засобу дій, властивих дер­жаві. Мало того, як свідчить історичний досвід, держав­ний лад тим досконаліший, чим менше він звертається до сили. Саме той лад, який тяжіє до виключного пану­вання фізичної сили, підриває себе. "Меч" аж ніяк не виявляє сутності державної влади — він є лише крайнім засобом, який складає її останнє слово і є найслабшою з її опор. Сила державної влади не в мечі, а в авторитет­ному впливі її вольового імперативу. При цьому держава, а значить і її органи, уповноважені не просити, а вимагати, не умовляти, а примушував ти і забороняти, зберігаючи у перспективі можливість, обов'язковість та неминучість примусу. І щодо держав­ної влади, яка творить право, громадяни зобов'язані підкорятися, оскільки їхня згода або незгода не обов'яз­кова як для значення цих норм, так і для значення пра­вового статусу останніх. Призначення влади полягає у тому, щоб створювати у людей впевненість і водночас виконавчість, щоб не лише вирішувати, а й інших підводити до погодженого рішення. Владарювати означає немов накладати власну волю на волю інших, проте так, щоб це накладання добро­вільно приймалося тими, хто підкоряється. Життя дер­жави полягає у такій погодженості волі, яка, залишаю­чись по суті добровільною координацією, набуває форми вольової субординації (підпорядкування). І тому завдання держави полягає у тому, щоб на прикладах підпоряд­кування виховувати волю до автономної погодженості і наповнити духом цієї добровільної координації субординавчу форму державності. Нарешті, до цього приєднується правовий характер державної влади. Він означає, що воля держави, як різновид людської волі, не безпредметна, а предметне по­в'язана з етичним змістом. Саме цим визначається ду­ховне, а не просто соціально-психічне буття держави1. У загальному вигляді тут ми вже визначили загальні положення щодо співвідношення легітимної і державної, влади. Проте ці положення не розкривали наслідки спів­відношення політики і державної влади саме у консти­туційному праві. Таке співвідношення наочно виявля­ється через аналіз політико-правових суспільних відно­син, властивих предметові конституційно-правового ре­гулювання цієї галузі права. Відомо, що будь-які суспільні відносини, врегульо­вані правом, набувають у кінцевому рахунку політичний підтекст. Конституційне ж право регулює сферу відно­син безпосереднього політичного характеру. Проте, вра­ховуючи різноманітність цих відносин та їх суб'єктів, доцільно виходити насамперед із смислу найбільш за­гального об'єкта політики — державної влади. Отже, предмет конституційного права повинний включати суспільні відносини, які виникають з приводу і в зв'язку із закріпленням державної влади, а також безпосередньо в процесі її організації та здійснення. Чинна Конституція України чітко окреслює цю час­тину суспільних відносин, які регулюються нормами конституційного права. Специфікою сучасного предме­та конституційного права України є те, що він охоп­лює передусім сферу закріплення організації та здійс­нення державної влади на основі її розподілу на зако­нодавчу, виконавчу і судову, як гарантія забезпечення громадських прав та свобод особи, а також сферу са­моврядної влади (останньої лише в межах норм Конс­титуції), і водночас ця влада обмежується саме полі­тичними відносинами у процесі її організації та здійс­нення. У процесі висвітлення змісту соціально-політичних відносин, як важливої складової предмета конституцій­ного права, безумовний інтерес становлять також відно­сини, що виникають у сфері власне державної владності, яка виявляється у процесі її організації та здійснення. Політичний характер суспільних відносин, своєрідне ко­ло їх учасників, специфіка об'єктів регулювання дає підстави говорити про їх особливості. Першою особливістю цих відносин є те, що сторо­ною (учасником) переважної більшості з них виступає Українська держава. Тому їх можна назвати державно-політичними відносинами владарювання. Будучи "одяг­нутими" у правову форму, вони набувають якості конс­титуційно-правових відносин. Друга особливість соціально-політичних відносин полягає у тому, що державно-політичні відносини вини­кають у ході становлення і функціонування основних інстутиційних форм держави й відображають її політико-територіальну організацію. Ці відносини взаємозумовлені а їх врегулювання конституційним правом може роз­глядатися як створення передумов для самого процесу державного владарювання. В сучасний період розбудови Української держави не можна не враховувати й те, що державна влада спи­рається також на політичну силу, яку слід враховувати завдяки появі та діяльності політичних партій, на жаль, поки що слабких; на ідеологічну силу; силу, яка випли­ває з принципу верховенства права і закону; діяльність правоохоронних органів; силу міжнародного значення молодої Української держави тощо. Дискусійними є питання і про співвідношення суве­ренітету державної влади з її джерелом. Вже зазначало­ся, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Тому навряд чи можна погодитись із твердженням деяких дослідників, які вважають, що ос­новною ознакою державної влади є лише суверенність . Адже це ставить дану ознаку влади над правовим джере­лом влади. У правовій державі первинним актом утвердження державної влади завжди є закон. А суверенітет держав­ної влади — категорія вторинна, вона випливає з право­вого акта, який є єдиним джерелом заснування держав­ної влади. В сучасному конституціоналізмі дійсно поряд із терміном "державна влада" існує категорія "суве­ренність", але більш точним є термін "державна влада", оскільки джерелом її є народ. Суверенітет, як прина­лежність державної влади, а не сама влада, розглядаєть­ся, звичайно, відносно певних державних органів, а не народу, якому властивий не державний, а народний су­веренітет. За своєю сутністю державна влада повинна бути єдиною. Цього вимагає принцип державної єдності. Єдність державної влади розуміється не як єдність певного органу, або неподільність функцій і компетен­ції, а як єдність самого права, яке не може бути різним за своїм змістом для відповідного органу: воно повинно містити чітко визначені повноваження державних орга­нів, виходячи з необхідності єдиних підходів до регулю­вання суспільних процесів. Звідси державна влада, яка має своїм призначенням приймати і застосовувати норми права, повинна виходи­ти з принципу єдності права, основним джерелом якого є Конституція. Реалізація єдності державної влади передбачає різні варіанти. Так, Верховна Рада України як єдиний за­конодавчий орган повинна своєю нормотворчою робо­тою на практиці будувати єдину систему національного права, а виконавча влада здійснює свої повноваження шляхом застосування відповідних норм права, як прави­ло, централізовано, всіма ланками системи виконавчої влади. Водночас ст. 132 Конституції України передбачає поєднання централізації та децентралізації у діяльності саме органів виконавчої влади. Зокрема, згідно зі ст. 1 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", до відання місцевих державних адміністрацій належить компетенція, визначена Конституцією і законами Украї­ни, іншими актами законодавства. Одночасно це цент­ралізоване здійснення державної влади поєднується з децентралізацією, тобто з реалізацією повноважень міс­цевого самоврядування, делегованих їм відповідними ра­дами (районними та обласними). Державна влада, попри її умовний поділ на різні форми, за своєю сутністю єдина. Наявність двох держав­них влад свідчить про їх тимчасовість, оскільки завжди якась з них повинна перемогти. Події жовтневого пере­вороту 1917 р. у Російській імперії підтверджують цей висновок. Єдина за своєю сутністю державна влада будує свою організацію і діяльність на підставі двох основополож­них принципів, закріплених у Конституції України. Перший з них більше стосується організації держав­ної влади. Відповідно до її поділу в Україні на законо­давчу, виконавчу і судову визначається система держав­них органів, які здійснюють державну владу: єдиний за­конодавчий орган, органи виконавчої та судової влади. Саме ці державні органи є суб'єктами конституційно правових відносин з приводу організації і здійснення державної влади в Україні. Другий принцип стосується переважно діяльності даних органів. Згідно із ст. 8 Конституції, в Україні виз­начається і діє принцип верховенства права. Це означає, по-перше, що органи законодавчої, виконавчої та судо­вої влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (ст. 6 Конституції). І, по-друге, оскільки Конституція України має, відповідно до своєї ст. 8, найвищу юридичну силу, всі закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй. Здійснення державної влади у вирішальній мірі за­лежить від того, як законодавчо розподіляється єдина державна влада між державними органами, що її здійс­нюють — фактично єдиновладно, що було притаманно марксистсько-ленінській теорії поєднання влади й управління в організації і діяльності державних органів, або за демократичним принципом поділу влад. Згідно із ст. 6 Конституції України, єдина державна влада за принципом поділу влад здійснюється законодав­чими, виконавчими та судовими органами державної влади, що дає змогу запобігти диктаторству будь-якої з них і водночас організувати їх спільну діяльність на основі взаємозалежності та взаємодії у процесі реалізації єдиної державної влади в Україні. Особливе місце в системі органів державної влади має Президент України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його статус, як глави держави, наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав та свобод людини і громадянина. Оскільки ці повноважен­ня більше чи менше властиві всім органам державної влади, Президент, здійснюючи об'єднавчу функцію, без­посередньо впливає на їх діяльність у процесі здійснен­ня державної влади. Здійснення державної влади реалізується від імені Української держави Президентом України, законодав­чими, виконавчими та судовими органами шляхом за­стосування державних засобів. При цьому складаються зумовлені потребами управління суспільством соціально-правові відносини, в яких одним із суб'єктів обов'язково є держава, її глава, або державний орган, які роблять свою волю загальнообов'язковою під загрозою держав­ного примусу завдяки наявності особливої політичної установи — держави. Саме від держави, а не від інших ланок політичної системи, виходить державна влада, специфічною формою її реалізації є державний апарат. Відповідно до Конституції України державна влада здійснюється на підставі державних програм. Верховна рада України на підставі ч. б ст. 85 Конс­титуції затверджує програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку, охорони природи. Розробляє й здійснює, згідно з ч. 4 ст. 114 Консти­туції України, загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціально-культурного розвитку Ук­раїни Кабінет Міністрів України. Крім того, відповідно до ст. 12 Закону "Про Кабінет Міністрів України", новоутворений Кабінет Міністрів подає на розгляд Верховної Ради України Програму своєї діяльності на термін своїх повноважень, у якій концептуально викладає стратегію діяльності, засоби та строки виконання завдань Кабінету Міністрів України, Програми своєї діяльності розробляють і окремі центральні органи виконавчої влади, яких нараховується більше 14 (залежно від переданих їм функцій). Місцевим державним адміністраціям, відповідно до ст. 17 Закону "Про місцеві державні адміністрації" від З червня 1997 р., також надано право розробляти програ­ми соціально-економічного розвитку і подавати їх на затвердження відповідній раді. Програмою діяльності керується у своїй роботі і Президент України. Невиконання державних програм підриває довіру до всіх, хто був обраний народом для керівництва держа­вою та практичного здійснення державної влади. На жаль, контрольна функція за виконанням загальнодер­жавних програм і, навіть, за їх розробкою та прийняттям послаблена: Верховна Рада досі не розглянула жодну з державних програм, які вона, відповідно до Конституції, повинна затверджувати. Тому, можливо, доцільно роз­робляти Єдину державну програму економічного, соці­ального, культурного розвитку Української держави як на перспективу, так і на поточний період чи рік. Така програма об'єднувала б основні показники усіх інших програм, які повинні розроблятись відповідно до Кон­ституції державними виконавчими органами й затверд­жуватись Верховною Радою, що давало б законодавчому органові вагомі підстави для здійснення постійного кон­тролю за виконанням Єдиної державної програми. Оскільки програми органів державної влади здійс­нюються людьми, які уповноважені на те державою і законами, тому доцільно не лише аналізувати, так би мовити, зовнішній процес, пов'язаний з розробкою і здійсненням цих програм, а й діяльність осіб, які пра­цюють у державних органах, оскільки саме від них зале­жить доля згаданих державних документів. Як відомо, державна влада може бути ефективна лише тоді, коли її здійснюють компетентні фахівці. За своєю метою і сутністю правова держава (а саме її пра­гне утворити Україна) "аристократична" у кращому ро­зумінні цього слова — ось аксіома, непорушна ще з ча­сів Конфуція, Геракліта та Аристотеля. Саме це, гадаємо, мав на увазі й Платон, коли говорив про "владу філосо­фів" та про "філософування правителів". Критерії, згідно з якими кваліфіковані спеціалісти повинні залучатися до здійснення державної влади, мо­жуть бути різні, але основними з них є: служіння дер­жаві, високий фаховий рівень, патріотизм, вміння не лише бажати вирішувати питання, а й забезпечувати їх виконання іншими людьми. У період розбудови Української держави до влади прийшло багато людей, які не мали досвіду державної роботи. Певною мірою в цьому провина керівництва ко­лишнього СРСР, яке свідомо стримувало підготовку та­ких кадрів у тодішніх радянських республіках. Перші кроки по підготовці кадрів, спроможних бути на рівні сучасних завдань, Українська держава лише за­раз починає. Зокрема, створено Інститут державного управління при Президентові України, Інститут адвока­тури, Вищу дипломатичну академію, систему вищих навчальних закладів, які мають статус національних, то­що. Але є й досить кваліфіковані працівники, які, на жаль, не повною мірою використовують свої знання і можливості для вирішення багатьох актуальних проблем, пов'язаних з організацією та здійсненням державної влади. У сучасний період незрівнянно підвищується роль науковців щодо розв'язання цих проблем, але їхні реко­мендації, на жаль, не завжди враховуються. Мабуть, таки варто пам'ятати слушне пророче нага­дування святого апостола Павла, який писав: "Настане бо час, коли здорової науки не будуть дотримуватись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували. Зони слух свій від правди відвернуть та до байок на­хиляться. Очевидно, необхідною умовою якісного добору ква­ліфікованих фахівців до роботи в органах державної влади є створення спеціального органу, який би об'єк­тивно оцінював ступінь підготовки претендентів на за­няття відповідних посад у державному апараті за допо­могою новітніх методів оцінки їх знань і вмінь. Слуш­ною у цьому плані уявляється пропозиція вчених про створення при Адміністрації Президента України спе­ціальної Атестаційної комісії для якісного відбору ком­петентних осіб для роботи у відповідних державних ор­ганах. Проте всі ці кроки, попри їх важливість, карди­нально не вирішують проблему. В органах державного апарату багато не кращих службовців колишніх ра­дянських, партійних та комсомольських органів, з яких далеко не всі опанували нові форми, методи роботи в новому, по суті, суспільстві, в якісно новій державі із зовсім іншими, підвищеними вимогами. Молоді ж спе­ціалісти, які приходять на роботу в державні органи, по­терпають від браку достатнього практичного (і не тільки) досвіду. На наш погляд, підготовка висококваліфікованих спеціалістів для роботи в якості державних службовців — досить тривалий процес, починати який доцільно зі створення продуманої системи спеціальних учбових за­кладів. Звичайно, навчальні заклади, які будуть входити до цієї системи, повинні бути укомплектовані виклада­чами, які самі оволоділи новітніми досягненнями на рівні сучасних вимог державотворення. Є і обов'язкові суб'єктивні фактори, які необхідно, на наш погляд, враховувати. Де, по-перше, рішучі викорінення негативних рис радянської до­би у справі добору кадрів держапарату (корумпованість, плановість, добір працівників, особисто відданих керів­никові, а також родичів, і, навіть, фамільних династій, які, як правило, закривають шлях справжнім фахівцям своєї справи). По-друге, вкрай необхідна внутрішня психологічна підготовка службовців до роботи із враху­ванням нових, як правило, раніше зовсім незнайомих їм завдань і ситуацій. По-третє, досить складним є засво­єння і використання світових досягнень у зовсім нових сферах діяльності, пов'язаних з переходом до ринкової економіки. Без належної підготовки державних службов­ців України нового покоління оптимізація здійснення державної влади не може бути досить ефективною. Одночасно при вирішенні проблеми докорінної ре­форми системи підготовки державних службовців на рівні сучасних вимог необхідно враховувати, що ця ро­бота може бути марною, якщо залишиться без змін па­сивність народу щодо державотворення. У свій час Гегель стверджував, що прикра "пасивність чіпляється за свої злидні і не надає повноти сил"1 кращим пред­ставникам народу. Відомо, що держава сильна тоді, коли у самому на­родові живе дух патріотизму, високої правосвідомості, законопослушності. Тому одним із основних завдань розбудови сучасної державної влади в Україні є націо­нальне, політичне й правове виховання. Це означає, що широкі верстви населення повинні активно залучатися до політичного життя. Адже лише той зможе успішно здійснювати публічні повноваження, хто усвідомив і опанував власні публічні обов'язки. Як зазначалося, політичне владування складається з соціального та юридичне організованого впливу уповно­важених державних органів і посадових осіб на волю підлеглих, причому не лише силою права і влади, а й власною правосвідомістю, тобто ставленням людини до мети права, а відтак і до самого права. При цьому на­родна правосвідомість може стояти на висоті лише там, де і юридична наука на висоті. Одне з основних завдань її полягає у тому, щоб поступово, але неухильно викорінити у населення неповагу або байдужість до правопослушання. Саме про це писав відомий реформатор П. А. Столипін: "Наш історичний гріх — неповага до ідеї права, до непорушності закону"1. На жаль, цей гріх і досі властивий нам. Отже, лише при умові відповідного впливу органів державної влади на громадян народ і державні органи будуть спільно проваджувати у життя загальнодержавні програми. Як зазначалося, одним із суб'єктів конституцій­но-правових відносин з приводу організації і здійс­нення державної влади в Україні виступають на підставі принципу поділу влад законодавчі, виконавчі й судові органи. Іншим суб'єктом у цих правовідносинах, згідно з Конституцією України, є людина. Відповідно до ч. 1 ст. З Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність й безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. У частині другій цієї статті викладаються головні завдання дер­жави перед людиною: держава відповідає перед люди­ною за свою діяльність, причому утвердження й за­безпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Як відомо, особливістю суб'єктів конституційно-пра­вових відносин є те, що вони мають різну за обсягом правосуб'єктність. Виходячи зі змісту ст. З Конституції України, можна зробити висновок, що за обсягом прав людина превалює над державою. І це цілком закономір­но. Адже, крім більших за обсягом повноважень, для людини й громадянина додатково, згідно з ч. З ст. 8 Конституції України, передбачено судовий захист конс­титуційних прав і свобод безпосередньо на підставі Кон­ституції. Крім того, надані Конституцією людині права і сво­боди гарантуються. Згідно із ст. 21 Конституції України, вони є невідчужуваними та непорушними. Гарантом прав і свобод лю­дини й громадянина є на підставі ч. 2 ст. 102 Президент України. Отже, первинним, згідно з Конституцією, є людина й громадянин, вторинним — держава в особі органів державної влади. Водночас треба мати на увазі, що; в свою чергу, лю­дина і громадянин України мають різну за обсягом правосуб'єктність. Згідно з розділом II Конституції України, найбіль­ший обсяг прав і свобод належить громадянам України. Саме вони вправі користуватися всіма статтями Основ­ного Закону, які закріплюють основні їхні права, свобо­ди та обов'язки. Громадяни України є суб'єктом прав і свобод, які не властиві іншим особам, що користуються правами й свободами. Це особливо помітно при з'ясуванні об'єкта конституційно-правових відносин з приводу здійснення державної влади. Таким об'єктом, згідно з Конститу­цією, є права і свободи людини. Саме права і свободи людини та їх гарантії, згідно з ч. 2 ст. З Конституції України, визначають зміст і спрямованість діяльності дер­жави. Ці права і свободи найбільше стосуються участі лише громадян України у формуванні, організації та здійсненні державної влади в Україні. Це положення не зовсім точне, оскільки не людина взагалі, а лише громадяни України можуть визначати ці параметри діяльності держави. Проте механізм здійснення прав громадян щодо визначення змісту спрямованості держави не зконкретизований. Це право, згідно з Конституцією України, мо­же бути реалізовано завдяки таким основним формам безпосередньої демократії, як вибори і референдум (ст. 69—74). Якщо завдяки виборам формуються органи державної влади, то питання визначення змісту і спрямова­ності діяльності держави, на жаль, вирішення свого не знайшли. На наш погляд, вони могли б реалізуватися завдяки такій формі безпосередньої демократії, як референдум, який застосовується поки що недостатньо. Із прийняттям Конституції України виникла колізія між її відповідними нормами і Законом "Про Всеукраїн­ський і місцевий референдуми" від 3 липня 1991 р. В ра­зі приведення цього Закону у відповідність до Консти­туції на референдум могли б виноситися питання, які безпосередньо стосуються змісту й спрямованості діяль­ності держави, зокрема: обговорення проекту Єдиної державної програми, питань, пов'язаних з реформами, які проводяться в Україні, тощо. Метою діяльності по здійсненню державної влади в Україні державними органами, згідно з Преамбулою Конституції України, є забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. Вирішення цього питання безпо­середньо пов'язане з проблемою справедливості в дер­жаві і суспільстві. Державна влада завжди повинна до­тримуватися принципу справедливого розподілу, але має право відступати від нього тоді, коли цього вимагає об'єктивна необхідність. Справа у тому, що держава як ціле має певні самостійні завдання, розв'язання яких бу­ває іноді можливим лише при умові відмови від справед­ливого обліку і врахування інтересів усіх верств населення. Встановлення справедливості у суспільному житті людей є, безперечно, одним із основних завдань держав­ної влади: це випливає вже з самої природи права і дер­жави. Проте реальні умови у державі бувають такими, що висування цього завдання на перший план порівня­но з іншими завданнями держави може призвести до загибелі держави. Державна влада не всемогутня: вона скута політичною нездійсненністю і повинна узгоджува­тися з нею. Політичне нездійсненним є передусім те, що руйнує саму державу, — в її організації, особовому складі тощо, тобто все те, що перевищує сили народної правосвідомості та народної організованості. Влада не повинна і не спроможна проводити рефор­ми, які руйнують саме буття держави. Підтримка держави як житла і як обрію національної духовної культури складають ту грань, яка має бути непорушною для дер­жавної влади і яку повинен поважати будь-який, навіть, так би мовити, найсправедливіший громадянин. Це стає особливо наочним, якщо тлумачити спра­ведливість у значенні формального зрівняння всіх гро­мадян у всіх відносинах. Узаконення такого принципу, як підтверджує історія, є державне згубним і політичне нездійсненним. Життя державно-організованого народу — процес глибоко диференційований, який пояснюється відмінністю у здібностях, роді занять тощо, і який ство­рює, у свою чергу, цю різницю. Формальне зрівняння: може лише руйнувати цю живу та узгоджену єдність різнодіючих сил. Держава зацікавлена не в тому, щоб усунути ці від­мінності між людьми (що зовсім неможливо), а щоб за­безпечити згаданим відмінностям повноту буття та жит­тєве співіснування. Згадане завдання і формальне зрів­няння завжди буде протиприродним, та й сама сутність держави виключає його і в розумінні політичної прий­нятності. Насправді соціальна справедливість зовсім не зво­диться до формального зрівняння громадян. Вона поля­гає в неупередженому, предметному врахуванні, визнан­ні істотних властивостей та обґрунтованих вимог кожно­го індивідуального суб'єкта. Соціальна справедливість зовсім не зрівнює людей, тобто не робить їх однакови­ми, що практично неможливо. Вона вимагає, по-перше, однакового, неупередженого ставлення до людей; по-друге, додержання тих масштабів, згідно з якими здійс­нюється це ставлення, і по-третє, дійсної відповідності між різними схильностями людей і правовими та жит­тєвими наслідками врахування цих схильностей. Зрозуміло, що справедливість у такому значенні ви­магає правової керованості і створює її, пов'язуючи, на­приклад, публічну дієздатність (голосування, державна служба) з певним цензом, або запроваджуючи прибутко­ве прогресивне оподаткування, що властиве й сучасному періодові історії України. Мається на увазі, в тому числі, й велика робота по створенню нового податкового зако­нодавства В принципі, державна влада міцно пов'язана з розподільчою справедливістю, і корисливе нехтування нею ніколи не проходить безкарно. Режим, який впро­ваджує без достатніх підстав несправедливі привілеї, є режимом антиполітичним, він компрометує гідність державної влади і підриває волю громадян до загально­державної єдності. Такий режим не може бути міц­ним, оскільки сам породжує ті відцентрові сили, які ра­но чи пізно поставлять питання про саме існування держави. Отже, будь-який відступ державної влади від спра­ведливості повинен бути відкрито виправданий пред­метною вказівкою на політичну нездійсненність зво­ротнього. Не можна в ім'я справедливості запроваджу­вати такий державний лад, який згубний для самої дер­жави1. У цьому зв'язку звернемо увагу на те, що Конститу­ція України у ст. 24 визначає, що не може бути привіле­їв чи обмежень з приводу раси, кольору шкіри, політич­них, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця прожи­вання, мови або інших ознак. Це дуже важливо для за­гальнодержавної та національної злагоди в Україні, ос­кільки вирішення деяких конкретних справ, зокрема розв'язання проблеми розподільчої справедливості, по­роджують наслідки щодо вирішення загальних проблем державності в Україні. Отже, суть державної влади в Україні як конститу­ційно-правового інституту полягає у її легітимності, яка законодавче закріплена у Конституції завдяки волі на­роду як єдиного джерела влади і здійснюється згідно з конституційними принципами народного суверенітету, поділу влад та верховенства права законодавчим, вико­навчим й судовими органами на підставі загальнодер­жавних програм, спрямованих на забезпечення прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності з метою досягнення гідних умов її життя.





Реферат на тему: Державна влада як інститут конституційного права (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.