Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Cоціально-правова держава як головна передумови ефективної реалізації прав людини (дипломна робота)

З М І С Т

Вступ ...................................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНЕ ВЧЕННЯ ПРО СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВУ ДЕРЖАВУ ....................................................................................................6

1.1. Історія правової думки про соціально-правову державу .....................................6

1.2. Поняття і ознаки соціально-правової держави ...................................................27

РОЗДІЛ 2. НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ ..........................................................................................................................33

2.1. Проблеми побудови соціально-правової держави в сфері прав людини .........33

2.2. Уповноважений ВРУ з прав людини ...................................................................43

2.3. Проблемні аспекти забезпечення прав людини органами виконавчої влади та правоохоронними органами ...........................................................................................54

РОЗДІЛ 3. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ ........................................................................................................................67

3.1. Міжнародні стандарти в сфері реалізації прав людини .....................................67

3.2. Система міжнародного контролю ........................................................................83

3.3. Правозахисні механізми ООН ..............................................................................89

Висновки ...........................................................................................................................99

Список використаної літератури ..................................................................................102

Додаток ...........................................................................................................................109

ВСТУП

Актуальність теми. В програмах політичних партій, виступах партійних лідерів ми дуже часто чуємо про необхідність побудови соціально-правової держави на Україні. Одночасно з цим, Конституція України, що була прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року в ст. 1 проголошує, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Часто ці сполучення вживаються одне замість іншого. Але чи можливе це на практиці? Саме тому для дослідження в курсовій роботі було обрано тему: Поняття соціально-правової держави та її основні характеристики. Актуальність обраної теми курсової роботи полягає в необхідності з'ясування того, чи є і, якщо є, то в чому полягає відмінність між поняттями „соціальна, правова держава”, яке ми зустрічаємо в Конституції та „соціально-правова держава”, а також, як саме втілювались ідеї побудови держави такого типу в світі.

Як зазначає така наука, як логіка, дуже часто помилки при визначенні певних термінів можуть звести нанівець всі спроби подальшого дослідження, обговорення захисту будь-яких ідей та тверджень. Нажаль, скільки людей, стільки й думок, тому зараз, при розробці концепцій побудови нової незалежної держави України слід точно визначитись зі змістом словосполучення „соціально-правова держава”, бо це дозволить краще визначитись з пріоритетами побудови саме тієї держави, до якої ми прагнемо та дозволить на практиці не зазнавати помилок, які пов'язані з неповним розумінням сутності того, що саме закладено в це словосполучення.

Метою роботи є з'ясування сутності поняття соціально-правова держава як головної передумови ефективної реалізації прав людини.

Завданнями дослідження є:

- дослідити історію правової думки про соціально-правову державу;

- вичленити поняття і ознаки соціально-правової держави;

- дослідити проблеми побудови соціально-правової держави в сфері прав людини;

- охарактеризувати уповноваженого ВРУ з прав людини;

- дослідити проблемні аспекти забезпечення прав людини органами виконавчої влади та правоохоронними органами;

- відобразити міжнародні стандарти в сфері реалізації прав людини;

- розкрити систему міжнародного контролю та правозахисні механізми ООН.

Предметом даного дослідження є сутність, ознаки, та історія виникнення понять соціальна держава, правова держава та соціально-правова держава.

Об'єкт даного дослідження – це сукупність думок про сутність поняття „соціально-правова держава”, історія розвитку даного поняття, проблеми втілення ідеї соціально-правової держави в життя в сфері прав людини.

Будь-яке поняття, а особливо таке складне та багатогранне, яким я поняття „соціально-правова держава” неможливо розглядати без дослідження його історичного аспекту, історії виникнення та формування, тому що без розумінні шляху, який пройшло поняття за період свого формування, неможливо в повній мірі зрозуміти як сутність, так і можливі шляхи реалізації даного поняття в життя суспільства. Саме тому в першій частині курсової роботи на наш погляд, доцільно дослідити саме історію та розвиток ідеї про формування соціально-правової держави. Це, одночасно, дозволить краще зрозуміти зміст, який ми зараз вкладаємо в це поняття, співвідношення термінів „соціальна держава” та „правова держава”, без зрозумінні історії поняття неможливо чітко осмислити і концепції та принципи побудови соціально-правової держави сьогодення, які ми будемо розглядати в другій частині дослідження.

При розгляді будь-якого питання дуже часто ми зустрічаємось з двома його планами: ідеальним планом, тобто тим, який зміст , ідеї вкладаються в питання, та реальним — втіленням цього змісту та ідей на практиці, саме тому в третій частині нашого дослідження робиться спроба проаналізувати проблеми втілення ідей про соціально-правову державу в сучасній Україні та спробувати підійти до визначення шляхів їх розв'язання. В підсумку роботи робиться спроба визначення перспектив законодавчого втілення та правового регулювання процесу становлення справжньої соціально-правової держави — України.

Джерелами інформації для даної роботи є закони та законопроекти, монографії та статті вчених-правознавців.

Теоретичною і методологічною основою дипломної роботи є наукові праці вітчизняних і закордонних вчених в галузі податкового законодавства, закони і нормативні акти, що регулюють податкові взаємовідносини в Україні.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНЕ ВЧЕННЯ ПРО СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВУ ДЕРЖАВУ

1.1. Історія правової думки про соціально правову державу

Поняття "соціальна держава" є плодом XX століття, тоді як поняття "правова держава" виникло раніше - у ХІХ столітті, хоча витоки того та іншого слід шукати у давнині. Уже вчені античності зверталися до пошуків принципів, форм і конструкцій узгодженої взаємодії влади і права. Символічним вираженням уявлень про державну владу, яка визнає право, тобто про справедливу державну владу став образ богині правосуддя з пов'язкою на очах, з мечем і терезами правосуддя. Він уособлює єднання сили і права: правопорядок, що охороняється богинею, рівною мірою обов'язковий для всіх. Образ правосуддя виражає смисл та ідею не тільки справедливого суду як спеціального органу, але й ідею справедливої, правової, державної влади.

Ідея правової держави належить німецькому філософу І.Канту (1762-1814), хоч саме словосполучення "правова держава" він не вживав. Воно звучить у нього як правовий державний устрій. Філософські засади ідеї правової держави І.Канта такі: панування закону в житті суспільства; зв'язаність держави правом; обмеження втручання держави у сфери приватного життя; свобода кожного члена суспільства як людини; рівність одного з іншим як підданого держави; самостійність кожного члена суспільства як громадянина; наявність принципу розподілу влад як гаранта проти встановлення деспотії.

У першій половині ХІХ століття німецькими вченими вперше був ужитий термін "правова держава". Створення юридично завершеного поняття "правова держава" пов'язують з ім'ям Р.Моля. У 1829 році він дав визначення правової держави як конституційної держави, яка повинна ґрунтуватися на закріпленні в конституції прав і свобод громадян, на забезпечення судового захисту особи.

Ідея правової держави охопила країни Західної Європи, Північної Америки, розвиваючись та постійно збагачуючись. У XX столітті, особливо після другої світової війни, ця теорія набула нових рис, пройшовши через період панування нацистського варіанту теорії "правової держави" у фашистській Німеччині і через період неприйняття в СРСР. Актуальними є ідеї правової держави з її напрацьованими в буржуазний час ціннісними елементами-ознаками: верховенство права, розподіл влади, недоторканність особи, гарантії прав і свобод людини і т. ін.

В усі часи заклики до правової держави і сам процес її формування мали місце як реакція на деспотичний спосіб правління, абсолютизм, поліцейську державу. В сучасних умовах ідея створення правової держави актуалізувалася у країнах колишнього "соціалістичного табору" і теж як реакція на тоталітарний режим, адміністративно-командні методи володарювання, порушення прав людини, які мали місце в цих країнах до перебудови, проголошеної у 1985 році. Вітчизняна наука прийняла формулу "правова держава". Україна, що стала самостійною незалежною державою, визначила орієнтацію свого розвитку - побудова, демократичної соціальної правової держави.

Соціальна правова держава - це сучасна політико-правова теорія, де слово "соціальна" несе велике смислове навантаження: воно підкреслює, що держава бере на себе турботу про матеріальний добробут громадян, здійснює функцію регулювання економіки з обов'язковим урахуванням екологічних вимог, забезпечує захист соціальних та індивідуальних інтересів, участь трудящих у прийнятті рішень на виробничому рівні з метою запобігання необмеженого панування підприємців та ін. Здавалося б, що "правова держава" і "соціальна держава" несумісні, оскільки перша передбачає певне свободу особи від держави, а друга, навпаки, - активність держави в соціальному захисті особи. Між тим, друга половина XX століття з'єднала ці поняття, збагативши кожне з них. Коли говорять про побудову соціальної правової держави, мають на увазі втілення в ній верховенства права і соціальної справедливості.

Поняття "соціальної держави", висунуте ще у 1929 році німецьким державознавцем Х.Хеллером, сьогодні розуміється як обов'язок законодавця бути соціально активним в ім'я згладжування суперечливих інтересів членів суспільства і забезпечення належних умов життя для всіх при наявності рівності форм власності на засоби виробництва. Держава стає органом переборювання соціальних суперечностей, обліку і координації інтересів різних груп населення, проведення в життя таких рішень, які б підтверджувалися різними суспільними шарами.

Ідея соціальної правової держави закріплена в конституціях ряду країн Західної Європи після другої світової війни (ФРН, Іспанія та ін.). У новій Конституції України, записано як мету побудову демократичної соціальної правової держави. Це підтверджено в конституційному договорі між Верховною Радою та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України (від 8 липня 1995 р.), де, зокрема, було підкреслено, що закон гарантує соціальну спрямованість ринкової економіки.

Щоправда, до фактичного втілення в життя ідеї соціальної правової держави українському суспільству ще далеко. Необхідне докорінне перетворення соціальної і політичної систем, перш за все перетворення власності, а також створення досконалої законодавчої системи. Однак прогнозувати перспективу успішного розвитку України можна лише на шляхах оптимального поєднання принципів правової державності, демократизму, соціальної державності. Ідея соціальної правової держави є здобутком усього людства, тим раціональним зерном, яке у випадку успішної реалізації в Україні здатне вивести її до числа цивілізованих держав світу.

Формування правової держави — одне з великих досягнень людської цивілізації, нерозривно пов'язаних з появою "першого покоління" прав людини — цивільних і політичних. Однак важливою властивістю розвинутої держави, що визнає рівноправність індивідів, є його динамічність, здатність реагувати на проблеми, що виникають в суспільстві. Нові процеси у сфері економічних, політичних, моральних відносин вимагають пошуку нових параметрів взаємин держави й індивіда.

Питання про взаємини держави і людини в умовах вільної ринкової економіки споконвічно було у центрі протистояння представників різних сторін економічної і політико-правової думки суспільства, оскільки воно торкалось найважливіших принципів буржуазного суспільства — волі і рівності. Як відомо, сформувалось два підходи до проблеми: пріоритет чи рівність пріоритету волі. Прихильники теорії індивідуальної свободи людини ставили її вище рівності. Вони вважали основним обов'язком держави гарантувати цю волю від будь-чийого, у тому числі і державного, втручання; понад усе цінувалася економічна воля, а політичні права розглядалися лише як засіб охорони незалежності й індивідуальної свободи особи. Прихильники індивідуальної свободи (А. Сміт, С. Міль, Б. Констан, Д. Локк та ін.) розуміли, що така воля в кінцевому рахунку породжує нерівність, що рівність і воля можуть суперечити один одному, однак волю вони вважали вищою цінністю.

Стосунки людини та держави повинні не тільки утримуватися; вони повинні діяти, і цей обов'язок переводиться в юридичний обов'язок забезпечити навчання і гарантувати працю";[1] спробу "морального виміру" економічних процесів, засновану на прагненні ліквідувати убогість і нерівність, установити соціальну справедливість; визначення основних напрямків соціального реформування суспільства, що створило "друге покоління" прав людини — соціальних, економічних і культурних.

Таким чином, установлювалися нові параметри відносин між державою і людиною, пов'язані з обов'язком держави вживати заходів, що сприяють забезпеченню "другого покоління" прав людини. Так виникає ідея соціальної держави, що одержала широкий розвиток і визнання в другій половині XX ст.

Однак ідеї соціального реформування суспільства зустріли і продовжують зустрічати різку протидію не тільки з боку консерваторів, але й у середовищі вчених і політиків старого лібералізму. Соціальні функції держави, на думку прихильників необмеженої економічний свободи, ведуть до порушення "справедливості" вільного ринку, обмежують права індивіда, породжують шар пасивних людей, що чекають на допомогу держави і не бажають активно включатися в змагання і конкуренцію вільного ринку. Сам ринок є способом установлення щирої справедливості стосунків у суспільстві, що забезпечують волю й автономію особистості. Соціальна орієнтація держави — замах на волю, оскільки вона неминуче тягне за собою її втручання в економічну сферу, відступ від тих основ, що були закладені буржуазними революціями.

Інший напрямок, що відстоював необхідність "вирівнювання соціальних нерівностей", з'явився, на думку П. Новгородцева, результатом катастрофи старого лібералізму, що не признає іншої рівності, крім формально-юридичного, і що пропонував трансформувати ідею волі під впливом ідеї рівності.

Уперше саме російськими ліберальними мислителями В.С.Соловйов і П.І.Новгородцевим висувається ідея права людини на гідне людське існування, реалізація якого зв'язувалася зі здійсненням соціальних реформ.

До полеміки буржуазних лібералів і консерваторів активно підключився марксизм, який виступив затятим супротивником соціальних реформ, однак використовував у цих цілях свої аргументи, принципово відмінні від доводів як прихильників, так і супротивників соціальних перетворень. В основі боротьби марксизму з реформізмом лежала ідея про неможливість поліпшення стану трудящих за допомогою реформ при збереженні буржуазного ладу. Марксизм визнавав значення боротьби робітничого класу у капіталістичному суспільстві за демократичні перетворення і поліпшення економічного становища трудящих, однак вважав, що така боротьба повинна підготовляти ґрунт для здійснення пролетарської революції і встановлення диктатури пролетаріату, тому що проведення реформ у рамках буржуазного ладу істотних змін у положення трудящих не внесе.

Історія спростувала марксистські ідеї шляхом революційного насильства установити загальну рівність і справедливість. Однак і в сучасному світі існує поляризація думок відносно того, чи повинна держава усувати несправедливості, породжувані ринковими відносинами, вирівнювати соціальні нерівності, що неминуче виникають у стихії ринку, прагнути до ствердження справедливості шляхом створення соціальних програм, раціонального оподатковування, організації розподільних механізмів.

Багато буржуазних учених, наприклад Ф. Хайек, М. Фридмен, вважають неприпустимим будь-яке втручання держави в ринкові відносини в ім'я справедливості і рівності, оскільки це суперечить принципам і структурам вільного ринку. Інший сучасний плин — новий егалітаризм — чітко позначив тенденцію до вирівнювання соціального стану людей (Дж. Роулс, К.Дженкинс), зм'якшенню соціальних нерівностей. "В особі "нового егалітаризму" виступає свого роду антипод консервативних моделей капіталістичного розвитку, тому не випадково найвизначніші американські неоконсерватори активно включилися в полеміку з ним"[2].

Ці позиції західних учених виходять за межі сугубо наукової полеміки; вони впливають на політику держав, на більший чи менший ступінь їх соціальної орієнтованості. Незважаючи на протидію ідеям соціальної держави з боку прибічників консервативних, монетаристських концепцій, ця ідея одержує усе більше визнання, втілюється в практиці і закріплюється в конституціях сучасних держав

У цьому відношенні цікавий досвід ФРН, що конституційно проголосила себе соціальною правовою державою. Соціальні функції держави стали складатися уже в перші післявоєнні роки, коли були запозичені інституціональні структури, що ідуть своїми коренями в традиції минулого і, що орієнтуються на відновлення інститутів соціальної політики періоду бісмарковської імперії. Це стосувалося стосунків в галузі охорони здоров'я і житла. Особливо варто виділити пенсійну реформу 1957 р., що "по справедливості вважається великим соціально-політичним діянням"[3].

Принцип соціальної держави в тій чи іншій формі виражений у конституціях Франції, Італії, Португалії, Туреччини, Іспанії, Греції, Нідерландів, Данії, Швеції й інших держав. Він нерозривно зв'язаний із соціальними, економічними і культурними правами. Незалежно від того, закріплені ці права в конституції держави чи ні, розвинуті держави західного світу не можуть відкидати значимість цієї категорії прав, що знайшли втілення в найважливіших міжнародно-правових актах — Загальній декларації прав людини і Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права. Ключовим принципом соціальних і економічних прав, навколо якого вибудовується вся їх система, є положення, сформульоване в п. 1 ст. 25 Загальної декларації прав людини: "Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, що необхідний для підтримки здоров'я і благополуччя його самого і його родини, і право на забезпечення на випадок безробіття, інвалідності, удівства, настання старості чи іншого випадку втрати засобів до існування по не залежним від нього обставинам". Даний принцип розвитий у п. 1 ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Цей принцип зобов'язує держави до соціальної орієнтації їх діяльності, забезпеченню "другого покоління" прав людини, без чого наприкінці XX в. неможливий нормальний розвиток суспільства.

До числа соціально-економічних і культурних прав відносяться право на працю, на справедливу зарплату і рівну винагороду за працю рівної цінності; умови роботи, що відповідають вимогам безпеки і гігієни; право на відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу й оплачувана періодична відпустка; право на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування; право на охорону сім'ї, материнства і дитинства; право на творчість; право на участь у культурному житті; право на користування досягненнями культури і ряд інших. Простий перелік прав "другого покоління" показує, що їхнє здійснення неможливе без активного сприяння держави, і це чітко зафіксовано в п. 1 ст. 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права: "Кожне держава, що бере участь у дійсному Пакті, зобов'язується в індивідуальному порядку й у порядку міжнародної допомоги і співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, прийняти в максимальних межах наявних ресурсів міри до того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у дійсному Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, уживання законодавчих заходів".

Таким чином, питання про необхідність соціальної орієнтованості держави, поступовому гарантуванні прав "другого покоління" визнається міжнародним співтовариством. Однак далеко не всі держави можуть уже сьогодні реально гарантувати всі найважливіші права цієї групи. Основна причина — стан економіки країни. Адже соціальна функція може здійснюватися в повному обсязі лише при високому рівні економічного розвитку, що дозволяє розумно перерозподіляти засоби чи ресурси, зберігаючи волю ринкових відносин і підприємництва.

І тут виникає важлива проблема, що полягає в тому, як визначити межі втручання держави в економіку, щоб воно не стало гальмом її розвитку, з одного боку, і забезпечило соціальний захист громадян — з іншого. Це найбільш складна задача, оскільки рішення соціальних питань вимагає зростання виробництва, "нагромадження народного багатства". "Сама думка про великі соціальні реформи, — писав П. Новгородцев, — могла з'явитися тільки в зв'язку з нагромадженням народного багатства, і без його прогресивного росту соціальні умови не можуть розвиватися успішно"[4]. Тому важливі не тільки державні заходи для стимулювання виробництва, забезпеченню його безупинного росту (такі міри можуть привести і приводять до нагромадження величезних багатств у руках досить невеликої частини суспільства), а і гнучка податкова політика держави, її керуюча роль, що змогли б забезпечити вирівнювання положення різних шарів суспільства. Мова, зрозуміло, не може йти про повну матеріальну їхню рівність, потрібний пошук шляхів, що виключають масове зубожіння, призводять до безупинного підйому матеріального рівня існування всіх громадян, покликаному забезпечити їхнє гідне життя.

У практиці сучасних держав, навіть високорозвинених, існують великі труднощі, зв'язані з забезпеченням соціально-економічних і культурних прав. Досить згадати, що в умовах приватного підприємництва, при якому держава не розпоряджається трудовими ресурсами, безробіття неминуче. Тому задача держави — мінімізувати несприятливі наслідки безробіття, домогтися росту зайнятості, виплачувати допомогу по безробіттю. Здійснення кожного з зазначених вище прав вимагає постійної уваги і сприяння держави, однак розв'язати ці питання вкрай складно. Тому ідеї соціальної державності і гарантованість соціально-економічних і культурних прав вимагають довгострокових соціальних програм і постійних зусиль держави.

Формування соціальної державності — процес постійний і безупинний, він вимагає реакції на знову виникаючі ситуації і в економіці, і в політиці, і в моральності.

Можливості держави в проведенні соціальних реформ небезмежні. Одні соціальні проблеми — занадто складні, щоб їх вирішити законодавчим шляхом, інші — занадто тонкі і невловимі, а треті — занадто сильно залежать від моральних причин.

Труднощі, що стоять перед соціально орієнтованою державою, зв'язані з тим, що держава повинна дотримуватись балансу між вільною економікою і визначеними способами впливу на розподільні процеси в дусі справедливості, "вирівнювання соціальних нерівностей". Відмовляючись від обмеженої ролі "нічного сторожа" і намагаючись забезпечити всім громадянам гідний рівень життя, держава не повинна переступати межу, за якою починається грубе втручання в економіку, придушення ініціативи і волі підприємництва. Виявляючи турботу про підвищення соціального статусу громадян, держава повинна знати міру, що перешкодила б звільненню індивіда від особистої відповідальності за свою долю і долі своїх близьких. Прагнучи створити "суспільство загального достатку", держава не може використовувати адміністративно-командні засоби. Його задача застосовувати такі економічні методи, як гнучке оподатковування, бюджет, створення соціальних програм.

Досвід розвитку соціальних держав Заходу показує, як тяжко досягається баланс між ринковою волею і впливом держави на економіку. Забезпечення високих соціальних витрат пов'язане з підвищенням оподатковування, що згодом стає гальмом розвитку виробництва. У цих умовах уряд змушений тимчасово скорочувати соціальні програми.

Політика в соціальній сфері нагадує "човниковий рух". У цьому русі виявляється пошук балансу між вільною ринковою економікою і впливом держави на її розвиток з метою забезпечення гідного життя всіх громадян. Пошук такого балансу, що дозволив би сполучити безупинний ріст народного багатства, розвиток виробництва з розширенням соціальної функції держави, — один з найбільш важливих напрямків суспільної думки наприкінці XX в., коли нові ситуації і гуманітарні ідеали не можуть знайти опори в доктринах, що раніше існували. Звідси і випливає надзвичайний інтерес до даної проблеми в сучасній науці, де поряд із прихильністю до консервативних концепцій відносин держави і громадянина в умовах ринку чітко позначаються підходи, засновані на ліберальних прагненнях затвердити в суспільстві принципи справедливості. Останні висувають теоретичне обґрунтування курсу соціальних реформ, соціальних програм держави, що сприяли б гуманізації життя в сучасних буржуазних державах.

Теорія справедливості Дж. Роулса викликала до себе найбільшу увагу в сучасній науці. "Вона відстоює ідею "держави добробуту", що відповідають перспективі і соціальній політиці, заснованої на перерозподілі доходів, по можливості більшого їх вирівнювання засобами, що приймаються людьми добровільно в результаті загальної згоди, договору"[5]. Теоретики консервативної користі, що заперечують можливість державного втручання в перерозподіл доходів, дорікають Роулсу в утопічності і моралізуванні. Та моральну спрямованість теорії "справедливості як чесності" Роулса не можна недооцінювати. Вона орієнтує на цивілізоване рішення проблем вирівнюючи нерівності, апелюючи до ідей гуманності і солідарності членів суспільства. Пошук таких шляхів твердження справедливості має давні традиції. Можна згадати теорію соціальної солідарності Леона Дюги, що уже на початку століття вважав, що прийшов час гнучкого і гуманного політичного ладу, що охороняє індивіда. Цей лад повинний спочивати на двох елементах: на понятті соціальної норми, що ґрунтується на факті взаємозалежності, що з'єднує членів людства і, зокрема, членів однієї суспільної групи, норми, обов'язкової для всіх, слабких і сильних, великих і малих, правлячих і керованих, а також на федералізмі класів, організованих у синдикати, що будуть з'єднані з центральною владою, що володіє функціями, що не зводяться до контролю і нагляду, а мають позитивні обов'язки, зв'язані з наданням допомоги, навчанням, страхуванням від безробіття[6].

У сучасних умовах питання про соціальну" ролі держави — це питання не тільки політичний, юридичний, але і моральний. Зводити всі проблеми взаємин держави і громадянина до формальних юридичних аспектів неможливо.

Прагнення до морального виміру ситуацій, що складаються в результаті дії законів ринку, було характерно для ліберальних теорій, що намагалися орієнтувати суспільство на солідарність і взаємозв'язок. П. Новгородцев критикував позицію, відповідно до якої воля є звільненням не тільки від матеріальних, але і від моральних уз, та відзначав значимість такого нового принципу, як солідарність який повинний доповнити принципи рівності і волі.[7] Соціально орієнтована держава не може повністю відсторонятися від впливу на економіку.

Як правильно відзначає Г. Вольман, високий рівень соціального забезпечення громадян вимагає більше від держави".[8]

Чи не вступає зростання ролі держави в протиріччя з первісним задумом правової держави як утворення, відстороненого від економіки й обмежуваного роллю "нічного сторожа", наділеного лише охоронними функціями стосовно волі індивіда? Чи не є виникнення соціальних функцій держави, що упорядковують економічні відносини з метою усунення різких нерівностей, запереченням самої сутності правової держави?

На наш погляд, варто виходити при відповіді на дане питання із сутності правової держави в єдності всіх його ознак — пріоритету прав людини, побудови державного і громадського життя на принципах права, поділу влади, взаємної відповідальності індивіда і держави. "Нове покоління" прав людини включається в систему пріоритетів держави, зобов'язує його вживати заходів по забезпеченню цих прав, впливати на економічні процеси на основі принципів права. Збагачення каталогу прав людини дає імпульс розвитку нових його функцій, нових напрямків його діяльності. Соціальне реформування — це нова стадія розвитку правової держави, прагнення перебороти різку поляризацію різних шарів суспільства.

Варто підкреслити, що соціальна діяльність держави, хоча й в обмеженому обсязі, почалася значно раніше виникнення понять "соціальна держава", "держава загального благоденства". Це справедливо відзначає Е. Шмидт-Асман: "Реальна практика діяльності держави XIX сторіччя була менш стриманою, чим цього вимагала його модель. У повсякденній управлінській діяльності ліберальна правова держава не відкидала традицій держави благоденства; тут теж висувалися і ставилися нові задачі регулювання суспільних процесів, наприклад, у містобудуванні чи пенсійному забезпеченні".

Тому правова і соціальна держава — це антитези, а діалектика розвитку держави признає пріоритет прав людини і визначального у відповідності цим напрямком форми і методи діяльності. Становлення соціальної держави — тривалий процес, дуже складний і суперечливий. Утримувати його у визначених правових межах, не ущемляючи волі одних і не знімаючи відповідальності за свою долю з інших, допомагають вже сформовані принципи правової держави, що ввійшли в реальну практику. На їхній основі можлива подальша гуманізація держави і суспільства.

Початкова стадія розвитку соціальної держави — відповідальність за надання кожному громадянину прожиточного мінімуму. Так, у Німеччині законодавство бідних із середини XVIII в. зобов'язувало громади робити велику допомогу нужденним. У XIX в. ця відповідальність перемістилася з комунального рівня на загальнодержавний. У Кодексі соціальних законів ФРН (§ 9 Загальної частини) указувалось, що кожний, хто не в силах самостійно здобувати собі засоби до існування і не одержує при цьому ніякої сторонньої допомоги, має право на особисту і матеріальну підтримку, що відповідає його специфічним потребам, спонукає до самодопомоги, забезпечує участь у суспільному житті, гарантує гідне людини існування.

Обов'язок держави забезпечити гідний рівень життя кожному знаходить практичне втілення у високий обсягах соціальних витрат розвитих сучасних держав. Частка соціальних витрат у Швеції, США і Великобританії складає 1/5 ВНП, у Германії і Італії — 1/4. Такий рівень соціальних витрат, що дозволяє реалізувати соціальне забезпечення, додаткову допомогу по безробіттю. Право на житло, доступ до цінностей культури, повинний спиратися на високорозвинену економіку, принципи права і справедливості, прагнення до гармонізації суспільних відносин і усунення різких нерівностей. Однак навіть ці умови не забезпечують соціального благоденства всіх громадян. Процес розвитку соціальної держави — це не однолінійний поступальний рух до поставленої мети — забезпеченню гідного рівня життя громадян. Це складний і суперечливий розвиток соціальної політики, у якому є свої успіхи і невдачі, злети і падіння. На рівень соціальності держави чималий вплив має політична орієнтація уряду.

На основі вищевикладеного можна зробити висновок, що принципи соціальної держави — гідність людини, справедливість, відповідальність, подолання нерівності з метою усунення різких розходжень матеріальних статусів індивідів. Шлях до реалізації цих принципів, як уже відзначалося, тривалий, а по суті — нескінченний. П. Новгородцев писав, що покладаючи на себе "шляхетну місію суспільного служіння", держава зустрічається з необхідністю реформ, що "лише частиною здійсненні чи здійсненні лише у віддаленому майбутньому і у своєму подальшому розвитку і ускладненні."[9]

Причини цих складностей не тільки в ступені розвиненості економіки, але й у вічному протистоянні принципів волі і рівності. Повна гармонізація цих принципів практично неможлива. Умова їхнього здійснення — строго збалансоване обмеження волі економічної діяльності (переважно економічними, а не юридичними методами) і прагнення до постійного підвищення життєвого рівня людей, розуміння недосяжності абсолютної фактичної рівності. Останнє є наслідком розходжень людей — їхньої здібностей, талантів, ініціативності, працьовитості, фізичного і психічного стану. Тому мета соціальної держави — не усунення фактичної нерівності, а "вирівнювання нерівностей", усунення різкого розходження в майновому положенні, підвищення соціального статусу індивіда для забезпечення всім членам суспільства гідного рівня життя.

Однак яка б не була складна роль соціальної держави в сучасному суспільстві, без неї неможливо здійснювання не тільки економічних, соціальних і культурних прав, але і прав "першого покоління" — політичних і особистих. При незабезпеченості соціальної сторони життєдіяльності людей, гідного рівня їх життя деформується вся структура прав і свобод людини, знижується політична активність, зростають політична апатія і зневіра в державу, далеко не завжди доступні індивіду юридичні гарантії прав і свобод (наприклад, право на захист). Соціальна незахищеність породжується часом відсутністю основного з цивільних (особистих) прав — права приватної власності.

Проблеми матеріального забезпечення нерідко грають вирішальну роль при проведенні виборів у представницькі органи, у передвиборній боротьбі за посаду президента. Тому соціальна держава, задача якої — створення умов і відповідальність за реалізацію "другого покоління" прав людини, робить саме безпосередній вплив на здійснення всього єдиного комплексу прав і свобод людини.

Соціальна держава і ринкова економіка в процесі взаємодії повинні переборювати свої антагонізми Поняття соціально орієнтованої ринкової економіки одержує і далі усе більше визнання і поширення. Це неминучий шлях гуманізації громадського життя, зниження протистояння в суспільстві, формування солідарності співгромадян, підвищення моральності всіх соціальних груп і індивідів. Сучасні держави повинні не тільки охороняти волю, але і вважатися з прагненням людей до рівності, що виникло за давніх часів.

Правова держава виникає там, де суспільство має стійкі демократичні, правові, політичні, культурні традиції. Як приклад можна привести той факт, що західний феодалізм у дуже ранній період породив з нерегулярно скликуваних з'їздів феодалів парламенти. Судові системи Англії і Франції оформилися з феодального інституту, конкретніше з права васала на публічний суд, що діється не його паном, а третьою особою.

Ідеолог правової держави І. Кант говорив, що в людини є тільки одне головне право — право на волю, всі інші випливають з нього. Матеріалізації ідеї правової держави повинна передувати кропітка робота людського Духа, що перетворить світогляд суспільства й окремої особистості. Якщо культура, право, демократія, законність не стануть індивідуальними цінностями —не про яку правову державу не варто і думати.

Держава є продуктом суспільного розвитку, і здебільшого воно наслідок, а не причина. Тому зміни в суспільстві задають темп, форми і методи змін у державі. З цього приводу можна перефразувати відому сентенцію Ж.ДеМестра і сказати, що «кожне суспільство має ту державу, яку воно заслуговує».

Для формування правової держави потрібно високий рівень загальної культури взагалі і правовий зокрема. Культура, як напрацьована людством сума духовних і матеріальних цінностей прямо впливає на характер політичних інститутів. В історії можна побачити чимало прикладів, коли сплески культури, мистецтва збігалися з періодом лібералізації держави. Суспільство високої культури несумісне з тоталітарною владою, оскільки вона, як правило, персоніфікується в харизматичному вожді, якому сприяє нерозвинена свідомість мас. Щиру волю, волю від догм і стереотипів, дають тільки знання, культура. Остання ґрунтується на принципах вільної особистості, автономії її від влади. Тоталітаризм тримається на ідолопоклонстві, свого роду язичестві і тільки тому багато правителів усіляко противилися поширенню освіти і культури. Якщо не буде прогресувати масова й індивідуальна культура, не тільки правова реформа, але і всяка інша приречена на чи провал і, у всякому разі, на однобокість. Усяка держава, що вирішила серйозно рухатися по шляху волі, не повинна заощаджувати на культурі, утворенні, тому що давно сказано, що скупий платить двічі.

Побудова правової держави там, де маються давні традиції правового нігілізму. Доволі часто можна зустріти міркування про те, що недоліки суспільного розвитку головним чином є наслідком поганих законів. З цим можна погодитися лише частково, оскільки навіть зроблений закон мало що здатен змінити, якщо члени суспільства не мають звичку порівнювати свої дії з правом. Потрібно прагнути до такої якості суспільства, коли законослухняне поводження стає стійким, типовим і стереотипним, тобто тоді, коли воно буде реалізовуватися на «підсвідомому алгоритмі».

Правова держава припускає і визначений рівень індивідуальної і суспільної моральності. Правова держава ґрунтується на Праві, що об'єктивно має потребу в моральному обґрунтуванні. Право регулює не всі суспільні відносини, а тільки ті з них, що являють собою найбільшу суспільну значимість. Прошарки, вільні від правового опосередкування, займають інші соціальні регулятори, насамперед моральні норми. Великі проблеми виникають у тім суспільстві, де в праві і моральності бачать лише перешкоди. Зміцнюючи моральність, суспільство зміцнює право, і навпаки. Лише так можна скоротити шлях до правової держави.

Однією з головних передумов формування правової держави справедливо називають наявність інститутів цивільного суспільства. Феномен цивільного суспільства хвилює людство достатнє давно. Ще Аристотель, засновник політичної науки, визначав державу «як сукупність громадян, як цивільне суспільство». Теоретична думка і після Аристотеля довгий час не розділяла поняття «держава» і «суспільство», вважаючи їх тотожними. Подібний еклектизм був переборений, як тільки актуалізувалися дослідження проблем цивільного суспільства, як явища, відмінного від держави. Багато учених внесли свій посильний внесок у цю важливу теоретичну категорію, але усе-таки вирішальна заслуга належить тут одному з родоначальників німецької класичної філософії Г.-В.-Ф. Гегелю. Спираючи на праці своїх попередників, Гегель першим у німецькій філософії права вказав на те, що між особистістю і державою існує деяке суспільне середовище (суспільство), що має значення як для особистості, так і для держави.

Цивільне суспільство, по Гегелю, являє собою опосередковану працею систему потреб, що спочиває на двох складових відношеннях власності і формальній рівності людей. У структуру цивільного суспільства входять родина, право, корпорації, релігія, культура, утворення і т.д. [10]

Правова держава вимагає могутнього економічного базису, високих стандартів життя і домінування «середнього» класу в соціальній структурі суспільства. Влада при цьому існує на гроші платників податків, що у цьому зв'язку пред'являють до неї обґрунтовані претензії у випадку яких-небудь порушень.

Формування правової держави можливо лише при наявності ринкової багатоукладної економіки. Досвід усіх, без винятку, соціалістичних країн свідчить, що економічний монополізм породжує монополізм політичний, тобто домінування однієї партії, однієї ідеології, однієї системи цінностей. Сучасне цивільне суспільство — це суспільство з розвитий системою ринкових відносин і надійними соціальними гарантіями Демократична держава не претендує на роль Провидіння, що веде до блага сліпий народ. Задача його полягає зовсім в іншому, а саме в створенні необхідних умов для саморозвитку, для розумного і прогресивного існування особистості й усунення перешкод, що неминуче виникають на цьому шляху. Держава повинна установити цивілізовані основи конкурентної боротьби між індивідами і соціальними общинами. Правову основу цивільного суспільства складає формула: «Усе, що не заборонено законом, дозволене». Право в цивільному суспільстві вже більш не є волею тих, хто має економічну і політичну монополію, а служить мірою волі, нормативами рівності і справедливості, компромісом соціальних шарів.

Політичний аспект цивільного суспільства об'єктивно втілюється в категорії «правова держава». Ці соціальні інститути об'єктивно взаємозалежні і співвідносяться як зміст і форма. Правова держава можлива лише при наявності розвитого цивільного суспільства, і навпаки, цивільному суспільству притаманна правова форма володарювання, заснована на пануванні права (закону), поділі влади і реальному забезпеченні прав і воль людини.

Демократія ґрунтується на плюралізмі цивільного суспільства. Вільний доступ, обмін і одержання інформації утрудняє процеси перетворення владних політичних структур у самодостатній інститут. Вільна преса, говорячи словами Т.Пейна, є основою демократичного суспільства.

Розвите цивільне суспільство і правова держава формуються за умови орієнтації на соціальну справедливість, звільнену від крайностей егалітаризму. Суспільство повинне створювати гарантії для прояву і розвитку людського Духа, коли незабаром особистість є динамічним елементом історії, а суспільство — його статичним полем. Суспільний розвиток забезпечується інтелектуальними зусиллями критично мислячих індивідуальностей, тому суспільство прирікає себе на стагнацію і застій, заперечуючи індивідуальність.

Шлях до правової держави довгий і важкий, повний небезпек, оман і ілюзій. Багато держав сотні лет йшли до демократії, часом розплачуючись за це занадто дорогою соціальною ціною. Побудова правової держави повинне спиратися на ретельно продуману стратегію і тактику. Без обліку досвіду інших держав тут навряд чи обійтися, однак цей досвід повинний сполучатися з власними традиціями і реаліями.

Формування правової держави вимагає збалансованих зусиль. Не можна проводити правову реформу у відриві, скажемо, від політичної. Усі необхідно погоджувати і домагатися паралелізму. Значне випередження політичних перетворень при погіршенні економічного становища справедливо породжує протест мас, тому що навіщо демократія, якщо суспільство ледь забезпечує просте відтворення життя на рівні елементарних біологічних потреб. Правову державу не слід також розуміти як закінчену, зроблену формулу, як деяку статичну субстанцію, вона постійно розвивається, змінюється.

1.2. Поняття і ознаки соціально-правової держави

Соціальна правова держава - це політична організація суспільства, у якій право зв'язує і підпорядковує собі державну владу, а основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, яка ґрунтується на законах, що приймаються і підлягають змінам законним шляхом.

Крім звичайних ознак, які характерні для будь-якої держави, соціальна правова держава як найвища форма політичного буття, яку виробило людство, має ряд специфічних рис:

1) право панує в суспільстві, державна влада підлягає під контроль права;

2) наявність громадянського суспільства, яке функціонує у поєднанні і взаємодії з державною владою у рамках права;

3) громадяни мають невід'ємні права і свободи. Щодо громадян та їх об'єднань діє принцип: "дозволено все, крім забороненого законом";

4) закони суворо дотримуються державними органами, посадовими особами. По відношенню до владних державних органів та посадових осіб діє принцип: "дозволено тільки те, що прямо передбачено законом";

5) право як міра свободи набуває відпрацьованого у законах змісту: закон повинен відповідати праву, бути правовим законом;

6) закони приймаються і підлягають зміні тільки законним шляхом, тобто шляхом виявлення волі народу, проявом його суверенітету. Тому найважливіший заклад правової держави - народне представництво, організація законодавчої влади, вся повнота якої здійснюється представниками народу, обраними з його середовища;

7) недоступність підміни функцій законодавчого органу виконавчим або судовим; розосередженість влади між ними ("розподіл влади");

8) держава турбується про підняття рівня соціально-економічних прав громадян до рівня основних прав, про їх гарантії і захист; про соціальну безпеку особи шляхом гарантованого життєвого рівня літніх, хворих, безробітних, надає допомогу великим родинам, робить внески в охорону здоров'я, житлового будівництва і т. ін., тобто здійснює політику соціальних послуг і соціального забезпечення;

9) держава гарантує мінімальний рівень життя та його зростання, забезпечує рівність стартових можливостей (а не матеріальну рівність) за допомогою державної системи освіти, податкової політики, регулювання ринку праці та контролю умов праці і т. ін.;

10)держава виступає засобом соціального компромісу.

Таким чином, будучи обмеженою правом, соціальна держава виявляє активність у регулюванні соціально-економічних процесів, соціального аспекту основних прав громадян, їх соціальної захищеності відповідно до закону

Тлумачення термінів „соціальна держава” і „правова держава” ні Конституція, ні будь-який інший нормативно-правовий акт не дає. Більше того, на відміну від „правової держави” поняття „соціальна держава” радянською юридичною наукою не розглядалось взагалі, тому, звичайно, незрозуміло, як співвідносяться ці категорії та як потрібно розглядати їх — разом, чи окремо.[11]

Проблема визначення змісту поняття „соціальна держава” почала отримувати певне відображення лише в сучасній науковій літературі. Проте необхідно зазначити, що досі не досягнуто консенсусу щодо визначення цього феномену. В дослідженнях з політології, економічної теорії, юридичній літературі соціальна держава трактується неоднаково. Її розглядають як принцип конституційного і державного ладу[12] і як тип організації державного і громадянського життя[13], і як державу, що виконує соціальну функцію[14].

Значний інтерес має думка Б. Кистяковського, який вважає, що соціальна держава повинна розглядатися як якісна характеристика, як матеріальний зміст правової держави.[15] Однак, на нашу думку, співвідношенням між цими поняттями можна визначити й інакше. Правова держава може розглядатись як важлива ознака та умова функціонування соціальної держави. Очевидно, що тільки в державі, в якій „організація і діяльність державної влади в її взаємовідносинах з індивідами і їх об'єднаннями заснована на праві й йому відповідає”[16] можливо реально накреслювати цілі та вирішувати завдання, що стоять перед соціальною державою.

У зв'язку з цим цікавою є точка зору А. Малька, який вважає соціальну державу однією із сторін держави правової, званою ним соціальною стороною. Суть соціальної сторони правової держави, як вважає цей автор, полягає в найповнішому забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, у створення для особи режиму правового стимулювання.[17] Соціальну сторону, вказує Малько, необхідно розглядати тільки в контексті другої формально-юридичної сторони правової держави, яка передбачає найбільш послідовне зміцнення за допомогою права державної влади, формування для державних структур режиму обмеження.[18]

У світовій правовій думці вже давно й міцно закріпився термін, що вперше з'явився в Конституції ФРН, – „соціальна правова держава” (Sorialer Rechtsstaat), таким чином законодавець об'єднав ці два політико-правових явища в одне.[19]

Формулу „соціальної, правової держави” в дусі ФРН прийняли не всі сучасні Конституції. Так, у Конституції Франції, Македонії та Хорватії термін „соціальна держава” вживається без будь-яких посилань на правову державу.

На наш погляд, незважаючи на тісний діалектичний взаємозв'язок цих двох понять, юридична наука повинна розглядати терміни „соціальна держава” і „правова держава” окремо. Це необхідно перед усім тому, що ці терміни мають різний державно-правовий зміст: правова держава — це форма здійснення державної влади, що функціонує на основі права, а поняття соціальної держави відображає суть держави, тобто стійку загальну спрямованість діяльності, пов'язану із забезпеченням загально соціальних інтересів.

Конституція України хоч і використовує ці терміни разом, але відокремлює їх комою, тобто вважає ці поняття відносно самостійними, і формально-логічно їх не об'єднує.

Принципи правової держави – це основні засади її формування та функціонування.

Принцип верховенства правового закону – символізує найбільш важливі аспекти правової держави. По-перше, закріплюється пріоритет права щодо решти соціальних регуляторів. По-друге, встановлюється, що фактичним верховенством може володіти тільки позитивне право (те, що отримало своє формально-юридичне закріплення в законодавчих актах). По-третє, обстоюється думка, згідно з якою тільки правовий (тобто заснований на нормах і принципах права) закон буде мати найвищу юридичну силу.

Поділ влади як принцип правової держави припускає розмежування предметів ведення та розподіл повноважень між однорівневими органами держави (галузями державної влади). При цьому в основу взаємодії різних галузей влади покладено систему стримувань і противаг, які перешкоджають надмірному зосереджено владних повноважень в однієї посадової особи (або в одному державному органі). Основним завданням поділу влади є розподіл обсягу владних повноважень між приблизно рівними за „політичною значущістю” державними структурними, кожна з яких об'єктивно прагне до абсолютної влади, однак не маючи можливості таку владу одержати, не дає зробити цього і „конкурентам”. Отже, за допомогою стримувань і противаг забезпечується баланс галузей влади.

Взаємна відповідальність держави й особи як принцип правової держави означає, що на практиці публичні інтереси держави та приватні інтереси конкретних індивідів подають як нерозривно пов'язані категорії, при цьому зневага до інтересів однієї зі сторін неминуче призводить до негативних наслідків і для іншшої сторони. У правовій державі складається дієвий юридичний механізм забезпечення балансу інтересів держави й особи, найважливішою складовою частиною якого є кореспондовані цим інтересам взаємні зобов'язання.

Важливими передумовами визначення держави соціальною є такі принципи:

- підтримка рівноваги між демократичними інститутами та сильною державною владою, планування і ринком, приватною та державною власністю, економічною ефективністю та соціальною справедливістю;

- соціальні зобов'язання та гарантованість з боку держави мінімальних життєвих можливостей, рівних можливостей для всіх громадян, людської гідності та відносної незалежності суспільних відносин та ін.

РОЗДІЛ 2. НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ

2.1. Проблеми побудови соціально-правової держави в сфері прав людини

На межі тисячоліть гостро постає проблема переосмислення власної історії, причин поразок і перемог, втрат і досягнень. Виникає потреба пошуку нової моделі національного розвитку, визначення пріоритетів і прерогатив держави на найближче майбутнє. Це можливо зробити лише в контексті світових процесів, враховуючи історичний досвід інших країн, їхній соціально-економічний розквіт і добробут та своєрідні етапи модернізації суспільства.

У статті Ф.Фукуями «Кінець історії?» розглядаються проблеми, що мають загальнолюдський характер. Автор підкреслює, що у всесвітній історії відбуваються фундаментальні зміни. З'явилось багато публікацій, в яких проголошується кінець "холодній війні” та прихід миру. Ми є свідками боротьби лібералізму із більшовизмом та фашизмом, із новим марксизмом, що прагнули нас втягнути в апокаліпсис ядерної війни. В кінці XX сторіччя відбувається тріумф західної ліберальної демократії – "не кінець ідеології чи конвергенція капіталізму і соціалізму, а повна перемога економічного і політичного лібералізму”[20]. Ідея лібералізму розповсюджується та стає популярною не лише в західному світі, адже їй не протиставляється інша життєздатна альтернатива. Тому Ф.Фукуяма відзначає універсалізацію західної ліберальної демократії як кінцеву форму правління. Чи справді це – кінець історії? "Лібералізм переміг тільки у сфері ідей, свідомості; в реальному матеріальному світі до перемоги ще далеко. Та є серйозні підстави вважати, що саме цей, ідеальний світ і визначить в кінцевому рахунку світ матеріальний”[21].

Сьогодні теорія лібералізму виражає магістральний шлях розвитку людського суспільства. Під ним розуміється рух всього людства від традиційних форм суспільства, в яких панують влада та ідеологія, до ліберальних. Головною суттю ліберального суспільства є людина як особа, її свобода, її гідність та права. Отже, зміст лібералізму розкривається через дві групи основних ідей: перші пов'язані з людиною; другі – з організацією суспільства. Щодо ідеї людини, то тут вихідні аксіоми лібералізму співпадають із філософськими засадами гуманізму. Людина повинна здійснювати вільний вибір, діяти та вирішувати з точки зору власних потреб та інтересів. Суспільство зобов'язано створювати умови для свободи кожної людини.

У людському суспільстві тенденції до розвитку, саморозвитку, гармонії можуть реалізуватись через головний елемент, що характеризує спільність розумних індивідів – свободу людини. Свобода людини має включати особисту відповідальність. Актуальним і сьогодні є вислів І.Канта, що "кожна людина шукає своє щастя на тім шляху, який їй здається найкращим, якщо тільки цим не приносить шкоди свободі іншій людині, яка прагне до подібної мети – свободи...”[22]. Тут лібералізм і право співпадають по своїй суті.

В історії людства відбуваються глибинні зміни, будуються демократичні держави, формуються громадянські суспільства. Повноцінними рушіями історичного розвитку є окремі особистості. Вони усвідомили себе та своє місце у світовій історії. Хід суспільного розвитку в XIX–XX сторіччі засвідчує, що відбувається персоналістична революція в усіх сферах суспільного життя. Поволі все підпорядковується потребам та інтересам конкретної особистості. Критерієм суспільного прогресу стає особа, її добробут та індивідуальна свобода. Філософія, політика, економіка, наука, релігія, право, мистецтво стають персоналістичними. Тому такі тенденції характеризують і персоналістичність форм державної організації суспільства. Створюються можливості для самореалізації особи, її самоствердження та розкриття сутнісних сил. Це і є основним завданням соціально орієнтованої держави. Не боротися із особистістю, як це робилося віками, а співпрацювати з нею як з повноцінним партнером, здатним до творчого самовираження. Така держава із соціально орієнтованою економікою є водночас правовою. Правова держава відкидає свавілля, в ній закони виступають найвищими цінностями суспільного розвитку, найефективнішими регуляторами життя, гарантами його стабільності. Отже, існує безпосередній зв'язок між правовою державою, демократією та законами.

Досвід західноєвропейських країн є потрібним і важливим, але ми маємо враховувати не лише загальнолюдські досягнення. Необхідно враховувати і власний досвід, недоліки і досягнення, своєрідність та особливості у всіх сферах життєдіяльності людини.

В наш час, коли будується незалежна самостійна Українська держава, досить важливою є проблема створення правової держави. Правова держава ґрунтується на мирному та справедливому співжитті людей. Важливим аспектом в такому співжитті людей є виховання правосвідомості. Людина не зможе жити серед інших людей без правосвідомості, адже не буде порядку і поваги до інших людей. Ще в стародавні часи підкреслювалась думка про те, щоб людина відносилась до інших людей так, як би вона хотіла, щоб інші до неї відносилися. Незнання законів веде до насильства, безпорядків, до незахищеності слабших перед сильнішими. Сама сутність, сама природа права полягає в тому, що воно твориться свідомими істотами і для свідомих істот, тобто мислячими суб'єктами і для мислячих суб'єктів. Усвідомлення людиною себе суб'єктом права – це і є правосвідомість. Права людини – це соціально-історичне явище, тобто по своїй суті вони є соціальні (природні чи позитивні). Вони створюють можливості людині, які необхідні їй для існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначають їхній рівень розвитку (економічний, духовний, соціальний) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.






Реферат на тему: Cоціально-правова держава як головна передумови ефективної реалізації прав людини (дипломна робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2017. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.